Конституційний лад України : поняття, зміст, сутність. Роль СБУ у його захисті

Вступ.

Розділ І. Конституційні принципи Української держави.

1.1. Загальні ознаки і принципи Української держави.

1.2. Демократична держава.

1.3. Забезпечення стабільності конституційного ладу як передумова становлення правової держави в Україні.

Розділ ІІ. Конституційне регулювання економічних і соціальних відносин в Україні. Роль СБУ у його захисті.

2.1. Економічні відносини.

2.2. Соціальні відносини.

2.3. Роль СБУ у захисті конституційного ладу.

Розділ ІІІ. Духовне життя українського суспільства як об'єкт конституційно-правового регулювання.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. В умовах формування в Україні демократичної, правової держави особливої актуальності набуває проблема забезпечення стабільності та непорушності конституційного ладу і його засад. А оскільки змістом і визначальними складовими елементами конституційного ладу є найважливіші, фундаментальні положення, які визначають зміст і спрямованість усього конституційно-правового регулювання, конституційний принцип «Україна — правова держава», поза всяким сумнівом, також належить до його невід'ємних складників. Більше того, цей принцип є вихідним та базовим як для організації та функціонування всієї системи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, так і для забезпечення прав і свобод кожної людини. Таким чином, зазначені правові категорії тісно переплітаються між собою та мають суттєвий взаємний вплив.

Сутність самої ідеї правової держави полягає, насамперед, у реальному забезпеченні в державі і суспільстві дії принципу верховенства права та Конституції, в неухильному дотриманні та виконанні правових приписів, і передусім — конституційних положень, усіма суб'єктами суспільних відносин незалежно від їх правового статусу та фактичного політико-правового становища, в практичному забезпеченні та гарантуванні конституційних прав і свобод людини і громадянина, в наявності авторитетного, незалежного і неупередженого суду. Як зазначається в літературі, правова держава є визначальним і найбільш змістовним елементом панівного в сучасних розвинутих країнах типу державності, який являє собою організацію політичної влади, що заснована на визнан-ні та реальному забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, верховенстві права, взаємній відповідальності особи і держави1. Аналіз Конституції України свідчить, що переважна-більшість положень, котрі характеризують Україну як правову державу, містяться в розд. І Основного Закону, який, незважаючи на назву «Загальні засади», за своїм змістом та спрямованістю правового регулювання фактично закріплює саме засади конституційного ладу.

Стабільність конституційного ладу України означає постійність і незмінність головних ідей, покладених в основу конституційно-правового регулювання, а також забезпечення в процесі його розвитку правонаступництва. Тобто передумовою стабільності конституційного ладу є, перш за все, стабільність Основного Закону України, який закріпив його засади. Як слушно зазначають дослідники, «у правовій системі повинен існувати оптимальний баланс між стабільністю та динамізмом». Тому будь-яке реформування Конституції України, про необхідність якого сьогодні заявляють практично всі політичні сили, має здійснюватися лише у крайньому випадку, коли без цього неможливий подальший поступальний розвиток держави і суспільства, у разі очевидної недосконалості чи внутрішньої неузгодженості окремих конституційних положень, що на практиці призводить до негативних наслідків, та з неухильним дотриманням встановленої процедури і на основі правової позиції Конституційного Суду України, висловленої в низці його рішень з цього питання. Разом з тим у жодному випадку таке реформування не повинне призвести до зміни фундаментальних положень, що у своїй сукупності становлять засади конституційного ладу України, у тому числі принципу «Україна — правова держава».


Розділ І. Конституційні принципи Української держави

1.1. Загальні ознаки і принципи Української держави

Головним інституціональним суб'єктом конституційно-правових відносин є держава. Конституції закріплюють передусім найважливіші принципи організації держави як цілого. Водночас предметом конституційно-правового регулювання виступають різні аспекти функціонування державної влади, що знаходять своє закріплення у принципах демократичної, правової і соціальної держави.

У найзагальнішому значенні держава — це суверенне політико-територіальне утворення. Коли йдеться про державу взагалі, то мається на увазі передусім певна відокремлена територія, на якій проживає політично, тобто з допомогою публічної влади, організоване населення (народ). Політична організованість народу в межах визначеної території має незалежний від інших політико-територіальних утворень характер. Відповідно, трьома основними складовими і ознаками держави є територія, народ і незалежна (суверенна) політична влада. Такі ознаки Української держави як конституційні принципи закріплено в перших статтях Конституції України: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» (ст. 1); «Суверенітет України поширюється на всю її територію... Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недотоканною» (ч. 1, 3 ст. 2). Про Український народ як про громадян України всіх національностей йдеться у преамбулі Конституції України — від його імені Верховна Рада України прийняла Конституцію.

У наведених статтях Конституції йдеться про державний суверенітет, як про верховенство" влади держави на її території та незалежність держави у зовнішніх зносинах. Державний суверенітет означає, що влада держави стоїть над усіма іншими конкретними формами і виявами влади на відповідній території. Він втілюється у повноваженнях державних органів і посадових осіб та у підлеглості їм усього населення території держави. Незалежність держави у зовнішніх зносинах — це її непідпорядкованість владі інших держав, будь якій зовнішній владі [5, c. 49-50].

Захист суверенітету і територіальної цілісності є найважливішою функцією держави (інакше вона не зможе існувати), яка покладається на її збройні сили. Відповідні положення містяться в Конституції України: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України (ч. 1, 2 ст. 17).

На захист суверенітету України, забезпечення її національних інтересів і безпеки спрямована зовнішньополітична діяльність Української держави, що знайшло відображення в статті 18 Конституції України: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права».

Наступними загальними ознаками держави, що закріплюються конституційними принципами, є форма державного правління і форма державного устрою. Конституція України закріплює, відповідно, принципи республіканізму й унітаризму. Принцип республіканізму означає, що «Україна є республікою» (ч. 1 ст. 5). Республіка (лат. respublica — суспільна, всенародна справа, від res — справа і publicus — суспільний, всенародний) — це така форма державного правління, за якої суверенне право на владу належить народу, а вищі органи державної влади або обираються народом (громадянами), або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).

Встановлення у загальній формі в частині 1 статті 5 Конституції республіканського правління конкретизується у частині 2 цієї статті через закріплення принципу народного суверенітету, який означає визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Визнання народу єдиним джерелом влади в державі означає, що всі повноваження органів публічної влади — як органів державної влади, так і органів місцевого самоврядування, йдуть від народу. Верховенство влади народу полягає в тому, що ця влада є найвищою в державі і стоїть над владою всіх державних органів, які за демократії безпосередньо або опосередковано формуються шляхом волевиявлення народу. Важливою складовою народного суверенітету, за Конституцією України, є виключне право народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу» (ч. 2, 3 ст. 5) [8, c. 39-40].

