Межі цивільно-правового регулювання відносин, об’єктом яких є життя, здоров’я і тілесна недоторканість

На сучасному етапі розвитку українського суспільства значна увага науковців приділяється дослідженню правової природи відносин, об’єктом яких є життя, здоров’я, тілесна недоторканість людини. Наукові розробки, присвячені цим питанням, мають важливе значення для розвитку правової науки, у тому числі й цивілістики. Водночас деякі проблемні питання залишаються нероз- критими, стосовно деяких існують спірні думки. Це можна пояснити складністю і багатогранністю відносин, пов’язаних із життям людини.

Досліджуючи норми ЦК України, можна стверджувати, що законодавець створив не тільки низку норм, що встановлюють майнові права особи, а й забезпечив можливості їх здійснення шляхом покладання на порушника таких прав, додаткових обтяжень.

У зв’язку з чим можна стверджувати, що найбільшого значення для цивільного права набувають ті суспільні відносини, в яких може виникнути спір між учасниками правовідношення щодо належності кожному з них певних прав та обов’язків. Наявність законодавчих норм дає можливість особі обирати найкращі напрями своєї поведінки, щоб можна було у майбутньому виграти спір і таким чином захистити свої майнові права. Інколи законодавець спонукає учасників майнових цивільних відносин до певної поведінки під страхом недійсності чи неможливості довести у майбутньому наявності нинішніх їх дій.

Складнішими для цивілістів є справи щодо регулювання тих відносин, у яких неможливо уявити майбутній спір. Принаймні це відбувається у разі, якщо: 1) об’єкт відносин належить тільки певній визначеній особі — інші на нього претендувати не можуть; 2) поведінка особи зачіпає тільки її особисті інтереси і не може зашкодити чи якимось іншим чином вплинути на права інших осіб. Зупинимось більш детально на кожній із названих обставин.

У свій час М. Агарков звертав увагу на те, що стосовно таких благ як життя, здоров’я, тілесна недоторканість, не може бути спорів, аналогічно спору про те, чи здійснював відповідач проступки, які йому «приписують», чи є позивач або відповідач творцем певного твору. Тому конструювати у цивільному праві особливе суб’єктивне право на життя, здоров’я, тілесну недоторканість є заняттям безплідним. На його думку, для захисту названих особистих благ цілком достатньо захисту адміністративного і кримінального права, а також того побічного захисту, який надається цивільним правом в інституті відшкодування шкоди [1, 305]. Водночас він звертав увагу на те, що не можна відкидати можливості визнання в нашому цивільному праві не тільки особистих прав авторів і винахідників, права на ім’я, права на честь і гідність, а й інших особистих прав, але про них може йтися лише тоді, коли вони так чи інакше проявляються в нашому побуті [1, 308].

Тому можна дійти висновку, що М. Агарков виокремлював право на життя, здоров´я, тілесну недоторканість із низки особистих немайнових прав, визначав їх винятковими правами і підкреслював, що конструювання таких прав у цивільному праві є «заняттям безплідним». Підґрунтя для таких висновків він знаходив у «старій пандектній літературі», посилаючись на думки Віндшейда, який зазначав: «Те, що є права, які мають своїм предметом власну особистість уповноваженого, це також безспірно, як беззаперечно і те, що немає потреби осібно викладати їх в системі цивільного права. Волю людини можна уявити вирішальною нормою для власної особистості, перш за все з боку її тілесного існування. З такого розуміння людині належить право на життя і все, що з ним пов’язано, право на тілесну цілісність і, наостанок, право на безперешкодне розпорядження своїм тілом. Ці права немає потреби окремо викладати у системі цивільного права, оскільки їх існування чи їх межі не можуть оспорюватись: що ж до їх порушення, то з нього, наскільки це можливо, виникають (якщо взагалі виникають цивільні наслідки) самостійні права (право вимоги)» [2, 305-306].

Як показала українська практика правотворення, при прийнятті ЦК України не було враховано обґрунтованого висновку М. Агаркова про безперспективне включення в ЦК України перелічених вище прав. Ці права знайшли своє місце у другій книзі ЦК «Особисті немайнові права фізичної особи». З цього приводу в юридичній літературі зверталась увага на те, що включення до ЦК загальної норми про право фізичної особи на медичну допомогу та про забезпечення цього права є невиправданим і наголошувалось, що відповідна норма є декларативною та заявляє лише про соціальні наміри держави [3, 674].

