Місцерозвиток в основі апологізації українського права

Питання правового та державного розвитку України навряд чи можуть бути вирішені без урахування тих головних проблем, що стосуються цивілізаційної, геополітичної, релігійної та інших ключових складових людського буття. Це є особливо значимим сьогодні на фоні поширення ідей про руйнацію національних культур та локальних цивілізацій під тиском процесів глобалізації та просування усього людства до інформаційного, індивідуалізованого суспільства.

Глобалізація спричинила існування специфічних інституційних утворень, що беруть участь у створенні та підтримці глобального економічного порядку, який відповідає інтересам транснаціональних корпорацій. Вважається, що нинішня глобальна економічна та політична ситуація мало в чому відрізняється від періоду західного колоніалізму. Єдина відмінність полягає в тому, що те, що раніше називали колоніалізмом, тепер називають розвитком. Організації, що визначають такий розвиток, є не демократичними, а автократичними за своєю суттю. Серед них визначальну роль грає «нечестива трійця» — СОТ, Всесвітній банк та МВФ, котрі ніби залізний трикутник зовсім не піклуються про покращання добробуту людства, підтримку культурних традицій та планетарних екосистем, оскільки їх визначальне завдання — отримання прибутку міжнародними неурядовими організаціями та транснаціональними корпораціями [1, 345-346].

Слід зазначити, що саме сучасне життя з гострими проблемами глобалізації та індивідуалізації суспільства знову в центр уваги вивело ідею цивілізації. При цьому сенс, який культура західного світу вкладає в слово «цивілізація», після століть його існування (вважається, що цивілізація — це «винахід» XV ст., а саме це слово виникло у Франції у XVIII ст.), як і раніше залишається неясним [2, 8, 15].

Між тим сьогодні навряд чи можна ігнорувати той факт, що історія людства нараховує безліч різноманітних цивілізацій. Інша справа, що різняться думки про кількість таких цивілізацій (М. Данилевський — 11, О. Шпенглер — 8, А. Тойнбі почав дослідження зі 100, а закінчив — 13) або яка тривалість їх існування (О. Шпенглер та А. Тойнбі — близько 1 000 років, Л. Гумільов — 1 500 років, А. Кетле — 185 років) [3, 7].

Поняття цивілізації в Європі довгий час використовували в контексті розбіжностей, що існують між народами, і лише тепер цивілізація стала категорією, що відображає єдність народів Європи, спільність їх цінностей. Звідси всезагальне поширення терміна «європейська цивілізація».

Розглядаючи специфіку європейської цивілізації, Ш. Ейзенштадт виокремлює такі її характеристики, як:

1) багатоманіття традицій, на основі яких склалась європейська культура, зокрема юдейсько-христянських, грецьких, римських, різних племінних;

2) високий рівень активності та прихильність широких верств населення до культурних тенденцій; 3) високий ступінь доступу до світового, культурного та соціального порядків; 4) ставлення до індивіда як до відповідального та автономного суб’єкта; 5) символічне та організаційне виокремлення центру; 6) висока привя’заність центра та периферії до загальних ідеалів та цілей [4, 328-330]. При цьому, визначаючи специфічні риси європейської цивілізації, Ш. Ейзенштадт вказує на відносну автономію правової системи в її зв’язках з політичною та релігійною системами [4, 333].

Відомий спеціаліст з теорії цивілізацій Р. Осборн зміну поглядів на цивілізацію пов’язує, по-перше, з такою вадою європейської цивілізації як формування культури мілітаризму, яскраво вираженого в менталітеті європейців, як такого, що призвів до двох світових війн; по-друге, зі втратою віри в ідею прогресу, пов’язану з осягненням ілюзорної природи людських досягнень; по-третє, з кризою суспільних інститутів, які мають слугувати опорою цінностей західного світу [2, 20-28].

У зв’язку з цим, чи може європейська чи євроатлантична цивілізація продовжувати сприйматися як зразок, якому має відповідати весь світ?

Особливо в умовах, коли вперше за декілька поколінь майбутнє видається більш похмурим, аніж минуле. Причому на фоні того, що віра в можливість розумної перебудови світу в контексті всезагального блага, виявилася основою кожної пережитої соціумом антропогенної катастрофи.

