Конституційні основи дотримання та обмеження прав людини в оперативно-розшуковій діяльності

Однією з загальних засад конституційного ладу України, як і решти держав, що обрали для себе демократичний шлях суспільно-політичного розвитку, є визнання людини, її життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканності й безпеки найвищою соціальною цінністю; тому права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності органів державної влади (як це передбачено ст. 3 Основного Закону України). До того ж згідно з положенням ст. 21 цього Закону ці права і свободи вільних і рівних за своєю гідністю суб’єктів є невідчужуваними та непорушними. Вони є гарантованими і за жодних умов не можуть скасовуватися (ч. 2 ст. 22), через що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ч. 3 ст. 22).

Така орієнтація законодавчих основ правової системи нашої держави цілком узгоджується з загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, сформульованими, зокрема, у Загальній декларації прав людини (від 10 грудня 1948 р.) та Європейській конвенції з прав людини (4 листопада 1950 р.). Так, ст. 17 згаданої Конвенції забороняє будь-яке тлумачення її положень, котре б надавало тій чи іншій державі, групі осіб або окремій особі право вчиняти які- небудь дії, спрямовані на ліквідацію прав і свобод, що викладені в цій Конвенції, або на обмеження їх у більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції. Тобто в межах сучасного демократичного конституціоналізму «ідея людини» та її непорушних прав і свобод спрямована «у площину реальних конституційно-правових відносин»; вона «перетворюється на нормативну базову основу легітимації влади і конституційно-правового обґрунтування обов’язків держави перед людиною» [1, 107].

Водночас практичне застосування цих принципів і норм у контексті здійснення оперативно-розшукових заходів досить часто пов’язане з деякими цілком закономірними труднощами, що виникають на ґрунті суперечностей між загальною цільовою спрямованістю оперативно-розшукової діяльності (далі — ОРД) на забезпечення та охорону конституційних прав і свобод людини і громадянина та практично зумовленою потребою «вторгнення» суб’єктів виконання цих заходів у сферу «недоторканної» правової свободи. Ефективність подолання подібних перешкод значною мірою залежить від ступеня повноти та чіткості визначення нормативних підвалин вирішення названих суперечностей уже в самому Основному Законі, а не тільки у «закритих» відомчих актах (вже хоча б через те, що проблема забезпечення прав людини є значно масштабнішою за вузькопрофесійні аспекти ОРД).

З огляду на ці обставини, головним предметом аналізу в цій статті є можливі шляхи вдосконалення конституційного регулювання діяльності суб’єктів та органів ОРД у напрямі якомога ширшого й надійнішого забезпечення основоположних прав і свобод у поєднанні з результативністю цієї діяльності.

Різні аспекти згаданої проблеми досліджувалися в наукових працях вітчизняних та зарубіжних учених — В. Боброва, Я. Давидова, А. Єфремова, Д. Никифорчука, А. Колодія, В. Овчинського та багатьох інших. Проте, з одного боку, поетапне розширення сфери невід’ємних прав і свобод людини, а з другого — постійне вдосконалення та якісна видозміна форм і засобів ОРД — зумовлюють «незгасаючий» характер актуальності питань щодо гарантування і дотримання цих прав і свобод при проведенні оперативно-розшукових заходів.

Міжнародне визнання та нормативне закріплення статусу невідчужуваності й непорушності за низкою суб’єктивних прав логічно передбачає те, що навіть у надзвичайних умовах не підлягають жодному «урізанню» такі фундаментальні права людини, як право на життя (через що військові дії не можуть несуперечливим чином бути віднесені до правових дій), право на недоторканність людської гідності та приватного життя, право на захист своєї честі та доброго імені, на особисту та сімейну таємницю, на житло, свободу совісті, судовий захист тощо. Зокрема, ч. 2 ст. 64 Конституції України, констатуючи можливість обмеження прав і свобод людини і громадянина в умовах воєнного або надзвичайного стану (у поєднанні з вимогою зазначення строку дії цих обмежень), містить перелік статей Основного Закону, що передбачають не обмежувані ним права і свободи за будь-яких умов.

Проте з огляду на специфіку ОРД, а також виходячи з умов ефективності протидії злочинності у процесі охорони законних інтересів особи, держави та суспільства, доводиться визнати припустимість низки правових обмежень. Останні розглядаються як виняток із загальних нормативних правил, підпорядкованих насамперед реалізації ідеї верховенства права в суспільному житті. Тому введення таких обмежень припускається лише за умови дотримання ряду законних вимог, узгоджених із суспільно значущими цілями, заради захисту й досяжності яких, власне, і визнається виправданість обмеження прав людини. Як наголошено у ст. 18 Європейської конвенції з прав людини, «обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо згаданих прав і свобод, можуть застосовуватися лише з тією метою, з якою вони передбачені».

Скажімо, згідно зі ст. 31 Конституції України, «кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо». Тобто йдеться передусім про виключність цього оперативно-розшукового заходу (через відсутність «гласних» можливостей заповнення утворюваних в ході ОРД «інформаційних прогалин»), його припустимості лише по відношенню до розслідуваної справи та підозрюваних у ній осіб, а також його обмеженість у часі строком тривалості цього розслідування.

