Конструкція договору на користь третьої особи: проблеми застосування

Зазвичай договори укладаються з метою, корисною для сторін. Втім ринкові відносини дедалі частіше зумовлюють виникнення договірних зв´язків, у яких виконання здійснюється на користь іншій особі, яка наділена самостійним правом вимоги, що отримало назву договорів на користь третьої особи. Така юридична модель договору є досить поширеною та популярною серед суб´єктів підприємницької діяльності. Суть її полягає у тому, що боржник вчиняє певні дії (сплачує гроші, передає майно, виконує роботи, надає послуги тощо) як повністю, так і в певній частці на користь особи, яка не бере участі в укладанні цього договору. ЦК України прямо передбачає можливість застосування даної моделі цивільно-правових відносин у зобов´язаннях дарування (ст. 725 ЦК), страхування (ст. 985 ЦК), управління майном (ст. 1034 ЦК), банківського вкладу (ст. 1063 ЦК). Крім того, в літературі висловлено думку, що договори перевезення [1] та лізингу [2] також можуть укладатися на користь третьої особи. Щодо перевезення, то теоретичні напрацювання були підтримані практикою, і у постанові Верховного Суду України визнано право на існування договору про організацію перевезень на користь третіх осіб [3].

Отже, конструкцією договору на користь третьої особи може бути охоплено досить широкий спектр зобов´язальних відносин. Крім того, окремі договірні конструкції можуть передбачати встановлення зобов´язань на користь третьої особи як самостійного положення договорів купівлі-продажу (ст. 655 ЦК), найму(ст. 759 ЦК), зберігання (ст. 936 ЦК),спільної діяльності (ст. 1130 ЦК), спадкового договору (ст. 1302 ЦК).

На нашу думку, до договорів, які містять положення про встановлення певних зобов´язань на користь третьої особи, слід застосовувати правила про змішані договори (ч. 2 ст. 628 ЦК). Не будучи в цілому договорами на користь третьої особи, вони у певній частині повинні підпадати під дію правил ЦК про зобов´язання та договори на користь третьої особи (статті 511,636 ЦК).

Модель договору на користь третьої особи може бути втілена, з урахуванням принципу свободи договору, у непойменованому цивільно-правовому договорі (статті 3, 6, 627 ЦК), а також у договірні моделі, для яких законодавцем не встановлено самостійного договірного типу. До останніх можуть бути віднесені договори про встановлення сервітуту (ст. 402 ЦК), заміну боржника чи кредитора у зобов´язанні (статті 512, 520 ЦК). При цьому необхідно враховувати законодавче обмеження про те, що зобов´язання, за загальним правилом, не створює обов´язку для третьої особи.

Різні аспекти використання в цивільному законодавстві та юридичній практиці конструкції договору на користь третьої особи зумовлюють необхідність її наукового аналізу з визначенням найважливіших елементів та ознак. Натомість в українській науковій літературі цьому питанню фактично увага не приділяється. Згадку про ці договори можна найти лише в підручниках та коментарях ЦК. Російські цивілісти (М. І. Брагінський, В. В. Вітрянський, Ю. Ю. Захаров) досліджували договір на користь третьої особи, і є сенс опрацювати їх бачення та пропозиції та зіставити з українськими реаліями.

Індивідуалізація третіх осіб

У ЦК України договору на користь третьої особи присвячена ст. 636, яка складається з чотирьох частин. Слід зазначити, що внаслідок проведеної кодифікації цей договір дістав більш детальну правову регламентацію. Так, вперше в цивільному законодавстві України закріплене легальневизначення даного договору (ч. 1 ст. 636 ЦК). Окрім цього, ст. 636 ЦК встановлює:

— можливість вимагати виконання як третьою особою, так і стороною договору, якщо інше не передбачено договором або законом чи не випливає із суті договору(ч. 2 ст. 636 ЦК);

— можливість сторони скористатися правом вимоги, якщо третя особа відмовилася від цього права, наданого їй договором (ч. 4 ст. 636 ЦК);

— неможливість для сторін змінити чи розірвати договір з моменту вираження наміру третьою особою скористатися своїм правом (ч. 3 ст. 636 ЦК).

У російському законодавстві додатково присутня норма про те, що боржник у договорі вправі висувати проти вимог третьої особи ті самі заперечення, які він міг би висувати проти кредитора. Водночас законодавець РФ не вніс до юридичної моделі договору на користь третьої особи норми, аналогічної за змістом ч. 2 ст. 636 ЦК. Причому дане положення було присутнє у Цивільних кодексах 1922 р., 1963 р., Основах цивільного законодавства Союзу РСР 1991 р.

