Міф про правові цінності

Міфи є невід’ємним компонентом сучасної загальноправової теорії, як, втім, і будь-якої суспільної теорії. Причини цього дві: неусувність ідеологічного моменту в будь-якій суспільній теорії та незнищенність міфологічних коренів наукового мислення.

У першому випадку міфологізація теорії відбувається за допомогою реалізації прагнення прийняти бажане за дійсне, обґрунтувати (що те ж саме — виправдати) бажане як дійсне або реально можливе (знову ж таки — через ідеологізовану селекцію суспільних процесів і відносин). У другому випадку відтворюється базовий механізм міфологічного мислення — ототожнення (ненавмисне нерозрізнення) одиничного і загального. З одного боку, наукове мислення, що пов’язане з особливим, долає міфологічність, проте це особливе «видиме» науковому мисленню лише настільки, наскільки в особливому проглядається загальне (як закономірне). І в цьому сенсі міфологічний компонент у науковому мисленні збережений, хоча і не має визначального характеру, що, до речі, і створює можливість розміфологізаціі теорії.

До речі, філософське мислення дедалі більше відходить від міфологічного, оскільки побудоване на протиставленні загального окремому. Хоча, як кажуть, крайнощі сходяться.

В обох випадках діє один і той самий механізм — механізм підміни: якщо ідеологія активно використовує підміну реальності ідеалами, ідейними конструкціями, то в загальноправовій науці часто здійснюється підміна фундаментальності проблем (філософського плану) їх інструментально- прикладним виразом. Останній є, по суті, механізмом формування юридичної догми.

У контексті сказаного можна стверджувати, що вітчизняна теорія держави і права у більшості її фрагментів значною мірою міфологізована, оскільки в ній дуже поширена підміна загального (природи, сутності) особливим (конкретним, окремим). Досить сказати, що під виглядом загальної теорії держави і права в дійсності виступає приватна теорія, а саме — теорія сучасної російської держави і права.

Виявлення міфологічного моменту в розвитку загальноправової теорії не є її виключно негативною характеристикою. Міфологічне мислення є насамперед не механізмом створення казок, притчевого кодування реальності, а специфічним, але цілком ефективним способом духовного освоєння дійсності не тільки на її поверхневому (явленому) рівні, а й по суті. Міф дозволяє відкрити глибинні підстави теоретичного мислення про предмет, що не мають раціональної форми і не потребують їх. З міфологізацією в теорію проникає очевидність.

Для підкріплення сказаного про поширеність і силу міфологізованих механізмів у загальноправовій теорії пропонуємо звернутися до проблеми правових цінностей. Щодо неї, як видається, істотних відмінностей у трактуванні теоретиками природи і змісту правових цінностей немає або, принаймні, зовсім небагато.

Проблема правових цінностей (ціннісного аспекту права) належить до фундаментальних проблем загально-правової теорії і за значимістю для змістовного аналізу права, і за використовуваним для її осмислення методологічним інструментарієм. Наше завдання — по-перше, виявити міфологізовані компоненти теорії правових цінностей і, по-друге, визначити напрями їх розміфологізаціі.

Концептуальні ідеї теорії правових цінностей такі: а) в основі права лежать правові цінності, які є відображенням суспільних потреб у праві і визначають його спрямованість (призначення); б) у реалізації (реалізованості) правових цінностей право знаходить своє виправдання; в) правові цінності є відносно самостійною та очевидно розрізненою групою суспільних цінностей; г) правові цінності відрізняють право від інших форм організації суспільного життя.

Міфологізація правових цінностей виникає з прийняття таких посилок:

а) з нерозрізнення ряду смислів, що асоціюються зі словом «цінність», тобто з відволікання від його концептуальності;

б) з культивації певного, виділеного з сукупності суспільних цінностей, набору цінностей;

в) з визнання того, що природа цінностей однакова для будь-яких цінностей. Отже, в основі визначення специфіки правових цінностей лежить тавтологія «правові цінності — цінності, що реалізовані правом, які існують у правовій сфері», тобто їх специфіка вичерпується належністю до права і визначається виключно в змістовному аспекті. Як наслідок, з розумінням природи саме правових цінностей теорія не пов’язана;

г) з нерозривного зв’язку правових цінностей, як і всіх цінностей, до потреб і співвіднесеності цінностей з предметами потреб. Предметність є неодмінною умовою існування правових цінностей.

