Михайло Драгоманов

Вступ.

1. Біографія М.Драгоманова.

2. Політичні погляди М.Драгоманова.

3. Правові погляди М.Драгоманова.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Михайло Петрович Драгоманов своїми працями висвітлив перспективу історичного розвитку України, що полягала в національному відродженні. Смілива і правильна думка вченого не могла не подавлятись тоталітарними режимами. Драгоманов тривалий час був символом незалежної держави, тому лише зі здобуттям цієї незалежності Україна може вільно вшановувати пам’ять свого великого громадянина. Уперше по довгих десятиліттях у вересні 1991 року пошанувала М. П. Драгоманова і Полтавщина. У Гадячі в міському парку вирішено встановити скульптуру родини Драгоманових, і на визначеному місці встановили пам’ятний знак. Колишня вулиця Комуністична одержала назву Драгомановської. Поставлено питання про перенесення праху Михайла Драгоманова з Софії на батьківщину.

Великі заслуги Драгоманова як історика та фольклориста і етнографа. Йому належать такі праці: «Історичні пісні малоруського народу» (1874 — 75, у співавторстві з В. Антоновичем), «Малоруські народні перекази і оповідання» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи: 1764 — 1880» (1881) та ін. Багато праць присвятив Т. Г. Шевченкові. Був обраний почесним членом багатьох міжнародних організацій і товариств.

За шість років до смерті, переслідуваний реакціонерами та поліцією і в Росії, і в Австрії, Драгоманов переїхав до Болгарії, де зайняв місце професора щойно відкритого Софійського університету. Він зробив цінний внесок у становлення освіти і науки у Болгарії. Його власна бібліотека (а це близько 10 тис. томів) лягла в основу університетської книгозбірні, що й нині носить його ім’я. Доклав він зусиль і до створення національної бібліотеки в Софії — тепер це всесвітньо відома бібліотека ім. Кирила і Мефодія.


1. Біографія М.Драгоманова

Ім’я Михайла Петровича Драгоманова — одне з найславніших серед великої кількості полтавців, що в усі часи прославляли українську науку, письменство, мистецтво. Він увійшов в історію української культури і літератури як видатний літературний критик і публіцист, історик і фольклорист, патріот і непохитний борець за свободу своєї вітчизни. І. Франко і М. Павлик називали його своїм учителем. Ним він був і для Лесі Українки. За 30 років наукової, літературно-критичної і публіцистичної діяльності М. П. Драгоманов написав понад дві тисячі праць. Лише фольклористика складає майже 10 томів. Славився він і як пряма, чесна, принципова людина на поприщі громадського і політичного життя.

Михайло Петрович Драгоманов народився в Гадячі в родині зубожілого дворянина. Його батько Петро Якимович (1802 — 60) був передовим для свого часу громадським діячем і письменником, а дядько Яків Якимович — поетом-декабристом. Навчався Михайло спершу в Гадяцькому повітовому училищі, а в 1853 — 59 роках у Полтавській гімназії, де його виховниками були такі видатні педагоги, як Олександр Стронін і Казимір Полевич. «Полтавська гімназія дала юнакові багато», — писала про Михайла Драгоманова його сестра Олена Пчілка. В 1859 — 63 роках він студент історико-філологічного факультету Київського університету, з 1864 — приват-доцент, а з 1870 — доцент цього університету. В цей період він брав активну участь у діяльності Південно-західного відділення Російського географічного товариства та київської «Старої громади». 1875 року був звільнений з університету за політичну неблагонадійність і наступного року змушений був емігрувати до Швейцарії. У Женеві він створив осередок політичної еміграції, центр, за висловом І. Франка, «українського руху та української думки», що діяв протягом 20 років. Заснував він також вільну безцензурну українську друкарню, в якій видавав збірники «Громада» (пізніше — журнал «Громада»), а також твори, які в Росії не могли бути видані: П. Мирного та І. Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Люборацькі» А. Свидницького, твори Т. Г. Шевченка та інші.