Закріплення в Конституції водночас принципів державного і народного суверенітету не означає встановлення в Україні двовладдя. Суверенітет народу вищий суверенітету держави, зв'язок між народним і державним суверенітетом полягає в тому, що народ, як єдине джерело влади, делегує владні повноваження державі, яка здійснює владу через свої органи.

Конституційний принцип унітаризму (від лат. unitas — єдність) означає, що «Україна є унітарною державою» (ч. 2 ст. 2). Найважливішою ознакою України як унітарної держави виступає те, що її територія є єдиною — складається з адміністративних одиниць, а не з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю, як територія федеративної держави. Докладно про це мова йтиме у главі про територіальний устрій України.

Загальними ознаками Української держави, закріпленими в її Конституції, є також державна мова, державні символи і столиця держави. Державною є мова, яка визначається в законодавчому порядку і використовується в законодавстві, судочинстві, офіційному діловодстві, навчанні, державних засобах масової інформації тощо. Конституцією України встановлено, що «Державною мовою в Україні є українська мова» (ч. 1 ст. 10).

Законодавство деяких країн визначає державну мову як офіційну мову. У країнах з поліетнічним складом населення як державні (офіційні) можуть використовуватися кілька мов (наприклад, у Бельгії, Індії, Канаді, Швейцарії).У деяких країнах із поліетнічним складом населення законодавство розрізняє державну мову та офіційну мову. Остання використовується поряд із державною в місцях компактного розселення національних меншин. Україна є поліетнічною але однонаціональною (мононаціональною) за складом населення країною. У ній проживають представники багатьох національностей, але є тільки одна нація в етнічному її розумінні — українська. Ця нація є титульною — від її назви походить назва держави. Відповідно, мова української нації є і має бути єдиною державною мовою в Україні. Для уведення в Україні російської мови як другої державної чи офіційної, на чому наполягають деякі політичні сили, немає об'єктивних підстав — через однонаціональний склад населення країни і відсутність місця компактного розселення етнічної російської меншини.

Державні символи — це встановлені конституцією або спеціальним законом офіційні відмітні знаки конкретної держави, що втілюють її суверенітет і виражають національні ідеї політичного чи історичного змісту. Найважливішими державними символами є державний прапор, державний герб і державний гімн. До державних символів належать також державні кольори (кольори державного прапора), штандарт (прапор) глави держави, державна печатка і девіз держави. Згідно зі статтею 20 Конституції України державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державним Прапором України є стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України (поки що такий закон не прийнято).

Головним елементом великого Державного Герба України виступає Знак Княжої Держави Володимира Великого (тризуб), який є малим Державним Гербом України.

Державним Гімном України, згідно з Конституцією, є «національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України» (ч. 5 ст. 20). Словами Державного Гімну України, відповідно до Закону України «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 року, є слова першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції: «Ще не вмерла України і слава, і воля, Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля. Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці. Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду».

Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України [11, c. 52-54].

Столиця — це головне місто, адміністративно-політичний центр держави або державного утворення у складі федеративної держави. Столиця зазвичай є місцем розташування вищих органів державної влади, центральних установ і відомств. У багатьох країнах місцерозташування столиці вказано безпосередньо в тексті конституції. Нерідко столиця виокремлюється в самостійну адміністративну одиницю з особливим статусом, визначеним спеціальним законом. Конституція України встановила, що столицею України є місто Київ (ч. 7 ст. 20). Як столиця України місто Київ має спеціальний статус, який визначається Законом України «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 року.

1.2. Демократична держава

У буквальному розумінні демократія (гр. demokratia, від demos — народ і kratos — влада) означає «народовладдя». У цьому полягає сутність демократії. Поняття демократії в суспільних науках визначається по-різному. У науці конституційного права в основі визначень демократії лежить ідея народного суверенітету. Відповідно до неї демократія може бути визначена як спосіб організації державної влади, що ґрунтується на визнанні народу єдиним джерелом влади та його реальній участі у її здійсненні. Для демократії недостатньо конституційного проголошення народу єдиним джерелом влади в державі, необхідні такі конституційно-правові механізми, які б забезпечували його реальну участь у її здійсненні. У створенні таких механізмів важливу роль відіграє конституційне закріплення принципів демократичної держави (демократії).

Вихідним конституційним принципом демократії є принцип народного суверенітету, який означає визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі.

Народ як верховний носій влади в державі реалізує владу як безпосередньо — через референдум, вибори та інші форми прямої демократії, так і через своїх представників в органах влади. Тому наступними конституційними принципами демократії є принцип безпосереднього народовладдя (безпосередньої демократії) і принцип народного представництва (представницької демократії), який означає, що народ делегує владні повноваження своїм представникам в органах влади. Делегування народом владних повноважень своїм представникам здійснюється через їх обрання до представницьких органів державної влади, органів місцевого самоврядування та на виборні посади. Відповідно, принцип виборності є ще одним принципом демократії. Ці принципи безпосередньо закріплено в тексті Конституції України: «Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (ч. 2 ст. 5); «Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії» (ст. 69).

Після прийняття нової Конституції в українській науковій і навчальній юридичній літературі про народний суверенітет нерідко йдеться як про «повновладдя народу», що видається не зовсім коректним. У Конституції України мова йде саме про народний суверенітет, який означає, що народ є єдиним джерелом і верховним носієм влади, а не про повновладдя народу. Використання терміну «повновладдя народу» може створювати ілюзію, що народ здійснює владу на усіх рівнях й усіх формах, що далеко не так [14, c. 67-68].

Проголошуваний в конституціях принцип народного суверенітету є передусім теоретико-правовою конструкцією, яка дозволяє логічно вибудувати в конституції систему влади, але сама по собі не є ні необхідною умовою, ні гарантією народовладдя (демократії), а тим більше — повновладдя народу. Про це наочно свідчить хоча б те, що в деяких країнах (Велика Британія та інші англомовні країни з парламентарною формою державного правління, що сприйняли основні ідеї британського конституціоналізму, — Австралія, Канада, Нова Зеландія тощо) згідно з їхніми конституційними актами організація державної влади ґрунтується на принципі верховенства парламенту, а не народного суверенітету (верховенства народу), що не заважає їм бути демократичними. З іншого боку, проголошення принципу народного суверенітету в конституціях багатьох держав, що розвиваються, чи колишніх радянських республік само по собі не зробило їх демократичними.