Саме тому визнання плюралізму сучасних цивілізацій з правом кожної з них на самостійний розвиток підтверджує необхідність культурного різноманіття сучасного світу, незважаючи на формування глобальної культури, яка за своїм походженням та змістом є американською та породжує так звані альтернативні глобалізації, що виражаються в альтернативних культурних моделях сучасності [1; 9, 19-20].

Стрімке становлення багатоцивілізаційної (поліцивілізаційної) системи сучасності призводить до того, що породжене Заходом внутрішньоцивілі- заційне зіткнення політичних ідей витісняється багатоцивілізаційним зіткненням культур та релігій. Крім того, по мірі того як світ цивілізацій виходить із західної фази розвитку, з-під впливу європейської цивілізації; ідеології як її породження, переживають занепад і їх місце заміщають релігії [4, 514-515].

Як зазначає І. Орлова, основу цивілізації становлять такі системоутворюючі зв’язки, як: просторові, що формуються на основі особливостей природного середовища; часові, що формують спільності історичного буття, культури та мови; соціально-психологічні, що формують цінності, нормативні механізми, менталітет, усвідомлення єдності, які, у свою чергу, забезпечують самоідентифікацію людей [5, 25]. При цьому універсальною ознакою (індикатором), яка властива для всіх цивілізацій, є самоідентифікація індивіда. Між тим ця самоідентифікація індивіда безпосередньо випливає з місцерозвитку, яке є первинним щодо «генетичної близості» [5, 262].

Характерно, що наш місцерозвиток (П. Савицький) є історично заданим і не дає нам вибору, оскільки його соціально-історичне середовище і зайнята територія, зокрема України, реально існує, тому постановка питання про європейський вибір видається ілюзорною. Іншими словами, місце- розвиток змінити неможливо. А це означає, що необхідно яскраво уявляти свою культурну та цивілізаційну належність для того, щоб, по-перше, не створювати ілюзій з приводу можливості зміни місцерозвитку, і, по-друге, зберігати свій місцерозвиток у його релігійних, культурних, економічних, політичних, правових та інших особливостях.

Сьогодні ідея «місцерозвитку» отримала підтвердження у виникненні екологічної історії. В її межах американський учений Дж. Даймонд переконливо показав як географія, топографія, клімат, океанські течії та малюнок берегової лінії впливають на розвиток різних суспільств не у принципі, а саме конкретним чином. Згідно з цим підходом європейцям просто пощастило опинитися в місці, що сприяє розвитку технологій, на основі яких вони потім змогли підкорити увесь світ [2, 19].

Звернення до категорії «місцероз- виток» дає можливість повною мірою використовувати географічні та історичні начала існування сучасної України. Як справедливо зазначав П. Са- вицький, якщо культура є належністю місцерозвитку, то кожне соціальне середовище, що проявляє себе в межах цього місцерозвитку, може відчувати на собі вплив цього місцерозвитку і зі свого боку асимілюватися та зливатися з ним. Наприклад, «китаїзація» народів, що потрапили в китайський місцерозвиток, «єгиптизація» народів, що осіли в Єгипті, «романізація» германців, що проникли в середовище латинян тощо [5, 265].

У зв’язку з цим може бути розглянута проблематика «українізації» як впливу українського місцерозвитку на народи, що опинилися у просторі цього місцерозвитку. Своєрідність українського місцерозвитку має специфічний характер, що відрізняє його як від романо-германського місцерозвитку, з одного боку, так і від російського місцерозвитку — з другого. Водночас абсолютно та впевнено можна констатувати культурну близкість України та Росії, що як раз і виводить на їх належність до однієї цивілізації, яка часто іменується євразійською. Для цієї цивілізації характерна цивілізаційна ідентичність, яка багато в чому базується на конфесійній основі, пов’язаній з визначною письмовою традицією Старого та Нового Заповіту, що поєднує народи в єдиному сакральному просторі [6, 8].

Тому не повинна викликати сумнівів відповідь на запитання, чи має Україна специфічну цивілізаційну ідентичність, або ж чи повинна вона отримувати її в контексті орієнтування на європейську цивілізацію. Наголосимо, що цивілізаційна ідентичність України — це її право бути несхожою на західну Європу з огляду на свою власну спадщину та традиції, метою та покликанням, ментальністю та долею.

