Моделі заочного розгляду справи у цивільному судочинстві

Заочний розгляд цивільних справ у практиці судочинства здійснюється досить часто. За даними судової статистики судами України у 2009 р. з ухваленням рішення розглянуто 915,7 тис. справ, у тому числі ухвалено рішення у 75,7 тис. справ окремого провадження. Заочне рішення ухвалено у 247,6 тис. справ, або 29,5 % від кількості справ позовного провадження, розглянутих з ухваленням рішення. Майже аналогічні дані мали місце і у 2008 р. З ухваленням рішення розглянуто 988,8 тис. справ. У тому числі ухвалено рішення у майже 90 тис. справ окремого провадження. Заочне рішення ухвалено у 241,3 тис. справ позовного провадження [1].

Цивільний процесуальний кодекс України (ЦПК) передбачає заочний розгляд справи як специфічну процедуру позовного провадження цивільного судочинства.

Процедури заочного розгляду справ існують у різних процесуальних системах. Як правило, їх пов’язують з ефективністю судового захисту, пришвидшенням розгляду спорів, а також рівнем відповідальності сторін за свої процесуальні дії (бездіяльність), запобіганням навмисному затягуванню цивільного судочинства та зловживанням процесуальними правами сторонами судового процесу. Крім того, надання суду можливості розгляду справи за відсутності сторони деякі автори розглядають як засіб, що перешкоджає судовій тяганині, або як спрощену процедуру цивільного судочинства на відміну від повномасштабного змагального процесу [2, 3-12; 3, 44-45; 4, 7].

З огляду на те, що заочний розгляд справ та заочне рішення існують у різних правових системах, їх законодавча регламентація у ЦПК не є чимось новим. Заочне рішення регламентувалось ЦПК УРСР 1924 р. Так, ст. 98 ЦПК УРСР 1924 р. передбачала, що нез’явлення сторін, про яких судові відомо, що їм повістку було вручено, не становить перешкод до розгляду та вирішення справи. Суд вправі був вдатися до позавічного присуду.

Заочний розгляд та заочне рішення можна характеризувати у декількох вимірах. Останнім часом їх частіше характеризують із точки зору ефективності судочинства під кутом зору його спрощення. Такі пропозиції містяться у Рекомендації № R (81) 7 «Щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя» Комітету Міністрів Ради Європи від 14 травня 1981 р. У пункті 9 Рекомендації пропонується розробка заходів щодо неопротестованих або незаперечних позовних вимог задля винесення остаточного рішення швидко, без зайвих формальностей, особистої явки в суд чи зайвих витрат. У Рекомендації № R (84) 5 «Принципи цивільного судочинства, спрямовані на вдосконалення судової системи» від 20 лютого 1984 р. також звертається увага на необхідність передбачити в законодавствах країн конкретні правила, що прискорюють вирішення спорів. Зокрема, з цією метою можливе використання одного або декількох таких заходів: спрощені методи початку розгляду; проведення судового розгляду без засідань або проведення тільки одного засідання, або, залежно від обставин, проведення попереднього підготовчого засідання; проведення виключно письмового або усного судочинства, залежно від обставин; заборона або обмеження деяких заперечень і пояснень; більш гнучкі правила дачі показань; здійснення провадження без перерв або лише з невеликими перервами; призначення судового експерта або ex officio, або на прохання сторін, якщо це можливо, до початку судового процесу; активна участь суду у веденні справи і виклику свідків та заслуховування свідчень [5, 242, 302].