У 1878 році Михайло Драгоманов виступив на Міжнародному літературному конгресі в Парижі з протестом проти заборони російським урядом українського письменства. Його антицарські памфлети «Турки внутрішні і зовнішні», «Дітозгубство, здійснюване російським урядом», «До чого довоювались», «Внутрішнє рабство і війна за визволення» та інші заборонялися в Росії, але були відомі у світі і принесли Драгоманову славу «українського Герцена».

В 1890 році Михайло Петрович разом із І. Франком, М. Павликом та іншими брав участь у заснуванні Русько-української радикальної партії. Протягом 1870 — 90 років був співавтором українських революційно-демократичних видань у Галичині. У журналах «Друг», «Народ», «Світ» він друкував літературно-критичні, наукові та публіцистичні статті. Виступав також в англійській, німецькій, французькій, італійській періодиці.

Драгоманов належав до числа тих українців, що їх могутньо полонила велич московської імперії. До кінця життя він не міг звільнитися від чарів грандіозного Петербурга, від інтимного переживання суто російських справ. Вихований у напівзрусифікованій родині, він з юнацьких років постійно, як сам свідчить в «Австро-угорських споминах», ставився зневажливо до будь-якої глибшої зацікавленості українською національною проблемою.

Нігілізм до українських національно-державницьких завдань виявляється у Драгоманова послідовно протягом усього його життя.

З 2-ї пол. 1860-х pp. він починає друкувати статті про народну освіту на Україні. Спрямування тих статей оцінює в таких словах: « Справу шкільну я ставив у тих статтях не на національний, а на педагогічний ґрунт, на котрому її обговорювали російські педагоги 1862—1863 pp. (зокрема К. Ушинський і Водовозов) досить прихильно для українства. Я не домагався виключного вживання української мови в наших школах, а виходив з педагогічного правила: починати од звісного, щоб іти до незвісного і домагатись початку науки на народній мові, а далі вже на державній».

Ці рядки друковано року 1889 в період, коли М. Драгоманов уже наблизився до кінця своєї життєвої дороги. І в цей період остаточної дозрілості своїх поглядів він уважав за потрібне додати: «сам я й досі думаю, що українська мова може увійти в школу Росії тільки тоді, коли агітація за нею буде виходити з такого педагогічного, а зовсім не націоналістичного принципу...» (Авторські спомини. -Л., 1889.- Є. 39-40).

60-і pp. були періодом, коли російські слов'янофіли (Вл. Ламанський, Іван Аксаков), побоюючись розвитку української літератури в усій її національній повноті, висунули тезу, що українці можуть мати літературу для домашнього вжитку, відображаючи у своїй літературі явища етнографічного характеру, ширша ж сфера вселюдських проблем має розгортатися лише в «общерусской литературе, що має бути об'єднувальною ланкою для всіх «русских народностей». До цих поглядів серед українців признавався М. Костомаров та інші малороси-культурники. Ця позиція вже в 60-х pp. знайшла в українстві відсіч з боку П. Куліша. Драгоманов у цім бою навколо перспектив розвитку української літератури зайняв зовсім недвозначне становище: «Почитавши ці спори, а також звівши суму того, про що дійсно писали по-українському самі українофіли (сам Шевченко писав навіть свій «Дневник» по-російському), я вивів, що даремно було й споритись про права української літератури при тій малій силі, яку вона показала та що на той час рамки «домашнего обихода» були для неї скорше заширокі, ніж завузькі» (там само. С. 42). Як відомо, українська література мала на той час «Неофітів» Шевченка, «Чорну раду» Куліша та інші твори, якими продемонструвала свій вихід далеко поза рамки «домашнего обихода», і позиція Драгоманова була гальмівною для української культури.