Відомо, що кожна людина у процесі створення власного образу нового цивілізаційного простору проходить через процес розрізнення та називання знайомого, зрозумілого, засвоєного, від іншого, чужого, шляхом наділення кожної речі засвоєного світу власним іменем. І тоді назване стає своїм, близьким, зрозумілим, передбачуваним, а неназване виступає як чуже, невизначене, хаотичне. Справедливо відзначено, що людське прагнення вибудувати власний світ першочергово базується на розрізненні знайомого та інакшого, свого та чужого [7, 19-20].

У цивілізаційному контексті важливо підкреслити, що вказівка на не своє (чуже) виявляється частиною ідеологічного охоронного жесту, покликаного забезпечити стабільність та непорушність основ цієї конфігурації соціального простору [7, 31], тобто соціального простору суверенної України.

У сучасному діалозі цивілізацій має бути стільки варіантів свободи, скільки діючих цивілізацій у ньому беруть участь. Все відкрите та одвічне удосконалюється у процесі розуміння іншого. Не випадково, кожна сучасна цивілізація — це скарбниця традицій, ритуалів, світоглядів, моделей соціальної самоідентифікації та політичної соціалізації [8, 67].

На думку І. Василенка, п’ять соціокультурних світів, виражених у відповідних цивілізаціях, стоять перед викликом сучасної духовності, а саме: західно-християнська, греко-православна, конфуціансько-буддистська, індо-буддистська, ісламська. При цьому ключем до порівняльного аналізу світових політичних культур пропонується розглядати принцип їх поділу на західні та східні [8, 68-74]. Думається, що такий підхід поділу цивілізацій на західні та східні не може охопити і не охоплює ті соціально- культурні утворення, які мають прикордонний характер і містять існуючі різниці заходу та сходу в цивіліза- ційній єдності.

Для розуміння особливостей тієї цивілізації, до якої належить Україна, принципове значення має використання ідеї про розмежування цивілізацій на «класичні» та «прикордонні» (Я. Шемякін). Дійсно, усі цивілізації містять найрізноманітніші елементи (культурні, етнічні тощо), і одночасно кожна виступає як цілісність, єдина у всьому багатоманітті її складових. Однак співвідношення єдності та багатоманіття, гомогенності та гетерогенності, корінним чином різниться в цивілізаціях Заходу та Сходу (які розглядаються в якості «класичних») та в цивілізаціях «прикордонного» типу. Якщо образ перших визначає начало цілісності, єдності (західнохристиянська, південноазіатська індо-буддійська, східноазіатська конфуціансько- буддійська, ісламська), де в основі лежить монолітний релігійно-ціннісний фундамент, то специфіка «прикордонних» цивілізацій у домінанті багатоманіття над єдністю, коли релігійно-ціннісна основа складається з декількох частин, зв’язок між якими слабкий або відсутній (ібероєвропейська, бал- канська, російсько-євразійська та латиноамериканська) [9, 135].

Визначальна риса «прикордонних» цивілізацій полягає в поєднанні та переплетінні основних типів міжцивілізаційної взаємодії та протистояння, на підставі чого ці цивілізації завжди включені у вирішення проблеми діалогу культур. Мабуть цим пояснюється прагнення з боку представників класичних цивілізацій заперечувати самостійне значення «прикордонних» цивілізацій та відносити їх до класичних цивілізацій або Заходу, або Сходу [9, 136-137].

Думається, що Україна з огляду на своє прикордонне розміщення обов’язково вирішує проблему діалогу культур та належить до прикордонної цивілізації, що іменується євразійською.

Звертає на себе увагу той факт, що проблема цивілізаційної належності України часто розглядається крізь призму подолання тих наслідків, що пов’язані з радянським минулим. Між тим «аномія» (буквально — беззаконня) виникла у зв’язку з політичною нестабільністю в Україні після розпаду СРСР, оскільки відповідно до соціологічної теорії аномії Е. Дюркгейма та Р. Мертона будь-яка зміна соціальної ситуації, пов’язана з соціальною реорганізацією, обов’язково призводить до аномії, коли ігноруються закони та основоположні правові норми. В Україні показник аномічної деморалізованості у перший же рік самостійного існування держави охопив більше 80 % населення. І хоча в наступні роки аномія знизилась, і за результатами останніх опитувань близько 1/3 населення спроможні протистояти деморалізуючому впливу ано- мії, феномен деморалізованої більшості зберігається [10, 6-7].

