Кримінально-правова охорона права споживача на інформацію про продукцію

6 березня 1961 р. Джон Ф. Кеннеді 1 «проголосив у Конгресі США промову, у якій він вперше охарактеризував поняття «споживач» та назвав чотири основних права споживача. «Споживачі — це всі ми, — сказав Кеннеді. Споживачі — це найбільший економічний прошарок, який впливає майже на будь-яке приватне чи державне економічне рішення... Але це єдиний голос, якого найчастіше не чутно». Чотирма основними правами, що прозвучали тоді у Конгресі, стали: право на інформацію, право на безпеку, право на вибір і право бути почутим» [1].

З часів, коли президент США визнав захист прав споживачів одним із найбільш пріоритетних напрямів державної політики, минуло багато років, видано безліч законів, створена численна кількість державних органів та громадських організацій, а голос споживача так і не почуто. Про це свідчать публікації у пресі, телевізійні програми, звернення ошуканих грома© О. Костенко, 2011 дян, соціологічні опитування. Наприклад, Черкаська обласна газета «Нова доба» зазначає: «Понад 66 т імпортних продуктів для дитячого харчування перевірили нещодавно працівники Держспоживстандарту. За результатами цієї перевірки третина дитячого харчування закордонних виробників виявилася неякісною, тому її вилучили з продажу. Здебільшого зняли з реалізації продукти, на яких відсутнє належне маркування, сертифікати якості та не вказано склад. Через отруєння неякісними сумішами всього за півдоби дитина може померти» [2]. А суспільно-політичне інформагенство «Медіастар» повідомляє: «Фахівці Держспоживстандарту забракували 42,5 % перевіреної за час виробництва та оптової торгівлі рибної продукції. Найбільше порушень було виявлено в маркуванні продукції — більше половини (58 %) всіх виявлених порушень» [3]. Щодо відомих усім БАДів (біологічно активних добавок) взагалі статистика невтішна: «1997 року в

США було зареєстровано 2,5 тис. випадків побічних ефектів БАДів, 79 із них закінчилися смертю. Серед причин — отруєння ефедрином, гормоно- подібними речовинами й великими дозами вітамінів (А, Д тощо). До речі, склад багатьох вітамінів досить часто не відповідає заявленому виробником, тому що комплекс вітамінів може сам себе руйнувати» [4].

На Консультації експертів Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО) 1993 р. з питання включення інтересів споживачів у систему контролю якості харчових продуктів однією з проблем, що викликають особливу стурбованість споживачів, було те, що вони вважають державні відомства та промисловість такими, що не дають достатньої інформації, яка дозволяла б їм робити свідомий вибір. Також було зазначено, що дуже часто етикетки на харчових продуктах не містять достатньої та зрозумілої для всіх інформації, вона незрозуміла або може бути суперечливою [5].

Виникає запитання: як же захищені вітчизняні споживачі від порушень їхнього права на інформацію законодавчими актами України? Основний Закон України у ст. 50 проголошує: «Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена».

11 травня 1991 р. було прийнято Закон України «Про захист прав споживачів», що визначає права споживачів та механізм їх захисту. Також до законодавчих актів, що захищають права споживача, можна віднести Закон України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини», Закон України «Про відповідальність постачальника за випуск і реалізацію неякісної і небезпечної продукції», Закон України «Про стандартизацію» та ін.

Варто також згадати про такий документ, як Кодекс Аліментаріус [6]. Цей звід міжнародних харчових стандартів, створений для охорони здоров’я споживачів і сприяння добросовісної торгівлі харчовими продуктами. Цінним досягненням цього Кодексу є значне підвищення інформовано- сті світової спільноти з таких життєво важливих питань, як якість продуктів харчування, продовольча безпека, діяльність охорони здоров’я суспільства. До речі, у 1998 р. була створена Національна комісія України з Кодексу Аліментаріус, яка покликана аналізувати міжнародне та вітчизняне законодавство, гармонізувати їх, розроблювати пропозиції щодо удосконалення законодавства у сфері безпечності та якості харчових продуктів [7].

Над проблемою прав споживачів, у тому числі права на інформацію, серед представників юридичної науки працювали, зокрема, О. Звєрєва, Л. Іваненко, Г. Колісникова, С. Косінов, Т. Левшина, М. Маренич, М. Мо- техіна, А. Осетинська, Д. Федан та інші вчені.

