Міжнародне право

Жодна держава ніколи не могла існувати ізольовано від інших. Через політичні, економічні, військові, культурні, наукові зв”язки держави завжди пов”язані між собою. Науково - технічний прогрес, виникнення глобальних проблем лише посилюють роль правових норм, які регулюють відносини між державами.

Напередодні третього тисячоліття і в подальшому розвитку багато держав світу активно розробляють взаємоприйнятні схеми розвитку глобального процесу інтеграції ,що включаютть як формування нових центрів геополітичного та геоекономічного впливів, так і моделі регіональної співпраці. Геополітичні чинники визначають своєрідне довкілля кожної країни, створене як нею, так і державами - партнерами і яке впливає на її зовнішньополітичний курс.

Після розпаду СРСР відбулася трансформація біполярної системи міжнародних відносин. Значного послаблення зазнала не тільки Росія, але спостерігалася невпинна девальвація ролей інших країн колишнього союзу. Це дуже швидко відбилося на скороченні поточних і потенційних можливостей республік впливати на розвиток міжнародних відносин.

Як молода незалежна держава, Україна прагне чітко визначитися в новому для себе геополітичному оточенні. І не викличе здивування орієнтація України саме на Європу. Сучасна Європа для України становить інтерес стратегічного порядку. Цінності розвитку науки, освіти, релігії. Мистецтва в Україні нерозривно пов”язані з розвитком європейської культурної традиції .

До стратегічних інтересів нашої держави належать: необхідність технологічної модернізації виробнитва, залучення західних інвестицій, розвиток зовнішньоекономічних відносин. Передусім ідеться про розвиток торгово - економічних зв”язків і виробничої кооперації, пошук перспективних ринків збуту. Водночас Україні все ще доводиться вирішувати проблеми, пов”язані з незавершеністю процесу політичної та економічної адаптації.Пошук Україною органічного місця в системі міжнародних відносин відбувається за умов зростаючого впливу європейських реалій. Це підверджує Постанова Кабінету Міністрів України “ Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського союзу”.

Розвиток окремих країн колишнього радянського блоку пішов різними шляхами. Більшість країн Центральної Європи здійснили спробу прискореного переходу до стандартів розвинутих європейських демократій, прагнучи якнайвидше подолати своє історичне та економічне відставання. Що стосується України, її перспективи все ще вкладаються в альтернативу польського або турецького сценаріїв. Впродовж 1995 - 1997 рр. Певні половинчасті кроки було зроблено в напрямку саме централоьноєвропейської моделі розвитку, проте з 1998 р. Стали переважати тенденції суспільно - економічної деградації, що неухильно призводять до втрати досі ще збереженого потенціалу розвиненої держави. З огляду на кризовий стан української економіки можна дійти висновку про поглиблення розриву між проголошеними стратегічними зовнішньополітичними орієнтирами та об”єктивними тенденціями розвитку країни. Це можна розглядати як реальну ознаку орієнтаційної кризи зовнішньої політики, усвідомлення недосяжності декларованих цілей внаслідок відставання України від країн Центрально - Східної Європи за темпами та рівнем розвитку.

Незважаючи на досить складне становище дев”ятирічна незалежна держава прагне досягти належного рівня розвитку та функціонування, яке можливе лише певній високорозвиненій правовій базі. Саме право має змогу показати зовнішньополітичну спрямованність держави та сприяти її здійсненню. Які чинники обумовлюють таку універсальну дію права розглянемо нижче.

Відомо багато теорій з приводу сутності та функціонального призначення права. Але викладемо такі спільні їх риси:

* Право має вольовий характер( право виражає загальну тта індивідуальну волю громадян держави, їх консенсус )

* Є загальнообов”язковим (право - єдина система норм, яка обов”язкова для виконання для всього населення)

* Право має двосторонній тісний зв”язок з державою (право охороняєтиься державою від порушень і держава може виявити свою волю тількиза допомогою права)

* Формально визначене (встановлюються державою в офіційних актах обов”язково має бути чітко та однозначно сформульоване)

* Системність права (право - це неякась одна певна норма, а їх система, логічна сукупність).

* Право є регулятором найважливіших суспільних відносин ( на відміну від норм моралі, та інших соціальних норм, право регулює лише найважливіші для всього населення, держави, держав суспільні відносини).

Отже право є найважливішим і найбільш потрібним суспільству явищем., що спричиняє і актуальність визначення ролі права, як регулятора відносин міжнародних, тобто і як зближувальної сили. Тільки право має змогу впливати на найважливіші відносини в тому числі і міжнародні.

Таку функцію виконує міжнародне право. Міжнародне право є не тільки сукупність принипів і норм, е є відображення міжнародної форми правосвідомості. В міжнародно - правових нормах знаходять своє вираження процес взаємодії держав, міжнародних відносин, які саме через право закріплюються та забезпечуються. Міжнародне право встановлює загальноприйнятні стандарти поведінки в самих різних сферах відносин: економічній, політичній, науковій, культурній та ін.

Регулююча функія проявляється в прийнятті державами встановлених правил, без яких неможливе спільне існування та належне функіонування. Право також містить норми, які забезпечують виконання певних правил поведінки.

Але міжнародне право є “добровільним” - в разі необхідності держави, вільно об”єднавшись, забезпечують підримання міжнародного правопорядку.

Отже, враховуючи надзвичайну актуальність інтеграції України, її співробітництва з іншими державами та призначенням права (зокрема міжнародного) випливає актуальність даної теми.

Для дослідження такого досить складного питання в роботі будуть використтані такі методи як: аналізу, синттезу, формально - юридичний, порівняльно - правовий. Робота містить в собі теоретичну та практичну інформацію. Теоретична - поняття та визнічення суті самого права, його ролі, місце в державі та взаємодія з різними сферами діяльності; практична частина втілює використання права, його роль та взаємодія конкретно на Україні та у відносинах з іншими державами.

Багато праць можна знайти по філософії права, його призначенню в суспільстві взагалі, але конкретно його роль в міжнародній сфері та в різних її виявах знайти нелегко. Окрім загальної ролі права, його функціонального призначення , я вважаю, доцільно буде розглянути питання практичної дії права, тобто вже відносин, які є показником, “обличчям” права.

Оскільки розглядатиметься як міжнародне публічне так і приватне право, то обов”язковим є, на мою думку, визначення меж втручання права в відносинах,його доцільність та необхідність.

Розділ 11.1 Місце та роль права в міждержавних відносинах. Історія розвитку міжнародного права

Існує велика кількість підходів до розуміння права, наприклад: нормативний підхід (найбільш поширений в сучасній теорії), який розглядає право тільки як “суху” сукупність (систему) певних правил поведінки, норм, які встановлюються, санкціонуються державою...

Генетичний підхід розглядає право, як регулятор тільки матеріальних суспільних відносин.

Соціологічний підхід розуміє право, як обов”язкова реалізація нормативно-правових актів у суспільних відносинах, тобто виходить з тлумачення нормативного підходу в якості недійсного, якщо все це писане право не втілюється в житті, суспільстві.

Є також моральна теорія, яка пояснює право як уособлення справедливостті, захисту честі, гідності та інших важливих моральних якостей.

“У будь - якому суспільстві (безкласовому) знайдуться егоїсти. Навіть шляхетні люди розрізняються за своїми моральними поглядами і потребують керівництва у поведінці. Вони можуть бути не схильні до крадіжок, але їм потрібна інформація про те , що вважається за власність. Вони можуть твердо дотримуватися ідеї охорони навколишнього середовища, але хтось має обирати найкращі шляхи запобігання забрудненню і координувати зусилля людей у цьому напрямку. Потрібна влада, а отже право.”[1]

Отже, в стислому вигляді ми визначили, що право розглядається з різних підходів, точок зору. На мій погляд таке унікальне та універсальне явище повинно втілювати всі вищезазначені властивості та вимоги. Тепер час розглянути право з боку його взаємодії з головним його “сусідом” - державою, оскільки від типу одного чи іншого залежить становище не тільки другого але і суспільства в цілому та міждержавних відносин.

Держава разом з правом, як продукт цивілізації, являє собою найбільш впливову та міцну силу, тобто організовану політичну владу, яка має як позитивний так і негативний аспекти.

1 - Політична державна влада необхідна для координування розвитку населення, його захисту та певної впорядкованості.

2 - Оскільки державна влада здійснюється через особливий апарат примусу, то існує можливість того, що цей апарат із знаряддя права, населення перетвориться на знаряддя держави в гіршому її прояві - авторитарному режимі. Співвідношення держави та права можна розглядати з різних точок зору. В першій з яких держава виступає в безпосередній залежності від права ( правова держава, як найвищий прояв верховенства права). В другому аспекті уявляється опосередкований зв”язок держави з правом в їх взаємозв”язку.

