Міжнародно-правові стандарти в господарському судочинстві (методологічні питання)

Реформування судової системи, зокрема вдосконалення господарського судочинства, вимагає підвищення загального рівня судової діяльності та її постійної орієнтації на міжнародно-правові стандарти. Як відомо, розвиток господарського судочинства в Україні відбувався на фоні глибоких економічних, політичних, соціальних та інших перетворень, які тією чи іншою мірою впливали на судову систему, а відтак і на діяльність господарських судів. Історія розвитку українського господарського судочинства — це поступові кроки, які наближають судову діяльність до загальновизнаних стандартів, що є необхідною умовою сучасного розвитку України. Намагання господарських судів бути адекватними визнаним стандартам здійснення правосуддя — це характерна риса сучасного розвитку господарського судочинства, важливий напрям його реформування. У діяльності господарських судів найбільш рельєфно відображається зв’язок із міжнародно-правовим регулюванням, оскільки економічна й зокрема підприємницька діяльність об’єктивно інтегруються в міжнародний економічний простір, а отже, вимагають загальних підходів, загальних правових уявлень і загальних стандартів.

Проблема відповідності господарського судочинства міжнародно-правовим стандартам є багатогранною й багатоаспектною. Вона містить як питання правового (законотворчого, правозастосовного), так і організаційного й навіть психологічного характеру, охоплюючи значну частину загальнонаукової проблематики щодо судово-правової системи. Проте сьогодні найбільш актуальним вбачається визначення методологічних підходів до запровадження й практичного використання міжнародно-правових стандартів у господарському судочинстві. Це зумовлено тим, що вони (стандарти) дозволяють зрозуміти сам об’єкт дослідження, а також визначити шляхи, за якими наукове дослідження може призвести до суто практичних результатів. Інакше кажучи, методологічні питання дозволяють зрозуміти міжнародно-правові стандарти як об’єкти дослідження і як об’єкти практичного використання, усвідомити, як слід підходити до міжнародно-правових стандартів у практичній судовій діяльності; визначити, які важелі слід використовувати, аби досягти бажаного результату, відповідності міжнародно-правовим стандартам господарського судочинства. Разом із тим методологічні аспекти дають можливість визначити саму сутність міжнародно-правових стандартів, зрозуміти механізм їх адаптації до умов національної правової системи (а відтак і до системи господарського судочинства), визначити характер співвідношення між національними й міжнародно-правовими стандартами та визначити особливості застосування останніх у практичній діяльності судів [1].

Перше й необхідне завдання полягає в тому, щоб визначити співвідношення між міжнародними стандартами й національними стандартами у сфері господарського судочинства. Виникають питання, як мають співвідноситися міжнародні стандарти з національними стандартами, чи є національні стандарти адекватними міжнародним стандартам і чи можуть національні стандарти перевищувати міжнародні стандарти й інше.

Відповіді на ці запитання зумовлюють необхідність оцінювати національні стандарти судочинства в Україні, маючи на увазі їх розвиток на шляху до міжнародних стандартів. Проте не слід забувати, що національні стандарти теоретично можуть бути вищими, ніж стандарти міжнародні, або можуть бути застосовані раніше, ніж світове співтовариство визнає той чи інший стандарт міжнародним. У країнах із розвинутими правовими системами інколи запроваджуються національні стандарти, які є вищими, більш прогресивними по відношенню до стандартів міжнародних, що, зрештою, призводить до необхідності зміни міжнародних стандартів, спираючись на досвід національних правових систем. Наприклад, Закон Швеції 1975 р. «Про проценти», який застосовується для визначення судами суми збитків, може розглядатися як більш прогресивний порівняно з міжнародними стандартами у цій сфері.