Аналіз визначення договору на користь третьої особи свідчить про ускладнення зобов´язальних відносин елементом «третя особа». Крізь призму цього елементу видно, що конструкція ст. 636 ЦК встановлює два види аналізованих договорів:

1) договір на користь третьої особи,встановленої у договорі (визначена третяособа);

2) договір на користь третьої особи, невстановленої у договорі (невизначена третя особа).

Натомість у літературі зазначається, що набувачем (третьою особою) завжди є визначена особа або особа, яка може бути визначена [4]. Як убачається, критерієм поділу зазначених договорів є саме ступінь індивідуалізації третіх осіб, на користь яких і укладається зазначений договір. Що стосується невизначених третіх осіб, то така ситуація є досить поширеною у договірній практиці. Це можуть бути випадки, коли кредитор призначив третю особу в інший спосіб, ніж шляхом вказівки у договорі, або сторони взагалі визначили укладений між ними договір як договір на користь третьої особи, без її індивідуалізації (договір на користь майбутньої дитини, дружини, чоловіка кредитора, пред´явника страхового свідоцтва та ін.). Невизначеною третьою особою може бути і установа, яку буде створено у майбутньому (наприклад установа, створена на підставі заповіту кредитора) і якій будуть передані права третьої особи.

Модель договору із невизначеною третьою особою не призводить автоматично до визнання його недійсним (як такого, в якому відсутній предмет), крім випадків, коли законодавство виключає побудову договірних відносин сторін без індивідуалізації третьої особи. Так, згідно з ч. 1 ст. 1063 ЦК визначення імені фізичної особи або найменування юридичної особи, на користь якої зроблено вклад, є істотною умовою договору банківського вкладу. Тобто у відносинах за договором банківського вкладу застосування договору на користь невизначеної третьої особи не допускається.

При роботі з договорами на користь невизначеної третьої особи слід мати на увазі, що такий договір повинен містити чіткі ознаки, які б дозволили при виконанні індивідуалізувати таку третю особу, інакше не можна говорити про існування в цьому випадку договору на користь третьої особи. Так, при укладанні договору страхування на користь майбутньої дитини необхідно вказати її батьків з тим, щоб згодом, з настанням страхового випадку, чітко визначити суб´єкта виконання страхового зобов´язання.

При розгляді спорів, пов´язаних із договорами на користь невизначеної або визначеної третьої особи слід чітко відмежовувати такі договори від договорів, виконання яких адресоване третій особі. Прикладом може бути наступна справа. Банк, керуючись умовами кредитного договору, перерахував за вказівкою позичальника суму кредиту його контрагенту. У встановлений договором строк заборгованість повернута не була. Банк звернувся з позовом про стягнення заборгованості до позичальника та особи, якій була перерахована сума кредиту. Причому дана особа в укладанні кредитного договору участі не брала. Суд дійшов висновку, що позичальник і особа—отримувач кредиту несуть солідарну відповідальність за виконання зобов´язання, яке випливає з кредитного договору. 3 урахуванням викладеного рішенням суду позов задоволено за рахунок особи, якій було перераховано кредит.

Таке рішення не можна вважати вірним, оскільки за цивільним законодавством обов´язок повернення кредиту лежить на позичальникові, тобто на стороні кредитного договору. Якщо особі, яка не є стороною за кредитним договором, були перераховані кошти на виконання цьогодоговору, то така особа не несе відповідальності за їх повернення [5].

З наведеної справи можна зробити кілька висновків. Так, потребує уважної оцінки умова договору щодо виконання зобов´язання третій особі. У випадку, коли згадування третьої особи у договорі не виходить за межі звичайного виконання зобов´язання третій особі, застосування ст. 636 ЦК виключається.

ЦК України в багатьох своїх положеннях вказує на те, що не будь-яке наділення повноваженнями з прийняття виконання є договором на користь третьої особи. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 527 ЦК кожна із сторін у зобов´язанні має право вимагати доказів того, що виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою. Зіставлення ч. 2 ст. 527 та ст. 636 ЦК вказує на необхідність розмежування договору на користь третьої особи та залучення третіх осіб до фактичного виконання зобов´язання. При цьому в основу поділу слід покласти наявність у третіх осіб певних прав.

Договір на користь третьої особи, на відміну від залучення третіх осіб до фактичного виконання, наділяє цих осіб певними правами. Ці права, з одного боку, забезпечують захист інтересів третіх осіб, а з іншого — ускладнюють правовий статус сторін зобов´язання, тобто кредитора і боржника. Права вимоги кредитора у даних відносинах вторинні у порівнянні з правами третьої особи [6]. При цьому кредитор залишається стороною зобов´язання, пов´язаною певними обов´язками.