Від того, який зв”язок беде між державою та праваом залежать шляхи впливу держави на суспільне життя:

¨ Вплив шляхом надання певним нормам, принципам, положенням власттивості юридичних впровадженням їх просто через дозволи або заборони (з цього способу впливу випливає статистична функція права, як різновид регулятивної).

¨ Другий спосіб я вважаю не демократичним, який впроваджує правові норми через прямі державні приписи, тобто шляхом наказу здійснювати чи не здійснювати ті або інші вчинки ( з цього шляху впливу випливає динамічна функція , як різновид регулятивної).

Велика роль у обумовленні права належить політичному режиму. Від виду політ. Режиму (авторитарний, демократичний) залежить межі впливу та функції права.

При авторитарному режимі правомає дуже вузьке та стисле поле діяльності, межі свободи. В даному випадку право буде виступати тільки як інструмент держави і не дуже поблажливий. В такому вигляді діє не права, а “юридизована” воля держави.

При демократичному режимі право поширюється на всі сфери життя, виявляє свій власний потенціал та свої власні ресурси:

Режим демократичний базується на виссокорозвинених саморегульваних механізмах, передусім в економіці. Але жоден економічний закуон не матиме сили, якщо не буде для нього підстави у вигляді правового закону. Саме право забезпечує необхідний простір та юридичну для функціонування та захисту економіки. При демократичному режимі пріорітет надається приватному праву. В той же час тільки окрім правового, не існує інших соціальних регульторів, які б всім своїм змістом були спрямовані на захист прав людини як автономної особистості. В демократичній країні держава поступово перетворюється з “ юридизованого” в органічне поєднання з вільними процесами, розвитком цивілізації, затвердженні в суспільстві свободи.

Держава виступає також безпосередньою рушійною силою в формуванні та розвитку права,яке в цілому обумовлене економікою. Держава може підкорити собі право. Отже розвиток і дія права може розглядатися як взамодія з державіаою але також і як протиріччя державі.Оскільки згідно з принципами демократії правао вирає волю всього населення і є його захисником, одним із завдань якого є недопущення свавілля державаи, тобто її обмеження. Право встановлює для діяльності державних оргіанів послідовно дозволяючий порядок, впорядковує здійснення влади через розробленіматеріальні та процесуальні форми на створення яких самостійно, держава права не має. Тобто право, як специфічне явище цивілізації виступає з позиції головного інститута цивілізації, здатного обмежити державний вплив.

Піком розвитку права в його співвідношенні з державою є правова держава. В правовій державі сама держава на певному ступіні соціального прогресу становиться явищем права. За допомогою права в правовій державі здійснюється надання державній владі рис цивілізованості, її включення в усю систему інститутів розвиненої демократичної держави, коли знімаються та долаються негативні вияви влади коли стає можливим в повній мірі розкрити позитивний потенціал держави як форми управління, його ролі в закріпленні та розвитку відносин в різних сферах життя суспільства, включаючи економіку, культуру, науку, політику та ін.

Найбільш суттєва риса правової держави полягає не тільки в пропагуванні та використанні принципу “ дозволено все, що прямо не заборонено законом”, в якому встановлюється принцип жорсткої регламентації дії державних органів та державних службовців, згідно з якою вони мають право чинити лише такі діяння, які прямо дозволяються законом, правом. Тобто принципом правової держави є також принцип верховенства прав і свобод громадян, які визначають діяльність держави. Для правової держави характерна також деформація “головних”, немов би невід”ємних принципів держави, державної влади. Одним з таких перетворених принципів є принцип насилля, або присилювання - правове присилення має законну нормативну основу, будується на засадах формальних вимог законів та реалізується в передбачених законом процедурах. Але ж, звичайно, не потрібно забувати, що відповідальність має бути взаємна: громадянин Ûдержава.

Існують також точки зору на правову державу, тільки лише як на “пом`якшену” форму держави, не віддаючи праву настільки велику роль в державі, як своєрідного диктатора для держави.

Найвищим ступенем розвитку права є не просто правова держава, а її похідна - правове суспільство. В ньому встановлюється беззаперечне панування, верховенство права, правозаконність. Важливим показником верховенства права є стрімкий прогресивний розвиток природніх прав людини, які в правовому суспільстві набувають безпосередньо юридичне значення. В правовому супільстві згідно з принципами панування права, правозаконності, безумовного верховенства права, дуже великий вплив мають права людини, які закріплені перш за все в міжнародно - правових документах і це забезпечується відповідними органами правосуддя.

Отже, активна роль права в закріпленні, забезпеченні, охороні прав людини (природніх, культурних, наукових, економічних та політичних та ін.) визначає його роль в наближенні держав по цих сферах взаємодії.

Головним виявом права є правові норми, в яких і міститься його завдання і завдання держави. Правові норми, як засіб захисту інтересів суспільства в цілому, являють собою потрібний, необхідний регулятор різноманітних відносин, які виникають в повсякденній діяльності державних органів та недержавних органів, їх посадових осіб, а також окремих громадян для вирішення вирішення найбільш важливих економічних, соіальних та політичних задач важливих для суспільства. За допомогою норм права відбувається регулювання економічними процесами, розвитку соціальної сфери. Досягається створення необхідних умов для реалізації прав і свобод громадян, які проголошені в конституції України. Також саме норми права являютиь собою необхідну основу діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади, основних гарантів та уповноважених здійснення прав, свобод і потреб людей. Регулююча здатність правових норм виражається в наділенні учасників суспільних відносин відповідними правами та обов”язками.

Але справа з міжнародним правом зовсім інша оскільки там не має прямих норм - санкцій, якіб забезпечили обов”язковість виконання затверджених правил.

Хоча не існує конкретних каральних суб”єктів міжнародного права існують такі чинники, які мають саме зазначені функції. Адже неможливо приховати акт злочину на рівні держави. Розпочати війну навіть для наймогутнішої держави не принесе позитивних наслідків, що є свого роду обмежуючим, регулюючим фактором. Існує загальний тиск, щоб забезпечити виконання цих норм; на них грунтуються претензії та визнання, а порушення цих норм вважається законною підставою не лише для вимог компенсації, а й для репресалій та контрзаходів. В міжнародно - правових нормах знаходить своє вираження складний процес взаємодії держав, постійного перетворення суспільних відносин. Правосвідомість, яка склалася на основі цих відносин виражається в міжнародному праві, яке є об”єктивним чинником суспільного розвитку.

Якщо підходити до визначення права тільки з класової позиції, тоді міжнародне право не розглядається як об”єктивна форма суспільної свідомості, а лише як засіб, інструментт, за допомогою якого здійснюється вираження інтересів певної верстви, класа, держави.

Кінець IIтисячоліття нашої ери в історії людства збігається з початком нового етапа розвитку міжнародного права. Якщо раніше велася полеміка про корисність міжнародного права, про його необхідність, то тепер таке право загально прийнято і визнано за правову систему, яка існує та розвивається незалежно від суб”єктивної волі людей. Хоча у Х.Л.А. Харта в “Концепції права” ще можна знайти судження і сперечання з науковцями щодо “повноцінності” міжнародного права. З точки зору позитивізму міжнародне право - це не національна система, а примітивна правова система, в якій існують основні зобов”язувальні норми, але немає допоміжних норм, що дозволяли б ефективно творити, визнавати основні норми, і забезпечувати їх додержання. З моєї точки зору є не припустимим вважати міжнародне право на рівні сукупності зобов”язальних норм, які існують окремо від національного права, оскільки тільки від націоеальної системи права залежить і міжнародне право. Питання лише в тому, хто диктує ту чи іншу позицію міжнародного права ,в залежності від економічного лідерства та спільноти держав. Але таке право набуло вже таких масштабів, що функціонує та регулює відносини самостійно.

Закономірності розвитку міжнародного права в принципі відповідають закономірностям міжнародних відносин. Формуючись під впливом міжнародних відносин, міжнародне право водночас активно впливає на самі міжнародні відносини.

На міжнародні відносини справляють вплив різноманітні об”єктивні та суб”єктивні чинники. Серед них: рівень економічного розвитку держав, суспільна мораль, національні інтереси, екологія, глобальні проблеми, науково - технічний прогрес...Міжнародне право також відноситься до цих факторів. При цьому роль міжнародного права постійно зростає, воно стає домінантою серед зазначених факторів.