Одним з найважливіших конституційних принципів демократії є принцип поділу державної влади. Поділ влади — це система організації і функціонування державної влади, в якій функції законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюються різними державними органами. Як уже зазначалось, ідея поділу влади як самостійне вчення була обґрунтована в середині XVIII ст. Ш.-Л. Монтеск'є. Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження влади в одних руках і зловживання владою. Необхідно, щоб органи законодавчої, виконавчої і судової гілок влади могли взаємно стримувати один одного. Жодна гілка влади не може мати ні формального, ні фактичного верховенства над іншими.

Поділ влади, що характеризується формальною ізольованістю кожної з гілок влади і відсутністю між ними тісних функціональних відносин, визначається як жорсткий. Найповніше він виявляється у президентській республіці. За парламентарних форм правління — в парламентарній монархії і парламентарній республіці, що ґрунтуються на принципі формального верховенства парламенту в системі організації державної влади, поділ влади є гнучким — він передбачає тісну взаємодію законодавчої і виконавчої гілок влади. Уряд формується парламентом і через парламентську більшість, на яку він спирається, впливає на парламент. Поділ влади функціонально відбувається всередині парламенту — між урядовою парламентською більшістю та опозицією [2, c. 46-47].

Відокремленість судової гілки в системі поділу влади виявляється передусім у принципі самостійності судів і незалежності суддів і підпорядкуванні їх лише конституції і законам. Поділ влади є необхідною умовою демократичного функціонування державної влади і як принцип у тій чи тій формі закріплений в конституціях усіх демократичних держав. Комуністична політико-правова теорія заперечує поділ влади, протиставляючи йому принцип єдності влади, згідно з яким органами державної влади вважаються тільки представницькі органи, а інші органи держави виступають як органи державного управління, правосуддя, контролю, але не влади. На принципі єдності влади базується організація влади в соціалістичних країнах, де органами державної влади вважаються тільки представницькі органи типу рад. Реальна влада в таких органах належить комітетам комуністичної партії, фактично — їх керівникам. Концентрація влади в одних руках суперечить основам демократії і веде до зловживання владою, широкого застосування примусу і насильства в державному правлінні.

Принцип поділу влади закріплено в статті 6 Конституції України: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову». У функціонуванні державної влади на основі принципу поділу влади важливе значення має збалансованість повноважень органів, що належать до різних гілок влади — глави держави, парламенту, уряду, вищих судів, яка забезпечується сукупністю їх повноважень, що отримала назву системи стримувань і противаг. Система стримувань і противаг — це інтегрована сукупність повноважень гілок державної влади в системі поділу влади, яка дозволяє їм урівноважувати і обмежувати одна одну. Така система тією чи тією мірою притаманна всім формам державного правління, де є поділ влади, але найповніше вона виявляється за умов жорсткого поділу влади в президентській республіці.

Принцип поділу влади з системою стримувань і противаг уперше і найпослідовніше був запроваджений Конституцією США 1787 року, згідно з якою три гілки влади не тільки розділені, а й контролюють одна одну. Діяльність Президента і Верховного Суду здійснюється на основі законів, прийнятих Конгресом. Президент наділений правом відкладального вето щодо законів, прийнятих Конгресом, яке останній може подолати кваліфікованою більшістю голосів. Верховний Суд наділений функцією конституційного контролю і може визнати неконституційними як закони, прийняті Конгресом, так і акти Президента, і тим самим скасувати їх дію. Президент призначає членів Верховного Суду «за порадою і за згодою Сенату». Він не має права розпустити Конгрес, але й останній не може відправити уряд в цілому чи окремого міністра у відставку. Призначення Президентом міністрів, як і членів Верховного Суду, також потребує згоди Сенату, але останній керується при цьому не політичною належністю кандидатів, а лише їх професійними та моральними якостями. Конгрес має право усунути Президента з посади, але не з політичних мотивів, а тільки у разі вчинення ним злочину (в порядку імпічменту). Різними є строки повноважень вищих органів державної влади, що має сприяти урізноманітненню їх політичного складу і наступності в державній політиці.

За парламентарних форм правління система стримувань і противаг має інший механізм дії. Найважливішими його елементами тут є політична відповідальність уряду перед парламентом, яка урівноважується правом уряду ініціювати розпуск парламенту главою держави. Важливе значення мають також контрасигнування актів глави держави главою уряду та/або відповідним міністром, формування органу судового конституційного контролю усіма трьома гілками державної влади [7, c. 56-58].

Поділ влади є необхідною умовою демократичного здійснення державної влади, а досконала система стримувань і противаг — запорукою її стабільності та ефективності. І навпаки, незбалансованість повноважень гілок державної влади може призводити до авторитаризму виконавчої влади (зазвичай — глави держави) або безвідповідального мітингування в парламенті, породжувати протистояння глави держави і парламенту. Найвірогіднішим таке протистояння є за президентської і змішаної форм республіканського правління тоді, коли президент і парламентська більшість представляють опозиційні одна щодо одної партійно-політичні сили.

Упроваджений 1996 року Конституцією України президентсько-парламентарний різновид змішаної республіканської форми державного правління характеризувався, швидше, жорстким, аніж гнучким, поділом влади зі зміщенням повноважень в системі поділу влади на користь Президента України, применшенням ролі Верховної Ради України і особливо Кабінету Міністрів України. Останній формувався Президентом України безвідносно до співвідношення партійно-політичних сил у Верховній Раді України, був підконтрольний і підзвітний Верховній Раді, але не міг впливати на неї через парламентську більшість, що значно послаблювало його становище. Перехід до парламентарно-президентського різновиду змішаної форми правління відповідно до внесених до Конституції України у грудні 2004 року змін, за якого Кабінет Міністрів України формується Верховною Радою України, спирається на парламентську більшість, тісно співпрацює з нею означає перехід до гнучкого поділу державної влади.

Поділ влади термінологічно і змістовно слід відрізняти від розподілу влади, який означає розосередження владних повноважень у межах окремих гілок влади між різними їх органами або повноважень одного виду між органами різних гілок влади. Так, повноваження зі здійснення виконавчої влади розподіляються між главою держави, урядом і місцевими органами виконавчої влади. Повноваження зі здійснення законодавчої влади розподіляються між парламентом, урядом і главою держави (останні наділяються правом законодавчої ініціативи, а глава держави — також повноваженням щодо підписання і оприлюднення законів). Судова влада покладається на всю сукупність судових органів від найнижчих до верховних[6, c. 38-39].