Важливим методологічним питанням є визначення джерел міжнародних стандартів, фактичної наявності таких стандартів, їх тлумачення, а також їх усвідомлення як у практичній, так і в науковій діяльності. Інакше кажучи, слід визначити, що є міжнародно-правовими стандартами по відношенню до системи господарського судочинства, якими вони є і де саме містяться. Відповідь на це складне запитання вимагає розуміння багаторівневої структури таких стандартів, їхню специфічну природу. Насамперед слід визначити, що міжнародні стандарти містяться в міжнародному праві, тобто в міжнародно-правових актах як публічного, так і приватного права. Це перший рівень визначення стандартів, які формуються на первинній основі правових норм міжнародних конвенцій, міжнародних двосторонніх або багатосторонніх договорів. Наприклад, Конвенція про правову допомогу й правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р., яка діє на теренах країн СНД [2]; Європейська конвенція з прав людини та основних свобод; Договір до Енергетичної Хартії; Північноамериканська угода про вільну торгівлю (NAFTA) [5] та ін.

Наприклад, ст. 10 Договору до Енергетичної Хартії, який підписала Україна, зобов’язує державу заохочувати й утворювати стабільні, рівноправні, сприятливі й відкриті умови для інвесторів, які працюють в енергетичному секторі економіки; надавати їм справедливий і однаковий режим;

за жодних умов не надавати інвесторам режим менш сприятливий, ніж передбачений міжнародним правом. Крім того, відповідно до Договору національне законодавство країн, які підписали Енергетичну Хартію, має «забезпечити ефективні засоби відстоювання позовів і забезпечувати дотримання прав щодо інвестицій, інвестиційних угод, а також інвестиційних дозволів».

Міжнародно-правовими стандартами у сфері судочинства слід вважати і такі стандарти, які містяться в міжнародних конвенціях, до яких Україна не приєдналася. Проте слід мати на увазі, що встановлені у нормах міжнародного права стандарти щодо судочинства мають два аспекти. Перший пов’язаний із обов’язковістю дотримання стандартів, другий — із рекомендаційним характером відповідних міжнародно-правових норм. Наприклад, якщо в міжнародних договорах, які мають двосторонній характер, встановлені ті чи інші стандарти, то фактично вони мають обов’язкове значення для країни, яка підписала таку двосторонню угоду. Наприклад, двосторонні міжнародні угоди щодо захисту інвестицій (так звані Bilateral Investment Treaties — BIT) між Україною й деякими європейськими країнами встановлюють ряд стандартів щодо доступу до правосуддя інвесторів на території України, захисту їхніх інвестицій. Якщо міжнародно-правовий стандарт встановлюється в угодах, до яких Україна не приєдналася, то такі стандарти повинні мати «рекомендаційний» характер і у випадку їх адекватного розуміння у національній системі права також мають розглядатися як відповідні міжнародні стандарти.

На першому рівні визначення міжнародно-правові стандарти судочинства можуть фіксуватися також в актах міжнародних організацій, до яких Україна не приєдналася. Наприклад, це стосується Європейського Союзу, який функціонує на засадах, встановлених низкою міжнародно-правових актів, що мають багатосторонній характер і є обов’язковими для країн- учасниць, до яких Україна не належить. Проте в міжнародно-правових актах, таких як Договір про Європейський Союз, Договір про функціонування Європейського Союзу, відповідні протоколи до цих актів і декларації (в редакції Лісабонського договору), містяться відповідні стандарти, які доцільно використовувати в національній системі судочинства, маючи на увазі inter alia офіційно встановлену мету держави Україна щодо майбутнього вступу до Європейського Союзу. Наприклад, положення ст. 101 у секції 1 (Положення щодо суб’єктів господарювання) підрозділу 1 розділу VII («Спільні правили щодо конкуренції, оподаткування та зближення законодавства») Договору про функціонування Європейського Союзу передбачає стандарт заборони між суб’єктами господарювання будь-яких угод, які можуть вплинути на торговельні відносини між країнами і зумовлюють укладання договорів, прийняття іншими сторонами додаткових зобов’язань, які за своєю суттю і згідно з торговельними звичаями не пов’язані з предметом цих договорів [6]. Це положення можна розглядати як відповідний стандарт судочинства, вирішуючи в судовому порядку питання щодо дійсності угод за аналогічних обставин. Звичайно, ці положення не є загальнообов’язковими для суддів, але можуть мати характер міжнародних стандартів за наявності їх визнання національною системою й за наявності інших умов.

