Методологія теорії держави і права

Вступ.

1. Загальне вчення про методи теорії держави і права.

1.1. Поняття і структура методології.

1.2. Методи пізнання державно-правових явищ.

1.3. Функції теорії держави і права.

2. Загальнонаукові методи пізнання держави і права.

3. Методи соціальних наук, що використовуються в теорії держави і права.

4. Спеціальні методи пізнання державно-правових явиш.

5. Проблеми трансформації методології вітчизняного правознавства.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Проблеми виникнення, природи, сутності держави і права, їх функціонування ролі і значення в житті суспільства, державно-правової дійсності й тенденцій її розвитку, політико-правових процесів і їх відображення у свідомості людей відносяться до числа найскладніших і ключових. Теоретичне осмислення й усвідомлення цих проблем – необхідна умова наукового управління суспільними процесами. Саме життя висунуло теорію держави і права до числа фундаментальних наук.

Право, яке знаходиться в процесі творення в Україні є засобом утвердження Української держави, способом укріплення права українського народу на сучасну державу, інструментом регулювання відносин між людьми, громадянами, особою, державою, України, як держави з іншими державами. Тому сьогодні на перший план вийшла гуманістична й і культурно-творча місія, яка найбільше проявляється в задоволенні духовних потреб людей, в забезпеченні прав і свобод людини й громадянина.

Базовою основою державно-правового будівництва в Україні є українська політико-правова доктрина, яка базується на гарантії прав людини й нації.

На межі двох тисячоліть у світі проходять складні, заперечливі й глибокі зміни й перетворення. Сказане відноситься перш за все до України, яка лише десятиліття тому вирвалась з радянської імперії, відказавшись від політики соціалістичної країни. Адже саме в нашій країні триває перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, саме тут поступово формується громадянське суспільство і правова держава. Подібні перетворення потребують адекватних змін у державному управлінні і правовому регулюванні. В перехідний період порівняно швидко змінюються суспільні відносини, державні органи і діюче законодавство. Усе це ставить перед теорією держави і права непрості проблеми. Вона сама мусить постійно розвиватися, вбирати в себе найновіші світові наукові досягнення про державу й право, виробляти адекватні до реального життя висновки й рекомендації.

Будь-яка теорія, тобто система ідей, понять суджень, набирає статус науки, коли піднімається до вироблення узагальнених і достовірних об’єктивних знань про визначені процеси і явища дійсності, пропонує систему способів прийомів (механізм) використання цих знань у суспільній практиці. Наука включає в себе творчу діяльність вчених для одержання істинних знань, а також усю суму наявних знань як результат наукового виробництва. На відміну від інших видів діяльності наука забезпечує приріст знань, відкриває нові горизонти у відповідні сфери і тим самим стимулює будь-яку іншу діяльність.

Таким чином, заглиблюючись у теорію держави і права, маємо чудову нагоду здобути нові теоретичні знання і практичні навики юридичної науки, тим самим збагатити свій світогляд майбутнього правника, підняти ще на одну відмітку правосвідомість, збагатити правову культуру.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси методології теорії держави і права.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначити поняття і структуру методології;
  • охарактеризувати методи пізнання державно-правових явищ;
  • дослідити проблеми трансформації методології вітчизняного правознавства;
  • проаналізувати функції теорії держави і права.

Наукова новизна роботиполягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема методології теорії держави і права.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси методів пізнання держави і права. Предметом дослідження виступають методи пізнання державно-правових явиш.

1. Загальне вчення про методи теорії держави і права

1.1. Поняття і структура методології

Вчення про парадигми, принципи і методи наукового пізнання називається методологією.

У структурі методології теорії держави і права існує три рівні - рівень парадигм, рівень принципів і рівень методів.

Парадигму можна визначити як сукупність пізнавальних принципів та прийомів відображення процесів у державно-правовій сфері, що визначають логіку організації знань, модель теоретичного тлумачення однотипної групи.

Існує два типи парадигм - загальнотеоретичні (теологічна, натуралістична, соціальна) і юридичні (позитивістська, природно-правова, історична).

Так, теологічна парадигма (Аврелій Августин, Фома Аквінський) інтерпретує державу і право як надприродні прояви Божої волі.

Натуралістична парадигма (Жан Воден, Шарль Луї Монтеск'є) тлумачить державу і право в контексті домінуючого впливу позасоціальних, природних чинників: ґрунту, географічного середовища, клімату, природжених якостей людини, її інстинктів тощо.

Соціальна парадигма пояснює природу держави і права впливом соціально-економічних та соціокультурних чинників. Особливий внесок у цю парадигму зробили марксисти (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін), теоретики солідаризму (Леон Дюгі), представники насильницької теорії (Карл Каутський, Євгеній Дюринг), прибічники культурологічної теорії (Макс Вебер).

Позитивістська парадигма (Джон Остін, Габріель Першиневич) відстоювала ідею права як примусового порядку, що утворюється державою.

Природно-правова парадигма (Гуго Гроцій) визначала право як те, що не суперечить справедливості.

Історична парадигма (Георг Пухта) вважала державу і право формою втілення «народного духу».

Природним недоліком парадигм є деяке спрощення складної системи державно-правових процесів. Однак їх безперечний позитив полягає в тому, що вони вказують на зв'язок юридичних теорій з концепціями більш високого рівня (філософськими, соціологічними, соціокультурними тощо) і надають можливість користуватися їх досягненнями.

Другий рівень - рівень принципів - спирається на найбільш загальні засади, що дозволяють виражати природу і сутність державно-правових явищ. Такими принципами є принцип об'єктивності, принцип плюралізму і принцип конкретності.

Принцип об'єктивності полягає в прагненні теорії держави і права до істини, в об'єктивному відображенні державно-правової дійсності, закономірностей її виникнення та тенденцій розвитку. При цьому складність процесів, що відбуваються в державно-правовій сфері, не повинна долатися шляхом об'єднання всієї різноманітності до раз і назавжди заданих значень.