1.3. Забезпечення стабільності конституційного ладу як передумова становлення правової держави в Україні

Оскільки взаємозалежність процесів формування правової держави і забезпечення стабільності конституційного ладу України до цього часу все ще залишається поза увагою вчених-конституціоналістів, ця проблема потребує окремого аналізу і всебічного дослідження. Про це свідчить і той факт, що сучасний етап конституційного процесу, з одного боку, супроводжується постійними дискусіями про необхідність радикального реформування змісту Основного Закону України, а з другого — відсутністю узгодженої та виваженої позиції різних політичних сил щодо напрямків та способів такого реформування. Окрім того, сучасна політико-правова практика переповнена численними фактами грубого нехтування конституційно-правовими приписами з боку посадовців різного рангу, у тому числі — й найвищого. Така ситуація призводить до приниження ролі та значення права у суспільній свідомості, сприяє поширенню явищ правового нігілізму в українському суспільстві в цілому. Не менш суттєвої шкоди процесу формування правової держави і одночасно забезпеченню стабільності конституційного ладу завдає надзвичайно велике поширення корупційних явищ практично в усіх сферах життя. Усе це переконливо підтверджує суттєву актуальність та своєчасність проведення спеціального дослідження взаємовпливу процесів формування правової держави і забезпечення стабільності її конституційного устрою.

Варто нагадати, що Конституція України одразу ж після прийняття в 1996 р. була достатньо високо оцінена як вітчизняними, так і західними експертами. В її зміст авторами було закладено потужний регулюючий потенціал, який би за умови наявності певних політичних традицій і хоча б якогось, навіть незначного, рівня політико-правової культури міг би забезпечити як інтенсивний розвиток суспільства і держави, так і стабільність конституційного ладу. Однак, на практиці, недостатньо чітка й однозначна урегульованість на конституційному рівні багатьох сфер суспільного життя, і насамперед системи взаємовідносин законодавчої, виконавчої гілок державної влади і глави держави, навпаки, призвела до постійно триваючого конфлікту між державно-владними інституціями, а як наслідок — до конституційно-правової нестабільності. Причому ця нестабільність породжена, насамперед, зневажливим ставленням до права як певного суспільного ідеалу з боку політиків найвищого рівня, постійним і відкритим нехтуванням конституційно-правовими приписами або ж їх використанням всупереч спрямованості правового регулювання [9, c. 86-88].

Конституційна реформа 2004 р., на наш погляд, також є ілюстрацією зневажливого ставлення до права (як до суспільної цінності) і до інтересів народу як першоджерела влади. По-перше, реформа стала не наслідком глибокого та всебічного наукового аналізу недосконалостей та суперечностей конституційного тексту, їх широкого фахового обговорення, а результатом політичних домовленостей в процесі боротьби за владу і перерозподілу владних повноважень. По-друге, запропоновані зміни також не отримали скільки-небудь ґрунтовного системного експертного аналізу й оцінки фахівців-конституціоналістів. По-третє, була грубо знехтувана процедура обговорення й голосування законопроекту про внесення змін до Конституції України від 8 грудня 2004 р. Внаслідок цього поспіхом змінений Основний Закон України не лише не покращив конституційного регулювання (за незначними винятками), але й навпаки суттєво ускладнив взаємовідносини між Президентом, урядом та парламентом, що в результаті призвело до ще більшої конституційно-правової і політичної нестабільності.

У цілому слід зазначити, що вся новітня історія конституційного процесу Української держави — це перманентна боротьба за владу заради досягнення вузькокорпоративних політичних цілей. Практично в жодних закликах до реформування змісту Основного Закону не проглядаються державницькі інтереси, втім навіть пересічні громадяни розуміють, що ці процеси є лише інструментом боротьби за політичну владу, а оскільки практично всі політичні сили представляють інтереси кількох найбільших фінансово-промислових угруповань, — і засобом перерозподілу державної власності та інших економічних ресурсів держави [11, c. 96-98].


Розділ ІІ. Конституційне регулювання економічних і соціальних відносин в Україні. Роль СБУ у його захисті

2.1. Економічні відносини

Основний зміст економічного життя суспільства становлять багатоманітні економічні відносини — суспільні відносини, що складаються з приводу власності на засоби виробництва,

у процесі самого виробництва, а також розподілу, обміну та споживання матеріальних благ. Суспільні відносини, пов'язані з розподілом і споживанням благ, належать переважно до соціальної сфери суспільного життя і водночас певною частиною є складовою економічних відносин. Регулювання Конституцією України економічних відносин полягає у закріпленні в ній таких принципів: багатоманітності форм власності; непорушності права приватної власності; соціальної функції власності; можливості користування природними та іншими об'єктами суспільної власності; свободи підприємницької діяльності; вільної конкуренції; соціальної орієнтованості економіки; захисту прав споживачів.

Принцип багатоманітності форм власності в Конституції України закріплено у загальному вигляді — в статті 15, де йдеться про те, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах економічної багатоманітності, і через визнання таких форм власності: власність Українського народу (ст. 13), державна, комунальна і приватна власність (ст. 41). Згідно з Конституцією об'єктами права власності Українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією (ч. 1 ст. 13).

Право приватної власності та принцип його непорушності закріплено в статті 41 Конституції України: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом... Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним» (ч. 1, 2, 4 ст. 41).

Приватна власність — це така форма власності, за якої власність перебуває у володінні окремих осіб або їх груп. Суб'єктами права приватної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава, самоврядна місцева територіальна громада, громадське об'єднання — якщо вони є співвласниками якого-небудь приватного підприємства (наприклад, володіють пакетом його акцій). Характер власності визначається не стільки її суб'єктом, скільки правовим режимом. Приватна власність є подільною і перебуває в цивільному обігу, тоді як суспільна (публічна) власність є неподільною і зазвичай вилучена з цивільного обігу. Приватна власність може мати індивідуальний, сімейний, груповий і колективний характер. У разі групової власності обсяг прав окремих власників на спільне майно може бути рівним і нерівним, залежати, зокрема, від розміру частки, що виступає у формі паю, акцій тощо [2, c. 54-55].

Конституція України не визначає статус колективної форми власності, під якою у попередньому основному законі розумілася, зокрема, власність політичних партій і громадських організацій. Натомість вона закріплює рівність усіх суб'єктів права власності перед законом, обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності: «Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом» (ч. 4 ст. 13).