Виходячи з цього в судовій практиці сформувалася позиція, за якою договір може розглядатися як договір на користь третьої особи лише в тому випадку,коли третя особа по ньому отримує самостійне право вимоги до боржника. Так, у рішенні у одній зі справ зазначено, що договір постачання товару певним особам, визначеним замовником, не можна розглядати як договір на користь третьої особи, оскільки у самому договорі не встановлено, що ці особи мають самостійне право вимоги до постачальника [7]. Аналогічна позиція спостерігається і в практиці арбітражних судів Росії. Розглядаючи справу, суд дійшов висновку, що, характеризуючи договір на користь третьої особи, законодавець виділив ту обставину, що третя особа, на користь якої здійснюється виконання, повинна бути наділена самостійним правом вимоги щодо боржника за договірним зобов´язанням [8].

Взаємозалежність інтересів

Отже, потреби практики диктують необхідність дослідження в теоретичній площині питання про юридичну природу прав вимоги третьої особи, їх співвідношення з правами інших осіб, які залучаються до виконання зобов´язання. У договорі, що досліджується, намір кредитора і боржника, який з ним погоджується, полягає у тому, що виконання за зобов´язанням з даного договору надавалося третій особі з одночасним наділенням їі правом вимоги виконання на свою користь. Безсумнівно, що у договорі на користь третьої особи тісно переплетені поняття наміру сторін (боржника і кредитора), права вимоги третьої особи та користь третьої особи.

Якщо вдатися до буквального тлумачення поняття «на користь третьої особи», то можна дійти висновку, що третя особа в результаті дій боржника щодо здійснення виконання отримає певне майнове благо, пов´язане з наміром сторони (або сторін) договору надати його саме їй. Відтак виключається існування договору «на шкоду» третій особі. Тобто, для третьої особи договір має спрямування на покращення її матеріального стану. Намір сторін, особливо кредитора, полягає у тому, щоб шляхом наділення третьої особи самостійними правами вимоги визначити її користь від виконання зобов´язання. В цьому полягає й інтерес кредитора. Оскільки за загальним правилом суб´єкти цивільних правовідносин здійснюють цивільні права лише в своєму інтересі, третя особа, наділена правом вимоги, повинна мати інтерес у виконанні, про який домовились боржник і кредитор.

Надзвичайно складно поєднати у єдиному правовому результаті і водночас розмежувати у площині теоретичного аналізу інтереси боржника, кредитора та третьої особи, адже саме крізь призму інтересу можна вирішити питання про правову природу прав третьої особи. Оскільки вирішальною у питанні про права третьої особи є позиція кредитора, через неї «формуються» права та інтереси третьої особи, важливим є питання про співвідношення інтересів кредитора та інтересів третьої особи. Важливо також те, чи можна вести мову про єдиний інтерес і кредитора, і третьої особи?

Нам вбачається вірною позиція про те, що третя особа повинна мати свій власний інтерес, хоча і заздалегідь обумовленийінтересом кредитора [9]. Спробуємо «розвести» інтереси кредитора і третьої особи у межах юридичної конструкції, що досліджується. Кредитор зацікавлений у виконанні зобов´язання не особисто йому, а третій особі з тим, щоб саме вона отримала вигоди з цього договору. Водночас інтереси кредитора та третьої особи можна розмежувати за моментом їх виникнення. Якщо інтереси кредитора формуються у момент укладення відповідного договору, у який він «закладає» інтереси майбутньої третьої особи, то інтереси останньої, хоча і визначені раніше, але можуть бути реалізовані лише на стадії виконання зобов´язання на її користь. Інакше вона, не беручи участі в укладанні договору, може і не знати про наділення її правом вимоги і не набуде відповідних інтересів, відмінних від інтересів боржника і кредитора.

При цьому інтерес кредитора є первинним, тоді як похідним від нього є інтерес третьої особи. Між тим самостійний характер інтересу третьої особи при цьому не принижується. І тут постає запитання, чи поглинається інтерес кредитора інтересами третьої особи при виконанні зобов´язання на її користь? Нам видається, що відповідь повинна бути негативною з поправкою на вид відповідного зобов´язання. Адже, в окремих випадках законодавець чітко встановлює, який інтерес повинна мати третя особа у тому чи іншому зобов´язанні.

Характеризуючи інтерес кредитора як певну мотиваційну складову договору на користь третьої особи, слід сказати, що об´єктивною ознакою інтересу є інтерес в особистості третьої особи. Тобто кредитор зацікавлений, щоб виконання у договорі, який досліджується, було здійснене на користь визначеного суб´єкта. Кореляція інтересів кредитора і третьої особі полягає у двох моментах:

— інтерес кредитора визначає, зумовлює інтерес третьої особи;

— інтерес кредитора задовольняється тоді, коли задовольняється інтерес третьої особи.

