Міжнародна кримінальна юрисдикція і злочини jus cogens у контексті імперативізації міжнародного права

Міжнародна кримінальна юрисдикція порівняно нове правове явище в системі кримінального правосуддя, яка складалася століттями. В основі ідеї міжнародної кримінальної юрисдикції лежить споконвічне прагнення людства до миру та справедливості. Шлях до миру через торжество справедливості і шлях до справедливості за допомогою встановлення миру визначають безупинний розвиток цієї ідеї, всупереч перешкодам, що виникають внаслідок політичних подій і наукових догм. У новому тисячолітті культура безкарності продовжує стимулювати подалі розширення масштабів насильства і зростання злочинності. Маніпуляція страхом і стражданнями створює ланцюг насильства, коли тисячі людей стають мимовільним інструментом безжалісної політичної еліти в її боротьбі за владу. Народи світу прагнуть покласти край безкарності. Одним із важливих способів досягнення цієї мети визнана міжнародна кримінальна юстиція. Дослідження юрисдикції міжнародних кримінальних судів і трибуналів набуває вагомого наукового й практичного значення. В українській юридичній науці важливі аспекти міжнародно-правової кримінальної юрисдикції та боротьби з міжнародними злочинами розглядали у своїх працях В. Антипенко, В. Базов, М. Буроменський, В. Буткевич, С. Вихрист, О. Касинюк, С. Ківалов, Д. Кулеба, Н. Зелінська, А. Маєвська, В. Маля- ренко, А. Мацко, С. Морозов, М. Пашковський, В. Пилипенко, М. Селівон, В. Семенов, Т. Сироїд та інші вчені.

Концепція міжнародної кримінальної юрисдикції пройшла довгий і складний шлях розвитку. її історичне коріння вбачають у міжнародному процесі з розгляду воєнних злочинів, який відбувся в німецькому місті Брейзахе 1474 р., коли 27 суддів Священної Римської імперії висунули обвинувачення Петеру ван Хагенбаку (von Hagenbach) в «попранні законів Божеських і людських» [1], а теоретичні основи, на авторитетну думку професора М. Буроменського, спираються на деякі доктринальні погляди XVII ст., коли Г. Гроцій проголосив засади космополітичної юриспруденції [2]. Елементи універсальної (космополітичної) теорії зустрічалися у працях юристів на початку XIX ст. (наприклад у Грольмана), але сформулював її вперше в середині століття А. Бульмеринк (Boulmerincq). Сутність цієї концепції така: правовий порядок є спільним надбанням всіх держав, а тому злочинець, зазіхнувши на одного члена міжнародного спілкування, «зазіхає на весь організм» [3]. В основу універсальної теорії була покладена думка про «всесвітню правову розправу». Цю ідею в тому чи іншому контексті підтримували багато авторів. Так, А. Бернер вважав, що «держава вступає в союз із всіма іншими державами з метою здійснення права у всім людстві» [4]. Вже наприкінці XIX ст. М. Коркунов зазначав, що «міжнародне спілкування потребує більш широких рамок для каральної влади» [5].

Питання про утворення постійно діючого міжнародного кримінального органу, що має міжнародну юрисдикцію, було вперше серйозно поставлене в контексті Балканських воєн 1912-1913 рр. [6]. Спроба створення такого органу була зроблена після Першої світової війни: Версальський договір передбачав утворення Міжнародного трибуналу для суду над колишнім кайзером Германії Вільгель- мом II. Як відомо, ці наміри не були втілені. Обговорення концепції механізму міжнародної юрисдикції відновилося на міждержавному рівні після вбивства югославського короля Олександра і французького міністра закордонних справ Барту в Марселі 9 жовтня 1934 р. Франція звернулася в Лігу Націй з ініціативою розробити Міжнародну конвенцію по боротьбі з тероризмом з подальшим утворенням міжнародного кримінального суду [7]. Конвенції були прийняті, але не набули чинності.

Під час Другої світової війни, що принесла народам світу численні жертви і найтяжчі страждання, почалася практична реалізація концепції міжнародної кримінальної юрисдикції. Особливе місце серед документів, що вплинули на цей процес, посідає Московська декларація урядів СРСР, США і Великої Британії «Про відповідальність гітлерівців за чинені звірства» від 30 жовтня 1943 р., прийнята «в інтересах тридцяти двох Об’єднаних Націй». Після закінчення війни, 8 серпня 1945 р., на Лондонській конференції представників СССР, США, Об’єднаного Королівства Великої Британії і Північної Ірландії, Тимчасового уряду Французької Республіки була прийнята Угода «Про судове переслідування і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі», якою був заснований Міжнародний військовий трибунал. 18 жовтня 1945 р. у Берліні відбулося перше відкрите засідання Міжнародного воєнного трибуналу, на якому всі члени Трибуналу по черзі присягнули, а головні обвинувачі подали Трибуналу обвинувальний висновок. Слухання справи почалося в Нюрнбергу 20 листопада 1945 р.

Діяльність і вирок Нюрнберзького трибуналу відкрили нову епоху у розвитку міжнародного права, ставши історичним прецедентом, що довів рішучість і здатність світової спільноти карати за злочини, які полягають у грубих і масових порушеннях прав людини. Трибунал одержав свої юридичні повноваження з того факту, що кожна з держав, яка було стороною в договорі з його заснування, мала юрисдикцію щодо злочинів і осіб, котрі в них обвинувачувалися. Лондонська угода, таким чином, являла собою договір про об’єднання незалежних національних юрисдикцій. Юрисдикція Нюрнберзького трибуналу не обмежувала суверенітет держав, що об’єдналися для відправлення правосуддя, а була його проявом. Не можна, однак, ігнорувати ту обставину, при цьому суттєво обмежувався суверенітет Германії як переможеної держави, що розв’язала агресивну війну. У цьому сенсі юрисдикція трибуналу може бути названа «юрисдикцією переможців», що не применшує юридичної та політичної значимості нюрнберзького прецеденту.