Проголошуючи землю об'єктом права власності Українського народу (ч. 1 ст. 13), Конституція України водночас закріплює право власності на землю за громадянами, юридичними особами та державою: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону» (ст. 14), що може сприйматись як суперечність між цими конституційними положеннями і потребує відповідного тлумачення уповноваженого державного органу, яким є Конституційний Суд України.

Принцип непорушності права приватної власності, згідно з Конституцією, означає, що примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом (ч. 5, 6 ст. 41).

Суб'єктами права державної та комунальної власності є, відповідно, держава і територіальна громада — спільність жителів окремого населеного пункту (села, селища, міста) або групи невеликих поселень. Безпосереднє управління державною і комунальною власністю здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Принцип соціальної функції власності спрямований на узгодження інтересів приватних власників з об'єктивними потребами суспільного розвитку та інтересами всього суспільства і означає, що приватна власність не повинна використовуватися на шкоду людині, суспільству чи природі. Він закріплений у двох статтях Конституції України: «Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству» (ч. З ст. 13); «Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі» (ч. 7 ст. 41) (очевидним є деяке дублювання положень цих статей).

В обох статтях закріплюється принцип можливості користування громадянами України об'єктами суспільної власності — права власності Українського народу і права державної та комунальної власності: «Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону» (ч. 2 ст. 13); «Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону» (ч. 3ст. 41)[1, c. 75-77].

З принципу непорушності права приватної власності випливають конституційні принципи свободи підприємницької діяльності і вільної конкуренції. Принцип свободи підприємницької діяльності означає право людини вільно створювати (засновувати) підприємства, володіти засобами виробництва, самостійно займатися діяльністю з виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг з метою одержання прибутку. До змісту цього принципу входять: реєстраційний порядок створення підприємства; самостійний вибір виду підприємницької діяльності; самостійний (з дотриманням трудового законодавства) найм і звільнення працівників; самостійне розпорядження прибутком підприємства.

Принцип вільної конкуренції передбачає, що держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються приватні монополії, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Обидва принципи закріплено в статті 42 Конституції України: «Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом... Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція» (ч. 1, 3 ст. 42).

Закріплюючи принцип свободи підприємницької діяльності, Конституція України водночас встановлює певні обмеження на зайняття такою діяльністю депутатами, посадовими та службовими особами органів влади: «Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом» (ч. 2 ст. 42). На деякі види економічної діяльності, наприклад, на виробництво зброї, вибухових чи отруйних речовин, алкоголю тощо, може встановлюватися державна монополія. Конституція України передбачає, що «Види і межі монополії визначаються законом» (ч. З ст. 42). Докладно відносини у сфері підприємництва регулюються, зокрема, Законом України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року.

Економіка України як соціальної держави є соціально орієнтованою — економічний розвиток спрямовується передусім на задоволення матеріальних і соціальних потреб різних верств суспільства. Принцип соціальної орієнтованості економіки України закріплено в цитованій вище статті 13 Конституції: «Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки» (ч. 4).

Ще одним принципом конституційного регулювання економічних відносин є принцип захисту прав споживачів. Згідно з Конституцією України він означає, що «Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів» (ч. 4 ст. 42). Це конституційне положення конкретизується в Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів»» від 1 грудня 2005 року, який регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також; визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів [4, c. 65-67].


2.2. Соціальні відносини

Виокремити конституційні положення про соціальні відносини досить складно. Передусім через багатозначність самого терміну «соціальний» (лат. socialis — суспільний), який викорис-товується найчастіше у трьох основних значеннях. По-перше, у значенні «суспільний», тобто для позначення всього того, що стосується суспільства, на відміну від природного. По-друге, для позначення всього того в суспільстві, що безпосередньо стосується людей, на відміну від того, що стосується економіки, політики і культури. У цьому значенні говорять про соціальну сферу, поряд з якою виокремлюють сфери економіки, політики і культури, про соціальну державу, соціально орієнтовану економіку, соціальний захист тощо. По-третє, для позначення особливого виду суспільних відносин — соціальних відносин, які є об'єктом конституційно-правового регулювання.

Соціальні відносини — це відносини між історично й об'єктивно сформованими спільнотами людей. Від інших видів суспільних відносин соціальні відносини відрізняються двома найважливішими особливостями. Першою з них є те, що вони виокремлюються на основі їх суб'єктів. Якщо економічні, політичні і культурні відносини виокремлюються на основі їх об'єктів, тобто того, з приводу чого вони складаються (такими об'єктами є, відповідно, власність на засоби виробництва, виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ, політична влада і культурні цінності), то основою виокремлення соціальних відносин є їх суб'єкти, тобто ті спільноти людей, між якими вони складаються.

Друга особливість соціальних відносин полягає в тому, що їх суб'єктами є не всі спільноти людей, а лише ті, що сформувалися об'єктивно в процесі історичного розвитку. Є п'ять основних груп таких спільнот: соціально-класові (суспільні класи, внутрішньокласові та міжкласові соціальні верстви і групи); соціально-етнічні (племена, народності, нації); соціально-демографічні (сім'я, чоловіки, жінки, діти, молодь, особи серед-нього і старшого віку); соціально-професійні (робітники, селяни, підприємці, службовці, спеціалісти); соціально-територіальні (населення окремих адміністративно-територіальних одиниць — сіл, селищ, міст, районів, областей тощо). Такі спільноти сформувалися об'єктивно, їх ніхто спеціально не створював, на відміну від об'єднань людей — політичних партій, громадських організацій, економічних товариств тощо, утворення яких є результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей. Суб'єктом соціальних відносин є також людина, яка у науці і праві розглядається не як індивід — конкретна людина, а як представник соціальних спільнот, тобто, як особа певної національності, статі, віку, професії тощо [6, c. 53-54].

Історично й об'єктивно сформовані спільноти людей (соціальні спільноти) є соціальними суб'єктами конституційно-правових відносин, якщо ці відносини стосуються предмета конституційного права, тобто складаються з приводу засад організації суспільного життя, організації і функціонування державної влади, основ взаємовідносин держави та особи. У багатьох конституціях йдеться про націю як суб'єкт державотворення, право етнічних спільнот на національно-державну автономію, право етнічних меншин на національно-культурну автономію, права жінок, дітей, захист інтересів престарілих тощо. Конституційні засади соціальних відносин мають соціально-економічний або соціально-політичний характер, залежно від тяжіння цих відносин до економічних чи політичних відносин.