Така взаємозалежність інтересів кредитора і третьої особи зумовлена наявністю відносин між цими особами. При їх дослідженні слід визначити наступне:

(1) відносини між кредитором і третьою особою можуть бути як правовими, так і такими, що не охоплюються за своєю сутністю сферою правового регулювання (довірчі, дружні стосунки);

(2) правовідносини між кредитором і третьою особою можуть бути зобов´язальними, речовими або іншими, наприклад, особистими немайновими;

(3) відносини між кредитором і третьою особою, незалежно від того, чи врегульовані вони нормами права, знаходяться поза межами юридичної конструкції договору на користь третьої особи, однак вони обумовлюють його укладення. Це, в свою чергу, є підставою виникнення інтересів як кредитора, так і третьої особи вже безпосередньо у договорі на користь третьої особи;

(4) відносини між кредитором і третьою особою можуть ґрунтуватися на особистих довірчих стосунках, випливати із сімейного стану, родинних зв´язків тощо. Наприклад, за римським правом глава сім´ї міг «виговорити» у договорі дію на користь підвладної особи і навпаки [10];

(5) якщо такі відносини є зобов´язальними, вони можуть наближатися до відносин дарування;

(6) не виключається виникнення таких відносин і між юридичними особами, особливо це може стосуватися залежних юридичних осіб. У цьому випадку афільований стан юридичних осіб є передумовою їх участі у зобов´язаннях на користь третьої особи.

Виникнення і сутність права вимоги, яким наділяється третя особа

Отже, відносини між кредитором і третьою особою зумовлюють виникнення інтересу як кредитора, так і третьої особи, що, в свою чергу, спричинює наділення третьої особи правом вимоги за договором, укладеним на її користь. Нам видається досить важливим визначитись у сутності права вимоги, яким наділяється третя особа, оскільки від цього залежать і наслідки укладання договору, і «алгоритм» подальшої участі третьої особи у зобов´язанні.

В юридичній науці існують кілька позицій щодо вказаного питання. Поступово сформувалися теорія договору, теорії ведення справ (квазіпредставництва), теорія прямого виникнення позову.

Прихильники першої теорії виходили з того, що будь-який договір не має сили щодо третіх осіб, а тому третя особа не може набути жодних прав із договору, укладеного на її користь. Прихильники другої теорії вважали договір на користь третьої особи окремим видом представництва, а прихильники останньої — що право третьої особи виникає безпосередньо з договору, в якому ця особа не є стороною. В сучасних правових реаліях всі названі теорії мають здебільшого історичне значення.

Питання про природу прав третьої особи досліджувалося й крізь призму моменту його виникнення. Зокрема важливим є те, як ця особа може його здійснити, навіть не знаючи про наділення її цим правом, якщо воно виникає в неї у момент укладання договору між боржником і кредитором. Якщо виходити з того, що в момент укладання договору у третьої особи права не виникло, як слід розцінювати її відмову від прийняття виконання?

Очевидно, тут слід розрізняти момент виникнення права вимоги у третьої особи і момент її здійснення. Для виникнення права згоди третьої особи не вимагається. І тут можна провести аналогію з правами спадкоємця: відповідне право виникає у нього в момент відкриття спадщини, і це не залежить від його волі, та і дізнатися про виникнення у нього права він може набагато пізніше. Натомість здійснити своє право шляхом прийняття спадщини або відмови від неї він може тільки за власною волею, своїми свідомими діями.

Підтримку позиції про необхідність розмежування моменту набуття права і моменту його здійснення можна знайти ще в працях дореволюційних юристів. Вважалося, що для набуття права згоди третьої особи не вимагається в силу того, що такі договори спрямовані на покращення, а не на погіршення положення третьої особи і не можуть бути пов´язані із покладенням на неї обов´язків. Приймаючи зобов´язання перед кредитором, боржник зобов´язується на виконання певних дій і перед третьою особою, і оскільки зобов´язання боржником прийнято, в цей момент і виникає право третьої особи на виконання. Від третьої особи залежить те, скористатися виконанням чи ні, здійснивши при цьому своє право вимоги [11].

Сучасні українські дослідники не висловлюють однозначної думки про безпосередній чи опосередкований характер права вимоги третьої особи. Так,В.В.Луць пише, що на користь третьої особи можна «виговорити» право, яким ця особа може скористатися чи відмовитись від нього [12]. Це свідчить, що автор схиляється до думки про «опосередкований» характер визначення права вимоги третьої особи. Автори науково-практичного коментаря до ЦК України стверджують, що третя особа, на користь якої укладено договір, у відповідній частині набуває прав кредитора у зобов´язанні, що виникло на підставі такого договору. Зокрема вона набуває право вимагати виконання [13]. Виходить, що третя особа внаслідок дій інших осіб набуває чуже право, що наближує цю конструкцію до моделі відступлення права вимоги.