Аналогічно слід підходити до питання про можливість визнання «рекомендаційного» характеру за нормами міжнародних договорів, які мають двосторонній характер, до яких Україна не має відношення, але які встановлюють міжнародно-правові стандарти щодо судочинства. Наприклад, Угода між Аргентиною і Францією щодо заохочення і взаємного захисту інвестицій від липня 1991 р. (Agreement between the Argentine Republic and the Republic of France for the promotion and reciprocal protection of investments) у частині стандартів судочинства в обов’язковому порядку повинна використовуватися країнами, які підписали цю угоду (Аргентиною та Францією), але ці стандарти не є обов’язковими для інших країн. Проте, на нашу думку, такі стандарти слід також розглядати на першому рівні їх визнання, але стати обов’язковими вони зможуть тільки за наявності певних умов — якщо їх визнання відбудеться на інших рівнях. Таким чином, на першому рівні визначення стандартів слід мати на увазі, що головною умовою є їх письмова фіксація в міжнародно-правових актах. Рівень обов’язковості таких стандартів може бути різним залежно від характеру міжнародно-правових угод та інших актів. Так, «Рекомендація CM/Rec (2010) 12 Комітету міністрів Ради Європи державами-членами щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки», ухвалена Комітетом міністрів Ради Європи 17 листопада 2010 р. на 1 098 засіданні заступників міністрів [7] , має високий рівень обов’язковості для суддів України, хоча документ має назву «Рекомендація».

Другий рівень, який слід мати на увазі при визначенні міжнародно-правових стандартів у галузі господарського судочинства, є рівень міжнародних юрисдикційних органів. Проблема полягає в тому, що зафіксовані в міжнародно-правових актах стандарти мають бути визнані на практичному рівні й використані у практичній юри- сдикційній діяльності, тобто мають бути відображені в різноманітних рішеннях міжнародних юрисдикцій- них органів. Йдеться насамперед про рішення міжнародних арбітражних інституцій, таких як, наприклад, Арбітражний інститут торговельно- промислової палати м. Стокгольма, рішення якого мають силу професійного авторитету й визнаються багатьма країнами, впливають на правову систему країн, на розвиток окремих правових інститутів [8]. Ціннісним із точки зору методології є визнання того, що в рішеннях міжнародних арбіт- ражів та інших арбітражних інституцій можна знайти тлумачення тих чи інших стандартів, які зафіксовані в нормах міжнародного права. Звичайно, таке тлумачення не має обов’язкового значення, але містить важливі змістовні оцінки й підходи щодо цих стандартів.

На цьому рівні також слід розглядати рішення юрисдикційних органів «некомерційного» характеру, наприклад рішення Європейського суду з прав людини. Хоча питання щодо прецедентної практики Європейського суду з прав людини залишається дискусійним, але можна констатувати, що в рішеннях цього суду можуть бути визначені стандарти щодо судочинства, які за певних умов можуть вважатися обов’язковими для національного правосуддя. У цьому контексті незаперечним є факт впливу на національну судову систему деяких важливих рішень щодо України. Такі рішення, як «Совтрансавто-Холдинг проти України» (визначення стандартів судочинства щодо захисту права власності), «Терем LTD, Чечеткін та Оліус проти України» (стандарти судочинства щодо виконання рішень судів) та інші, безперечно, впливають на національну судову систему, на практичну діяльність господарських судів. У зв’язку із цим слід підтримати думку, що «утверджене об’єктивним правом... право на доступ до правосуддя в Україні як суб’єктивне право не обов’язково має випливати з Конституції чи законів України, його джерелом може бути й судова практика міжнародних судових установ, зокрема Європейського суду з прав людини» [9].

Нарешті, третій рівень визначення міжнародних стандартів — це їх докт- ринальне тлумачення в дослідженнях вітчизняних і закордонних науковців, які містяться не тільки в наукових публікаціях, хоча вони мають суттєве значення, а також у різного роду наукових рекомендаціях, в експертних висновках та в інших науково-консультативних і науково-допоміжних документах. Наприклад, відомі доктринальні положення й розуміння доступу до правосуддя містяться у наукових публікаціях, які використовують як допоміжні в системі судочинства. Як приклад можна згадати роботу відомого юриста Яна Паульсена «Відмова в правосудді за нормами міжнародного права» (Denial of Justice in International Law), яка досить часто використовується суддями для визначення підходів до здійснення правосуддя за міжнародними стандартами* [10].