Важливим засобом здійснення політики держав є дипломатія, як офіційна діяльність держав, урядів, закордонних відомств щодо здійснення мирними способами цілей та задач зовнішньої політики держав. В свою чергу, під правом зовнішніх зносин розуміють систему міжнародно - правових норм, які визначають статус та функції органів зовнішніх відносин держав. Це можна охарактеризувати як дипломатичне право, яке є одним із найголовніших засобів впливу та “спілкування” держав. Отже звідси можна починати отримувати уявлення про роль права, міжнарождного права в зовнішніх відносинах.

Міжнародне право виконує в міжнародних відносинах координуючу функцію. За допомогою його норм держави встановлюють загальноприйняттні стандарти поведінки в найрізноманітніших галузях відносин.

Регулюючафункція міжнародного права виявляється в прийнятті державами вердо встановлених норм поведінки, при відсутності яких стає неможливим спільне існування та функціонування, відносини.

Міжнародне право містить норми, які спонукають держави слідувати певним правилам поведінки, в яких концентрується забезпечуюча функція міжнародного права.

Також в міжнародному праві створилися механізми, важелі, які захищають законні інтереси держав та здійснюють охоронну функцію міжнародного права.

Особливістю М. П. Є те, щов міжнародних відносинах не існує наддержавних механізмів примусу. В разі необхідності держави самі колективно забезпечують підтримання міжнародного порядку.

Рзглянемо ж, що яаляє собою міжнаролне право, з яким пов”язана активна роль права в наближенні України до інших держав, детальніше.

Міжнародне право виникає під час завершення родоплемінних відносин. Внаслідок цього вже формувалися відносини між племенами, та родами, які отримали закріплення в звичаях, як найперших джерелах та формах вираження права. З часом такі відносини, регульовані звичаєм перетворилися на міжнародне право. В такому вигляді право було слабо розвиненим, воно не мало чіткої системи, хоча вже тоді роди та племена вели між собою війни, а отже посилали один до одного представників, здійснювали товарообмін, “укладали” “угоди”. Таким чином можна простежити вже паростки норм права: війни та миру, посольського права, права угод тощо...

Отже виникають держави і вже на базі зародків права виникає і “міжнародне” (поки ще в лапках) право. В Стародавньому Римі, батька права, виникає IusGentium- право народів, міжнородне право. Таке правао являє собою сукупність норм, які регулювали відносини з приводу ведення війн, заснування імперій, розподілу власності, встановлення кордонів, побудови будівель, торгівлі, угод купівлі - продажу. “Право народів” регулювало як державні так і міждержавні відносини, але зпочатку не було затвердженого розподілу на внутрішнє та зовнішнє право. З появою вищезазначеного розподілу права, з”являється міжнародне право. Цьому подальшому розподілу сприяв розподіл відносин на державні та міждержавні. Другі в свою чергу були зумовлені: міжнародним розподілом праці, об”єднанням зусиль держав для вирішення спільних проблем характеру політичного, економічного, воєнного та демографічна ситуація, час становлення, формування та розвитку держав, рівень знань, ступінь розвитку комунікаійних зв”зків, ремесел, промисловості, сільського господарства, релігії, ідеології, культури, військового потенціала...

Історія має свою періодизацію, яка в значній мірі є умовною. Періодизацію розвитку міжнародного права, умовно, можна поділити на чотири періоди, виділені на основі суспільно - економічних формацій [2](формаційний підхід), та перехідними етапами від однієї формації до іншої. В основі кожної формації лежить певний спосіб виробництва, тобто пануючим критерієм є виробничі відносини та спосіб виробництва. Також суспільно - економічна формація охоплює і відповідну надбудову (державу, право, міжнародне право, мораль, свідомість, правосвідомість, науку, тип сім”ї, буття та ін.)

Виходячи з цього, утворюються наступна періодизація історії міжнародного права:

¨ Міжнародне право стародавнього світу (4 тис. до н.е. - 476 р. н. е.). Цьому періоду відповідає рабовласницький лад суспільно - економічної формації.

¨ 476 - 1648 рр. - міжнародне право середніх віків - феодальна суспільно - економічна формація.

¨ 1648 - 1917рр. - класичне міжнародне право, характерне становленням капіталістичного способу виробництва.

¨ Міжнародне право ХХ століття : 1917 - кін.ХХ ст.

а) Міжнародне право давнього періоду

Міжнародне правопочало складатися на Близькому Сході. Саме там в 4 тис. до н. е. утворилися давні держави, в процесі взаємодії між якими, і формувалися перші міждержавні правові норми.

Найдавнішим міжнародно - правовим актом вважається договір, укладений між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма в 3100 році до н. е. Договір фіксував державний кордон та його недоторканість. Згідно цієї угоди, суперечності повинні були розв”язуватися мирним шляхом на основі арбітражу. Обов”язковість виконання гарантувалася клятвами Богам.

Ще одним з перших договорів є договір хеттського царя Хаттушиля ІІІ з єгипетським фараоном Рамзесом ІІ. Цей договір містив в собімір та братерство обох народів, взаємопідтримку одного одним у війні проти загарбників та видачу рабів - втікачів.

В період зародження норм міжнародного права його суб”єктами в Стародавньому Єгипті були фараони, царі, та інші правителі, що було обумовлено формами держав. В Індії ж взагалі не було рівності суб”єктів міжнародного права. Внаслідок цього з”явився інститут визнання, і держава, яка отримувала такий інститут, визнавалася незалежною у внутрішніх та зовнішніх справах. В Стародавній Греції суб”єктом міжнародного права був кожний поліс, оскільки це були міста - держави, які володіли виключною автономією. Поліс мав право вести дипломатичні стосунки, оголошувати війну та укладати мир.

Головним засобом ведення зовнішньої політики були війни. В Єгипті під час війни панувало юридично необмежене свавілля. Переможені та їх власність, як здобич, переходили до власності переможця. В Індії звичаї та права війни були найбільш розвиненими, вони були закріплені в законах “Ману” та “Артхашастра”. Але якщо війна і рахувалася за правомірну дію, вона всеж не вважалася бажаною. Саме в Індії виникли перші юридичні правила про ведення війнина морі. Аналогічно складалися норми в Китаї , але вони мали свою специфіку. Принцип “поїдання земель сусідів” отримав тут найрозповсюдженіше використання.

Стосовно Греції, вона сприймала війну як боротьбу всьіх громадян одного поліса з усіма громадянами іншого. Вбивство мирного населення було законним, не існувало також принципів утримання військовополонених. Але греки вже використовували сан нейтралітету (тільки під час війни) та невтручання ( і в мирний час).

В Римі ж, давній фортеці права, всі війни вважалися справедливими. Війни, вважалося, велися по волі Богів. Внаслідок цього, війни не були обмежені якимось юридичними обмеженнями. З цього пішла жорстокість риської армії, яка не жаліла нікого. Навіть храми підлягали нападам та спустошенням.

Стародавні греки не мали інститута постійного дипломатичного представництва і частіше за все посольства носили разовий характер. Посли отримували документи, які підтверджували їх офіційний статус та уповноважували на право ведення переговорів. Документ мав вигляд подвійних, натертих воском дощечок та називався дипломом.[i] Недоторканість послів була загальнооприйнятою, її порушення моогло призвести до віійни. Посли “знаходилися під охороною Богів” та також мали недоторканість. Від послів вимагалося вміння вести переговори та укладати угоди про мир, об”єднання та взаємодопомогу.

Пізніше зустрічаються договори проо торгівлю та права іноземців, безправне становище яких було значною перешкодою в розвитку торгівельних відносин. Найяскравішим прикладом тут була Греція. Греки мали інститут проксенів (покровителів), який на початку свого розвитку мав особистий характер. Згодом цей інститут набув державні ознаки . Проксен був захисником іноземців у власному полісі. В Римі була створена посада praetorperegrinus, який визначав принципи та норми, що пов”язані з статусом іноземців та їх перебуванням в Римі. Він також вирішував спори між ними. З вищезазначених інститутів і сформувалося пізніше консульське право.

В цей же час в Китаї та Індії були відомі різноманітні форми посередництва тта арбітражних судів. В 546 р. до н. е. був скликаний загальнокитайський конгрес, згідно з яким було ухвалено договір про ненапад - мирне вирішення спорів, шляхом звернення сторін до арбітражу.

Завершується період міжнародного права Стародавнього світу падінням Західної Римської імперії в 476 р. н.е. До цього часу Рим увібрав у себе всі існуючи тоді інститути міжнародного права та доповнив їх своїми специфічними рисами. Наприклад, договір про пІклування, що передбачав завчасне віддавання зброї, вождів та заручників. Переможена сторона залишалася разом з тим суб”єктом міжнародного права. З подальшим розвитком, такий договір укладався і в мирний час. Держави, які отримували його, ставали союзниками Риму. Існував також договір перемирря, який підписувався командуючим армії, консулом або легатом та вступав у силу одразу, але тільки умовно. Для реальної дії договір підлягав подальшій ратифікації.