1871 р. Драгоманов прибув до Відня. Тут він зустрівся з галичанами, членами віденської Січі. «У стосунках одразу виникли непорозуміння. Незабаром один з приятелів переказав мені, щоб я був обережний у розмовах про папу і римську церкву, бо деякі січовики образились на мене, хоч не сміли мені того заявити. Я, як і всі росіяни, а по крайній мірі кияни університетського виховання, не маючи ніяких конфесійних тенденцій, не думав навіть навмисне чіпати папу... Це була перша у своєму роді наука мені, наївному російському проґресисту...» Цитата сама по собі така промовиста, що не потребує коментарів. Драгоманов без будь-яких застережень вважає себе росіянином, російським прогресистом. Так воно в основі й було. З походження українець, за національністю росіянин.

Драгоманов довго і вперто обстоював ідею слов'янської федерації. Він був переконаний, що цим продовжує ідеї кирило-мефодіївців. Насправді ж він був дуже далекий від їхніх ідеалів. У центрі його проекту федерації стояв не Київ, а Москва.


2. Політичні погляди М.Драгоманова

Помітний внесок у розвиток політичної і правової ідеології ліберального і демократичного рухів в Україні зробив Михайло Драгоманов (1841—1895) — талановитий філософ, публіцист, вчений-історик.

1. Він створив концепцію суспільства, яке базується на ідеї асоціації розвинених особистостей. Реалізація цього ідеалу можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядування громад і областей. Для М. Драгоманова людина — основа основ соціального устрою,

найвища цінність, гарантом права якої може бути лише вільна самоврядна асоціація (громада), а не держава. 2. Аналізуючи форми держави, М. Драгоманов наголошував, що унітарна, централізована держава — це втілення деспотизму, диктатури небагатьох. Найкращою формою, на його думку, є організована федерація (на зразок США чи Швейцарії"), основою якої є громадське самоврядування, місцеве самоврядування, гарантія природних прав і свобод людини.

3. Як і М. Костомаров, М. Драгоманов був прихильником федералізму в побудові держави. Однак якщо М. Костомаров висловлювався за об'єднану панслов'янську державу, то М. Драгоманов обмежувався федеративною перебудовою Росії. Він уявляв майбутню федерацію на принципово нових засадах:

а) відстоював пріоритет прав і свобод особи в державі. На думку мислителя, терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. Новий устрій держави передбачався на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних покарань і смертної кари, недоторканість житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу совісті, друку, слова і віросповідання. Церква відділялася від держави;

б) будівництво федерації вчений розглядав не як дарування прав і свобод суб'єктам федерації «зверху», а як делегування повноважень вищим органам держави «знизу»;

в) на сторож прав і свобод стояв суд. До нього громадянин міг звернутися з позовом не лише проти співгромадян, а й проти будь-якого чиновника, що для тодішньої Росії було надзвичайно актуально.

4. М. Драгоманов не уявляв політичної свободи громадян без серйозних і соціальних реформ, до яких входили:

— ліквідація такого пережитку кріпосництва, як юридична нерівність;

— подолання станового принципу розподілу податків;

— здійснення поступової націоналізації головних засобів виробництва з наданням права користуватися ними населенню.

5. У державно-правовій концепції М. Драгоманова перед бачалися три гілки влади: законодавча, судова і виконавча. Законодавча належала б двом думам — державній і союзній. Главою держави міг бути імператор з успадковуваною владою чи обраний. До третьої гілки влади — судової, крім Верховного суду (сенату), входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначав закон. Членів Верховного суду призначав глава держави довічно.

Таким чином, своєю державно-правовою концепцією М. Драгоманов пропонував парламентську державу із засадами самоврядування, яка б впливала на соціальну й економічну сфери суспільства, надавала б великого значення просвітництву і законодавству, відкривала перспективи для реформ.

По-перше, цінність політичного вчення М. Драгоманова полягає в тому, що воно спрямоване на захист прав і свобод людини. Ні до, ні після М. Драгоманова ніхто в Україні і Росії не стверджував з такою силою ідею пріоритету особи перед державою. Вчений впритул підійшов до окреслення найважливішої ознаки правової держави — відповідальності держави перед громадянином у разі порушення його прав.

По-друге, не може не тішити сучасників європейський вибір М. Драгоманова, його намагання ввести Україну в європейську спільноту народів шляхом наближення її до європейських політичних і правових стандартів.