В Узагальненні практики ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах, підготовленому Верховним Судом України, зазначається, що заочне провадження у цивільних справах широко застосовується у зв’язку з необхідністю забезпечувати ефективність і своєчасність цивільного судочинства і відповідно до ЦПК є особливим порядком розгляду та вирішення цивільної справи. Інститут заочного провадження відповідає положенням та спрямований на реалізацію Рекомендації № R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що спрямовані на вдосконалення судової системи — забезпечення доступу сторін до спрощених і більш оперативних форм судочинства та захисту їх від зловживань і затримок. Акцентується увага судів, що інститут заочного провадження спрямований також на розвиток ч. 3 ст. 27 ЦПК, відповідно до якої особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки, і на тому, що вона є додатковою гарантією позивачеві від зловживання відповідачем процесуальними правами, усунення причин затягування процесу, дотримання судами строків розгляду справи. Проте, як зазначається в узагальненні, в окремих випадках розгляд справ у порядку заочного провадження не спрощує, а ускладнює процес та дає відповідачу можливість його затягнути, оскільки він має право на скасування заочного рішення судом, який його ухвалив, після чого справа розглядається в загальному порядку [6, 25].

Ефективність заочного розгляду справи значною мірою залежить від його правової регламентації та моделі, що втілюється в законодавстві. В аспекті цього зазначимо, що історично така регламентація ґрунтувалась на двох визначальних засадах: 1) заочне рішення можливе лише проти, так би мовити, пасивної сторони процесу (позивача, відповідача); 2) заочне рішення суд може ухвалювати в межах самостійного заочного провадження як автономної процедури цивільного судочинства або в межах загальної процедури позовного провадження. Ці визначальні моменти мають суттєве значення для законодавчих конструкцій заочного розгляду та заочного рішення.

З огляду на перший чинник заочне рішення може бути ухвалено проти відповідача. Можливим є і варіант, коли заочне рішення може бути ухвалено і проти позивача, і проти відповідача. Так, відповідно до § 330 ЦПК Німеччини заочне рішення проти позивача ухвалюється, якщо позивач не з’явиться для усного розгляду і є клопотання про ухвалення заочного рішення про відмову позивачу в позові. Параграф 331 ЦПК Німеччини передбачає умови ухвалення заочного рішення і проти відповідача. Це можливо за наявності клопотання позивача про ухвалення заочного рішення проти відповідача, який не з’явився для усного розгляду. При цьому усні твердження позивача щодо обставин справи вважаються визнаними відповідачем. Можливість ухвалення заочного рішення щодо позивача та відповідача передбачена ст. 285 ЦПК Литовської Республіки.

Що стосується процедур ухвалення заочного рішення, то в національних законодавствах втілені різні підходи, які, на нашу думку, безпосередньо пов’язані зі змагальними моделями судочинства та конструкціями цивільного процесу в аспекті наявних та регламентованих судових проваджень та окремих автономних процедур, що існують у межах проваджень судочинства. Йдеться, власне, про те, що в окремих національних системах цивільного процесу допускається можливість ухвалення заочних судових рішень, але законодавець не регламентує умови та процедуру його ухвалення як самостійного заочного провадження. У деяких процесуальних системах, навпаки, ухвалення заочного рішення здійснюється у межах процедури самостійного заочного провадження. ЦПК Німеччини містить розділ 3 «Заочне рішення» як складову книги 2 частини 1 «Провадження у судах землі». У ЦПК Російської Федерації глава 22 називається «Заочне провадження» та містить норми, які регламентують умови, порядок заочного провадження, а також винесення заочного рішення. Слід зауважити, що різні законодавчі підходи до правничої регламентації заочного провадження та заочного рішення мають відтворювати різні концептуальні засади та нормативні чинники, які мають впливати, зрештою, на форму заочного рішення та, відповідно, — процедури його ухвалення.

Якщо йдеться про регламентацію заочного рішення в межах загальних процедур цивільного процесу і перш за все процедури судового розгляду (в деяких країнах передбачається можливість ухвалення заочного рішення у стадіях досудового розгляду), то умови та порядок ухвалення заочного рішення мають передбачати окремі особливості, а також адекватні форми та засоби його оскарження.

Сутнісні ознаки заочного провадження та заочного рішення особливо проявляються при порівнянні континентальної та англосаксонської систем цивільного процесуального права. Якщо у континентальній системі права характерною ознакою заочного розгляду справ є те, що при цьому діють загальні правила судового розгляду з деякими особливостями, передбаченими законодавством, то в англосаксонській системі права, перш за все США та Англії, характерним для заочного провадження є те, що це провадження є автономною судовою процедурою, не пов’язаною нормативно і функціонально з судовим розглядом.