Але в обґрунтування необхідності введення в ЦК права на життя та інших пов’язаних із ними особистих прав фізичної особи було сказано чимало позитивного. Зокрема З. Ромовська стверджує, що «особисті немайнові відносини обслуговують душу особи — майнові потреби людини — обслуговують відносини майнові» [4, 171]. У цьому вислові простежується підхід до людського життя як явища двозначного. З одного боку, в людини є дух (душа), а з другого — тіло. Для підтримки тіла в належному стані необхідно вступити в майнові відносини, які обслуговують майнові потреби людини. Але ж якщо тіло — зовнішня оболонка людини, яку можуть бачити інші, до якої можна доторкнутись, то в душу ніхто зі сторонніх осіб не може проникнути, а відтак встановити правила її існування. На думку З. Ромовської, професор С. Пахман мав рацію, коли ще у 1883 р. писав, що наука цивільного права не може задовольнятися лише одними майновими правами, особа та особисті права мають бути фундаментом цивільного права, оскільки на них вибудувані і без них немислимі всі інші цивільні інститути [5, 183]. Але ж потрібно враховувати й те, що С. Пахман, поділяючи особисті немайнові права на публічно-правові та приватноправові, зазначав, що з публічними особистими правами не потрібно змішувати ті особисті права, які визначаються саме приватними відносинами, іншими словами, відносинами між окремими особами, і які прямо захищені самим законом: право особистої свободи (право незалежності від інших осіб) і право недоторканності. При цьому наголошував, що Віндшейд також визнає права особистості й дає їм загальну характеристику, але не відводить їм самостійного місця в системі, кажучи тільки, що «існування цих прав так беззаперечно, як безспірно і те, що вони не потребують окремого викладання в системі приватного права» [5, 184].

С. Пахман чомусь не звернув увагу на те, які саме права мав на увазі Віндшейд і чому вважав, що саме ці права не потребують окремого викладання в системі приватного права.

Про те, що до цивільного права належать тільки ті особисті немайнові права, які визначаються приватними відносинами, стверджує також Р. Стефанчук. На його думку, предмет цивільного права повинен формуватись лише на виокремленні загальної засади, яка є вирішальною для визначення тих чи інших суспільних відносин цивільно-правовими. Такою засадою є приватноправовий характер вказаних відносин. Така ознака є не лише необхідною та достатньою, а й первинною для включення тих чи інших відносин до предмета цивільного права. Цивільне право може регулювати не всі особисті немайнові відносини, а лише ті з них, які мають приватноправовий характер [6, 90-91]. У перелік особистих немайнових відносин, які повинні регулюватися нормами інших галузей законодавства, право на життя, здоров’я, тілесну недоторканість він не вніс, хоча такий перелік ним розроблений. Звідси висновок, що права на життя, здоров’я, тілесну недоторканість є правами приватними і відносно них можуть виникати спори подібно майновим спорам. Насправді ж названі права можна лише охороняти шляхом застосування норм публічного права, а у разі їх порушення захищати, застосовуючи відповідні норми цивільного зобов’язального права, кримінального, адміністративного та інших правових галузей.

Аналізуючи зміст статей 281-287 ЦК України, можна стверджувати, що вони функціонували б лише за умови внесення в книгу п’яту ЦК норм, об’єднаних главою, наприклад, під назвою «договори по наданню медичної допомоги» (можна дати й іншу назву). У цю главу могли б увійти: договір на проведення наукових дослідів щодо фізичної особи; договір на проведення стерилізації; договір на переривання вагітності тощо. Статтю 282 ЦК України необхідно вилучати, бо статті 1163, 1164, 1165 — перетворили її з декларації в реальність. Це лише частина пропозицій, спрямованих на удосконалення ЦК України.

Кожна дієздатна фізична особа вправі облаштовувати своє життя, турбуватися про своє здоров’я, охороняти свою тілесну недоторканість на свій розсуд, якщо її діяльність не потребує дотримання обов’язкових правил безпеки (правил технічної безпеки на виробництві, правил поводження на облаштованих пляжах, у туристичних походах тощо). Названі правила здебільшого не є нормами цивільного законодавства. Але в законодавчій практиці України мають також місце цивільно-правові норми, на підставі яких відбувається втручання в особисту свободу людини щодо її життя, здоров’я, тілесної недоторканості. Як правило, такі втручання відбуваються під девізом «задля її власного блага».