Протилежне судження знаходимо в роботі О. О. Кота, який стверджує, що в договорах на користь третьої особи немає навіть натяку на перехід прав кредитора до третіх осіб, оскільки суб´єктний склад зобов´язання залишається незмінним. Оскільки перехід прав кредитора до третіх осіб відбувається в межах існуючого зобов´язання, відмінність договорів на користь третьої особи полягає у тому, що в таких договорах права між кредитором і вигодонабувачем (третьою особою) розподіляються (а не переходять!) на стадії формування договірного зобов´язання, а головне — вигодонабувач не витісняє кредитора із зобов´язання [14]. В цілому погоджуючись з О.О.Котом, висловимо деякі застереження.

По-перше, за даним договором третя особа набуває право вимоги, що тотожне за змістом праву вимоги кредитора. Саме це мав на увазі законодавець, позначивши у ч. 2 ст. 636 ЦК, що вимагати виконання договору може як особа, яка його уклала, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом або не випливає із суті договору. Причому право вимоги третьої особи і кредитора тотожні за змістом, але можуть відрізняться за обсягом, моментом виникнення та іншими ознаками. Звідси випливає, що третя особа набуває не чуже право, а своє власне, тотожне за змістом праву вимоги особи, яка уклала договір.

По-друге, термінологічно невірно вести мову ні про розподіл, ні про перехід права вимоги, оскільки в такому разі дещо перекручується суть конструкції договору на користь третьої особи. Доцільно говорити про виникнення у третьої особи права вимоги, тотожного за змістом праву вимоги кредитора.

У цивілістичній науці, зокрема Росії та інших держав, думки вчених з приводу моменту виникнення і характеру права вимоги третьої особи розподілилися на дві протилежні групи. Одні автори вважають, що право третьої особи виникає лише з моменту вираження нею згоди скористатися правом [15], інші стверджують, що у третьої особи право виникає безпосередньо з договору [16]. Причому прихильники концепції безпосереднього набуття прав третьою особою з договору, укладеного на її користь, наводять аргументи практичного характеру. Наприклад, Ю. Ю. Захаров стверджує, що сприйняття такої концепції усуне перешкоди на шляху укладання таких договорів на користь недієздатних осіб, наприклад, договори страхування їх життя або здоров´я [17]. Значущим є це питання і в аспекті визначення правового статусу кредитора за договором, укладеним на користь третьої особи.

Нам видається, що аналіз наведених підходів лише у площині протиставляння позбавлений достатніх і теоретичних, і практичних підстав. Адже можуть існувати договори на користь третьої особи, в яких допускається двояка модель її поведінки щодо користування належними їй правами, або ж договори, в яких, навпаки, можливий тільки один варіант її поведінки. Більше того, сторони в силу приписів статей 3, 6, 627 ЦК можуть у договорі пов´язати момент виникнення прав вимоги у третьої особи саме з моментом укладання договору. Підстави для такого висновку нам дає ч. 3 ст. 636 ЦК, яка пов´язує обмеження контрагентів розірвати або змінити договір саме з моментом вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом, а не з моментом виникнення цього права.

У зв´язку з цим ми не поділяємо поширеної в літературі думки, що пов´язаність контрагентів обов´язком не допускати зміни або розірвання договору виникає лише тоді, коли у третьої особи з´явилося право, що випливає з укладеного договору [18]. Обмеження щодо дій контрагентів закон пов´язує не з правом вимоги третьої особи, а з її намірами реалізувати його.

Слід також зазначити, що правовий статус третьої особи, на користь якої укладено договір, має певну специфіку у розрізі окремих видів договорів. Маючи права, тотожні правам кредитора, вона наділяється і правами вимагати виконання за договором, хоча винятки з цього правила можуть встановлюватися договором, законом або випливати з суті зобов´язання. Зокрема це стосується відносин за договором дарування. Так, згідно з ч. 2 ст. 725 ЦК третя особа, що набула певних прав відповідно до договору дарування, яким на обдарованого покладено обов´язок вчинити певну дію на її користь, може пред´явити вимоги до обдарованого тільки у разі смерті дарувальника. А за відсутності таких обставин право вимагати виконання обов´язку на користь третьої особи має лише сам дарувальник, а не третя особа. Крім того, на нашу думку, скористатися засобами забезпечення виконання зобов´язання за договором на користь третьої особи вона може лише у випадках, коли це прямо передбачено договором або законом.

Вираження наміру скористатися правом

Аналіз договору на користь третьої особи (ст. 636 ЦК) надає можливість дійти висновку, що набуття третьою особою права вимоги не залежить від вчинення нею якихось дій, включаючи прийняття чи відмову від прийняття належного їй за договором. Законом визначені лише наслідки вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом. І тут виникає запитання, чи може третя особа виразити намір скористатися правом вимоги до моменту його набуття, інакше кажучи, чи може намір стосуватися майбутнього права?