Принцип плюралізму виражається в можливості дослідження держави і права з різних позицій, а також у поважному ставленні до іншої точки зору. Він дозволяє сформувати цілісне уявлення про державно-правові явища, утворити найбільш оптимальну систему суджень, у яких поєдналися б переваги різних шкіл та підходів.

Принцип конкретності полягає в тому, що свої висновки та узагальнення теорія держави і права будує на основі точного врахування тих чинників та умов, в яких функціонує держава і право конкретного моменту. Саме завдяки цьому принципу досягається єдність теорії і практики.

Третій рівень - рівень методів.

Методологічні аспекти державно-правових досліджень складають ті загальні питання, без вирішення яких не можна вивчати окремо взяті аспекти. Метрологічна культура юриста – це його і світоглядна зрілість, і соціологічна грамотність, і правова інформованість, і професійна матеріальність. Значення методології не обмежується тільки вивченням загальної теорії держави і права чи інших юридичних наук, вона необхідна для практичної діяльності.

Отже, існує необхідність у методологічному забезпеченні не лише теоретичних пошуків, але й практичної діяльності у правовій сфері. Діяльність юриста – практика здійснюється на методологічній основі. Цим і пояснюється необхідність залучення майбутні спеціалістів юридичного профілю до науково – дослідницької роботи, що сприятиме формуванню у них навичок наукового аналізу, оволодінню юридичною методологією. Такі знання і навички стають фундаментом, на якому будується вся професійна діяльність юриста. Міцність цього фундаменту є вирішальним критерієм якості підготовки правознавців[4, c. 21-23].

1.2. Методи пізнання державно-правових явищ

Теорія держави і права не зібрання застиглих догм, істин або канонів. Це жива наука, що постійно розвивається і знаходиться в безупинному пошуку. Розвиваючи й оновлюючи свої методи пізнання, вона наближається до здійснення свого основного призначення - служити науковим орієнтиром державно-правової практики.

Методи є основою ширшого поняття — методології. Методологія теорії держави і права — це система підходів, принципів, прийомів і методів вивчення загальних і специфічних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ і процесів, що забезпечують об'єктивність, повноту і всебічність цих досліджень. В той же час методологію можна розглядати і як науку про методи.

Метод – основна категорія методології

Рівно як методологія є вихідним поняттям у механізмі юридичного пізнання, так само і метод можна розглядати як вихідну базисну категорію методології. Під терміном “метод” розуміють спосіб пізнання явищ природи і суспільного життя. Продуктивність наукового пошуку, степінь і глибина пізнання реальної дійсності багато в чому залежить від методів, які використовуються дослідниками. Самі методи – продукт творчої, інтелектуальної роботи людини, вони нерозривно пов’язані з предметом вивчення.

Теорія держави і права - не зібрання готових істин, канонів і догм. Це жива наука, яка постійно розвивається, знаходиться в неперервному пошуку.

Таким чином, методи теорії держави і права – це прийоми, способи, підходи, які використовуються нею для пізнання свого предмету й отримання наукових результатів. Вчення про методи наукового пізнання і є методологією.

Термін «метод» введено в наукову лексику стародавніми греками. Під ним розуміється спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя. Якщо предмет науки відповідає на запитання: «Що вивчає наука?», то метод - «Як наука вивчає свій предмет?». Плідність наукового пошуку, ступінь і глибина пізнання реальної дійсності багато в чому залежать від методів, що використовуються дослідниками. Отже, можна дати таке визначення:

методи теорії держави і права - це ті способи, підходи, прийоми, що використовуються нею для пізнання свого предмета й отримання наукових результатів.

Будь-яка теорія, використовуючи свої методи пізнання, несе крихти знань у загальну скарбничку, дозволяючи повніше і глибше зрозуміти ті чи інші грані досліджуваних явищ. На нашу думку, сьогодні найбільш прийнятним для теорії держави і права є конструктивно-критичний підхід до аналізу й оцінки минулих і сучасних державно-правових вчень[10, c. 18-19].

Вибір конкретного методу залежить від предмету та завдань дослідження. Так, наприклад, системний метод дозволяє досліджувати політику, державу і право як комплексний процес, виявляти на загальному фоні розвитку ті чи інші прояви, дослідити їх причинні зв'язки. Взятий абстрактно, безвідносно до предмету, метод дослідження не зможе стати джерелом поглиблення знань, але у випадку його вмілого вибору і використання, метод зможе раціоналізувати пізнавальну діяльність теоретика, забезпечити його наукову коректність і практичну результативність. Врешті-решт він дозволяє систематизувати й оцінити накопичені фактичні дані, зробити проноз на майбутнє.

Характеризуючи методи в цілому, слід мати на увазі, що теорія держави і права розробляє власні методи дослідження державно-правових явищ. У той же час вона активно використовує загальні методи, що уже виробили різні природничі і суспільні науки.

Знання і вміле використання загальнонаукових методів передбачає застосування характерних для соціальних наук методів пізнання державно-правових явищ. До них належать конкретно-соціологічні методи, історичні методи, статистичний, кібернетичний метод тощо. Найбільш поширеними є конкретно-соціологічні та історичний методи.

Крім загальнонаукових методів і методів, що розроблені в надрах соціальних наук, теорія держави і права виробила власні спеціальні методи пізнання державно-правових явищ. До них належать методи правового моделювання, порівняльно-юридичний та формально-юридичний метод.

Теорія й методи виникають одночасно, до них висуваються схожі вимоги: не тільки результати, але й шлях до них повинен бути істинним. Але теорія й методи не є тотожними, не можуть і не мусять замінювати одне одного.

Найбільш поширеним є таке визначення методу – це спосіб побудови й обґрунтування системи знання: сукупність прийомів і операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Залежно від визначеності предмета дослідження всі методи поділяються на загальні й окремі. Теорія держави і права сама є методологічною дисципліною щодо інших юридичних наук і розробляє власні методи дослідження державно-правових явищ і в той же час активно використовує загальні методи, які вироблені суспільними й природними науками[2, c. 24-26].