Імператив захисту прав людини і покарання за знехтування прав мільйонів людей, їх безмірні страждання був піднятий вище за правову конструкцію суверенної каральної влади. Для переважної більшості сучасників й через 65 років після оголошення вирок Нюрнберзького трибуналу залишається торжеством справедливості. Таким він і залишиться в історії людства. Вплив Нюрнберзького процесу поширюється далеко за межі міжнародного кримінального права і формує, як наголошує Б. Брумхел (Broom- hall), нові відносини між суверенітетом і міжнародною системою в післявоєнну еру. Сучасне міжнародне кримінальне право, що виникло під впливом Нюрнберга, ґрунтується на тих самих підставах, що й право прав людини, яке спростувало догму неподільного суверенітету держави [8]. Під впливом трагічних подій Другої світової війни і судового переслідування воєнних злочинців, очевидно, виявляла себе тенденція до «імпера- тивізації» міжнародного права [9].

Питання домінанти суверенітету держави від безперечного трансформується у дискусійне, якщо контрфактором постають фундаментальні людські цінності [10]. Подібна зміна акцентів вплинула на весь міжнародно-правовий простір. Слід, проте, визнати, що, незважаючи на райдужні надії, у післявоєнний період, в умовах «холодної війни» створення органу міжнародної кримінальної юстиції стало малоймовірним, хоча його теоретичне конструювання не припинялося. Пропонувалися різні моделі міжнародної кримінальної юрисдикції, однією з яких, зокрема, було утворення Генеральною Асамблеєю ООН міжнародного кримінального суду як допоміжного органу. Відомий американський юрист К. Райт стверджував, що якщо «міжнародне право, очевидно, дозволяє будь-якій державі здійснювати кримінальну юрисдикцію над індивідами, котрі перебувають під її владою, незалежно від їхньої національності й місця вчинення злочину, якщо вони обвинувачуються у злочині проти міжнародного права», то і велике число держав, колективно організованих у Генеральну Асамблею ООН, може діяти так само [11]. Обговорення цього питання в наукових і політичних колах показало, що превалює точка зору, згідно з якою міжнародний кримінальний суд має бути заснований за допомогою багатобічної конвенції.

Історія внесла істотні корективи до наукових дискусій і політичних планів. На початку 90-х років міжнародні кримінальні трибунали ad hoc були засновані тим способом, який серйозно не розглядався в наукових і політичних дебатах. Як відомо, в цей час уперше після Другої світової війни у центрі Європи — на території Югославської федерації — вибухнув широкомасштабний і кровопролитний етнічний конфлікт, супроводжуваний масовими порушеннями прав людей різних національностей. Рада Безпеки у своїй історичній резолюції 827 від 25 травня 1993 р. відзначила серйозність порушень (масових убивств, організованої та систематичної затримки і зґвалтування жінок, «етнічного чищення», зокрема з метою придбання й утримання території), чинених у колишній Югославії, і особливо у Республіці Боснії та Герцеговині. Вважаючи, що в конкретних умовах заснування Радою міжнародного трибуналу і судове переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, сприяли б відновленню і підтримці миру, і діючи на підставі глави VII Статуту ООН, Рада Безпеки ухвалила «заснувати Міжнародний трибунал з єдиною метою судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії в період з 1 січня 1991 р. до дати, яку визначить Рада Безпеки після відновлення миру, і затвердити для цього Статут Міжнародного трибуналу» [12]. Міжнародний кримінальний трибунал, аналогічний Трибуналу по колишній Югославії, був заснований у зв’язку з гуманітарною катастрофою в Руанді. 8 листопада 1994 р. Рада Безпеки резолюцією 955 заснувала Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид і інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за геноцид і інші подібні порушення, вчинені на території сусідніх держав у період з 1 січня по 31 грудня 1994 р. [13]. Метою заснування трибуналів не була повна заміна національних судів у кримінальному переслідуванні осіб, відповідальних за серйозне порушення норм міжнародного гуманітарного права. Трибунали і національні суди мають конкуруючу юрисдикцію [14], але юрисдикція трибуналів є пріоритетною. її визнання є обов’язковим для держав — членів ООН.

Той факт, що трибунали були засновані Радою Безпеки, став підставою для гострих політичних і наукових дискусій із приводу їх легітим- ності [15]. Це питання було глибоко досліджено у справі Prosecutor v. Tadic [16]. Захист Д. Тадича наполягав на незаконності заснування Трибуналу, наводячи численні аргументи на користь своєї позиції [17]. Захист стверджував, що ті повноваження, які має Рада Безпеки, є недостатніми для утворення органу, що має кримінальну юрисдикцію: Рада Безпеки перевищила свої повноваження, оскільки у главі VII Статуту ООН немає положень, які санкціонують утворення судового органу Радою Безпеки як засіб із захисту міжнародного миру і безпеки. І Судова, й Апеляційна камери відхилили ці заперечення і підтвердили юрисдикцію Трибуналу. Спростовуючи аргументи захисту, Судова камера підкреслила, що глава VII Статуту ООН і стаття 41, зокрема, надає Раді Безпеки широку, хоч і не безмежну волю дій із вживання заходів, спрямованих на захист миру і безпеки. Судова камера Трибуналу дійшла висновку, що дії Ради Безпеки були цілком адекватною реакцією на ситуацію [18]. Рада встановила у своїй резолюції, що порушення міжнародного гуманітарного права під час збройного конфлікту на території колишньої Югославії були явною погрозою міжнародному миру і безпеці, а концепція персональної кримінальної відповідальності за такі порушення вже давно розглядається як один зі способів запобігання міжнародним злочинам, унаслідок чого заснування Трибуналу не може сприйматися як перевищення Радою своєї компетенції відповідно до глави VII [19]. Судова камера звернула увагу на те, що суверенні права держав не можуть і не повинні мати пріоритет перед правом міжнародного співтовариства діяти відповідним чином, оскільки серйозні порушення міжнародного гуманітарного права стосуються всього людства і приголомшують совість усіх націй світу. Отже, не може бути жодних заперечень проти компетенції Міжнародного трибуналу здійснювати судове переслідування за ці злочини від імені міжнародного співтовариства [20]. Апеляційна камера також наголосила, що мета встановлення пріоритету трибуналу над національним судом — забезпечення того, щоб судові процеси над небезпечними міжнародними злочинцями не були фальсифіковані, а злочинці не уникли відповідальності [21].