У літературі висловлена думка, що скористатися правом можна лише тоді, коли воно вже існує. У третьої особи є можливість у будь-який час відмовитись від свого права, у тому числі й до вираження наміру скористатися ним [19]. Вважаємо таке твердження необґрунтованим виходячи з наступного. За цивільним законодавством суб´єктивні права вимоги, що виникнуть у майбутньому, можуть бути предметом різного роду зобов´язань. Наприклад, В. І. Пушай, з огляду на диспозитивність норм ст. 514 ЦК, доводить можливість передачі вимог, які виникнуть або обсяг яких буде визначено в майбутньому (невизначені вимоги) [20]. Чому ж тоді третя особа не може виразити намір скористатися невизначеними вимогами? Крім того, буквальний зміст ч. 3 ст. 636 ЦК говорить не про здійснення або використання права вимоги, а лише про намір це зробити. У такий спосіб законодавець, як уявляється, хотів наголосити лише на чомусь приблизному, перспективному, а отже — невизначеному. Тому, на нашу думку, немає принципових перешкод до того, щоб визнати за третьою особою можливість висловити намір скористатися правом вимоги, яке виникне у неї в майбутньому.

Однак такий намір третя особа може висловити лише після укладення контрагентами договору на її користь. Не можна не рахуватися з диспозитивним характером ч. 3 ст. 636 ЦК, зміст якої дозволяєсторонам передбачити, що договір взагалі не може бути розірвано або змінено без згоди третьої особи, не пов´язуючи це з її наміром скористатися своїм правом. Або ж навпаки, дія ч. 3 ст. 636 ЦК може бути «нейтралізована», тобто сторони можуть встановити, що договір може бути змінений або розірваний ними без будь-якого врахування намірів третьої сторони щодо використання права вимоги. Причому нами описані, так би мовити, максимальні параметри поведінки кредитора і боржника, а між тим вони можуть обрати і будь-який проміжний варіант. Крім того, виключення з правила ч. 3 ст. 636 ЦК можуть встановлюватися не тільки договором, а й законом.

Дослідження динаміки відносин за участю третьої особи передбачає висвітлення питання про юридичну кваліфікацію вираження наміру скористатися правом з боку третьої особи. Безперечно, вираження наміру є юридичним фактом, з яким норма цивільного законодавства пов´язує настання правових наслідків.

Тепер слід визначитися щодо місця вираження наміру в системі юридичних фактів. Нам видається, що його слід визнати дією, більше наближеною за своєю природою до юридичних вчинків, ніж до правочинів. Вираження наміру скористатися правом вимоги безпосередньо до набуття цивільних прав і обов´язків не спрямовується, хоча породжує їх настання. Цивільне законодавство не визначає форми, в якій третя особа може виразити намір скористатися своїм правом. Тому це може бути зроблено і усно, і письмово, і шляхом конклюдентних дій.

Наприклад, третя особа може виразити намір шляхом надіслання відповідної заяви сторонам договору, прийняттям належного їй (страхової виплати, відшкодування) тощо. У зв´язку з викладеним постає питання щодо наслідків дій сторін з розірвання чи зміни договору, вчинених без згоди третьої особи вже після вираження нею наміру скористатися правом.

Оскільки зміна чи розірвання договору є за своєю природою правочином, такий правочин буде недійсним як такий, що суперечить ч. 1 ст. 203, ч. 3 ст. 636 ЦК. Натомість він буде оспорюваним, а не нікчемним, як помилково зазначається в літературі [21]. Так, недійсним є відступлення кредитором права вимоги іншій особі, вчинене після вираження наміру третьої особи прийняти належне їй за договором.

Ще один момент, на якому слід зупинитись, кому зі сторін — боржнику або кредитору — третя особа має висловити свій намір скористатися правом. Оскільки надати виконання третій особі зобов´язаний боржник, то і намір її повинен бути спрямований саме до нього. Однак не буде порушенням і повідомлення про намір скористатися правом не боржника, а кредитора. Дана теза ґрунтується на наступному. Наслідком висловлення наміру є обмеження сторін у праві змінити чи розірвати договір без згоди третьої особи, а оскільки змінити чи розірвати договір, за загальним правилом, можливо лише за згодою обох сторін (ст. 651 ЦК), повідомлення хоча б однієї з них вже породить для боржника і кредитора такі обмеження.

Таким чином, третя особа може адресувати вираження свого наміру скористатися правом і до боржника, і до кредитора, і одночасно до двох сторін. Слід зазначити, що вираження наміру не передбачає в майбутньому його скасування, тому якщо третя особа вже висловилася на користь використання наданого договором права, відмовитись від своїх намірів вона не може. Однак вона може відмовитись від наданих їй прав, заявивши про це сторонам договору. У цьому випадку вважається, що вона цих прав не мала.