1.3. Функції теорії держави і права

У цілому теорію держави і права щодо інших юридичних наук можна з упевненістю назвати методологічною наукою, адже вона розробляє конкретні засоби і прийоми вивчення державно-правової дійсності галузевими та іншими юридичними науками.

Сутність, зміст, призначення теорії держави і права виявляється у її функціях. Вони визначаються особливостями її предмета, місцем і роллю у системі юридичних наук.

Теорія держави і права виконує, насамперед онтологічну функцію, призначення якої пізнати пояснити державно-правові явища, що досліджує теорія держави і права. Онтологічна функція властива кожній науці, бо вона у повному обсязі виражає основне призначення кожної науки - здійснення дослідження свого предмета й розкриття, пояснення результатів цього дослідження.

Теорія держави і права в системі юридичної науки виконує методологічну функцію, оскільки успіх будь-якого пізнавального пошуку юриста здебільшого залежить від його теоретичної культури, глибини оволодіння ним теорією держави і права, її понятійним апаратом, від того наскільки теорія використовується юристом як настанова до дії. Теоретичні поняття дозволяють правильно інтерпретувати факти, групувати факти за певними зв'язками й відношеннями. Теоретичні знання й культура сприяють безпомилковому відшуканню належної до виконання правової норми й ефективного її здійснення. Ці знання є необхідною передумовою для правильного вирішення будь якої правотворчої чи правоохоронної проблеми.

З онтологічною й методологічною функціями теорії держави і права тісно пов'язана ідеологічна функція, що органічно випливає із самої природи теоретичного мислення, кінцевим результатом є народження ідей. Спираючись на певні засади, теоретичне мислення у системі юридичної науки породжує нові духовні цінності, ідеї, що відображають державно-правову дійсність і покликані обслуговувати правотворчу й правоохоронну практику. Ідеї, як продукт теоретичного мислення, реалізують себе як необхідний матеріал для творчої перетворювальної діяльності у сфері державно-правового життя. Вони відображають цілі державно-правової активності і тому стають засобом досягнення цих цілей. Так, ідея "правової держави" є метою розвитку нашого суспільства й засобом його досягнення. З цього випливає висновок, що ідеї, продукуванні теорією держави і права, - є відображенням і передбаченням реального буття державно-правової дійсності, спонуканням до дії, що перетворює цю дійсність.

Теорія держави і права виконує також евристичну функцію. Будь-яке пізнавальне вирішення юриста-вченого й практика виявляється можливим лише з позицій того чи іншого, а нерідко цілої сукупності теоретичних положень. Теорія держави і права, в цьому розумінні, відкриває нові закономірності, властиві державно-правовим явищам у нових соціальних умовах. Їх відкриття дозволяє по-новому поглянути не лише на сучасність, не тільки передбачити майбутнє, але й оцінювати минуле. Вони нібито висвітлюють те, що було здійснено раніше, дозволяють виявити новий зміст у тому, що передувало сучасності і що містить прообраз майбутнього.

Теорія держави і права має системотворчу функцію. У системі юридичних наук теорія держави і права відіграє роль системотворчої науки. Сама вона об'єднує всю юридичну науку в злагоджено гармонійну пізнавальну систему, визначає її інтегральну єдність. Системотворча функція держави і права виступає як процес, зумовлений властивостями єдності і диференційності державно-правової надбудови суспільства[1, c. 28-29].

Практично-прикладна функція теорії держави і права підвищує рівень її престижності, бо якби глибоко абстрактні знання не відображали сутність державно-правової дійсності, узяті поза практичним її виявом, вони мають обмежене значення. І тільки застосування теорії держави і права на практиці підвищує професійний рівень останньої. Практичний аналіз будь-яких чинників і явищ державно-правового життя здійснюється не лише на основі галузевих юридичних наук, але й з позицій державно-правової теорії. Тому, чим вищий рівень теоретичної підготовки спеціаліста, тим точнішим і глибшим буде рівень аналізу ним тих фактичних сполучень, з якими він стикається за родом своєї професії, тим меншою буде ймовірність юридичної помилки і більш результативною діяльність правозастосовних органів.

Комунікативна функція держави і права дозволяє вирішувати, зокрема, проблеми піднесення юридичної науки до рівня розвитку науки в цілому. Цьому сприяє те, що найновіші досягнення деяких галузей вчення теорії держави і права “перекачують ” у юридичну науку, пристосовують до її потреб. Теорія держави і права вирішує також проблеми забезпечення найкращих умов для розвитку інших юридичних наук.

Теорія держави і права виконує й навчальну функцію. Як навчальна дисципліна, що є першоосновною дисципліною в опануванні юридичних наук, теорія держави і права викладається у більш чи менш популярній формі, спрощеній до рівня можливостей її активного сприйняття особами, що не мають попередньої юридичної підготовки. В такій якості вона стає ключем до оволодіння юридичними знаннями. У той же час теорія держави і права є завершальною складовою циклу дисциплін, необхідних для оволодіння професією юриста.

І, нарешті, теорії держави і права властива прогностична функція. Опановуючи закономірності розвитку держави і права, теорія держави і права не лише спроможна дати пояснення їх минулого і правильно зорієнтуватися в сучасному, а й передбачити шляхи їх розвитку в майбутньому. Більше того теорія держави і права є системою знання, що перебуває в стані розвитку й переосмислення на основі і в інтересах сучасної соціальної практики[12, c. 26-28].


2. Загальнонаукові методи пізнання держави і права

Діалектичний метод. До основних загальнонаукових методів пізнання держави і права належить діалектичний, який полягає в дослідженні теорії держави і права крізь призму трьох законів діалектики.