Таким чином, джерелом повноважень міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc стала не угода між державами, що безпосередньо мала юрисдикцію з розглянутих злочинів, а рішення Ради Безпеки. Створюючи трибунали, Рада Безпеки не делегувала їм свою кримінальну юрисдикцію, оскільки не мала і не має судових повноважень. Вона звернулася до заснування судових органів у формі міжнародних кримінальних трибуналів як засобу здійснення своєї власної основної функції захисту міжнародного миру і безпеки, загроза яким виникла у зв’язку із ситуаціями на території колишньої Югославії й у Руанді. Засновуючи трибунали, Рада Безпеки діяла від імені світового співтовариства, і юрисдикція, якою вона їх наділила, повною мірою може бути названа імперативною «юрисдикцією від імені світового співтовариства».

Основою для прийняття рішень щодо заснування судових органів з імперативною юрисдикцію є: 1) універсальна злочинність діянь, що підлягають переслідуванню, і їх правова кваліфікація як злочинів, що порушують інтереси світового співтовариства в цілому; 2) політична оцінка ситуації, яка являє собою загрозу міжнародному миру і безпеці, що дозволяє Раді Безпеки діяти на підставі глави VII Статуту ООН. Створення і діяльність міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc демонструють існування взаємозв’язку між політичним мандатом, який має Рада Безпеки, і судовою функцією, якою наділяються трибунали, взаємозв’язків між миром і правосуддям, політикою і правом. Незважаючи на докори у вибірковості й полі- тизованості діяльності трибуналів, концепція імперативної міжнародної юрисдикції знайшла у їх практиці переконливе підтвердження. Існування юрисдикції від імені світового співтовариства є переконливою ілюстрацією інтенсифікації процесу «імпе- ративізації» міжнародного права. Створення трибуналів, що мають імперативну міжнародну кримінальну юрисдикцію, стало специфічною примусовою мірою, що відповідає потребам ситуації, яка характеризується існуванням загрози міжнародному миру і безпеці. Порядок заснування трибуналів суперечив домінуючій концепції створення міжнародного кримінального суду на основі багатобічного договору, однак був визнаний доцільним і таким, що відповідає політичним реаліям.

В основі міжнародної юрисдикції лежить характер інкримінованих діянь. Ці діяння є міжнародними злочинами, що являють собою широкомасштабні зазіхання на загальнолюдські цінності. Xарактерною рисою сучасного міжнародного правопорядку є збільшення ролі імперативних елементів у механізмі міжнародно- правового регулювання. Тенденцію до імперативізації сфері протидії злочинності та кримінального переслідування переконливо демонструють, з одного боку, юрисдикційні складові цього процесу — встановлення і особливості здійснення міжнародної кримінальної юрисдикції, поряд із розширенням сфери охоплення універсальної юрисдикції держав, з другого — матеріально-правові (імперативізація кримінально-правової заборони — розвиток концепції злочинів jus cogens і розширення кола діянь, заборона яких має імперативний характер). Ці складові нерозривно пов’язані між собою. Зокрема, аналізуючи еволюцію міжнародно-правової доктрини та практичне застосування принципу універсальності, М. Бассіуні доходить висновку, що визнаний перелік злочинів, застосування до яких цього принципу визнається як конвенційними, так і звичаєвими нормами міжнародного права, майже збігається з переліком злочинів, заборона яких набула імперативного характеру [22]. Тенденційне зростання практичного застосування концепції норм jus cogens доводить розуміння міжнародним співтовариством необхідності підвищення юридичних гарантій дотримання певних норм міжнародного права, які забороняють поведінку, визнану міжнародною спільнотою як найбільш загрозливу для світового правопорядку. Згода держав на надання загальнообов’язкового статусу окремим нормам, від дотримання яких не може відступити жоден суб’єкт, тобто визнання їхньої вищої юридичної сили та зміну їх правової характеристики від диспозитивних до імперативних, вказує на тенденцію «імперативізації» міжнародного права у цілому.

Предметна юрисдикція сучасних міжнародних кримінальних судів і трибуналів значною мірою поширюється на злочини, що визнаються порушеннями норм jus cogens — jus cogens crimes. Не може існувати «закону», вищого за загальнолюдські цінності, — теза із теорії природного права, яка є основою концепції jus cogens. Жодна норма ані міжнародного, ані національного права не може ієрархічно стояти на вищій щаблині, ніж норми jus cogens. Незважаючи на те, що сучасне формулювання теорія імперативних норм загального міжнародного права отримала нещодавно, Р. Нієто-Навій справедливо звертає увагу на те, що зародження концепції jus cogens пов’язане з ідеями стоїків, відповідно до яких право має застосовуватись у міжнародному масштабі, на підставі так званого універсального обґрунтування, яке не базується на окремих національностях або расах, а скоріше, є загальними для всіх [23].