Таким чином закінчується перший і головний період становлення міжнародноо права

б) Міжнародне право середніх віків

Міжнародне право середніх віків свій розвиток отримало після падіння Західної Римської імперії та останнього римськоого імператора Ромула Августа. З цього часу беруть початок феодально - суспільні відносини. Ця система має свій ряд особливостей:

nрегіоналізм;

nпріорітет звичайних норм над договірними

nзначний вплив церкви на процес формування норм міжнародного права.

Спільного для всіх міжнародного права не існувало. Відомі такі центри міжнародного життя: Західна Європа, Візантія, Київська Русь, Московська держава, Арабський Схід, Китай, Індія. Суб”єктами міжнородного права були: монархи, пап римський, лицарські ордена, вільні міста та їх спільноти.

Для феодалізму характерна велика кількість усних договорів, запорукою яких була клятва, або потискання рук. Перші ж писемні документи були написані латиною. Терміни дії були різноманітні: від 1 року до 50 років та більше. Давність міжнародних угод не була ще чітко визначена та відома.З”являються нові види угод: торгівельні, про плавання по річках (Феррарський пакт 1117р.), консульскі, валютні та інші угоди. Феодальні угоди були переважно двухсторонніми, але відомі також багатосторонні мирні угоди, такі як Вестфальський трактат 1648 р. згідно з яким завершувалася Тридцятилітня війна. В основі його полягав принцип політичної рівноваги, після якогоо рішення європейських проблем здійснювалося на світській основі, але не на релігійній.

У вирішенні міжнародних суперечностей застосовувалися третейські суди. В якості арбітрів виступали монархи, світські феодали, папа римський, колегії з однаковою кількістю членів з обох виступаючих сторін.

Як і в період зародження міжнародного права, так і в середні віки не існувало інститута постійних диплооматичних представників. Поступово норми права зовнішніх зносин почали входити до договорів, але залишалися переважно звичайними. В дипломатії панував принцип: “Посол носить обличчя государя та мовить його речі”. Тобто посли були недоторканими особистостями. Вони наділялися особливими привілеями, наприклад, неможливістю затримання їх владами держави та арешту їх майна, або звільнення від сплати митного податку.

Також з”являється інститут консулів. Перші з них почали складатися в Х ст. в Середземномор”ї. Спочатку консули являли собою обраних з іноземних купців та мореплавців особ, які мали захищати інтереси їх перед місцевими владами. З подальшим розвитком з”являються відповіднв державні установи.

Існувало “берегове право”, згідно з яким, всі кораблі, які розбивалися на березі іншої країни разом з речами належали тій країні. З цього приводу потрібно відмітити, що право Київської Русі було більш розвинене. Згідно такого права, кораблі належали власнику, якого розшукували і сповіщали про події.

Подальший розвиток отримали норми права війни. Розвивається опіка поранених та хворих.

З”вляються такі нововведення як режим нейтралітета та його гарантії; велике значення мала ідея суверенітета та рівноправ”я держав. Але в тогочасному розумінні суверенітет держави прирівнювався до суверенітету монарха.

Саме в середні віки започатковується Гуго Гроцієм наука міжнародного права. В 1625 р.вийшла перша систематична праця “Про право війни та миру”, яка містила всі основні питання міжнародного права.

Великі географічні відкриття та виникнення в зв”язку з цим глобальних світових зв”язків поступово призводять до формування всезагального для планети міжнародного права. Право стає переважно договірним , а роль та значення церкви в умовах розвитку права неухильно знижується.
в) Класичне міжнародне право

Новий етап міжнародного права був спричинений бупжуазними революціями та громадянськими війнами (1642-1649 рр.).Такі міжнародні стосунки призвели до якісної зміни міжнародного права.

Підписаний 24 жовтня 1648 р. Вестфальський трактат сфорулював нові міжнародно - правові принципи, які стали домінуючими майже на два наступних століття. Такі принципи, як політична рівновага, незалежна світська влада (від духовної влади), рівність держав, підготували інтенсивного перехід до подальшого розвитку міжнародного права. Також була сформульована декларативна теорія визнання, застосування колективних санкцій проти агресорів, мирні засоби вирішення спорів, зміни в правовий режим річок, трансформація статусу консулів і т.д.

Отже, система юридичних принципів та норм, що поступово склалися з 1648 по 1919 р. та регулювали відношення держав цієї історичної епохи, називається Класичним міжнародним правом. Він номить такі основні принципи:

* договір стає головним джерелом норм міжнародного права;

* демократизація міжнародного права;

* колоніалізм;

* війна - небажаний, але законний засіб вирішенняміжнародних суперечок.

Міжнародному праву не були широко відомі демократичні принципи. Такими принципами були народний суверенітет, суверенна рівність держав, невтручання у внутрішні справи держав, територіальний скверенітет, принцип взаємності, свободи річкового торгівельного судоплавства. Також проголошувалося право політичних емігрантів на притулок, борців за свободу, з”вляєтться національний режим, згідно з яким права іноземних громадян прирівнювалися до прав громадян даної країни.

При капіталістичному укладі демократичні принипи стають його невід”ємною частиною та відображаються в Декларації незалежності США 1776 р., актах Французької революції 1789р. - Декларація прав людини та громадянина 1789 р., Декларація міжнародного права 1795 р., Конституція 1791 і 1793 рр.

Все більшого впливу набирає договір. Він стає основним на рівні із звичаєм, а згодом і головним джерелом міжнародного права. Структура договорів мала таний вигляд: преамбула, основні положення та заключна частина. Часто додаються додатки до договорів. Як правило оформлення текстів міжнародних договорів, отримує всезагальне визнання альтернат. Двосторонні угоди були складені на мовах обох сторін, а багатосторонні - на французькій, пізніше, на англійській мовах.

Строки укладених угод були різноманітні. Можливою була пролонгація (подовження терміну). Основними способами забезпечення договорів були міжнародні гарантії та поручительства. Виникає також інститут оговорое, що пов”язано з багатосторонніми угодами. Оговорки мали односторонній характер та створювалися як при підписанні договора так і при його ратифікації.

В цей пероіод в якості найважливішого елемента міжнародної правосуб”єктності залишалося право держав на війну. Засудження війни носило лише моральний характер, але не юридичний. Як і раніше війна припиняла дію всіх договорів між державами - учасниками війни. Але були вчинені певні дії щодо гуманізації законодавства. Женевська конвенція 1864 р. про режим хворих та поранених, Петербурзька декларація 1868 р. про заборону використання розривних пуль, Брюсельська конвенція про закони та звичаї війни суходолом 1874 р., Гаагські конвенції про закони та звичаї війни 1899 і 1907 рр. Декларували, що воюючи сторони повинні піклуватися про хворих та поранених ворога. Забороняли отруйну зброю та засоби, які спричиняли надвеликі страждання. Було обмежене коло предметів військової контрабанди, встановлені правила забезпечення нейтральної торгівлі.

Також ускладнюється кількість та зміст консульських конвенцій. Угоди епохи капіталізму стають відкритими та передбачають можливість приєднання до них інших держав.

Широко були розповсюджені договори про арбітраж по загальним та окремим суперечкам. З”явився досвідчений російський юрист - міжнародник Ф. Ф. Мартенс, Який був суперарбітром у Паризькому міжнародному третейському трибуналі 1899 р. Ф. Ф. Мартенс запропонував правила процедури для трибунали, які були згодом закріплені Гаагською конвенцією 1899 р. “Про мирне вирішення міжнародних суперечок”.

Наприкінці ХІХ століття міжнародне право стало необхідним регулятором міждержавних відносин. Був закріплений значний нормативний матеріал та закладені основи міжнародної свідомості. Алде події першої світової війни викликали новий етап розвитку міжнородних відносин, який отримав назву Міжнародне право ХХ століття.
Відлік нового міжнародного права ХХ століття починається з Версальського договора 1919 р. Важливою складовою також став Паризький мирний договір 1928 р., який заборонив війну як засіб ведення національної політики. Перемога країн Антанти та юридичні рішення Тегеранської, Ялтинської та Потсьдамської конференцій, Устав ООН та Нюрнберзький процес завершили становлення нового історичного типу міжнордного права.