Думається, що просування від тотальної аномії періоду становлення незалежності України до стабільного правопорядку громадянського суспільства не слід пов’язувати з нашим просуванням до західноєвропейської цивілізації, а означає отримання своєї власної «прикордонної» цивілізаційної ідентичності. На цьому фоні навряд чи обґрунтованими є твердження, що основа культурної та правової традиції України формувалась під визначним впливом євроатлантичної цивілізації та необхідності якнайшвидше повернутися до європейського правового простору [11, 129].

Слід підкреслити, що в умовах розгортання процесів глобалізації зберігає значення проблема місцерозвитку для будь-якої держави, у тому числі для України. А її існування у межах прикордонної цивілізації, особливості якої пов’язані з різноманіттям релігійно-ціннісних основ, визначають не лише специфічну культурну цілісність України, а й особливості вітчизняної правової культури, правового менталітету і правових традицій. Українське право в силу свого місцерозвитку виступає як необхідна складова специфічного соціокультурного світу однієї з сучасних прикордонних цивілізацій, що отримала найменування євразійської. Не будемо забувати, що західна та східна традиції права, переплітаючись між собою, специфічним чином відклалися у правовій культурі України, и на цьому різноголоссі сьогодні існує її цілісність — цивілізаційна, культурна, політична та релігійна.

Сучасне правове життя переживає не найкращі часи. З одного боку, помітним є стрімкий розвиток соціальних відносин у тій сфері людського буття, яке важко піддається правовій регламентації, а з другого — відбувається руйнація консервативної традиції, пов’язаної зі стійкою догмою права та її заміщенням ліберальною ідеєю верховенства права.

Все це — суть більш загальної проблеми зіткнення консерватизму та лібералізму стосовно механізмів нормування у сучасному суспільстві. Заміщення традиційних норм та відхід від традицій у правовому розвитку — одна зі знакових складових підходу багатьох спеціалістів, зорієнтованих на ствердження в Україні ліберальних правових цінностей, що стали визначальними у сучасній Європі та США, а також отримали своє визнання у міжнародному праві. Між тим цивілі- заційний та культурний розвиток нашого світу, незважаючи на глобалізацію та інтеграцію, не лише збереглися, але стають, по суті, визначальним фактором у ствердженні людської індивідуальності та культурної цінності. Водночас можна констатувати, що правова сфера без особливого супротиву здає свої позиції ліберальним правовим цінностям. Більше того, у сучасній Україні ця здача нормативних правових позицій відбувається під маркою критики тоталітаризму та сталінізму без урахування таких стримуючих центрів, якими в ту пору виступали право та релігія. Характерно, що якщо за релігією (зокрема православною) ще визнають певні заслуги у відстоюванні інтересів людей, то стосовно радянського права, по суті, не визнається його значення як культурної цінності. Спекулятивно цей тезис використовується при вирішенні питання про безмежні запозичення з європейського права, коли, наприклад, замість зближення (апроксимації), мова йде про пристосування (адаптацію) українського права до права Європейського Союзу.

Тут якраз важливо зрозуміти, що право має духовні підвалини, які напряму пов’язані з людською культурою та цивілізацією. Так, ідеї людино- центризму та гуманізму, що сьогодні активно звідусіль рекламуються, не здатні не лише пояснити існування права в різноманітних цивілізаціях і культурах, але стають у наш час перепоною на шляху збереження багато- маніття світу і ствердження людської ідентичності. Сьогодні світ вийшов на новий етап протистояння світського та релігійного світогляду у сфері норми права і норми віри, прав людини і моральної відповідальності, цінності людини та її гідності, відповідності релігійних вимог і прав людини, нарешті, релігійних принципів права і механізму його дії. У зв’язку з цим важливим є діалог між церквою та світським суспільством. Вважається, що системною якістю такого діалогу є ідея прав людини (Патріарх Кирило).