Найважливішим соціальним принципом Конституції України є принцип гуманізму. Гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний) — це визнання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і вияв своїх здібностей, сприйняття блага людини як критерія оцінки суспільних відносин. Принцип гуманізму є визначальним щодо спрямованості діяльності Української держави. Він закріплений в Конституції України безпосередньо і конкретизований через докладний перелік прав і свобод людини зі встановленням обов'язку держави щодо їх забезпечення: «Людина, її Життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності

Для Конституції України, як і для основних законів інших держав, характерним є закріплення принципу захисту сім'ї і шлюбу державою. Закріплюючи цей принцип, Конституція, зокрема, встановлює рівність прав та обов'язків жінки і чоловіка у шлюбі та сім'ї: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї» (ч. 1 ст. 51) [12, c. 41-43].

Ще одним конституційним принципом, що стосується соціально-демографічних спільнот, є принцип захисту прав дитини, охорони дитинства. Особливість конституційно-правового статусу дитини полягає в тому, що діти не можуть користуватися усіма правами повнолітніх і водночас мають бути наділені специфічними правами, пов'язаними з їхнім віком. Це зумовлює необхідність встановлення спеціальних правових норм щодо захисту дітей. До найбільш поширених прав дитини та засобів їх захисту, тією чи тією мірою закріплених у конституціях, належать: пріоритетність прав дитини над правами дорослого; право на життя, ім'я і набуття громадянства; рівноправність усіх дітей, незалежно від будь-яких обставин, у тому числі від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним; обов'язок батьків утримувати дітей до їх повноліття; спільна й однакова відповідальність батьків за виховання й розвиток дитини; право на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку; право на захист від будь-якого насильства та експлуатації; утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Основні права дитини та засоби їх захисту закріплено в статтях 51 і 52 Конституції України: «Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття... Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою» (ч. 2,3 ст. 51); «Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей» (ст. 52).

Закріплюючи права дітей, Конституція України водночас покладає на них обов'язок піклуватися про непрацездатних батьків: «Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків» (ч. 2 ст. 51).

Конституція України містить також положення щодо захисту громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 46). Такі положення складають зміст ще одного конституційного принципу — принципу соціального захисту.

Про соціально-професійні спільноти — робітників, селян, підприємців, службовців, спеціалістів безпосередньо у тексті Конституції України не йдеться.

Політична суб'єктність соціально-територіальних спільнот, якими є територіальні громади, виявляється в їхньому самоврядуванні. Конституційним принципом, що лежить в основі правового статусу територіальних громад, є принцип визнання і гарантування місцевого самоврядування, про який йшлося вище [8, c. 52-53].

2.3. Роль СБУ у захисті конституційного ладу

Служба безпеки України — державний правоохоронний орган спеціального призначення. Його завдання — захист незалежності України, її конституційного ладу, територіальної цілісності та обороноздатності від розвідувально-підривної діяльності служб іноземних держав, а усередині країни — від підривної діяльності з боку злочинних організацій, груп людей або навіть окремих осіб;

боротьба з організованою злочинністю, мафією, корупцією, що створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Систему Служби безпеки України становлять Центральне управління, підпорядковані йому регіональні органи. Служба безпеки Автономної Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні науково-дослідні та інші установи. Центральне управління Служби безпеки України видає положення, накази, розпорядження, інструкції, дає вказівки, обов'язкові для виконання в системі Служби безпеки України.

Особливо важливою є сьогодні роль СБУ в боротьбі з незаконною економічною діяльністю, зі злочинами у сфері науки і техніки. Виходячи з миролюбного статусу України, Служба безпеки зобов'язана попереджувати, виявляти і розкривати терористичну діяльність, прояви розпалювання національної ворожнечі; пропаганди війни, расової чи релігійної неприязні.

Боротьба з організованою злочинністю, мафією, корупцією, що створюють серйозну загрозу життєво важливим інтересам України - також сфера діяльності СБУ [1, c. 82].


Розділ ІІІ. Духовне життя українського суспільства як об'єкт конституційно-правового регулювання

Основний зміст духовного життя суспільства становлять соціокультурні відносини. Соціокультурні (духовно-культурні) відносини — це суспільні відносини, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання духовних благ. Такими благами є духовні цінності — наукові знання, релігійні догмати, моральні норми, твори мистецтва тощо. Соціокультурні відносини є одним з основних видів суспільних відносин поряд з економічними, соціальними і політичними відносинами. Вони зумовлюються в кінцевому підсумку існуючою системою економічних, соціальних і політичних відносин і, своєю чергою, справляють зворотний вплив на ці відносини. Соціокультурні відносини знаходять свій вияв у формах суспільної свідомості, якими є філософія, політична свідомість (політична ідеологія), правова свідомість (право), моральна свідомість (мораль), релігійна свідомість (релігія), естетична свідомість (мистецтво) і наукова свідомість (наука).

Конституційне регулювання соціокультурних відносин, як і інших основних видів суспільних відносин, здійснюється у формі закріплення в конституції відповідних принципів, прав і свобод, щоправда, щодо соціокультурних відносин це регулювання здійснюється в менших обсягах.

Одним з основних конституційних принципів регулювання соціокультурних відносин є принцип гарантування застосування мов в Україні. Мова є не тільки засобом спілкування, а й формою існування духовної культури. Завдяки мові відбувається накопичення і зберігання знань, передавання знань і цінностей художньої літератури від покоління до покоління. Стаття 10 Конституції України, визначаючи українську мову як державну мову в Україні, про що йшлося вище, містить також низку положень щодо розвитку і функціонування української мови, використання і захист російської та інших мов національних меншин України, вивчення мов міжнародного спілкування: «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом». Докладно застосування мов в Україні визначається Законом України «Про мови в Україні» від 28 жовтня 1989 року [10, c. 112-114].

Одним з основних конституційних принципів, який лежить в основі правового регулювання відносин у сфері духовного життя українського суспільства, є принцип ідеологічної багатоманітності, або ідеологічного плюралізму. Він закріплений у статті 15 Конституції України, де йдеться про те, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Принцип ідеологічної багатоманітності означає свободу дотримання і поширення різних поглядів та ідей. Ідеологічна багатоманітність є невід'ємною ознакою демократичного політичного устрою, складовою політичного плюралізму, як системи влади, заснованої на багатоманітності політичних сил. Принцип ідеологічної багатоманітності у тій чи тій формі закріплюється в конституціях демократичних держав. Традиційно це відбувалося у формі проголошення свободи думки і слова. У багатьох новітніх конституціях йдеться безпосередньо Про ідеологічний плюралізм чи ідеологічну багатоманітність.

Протилежністю ідеологічного плюралізму є ідеологічний монізм (від гр. monos — один), що передбачає панування (насаджування) в державі якоїсь однієї ідеології, наприклад, марксизму-ленінізму, маоїзму або чучхе, як це робиться в соціалістичних країнах.