Характерними рисами цього типу міжнородного права є: антивоєнна спрямованість, антиколоніальна сутність, значне кількісне зростання договірних норм, пререродження галузей міжнародного права (суб”єкти міжнародного права, міжнародно - правова відповідальність, морське право, право зовнішніх зносин, міжнародних договорів та ін.); також з”являються , обумовлені научно - технічною революцією, нові галузі (право міжнародної безпеки, космічне право, економічне, екологічне, права людини та ін.); характерне такоє різке розширення просторової сфери дії міжнародного права.

Однією з головних подій даного періоду було підписання Паризького договору про відмову від війни, як засобу національної політики 26 серпня 1928 р - Пакт Бріана-Келлога. Війна була юридично заборонена, в міжнародному праві. Підтвердження дії Пакту виявилося в Нюрнберзькому процесі. В ньому відмічалося, що “війна для вирішення міжнародних протиріч, застосована в якості інструмента національної політики, вочевидь являє собою агресивну війну". "Агресивна війна є злочином проти всього людства, який спричиняє відповідальність по міжнародному праву”.

Поступово міжнародне право увібрало в себе ідею ідею права народів на самовизначення, яка втілювалася за допомогою Декларації про звільнену Європу (лютий 1945 р.). Декларація проголошувала право народів на “вільне встановлення суспільного ладу та форми правління в своїх країнах”.Також цей принцип можна простежити в статті 1 Уставу ООН. Важливу роль відіграли Декларація про надання незалежності колоніальним країнам та народам від 14 грудня 1960 р., Декларація про принципи міжнародного права 1970 р.

Але окрім гуманізації спостерігається процес розділення світу на антагоністичні суспільно - економічні системи. “Темною плямою” в історії розвитку СРСР можна назвати Пакт про ненапад та таємний протокол між Німеччиною та СРСР (23 серпня 1939 р.)

Отже ХХ століття налзвичайно багате швидким розвитком міжнародного права, особливо після Другої свіітової війни. Було кодифіковано ряд галузей : повітряне право, право зовнішніх зносин, право міжнародних договорів, космічне право. Нововведенням було формування такої галузі права, як права людини. Цьому свідчать документи: Декларація прав людини (1948 р), Міжнородний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. та ін.

За допомогою науково - технічної революції міжнародне право стає всезагальним, всеоб”ятним. Воно регулює вже і держави і народи світу, і всі континенти, острова, океани, все, що лежить над поверхнею та під нею, за межами планети ( Договір про Антарктику 1959 р., Договір про нерозміщення на дні морів та океанів і в його надрах ядерної зброї 1971 р., Угода про діяльність держав на Місяці 1979 р., Венська конвенція по захисту озонового шару 1985 р...).

Таким чином склалася система міждержавних юридичних норм, які в значній мірі відрізняються від старого міжнородноо права. Основним змістом епохи стала боротьба та співробітництво держав антагоністичних формацій: капіталістичної та соціалістичної. Після Другої світової війни додалася такоє взаємодія з “третім світом”. Країни “третього світу”, не маючи чітко сформульованої орієнтації на конкретну суспільно - економічну формацію, значно змінювали відносини між двома системами та сприяли прогресивному розвитку міжнародного права.

Нова соціально - економіко - правова обстановка в світі обумовлює необхідність певної трансформації міжнарродного права. Після розпаду протистояння за рахунок зникнення СРСР з”явилося чимало нових держав, серед яких, звичайно, і Україна. Яку орієнтацію сприйняти питання вже не стоїть, а яким чином її здійснити та за допомогою яких засобів - це питання права, зовнішнього права, яке поки що залишається не вирішеним та актуальним.

Але становлення міжнародного права не можна вважати завешеним на цьому етапі. Залишається не з”ясованим питання щодо ефективності його, саме забезпечення ефективності міжнародного права. Оскільки, наприклад, Пакт Бріанта - Келлога та Статут ООН та їх спроби заборонити війну - це було втілено лише на папері.

Найчастіше міжнародне право діє та спрацьовує у національно-правових системах. Якщо положення договору, чи норма звичаєвого права використовується при ухваленні рішення національним судом чи адміністативним органом, міжнародне право зберігає всю свою дієвість, яку тільки здатна продемонструвати національна судова система. Насправді, звернення до послуг національних органів правозасотсування і правоохорони є дость поширеним способом забезпечення дії норм міжнародного права. Одним із найбільш корисних внесків міжнародного права в міжнародні відносини є введення спільних правил , які застосовуються і діють одночасно в двох і більше національних правових сиситемах. Враховуючи багатоманітність міжнародних юридичних процедур, не зовсім ясною залишається дієвість міжнародного права. Цій проблемі не приділяється багато уваги в сфері науки, особливо щодо юридичних процедур. Це можна пояснити тим, що не має безпосереднього зв”язку між політологами, економістами та правниками. Саме цей зв”зок буде наведено і вивчено нижче...

Розділ2

2.1Активна роль права в економічній сфері

Перш за все, необхідно визначити які саме норми регулюють економічні відносини. Така функція належить міжнародному економічному праву, Своє втілення та реалізацію дане право знаходить в зовнішньоекономічних відносинах. В свою чергу зовнішньоекономічні відносини обумовлюють міжнародне право та корегують його, але за рахунок своєї сталості та впливовості, право не піддається повністю впливу всіх проявів відносин. Отже, необхідне балансування між сталістю, закріпленістю права та “політикою” економічних відносин.

Міжнародне економічне право можна визначити як галузь міжнародного публічного права, яка являє собою сукупність принципів і норм, що регулюють економічні відносини між державами та іншими суб”єктами міжнародного права.

Предметом міжнародного економічного права є міжнародні економічні багатосторонні та двосторонні відносини мііж державами, а також між іншими суб”єктами міжнародного публічного права. До економічних відносин відносяться торгівельні відносини, комерційні відносини в галузях виробничої, науково-технічної, валютно-фінансової, транспорта, зв”язку, енергетики, інтелектуальної власності, туризму тощо. Існують такі основні концепції вивчаємого права. Згадн класичної концепції, предметом міжнародного економічного права є економічні відношення суб”єктів міжнародного права. До прихильників цієї позиції належать: Я. Броунлі, П. Піконе, В. Леві, Г. Шварценберг та ін. Згідно іншої точки зору, джерелом міжнародного економічного права є міжнародне право та національне право, а до кола осіб, суб”єктів МЕП належать всі учасники комерційних відносин, що виходять за межі однієї держави. Представники теорії: П. Фішер, Г. Ерлер, Е. Пітерсман, П. Рейтер, А. Левенфельд та ін. Ця концепція тісно пов”язана з іншими теоріями транснаціонального права, що викорисовуються для того, щоб зрівняти в статусах суб”єктів міжнародного права державу та транснаціональні корпорації.

Суб”єктами міжнародного економічного права є ті ж суб”єкти, які є суб”єктами міжнародного права взагалі. Звичайно, держава є потенційним суб”ктом зовнішньоекономічної цивільро-правової, комерційної діяльності. Держава може виступати також як суб”єкт національного права іншої держави, залишаючись при цьому суб”єктом міжнародного права. АЛе держава також залишається носієм імунітету (юрисдикціонний, судово - виконавчий), для відмови в якому, потрібна воля самої держави.

Також міжнародною функціональною правосуб”єктністю можуть наділятися міждержавні економічні та інші організації на основі їх установчих документів. Існують. окрім цих суб”ктів, так звані торгівельно-економічні об”єднання держав. Наведемо основні:

-зони асоціації вільної торгівлі, які визначають скасування митних та інших обмежень для тторгівлі усіма, або окремими категоріями товарів між країнами - учасницями, але із збереженням або самостійних митних тарифів і торгової політики стосовно третіх країн;

-митні союзи, які означають скасування національних митних тарифів країн - учасниць та впровадження загального для всього союза тарифу, проведення спільної торгової політики по відношенню до третіх країн;

-економічні союзи з метою інтегрування економік країн - учасниць, побудови в рамках спільного союзу спільного ринку товарів, послуг, капіталів, робочої сили;

-преференціальні системи, які створюються для забезпечення пільг та привілеїв (митних) для зовнішньої торгівлі певного кола країн, особливо, що розвиваються.

Взагалі, міжнародні організації створюються в співвідношенні з міжнародним правом та на основі міжнародних договорів для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково - технічній, правовій та інших сферах. Головним же критерієм для міжнародної організації є наявність правомірної основи. Установлення будь-якої організації не повинна перешкоджати інтересам держави та міжнародного суспільства в цілому. Згідно з ст. 53 Віденської конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями, імперативна норма загального міжнародного права є нормою, відхилення від якої неприпустимі і може бути змінена тільки наступною нормою міжнародного права, що носить тотожний характер.