Разом із тим помітно, що, по суті, сьогодні відбувається підміна ідеї права ідеєю прав людини. Таким чином, право опиняється на периферії наукових досліджень, доктринальних дискусій, нормативних розробок. Цим, зокрема, пояснюється постановка питання про необхідність апологізації права за сучасної доби.

Поняття «апологія» походить від грецького apologia як захист кого-небудь чи чого-небудь; заступництво; возвеличення [12, 49]. Здійснювана в Україні правова політика обов’язково використовує апологізацію права. Зазначимо, що апологія права існує в різних культурах і цивілізаціях. По суті, поділ правових систем на світські та релігійні виступає як два ключових напрями апологізації права, що склалися протягом багатьох віків. У сучасних правових системах апологізація права використовується для підвищення рівня легітимації діючої системи правового регулювання, тобто більшої її підтримки з боку населення.

Загрозами для апології права у сучасному суспільстві стають ті спроби розвитку правових систем, які до останнього часу становили самий зміст цієї апологізації. Це раціоналізація та міфологізація правової сфери. Зрозуміло, що право не може існувати як без одного, так і без іншого. Але на прикладі правового розвитку України можна помітити прояв цих загроз. Обрана в Україні стратегія правової політики, зорієнтована на використання законодавчого права і кодифікації, в поєднанні з міфами про народовладдя, правову державу, пряму дію закону і ряду інших, уже призвела до падіння рівня легітимності правової системи. До того ж легковажне ставлення в політиці та засобах масової інформації до такого фундаментального акта як Конституція України, по суті, підвело соціум до антиконституційного емоційного стану.

За той короткий за міркам історії строк, який існує самостійна правова система України, апологізація права вже змінила свої орієнтири. Так, з моменту становлення українського права, основою апологізації виступала ідея правової держави. Стрімко вичерпавши її потенціал, ми перейшли до розгортання такого змістовного конструкту як верховенство права. Однак уже сьогодні помітно, що і цей засіб апологізації права перестає справляти необхідний вплив на процеси легітимації правової системи. Виникає запитання: що далі?

Використання ідеї правової держави при апологізації національного права мало б призвести до кризи, оскільки створення наднаціональних структур (зокрема Європейського суду з прав людини) і розгляд ними тих конфліктів, які не знайшли вирішення всередині держави, свідчать про неспроможність правової держави як реалії.

Звернення до ідеї верховенства права саме забезпечує подолання цього наднаціонального закиду існуючим правопорядкам. При цьому помітною є тенденція, яка має стати ключовою у стратегії інституалізації та ієрархізації державної влади в епоху постмодерну, а саме возвеличення суду у сучасному державному та правовому житті. Саме суд сьогодні здатен подолати вади нормативності правової сфери, спираючись на використання ситуативного підходу і тим самим забезпечуючи реальне втілення у життя концептуальної ідеї верховенства права.

Думається, що подальша апологі- зація права має вибудовуватися на наповненні так званого офіційного права тими цінностями та ідеалами, які відповідають цивілізаційним та національним традиціям нашого народу. Формально-раціональний тип легітимації існуючого правопорядку (як слідування нормативним приписам закону), тобто модель апологізації через правову державу, з певною корекцією, модель апологізації через верховенство права має суттєвий недолік, оскільки в цих моделях немає місця для суб’єкта правового життя.

Такий суб’єкт з’являється лише тоді як визначальна ланка сучасного права, коли використовується ціннісно-нормативний тип легітимації, що дає змогу подолати зростаючий розрив між соціальною ситуацією та правовою нормою. Отже, недолік нинішньої апологізації права пов’язаний з відсутністю ціннісної легітимації правової системи. Слід підкреслити, що право завжди виступає як ціннісно- нормативна система. Інша справа, в яких обсягах та за якими напрямами ця ціннісна складова використовується для вирішення конкретних завдань забезпечення механізму дії права.

На нашу думку, правове життя сучасної України має координуватися не лише за допомогою науково обґрунтованої, стратегічно і тактично виваженої правової політики, але також з використанням ефективних засобів апо- логізації українського права.