При цьому особливостями процедури заочного розгляду є те, що вона не передбачає дослідження доказів в умовах відсутності сторони судового процесу. Заочний розгляд справи спрощує процедури судочинства та спрямований на ухвалення рішення проти сторони, яка не з’явилась [7, 24-31]. Так, англійські автори стверджують, що заочне рішення спрямоване на попередження втрат часу, коштів, інших судових ресурсів для ведення процесу. При цьому ухвалення заочних судових рішень по суті є адміністративною процедурою і не зводиться до розгляду обставин справи та позову, але має таку ж силу, як і звичайне рішення. Крім того, порядок ухвалення заочного рішення в англійському цивільному процесі є настільки формалізованим, що процесуальне законодавство передбачає, що у випадку закінчення строку для відповіді відповідача позивач заповнює відповідний формуляр та відсилає його до суду. Після цього суд ухвалює заочне рішення на користь позивача без усних слухань і будь-якого дослідження обставин справи та доказів [8, 287, 290].

У контексті зазначених міркувань очевидно, що український законодавець, передбачаючи можливість ухвалення заочних рішень, ґрунтувався концептуально на тій моделі заочного рішення, для якої характерними є такі умови, як пасивність, тобто неявка відповідача у судове засідання, та визначення певних особливостей процедури заочного розгляду справи при дотриманні загальних правил судового розгляду. Власне кажучи, такий підхід по суті означає, що ЦПК регламентує інститут заочного рішення, а не інститут заочного провадження.

З огляду на наведені міркування та українську модель заочного рішення, слід погодитися з думкою Д. Луспеника, що глава 8 ЦПК України «Заочний розгляд справи» не виведена поза межі позовного провадження, як, наприклад, наказне провадження, тому зазначене дає підстави для твердження, що заочний розгляд справи не є спрощеним порядком у цивільному судочинстві. Зазначений розгляд справ знаходиться в розділі ІІІ ЦПК «Позовне провадження», і це вказує на те, що всі інститути позовного провадження та пов’язані з ними засади (принципи) цивільного процесу повинні дотримуватись при ухваленні заочного рішення. Це стосується насамперед змагальності, диспозитивності, процедур попереднього та судового розгляду, доказів і доказування, перегляду рішення тощо [4, 7]. Тому слід виснувати, що основною метою запровадження заочного рішення в українському цивільному процесі є створення певних перешкод для зловживання з боку учасників процесу (перш за все відповідача) своїми процесуальними правами, стимулювання активності сторін і змагальності цивільного процесу та пришвидшення вирішення спорів. Саме на це й спиралися розробники проекту нового ЦПК України, пропонуючи ввести у цивільне судочинство інститут заочного рішення [3, 44-47].

У контексті наведеного очевидною є неточність характеристики заочного розгляду справи в наведеному вище Узагальненні практики ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах, підготовленому Верховним Судом України, в якому заочний розгляд справ кваліфікується як заочне провадження. По суті і в теоретичному, і в практичному розумінні слід розрізняти заочний розгляд справи і заочне провадження як принципово різні моделі та процедури ухвалення заочних рішень.

Незважаючи на різні регламентації заочного рішення у процесуальних законодавствах, заочному рішенню притаманні певні ознаки, що відрізняють його від звичайного рішення, яке ухвалюється з дотриманням загальних правил позовного провадження.

Насамперед заочне рішення ухвалюється за наявності певних умов. Воно характеризується, крім того, специфічністю змісту як акту правосуддя, а також специфічністю форм його перегляду за ініціативою сторони, проти якої рішення ухвалене.