Міжнародні організації створюються для координації зусилль держав в тій чи іншій сферах. Такі організації об”єднують зусилля держав в політичній (ОБСЕ), військовій (НАТО), науково - технічній (Європейська організація ядерних випробувань), економічній (ЄС), валютно-фінансовій (МВФ), соцільній (МОП), та ін. галузях. Існують також організації, які координують діяльність держав практично в усіх сферах (ООН). Такі організації виконують також досить важливе призначення щодо розгляду та залагодження мирними шляхами міжнародних спорів, які є однією з головних проблем в економічних та політичних відносинах.

Розглянемо ж міжнародні організації в українському контексті та основні причини і напрямки їх співробітництва.

З перших днів здобуття Україною незалежності уряд здійснює політику входження в міжнародне співтовариство. І на цьому шляху надзвичайно важливим є формування ноаого торгівельного режиму, інтегрованого у світовий економічний простір. Зважаючи на те, що в сфері реформування економіки першочерговим для України завданням є поглиблення структурної перебудови промислового виробництва, пожвавлення інвестиційних процесів, підвищення ефективності зовнішеьоекономічної діяльності, основнимим пріорітетами є: підтримка вітчизняних товаровиробників через використання можливостей міжнародно-правового механізму, захисту їх інтересів як на вітчитзняному, так і на світовомі ринках; прискорення економічних реформ гармонізацією економічного законодавства відповідно до загально визнаних міжнародних стандартів; взаємне зменшення тахнічних бар”єрів у торгівлі з провідними торгівельними партнерами України.

Одним із шляхів забезпечення даних пріорітетів має стати повноправне членство України в міжнародній торгівельній системі, найвпливовішим інститутом якої є СОТ (Світова Організація Торгівлі). Ця організація виникла 1 січня 1995 р. і являє собою постійно діюче інституційне утворення країн, які беруть участь у світовму поділі праці та обміні товарами з метою удосконолення взаємоспівробітництва. Головною метою організації є реалізація комплексу угод системи ГАТТ і регулювання міжнародних правил при здійсненні торгівельних відносин.

Сьогодні в рамках СОТ діють угоди останнього раунду багатосторонніх переговорів ( Уругвайський раунд), основні з яких: Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), яка визнає єдині норми і принципи міжнародної торгівлі товарами; Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС), яка регулює відносини у світовій торгівлі послугами; Угода про торгівельні аспекти прав інтелектуальної власності ( ТРІПС); Угода про сільське господарство тощо.

Сучасні процеси глобалізації вимагають від України якомога активнішого входження в міжнародну торгівельну систему. В ситуації, коли експорт є одним з найважливіших важелів розвитку певних галузей національної економіки, стає очевидним, що не можливо ефективно діяти в системі міжнародної торгівлі, не маючи повнопрваного членства у СОТ.

В цій ситуації певна невідповідність нашого законодавства нормам СОТ призводить до того, що Україна опиняється на узбіччі світових потоків товарів, послуг, інвестицій. Натомість членство в СОТ надасть Україні значні економічні переваги: вступ до СОТ пов”язаний із системною трансформацією українського економічного законодавства відповідно до принципів, норм СОТ, що довели свою ефективність у найрозвиненіших країнах світу. Членство в СОТ має стати ще одним потужним інструментом захисту національних виробників від недобросовісного імпорту.

Угодами СОТ передбачено процедуру визначення демпінгу, шкоди, заподіяної демпінговим імпортом, умови порушення розслідування проти країни-експортера та відповідні заходи щодо припинення імпорту за демпінговими цінами та відшколування негативних наслідків такого імпорту.

Українське законодавство в цій галузі також передбачає вищезазначені процедури, але справжнім гарантом дотримання правил чесної торгівлі може стати багатостороння система, створена в рамках СОТ.

Угоди СОТ спрямовані не тільки на відкриття ринків, а містять комплекс ефективних заходів захисту внутрішніх ринків країн. Серед захисних та обмежувальних заходів:

1. Можливість введення тимчасових обмежень імпорту з метою вирівнювання платіжного балансу.

2. Угода про захисні заходи Уругвайського раунду та стаття 19 ГАТТ закріплює підвищеня імпортного мита та застосування кількісних обмежень імпорту.

3. Угода про сільське господарство ст.5 зазанчає можливість введення обмежень імпорту сільськогосподарської продукції.

4. Угода про субсидії та компенсаційні заходи, ст. 6 ГАТТ є ефективним інструментом боротьби із зниженням цін н7а імпортовані товари та експортними субсидіями.

5. Угодою про технічні бар”єри в торгівлі визначено основні параметри, яким має відповідати національне законодівство щодо стандартизації та сертфікації і здійснюватись технічне регулювання.

Отже існує можливість застосувати комплекс заходів щодо захисту внутрішнього ринку, але всі вони мають відповідати принципам СОТ.

Окрім того, угодами Уругвайського раунду передбачено подальшу лібералізацію торгівлі промисловим товарами, зокрема, відмову від застосування кількісних обмежень у торгівлі металургійною продукцією. Угодою по текстильних виробах та одягу передбачено повну відмову від кількісних обмежень у 2004 р, поетапно.

Членство в СОТ – це чинник стабільного і передбачуваного розвитку економіки України. Можна прогнозувати, що набуття Україною членства в даній організації справить значний позитивний вплив на розвиток зовнішньої торгівлі і стане запорукою стабільності і передбачуваності розвитку за рахунок гарантованого доступу до світових ринків товарів, робіт, послуг.

Від членства в системі СОТ безпосередньо залежать можливість та переспективи інтеграції України до ЄС, Центрально-Європейської зони вільної торгівлі, інших угруповань а також отримання іноземних інвестицій і пільг від розвинених країн. Міністерством зовнішньоеконмічних зв”язків і торгівлі України проведено аналіз доцільності вступу України до цієї організації. В результаті його було виявлено що іншими країнами здійснюється політика захисту внутрішнього ринку, вітчизняних виробників і споживачів, при цьому використовується диференційований підхід, залежно від належності до угруповань.

Надзвичайно важливою умовою приєднання України до СОТ стає забезпечення політико-економічної стабільності в державі, збереження курсу ринкових реформ та інтеграції у міжнародне співтовариство. За умов, коли перед державою, її народом стоїть питання політичного вибору – повернення до курсу ізоляції чи розбудова цивілізованих загальносвітових відносин, вкрй важливо зробити єдино правильний вибір.

Як зазначалося вище, важливим чинником інтеграції України до міжнародного співтовариства є адаптація законодавства національного до європейського, зокрема, законодавства ЄС. Згідно з Концепцією адаптації законодавства України до законодавства Євопейського Союзу, створений спеціальний механізм здійснення.

Законодавство ЄС складається з:

Договору про заснування Європейського співтовариства вугілля і сталі 1951 р., Договору про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 р. і Договору про заснування Європейського Співтовариства з атомної енергії 1957 р.;

положень, директив та ін. актів нормативного характеру, які приймаються компетентними органами Європейських Співтовариств;

міжнародних угод, однією із сторін яких є Європейські Співтовариства ;

рішень Суду Європейських Співтовариств, якими дається офіційне тлумачення відповідних правових норм.

Отже до пріоритетних галузей адаптації законодавства належать: підприємницька діяльність, захист конкуренції, банкрутство, захист прав інтелектуальної власності, митне регулювання, транспорт і зв’язок, стандарти і сертифікація. Зазначаються також етапи адаптації законодавства, механізм адаптації, впровадження адаптованого законодавства, організаційне забезпечення процесу адаптації (фінансове, інформаційне і наукове, кадрове). [ii]

Щодо вже зроблених законодавчих “кроків” то такими є: Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і Конституція України (28 червня 1996 р.) Серед спеціальних законів слід відзначити Закони України про економічну самостійність (3 серпня 1990 р.), про зовнішньоекономічну діяльність (16 квітня 1991 р.), про створення державного експортно-імпортного банку (3 січня 1992 р.), про іноземні інвестиції (13 березня 1992 р.), Декрет Кабінету Міністрів України “Про режим іноземного інвестування” (20 травня 1993 р.), Закони України про промислово –фінансові групи в Україні (21 листопада 1995 р.), про захист від недобросовісної конкуренції (7 червня 1996 р.)…


2.2. Правове регулювання наукового співробітництва

Розвиток продуктивних сил в суспільстві супроводжується поглибленням та розширенням міжнародного поділу праці, тобто розвитком на тільки економічних, політичних і правових зв’язків, але і науково-технічних та промислових. Це об’єктивно збільшує роль права в даній сфері.