Такі втручання, а їх інакше як обмеження свободи людини не можна назвати, мають місце не тільки в Україні, а й в інших державах. Дослідники цих проблем у США називають їх патерналістськими обмеженнями, а законодавчі акти, в яких містяться норми про такі обмеження — патерналістськими законами. Так, Д. Дворкін зазначає: «Під патерналізмом я загалом розумітиму зазіхання на свободу дій індивіда, виправдане лише причинами, пов’язаними з добробутом, добром, щастям, потребами, інтересами і вартостями індивіда якого примушують» [7, 412]. Він же наводить декілька законів, які на його думку мають патерналістський характер, а саме закони, які вимагають, щоб мотоциклісти за кермом одягали шоломи безпеки; закони, які забороняють купатися в громадських місцях, коли там не чергують рятувальники; закони, які оголошують суїцид кримінальним тощо [7, 412].

Хоча названі Д. Дворкіним закони не є актами цивільного законодавства, але це не дає підстав стверджувати, що в цивільному праві відсутні норми, які мають патерналістський характер. Так, у ч. 1 ст. 36 ЦК України зазначено, що суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Не викликає сумніву, що таке обмеження спрямоване насамперед «на благо» хворої людини.

Натомість на підставі ч. 2 названої статті суд може обмежити дієздатність особи, яка на психічний розлад не страждає, але свідомо ставить себе у скрутне матеріальне становище шляхом зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами. Можна подумати, що така норма теж спрямована лише на благо самої фізичної особи — захистити її від надмірного марнотратства, дати їй можливість зберегти своє здоров’я і життя. Але враховуючи те, що суд не зобов’язаний викликати таку особу в судове засідання для заслухання її пояснень у справі (ст. 240 ЦПК України), ставить під сумнів вірогідність таких думок. Підтвердженням таких сумнівів є публікації про те, що «особиста свобода має мати свою межу, якою є інтереси... суспільства в цілому. Ці інтереси зумовлюють необхідність вжиття різноманітних засобів для запобігання алкоголізму» [4, 257]. Як видно, тут про патерналізм не йдеться. Не заради особи дозволено обмежувати її у дієздатності, а в інтересах суспільства з метою запобігання алкоголізму, що є свідченням того, що норми цивільного права як галузі приватного права можуть перетворюватись на засоби «перевиховання» фізичної особи, ставши таким чином нормами публічного права. Звісно, у зв’язку з цим питання щодо доцільності названої норми у ЦК України — основному нормативному акті приватного права — не є риторичним.

Доречно звернути увагу і на те, що на підставі ст. 15 ЦК УРСР теж допускалося обмеження громадянина в дієздатності, якщо він ставив себе і свою сім’ю у скрутне матеріальне становище шляхом зловживання зазначеними засобами. Аналізуючи названу норму, З. Ромовська висловила припущення, що сполучник «і» потрапив до цієї статті випадково, хоча не відкидає і того, що таке законодавче регулювання зумовлювалося правом на особисту свободу, яке могло б трактуватися і як право вільно розпоряджатися собою та своїм здоров’ям [4, 256]. Д. Боброва вважала, що більш вдале формування, яке на її думку слід було запозичити, передбачалось у ЦК Молдови: обмеженню дієздатності підлягав громадянин, який ставив себе або свою сім’ю в тяжке матеріальне становище (ч. 1 ст. 15). Слово «або» дає підставу тлумачити означену умову так: обмеженим у дієздатності може бути громадянин, який ставить у тяжке матеріальне становище: а) себе; б) свою сім’ю; в) себе і свою сім’ю [8, 81].

Саме такий підхід і був запозичений українським законодавцем. Натомість більш виваженими видаються положення ст. 30 ЦК РФ, згідно з якою суд може обмежити дієздатність громадянина, якщо він ставить свою сім’ю у скрутне матеріальне становище, зловживаючи спиртними напоями або наркотичними засобами. Участь у справі особи, про обмеження дієздатності якої вирішується судом, є обов’язковою.

До норми, яка містить патерналістський характер, можна також віднести абзац 2 ч. 5 ст. 281 ЦК України, яка передбачає стерилізацію недієздатної фізичної особи. Згідно з цією нормою така стерилізація може відбутися лише за згодою її опікуна. На перший погляд, подібна операція повинна здійснюватись на благо самої недієздатної особи, але враховуючи, що ст. 42 ЦК України передбачає можливість поновлення дієздатності й те, що згідно зі ст. 63 ЦК України опікуном може бути призначено не тільки особу, яка перебуває у сімейних, родинних відносинах з підопічним, то може так статися, що опікун не стане перейматись майбутнім недієздатного і легко дасть таку згоду.