Головною умовою ухвалення заочного рішення, на чому наголошувалося, є процесуальна бездіяльність сторони. Залежно від підходу законодавця можна визначити різні форми процесуальної бездіяльності. Якщо процесуальне законодавство при «посиленій» змагальності цивільного процесу передбачає як обов’язкові стадії цивільного процесу обмін змагальними паперами, дослідження сторонами та їх адвокатами представлених доказів у справі, то формами процесуальної бездіяльності сторін можуть виступати ненадання процесуальних документів, які має надати та чи інша сторона. Йдеться про певні випадки ненадання процесуальних документів у передбачений процесуальним законом строк у підготовчих, попередніх судових процедурах або у судове засідання (копія позовної заяви, письмові докази, відгук на позов тощо).

Формами процесуальної бездіяльності як підстави заочного рішення можуть бути неявка сторони у судове засідання (власне судове засідання, підготовче судове засідання, попереднє судове засідання тощо). При цьому йдеться про неявку до суду з неповажних причин.

Що стосується неявки сторони як підстави для заочного рішення, у цьому розумінні слід чітко кваліфікувати неявку з фактичної та формальної точки зору, оскільки участь сторони у судовому засіданні є правом, а не обов’язком сторони. Разом з тим виникає питання про можливість ухвалення заочного рішення у випадках, коли закон передбачає обов’язкову участь сторони у тих чи інших справах або коли обов’язкова участь сторони визнається судом. На нашу думку, оскільки заочний розгляд справи можливий за умов фактичної відсутності сторони, то у наведених випадках є всі підстави для заочного розгляду справи.

Умовою ухвалення заочного рішення є також належне повідомлення сторони, у відсутність якої може бути відповідно до процесуального законодавства постановлено заочне рішення. Що ж стосується порядку викликів та повідомлень сторони, то він передбачається відповідно до процесуального законодавства.

Однією з фундаментальних умов заочного рішення обов’язково має бути ініціатива однієї зі сторін (позивача чи відповідача), яка є активною у процесі. У випадках неявки обох сторін ухвалення заочного рішення є неможливим.

Заочне рішення, як зазначалося, характеризується специфічністю змісту як акту правосуддя. Разом з тим видається не досить обґрунтованим твердження, що заочне рішення за формою та змістом нічим не відрізняється від рішення, яке є результатом «повноцінного» процесу [3, 46]. Якщо розглядати заочне рішення як процесуальний документ, то, дійсно, суттєві відмінності знайти важко. Але судове рішення — процесуальний документ є процесуально-документальною формою судового рішення як акту правосуддя. Саме в цьому аспекті й можна виокремити певні особливості заочного рішення.

Насамперед при ухваленні заочного рішення суд не дотримується та об’єктивно не може дотримуватися принципу audiatur et altera pars (вислухай і іншу сторону). Це означає, що заочне рішення не може повністю базуватися на усній змагальності сторін, а процесуальна бездіяльність пасивної сторони (неявка на усний розгляд своєї справи) може бути підставою для використання юридичної фікції її неправоти або фікції правоти сторони, яка з’явилася до суду. Фікція базується на принципі «чистої» змагальності і є характерною для англосаксонської системи цивільного процесу. Такий підхід законодавця відображає мету спрощення цивільного процесу і логічно потребує моделювання спеціальної автономної процедури заочного провадження як альтернативи позовному провадженню. Більше того, заочне рішення, ухвалене у такий спосіб, можна кваліфікувати як дійсно заочне рішення. При цьому, зрозуміло, виникає досить серйозне запитання — чи досягається мета цивільного судочинства як справедливого правосуддя, заснованого на принципі рівності сторін, та чи дотримуються публічні інтереси правосуддя, конституційні гарантії здійснення права на судовий захист?

У тих законодавствах, що закріплюють інститути заочного провадження та судового рішення, які засновуються на фікції неправоти відсутньої сторони і які історично тяжіють до моделі ліберального цивільного процесу, тобто цивільного процесу з «посиленою» змагальністю, але які, разом з тим, є прихильниками доктрини та практики справедливого (доступного) судочинства, для врівноваження двох безперечних цінностей судочинства встановлюються певні «компенсатори» для їх гармонізації. Імперативність фікції неправоти відсутньої сторони як підстави прийняття заочного рішення пом’якшується вимогою щодо оцінки доказів, наданих процесуальним супротивником сторони, яка з’явилась. Хоча така оцінка за умов відсутності однієї зі сторін і має формальний характер, все ж вона мінімізує ризики несправедливого рішення.