По-третє, вчений створив перший в історії Росії проект федеративної перебудови держави, окремі аспекти якого було реалізовано пізніше на практиці. Прикладом цього є сьогоднішній російський двопалатний парламент.

Первинним у політичних ідеях Драгоманова був гуманізм, віра у духовне вдосконалення людини, у прогрес суспільства, який він розумів під кутом зору задоволення прагнень і потреб людини.

Вчений відстоював цінності демократичного суспільства, заснованого на засадах розуму, солідарності та спрямованого до “інтегрального” розвитку особистості. Йому притаманна відданість ідеї верховенства права як гарантії поступовості соціального розвитку.

У феномені національного Драгоманов виділяв два аспекти. По-перше, націю він розумів як продукт історичного розвитку, стале об’єднання людей зі спільною долею, мовою, традиціями, уявленнями про минуле та прагненнями до майбутнього. По-друге, сучасна нація для нього була спільнотою, в якій реалізується потенціал, насамперед, її провідних діячів, культурні, духовні, наукові, творчі можливості людей.

Драгомановські концепції розв’язання національного питання в Європі відрізнялися оригінальністю. Це - теорія “плебейських націй”, історіософська ідея “неповноти” історичного, соціального та культурного розвитку бездержавних націй.

Прагнучи до гармонізації міжнаціональних стосунків Драгоманов часом перебільшував роль раціональних чинників, здатність національних колективів взаємодіяти на засадах гуманності, діалогу та взаємних поступок.

Новаційною була його європоцентристська модель суспільно-політичного розвитку. З погляду “центральних” і “периферійних” процесів розвитку Європи він інтерпретував ключові події історії, визначав рівень асинхронності розвитку східноєвропейських народів у порівнянні з процесами, притаманними народам західноєвропейським.

3. Правові погляди М.Драгоманова

Ліберальні погляди формувалися і еволюціонували паралельно зі свідомим лібералізмом та демократизмом, що розвивалися, на думку Михайла Драгоманова, не стільки на історико-національному, скільки на загальноєвропейському ґрунті. В Україні ці ідеї перепліталися, змішувалися з місцевою традицією політичних вольностей і державної автономії.

Своїм впливом на український національний рух М. Драгоманов може зрівнятися лише з Т. Шевченком, М. Костомаровим,

В. Антоновичем і М. Грушевським. Проте особа ця надзвичайно суперечлива. За життя він мав феноменальну популярність: його поважали навіть опоненти з числа діячів київської «Старої Громади» (з якими він остаточно розійшовся у 1887 р.), польські політики і російські революціонери.

Проте після смерті ставлення до його особи набуває більшої критичності і навіть його послідовник І. Франко вже в 1900 р. гостро розкритикував погляди свого вчителя. Негативні оцінки творчості М. Драгоманова переважають після невдачі українських визвольних змагань 1917-1921 рр. Розпочинаючи з 50-х років, позитивне трактування його особи знову починає домінувати, причому навіть радянські історики (Р. Іванова) роблять свій внесок у цей процес (наголошуючи на важливості пропаганди ним соціалістичних ідей і на негативному ставленні М. Драгоманова до націоналізму)50. Переломним у ставленні до нього виявився 1991 р., коли в Києві відбулася гучна конференція на його честь, а в періодичних виданнях з'явилася ціла злива публікацій про нього. Внаслідок цього трактування творчої спадщини М. Драгоманова набуло виключно позитивного забарвлення.

Оскільки ідеї М. Драгоманова відмовляли в приналежності до українства шляхті й буржуазії, саме завдяки йому остаточно сформулювалася теза про «селянськість» української нації. Попри весь свій скептицизм стосовно культури, він все ж визнавав за нею вплив на політику (в принципі, до свого від'їзду за кордон він був не менший «культурник», ніж інші). Проте в цьому плані неперевершеним еталоном для М. Драгоманова була російська культура, особливо - художня література ліберального напрямку.