О. Буткевич вважає, що на різних етапах становлення міжнародного права імперативні норми хоча і змінювалися, але були притаманні всій історії його розвитку, створюючи своєрідний баланс і становлячи його найбільш стабільну частину [24].

Прихильники концепції злочину jus cogens керуються тим, що ці злочини зазіхають на інтереси світового суспільства у цілому, по-перше, тому що вони погрожують миру і безпеці людства, і, по-друге, тому що вони приголомшують совість людства. Присутність цих елементів у характеристиці злочину дає змогу дійти висновку, що кримінально-правова заборона такого діяння — частина jus cogens, що створює для держав зобов’язання не допустити їх безкарності як obligatio erga omnes [25]. Характеристика основних злочинів з міжнародного кримінального права (core crimes of international criminal law) як jus cogens може бути корисною, принаймні на доктринальному рівні, для того, щоб підкреслити міру небезпеки і тяжкість наслідків цих злочинів для всієї міжнародної системи [26].

Втім, питання про перелік існуючих імперативних норм у сучасному міжнародному праві не має однозначної відповіді. Для доведення існування норми jus cogens доцільно звертатись до праць загальновідомих авторитетних вчених, рішень міжнародних судових установ, насамперед Міжнародного суду ООН, а також до рішень національних судів як прояву практики держав та opinio juris. Основні норми — «претенденти» на статус jus cogens — це заборона агресивного застосування сили, геноциду, работоргівлі, піратства, расової дискримінації та катувань. Такий їх перелік визнається авторитетними вченими [27], міжнародними та національними судами [28].

До недавнього часу Міжнародний суд ООН, найавторитетнішій судовий міжнародний орган, не виокремлював норми jus cogens. Згадуючи деякі універсальні (фундаментальні) норми міжнародного права та надаючи їм статус таких, що зобов’язують все міжнародне співтовариство їх дотримуватись, він, однак, у своїх рішеннях не називав їх нормами jus cogens, як це робив Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії. Тому конче важливо, що у недавніх рішеннях Міжнародний суд ООН змінив цей підхід та безпосередньо у рішеннях, а не в окремій думці суддів, згадав норми jus cogens [29]. Інтерпретація поняття порушення норм jus cogens міститься в Особливій думці судді К. Тріндаді до Консультативного висновку Міжнародного суду щодо відповідності одностороннього проголошення незалежності Косово нормам міжнародного права: «Очевидно, що заборона тортур, етнічних чищень, страт без належного судового розгляду, позасудових страт і недобровіль- них зникнень є абсолютним і не залежить від обставин. Воно витікає з jus cogens. Порушення цієї заборони на внутрідержавному рівні, які мали місце в Косово під час пережитої ним важкої гуманітарної кризи, — суть порушення імперативних норм загального міжнародного права (jus cogens), що негайно тягне за собою відповідальність тих, хто їх здійснює», — пише К. Тріндаді. — Істина полягає в тому, що jus cogens діє не тільки на міждержавному, але і на внутрідержавному рівні, тобто як у відносинах між державами, так і у відносинах між державами і всіма особами, що знаходяться під їх юрисдикцією. Ми бачимо тут як горизонтальне (міждержавні відносини), так і вертикальне (внутрідержавні стосунки) вимірювання. Таке всеосяжне бачення сфери застосування jus cogens, якого, на мою думку, повинен дотримуватися Суд» [30].

Сучасні положення стосовно міжнародної кримінальної юрисдикції не обмежують право її застосування тільки до «злочинів jus cogens», а формулюють більш гнучке визначення — «основні» злочини проти міжнародного права», наповнення якого, як відомо, не збігається з сутністю широкого поняття «міжнародні злочини» [31]. Ці юридичні категорії, вочевидь, відрізняються за суб’єктом їх вчинен- ня, механізмом відповідальності та обсягом юрисдикційного режиму. Однак, зрозуміло, що заборона рабства, геноциду, катування і інших подібних злочинів, має єдиний ціннісний фундамент, і нормативна бюрократія не в змозі його розділити.

На цьому ж ціннісному і морально- політичному фундаменті побудований орган постійного міжнародного кримінального правосуддя. Наприкінці 80-х — початку 90-х років під впливом сприятливих політичних умов, зв’язаних із закінченням «холодної війни», ідея створення постійного судового органу, що має міжнародну кримінальну юрисдикцію, одержала інтенсивний доктринальний і практичний розвиток [32]. При всій розмаїтості модифікацій, що пропонувалися, превалювала думка, що існують два варіанти створення постійно діючого органу кримінальної юстиції: 1) багатостороння міжнародна угода; 2) рішення Ради Безпеки. Основними аргументами, що висувалися на користь другого варіанта, при якому юрисдикція міжнародного кримінального суду була б аналогічною юрисдикції діючих трибуналів ad hoc Трибуналу, було те, що, як передбачалося, він дозволив би уникнути повільності договірного механізму юрисдикції. Цей варіант здавався багатьом аналітикам єдиною моделлю, що відповідає правовим і практичним вимогам ситуації. З цього приводу К. Амбос (Ambos) писав: «Модель Ради Безпеки є специфічною примусовою мірою, що може бути виправдана тільки у виключних випадках, що вимагають ad hoc юрисдикції. Фактично у такій ситуації заснування Міжнародних ad hoc трибуналу може бути засноване на главі VII Статуту ООН з дуже переконливими аргументами» [33]. Проте договірна форма міжнародної юрисдикції одержала більшу кількість прихильників.