Розміфологізація теорії правових цінностей може бути здійснена за допомогою відновлення розуміння природи і справжнього призначення феномену цінності. Як вихідна приймається така теза: специфіка того, що ми називаємо правовими цінностями, пов’язана не з їх змістом і не з виокремленістю з безлічі суспільних цінностей, а з функціональними особливостями і з механізмом дії ідеальних цінностей.

Насамперед з’ясуємо, яка природа феномену цінності.

Ми керуємося тим, що цінність — феномен і факт рефлектуючої, а не відображаючої свідомості.

Слово «цінність» знайшло під час розвитку науки і філософії два головних значення: соціолого-психологічне та ідейне. Перше значення (наукове) пов’язане з мотивацією, а саме, цінність постає як єдність двох форм мотивації — установки як стійкого очікування (передчуття) і орієнтації як стратегічної мотивації (схильності). Друге значення (філософське) пов’язане із зазначенням на форму духовності: цінність — духовний фон життя людини, продукт глибокого і тривалого переживання людиною своєї реальності.

Перше значення — похідне, інструментальне, непряме, друге — основне, що виражає природу феномену цінності. Наскільки сплетені рефлектуючий і відображуваний моменти свідомості, настільки сплетені і два зазначених значення слова «цінність». Але змішання їх у характеристиці природи феномену цінності є неприпустимим.

За своєю природою цінність — особливий стан людини. Щоб здійснити понятійні розрізнення, які полегшують розуміння того, про що в кожному окремому випадку йде мова, позначимо цінність із точки зору її природи ціннісним станом. Особливість ціннісного стану людини (але не суспільства), по-перше, полягає в тому, що він — інтегральний (недиференційований) життєвий настрій, що зумовлює і діяльні, і духовні інтенції людини. По-друге, його слід розуміти як «передсвітосприймаючий» стан, тобто стан, що породжує світогляд не як сукупність уявлень і знань про світ, а як розуміння причетності світу людині, як світовідчуття. По-третє, він — духовна форма набуття людиною місця у світі, остаточне прийняття світу життя та усвідомлення себе в цьому світі людиною.

Ціннісний стан є готовність (духовне приготування) людини до життя серед інших людей, у суспільстві, у світі, яка завжди постає як заданість будь- якому окремому відношенню людини з іншими людьми, з предметним світом, а не породженість його умовами життя. Це — чиста суб’єктивність.

Ціннісний стан людини загалом позитивний, оскільки він свідчить про визнання ним можливості свого існування як людини. Людина існує у світі як цінності, оскільки не може існувати у світі як у природі. Але в ціннісному стані людина і протистоїть реальності своєю духовною опозицією і відчуженістю від природного буття.

Форми вираження ціннісного стану позначимо, виключно з метою полегшення розуміння різних аспектів розглянутого феномену, як цінності. Цінності визначені ціннісним станом людини, вони — конкретизації ціннісного стану, не як предметно-образне, а як мотиваційне (пов’язане з метою) чи як ідейне його оформлення.

Цінності необхідним чином не пов’язані ні з предметністю, ні з реалізацією. Більше того, тільки за умови цієї непов’язаності є сенс говорити про цінності.

Цінність — глибинний сенс свободи, справедливості та взагалі всього, що ми зазвичай відносимо до соціально-духовних цінностей, вони — те, що в свободі, справедливості тощо є позитивного. Іншими словами, їх ціннісне вираження є одностороннім і в цьому сенсі також суб’єктивне. У такому односторонньому відношенні та вираженні полягає механізм ціннісної опозиції усім цим «цінностям» (свобода, справедливість, благо, рівність завжди недостатні, неповні, відносні й «намагаються вислизнути» з реальності). Цінність є те, що обмежує свободу, справедливість їх нереальністю, відокремлює від реальності, але не в ідеали, а в суверенність самої людини.