Підсумовуючи викладене, слід визначити трьохрівневу структуру застосування міжнародно-правових стандартів у національному судочинстві. По-перше (перший рівень), той чи інший стандарт повинен бути зафіксований у нормах міжнародного права і, відповідно, мати обов’язковий чи рекомендаційний характер; по-друге (другий рівень), цей стандарт має бути застосований у юрисдикційних органах, тобто в міжнародних судових або арбітражних інстанціях; і по-третє (третій рівень), цей стандарт має бути пояснений і визнаний у наукових працях міжнародного рівня. Тільки за наявності цих трьох рівнів можна казати, що ті чи інші положення, ті чи інші тлумачення, ті чи інші рішення відповідають міжнародно-правовому стандарту. При цьому питання про обов’язковість такого стандарту є окремим питанням, що має вирішуватися судом відповідно до чинних норм міжнародного й національного права, у тому числі й права процесуального. Інакше кажучи, міжнародно-правовий стандарт належить не лише до духу, а й до букви закону. Варто наголосити, що визначена формула «рішення суду повинно відповідати букві й духу закону» означає, що ці складові можуть існувати тільки разом, а міжнародно-правовий стандарт не може розглядатися тільки як належний до духу закону і не пов’язаний із його буквою. Проте останнє положення слід тлумачити як відповідність міжнародним нормам, що визнані національною правовою системою. Звичайно, це досить складна конструкція, що вимагає подальшого наукового осмислення.

Іншим важливим питанням є питання про методологічне співвідношення між стандартами міжнародно-правового характеру й загальновизнаними принципами права. Ця складна проблема вимагає окремих досліджень, але вже сьогодні можна зауважити, що деякі загальновизнані принципи права реалізуються саме в міжнародно-правових документах і можуть частково розглядатися як відповідні стандарти судової діяльності взагалі й господарського судочинства зокрема. Проте зв’язок між принципами та стандартами досить складний. Загальні принципи — верховенство права, законність, рівність та інше — впливають на діяльність судових органів, хоча самі вони належать не стільки до принципів судочинства, скільки до принципів функціонування правової системи взагалі. Загальні принципи права відповідно можуть розглядатися як загальні стандарти судочинства або як похідні від них.

На нашу думку, для системи господарського судочинства важливими є декілька міжнародно-правових стандартів, які були й залишаються важливими орієнтирами для господарських судів. Це стандарт справедливого й однакового відношення (fair and equitable treatment), стандарт мінімального відношення, стандарт ефективності використання юридичних засобів захисту і стандарт стабільності й визначеності юридичних зв’язків (res judicata).

Наявність цих стандартів та їх доктринальне тлумачення ускладнюється тим, що ці стандарти певною мірою взаємопов’язані. Наприклад, стандарт справедливого й однакового відношення до суб’єктів права тісно пов’язаний із стандартом мінімального режиму (відношення) в галузі інвестиційної діяльності, захисту інвестицій, а відтак і забезпечення прав учасників господарського судочинства. Більш складним є питання про сферу застосування таких стандартів, оскільки вони мають свої специфічні ознаки в різних галузях економічної життєдіяльності й певні відмінності в міжнародно-правовому регулюванні. Наприклад, у сфері інвестиційного законодавства діяльність господарських судів пов’язана із забезпеченням прав інвесторів не лише відповідно до норм національного матеріального й процесуального права, а й залежно від зобов’язань держави за міжнародними договорами. Останні, як відомо, за певних умов можуть мати пріоритетне значення по відношенню до національної правової системи. Існують численні рішення міжнародних арбітражних інституцій, а також наукові дослідження, які підтверджують, що стандарт «справедливого й однакового відношення» є частиною міжнародного права і його необхідно дотримуватися незалежно від положень національного законодавства.