Закріплюючи принцип ідеологічної багатоманітності, Конституція України доповнює його встановленням заборони визнання державою якої-небудь ідеології як обов'язкової: «Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова» (ч. 2 ст. 15). Це, зокрема, означає неприпустимість створення в Україні так званої державної ідеології, до чого, всупереч конституційним настановам, закликають представники деяких політичних сил.

Ідеологічні розбіжності між різними соціальними групами зумовлюються відмінностями в їхніх інтересах. Об'єктивність поділу суспільства на соціальні групи, у тому числі на суспільні класи, зумовлює об'єктивний характер відмінностей в їхніх інтересах та ідеологічних уподобаннях. Нав'язування усьому суспільству якоїсь однієї ідеології означатиме домінування у ньому інтересів носіїв цієї ідеології, що суперечить вимогам демократії, заснованої на принципах рівності і свободи. Так звана державна ідеологія завжди є вираженням інтересів лише певних соціальних груп, передусім певного суспільного класу.

Конституційна заборона визнання державою якої-небудь ідеології як обов'язкової зовсім не означає впровадження у суспільстві безідейності. Є ідеї, що втілюють загальнолюдські цінності, якими є рівність, свобода, справедливість, демократія, мир, суспільна злагода тощо, і мають слугувати ідейною основою згуртування суспільства, соціальної інтеграції. В Україні стрижневою ідеєю згуртування суспільства може бути ідея розбудови незалежної української державності — так звана українська ідея чи українська національна ідея, однак лише за умови сприйняття її усіма верствами українського суспільства, подолання його соціальної поляризації, захисту державою інтересів усіх суспільних груп, а й тільки тих, хто перебуває при владі. У будь-якому разі Ні ця, ні якась інша ідея і відповідна ідеологія не можуть визнаватися державою як обов'язкові [14, c. 73-74].

Проголошуючи ідеологічну багатоманітність, свободу думки і слова, Конституція України водночас встановлює і певні їх обмеження, зокрема забороняє пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі (ч. 1 ст. 37). Конституційною гарантією ідеологічної багатоманітності, свободи думки і слова є заборона цензури: «Цензура заборонена» (ч. З ст. 15). Конституція і закони України не містять визначення цензури, що знижує правову ефективність її конституційної заборони.

Під цензурою зазвичай розуміють державний нагляд за змістом і поширенням масової інформації. Державний контроль за змістом і поширенням суспільно значущої інформації здійснюється у будь-якому суспільстві. Офіційно забороняється, наприклад, розголошення відомостей, що є державною або військовою таємницею, поширення інформації, що містить заклики до незаконних дій, завдає шкоди національній безпеці чи суспільній моралі тощо. Під цензурою у контексті свободи слова маються на увазі дії державної влади, спрямовані на заборону чи обмеження поширення таких ідей і відомостей, які об'єктивно не є шкідливими для суспільства, але визнаються владою небажаними і шкідливими.

Загалом різниця між цензурою та об'єктивно зумовленою забороною є досить умовною. У сучасному суспільстві цензура найчастіше виявляється як вимога посадових осіб органів державної влади або органів місцевого самоврядування від редакції засобу масової інформації попередньо узгоджувати з ними повідомлення і матеріали або поширювати бажану для них інформацію.

В усіх конституціях так чи інакше проголошується ставлення держави до релігії і церкви. Типовим для демократичних держав є конституційне закріплення свободи совісті (права людини вільно сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої) і свободи віросповідання (права людини сповідувати будь-яку релігію). Що стосується ставлення самої держави до релігії і церкви, то його конституційне визначення здійснюється у формах проголошення держави світською, закріплення принципу відокремлення церкви від держави або визнання тієї чи тієї релігії і відповідної церкви офіційною, тобто державною.

Конституція України закріпила принцип відокремлення церкви від держави і школи від церкви: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана як обов'язкова» (ч. З ст. 35).

Відокремлення церкви від держави означає розмежування сфер діяльності держави і церкви і відсторонення церкви й релігійних організацій від участі у здійсненні функцій держави. Змістовно принцип відокремлення церкви від держави полягає в тому, що церква відсторонена від ведення актів громадянського стану (державної реєстрації народження, шлюбу, розлучення, смерті тощо), участі в державному управлінні (церква і релігійні організації не наділяються політичними правами, церковні формули і символи не використовуються в державних церемоніях — у разі приведення до присяги в суді, в армії тощо) та виховному процесі в державних органах, закладах та установах (у школах, збройних силах, виправно-трудових установах тощо). Релігійні організації не мають права брати участь у діяльності політичних партій, надавати їм фінансову підтримку, висувати кандидатів на виборах до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Своєю чергою, держава не втручається в діяльність релігійних організацій, що здійснюється в межах закону, не фінансує діяльності будь-яких релігійних організацій. Жодна релігія не визнається державою як обов'язкова. Всі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом [4, c. 68-69].

Соціокультурні відносини у сфері освіти, науки і мистецтва регулюються конституціями переважно у формі закріплення відповідних прав і свобод людини і громадянина. Це культурні права і свободи: право на освіту; академічні свободи (свобода навчання і свобода викладання); свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на участь у культурному житті і користування закладами культури; право на доступ до культурних цінностей та ін. Як найважливіші конституційні принципи щодо цієї сфери суспільного життя можна виокремити принципи доступності освіти і принцип гарантування свободи творчості.

Принцип доступності освіти означає, що кожний громадянин України має право і реальну можливість здобути освіту у навчальних закладах. Крім конституційного закріплення права на освіту гарантіями доступності освіти є її безоплатність, надання державних стипендій та пільг учням і студентам, право громадян, які належать до національних меншин, на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови. Відповідні права і гарантії закріплено в статті 53 Конституції України.

Принцип гарантування свободи творчості означає, що кожна людина має право на вільний вибір видів, форм, методів і засобів творчої діяльності у сфері літератури, мистецтва, науки і техніки. Він пов'язується з принципом ідеологічної багатоманітності і є застереженням від ідеологічного впливу на творчу діяльність з чийого б то не було боку. Проголошуючи свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, держава зобов'язується сприяти розвиткові науки, захищати інтелектуальну власність, авторські права громадян, моральні і матеріальні інтереси, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Принцип гарантування свободи творчості закріплено в статті 54 Конституції України.