В процесі обміну науково-технічними досягненнями між державами вдосконалюється механізм правового регулювання розподілу праці, також з’являються нові форми наукових зв’язків, нові типи міжнародних договорів, яуі сприяють максимілізації корисності. До таких договорів відносять угоди про науково-технічне співробітництво та міжнародні програми.

Складається система універсального міжнаролного співробітництва в галузі нуки. Її суб’єктами виступають держави та міжнародні організації. Ця система охоплює міжнародні наукові зв’язки, спрямовані на вирішення теоретичних та експерементальних завданнь фундаментальної та прикладної наук, підготовку кадрів, міжнародне співробітництво по виконанню певних робіт та створенню технологоічних процесів, забезпезпечення бехпечного використання досягнень науково-технічного прогресу, захист зовнішнього середовища.

Система норм міжнародно-правового регулювання співробітництва держав в галузі науки є фундаментом такоо співробітництва. Правові норми наукового співробітництва формуються згідно з загальними принципами міжнародного права на основі спеціальних принципів, характерних для науки.[3]

Основи права наукового партнерства складаються в світовому суспільстві на основі таких прававих актів: універсальні програми ООН в галузі науки та техніки, регіональні програми в сфері використання науково-тхнічних досягнень, програми, протоколи, угоди в галузі науки та тезніки, які укладені між державами на основі двосторонніх договорів.

Щодо джерел права в розглядуваній галузі то можна назвати такі джерела, як міжнародний звичай, міжнаодний договір, а також програми в сфері науки, які є особливими договорами. Норми, зо сформульовані в цих програмах, встановлюють параметри поведінки щодо використання досягнень науки, і виконують роль міжнародного узгодженого планування відносин в даній галузі.

На основі загальних принципів міжнародного права в практиці наукового співробітництва склалися специфічні міжнародно-правові принципи, які відображають інтернаціоналізацію еаукових зв’язків. Такими принципами є: принцип свободи наукових досліджень, принцип співробітництва в використанні досягнень науково-технічного прогресу, принцип науково-технічного сприяння, принцип розподілу сфер наукових досліджень між окремими державами з урахуванням географічних, соціальних, економічних та історичних чинників; принцип рівноправ’я в науково-технічних зв’язках; принцип еквівалентності при обміні науковими досягненнями, включаючи книгообмін; пинцип взаємності та ін.

Такі принципи закріплені в міжнародних договорах та резолюцях міжнаодних організацій. Вони відображають тісну взаємодію міжнародного права та науково-технічного розвитку.

Критерієм правомірності або протиправності застосування досягнень науки і техніки є основні та спеціальні принципи норм міжнародного права, які регулюють міжнародні наукові та технічні зв’язки.

2.2.1Міжнародно-правові форми організації співробітництва в сфері науки

Об’єктивні тенденції наукового співробітництва виявляються в різних формах: на двосторонній та багатосторонній основі. Проводяться численні міжнародні конгреси, семінари, симпозіуми з проблем фундаментальної та прикладної науки, здійснюються спільгі розробки вчених та організацій.

Також бурхливо розвивається міжнародний ринок наукових знань – купівля-продаж патентів, ліцензій, технологій, науково-дослідних робіт, конструкторських, “ноу-хау” та ін.

Вплив науково-технічного прогресу на життя людей призвів до координації національних систем науки та техніки в інтересах вирішеня глобальних проблем сучасності та соціального розвитку. В 1963 р. в Женеві відбулася міжнародна конференція ООН з наки та техніки з метою розвитку. В 1979 р. у Відні було проведено другу Конференцію ООН. На цих конференціях був розроблений Всесвітній план дій в галузі науки та техніки, який був пограмою стратегії ООН до 2000 року. Цей план рекомендував створити на вищому рівні міжурядовий комітет з науки та техніки з метою розвитку та фонд добровільних внесків, який керувався програмою ООН. Всесвітній план дій складався з 56 рекомендацій, які були поділені на 3 групи: рекомендації, що стосуються укріплення потенціала країн, що розвиваються; рекомендації щодо перебудови структуриміжнародних відносин в галузі науки та техніки; рекомендації по посиленню ролі сиситеми ООН в галузі науки та техніки.

Генеральна Асамблея ООН в резолюції 51/63 1996 року “ДОсягнення наки та техніки та їх взаємодія на міжнародну безпеку” рекомендувала державам-членам ООН дослідити шляхи та способи подальшого розвитку міжнародно-правових норм, що торкаються передачи високих технологій з військовим застосуванням. Створюється база даних про відповідні науково-дослідні організації з метою підвищення рівня міжнародного наукового співробітництва та партнерства.

З травня 1993 р. виконується програма науки та техніки з метою розвитку та розробляються рекомендації по реалізації Віденської програми дій. У ПРООН відділ науки та приватного сектора здійснює проекти в науково-технічних галузях.

Згідно з рекомендаціями Віденської конференції Генеральна Асамблея ООН встановила Міжурядовий комітет з науки та техніки та утворила Центр з науки і техніки. В 1981 р. ООН прийняла міри щодо створення Системи фінансування науки та техніки для розвитку.

В 1992 р. Економічна та Соціальна Рада згідно з рекомендаціями Генеральної Асамблеї ООН про перебудову та активізацію діяльності ООН в економічній, соціальній та суміжних галузях заснувала функціональну комісію з науки та техніки замість Міжурядового комітету з науки і техніки та його допоміжного органу.

Нарегіональному рівні під патронатом ООН проводяться міжнародні конференції з окремих науково-технічних питань – по народонаселенню в Делі 1974 р., по водним ресурсам в 1977 р. в Аргентині, новим джерелам енергії 1981р. в Найробі та ін. На конференції по народонаселенню був створений Центр ООН по населенним пунктам, на конференції по водним ресурсам розроблено план дій щодо координації використання водних ресурсів.

Здійснення комплексних програм наукових досліджень проводиться спеціалізованими установами ООН та ін. Міжнародними організаціями. Наприклад, “Людина та біосфера” в рамках Міжнародного гідрологічного року в ЮНЕСКО, “Програма оцінки світових рибних ресурсів” ФАО і ООН, ряд програм по вивченню клімата Всесвітньої метеорологічної організації, “Програма Чорнобиль” МАГАТЕ і ООН та ін.

В рамках ЮНЕСКО створена Міжнародна система науково-технічної інформації. Дослідженнями глобальних проблем науки і техніки (біологія, хімія, електроника, комунікації) займаються МАГАТЕ, ЮНИТАР, Міжнародне агентство по вивченню рака і т.д.

Науково-технічна допомога країнам, що розвиваються здійснюється ПРООН та спеціалізованими установами ООН, регіональними економічними комісіями та ін. Органами і організаціями ООН.

ПРООН здійснює свою діяльність в трьох напрямках: скеровування в країни, що розвиваються експертів-консультантів; сприяння в передачи технології в рамках державного та приватного секторів; сприяння в підготовці науково-технічних кадрів шляхом створення учбових центрів, проведення курсів, семінарів, та надання можливостей освіти в учбових закладах ООН (Унівеситет ООН, ЮНІТАР та ін.)

Співробітництво країн в рамках міжнародних договорів та угод здійснюється в таких формах: взаємодія в науково-дослідних проектах і через спільні колективи з наданням результатів дослідів, наукових приладів та обладнаня; створення чк державних так і приватних структур для розвитку співробітництва, втілення його результатів; обмін вченими та спеціалістами; проведення спільних семінарів, конференцій та ін., направлеггя консультантів та вчених для тривалої роботи в організаціях на контрактних умовах; обмін науковою документацією. В інтелектуальній сфері фізичним та юридичним особам надається правова охорона згідно з міжнародними договорами та угодами.

Взаємовигідне міжнародне співробітництво в галузі науки і техніки здійснюється на двосторонній основі та забезпечує охорону прав на винахід та інтелектуальну власність.

Широкомасштабне співробітництво держав в галузі промисловості, науки призвело до збільшення обсягу зобов’язань по міжнародним договорам між сторонами. В зв’язку з цим створюються нові міжнародно-правові форми.

В 1991 р. близько двох третин африканських держав створили крупні інституціональні механізми для розробки науково-технічної політики, багато країн організували в вищих учбових закладах нові факультети наукових досліджень. В рамках Всеафриканського наукового і технічного союзу підготовлена Програма по використанню досягнень науки і техніки з метою розвитку, яка є міжнародним багатостороннім регіональним договором в цій сфері.

В Південно-Східній Азії та Тихоокеанському регіоні досягнуто значного прогресу в створенні науково-технічної інформаціонної структури. Утворилися сприятливі умови для науково-технічної діяльності. Розроблено та підписано всеохоплюючий звід нормативних актів, спрямованих на розвиток науки і техніки країн-членів АСЕАН та ін. інтеграційних економічних об’єднань даного регіону, для якого характерним є відображення програми національного розвитку в спільних програмах.