Дані питання врегульовані ч. 4 ст. 636 ЦК вкрай обмежено. За правилами даної статті, у випадку коли третя особа відмовилась від прав, наданих їй договором, цими правами може скористатися сторона, яка уклала договір, тобто кредитор.

Між тим важливо з´ясувати те, чи може сторона призначити іншу третю особу. Уявляється, що такого права вона не позбавлена, з огляду на правила ст. 6 ЦК. Тому слід внести зміни у ч. 4 ст. 636 ЦК, доповнивши її після слів «може сама скористатися цим правом» словами «або призначити іншу третю особу». Не можна виключати повністю можливості, коли сторони у договорі «підпризначать» додаткову третю особу, на випадок коли перша відмовиться від наданого їй права. Оцінюючи відмову третьої особи як безумовний, беззастережний акт, слід мати на увазі, що така відмова не може мати характеру відступлення права вимоги. Тобто третя особа не може передати свої право іншій особі.

Модель договору про захист третьої особи

Стаття 636 ЦК, як і законодавство багатьох розвинених європейських країн(ст. 253 ЦК Нідерландів, § 328 Німецького Цивільного Уложення, ст. 1121 Цивільного кодексу Франції) передбачає існування конструкції договору на користь третьої особи, однак договірна і судова практика цих країн запровадили існування договору про захист третіх осіб. За цим договором на боржника покладається обов´язок враховувати права та інтереси третьої особи тією самою мірою, як права та інтереси кредитора. В такому випадку між третьою особою і боржником виникає зобов´язання, яке випливає із закону. В силу цього зобов´язання боржник при виконанні свого договірного обов´язку зобов´язаний проявити таку саму міру дбайливості не тільки щодо кредитора, а і й щодо третьої особи. І хоча в країнах тривалого «цивілістичного» досвіду цей договір породила здебільшого судова та договірна практика, в окремих державах колишнього Союзу РСР (наприклад Естонії) його закріплено на рівні актів законодавства.

Поява договору про захист третьої особи зумовлена необхідністю додаткового захисту її інтересів у зв´язку з тим, що деліктне право не завжди забезпечує третій особі достатній захист. Очевидно, що даний договір сформувався внаслідок переплетіння договірних та позадоговірних відносин. Передумовою цього договору стало поширення в судовій практиці можливості відшкодування шкоди, заподіяної порушенням договору, і на третіх осіб, яким була заподіяна шкода, але прав та інтересів яких при укладанні договору сторони не врахували [22]. Згодом цей інститут виокремився у самостійний договір, який охоплював випадки, коли при укладанні договору на користь третьої особи в останньої відсутнє право вимоги [23]. Третя особа може вимагати відшкодування шкоди, заподіяної їй порушенням договору, стороною якого вона не виступає за одночасної наявності таких умов:

а) права та інтереси третьої особи зазнають небезпеки в ході виконання тієюсамою мірою, що і права або інтереси кредитора;

б) презюмується воля кредитора, спрямована на захист прав та інтересів третьоїособи;

в) боржнику відомо про волю кредитора захищати права або інтереси третьоїособи, а також йому відома і сама третяособа [24].

Можна навести наступні приклади договірних відносин на користь третьої особи. Кредитор уклав договір оренди приміщення для організації весілля. Внаслідок незадовільного будівельного стану приміщення окремі учасники свята отримали травми. В такому випадку вони як треті особи вправі вчинити позови про відшкодування шкоди. Інший приклад відомий судовій практиці Німеччини. Адвокат уклав договір з клієнтом про складання заповіту. Адвокат свого зобов´язання своєчасно не виконав, клієнт помер, не залишивши заповіту. Дочка померлого, яка за «нескладеним» заповітом повинна була стати єдиною спадкоємицею, вимушена була ділити спадщину зі спадкоємицею за законом — двоюрідною сестрою. Суд позов дочки спадкодавця до адвоката про відшкодування шкоди задовольнив, причому підставою задоволення позову став клієнтський договір її батька з адвокатом.