У такому законодавчому рішенні також є непослідовність, що призводить до того, що майнові інтереси недієздатної особи ставляться вище її особистих інтересів. Адже ч. 2 ст. 68 ЦК України забороняє опікуну здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов’язуватися від його імені порукою. Як видно, опікуну заборонено розпоряджатися майном підопічного, а дозвіл на стерилізацію підопічного має право давати лише він один.

Наявність норм патерналістського характеру в цивільному законодавстві України сприймається багатьма дослідниками як необхідність і найкращий спосіб захисту самих громадян і суспільства загалом. Наприклад, А. Соловйов пропонує ч. 2 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я, яка встановлює можливість медичного втручання без згоди пацієнта, розглядати як презумпцію згоди пацієнта на медичне втручання з метою рятування його життя. На його думку, згода чи відмова пацієнта від медичного втручання можлива не лише в письмовій формі, а й в усній чи за допомогою конклюдентних дій [9, 9].

Пропозиції А. Соловйова обґрунтовують можливість регулювання суспільних відносин, об’єктом яких є життя, нормами публічного права, а відтак право на життя є не тільки приватним правом, а й публічним.

Для об’єктивності розгляду цього питання видається доречним навести витяг з названої вище праці Д. Дворкіна: «Намагання суспільства подолати звички та цілі індивіда в питаннях, які стосуються тільки його, спираються на загальні презумпції, що можуть бути цілком хибні, а навіть якщо слушні, то в окремих випадках існує можливість застосувати їх хибно з не- меншою вірогідністю, ніж слушно. Але найпереконливіший з усіх аргументів проти втручання суспільства в особисту поведінку полягає в тому, що в разі такого втручання є ймовірність, що воно застосовується хибно і в неналежному місці.

Усі помилки, що їх може скоїти індивід, не дослухавшись до порад і застережень, будуть важити набагато менше, ніж зло, яке полягає в дозволі, щоб інші обмежували індивіда заради його добра» [7, 416].

Ця пересторога заснована на загальному правовому розумінні життя як абсолютної вартості світової цивілізації. Слід погодитися з думкою, що це фундаментальне право слід розглядати в кількох аспектах: 1) як право особистості на свободу від будь-яких незаконних посяганнях на її життя з боку держави, її представників чи приватних осіб; 2) як право особистості на вільне розпорядження своїм життям [10, 143].

Таке розуміння права на життя: 1) підтверджує позицію щодо достатності норм кримінального, адміністративного права і норм зобов’язального цивільного права, спрямованих на охорону і захист цього права; 2) визначає, що вільне розпорядження своїм життям повинно бути заснованим на Конституції України, тих спеціальних законодавчих актах, у яких мають місце норми, спрямовані на обмеження поведінки особи щодо свого життя, здоров’я, тілесної недоторканості, але аж ніяк не на нормах ЦК; 3) підтверджує те, що природні права пронизують усе законодавство України, а не тільки цивільне право як галузь приватного права.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Агарков М. М. Предмет и система советского гражданского права. Див.: Избранные труды по гражданскому праву : в 2 т. — М., 2002. — Т. 2.
  2. Виншейд. Учебник пандектного права. — СПб., 1874. — Т. 1. // Агарков М. М. Избранные труды по гражданскому праву. — Т. 2.
  3. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України : в 4 т. / А. Г. Ярема, В. Я. Карабаєв, В. В. Кравенко, В. Г. Ротань. — К. Севастополь, 2004. — Т. 1.
  4. Ромовська З. В. Українське цивільне право : загальна частина : академ. курс : підруч. — К., 2005.
  5. Пахман С. В. О значении личности в области граждансеого права // Антологія української юридичної думки / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 2003. — Т. 6. Цивільне право.
  6. Стефанчук Р. О. Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту) : моногр. — Хмельницький, 2007.
  7. Філософія права / за ред. Дж. Фейнбереа, Дж. Коулмена ; пер. з англійської П. Таращук. — К., 2007.
  8. Загальна теорія цивільного права : підруч. / О. А. Підопригора, Д. В. Боброва, О. В. Дзера та ін. / за ред. О. А. Підопригори і Д. В. Бобрової. — К., 1992.
  9. Соловйов А. В. Право на життя : цивільно-правові аспекти : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 / Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. — Л., 2005.
  10. Прав человека : учеб. для вузов / отв. ред. Е. А. Лукашева. — М., 2001.
загрузка...
Top