Аналізуючи наукові праці українських та російських вчених-юристів щодо захисту прав споживачів та безпеки харчових продуктів, можна помітити, що більшість праць написано в цивільно-правовому контексті. Це значно звужує обсяг можливостей захисту споживачів, права яких були порушені, адже, як ми можемо спостерігати у буденному житті, мають місце різні ситуації, коли дії виробника чи продавця тієї чи іншої продукції можуть бути не лише цивільно-правовими порушеннями, а й посягати на цінності, які захищає Кримінальний кодекс. Так, О. Звєрєва стверджує, що «недоліком таких праць є вивчення питань захисту прав споживачів з позиції тільки однієї галузі права, що негативно позначається на висновках. Розгляд цього правового інституту поза міжгалузевою взаємодією не дозволяє побачити весь комплекс проблем, що виникають у сфері досліджуваних відносин, а отже — не дозволяє вирішити завдання належного забезпечення захисту прав споживачів. проблему захисту прав споживачів на сучасному етапі можна вирішити тільки шляхом забезпечення міжгалузевої взаємодії різних галузей права — насамперед, господарського права і цивільного права, а також адміністративного і кримінального права» [8]. Підтримує цю наукову позицію також і Т. Левшина, на її думку, система норм права, що регулює суспільні відносини щодо забезпечення захисту прав споживачів, містить норми різноманітних галузей права [9, 11].

Ця стаття присвячена питанню захисту прав споживачів засобами кримінального права, а саме права на інформацію, закріпленому у ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів». Серед українських правознавців проблематикою права споживача на інформацію займається також Г. Колісникова, але в галузі цивільного права [10, 248-252].

Насамперед необхідно з’ясувати, що ж розуміється під поняттям «право споживачів на інформацію». У Законі України «Про захист прав споживачів» це поняття визначається так: «Споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору» (ст. 15).

Проаналізувавши це визначення, можна дійти висновку, що з усіх елементів права на інформацію законодавець обмежився тільки її одержанням. Взагалі згідно з раніше розробленим нами широким поняттям прав людини на інформацію «права людини у сфері обігу інформації — це заснована на природних правах, закріплених у чинному законодавстві, свобода вчиняти певні дії з інформацією, а саме одержувати, створювати, зберігати, поширювати, використовувати, розповсюджувати інформацію, крім тих дій, які особа зобов’язана не вчиняти» [11, 44]. У цьому випадку доречним є запитання, чи існує необхідність розширювати визначення дане Законом, додавати до елементу одержування також і створювання, збереження, поширення, використання, розповсюдження? Вважаємо, що так. Підтвердженням цього є життєва ситуація, яка описана на сайті consumer.in.ua, що присвячений захисту прав споживачів: «Центр Незалежних Споживчих Експертиз «ТЕСТ» провів тестування сиру українських виробників. Але вже через два дні після публікації результатів сиру сторінка http://www.test.org.ua/tests/food/214 виявилася недоступною! На головній сторінці test.org.ua при цьому повідомляється, що інформація знята «для закінчення процесу з’ясування відносин з Яготинським маслозаводом». Чим саме залишився невдоволений Яготинський маслозавод, можна лише здогадуватись з публікацій ЗМІ. Із матеріалу на http://ura-inform.com/socie- ty/2010/05/20/test стає зрозумілим, що знайдений в Яготинському сирі немолочний жир і міг стати причиною «з’ясування відносин» між незалежним центром споживчих експертиз та Яготинським маслозаводом [12]. У цій ситуації очевидно, що після одержання інформації (на основі проведення тесту сиру) було порушене право громадян на збереження, вільне використання і розповсюдження інформації про продукт харчування. І такі випадки не поодинокі. Тому розширення елементів права на інформацію у ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів» є доцільним для запобігання посягань на права споживача у сфері обігу інформації, які, на жаль, мають місце все частіше.

Законом України «Про захист прав споживачів» також надається якісна характеристика інформації, яку має право одержати споживач. Як вже було сказано, вона має бути необхідною, доступною, достовірною та своєчасною.

Як зазначає М. Мотехіна, «під необхідною інформацією слід розуміти її повноту. Зазвичай споживач не має достатніх знань про товар, який він бажає придбати. Тому продавець (виробник, виконавець) повинен надати споживачеві інформацію в такому обсязі, який дасть змогу споживачеві оцінити необхідність придбання товару, що цікавить його, його властивості, його якість, правила користування і зберігання товару і на основі цього зробити правильний і потрібний вибір товару (роботи, послуги), а в подальшому використовувати товар за призначенням без допомоги професіоналів» [13]. На думку Г. Колісникової, під необхідною інформацією слід розуміти таку, яка відповідно до закону є обов’язковою [10, 248]. Враховуючи, що Закон України «Про захист прав споживачів» встановив обов’язковий перелік даних, які має містити інформація про продукцію, то з таким визначенням є всі підстави погодитись.