Дипломатична конференція повноважних представників під егідою Організації Об’єднаних Націй, яка відбувалася в Римі 15 червня — 17 липня 1998 р., створила Комітет повного складу (під головуванням Ф. Кірша) і Редакційний комітет (голова — М. Бассіуні). На основі результатів обговорень, завдяки діяльності робочих груп, інтенсивних переговорів і розумних компромісів, був розроблений дуже ретельно збалансований текст, націлений на досягнення широкої згоди [34]. Незважаючи на песимістичні очікування, 17 липня 1998 р. Конференція прийняла угоду про заснування Міжнародного кримінального суду — Римський статут, яким був заснований Міжнародний кримінальний суд. Стаючи учасницею Статуту, держава визнає тим самим юрисдикцію Суду стосовно найсерйозніших злочинів, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства.

Юрисдикція Суду базується на багатобічному договорі і за своєю юридичною природою є, насамперед, договірною. Вона не зазіхає на первинне право держав вершити правосуддя [35]. Договірна форма міжнародної кримінальної юрисдикції має похідний характер від національної юрисдикції, і її передумовою є наявність юрисдикції стосовно інкримінованих діянь у державі, що визнає юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. В основі юрисдикції лежить принцип компліментарності — новий вид взаємин національної та міжнародної юрисдикцій. Добровільне визнання можливості обмеження суверенітету незалежної держави є особливим, унікальним проявом державної правової свідомості і, безумовно, вимагає часу для трансформації сформованих стандартів недоторканності національного суверенітету, зокрема у сфері кримінальної юстиції, на користь об’єднання зусиль членів міжнародного співтовариства в боротьбі зі злочинністю. Міжнародний кримінальний суд не підмінює собою, а доповнює національні органи кримінальної юстиції. Пріоритетна роль у кримінальному переслідуванні осіб, котрі вчинили міжнародні злочини, належить внутрішньодержавним судовим органам. Міжнародному кримінальному суду надається можливість здійснити свою юрисдикцію у випадках, коли держава виявляє небажання чи нездатність порушити і здійснити кримінальне переслідування належним чином. Якщо національна система функціонує нормально, то не виникає основ для втручання Міжнародного кримінального суду. Суд здійснює свою юрисдикцію виключно як допоміжний орган, не діючи на національному рівні й не впливаючи на діяльність національних судових органів.

Разом із тим у деяких ситуаціях юрисдикція Міжнародного кримінального суду набуває позадоговірного — імперативного — характеру. Договірна форма міжнародної кримінальної юрисдикції, установлена Римським статутом, не поширюється на всі держави світу і не здатна забезпечити невідворотність покарання всіх осіб, винних у вчиненні найтяж- ких злочинів проти людства. Універсальна, загальновизнана злочинність діянь, що підпадають під юрисдикцію Суду, не спричиняє надання йому «універсальної» юрисдикції, аналогічної універсальної юрисдикції держав. Неучасть держави, під юрисдикцію якої підпадають найсерйозніші злочини, що викликають стурбованість усього міжнародного співтовариства, у договорі про заснування Міжнародного кримінального суду, не повинно стати панацеєю від притягнення до міжнародної відповідальності осіб, обвинувачуваних у їх вчиненні. Світове співтовариство не може дозволити репресивному режиму посилатися на суверенітет і незалежність держави для того, щоб її лідери могли ухилитися від відповідальності.

Римський статут Міжнародного кримінального суду, будучи угодою про заснування міжнародного судового органу, що має кримінальну юрисдикцію, являє собою спробу об’єднати договірний механізм, заснований на юрисдикції держав-учасниць, з імперативною юрисдикцією від імені світового співтовариства [36]. У статті 13 (b) Статуту закладена можливість надання Суду такої юрисдикції. Цей механізм А. Кассезе назвав «кувалдою» Міжнародного кримінального суду, зазначивши, що він «імпортований» з діючих трибуналів ad hoc і, можливо, буде найбільш ефективним у ситуаціях, подібних до тих, що існували в колишній Югославії і Руанді [37]. Як випливає з п. «Ь» ст. 13, ситуація, при якій були вчинені один чи кілька злочинів, що підпадають під юрисдикцію суду, може бути передана Прокуророві Радою Безпеки, що діє на підставі глави VII Статуту Організації Об’єднаних Націй. Таким чином, притому, що Суд заснований за допомогою прийняття багатосторонньої угоди і його юрисдикція базується на цьому міжнародному договорі, Римський статут передбачає можливість наділення Суду імперативною юрисдикцією. Разом із тим варто наголосити, що держави — учасниці Статуту не мають повноважень на застосування примусових мір. З другого боку, держави, що не є учасницями Римського статуту, не несуть зобов’язань за Статутом, якщо тільки Рада Безпеки не прийме іншого рішення. Сказане, однак, не означає, що громадяни держав, що не є учасницями такої угоди, не можуть підпадати під юрисдикцію такого суду, якщо вони вчинили злочин на території держави-учасниці. Територіальний принцип юрисдикції, відповідно до якого юрисдикція держави поширюється на всіх осіб, що вчинили злочин на її території, дозволяє «уступити» право на кримінальне переслідування іноземного громадянина без обмеження прав держави її громадянства. Таким чином, та обставина, що договірна юрисдикція поширюється на громадян третіх держав, не є порушенням прав цих держав, як не було би порушенням кримінальне переслідування таких осіб у країні, де був вчинений злочин.