До загальних законів діалектики належать:

• закон переходу кількісних змін у якісні (виявом дії цього закону в державно-правовій сфері є збільшення кількості норм, які регулюють відносини приватної власності, що спричинило поділ права на приватне і публічне; збільшення правопорушень у сфері комп'ютерних технологій викликало необхідність прийняття відповідних нормативно-правових актів);

• закон єдності й боротьби протилежностей ( єдність і протилежність прав і обов'язків, централізація і децентралізація державної влади);

• закон заперечення заперечення (у нашій державно-правові системі існують як елементи старої системи, так і елементи нового устрою).

Перехід кількісних змін у якісні. Так, наприклад, збільшення кількості норм і інститутів, що закріплюють і регулюють відносини приватної власності, може привести до розподілу права на приватне і публічне, як це сталося в Стародавньому Римі.

Закон єдності і боротьби протилежностей. У теорії держави і права існує явище єдності прав і обов'язків, тобто немає прав без обов'язків й обов'язків без прав. Ця теза означає, що якщо в будь-кого є певне право, то є хтось, хто це право забезпечить. Наприклад, згідно зі ст. 27 Конституції України «кожна людина має невід'ємне право на життя». У той же час є хтось (у даному випадку це держава), хто зобов'язаний це життя захищати. Саме на цьому прикладі виявляється єдність прав (право на життя) і обов'язків (обов'язок держави захищати це життя). Водночас право і обов'язок є протилежностями. Домінування прав над обов'язками може врешті-решт призвести до анархії, а абсолютна перевага обов'язків створює небезпеку тоталітаризму. Боротьба між правами та обов'язками є основою для побудови справедливого, збалансованого суспільства і демократичної держави.

Закон заперечення заперечення. В українській державності є елементи минулої і зародки нової державності. Особливості переходу України від тоталітарного режиму до демократичного зумовили і становлення специфічного «змішаного» державного режиму. Деякі державознавці вважають, що в умовах сучасної України об'єдналися парламентська республіка, президентське правління і радянська влада. До залишків останньої слід віднести такі специфічні риси політико-правової свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків і пересічних громадян, як впевненість у власній непогрішності, нетерпимість до політичного інакомислення, етатизм, егалітаризм, догматизм, імітація елітою бурхливої діяльності, примітивізація політико-правової культури. Знищені у своїй основі на центральному інституціонально-нормативному рівні, залишки радянської влади і далі процвітають у багатьох сферах на локальному, регіональному і секторному рівнях політичної системи[14, c. 17-19].

Загальнологічні методи. Серед загальнологічних методів найбільш поширеними є аналіз, синтез, індукція і дедукція, аналогія тощо.

Дедукція - метод дослідження від загального до конкретного, від загальних понять (наприклад, форма держави) до конкретних (Великобританія). Ми розбираємо це поняття таким чином: форма держави (найбільш загальне поняття) —> форма правління (загальне поняття) —> монархія (менш загальне поняття) —> обмежена монархія (більш конкретне поняття) —> парламентарна монархія (конкретне поняття) —>Великобританія (найбільш конкретне поняття).

Індукція - метод дослідження від конкретного до загального. Наприклад, з'ясування загальних ознак адміністративного, кримінального, цивільно-правового і дисциплінарного правопорушення дозволяє вивести загальне поняття правопорушення.

Аналіз - дозволяє подумки «розкласти» явище на складові частини і визначити характер взаємозв'язку між ними. Так, державу можна уявити як єдність території, населення та публічної влади. Якщо ж просуватися дальше, то можна виділити всередині держави її органи, функції, принципи формування і функціонування.

Синтез - об'єднання елементів та властивостей у єдине ціле. Так, на основі розрізнених формальних ознак права (нормативність, формальна визначеність, загальнообов'язковість тощо) складається загальне уявлення про право.

Системно-структурні методи. Системний підхід розглядає державно-правову сферу як систему, тобто дещо ціле, яке складається із взаємопов'язаних елементів. Звертається увага на характер зв'язків із зовнішнім середовищем. Реагуючи на зовнішні та внутрішні імпульси, держава і право розвиваються.

Системний підхід спирається на теорію систем, яка, у свою чергу, спирається на певний поняттєвий апарат. До основних понять теорії систем належить: система, елемент, склад, структура, функції, функціонування, мета.

Система - об'єкт, функціонування якого, необхідне і достатнє для досягнення відповідної мети, забезпечується (в умовах певного середовища) сукупністю елементів, що складають цю систему і знаходяться у доцільних відносинах одне з одним.

Елемент - внутрішня вихідна одиниця, функціональна частина системи, устрій якої не розглядається, хоча і враховуються її властивості, необхідні для побудови і функціонування системи.

Склад - повна (тобто необхідна і достатня) сукупність елементів системи, взята поза її структурою, тобто певний набір елементів.

Структура - відносини між елементами системи, необхідні і достатні для того, щоб система досягла мети.

Функції - способи досягнення мети, засновані на доцільних властивостях системи.

Функціонування - процес реалізації доцільних властивостей системи, що забезпечують їй досягнення мети.

Мета - це те, чого система має досягти на основі свого функціонування[8, c. 32-33].

Системний підхід має два аспекти - пізнавальний (описовий) та конструктивний (використовується при утворенні систем). У першому випадку зовнішні прояви системи (її доцільні властивості, а також функції як способи досягнення мети) пояснюються через її внутрішній устрій - склад і структуру. У другому ж випадку процес йде поетапно: проблемна ситуація - мета - функція - склад і структура - зовнішні умови. Так, в умовах правотворчої діяльності на передній план виходить саме конструктивний аспект, але при дослідженні правовідносин як «готової» конструкції починати слід саме зі складу й структури.

Крім того, системний підхід містить структурно-функціональний метод, який виходить з того, що державно-правові явища мають структуру, складаються з елементів, кожен з яких виконує певну функцію, а всі разом вони забезпечують життєдіяльність системи в цілому. Якщо який-небудь елемент не виконує своїх функцій, то система не працює.