Доступність інформації, на думку Т. Левшиної, має бути надана у формі (письмовій або усній), яка дасть змогу споживачеві зрозуміти її зміст [9, 30]. Аналіз Закону РФ «Про захист прав споживачів» від 7 лютого 1992 р. та порівняння його з українським, що має аналогічну назву, дає підстави стверджувати, що російські законодавці висловилися більш вдало щодо доступності інформації, вказавши в ч. 2 ст. 8 Закону, що «наглядність і доступність» є якостями форми інформації, а не її самої [14]. На нашу думку, таке формулювання є більш точним.

Достовірність інформації, — зазначає М. Мотехіна, — це відповідність відомостей, що містяться в ній про товар (роботу, послугу) реальній дійсності, тобто точна відповідність дійсним властивостям товару [15].

Сенс поняття своєчасності розкритий у самій ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», де вказано, що інформація має бути надана споживачеві до моменту придбання ним товару чи замовлення роботи чи послуги.

Сьогодні є всі підстави вважати, що одним із джерел інформації є реклама (у друкованих засобах масової інформації, по радіо, телебаченню, в Інтернеті тощо).

Отже, підсумовуючи сказане вище, можна дійти висновку, що право споживачів на інформацію — це закріплена у чинному законодавстві свобода споживачів одержувати, створювати, зберігати, поширювати, використовувати, розповсюджувати необхідну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію у доступній формі, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору.

Як вже було зазначено, вирішення проблеми захисту прав споживачів є завданням різних галузей права, в тому числі і кримінального. Кримінальний кодекс України у розділі «Злочини у сфері господарської діяльності» містить такі склади злочинів: ст. 225 «Обман покупців та замовників», ст. 226 «Фальсифікація засобів вимірювання», ст. 227 «Випуск або реалізація недоброякісної продукції». Ці склади певною мірою охороняють права споживача. Але основним благом, яке охороняється нормами цього розділу, є встановлений законодавством порядок виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів, робіт і послуг, але аж ніяк не життя і здоров’я споживача. У науково-практичному коментарі до Кримінального кодексу України щодо ст. 227 зазначено, що тяжкі наслідки, у вигляді заподіяння шкоди здоров’ю споживача, їх смерті знаходяться за межами цього складу злочину і мають діставати самостійну кримінальну-правову оцінку [16, 904]. Виникає запитання: а яка ж тоді кримінально-правова норма охороняє та встановлює відповідальність за випадки такої шкоди здоров’ю або навіть смерті споживача, що настали внаслідок непоінформованості чи неналежної поінформованості щодо складу та/або властивостей тієї чи іншої продукції, вжитої споживачем? Очевидно, що наразі такого складу злочину в КК України немає. Необхідність його введення в Кримінальний кодекс України можна, на нашу думку, обґрунтувати так:

  • високий рівень суспільної небезпечності порушення права споживачів на інформацію про продукцію, оскільки піддається реальній небезпеці основна цінність держави і суспільства — життя та здоров’я людини;
  • учасником відносин між споживачем та продавцем та/або виробником продукції є кожен з нас, причому щоденно ми споживаємо, використовуємо декілька видів продукції, що значно підвищує вірогідність та частоту правопорушень у цій сфері;
  • європейський досвід свідчить про те, що склади злочинів такого роду вже давно закріплені у кримінальному законодавстві й ефективно сприяють охороні прав людини державою. Так, у Кримінальному кодексі Данії у § 188 записано, що покаранню підлягає «будь-яка особа. яка здійснює спробу розповсюдити, приховуючи шкідливий характер речовини:

1) продукти харчування або спиртні напої, шкідливі для здоров’я внаслідок псування, неправильного приготування, способу зберігання або внаслідок аналогічних причин;

2) предмети повсякденного користування, шкідливі для здоров’я при звичайному використанні» [17].

До речі, варто також зазначити, що цей склад злочину міститься в КК Данії у главі під назвою «Злочини, що викликають суспільну небезпеку».