Апологізація права за доби постмодерну має здійснюватися з урахуванням кризи тих фундаментальних характеристик права, які воно мало за доби модерну, а саме: об’єктивізму, раціональності, фундаменталізму, стабільності та одновимірності [13, 29]. Тому так важливо виявити ті позитивні ознаки, які становлять основу існування права епохи постмодерну. На думку І. Честнова, такими мають стати, по-перше, визнання за правом мінливого змісту, тобто опора не на статику, а на динаміку права при збереженні його нормативності; по-друге, поєднання у праві об’єктивності, що виражає його нормативність, і активності суб’єкта; по-третє, поєднання у праві протилежних елементів (належного і сущого, матеріального та ідеального, загального та особливого тощо), що забезпечує діалоговий характер права.

Видається, що апологізація права за сучасної доби може визначатися ідеєю висування суб’єкта права до центру правового розвитку. На цьому шляху бачиться просування від регулювання як визначальної стратегії епохи модерну з її основою в законодавчому праві та законопорядку, до координації як визначальної стратегії доби постмодерну, відповідно до договірного права і договірного правопорядку. При цьому право модифікується в ціннісно-нормативну систему з ієрархізованою системою цінностей у правовій сфері та уявленнями про можливості розходження між такими визначальними цінностями як свобода, справедливість та порядок, і у зв’язку із цим ситуативною перевагою кожної з цих цінностей правового буття сучасного суспільства.

Як особливий професійний прошарок юристи мають використовувати механізм апологізації права, спираючись на ідеї правового розвитку і ті можливості правових засобів, які розкриваються для індивіда і суспільства за умови їх використання для вирішення проблем, що виникають у житті. Тут перспективна опора на антропо- логізацію права, оскільки висування до центру правової сфери суб’єкта, врахування його індивідуальності, а також оцінка ситуативності при вирішенні правових питань дозволяє вийти на необхідний рівень аполо- гізації українського права, навіть незважаючи на конфлікти між діючою правовою системою та інтенсивним формуванням сфери неправової практики.

Таким чином, правове життя сучасного суспільства, спираючись на апологію права, стимулює поведінку людей з позицій нових уявлень про правову реальність постмодерну, виражених у ціннісно-нормативній характеристиці права, його діалоговій сутності та ситуативній раціональності. Віра у право як засіб забезпечення цілісності та безпеки для індивіда і соціуму завжди була і буде завданням для професійного прошарку юристів, що навряд чи повною мірою може бути вирішена без використання механізму апологізації права.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Многоликая глобализация / под ред. П. Бергера и С. Хантингтона. — М., 2004. — 379 с.
  2. Осборн Р. Цивилизация. Новая история Западного мира. — М., 2008. — 764 с.
  3. Моисеева Л. И. История цивилизаций : курс лекций. — Ростов н/Д, 2000. — 416 с.
  4. Сравнительное изучение цивилизаций : хрестоматия. — М., 2001. — 556 с.
  5. Орлова И. Б. Евразийская цивилизация. Социально-историческая ретроспектива и перспектива. — М., 1998. — 280 с.
  6. Панарин А. С. Православная цивилизация в глобальном мире. — М., 2002. — 496 с.
  7. Довгополова О. А. Другое, Чужое, Отторгаемое как элементы социального пространства : моногр. — О., 2007. — 300 с.
  8. Василенко И. А. Диалог цивилизаций : социокультурные проблемы политического партнерства. — М., 1999. — 272 с.
  9. Шемякин Я. Г. Россия в западном восприятии (специфика образов «пограничных» цивилизаций) // Общественные науки и современность. — 2008. — № 1. — С. 133—144.
  10. Головаха Е. И. Постсоветская аномия : особенности выхода из состояния аномической демора- лизованности в России и Украине / Е. И. Головаха, Н. В. Панина // Общественные науки и современность. — 2008. — № 6. — С. 5—10.
  11. Козюбра М. І. Правова система України : вибір орієнтирів подальшого правового розвитку // Міжнародна науково-практична конференція «Ольвійський форум — 2008: стратегія України в геополітичному просторі». 5—8 червня 2008 р. Ялта, Крим, Україна : тези. — Ч. 1. — С. 126—131.
  12. Словарь иностранных слов. — 18-е изд. — М., 1989. — 624 с.
  13. Право и общество : от конфликта к консенсусу : моногр. / под общ. ред. В. П. Сальникова, Р. А. Ромашова. — СПб., 2004. — 480 с.
загрузка...
Top