В Західній Азії та на Арабському Сході збільшився потенціал науково-дослідних об’єктів та конструкторських робіт, створено більше 150 дослідницьких центрів. Держави регіону розробили ряд ініціатив по розробці регіональної програми розвитку науки і техніки для спільної політики.

Латиноамериканський і карибський інтеграційний процес характерний тим, що країни утворили на національному, субрегіональному та регіональному рівнях механізми првавового регулювання даної діяльності.[4]

В середині 80-х р.р країни-члени ЄС почали розробку єдиної науково – дослідної політики, визначення пріорітетних напрямків та критеріїв діяльності. В 1984 р. було прийнято програму “Брайт”, яка розрахована на стимулювання фундаментальних досліджень для створення технічних і технологічних винаходів для традиційних галузей промисловості: енергетичної, хімічної, металообробної, автомобільної та ін. В 1985 р. в ЄС прийнято Програму технологічного відродження Європи “Евріка” як втілення технологічного суспільства. В програмі взяли участь 19 держав. В 1990 -1992 рр. Були підписані договори і з східно-європейськими країнами.

Щодо СНД, то для координації взаємодії 15 травня 1992 р. на основі Угоди про міждержавне науково-технічне співробітництво було створено Міждержавний науково-технічну раду, яка складається з уповноважених представників держав. Рада виконує такі функції: узгодження пропозицій по напрямках міжнародного науково-технічного співробітництва; вибір форм спільної діяльності; надання документів по співпраці; прийняття рішень про формування робочих органів Ради. Місцеперебуванням робочих органів Ради є місто Київ.

В 1995 р. держави учасники СНД уклали Угоду про створення спільного науково-технологічного простору, що оснований на формуванні технопарків, і зон технологічної кооперації та передачі новітніх технологій.

В системі ООН майже всі організації та установи мають науково-технологічні функції, як аспект соціально-економічного розвитку. Розглянемо детальніше функції системи ООН:

· Розробка політики

· Прогнозування напрямків науково-технічного прогресу

· Здійснення програм наукових досліджень

· Використання результатів наукових досліджень та розробок на практиці

· Організація регіональних і міжнародних зв’язків

· Розвиток освіти і підготовка кадрів в галузі науки і техніки

· Оцінка та придбання технологій

· Забезпечення діяльності науково-технічних працівників

· Надання технічних послуг

· Охорона інтелектуальної власності

· Інформаційна діяльнсть

Отже, правове регулювання справляє визначальний вплив на співробітництво, відносини в галузі науки. Завдяки праву такі відносини стають можливими взагалі. І, звичайно, головний внесок в регулювання наукових відносин належить ООН та її відгалудженням. [5]


2.3. Вплив права на культурне співробітництво

Значні зміни, що відбуваються в світі, особливо протягом останніх 10 - 15 років, обумовили ситуацію, за якої вирішення глобальних проблем людства грунтується не лише на економіко-політичних засадах, але й на результатах повноцінного діалогу культур Заходу й Сходу, Півдня і Півночі. Яке ж місце в цьому процесі відводиться Україні?

Найперше, потрібно визначити докорінну зміну статусу української культури, її взаємодії з польською, французькою індійською, італійською, латиноамериканською та ін. Раніше "українська за формою, соціалістична за змістом" культура була складовою "радянської культури". Нні ж українська культура, національна за формою та за своїм змістом як культура більшості громадян українського суспільства має утвердити себе у свті як культура самобутнього, з багатими гуманітарними традиціями народу, що сягають глибини віків і демонструють здатність відроджуватися, в тому числі і через співробітництво з іншими культурами.

Однією з тенденцій розвитку сучасного світу є перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Цей процес супроводжується паралельним рухом більшості націй до духовного відродження і зростання ролі особистості. Адже сама природа інформаційного суспільства спричиняє зміну пріорітетів - від держави до індивіда.

У процесі державотворення до Конституції України увійшла теза про повагу до особистості як основи суспільства. У практиці ж розвитку міжнародних зв'язків нашої держави повільно утверджується принцип індивідуальної відповідальності на противагу колективній безвідповідальності. Це особливо помітно, коли екстенсивний тип розбудови культурних зв'язків має поступатися місцем інтенсивному, кількісні підходи - якісному, просте - складноиу, коли йдеться про хід реалізації угод про культурне співробітництво, які Україна підписала з іншими державами світу. Відсутність коштів для фінансування тих чи інших проектів не може бути в даному випадку виправданням проявів пасивності.

Можна розглядати культурні зв'язки також з огляду на економічну корисність. Наприклад, діалог культур набуває великого значення для демократичного. Дипломатичного роз'язання ймовірних зіткнень, конфліктів. Але зроблено лише перші важливі кроки в Україні - створюється система охорони культурної спадщини, повертаються незаконно вивезені з її території культурні цінності, в 1994 р. Україна приєдналася до Європейської культурної конвенції.[6]

Розширення культурних зв'язків на даному етапі є складним явищем, зокрема, за відсутності коштів на розвиток української культури в умовах продовження процесу руйнування і деградації. Подолання такої невідповідності поки що відстає від її нагромадження. Розв'язання цієї проблеми має враховувати два важливі аспекти при співробітництві:

1. Політичний - поліетнічність українського суспільства вносить особливий колорит у міжетнічні стосунки і не є перешкодою у розвитку співробітництва, яке є засобом державотворення, утвердження демократії в суспільстві, збагачення і розширення поля власної культури, українського етносу, культури, мови, віри тощо; при цьому розвиток культурних зв'язків сприяє формуванню толерантності, миру і злагоди безпосередньо в українському суспільстві.

2. Соціально-психологічний аспект. Вперше українська інтелігенція несе відповідвльність за стан мов і культур національних меншин в Україні, за їх вдале співіснування. При цьому в складних економічних умовах України базовою залишається потреба відродження національної духовності українців, позбавлення їх відчуття меншовартості. У цьому виявляється потреба в передачі досвіду інших культур, їх діалогу.

Важливу роль в розвитку української культури відіграє її співіснування з російською культурою. Розглянемо детальніше їх взаємовплив. Постійне захоплення російською культурою нових просторів за рахунок звуження зони неросійських. Виправлення ситуації вимагає активних дій з боку уповноважених представників влади і впершу чергу має стати предметом ретельного наукового і політичного аналізу з боку структур, що визначають стратегічний курс зовнішньої і внутрішньої політики України. Що ж досягнено на теперішній момент в царині правових відносин?

Країнами СНД в травні 1992 р.було підписано Угоду про співробітництво в галузі культури. Відповідно до Угоди про співпрацюв області освітидержави Співдружності гарантують всім особам, що проживають на їх територіях, рівні права на освітуі його доступність, незалежно від національної приналежності і інших видів культурної діяльності.

На січень 1998 р. в рамках СНДукладенобіля1300 багатосторонніх і двосторонніх угод.

У жовтні 1994 р. Радаглав держави прийняла Меморандум “Основні напрямиінтеграційного процесу розвитку Співдружності Незалежних Держав". Розробляється програма інтеграційного розвитку СНД. Має бути послідовно формувати ефективну інтеграційну структуру Співдружності. Особливе значення прицьому набуває узгодженістьдій країн СНД, що робляться на міждержавному і міжурядовому рівнях, а також в рамках парламентської асамблеї.

Назріла необхідність вдосконалення і підвищення ефективності статутних органів і раціоналізації структури Співдружності.


Висновки

Отже, можна зробити висновок про те, що Україна веде активну зовнішню політику як з країнами СНД так і з європейськими країнами. Представники державної влади прикладають максимальні, на мій погляд, зусилля для подальшої інтеграції нашої держави до європейського співтовариства. В першу чергу, звичайно, до європейського, оскільки це зумовлено навіть географічними чинниками. Відбувається поступова і неухильна адаптація національного законодавства до європейського, в якій, на мій погляд, відчуваються позитивні тенденції, перевірені досвідом інших країн. Але не можна лишатися без національних особливостей, не зважати на історичні обставини (наприклад, відміна смертної кари є передчасним рішенням, повинні бути виключення для окремих випадків, що траплялися в нашій країні). Розвиток країни триває і це має бути прогресивний розвиток, до якого належить і гуманізація та послідовна адаптація законодавства. Деякі вчені вважають, що потрібно використовувати лише власні ресурси, але навіщо “винаходити велосипед ”, якщо він вже винайдений?

загрузка...
Top