Системно-функціональний підхід розглядає окремі сфери суспільного життя та суспільство в цілому як взаємозалежні елементи, кожен з яких діє як функція цілого. Цей підхід, з одного боку, протистоїть уявленням про суспільство як механічну суму чи конгломерат елементів, а з іншого - уявленням про удавану органічну єдність, яка не потребує умисного упорядкування з боку держави. При цьому система є таким типом соціальної цілісності, який являє собою проблему влади та управління[3, c. 17].


3. Методи соціальних наук, що використовуються в теорії держави і права

Конкретно-соціологічний метод. Цей метод полягає в дослідженні права не на рівні абстрактних категорій, а на основі конкретних соціальних фактів. У рамках цього методу використовуються такі прийоми, як експеримент, інтерв'ю, анкетування, спостереження та ін. З його допомогою можна виявити стан законності і правопорядку в країні, ступінь ефективності функціонування всіх гілок державної влади, правового регулювання. Саме цей метод зможе ефективно використовуватися при дослідженні різних сфер діяльності правових і державно-політичних інститутів, результативності рішень, що ними приймаються, а також своєчасності та надійності правової охорони і правового регулювання. Зазначений метод дозволяє не лише глибоко, з урахуванням суспільних потреб, підійти до вирішення багатьох традиційних державно-правових проблем, а й поставити ще низку нових запитань. Справа в тому, що для процесу переходу до глобальної інформаційної цивілізації недостатньо лише визначити загальні положення, принципи, особливості та тенденції розвитку держави і права. Слід також знати, як саме діють ці чинники в реальних відносинах, як забезпечити результативне функціонування державно-правової системи в цілому і, нарешті, як дослідити це функціонування для кожного з елементів системи.

Історичний метод. Суть історичного методу полягає в тому, що процес розвитку державно-правових явищ відновлюється у всій своїй різноманітності, в усій повноті, з усіма випадковостями, зигзагами, що перекручують об'єктивну логіку розвитку. Цей метод рекомендує розглядати державу і право не лише в розвитку, а в послідовній зміні одного історичного типу держави іншим, як правило, більш досконалим і прогресивним. За допомогою історичного методу процес розвитку держави і права досліджується в часі. Цей метод дозволяє виявити зміни, що відбуваються з державою і правом у конкретні періоди їх еволюції в різних країнах. У рамках історичного методу досліджується специфіка державно-правових явищ конкретного історичного періоду. Він дозволяє дослідити динаміку розвитку держави і права, при цьому жоден з історичних типів не може розглядатися як завершений етап розвитку людства. Саме за допомогою історичного методу можна висвітлити особливості як ранньої державності, так і сучасної соціально-правової держави.

І насамкінець, відзначимо, що розробка нових методів і оволодіння ними – питання нелегке, але розвиток теорії держави і права в Україні слід починати саме з методології цієї науки.

Усі названі методи безумовно необхідні для проведення повноцінного, всебічного завершеного державно-правового дослідження; кожен з них може знадобитись на якомусь етапі – тому навіть з цієї причини методологія мусить бути множинною, , хоча і їх роль у науковому неоднозначна[15, c. 29-32].


4. Спеціальні методи пізнання державно-правових явиш

Порівняльно-юридичний метод. Даний метод ґрунтується на послідовному вивченні і порівнянні великої кількості подібних об'єктів. Його перевагою є можливість порівняння державно-правових явищ, що розвиваються в різних країнах у ті ж самі періоди і на цій основі виявити переваги й недоліки конкретних правових систем, форм правління, політичних режимів тощо. Це дозволяє виявити межі і можливості перенесення іноземного досвіду правового розвитку в конкретний регіон чи державу.

Порівняльно-юридичний метод може бути як синхронічним (синхронним), так і діахронічним (порівняльно-історичним). За рівнем же він може бути макропорівняльним (порівняння державно-правових систем) та мікропорівняльним (порівняння елементів правових систем).

Порівняльно-юридичний метод складається з таких етапів:

- окреме дослідження інститутів, що порівнюються між собою;

- порівняння виявлених ознак з позицій їх подібності та відмінностей;

- оцінка результатів.

Так, порівнюючи прийняття конституцій авторитарних держав, можна встановити, що майже всі вони були прийняті на референдумі. Наприклад, 12 грудня 1993 року на референдум був винесений проект нині діючої Конституції Російської Федерації. Формально проголосивши республіканську форму правління змішаного типу, конституція фактично закріпила в Росії своєрідний авторитарний режим. Президенту були надані величезні повноваження. Так, у п. 4 ст. 111 Конституції РФ, по суті, закріплено його право розпустити Державну Думу у випадку, якщо остання відмовиться затвердити зручного для глави держави Голову Уряду. Проте ця конституція була затверджена, що свідчило про підтримку авторитарного режиму в Російській Федерації більшістю її громадян. Інший приклад пов'язаний з прийняттям 11 вересня 1980 року нині діючої конституції Чилі. Документ, який чилійці схвалили на референдумі, складається з двох частин - «Основного Закону» і «Перехідних положень». У руках президента А. Піночета Угарте була закріплена вся повнота виконавчої влади в країні. Йому також було надане право видавати декрети, що мали силу законів. Роль референдуму розкриває також конституційне формування V Республіки у Франції. Якщо Конституція IV Республіки 1946 року суттєво обмежувала права президента, то прийнята на референдумі 4 жовтня 1958 року Конституція V Республіки їх істотно розширила. Навіть просте порівняння нумерації глав у конституціях IV і V Республік Франції дає уявлення про пріоритети. Так, у Конституції 1946 року II глава присвячена парламенту і лише V - президенту Республіки. Конституція ж 1958 року другий розділ віддала президенту Республіки, а IV - парламенту. Затвердження Конституції V Республіки безпосередньо пов'язане з особистою популярністю її першого президента - Шарля де Голля. Саме він, як ніхто інший, розумів, що успіх відродження Франції залежить від підтримки перетворень у єдиному суспільстві. І хоча режим особистої влади де Голля, по суті, був одним із різновидів авторитаризму (про що вже згадувалося), проте він користувався великою підтримкою в громадян в період становлення V Республіки, про що і свідчить підтримка проекту Конституції де Голля на референдумі в жовтні 1958 року[4, c.26-29].