Михайло Драгоманов у своїй праці “Чудацькі думки про українську національну справу” переконує, що сама по собі думка про націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого - загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізувало їхні відносини. Проте ця ідея “космополітизму і людства” зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і Б.Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист Вернадського до Кримського на його 70-річчя: “Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас, ... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об'єднала”.

Торкаючись ідейних впливів анархізму на формування федералістської концепції Драгоманова, зауважимо, що між ним та анархістськими теоретиками було багато розбіжностей. Учений схилявся до федеративної держави, а не абстрактної федерації, що виступала замінником будь-якої державності.

Розглянуті основні етапи еволюції поглядів Драгоманова на федеративну державність як програму українського руху, форму політичного майбутнього Росії та Східної Європи. У доеміграційний період він визначав федеративний шлях перетворення Росії як антитезу її централістично-імперському устроєві з погляду, мало відмінного від проектів російських автономістів.

Відсутність сформованого українського руху обумовили теоретичну суперечливість та абстрактність формулювань “Переднього слова до “Громади” Драгоманова. Наголос на українській єдності та правах українців складають сильну сторону цієї першої програми Драгоманова. Новим поворотом у його тлумаченні федералістської ідеї стала Програма колективної редакції “Громади” (1880 р.). Її автори проголосили майбутню Україну самостійною спілкою громад і територій. Сміливе звернення до нації з програмою самостійної федеративної держави не знаходить підтримки. Відсутність позитивної реакції співвітчизників змушує Драгоманова усвідомити передчасність такого гасла.

Вчений вважав, що на зміну багатонаціональним імперським країнам ідуть національні держави. Отже, Драгоманов принципово не заперечував бажаності української самостійної державності. Але в ставленні до неї як до мети національного руху він виходив із оцінок можливості виходу України зі складу двох потужних імперій. Головної сили боротьби за політичну незалежність - ідеологічно та організаційно розвинутого національного руху за життя Драгоманова в Україні не було. Аналізуючи українську народну творчість, учений доходив висновку про відсутність “у готовому вигляді” державницького світогляду у масовій свідомості співвітчизників. Він наголошував, що спроби домогтися “одразу” проголошення національної держави були б придушені, що призвело б до розгрому та паралічу національних сил на невизначений час.

Реалізація вибору українського народу залежала й від зовнішньої підтримки в Європі. Драгоманов вважав, що українці мають боротися за свободу проти російської держави, але не визнавав “фатальності” українсько-російського конфлікту. За умов “всесвітнього катаклізму” українці можуть втілити у життя свій державний ідеал. Сумлінний аналіз внутрішніх умов і зовнішніх обставин розвитку українського народу в останній третині ХІХ ст. зумовив висновок Драгоманова про утопічність сепаратистського сценарію і недоречність орієнтування національного руху на його реалізацію.

Драгоманов упадав у “гріх” догматизму, коли віддавав усі свої сили боротьбі тільки за федералістське майбуття України. Але він робив це з переконань, які спирались на факти тогочасного життя. Не зустрічаючи вагомих заперечень проти федералістського вибору України, мислитель не захотів і не став ідеологом української самостійної державності. Він не вийшов за межі зробленого ним принципового політичного вибору навіть тоді, коли стали формуватись ідеологічні та організаційні передумови теоретичного визначення самостійницької програми українського руху. Драгоманов спромігся виховати учнів, які пішли далі і зробили більше за нього в царині української політичної ідеології.

Особливе місце в ідеях український лібералів посідає питання моральності і співвідношення засобів боротьби та її мети. Зокрема, Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтелігенції.

Творчий доробок М. Драгоманова не однаково оцінюється різними представниками української політичної думки. Його доктрину різко засуджував Дмитро Донцов, один з ідеологів українського націоналізму. А проте соціалізм Драгоманова, його орієнтація на народні маси й співробітництво з прогресивними силами всіх націй були чи не єдино можливими орієнтирами в умовах невисокої культури населення та відсутності української політичної еліти. Це був закономірний етап у розвитку українського національного руху.