Свобода, справедливість, рівність, законність, благо — символи благополучного стану людей і суспільства, але вони також і індикатори його відсутності. За такої умови створюється можливість виходу у сферу права. Але у правовій сфері напрацьовані інші іманентні, первинні символи — захищеність та гарантованість.

До форм усвідомлення цінності слід віднести: 1) цініння; 2) абсолютизацію; 3) філософствування.

1) що служить людині, те і має ціну, є значиме, здатне задовольняти потреби тощо. Цініння пов’язане з пошуком того, що має ціну, тобто може виступати засобом для реалізації інтересів, потреб, цілей тощо. Опредмеченість є індикатором того, що щось має ціну в світі тих чи інших цінностей. Ціна має оцінний характер, тоді як цінність не має характеру оцінки.

Ціна є мірою зусилля для оволодіння предметом, ситуацією тощо, а цінність є підставою цього заходу, виправдання її, сенс зусилля. Таким чином, цініння — це опредмечування ціннісного стану;

2) абсолютизація є наслідком однобічності ціннісного ставлення до реальності, тобто подолання її в абсолютних станах.

Цінності не можуть бути відносними, вони завжди абсолютні. Відносним може бути тільки їх співвідношення і реалізація (тобто співвідношення з предметно-діяльною сферою), якщо про це взагалі можна говорити. Відносні цінності насправді є тільки ставленням до цінностей, поціновуванням предметів, відносин, вчинків.

Абсолютність цінностей полягає, по-перше, в їх незмінності, інваріантності. Як духовні точки відліку вони становлять глибинне значення того, що відбувається у людському житті.

По-друге, цінності абсолютні, тому що безцільні, тобто необхідним чином не пов’язані з певними потребами та інтересами. Цінності по відношенню до потреб випадкові, вони здатні відповідати найвибагливішим потребам, тобто бути «всеїдними».

По-третє, цінності беззмістовні. При цьому слід враховувати їх принципову відмінність від ідеалів. Цінності глибше ідеалів, вони — їх основа. Ідеали граничні, але не абсолютні, змінюються змістовно, вони конкретніші цінностей. Ідеали образні, цінності абстрактні. Змістовний носій ідеалів — поняття, а цінностей — ідеї. Ідеалізація, на відміну від абсолютизації, є зміщення ціннісного стану в образність.

По-четверте, цінності не є нормативними, вони — не те, через що не слід переступати, але саме те, що актуалізується в переступанні, у відмові від чого-небудь. У цьому сенсі цінності є код жертовності. Вони актуалізуються в ситуації позбавлення або в ситуації індивідуального (разового, ризикового) визначення мети.

З урахуванням сказаного, цінності — характеристики універсальних властивостей права, моралі тощо, вони — данності культури, що не мають раціональних підстав. Цінність по суті тотожна виправданості існування;

3) цінності — не предмет юридичної теорії, бо раціональним шляхом, як наслідок чогось (чинників, процесів, закономірностей і т.п.) їх вивести не можна. Відповідь на запитання «чому?» можна зробити тільки у формі констатації того, що предмети певних прагнень вважаються цінностями. Про цінності можна тільки сказати, що вони є — або займатися інтелектуальними спекуляціями (ідеологією), балаканиною, в якій слово «цінність» нічого не додає до сутнісної характеристики предмета думки.

Ідея цінності споріднена з ідеями блага, добра, права — усього, що визначити неможливо, але можна відчути, прийняти в силу духовної зрощеності з ними, вони — те, що зрозуміло, поки не визначено.

Цінності — взагалі не предмет пізнання, а лише засіб формування позиції, об’єкт рефлексії, прийняття.