Формально-юридичний метод. Цей метод допомагає описати, класифікувати і систематизувати державно-правові феномени, досліджувати їх зовнішні і внутрішні форми. У ньому використовуються такі прийоми: аналіз джерел (форм) права, формальної визначеності права як його найважливішої властивості; дослідження внутрішнього змісту правових норм і права в цілому, правил юридичної техніки; методи систематизації нормативного матеріалу тощо.

Так, саме за допомогою цього методу була розроблена класифікація авторитарних державних режимів залежно від мети їхнього встановлення на модернізаційні (режим Петра І було встановлено з метою модернізації Московії), стабілізаційні (режим Шарля де Голля було встановлено для стабілізації ситуації у Франції 1950-х років), тиранічні (режим Івана Грозного було встановлено для задоволення особистих потреб царя) та деструктивні (режим Августо Піночета Угарте був спрямований на обмеження прав та свобод громадян Чилі).

Правове моделювання полягає в тому, що між різними правовими і державними явищами існує деяка подібність, і тому, знаючи властивості й ознаки одного з них (моделі), можна досить точно судити про інше. Цей метод також спрямований на пошук оптимальної для умов конкретної країни структури державних і правових інститутів, який здійснюється шляхом ідеального відтворення досліджуваних об'єктів стосовно конкретної ситуації. Так, філософи минулого розробили модель правової держави. «Накладаючи» цю модель на Україну, можна з'ясувати, є вона правовою державою чи ні. Крім того, даний метод дозволяє оновити категоріальний апарат науки, передбачити можливі тенденції розвитку держави і права.

Отже, до спеціальних методів теорії держави і права належать:

– спеціально-юридичний, який застосовується на емпіричному рівні. Його суть полягає в описі державно-правової практики, юридичних норм. За його допомогою встановлюються зовнішні ознаки правових явищ, їхні відмінності між собою, виробляються поняття, їхні визначення у коротких формулах. Його завдання — аналіз змісту чинного законодавства і практики його застосування;

– догматичний, суть якого полягає у дослідженні, описі та узагальненні норм чинного права, об'єктивних ознак держави чи інших державно-правових явищ. Догматичний метод бере свій початок у діяльності римських юристів, головне завдання яких було описати, охарактеризувати, витлумачити і систематизувати римське право. Слід підкреслити, що саме у стародавньому Римі бере початок юриспруденція, як окрема наука, і з'являється окрема спеціальність, професія — юрист. Саме тому, догматичний метод має велике значення як в історії розвитку правознавства, так і на нинішньому етапі розвитку юридичної науки. Предметом дослідження може бути тільки чинне право, і, незалежно від суб'єктивного ставлення, дослідник мусить оперувати саме цим правом;

– історичний метод. Недоліком догматичного методу (позитивістського підходу) є те, що він дає картину того чи іншого державно-правового явища у статиці, повністю ігноруючи його розвиток, зв'язок з попередніми правовими та іншими суспільними явищами, а отже, не може дати правильного розуміння фундаментальних, основоположних державно-правових проблем. Саме тому, з часом з'являється розуміння необхідності розгляду тих чи інших державно-правових явищ у їхній динаміці, у зв'язку сучасного стану та минулого розвитку. І результатом цього була поява історичного методу, який розглядає будь-яке державно-правове явище в історичному контексті і з позицій історичної обумовленості (детермінізму). З'являється розуміння того, що кожен правовий інститут, будь-яке державно-правове явище мають свій початок у минулому і органічно пов'язані якщо не з суспільними відносинами минулого, то з його ідеологічною спадщиною;

– історично-порівняльний метод. Цей метод дає можливість прослідковувати появу і розвиток певних правових інститутів у різних народів і таким чином виявляти те загальне, що є характерне для цього інституту у теоретичному плані;

– порівняльний, або порівняльно-правовий. За допомогою цього методу виявляються спільності і відмінності у певних державно-правових об'єктах. У числі основних об'єктів порівняння можна назвати системи і галузі права, інститути держави і права, організаційні форми державно-правового управління тощо. Порівняння здійснюється у формі співставлення або протиставлення;

– системно-функціональний метод. Оскільки і право, і держава є системами, які, у свою чергу, містять інші системи, а також входять до інших систем, тобто є відкритими системами, то при їхньому вивченні необхідним є системно-функціональний підхід;

– статистичний метод, суть якого полягає у вивченні кількісних змін у державно-правовому житті та узагальненні цих даних для теоретичних і практичних цілей.

Є також інші методи, наприклад логічний, статистичний, метод сходження від абстрактного до конкретного.

Метод сходження від абстрактного до конкретного. Згідно з цим методом пізнання здійснюється у два етапи. На першому етапі пізнання об’єкт сприймається як єдине ціле. На другому – за допомогою аналізу об’єкт явно розділюється на частини й описується за допомогою багатьох абстрактних визначень.

Статистичний метод полягає в дослідженні кількісних змін у державно-правовому житті та в обробці результатів відповідних спостережень для наукових і практичних цілей. Статистичний облік приклад, кількість правопорушень у різні роки, кількість звернень громадян до адміністративних органів) дозволяє виявити певні тенденції в розвитку тих чи інших державно – правових явищ. Особливістю цього методу є масовість статистичних спостережень. Він застосовується при вивченні держави повторністю[13, c. 32-35].


5. Проблеми трансформації методології вітчизняного правознавства

Стан методології праводержавознавства (як, зрештою, й інших суспільних наук) визначається принаймні такими обставинами: потребами, запитами соціальної практики, обумовлюваними ними модифікаціями об’єкта й предмета цієї науки – відповідно праводержавної дійсності та її специфічних праводержавних закономірностей; розвитком як цієї галузі суспільствознавства, так й інших наук, чиї здобутки можуть використовуватися нею для вдосконалення власного методологічного арсеналу.