Оскільки передача ситуації Радою Безпеки ґрунтується на її компетенції відповідно до глави VII Статуту ООН, юрисдикція стає обов’язковою навіть тоді, коли держава, на території якої були вчинені злочини, чи держава, громадянином якої є обвинувачуваний, не є учасницею Римського статуту. Таким чином, Міжнародний кримінальний суд наділяється імперативною примусовою юрисдикцією, на яку покладаються великі надії у справі боротьби з безкарністю, запобігання конфліктам і постконфліктного врегулювання. Важливим кроком у цьому напрямі став перший досвід наділення Міжнародного кримінального суду обов’язковою юрисдикцією — прийняття Радою Безпеки резолюції 1593 (2005), що ухвалила передати Прокуророві Міжнародного кримінального суду ситуацію в Дарфурі (Судан). Факт прийняття такої резолюції та подальшу діяльність Суду з її реалізації можна розглядати як певне досягнення на шляху встановлення юрисдикції Суду щодо злочинів, вчинених за межами юрисдикції держав — учасниць Римського статуту. Однак його значення не слід переоцінювати. Суперечливість прийнятого рішення має прояв у тім, що підтвердження обов’язкової юрисдикції, що міститься в ній, виявилося сполученим з виключенням з неї «громадян, нинішніх чи колишніх посадових осіб чи співробітників, що прибули до Судану з-за кордону з держави, що не є учасницею Римського статуту Міжнародного кримінального суду», стосовно всіх передбачуваних дій чи бездіяльності, зумовлених чи зв’язаних з миротворчими операціями в Судані. Таким чином, з одному боку, визнано, що «держави, що не є учасницями Римського статуту, не несуть зобов’язань за Статутом», чим підкреслюється договірна основа юрисдикції Суду, з другого боку, встановлюється «виключна юрисдикція», чим здійснюється втручання в юрисдикційний режим Суду. Прийняття резолюції 1593 (2005) із всією очевидністю підтверджує необхідність дії судового органу, що має примусову міжнародну кримінальну юрисдикцію, тобто юрисдикцію, здійснювану від імені світового співтовариства для «заохочення принципу відповідальності в усіх частинах планети». Підставою такої юрисдикції є потенціал глави VII Статуту ООН. Однак питання про те, чи є діючий Міжнародний кримінальний суд саме таким органом, залишається відкритим.

Підбиваючи підсумки, ще раз наголосимо, що сьогодні при всій розмаїтості конкретних модифікацій міжнародна кримінальна юрисдикція може бути двох типів: договірна та імперативна. Імперативна міжнародна юрисдикція є примусовою мірою, здійснюється іменем «світового співтовариства», внаслідок чого припускає можливість обмеження суверенітету держав без їхньої згоди. Договірна форма міжнародної кримінальної юрисдикції заснована на явно вираженій згоді держав на об’єднання своїх юрисдикційних повноважень. Держави - учасниці договору «уступають» частину своєї юрисдикції, що базується на традиційних юрисдик- ційних підставах, наприклад, територіальному принципі та принципі активної національності.

Очевидна необхідність існування обох видів юрисдикції: договірної і позадоговірної — імперативної, що випливає з нездатності держави забезпечити захист прав свого власного народу і виникнення ситуації, яка створює загрозу міжнародному миру і безпеці. Реальну здатність протистояти культурі безкарності світове співтовариство одержить у тому разі, якщо буде використовувати обидва юрисдикційні механізми. Але передбачене Римським статутом об’єднання двох принципово різних видів кримінальної юрисдикції, викликає істотні заперечення. Критики такої комбінації в будь-якому разі виявляються правими, оскільки те, що правильно стосовно договірної міжнародної кримінальної юрисдикції, важко адаптувати до примусової (імперативної), і навпаки. Доводиться констатувати існування правових недоліків у такій конструкції — недоліків, що, в остаточному підсумку, здатні призвести до її руйнування.

У сучасних умовах договірна міжнародна кримінальна юрисдикція необхідна, але недостатня. У зв’язку з цим потрібно визнати, що заснування Міжнародного кримінального суду як постійного судового органу, що має кримінальну юрисдикцію, не виключає того, що в екстраординарних випадках, які потребують утручання світового співтовариства, може бути визнано доцільним створення міжнародних судів (трибуналів) ad hoc, аналогічних трибуналам по колишній Югославії та Руанді, а також інтернаціоналізованих трибуналів зі змішаною юрисдикцією. Тому суто теоретичне, на перший погляд, питання про види міжнародної юрисдикції має також суто практичне значення [38].

Визнання нашою державою юрисдикції Міжнародного кримінального суду повинно стати важливим кроком до повноправної участі України в здійсненні міжнародного правосуддя й, водночас, додатковим стимулом для дотримання загальновизнаних міжнародних стандартів і принципів здійснення правосуддя. Повторимо: крок необхідний, але недостатній. Для усунення правових перешкод до ратифікації Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду і створення передумов для співробітництва з усіма легітимно заснованими міжнародними судовими органами, що мають кримінальну юрисдикцію, доцільно, на нашу думку, доповнити Конституцію України таким положенням: «Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, заснованого Римським статутом Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 р., а також інших органів міжнародної кримінальної юстиції, заснованих відповідно до міжнародного права». У зазначеному контексті під «іншим органом міжнародної кримінальної юстиції» варто розуміти міжнародні кримінальні трибунали ad hoc та інтернаціоналізовані суди, що мають змішану юрисдикцію, які засновані чи будуть засновані відповідно до міжнародного права.

У разі ратифікації Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду доцільно прийняти Закон України «Про співробітництво з Міжнародним кримінальним судом і іншими органами міжнародної кримінальної юстиції», який би регламентував, серед іншого, порядок ухвалення рішення про передачу ситуації Міжнародному кримінальному суду, визнання юрисдикції іншого органу міжнародної кримінальної юстиції, приношення протесту проти юрисдикції Міжнародного кримінального суду, виконання доручень Міжнародного кримінального суду й інших органів міжнародної кримінальної юстиції, включаючи арешт і надання в їхнє розпорядження осіб, що знаходяться під юрисдикцією України.