Стандарт мінімального відношення, який передбачений у міжнародному праві, загалом полягає в тому, що будь-якій юридичній чи фізичній особі не може надаватися менш сприятливий правовий режим (а отже, і процесуальні можливості в господарському судочинстві), ніж той, який передбачений міжнародним правом, включаючи міжнародні договірні зобов’язання. Це важливе положення методологічно означає, що реальні юридичні (у тому числі й процесуальні) можливості особи мають бути порівняні не лише з можливостями інших процесуальних суб’єктів, а й зі стандартами, встановленими в міжнародно-правових документах. Фактично в рішеннях Європейського суду з прав людини хоча й опосередковано, але визнається стандарт мінімального відношення, коли йдеться про захист майнових прав особи.

У низці міжнародно-правових угод також сформульований принцип забезпечення ефективних юридичних засобів (effective legal means). Фактично цей стандарт є відображенням стандарту «неприпустимості відмови у правосудді» (denial of justice), який, у свою чергу, пов’язаний зі стандартом «мінімального відношення» і стандартом «справедливого та рівного відношення». У більшості міжнародно-правових документів стандарт ефективності юридичних засобів захисту тлумачиться поряд зі стандартом неприпустимості відмови у правосудді (доступ до правосуддя) і полягає в тому, що суд у будь-якій формі не може відмовляти в доступі фізичній або юридичній особі до судової процедури, необґрунтовано відкладати провадження у справі, не допускати серйозних процедурних порушень і не виносити завідомо несправедливі рішення. У деяких рішеннях арбітражних трибуналів також визначається, що, крім названих порушень стандартів, можливе також і навмисне неправильне застосування законів.

Відповідність міжнародно-правовим стандартам національної системи господарського судочинства має також складну проблему застосування господарськими судами процедури поновлення судового процесу за ново- виявленими обставинами. Оскільки ця проблема досить ґрунтовно розглядається на національному рівні, слід також зазначити, що з точки зору стандартів ефективності юридичного захисту й неприпустимості відмови від правосуддя слід мати на увазі принцип стабільності й визначеності юридичних зв’язків у правовій системі держави. Досить часто це означає, що принцип res judicata, тобто принцип незмінності вже прийнятих рішень, має хоча й не абсолютне, але все ж таки переважне значення при перегляді рішень, які набрали законної сили. Суд у всіх випадках має визначати баланс між необхідністю перегляду справи, захистом прав учасників судового процесу (з одного боку) і необхідністю збереження стабільних правових зв’язків, які вже склалися внаслідок судових рішень (з другого боку).

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що міжнародно-правовий стандарт, якщо він відповідає трьох- рівневій структурі його визначення, виступає не лише доктринальною чи навіть загальнонауковою категорією. Він за своєю сутністю є категорією юридичною, яка особливим чином вплетена у правову матерію України, має досить конкретні параметри й тлумачення, а зрештою, передбачає і юридичну відповідальність за його недотримання. Міжнародно-правовий стандарт судочинства — це встановлені нормами міжнародного права й відображені у рішеннях міжнародних юрисдикційних органів процесуальні правила здійснення судочинства, які визнані національною або міжнародною правовою доктриною і мають обов’язковий характер для їх практичного застосування.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Автономов А. С. Международные стандарты в сфере отправления правосудия. — М., 2007. — C. 332.
  2. Міжнародно-приватне право. Міжнародні договори України. — К., 1999. — Т. 1. — С. 622.
  3. Європейська конвенція з прав людини : основні положення, практика застосування, український контекст / за ред. О. Л. Жуковської. — К., 2004.
  4. http://www.encharter.org/index.php?id=28&L=1#c54
  5. http://www.nafta-sec-alena.org/en/view.aspx
  6. Конституційні акти Європейського Союзу (в редакції Лісабонського договору) / заг. ред. Г. Дру- зенка. — К., 2010. — С. 122.
  7. Вісник Верховного Суду України. — 2010. — № 12 (124). — C. 37.
  8. Czech (and Central European) Yearbook of Arbitration. The relationship between Constitutional Values, Human Rights and Arbitration. Jurist, 2011. — 533 p.
  9. Лужанський А. В. Доступ до правосуддя як суб’єктивне конституційне право // Вісник Верховного Суду України. — 2011. — № 1 (125). — С. 42.
  10. Paulsson J. Denial of Justice in International Law, Cambridge University Press, 2001. — 279 p.

загрузка...
Top