Виникає питання про можливість застосування конструкції договору про захист прав третіх осіб в українських правових реаліях. З одного боку, він дещо не вписується в інститут договору на користь третьої особи, фактично перебуваючи на межі договірних та деліктних зобов´язань. Для національної доктрини договірного права така модель викличе певні побоювання серед науковців, практиків, суддівського корпусу. Між тим висловимо і деякі міркування на користь позитивної оцінки договору про захист третьої особи. По-перше, цей договір істотно підвищить ефективність захисту прав третьої особи порівняно з деліктними зобов´язаннями, до яких вона вимушена буде звертатися при порушенні її прав та інтересів. По-друге, ст. 6 ЦК надає учасникам цивільно-правових відносин нові можливості щодо визначення моделі власної поведінки, у тому числі шляхом укладання договорів, не передбачених цим Кодексом. І по-третє, тенденцією розвитку сучасної цивілістики стає дедалі більше «розмивання» меж договірних і деліктних зобов´язань, договірної і деліктної відповідальності. А тому сприйняття національною теорією і практикою договору про захист прав третіх осіб не тільки не підриватиме суті договірних відносин за участю третьої особи, а й сприятиме охороні її прав та інтересів.

ПРИМІТКИ

1. Черепахин Б. Б. Ответственность грузополучателя по требованиям из договора железнодорожной перевозки / Б. Б. Черепахин // Труды по гражданскому праву. — М. : Статут, 2001. — С. 125.

2. Брагинский М. И. Договорное право / М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. — М. : Статут, 2000. — Кн. 2: Договоры о передаче имущества. — С. 611; Гражданское право : учеб. / подред.А.П.Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.:Проспект, 1998. — Т. 2. — С.194.

3. Постанова Судової палати з господарських справ Верховного Суду України від12.06.2007 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua

4. Брагинский М. И. Договорное право. Общие положения / М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. — М. : Статут, 1997. — С. 293.

5. Сделки и договоры: Обзор судебной практики к главам 9, 27, 28, 29 Гражданского ко-дексаРФ/сост.Н.Э.Лившиц, А. В. Сухарина ;под ред. А. В. Коновалова. — СПб.:Юриди-ческий центр «Пресс», 2004. — 524 с.

6. Украинский Р. Обязательства с участием третьих лиц / Р. Украинский // Юрист. — 2004. — № 8.

7. Архів господарського суду Харківської області за 2005 р. Справа № 15/26.

8. Постановление ФАС МО от 15.08.2001 г. № КГ-А40/4251-01 [Електронний ресурс]. —Режим доступу : http://www.consultant.ru

9. БутовскийА.Н.Договорывпользу третьего лица /А.Н.Бутовский // Журнал Министерства юстиции. — 1910. — № 14. — С. 2.

10. Барон Ю. Система римского гражданского права : в 6 кн. / Б. Барон ; предисл.B. В. Байбака. — СПб. : Юридический центр «Пресс», 2005. — С. 548—549.

11. Бутовский А. Н. Зазнач. праця. — С. 17.

12. Цивільний кодекс України : наук.-практ. ком. / за ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. — К.:1стина, 2004. — С. 441.

13. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України : в 4 т. /A. Г. Ярема, В. Я. Карабань,В.В.Кривенко, В. Г. Ротань. — К.:А.С.К.;Севастополь: 1н-тюрид. дослідж., 2004. — Т. 2. — С. 710.

14. Кот О. О. Перехід прав кредиторів: Історія. Теорія. Законодавство / О. О. Кот. — К. :Юрінком Інтер, 2002.— С. 40—41.

15. Брагинский М. И. Договорное право. Общие положения / М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. — М. : Статут, 1997. — С. 384.

16. Ковалевская Н. С. Договор в пользу третього лица / Н. С. Ковалевская // Вестник МГУ.Серия «Право». — 1984. — № 5. — С. 101—104.

17. Захаров Ю. Ю. Договоры в пользу третього лица в теории и хозяйственной практике :дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук / Ю. Ю. Захаров. — М. : МГЮА, 2003. —C. 39.

18.Иоффе О. С. Избранныетруды :в4т./О. С. Иоффе. — СПб.:Юридический центр «Пресс», 2004. — Т. 3. Обязательственное право. — С. 84.

19. Захаров Ю. Ю. Зазнач. праця. — С. 139.

20. Пушай В. І. Уступка вимоги і переведення боргу в цивільних правовідносинах (на матеріалах судовоїпрактики) :автореф.дис.наздобуття наук.ступеня канд.юрид. наук /B. І. Пушай. — К. : КНУ імені Тараса Шевченка. — С. 7, 11.

21. Захаров Ю. Ю. Зазнач. праця. — С. 44.

22. Bydlinski F. Vetragliche Sorgfaltspflichten zugunsten Dritter / F. Bydlinski // JuristischeBlatter. — 1960. — S. 359.

23. Larenz K. Lehbruch des Schuldrechts / K. Larenz. — Munchen und Berlin, 1953. Bd. 1.

24. Варул П. А. Участие третьих лиц в исполнении договорных обязательств / П. А. Варул //Очерки по торговому праву : сб. науч. тр. / под ред. Е. А. Крашенинникова. — Ярославль : Ярослав. гос. ун-т, 2004. — Вып. 11. — С. 35—42.

загрузка...
Top