Сьогодні більш ніж будь-коли відчувається гостра потреба у функціонуванні судових органів, що мають міжнародну кримінальну юрисдикцію. Міжнародна кримінальна юстиція допомагає перервати нескінченний цикл помсти і насильства. Вона здатна сприяти тому, щоб міжнародні злочини не залишалися безкарними, а також, за можливості, запобігались чи невідкладно припинялись. Україна не має залишатися осторонь від зусиль, що здійснює світове співтовариство.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Bos А. The International Criminal Court : Recent Developments // Reflections on the International Criminal Court. Essays in Honour of Adriaan Bos / Ed. by H.A.M. von Hebel, J. G. Lammers, J. Schukking. — Hague, 1999. — Р. 41—42; Найер А. Военные преступления : Геноцид. Террор. Борьба за правосудие. — М., 2000. — С. 47.
  2. Буроменський М. В. Деякі судження про поняття міжнародного кримінального права // Вісник Академії правових наук України : зб. наук. пр. — 2003. — № 2 (33) — 3 (34). — С. 363.
  3. Таганцев Н. С. Русское уголовное право. Часть общая : лекции. — 2-е изд., пересмотр. и доп. — СПб., 1902. — Т. 1. — С. 319.
  4. Симсон Э. К. О невыдаче собственных подданных. — СПб., 1892. — С. 257.
  5. Коркунов Н. М. Опыт конструкции международного уголовного права // Сборник статей Н. М. Коркунова 1877 — 1898 гг. — М., 1898. — С. 468-469.
  6. Triffterer О. Preliminary remarks : The permanent ICC — Ideal and Reality // Commentary on the Rome Statute of the International Criminal Court: Observers’ Notes, Article by Article / Otto Triffterer (ed.). — Baden-Baden, 1999 — Р. 18.
  7. Hebel H. A. M. An International Criminal Court — A Historical Perspective // Reflections on the International Criminal Court. Essays in Honour of Adriaan Bos / Edited by Herman A. M. von Hebel, Johan G. Lammers, Jolien Schukking. — The Hague, 1999. — P. 17.
  8. Broomhall B. International justice and the International Criminal Court : between sovereignty and the rule of law. — Oxford, 2003. — Р. 72
  9. Дрьоміна-Волок Н. В. «Імперативізація» міжнародного права // Актуальні проблеми держави та права : зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 50. — С. 343-348.
  10. Donnelly J. Universal Human Rights in Theory and Practice, 2nd Edition, Cornell University Press. — 2003. — P. 157.
  11. Wright Q. Proposal for an International Griminal Court // American Journal of the International Law. — 1952. — No I. — P. 66.
  12. Doc. UN S/RES/827(1993).
  13. Doc. UN S/RES/955 (1994).
  14. Blakesley C. L. Atrocity and Its Prosecution : The Ad Hoc Tribunals for the Former Yugoslavia and Rwanda // The Law of the War Crimes / Ed. by T. L. H. McCormack and G. J. Simpson. — London, Boston, 1997. — P. 189-228.
  15. Лукашук И. И., Наумов А. В. Международное уголовное право. — С. 90; Blakesley C. L. Atrocity and Its Prosecution : The Ad Hoc Tribunals for the Former Yugoslavia and Rwanda // The Law of the War Crimes / Ed. by McCormack T. L. H., Simpson G. J . — London, Boston, 1997. — P. 189-228; Ди- митриевич В. Трибунал по военным преступлениям в югославском контексте // Конституционное Право : восточноевропейское обозрение. — 1997. — № 1 (18). — С. 89; Шермилье-Дженд- ро М.Право контролировать силу. Война на Балканах // Московский журнал международного права. — 2000. — № 2. — С. 113-114; Асатур А. А. Развитие международного уголовного права и деятельность международных уголовных судов // Московский журнал международного права. — 2000. — № 2. — С. 286.
  16. Decision on the Defence Motion for Interlocutory Appeal on Jurisdiction, Prosecutor v. Tadic, Case No. IT-94-1, 2 October 1995, para 453.
  17. Decision on the Defence Motion for Interlocutory Appeal on Jurisdiction, Prosecutor v. Tadic, Case No. IT-94-1, 2 October 1995.
  18. Decision on the Defence Motion for Interlocutory Appeal on Jurisdiction, Prosecutor v. Tadic, Case No. IT-94-1, 2 October 1995, paras 27, 31, 36.
  19. Tavcrnier P. The Experience of the International Criminal Tribunals for the former Yugoslavia and Rwanda // International Rev. of the Red Cross 37 (1997). — P. 605—611.
  20. Decision on the Defence Motion for Interlocutory Appeal on Jurisdiction, Prosecutor v. Tadic, Case No. IT-94-1, 2 October 1995, para 42.
  21. Decision on the Defence Motion for Interlocutory Appeal on Jurisdiction, Prosecutor v. Tadic, Case No. IT-94-1, 2 October 1995, para. 11.
  22. Bassiouni M. Ch. The History of Universal Jurisdiction and Its Place in International Law // Universal Jurisdiction. National Courts and the Prosecution of Serious Crimes under International Law. Ed. by Stephen Macedo, University of Pennsylvania Press, Philadelphia. — 2006. — Р. 47.
  23. Nieto-Navia R. International Peremptory Norms (jus cogens) and International Humanitarian Law // Man’s inhumanity to man : essays on international law in honour of Antonio Cassese / Ed. by L. Ch.Vohrah, F. Pocar, Y. Featherstone, O. Fourmy, C. Graham, J. Hocking, N. Robson. — The Hague ; New York, 2003. — Р. 595-596.
  24. Буткевич О. Формування норм jus cogens у докласичному міжнародному праві // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 4. — С. 207-218.