Пізнання стосується тільки їх відображень (що нагадує платонівські ідеї). Філософствування є здатність міркування про цінності не як про елементи реальності, а як про фундаментальні передумови людського буття, вони — припущення, принципові допущення, умови, за яких тільки й можна говорити про підстави суспільних (у тому числі й правових) вимог.

Філософія — це абстрактна мова ідей, не адекватна юридичній теорії. Але її неадекватність подвоюється юридичною теорією і тим, що аксіологічна мова нею перейнята у моральної та ідеологічної свідомості.

Філософствування є рефлексія ціннісного стану.

Далі. Що робить форми вираження цінності правовими? Є або матеріальні, або ідеальні цінності. Так звані матеріальні цінності, звичайно, — не речі, предмети, а спрямованість до них, до речового світу (фетишизація речей як цінностей). Відчуження людини у світ предметів є виявлення себе як носія (суб’єкта) потреб та інтересів. Матеріальні цінності — поняття для позначення акту опредметнення цінності, відчуження людини в предметність; це цінності профановані.

Ідеальні цінності пов’язані з роз- предмечуванням світу в людину, вибудовуванням самої людини; вони є й одухотворенням реальності людським, захопленням життям, і протиставленням людиною себе свого життя, піднесенням над життям.

Традиційний поділ цінностей на моральні, правові, політичні, релігійні тощо — лише вказівка на сферу їх існування і відповідну мову (як зовнішню форму вираження цінностей). Цей поділ відносний, штучний. Насправді йдеться в усіх сферах життя суспільства про одні і ті ж цінності, але тільки такі, що набувають різних форм. І ці форми визначені не пов’язаністю з тією або іншою сферою суспільного життя, не зі змістовністю, а з формально-функціональними їх властивостями, тобто з тим, яким чином вони спрямовані на правове, політичне, моральне життя.

Про правові цінності можна сказати тільки те, що вони — данності правосвідомості, а цією данністю може виступати усе багатство мислення правовою істотою суспільного життя.

Але у праві значимі не ідеали і не цінності, у ньому панує тільки цініння, яке і є способом правової організації життя людей. Цінностей у самому праві немає. Право, якщо розглядати його в чистому вигляді, у відокремленості від інших форм організації життя, пов’язане не з цінностями, і в цьому — його особливість і призначення. Цінності у правовому житті лише позначають внутрішній зв’язок права з мораллю, філософією, релігією. Останні й задають цінностям абсолютний характер (продукують цінності). У юридичному праві цей зв’язок обірваний, але ще зберігається в інших (органічних) формах права. Саме внаслідок того, що цей зв’язок ще існує в груповому, міжнародному та індивідуальному праві, юристи переважно вважають, що ці форми права — не зовсім право (або зовсім не право).

Абсолютність цінностей у праві зникає, заміщується відносністю. Міркування з приводу цінностей є лише міркування про підстави норм, відповідно до яких їх маємо дотримуватися. Але нічого правового в цьому акті немає.

Так звані правові цінності в момент набуття нормативно-поведінкового втілення зникають. Напрацювання права (у його нормативно-формальному стані) є вмирання цінностей, ціннісного буття права. Тому, розмірковуючи про цінності, у праві нічого зрозуміти (і вивести) не можна.

Цінності у праві можуть виконувати тільки завдання вказівки на абсолютні заборони, безумовні обмеження (хоча, повторимо, в секуляризованому, юридичному праві це їхнє призначення вивітрилося). Вони, отже, у праві (правосвідомості) набувають негативного характеру.

Оскільки правосвідомість негативна, цінності нею можуть бути виражені тільки негативно: не справедливість, а відсутність справедливості, не свобода, а відсутність свободи тощо. Негативними цінності є не в тому сенсі, що в суспільстві визнаються і приймаються негативні моменти в житті людей — зло, злочин, несправедливість тощо, а в тому сенсі, що вони пов’язані з зазначенням межі між позитивним і негативним у житті. Негативні цінності пов’язані з забороною заступа. Цінною є дія (діяльність), спрямована на оберігання від заступа.