Розглянемо коротко, які ж методологічні зрушення відбулися (та й продовжують відбуватись) у вітчизняному загальнотеоретичному праводержавознавстві під впливом зазначених чинників.

Стосовно методології саме вітчизняного праводержавознавства найактуальнішим із запитів сучасної соціальної практики виявився такий: відмовившись від тих положень неподільно пануючої у радянський період світоглядно-філософської доктрини, які було спростовано соціальною практикою, виробити (або обрати) такі філософсько-правові підходи, котрі якнайбільше відповідали б означеній основній потребі перехідного періоду існування українського суспільства, сприяли б її задоволенню. У цьому, як видається, і можна вбачати об’єктивну причину стрімкого зростання уваги вітчизняних дослідників до філософії права.

Процес такої фундаменталізації правознавчої методології має, так чи інакше, дуже важливе значення: адже, як зауважував свого часу один із корифеїв української теорії права П. Недбайло, саме філософсько-правові засади юридичної науки (як і будь-якої іншої суспільної науки) визначають загальний підхід до мети і спрямування дослідження, до відбору досліджуваних фактів і явищ та до інтерпретації результатів дослідження.

Далі спробуємо схарактеризувати сучасні тенденції у зміні об’єкта й, відповідно, предмета загальнотеоретичної юриспруденції та з’ясувати, яким чином вони позначаються на стані її методології. До таких тенденцій передовсім, гадаємо, належать: антропологізація, глобалізація й деформалізація.

Антропологізація. Вона полягає у тому, що саме людина стає центральним об’єктом загальнотеоретичного праводержавознавства, а її природні правові властивості та закономірності їх державно-юридичного забезпечення поступово перетворюються на найважливішу складову предмета цієї науки.

Одним із переконливих проявів названої тенденції є відчутне посилення уваги науковців до антропології права – міждисциплінарної комплексної галузі знань, яка найближче дотична, "причетна", мабуть, до загальної теорії права, особливо ж до її філософсько-методологічної частини. Міждисциплінарний статус антропології права обумовлює використання нею методологічних можливостей декількох суспільних і гуманітарних наук.

Та хіба що не найяскравішим свідченням людиноцентристського "повороту" вітчизняного праводержавознавства стали включення до його предмета закономірностей виникнення, функціонування і розвитку загальносоціальних (тобто до- і неюридичних) прав, свобод та обов’язків людини та, як наслідок, становлення – у його рамках – основ загальної теорії прав людини як неодмінного підрозділу, а тепер, на наш погляд, навіть концептуального ядра вітчизняної загальної теорії права та держави[7, c. 41-43].

У методології загальнотеоретичного праводержавознавства щойно констатовані зміни у його об¢єкті й предметі спричиняють істотне розширення застосування так званого персоналістичного підходу, а також помітно актуалізують необхідність використання потребового підходу (тобто інтерпретації й оцінки державно-юридичних явищ як інструментів, важелів, засобів задоволення потреб людини, соціальних спільнот, суспільства загалом).

Водночас на цьому науковому напрямі можна спостерігати деякі методологічні неадекватності. Так, в окремих працях названі дослідницькі підходи надмірно гіперболізуються, "завищуються" їх евристичні можливості. Внаслідок цього людина протиставляється суспільству, розглядається "атомістично" – ізольовано, у відриві від конкретно-історичного соціуму. Між тим, як відомо, тільки у суспільстві й лише завдяки йому, можна сказати, з його "рук" кожна людина може (має) отримати все, що їй необхідно для існування та розвитку.

Глобалізація. Стосовно загальнотеоретичного правознавства ця тенденція проявилася в тому, що його об’єктом – окрім національних держав та їхніх правових систем – дедалі більшою мірою стають також їхні "сім’ї" (групи, різновиди), а також системи міжнародно-правові – причому різних рівнів: як всесвітнього, так і регіонального.

Що ж торкається методології юридичної науки, то названий процес відкриває нові можливості для застосування системного підходу та тих пізнавальних процедур і методів, які його обслуговують, – структурного, функціонального тощо. Саме завдяки реалізації цього підходу – коли національна правова система осмислюється як елемент (реальний або ж потенцій) іншої правової системи, скажімо, правової системи Ради Європи чи Європейського Союзу, – можна науково обґрунтувати умови, вимоги, напрями, засоби і наслідки перетворень, яких повинна зазнати перша, аби набути відповідних системоутворюючих параметрів і органічно "вписатись" у системно-правове утворення більш "високого" рівня.

У зв’язку з цим декілька слів про так зване "інтегративне праворозуміння", або, інакше кажучи, "інтегральний підхід" до праворозуміння (а підхід – це вже сфера методології!). Названий підхід об’єктивно обумовлений низкою закономірних соціальних процесів, зокрема і тим, про який щойно йшлося. Однак він не тільки не повинен суперечити вимогам системного підходу, а має бути його своєрідною конкретизацією, інструментом реалізації його вимог. У протилежному випадку "інтеграція" є нічим іншим, як еклектизацією, тобто механічним, досить довільним перемішуванням декількох, зазвичай добре відомих теорій, концепцій, поглядів. І хоча при першому, поверховому сприйнятті такої "суміші" може виникнути враження новизни, однак якісно нові знання тут навряд чи вдасться здобути. Будь-яке справді інтегральне праворозуміння не може не розбудовуватись навколо певного концептуально-змістовного ядра, певного світоглядно-філософського стрижня. Розшукавши, виявивши (назвавши) це "ядро", ми отримаємо можливість аналізувати фундамент, базис, основу інтегрування, з’ясувати його принципи і механізми, а відтак – і його обґрунтованість[11, c. 54-56].

Деформалізація об’єкта і предмета загальнотеоретичних праводержавознавчих досліджень теж є однією з тих тенденцій, які відчутно впливають на стан методології наукової юриспруденції.