Закріплюючи принципи багатоманітності форм власності (у тому числі недержавної), свободи підприємницької діяльності, визнання і гарантування місцевого самоврядування, свободи об'єднання у політичні партії (багатопартійності) та громадські організації, захисту сім'ї і шлюбу державою, відокремлення церкви від держави тощо, Конституція України тим самим встановлює відповідні інститути громадянського суспільства. Однак вона не може інституцюналізувати громадянське суспільство як таке, оскільки його життєдіяльність визначається не тільки і не стільки правовими нормами, скільки є результатом спонтанного волевиявлення, самодіяльності громадян, їх громадянської активності. Громадянське суспільство не можна зафіксувати у праві чи «розбудувати», можна тільки сприяти або перешкоджати його формуванню і розвитку[9, c. 68-69].

Таким чином, конституційне регулювання охоплює не тільки політичну, а й інші основні сфери суспільного життя — економічну, соціальну і духовну. Проте, на нашу думку, це не є підставою для того, щоб вважати конституцію основним законом суспільства, а не держави. Конституції були і залишаються основними законами держави, а не суспільства, оскільки саме державно-політичні відносини становлять предмет конституційного регулювання. Основний зміст будь-якої конституції становить визначення засад організації і функціонування державної влади та взаємовідносин держави і особи. В неполітичних сферах суспільного життя норми конституції не стільки встановлюють чи санкціонують певні правила поведінки суб'єктів конституційного права, як це роблять норми інших галузей права, скільки проголошують принципи державної політики у відповідних сферах.

Конституція не є також ні основним законом, ні атрибутом (невід'ємною властивістю) країни. Право взагалі є атрибутом держави, а не країни. Конституція, отже, за предметом конституційного регулювання й атрибутивною належністю є основним законом держави. Як компромісне вирішення давнього спору правознавців щодо того, є конституція основним законом держави чи суспільства, можна розглядати формулювання: «Конституція — основний закон держави, що визначає найважливіші засади організації суспільства» [3, c. 58-59].


Висновки

На підставі викладеного можна зробити такі висновки:

а) забезпечення стабільності конституційного ладу і побудова правової держави — дуже тісно пов'язані явища, які взаємозумовлюють одне одного;

б) необхідною передумовою стабільності конституційного ладу є стабільність Основного Закону, який закріпив його засади;

в) реформування Конституції України має відбуватися лише у разі крайньої необхідності і з безумовним дотриманням правової процедури;

г) заклики прийняти нову КУ не повинні бути засобом політичного шантажу, політичного тиску, або засобом досягнення певних політичних цілей окремих політичних сил;

ґ) однією з визначальних ознак конституційності існуючого в державі ладу є демократичність принципів формування, організації та функціонування органів державної влади з безумовним додержанням конституційно-правових приписів;

д) стабільність існуючого конституційного ладу забезпечується лише взаємоузгодженою діяльністю державно-владних інституцій у чітко визначених конституційних межах;

є) для демократичної, правової держави неприпустимими є застосування будь-яких неконституційних форм і методів діяльності органів державної влади, оскільки вони суперечать існуючому конституційному порядку, порушують його стабільність;

є) надзвичайно високий рівень поширення корупційних явищ в усіх сферах суспільного і державного життя на сьогодні став суттєвою перешкодою на шляху формування в Україні правової держави і загрозою стабільності існуючого конституційного ладу.


Список використаної літератури

1. Конституційне право України: Навч. посібник для юридичн. спец. вузів/ НАН України; Інт держави і права ім. В.М.Корецького; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка; Нац. акад. внутрішніх справ України; Авт. В.Ф.Погорілко, О.Ф.Фріцький, О.В.Городецький та ін.; За ред. В.Ф.Погорілка. - 4-е вид.. - К.: Наук. думка, 2003. - 731 с.

2. Конституційне право України : Академічний курс: У 2 т.: Підручник/ Відп. ред. Віктор Погорілко; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. - К.: ТОВ "Вид. "Юридична думка". – 2006. - Т. 1. - 2006. - 543 с.

3. Кравченко В. Конституційне право України: Навчальний посібник/ Віктор Кравченко,. - 4-е вид., випр. та доп.. - К.: Атіка, 2006. - 567 с.

4. Лисенков С. Основи правознавства/ Сергій Лисенков,. - К.: Либідь, 2000. - 391 с.

5. Логвінова М. Основи правознавства: Навчальний посібник/ Марія Логвінова, Віталій Кафарський,; Ред. В. П. Нагребельний; Мін-во освіти і науки України, Прикарпатський ун-т ім. В.С.Стефаника. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 566 с.

6. Орлов П. Основи правознавства: науково-популярна література/ Павло Орлов,. - Донецьк: Аль-фа-Прес, 2004. - 302 с.

7. Основи правознавства: Навчальний посібник/ П. І. Гнатенко, В. М. Калашников, К. А. Марков та ін.; Ред. П. І. Гнатенко. - К.: Юридична книга, 2003. - 319 с.

8. Основи правознавства: Навчальний посібник/ В. П. Пастухов, В. Ф. Пеньківський, Л. М. Подкоритова; За ред. В. П. Пастухова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. - К.: Алерта, 2005. - 377 с.

9. Основи правознавства України: Навчальний посібник/ С. В. Ківалов, П. П. Музиченко, Н. М. Крестовська, А. Ф. Крижанівський. - 2-е вид., доп. і перероб.. - Харків: Одіссей, 2003. - 334 с.

10. Погорілко В. Конституційне право України: Підручник/ Віктор Погорілко, Владислав Федоренко; За заг. ред. Віктора Погорілка,; М-во освіти і науки України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, НАН України, Київський ун-т права. - К.: Наукова думка: Прецедент, 2006. - 338 с.

11. Савчук П. Основи правознавства: Посібник для абітурієнтів/ Петро Савчук, Юлія Самойленко,; Ред. В Дмитренко, . - К.: А.С.К., 2000. - 206 с.

12. Синенко В. Конституційне право України: Хрестоматія/ Василь Олександрович Синенко,; Василь Синенко; Кіровоград. Держ. техн. ун-т. - Кіровоград, 2000. - 104 с.

13. Фрицький О. Конституційне право України: Підручник/ О.Ф.Фрицький,; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2002 2003. - 535 с.

14. Шмеріга В. І. Конституційне право України: Інтерактивний курс/ В. І. Шмеріга, Н. М. Крестовська. - Харків: Одіссей, 2004. - 238 с.

15. Шпиталенко Г. Основи правознавства: Навчальний посібник для студ. вузів/ Галина Шпиталенко, Рок-солана Шпиталенко,. - 4-те вид.. - К.: Каравела, 2006. - 375 с.

загрузка...
Top