У цінностях правосвідомість відокремлюється від права. У нормативному значенні правосвідомість і право — одне й те саме.

Все сказане щодо так званих правових цінностей не суперечить, однак, визнанню ціннісної природи права.

Цікаве питання про ієрархію цінностей, з очевидністю міфологізоване в межах юридичної аксіології. Проблема цінностей сформульована в теорії як проблема знаходження і використання деякої матриці переваг. Матриця переваг може бути як стабільною (ієрархія), так і динамічною (опти- мальність у ситуації, доцільність чи свобода вибору). На практиці не можна знайти одного, не відмовившись від іншого (у цьому — ситуація вибору), але моральна свідомість забороняє такий підхід до цінностей, відкидає захист одних цінностей (і людей) за рахунок відмови, нехай і тимчасового, від інших. І тільки за такої умови в моралі зберігаються цінності.

Право пов’язане зі спробою встановити порядок цінностей, тобто надати нормам і правилам характер цінностей. Але це — лише цініння, засноване на перевазі. Ієрархія цінностей у праві знищує не тільки його моральну основу, а й саме право, хоча відмовитися від переваги у виборі цінностей право не в змозі. Тому право — не сфера цінностей взагалі.

Відмінності у цінінні, а не узгодженість цінностей, породжує право. Узгодженість уможливлює моральність правового життя, різність же (конфліктність) робить дійсним саме правове життя.

Цінність є буття людських, а не існування певних речей, відносин. З цієї точки зору право є форма людського буття, і тому воно — цінність, воно породжене ціннісним станом людей. Право є цінністю тільки в цілому, а не у своїх елементах. В елементах воно лише цінне (що те ж — корисно, доцільно тощо).

Нарешті, необхідно звернутися до оцінки ролі та істотності цінностей у сучасному суспільстві, у правовому житті. Тією мірою, в якій право спрямоване на власне відтворення, тобто на підтримку себе як цінності, воно є людяне. В обслуговуючій ролі право індиферентне до людського, воно зайняте тільки суспільством, владою, державою, тобто чимось абстрактним, далеким від людини.

Сучасне суспільство уражене духовною кризою. Знедуховлення суспільного життя компенсується ідеологічним піднесенням цінностей, компенсуючим їх зникнення з повсякденної мотивації. Цінністю стало те, що було раніше простою очевидністю (цінність є духовна очевидність, ане мрія, ідеал). Втрата духовних очевидностей як точок відліку в поведінці, політиці, праві тощо додала існуванню людей (суспільства) інструментально- доцільного характеру і тим самим позбавила його ціннісного виміру. Право як засіб, інструмент є заперечення (подолання) права як цінності.

Знецінення цінностей їх опредме- ченістю — надбання нового часу. Як наслідок, відбувається руйнування морального і правового стану суспільства і людини.

Сьогоднішнє суспільство вичерпується соціальністю і вже не є існуючою в традиції культурою. Інтерес представляє тільки проблема реалізації тих цінностей, які світова спільнота безтурботно визнала очевидними. Світ, в якому абсолютне перетворилося на відносне, є світ, в якому загальновизнане стало сферою невизначеності та демагогії. Вижила тільки міфологія цінностей.

Ціннісне буття пішло в минуле, тому що все тепер має тільки значення засобів, навіть граничні людські стани — безпека, захищеність, свобода, справедливість, гармонія відносин тощо. Відновлення ціннісного стану людини і суспільства можливе тільки через повернення до релігійного відношення до світу, що, швидше за все, тепер уже неможливе.

Завершуючи міркування про проблему правових цінностей в обраній площині, слід сказати про непереборність міфів сучасної правової теорії; міфологічні механізми зберігаються, вони — коріння наукового мислення та ідеології. Тому розміфологізація тієї чи іншої теорії, ідеї веде найчастіше до міфологізації її у новому аспекті. Очищення, самокритичність, розвиток теоретичного мислення як критичного (не тільки у філософії) є безперервним процесом, що змушує знову і знову звертатися до реальності та долати міфологізації.

загрузка...
Top