Для того щоб норма кримінального закону ефективно охороняла той чи інший порядок суспільних відносин та запобігала злочинам, слід чітко і недвозначно описати об’єктивну сторону складу злочину. Варто звернути увагу на те, що шкоду здоров’ю чи життю людини може заподіяти відсутність інформації або її спотворення не лише щодо продукції, яка визнається шкідливою, отруйною, а навіть якщо вона відповідає прийнятим на цей час стандартам якості та/або безпеки, але містить речовину чи властивість, яка може зашкодити людині внаслідок індивідуальних особливостей її організму. Наприклад, це стосується осіб, які страждають на алергію чи цукровий діабет. УНІАН повідомляє, що «харчова алергія є потенційно небезпечною для життя дітей і дорослих. З 1997 р. випадки дитячої алергії на продовольчі продукти виросли на 18 %. На сьогодні не існує лікування цієї форми алергії, тому єдиним рішенням є відмова від тієї або іншої їжі» [18]. Також, вживаючи термін «продукція», у цьому контексті не варто обмежуватись тільки продуктами харчування, адже нанести шкоду споживачу може і одяг, іграшки, техніка тощо.

Враховуючи зазначене вище, є підстави запропонувати внести у розділ II «Злочини проти життя та здоров’я особи» Особливої частини Кримінального кодексу України таку статтю:

«Стаття... Порушення права споживача на інформацію про продукцію. Ненадання у доступній формі виробником, виконавцем чи продавцем споживачу необхідної, достовірної, своєчасної інформації про склад та/або властивості, чи спосіб використання (споживання) товарів, робіт або послуг, якщо такі дії спричинили тривалий розлад здоров’я або смерть потерпілого, — карається...»

Підсумовуючи, слід додати, що задля ефективного захисту права споживачів на інформацію недостатньо лише криміналізувати порушення цього права. Необхідно також створити ефективний механізм взаємодії цивільного, господарського, адміністративного, кримінального та інших галузей права, гармонізувати чинне законодавство. Особливо актуальним на сьогодні є, як видається, вивчення та використання зарубіжного досвіду щодо охорони права споживачів на інформацію про продукцію.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Морозов С. І. 15 березня — Всесвітній день прав споживачів. Всі на мітинг // Вечірній Луганськ. — 2008. — № 9 (425).
  2. http://www.novadoba.info/consumer/1624-tretyna-dytjachogo-harchuvannja-neshchodavno-pere- virenogo-fahivcjamy-nejakisna-ta-mistyt-zaboroneni-dobavky
  3. http://mediastar.net.ua/svavil/6350-polovina-myasnoyi-ta-ribnoyi-produkciyi-ne.html
  4. Галковська Т. До столу подано : хто кого з’їсть? // Дзеркало тижня. — 2002. — № 25 (400).
  5. http://www.codexeurope.ch/pdf_files/russian/CA_i_potrebiteli.pdf
  6. http://codexeurope.ch/pdf_files/russian/Cover.pdf
  7. http://www.meatbusiness.ua/article.php?p=526&j=1
  8. Зверева О. Забезпечення міжгалузевої взаємодії правових норм з метою захисту прав споживачів // Право України. — 2008. — № 6. — С. 20-21.
  9. Левшина Т. Л. Основы законодательства о защите прав потребителей : курс лекций. — М., 1994. — С. 11.
  10. Колісникова Г. Право споживача на інформацію // Право України. — 2010. — № 11. — С. 248-252.
  11. Костенко О. Права людини у сфері обігу інформації : поняття і кримінально-правова охорона // Актуальні питання державотвореня в Україні очима молодих учених : зб. наук. пр. міжнар. наук.-практ. конф. : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. студентів, аспірантів та молодих учених Київського національного університету імені Тараса Шевченка (23-24 квітня 2009 р.). — К.,2008. — Ч. 4. — С. 44-45.
  12. http://www.consumer.in.ua/test-zakryl-rezultaty-testa-tvoroga-iz-za-yagotinskogo-maslozavoda/
  13. http://www.tspu.tula.ru/res/econom/ZPP/lecture_4.htm
  14. http://duma.consultant.ru/
  15. http://www.tspu.tula.ru/res/econom/ZPP/lecture_4.htm
  16. Науково-практичний коментар до Кримінального Кодексу України : у 2 т. / за заг. ред. П. П. Ан- друшка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. — 3-тє вид., переробл. та допов. — К., 2009. — Т. 1 — С. 904.
  17. Уголовный кодекс Дании / науч. ред. и предисл. С. С. Беляева, канд. юрид. наук (МГУ им. М. В. Ломоносова), пер. с датського и англ. канд. юрид. наук С. С. Беляева, А. Н. Рыче- вой. — СПб., 2001. — С. 158.
  18. http://health.unian.net/ukr/detail/195286
загрузка...
Top