Висновки

М. П. Драгоманов був одним з найвидатніших українських вчених XIX ст. Його праці з етнографії, історії, історії культури викликають лише глибоке визнання в кожного. Багатюща ерудиція і глибокий аналітичний розум дали змогу Драгоманову піднести методологічно сучасну йому українську науку в зазначених галузях на європейський рівень. Як популяризатор відомостей про Україну в західноєвропейському світі Драгоманов у свій час виконав видатну місію. Як культурний діяч він був невтомний.

Але цим, власне, вичерпується те позитивне, чим вписав своє ім'я Драгоманов в історію нашого народу.

Поза цим — Драгоманов як політик, як соціолог, як оборонець певних духовних первнів спричинився до затримання нашого духовно-національного розвитку. Українське провансальство знаходило в його великому авторитеті підтримку для свого живлення і розквітання. Подолання впливів Драгоманова давалося нашому суспільству нелегко, було болючим процесом. Постать Івана Франка немов символізує цю велику внутрішню боротьбу, яку пережило українство.

«Мені видається, — писав Франко, — що Драгоманов, певне, сам того не знаючи і не відчуваючи, робив собі з мене жорстоку гру, відпихав і знов притягав мене, зовсім безцільно, бо ж ані для загальної справи, ані для мене самого це не принесло ніякої користі».

франко глибоко шанував Драгоманова як ученого. Тривалий час був Франко в орбіті його духовних впливів і з напругою всіх своїх сил старався розірвати кайдани цих впливів. І він переміг. Радикально розправився із засадами драгоманівського світогляду і його політичною концепцією. У статті «Суспільно-політичні погляди Драгоманова» (ЛНВ, серпень 1906) каменя на камені не залишив він від принципів свого колишнього вчителя. Як інтелект Франко переміг Драгоманова, але він не міг подолати т. зв. драгоманівщини в суспільстві, науково обґрунтованого комплексу меншовартості. Згадана Франкова стаття була майже зігнорована, не знайшла позитивного відгомону в українській публіцистиці. «Українські паничі проти Драгоманова», «Нечуване і незрозуміле» — під такими заголовками з'явилися відгуки на статтю франка. Для Франка це було трагедією. Викорінивши зі свого серця і мозку впливи женевського космополіта, поет бачив, що дух його колишнього вчителя владно витає над українським суспільством. І тому понура тінь Драгоманова переслідує Франка до кінця його днів і мучить його хвору уяву на схилі життя в моменти нападів божевілля...

В чому ж суть драгоманівського світоглядного і політичного комплексу?

Це насамперед: а) «общерусизм», б) демолібералізм, опертий на позитивізмі 60-х років як науковій, теоретичній базі, в) наголошення примату демолібиральних засад над ідеєю нації і національного визволення, створення історичних передумов для ленінської формули національної політики, г) заперечення засад революції, зокрема й національної революції, д) атомістично-громадівська концепція безначального федералізму.


Список використаної літератури

1. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.

2. Історія вчень про право і державу: Хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Г.Г. Демиденко (уклад.та заг.ред.). — 3.вид., доп. і змін. — Х. : Право, 2005. — 910с.

3. Кормич А. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. — О. : Юридична література, 2003. — 336с.

4. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. — К. : Атіка, 2004. — 223с.

5. Музика І. Історія вчень про державу і право: Метод. матеріали і рек. для студ. Вищої шк. права. — К. : Видавництво Вищої школи права при Ін-ті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. — 86с.

6. Орленко В. Історія вчень про державу та право: посібник для підготовки до іспитів. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 204с.

7. Санжаров С. Історія вчень про державу і право: Від найдавніших часів до початку ХІХ століття: навч. посіб. — Луганськ : СНУ ім. В.Даля, 2008. — 148c.

8. Соловйова В. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. для навч. закл.. — Донецьк : Юго-Восток, 2005. — 170с.

9. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Університет економіки та права "КРОК". — К. : Магістр - ХХІ сторіччя, 2005. — 254с.

10. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : Юрінком Інтер, 1997. — 191с.

загрузка...
Top