Названа тенденція полягає у тому, що якісні рамки того явища, яке відображається поняттям права, дещо розмиваються, втрачають чіткість. Воно плавно дифузіюється, наче зливається з деякими суміжними, "родинними" соціальними феноменами: найбільше із мораллю, правовою свідомістю, дослідження яких зазвичай вимагає окремих, специфічних методів.

Відповідно до цього відбувається новелізація праводержавознавчої методології на основі використання у пізнавальній діяльності здобутків таких наук, як герменевтика, соціопсихолінгвістика, синергетика, що дозволяє глибше збагнути функціональні, адаптаційні, творчі потенції державно-юридичних інструментів та механізми реалізації таких можливостей.

За допомогою подібних пізнавальних засобів можна досить коректно вивчати якраз такі державно-юридичні явища, які не є цілком визначеними у формальному аспекті: скажімо, правотлумачний і правозастосувальний розсуд, особливості реалізації юридичних норм з оцінними поняттями, практику визначення "балансу", "пропорційності" між інтересами особи й суспільства (до такої практики, як відомо, систематично вдається Європейський Суд з прав людини).

Послаблення формальної визначеності юридичного регулювання не могло не позначитися і на методології праводержавознавства. Нині ж такі засоби наукового (та й практико-прикладного) пізнання, як нормативи і процедури формальної логіки, правила філологічного (текстового) та систематичного тлумачення законодавства, за допомогою яких значною мірою з’ясовується законність чи, навпаки, незаконність діянь, рішень, дещо відійшли у тінь, відсунулись на другий план наукознавчих пошуків. А якщо вони й згадуються, то здебільшого у критичному аспекті як знаряддя того юридичного позитивізму (нормативізму), який – за певних соціально-політичних умов – дискредитував себе начебто вщент і вже нічого доброго дати не може.

Однак кожен юрист-практик, якщо він прагне чинити законно, має бути логіком, навіть "формалістом" – хоча й у позитивному, соціально корисному сенсі цього поняття. Вихваляння, виправдовування, "оспівування" невизначеності у праві є, по суті, потуранням сваволі. Дискредитація, "нігілізація" методів, завдяки яким зберігається змістовна визначеність юридичної регламентації, "ллє воду на млин" правопорушників[6, c. 38].


Висновки

Методологія науки — 1) це система підходів і методів, способів наукового дослідження; 2) вчення про їхнє використання при дослідженні певних явищ об'єктивної дійсності.

Методологія — це сукупність певних теоретичних принципів, логічних прийомів і конкретних способів дослідження предмету науки.

Якщо методологія є вихідним у механізмі юридичного пізнання, то метод можна розглядати, як вихідну, базисну категорію методології.

Метод — це спосіб побудови і обґрунтування системи знання; сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності.

Методи, які застосовуються у теорії держави і права, можна поділити на загальні і спеціальні. До загальних належать методи, які застосовуються в усіх або в більшості суспільних наук. До загальних методів належить, наприклад, діалектичний метод, який розглядає будь-яке соціальне явище в його взаємозв'язку з іншими явищами та у процесі історичного розвитку. Разом з тим, для відповіді на конкретні питання теорії держави і права як науки необхідно застосовувати спеціальні методи дослідження. Спеціальні методи — це система різноманітних пізнавальних засобів, організованих у певному порядку, для проведення спеціального дослідження. Тобто, це методи, які застосовуються лише в юриспруденції.

При аналізі державно-правових явищ значне місце посідає абстракція, яка, в найбільш загальній формі, являє собою мисленний образ певного предмету чи явища, їхнього окремого аспекту. У процесі абстрагування застосовуються різноманітні засоби, які дозволяють отримувати знання про даний предмет. Це, зокрема, спостереження, порівняння, аналіз і синтез, індукція і дедукція. Спеціальні методи юридичної науки і, зокрема, теорії держави і права обумовлені специфікою предмету вивчення. Вони розмаїті, а межі і можливості їхнього використання різноманітні і залежать від рівня процесу дослідження. Деякі з цих методів використовуються, переважно, на емпіричному рівні, на якому відбувається процес збору й узагальнення різноманітних фактів, даних, інформації про певні державно-правові явища. Інші спеціальні методи використовуються на теоретичному рівні, при розробці, створенні наукової теорії, в якій на основі узагальнення всієї багатоманітності фактів виявляються їхні стійкі, глибинні співвідношення і зв'язки, тобто виявляються певні закономірності.

Отже, теорія держави і права вивчає активні процеси розбудови суверенної Української держави, діяльність, спрямовану на створення національної системи права; дає пояснення не тільки змісту чинного законодавства, але його основних принципів, ідей, закономірностей та напрямків розвитку основоположних державно-правових явищ.

Теорія держави і права досліджує загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права, виробляє свою систему наукових понять, визначень і принципів, внаслідок чого є самостійною юридичною наукою в системі юридичних наук, що має для цих наук загальнотеоретичне й методологічне значення.

Сьогодні українська громадськість потребує демократичної держави, в якій забезпечувалися б права і свободи, вона прагне брати участь у здійсненні влади, можливості відстоювати і пропагувати свої погляди й переконання, вимагає свободу слова й преси і т.п. Це можливе лише за умов високого рівня правової й політичної культури, розвинутого громадянського суспільства, що у свою чергу потребує існування правової держави.


Список використаної літератури

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". - Львів: Фонд "Право для України", 1997. - 198 с.

2. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. - К.: МАУП, 2003. - 238 с.

3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1997. - 317 с.

4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. - Х.: Право, 2002. - 427 с.

5. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. - К.: Кондор, 2006. - 475 с.

6. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. - 3-тє вид., змін. і доп.. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 243 с.

7. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. - К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. - 355 с.

8. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 174 с.

9. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. - 89 с.

10. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. "Правознавство"/ Петро Рабінович,. - К., 1993. - 172 с.

11. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. - Харків: Еспада, 2006. - 775 с.

12. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. - Суми: Університетська книга, 2005. - 536 с.

13. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 367 с.

14. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. - К.: Прецедент, 2004. - 223 с.

15. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 685 с.

загрузка...
Top