  25. Bassiouni M. Ch. International crimes : jus cogens and obligatio erga omnes // Law and Contemporary Problems. — Vol. 59. — 1996. — №. 4 — P. 63-74.
  26. Broomhall B. International justice and the International Criminal Court : between sovereignty and the rule of law. — Oxford, 2003. — Р. 42, 44.
  27. Brownlie I. Principles of Public International Law, 5th Edition. — Oxford, 2002; Malcolm N. Shaw QC. International Law. Fifth Edition. — Cambridge University Press, 2003. — P. 115-119; Hillier Т. Principles of Public International Law. London — Sydney, 1999. — P. 38-39; Cassese А. International Law. 2nd Edition. — Oxford, 2005.
  28. Case concerning application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide, ICJ Reports (1996) Bosnia and Herzegovina v. Yugoslavia (Serbia and Montenegro), Preliminary Objections, Order of 11 July 1996); the Prosecutor v. Anto Furundzija — Case No. IT-95- 17/1-T, ICTY Judgment, paras 134-157; Pinochet case, 3 WLR 827 (1999), 93 Am. J. Int’l L. 700, 703 (1999).
  29. Case concerning Armed Activities on the Territory of the Congo (New Application 2002) (Democratic Republic of the Congo v. Rwanda), Judgment of 3 February 2006, para. 64-78; Case Concerning the Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Bosnia and Herzegovina v. Serbia and Montenegro), Judgment of 26 February 2007. — Para. 185.
  30. Advisory opinion of the International Court of Justice on the accordance with international law of the unilateral declaration of independence in respect of Kosovo. Separate Opinion of Judge A. A. Cancado Trindade. — Doc. UN А/64/881 Add.l. 13 January 2011. — Paras. 215, 216.
  31. Damrosch L. F. Comment : Connecting the Threads in the Fabric of International Law // Universal Jurisdiction. National Courts and the Prosecution of Serious Crimes under International Law. Ed. by Stephen Macedo, University of Pennsylvania Press, Philadelphia. — 2006. — P. 94.
  32. Bassiouni M. C. An Appraisal of the Growth and Developing Trends of International Criminal Law // Revue Internationale de Droit Penal. — 1974. — № 45. — P. 405-433; Bassiouni M. C. A Draft International Criminal Code and Draft Statute for an International Criminal Tribunal (2nd d.). — Dordrecht; Boston: M. Nijhoff, 1987; Bassiouni M. C. From Versailles to Rwanda in 75 Years : The Need to Establish a Permanent International Criminal Court // Harvard Human Rights Yearbook. — Vol. 10. — 1997. — P. 11-62; Blakesley C. L. Obstacles to the Creation of a Permanent War Crimes Tribunal // Fletcher Forum ofWorld Affairs. — Vol. 18. — 1994. — P. 77-102; Boister N.The Exclusion of Treaty Crimes from the Jurisdiction of the Proposed International Criminal Court : Law, Pragmatism, Politics // Journal of Armed Conflict Law. — Vol. 3 — № 1. — June 1998. — P. 27-43; Bos A. Dedicated to the Adoption of the Rome Statute of the International Criminal Court 1948 — 1998: The Universal Declaration of Human Rights and the Statute of the International Criminal Court // Fordham International Law Journal. — Vol. 22. — № 2. — 1998. — P. 229-235;. Crawford J. The ILC’s Draft Statute for an international Criminal Tribunal // American Journal of International Law. — 1994. — № 88. — Р. 140-152; Crawford J. The ILC adopts a Statute for an International Criminal Court // American Journal of International Law. — 1995. — № 89. — Р. 404-416; Crawford J. Prospects for an International Criminal Court // Current Legal Problems. — 1995. — № 48. — P. 303-326; 258. Kirsch Ph. Introduction // Reflections on the International Criminal Court. Essays in Honour of Adriaan Bos / Ed. by Herman A.M. von Hebel, Johan G. Lammers, Jolien Schukking. — Hague, 1999. — P. 1-5.
  33. Ambos K. Establishing an International Criminal Court and International Criminal Code : Observations from an International Criminal Law Viewpoint // European Journal of International Law. — 1996. — № 7. — P. 536.
  34. Организация Объединенных Наций. Дипломатическая конференция полномочных представителей под эгидой Организации Объединенных Наций по учреждению международного уголовного суда Рим, Италия 15 июня — 17 июля 1998 года. Доклад Редакционного комитета. U.N. Doc. A/CONF.183/C.1/L.64, L-65/Rev.1, L.66 и Add.1, L.67/Rev.1, L.68/Rev.2, L.82-L.88, 91.
  35. Bantekas I., Nash S., Mackarel M.International Criminal Law. — London, 2001. — P. 302.
  36. Дремина Н. В. Императивная юрисдикция Международного уголовного суда в ситуации широкомасштабных нарушений прав человека // Боротьба зі злочинністю та права людини : зб. наук. ст. — О., 2006. — С. 129-134.
  37. Cassese A. The Statute of the International Criminal Court : Some Preliminary Reflections // European Journal of International Law. — Vol. 10. — 1999. — P. 162.
  38. Дрьоміна Н. В. Юрисдикція міжнародних кримінальних судів і трибуналів : моногр. — О., 2006. — 223 с.; Дрьоміна Н. В. Международный уголовный суд : проблемы юрисдикции // Український часопис міжнародного права. — № 4 (Спеціальний випуск: міжнародний кримінальній суд). — К., 2003. — С. 76-87; Дремина-Волок Н. В. Политико-правовые проблемы легитимности учреждения международных уголовных трибуналов ad hoc по бывшей Югославии // Следователь. — 2007. — № 6. — С. 57-61.

загрузка...
Top