У більшості європейських країн фікція неправоти сторони, що не з’явилася, не використовується і процесуальне законодавство передбачає необхідність оцінки всіх доказів у справі. Це означає, що дослідження доказів має здійснюватися відповідно до загальних правил позовного провадження. Специфіка такого дослідження виявляється лише в тому, що воно здійснюється за відсутності однієї зі сторін. Зрозуміло, що в таких умовах заочне рішення насамперед виступає як інструмент (спосіб) вирішення проблеми явки сторони для усного судового розгляду та наслідків такої неявки, але сама неявка сторони не розглядається як непідкорення суду та недотримання правил судочинства, які б призводили за наявності лише неявки до програшу справи.

Наведені конструкції заочного рішення та заочного провадження в цивільному судочинстві наштовхують на теоретичну та практичну необхідність подальшої розробки проблеми заочного провадження та заочного рішення за чинним ЦПК з точки зору реальної ефективності. Справа у тім, що по суті заочне рішення, підставою якого є лише факт неявки сторони (найчастіше — відповідача) для усного судового розгляду у судове засідання при дотриманні усіх процесуальних гарантій судочинства, за умов, що суд має досліджувати докази за загальними правилами і лише за відсутності сторони, через свою спрямованість на забезпечення явки сторони достатньою мірою тяжіє до звичайного судового рішення, ухваленого в судовому засіданні.

Крім зазначених характерних ознак, заочне рішення як акт правосуддя характеризується також специфічністю форм його перегляду за ініціативою сторони, проти якої таке рішення ухвалене. При цьому обов’язковим інструментом є спрощений порядок перегляду заочного рішення. Спрощений порядок перегляду заочного рішення притаманний усім моделям заочних рішень. Він є абсолютно необхідним, коли заочне рішення ґрунтується на фікції неправоти сторони, яка не з’явилась. Але законодавча практика свідчить і про те, що спрощені форми перегляду заочних рішень використовуються і при тій моделі заочного рішення, що ґрунтується на механізмах усунення перешкод для зловживання суб’єктивними процесуальними правами стороною, що не з’являється для усного судового розгляду.

Спрощений порядок перегляду заочного рішення характеризується тим, що він можливий за ініціативою відсутньої на усному судовому розгляді сторони, та тим, що суб’єктом перегляду, як правило, є суд, який ухвалив заочне рішення. Разом з тим у національних законодавствах на основі цих засад передбачаються специфічні процедури та правила перегляду заочних рішень. Так, можуть передбачатися апеляційний та касаційний порядок перегляду таких рішень, неможливість апеляційного перегляду тощо. Наприклад, ст. 2084 ЦПК Латвійської Республіки не надає стороні, щодо якої ухвалене заочне рішення, право на апеляційне оскарження. Можуть бути й інші особливості процедур перегляду заочних рішень (підстави скасування, підстави поновлення судочинства при скасуванні рішення тощо).

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Маляренко В. Про заочне провадження у кримінальному судочинстві // Право України. — 2004. — № 9.
  2. Шевчук П. І. Заочне рішення в цивільній справі // Вісник Верховного Суду України. — 1998. — № 3.
  3. Луспеник Д. Д. Заочний розгляд справи : проблемні новели ЦПК // Юридичний вісник України. — 2006. — № 9. — С. 7.
  4. Міжнародні стандарти у сфері судочинства. — К., 2010.
  5. Практика ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах // Вісник Верховного Суду України. — 2007. — № 10.
  6. Кудрявцева Е. В. Судебное решение в английском гражданском процессе. — М., 1998.
  7. John O’Hare & Kevin Browne Civil Litigation, 11th Edition. — 2003. — P. 287, 290.
загрузка...
Top