Аналогічним чином ч. 1 ст. 32 Основного Закону України передбачає неправомірність втручання в особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією; а ч. 2 тієї самої статті визнає припустимість обмеження права на захист особи від збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про неї без її згоди лише у визначених законом випадках в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Щоправда, на конституційному рівні не визначається загальний зміст обмеження прав і свобод людини і громадянина, а також нормативні критерії припустимості такого обмеження. Це спричиняє до того, що в багатьох випадках «розмивається» демаркаційна межа між їх обмеженням та порушенням, оскільки в законодавстві відсутні які-небудь принципові підстави для встановлення граничного ступеня цих можливих обмежень. Так, ч. 4 ст. 41 Конституції України закріплює непорушність права власності, застерігаючи, що примусове його обмеження (ч. 5 ст. 41) може бути застосоване як виняток шляхом примусового відчуження (як виняткової міри в умовах воєнного чи надзвичайного стану) об’єктів права приватної власності з мотивів суспільної необхідності. Окрім того, ч. 7 ст. 41 містить положення про те, що власність не повинна використовуватися на шкоду правам, свободам і гідності громадян, а також інтересам суспільства. Однак через неоднорідність «інтересів суспільства» та невизначеність змісту «суспільної необхідності» ці конституційні положення можуть тлумачитися посадовими особами, так би мовити на власний розсуд. Відповідно, це обмеження не гарантує уникнення повного ігнорування права власності під прикриттям потреби для «суспільних інтересів».

Розглядаючи змістовну диференціацію понять «обмеження права» та «позбавлення права», цілком логічно зосередитись на тому, що перше, на відміну від другого, пов’язане з можливістю судового захисту особи в разі перевищення певної припустимої міри такого обмеження. Зокрема, Конституція України і Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» передбачають оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових та службових осіб. Крім того, згідно зі ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідних осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Однак перешкодами на цьому шляху є, по-перше, вже згадувана вище недостатня визначеність нормативної бази вирішення питань щодо порушення прав і свобод людини для чіткого розмежування у будь-якому випадку припустимого та неприпустимого їх обмеження. По-друге, як випливає зі ст. 150 Конституції, остання не передбачає можливості безпосереднього звернення громадян до Конституційного Суду зі скаргами на порушення конституційних прав і свобод. Не передбачається звернення до нього і звичайних судів, отже, судовий захист прав і свобод громадян стає досить проблематичним (попри положення ч. 3 ст. 8 Конституції про те, що «норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується»). Адже, по суті, підставою для такого звернення може бути, здебільшого, не стільки матерія об’єктивного юридичного закону, скільки суб’єктивна «точка зору особи» про те, що дії державних органів (у тому числі й органів, що здійснюють ОРД) призвели до порушення її прав та свобод.

Через відсутність узагальнених нормативних критеріїв припустимості обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина у кожній статті Основного Закону, котра передбачає виняткову можливість такого обмеження, зазначаються певні умови використання цієї можливості. Так, ст. 30 Конституції передбачає припустимість обмеження права на недоторканність житла (та, відповідно, заборони проникнення до помешкання чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку) за умови його вмотивованості рішенням суду, а також у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. Стаття 34, гарантуючи кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на вільний збір, зберігання, використання й поширення інформації, застерігає при цьому, що здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя тощо.

У плані узагальнення законних мотивів та умов застосовності обмежень конституційних прав і свобод у процесі здійснення таких оперативно-роз- шукових заходів, як стеження, обшуки, перлюстрація кореспонденції та прослуховування телефонних розмов вирізняються:

  • інтереси державної безпеки і громадського спокою;
  • економічний добробут країни;
  • запобігання безладдям і злочинам;
  • охорона здоров’я і моральності громадян;
  • захист прав і свобод інших осіб.

При цьому в жодному з випадків закон не може надавати необмежених повноважень по встановленню таємного стеження та інших методів ОРД, оскільки пов’язані з ними обмеження основоположних прав і свобод людини і громадянина не повинні перетворитися на їх порушення та відчуження. Адже навіть за умови деякого звуження діапазону тієї чи іншої забезпечуваної правом суб’єктивної свободи це обмеження не повинно бути абсолютним ні за обсягом, ні за часом. Так, долучення оперативного працівника при здійсненні покладених на нього службових завдань до приватної й конфіденційної інформації про особу, що потрапила до сфери ОРД, певна річ, становить цілком зрозуміле обмеження відповідного її права, передбаченого ст. 32 Конституції України. Однак якщо жоден суб’єкт ОРД при цьому не розголошує й не поширює таку інформацію без згоди самої особи, котрої вона стосується, і не використовує її за часо-просторовими межами слідства у справі, фігурантом якої є ця особа, то за таких умов не виникає підстав для висновку про порушення її права на особисту та сімейну таємницю.

Навіть коли йдеться про таке, здавалося б, абсолютне та «необмежуване» право, як право на життя (адже його можна лише забезпечити або порушити, проте неможливо частково «обмежити»), то і в цьому випадку не вдається обійтися без винятків стосовно дотримання цього права. Тому, як визначено п. 2 ст. 2 Європейської конвенції з прав людини, позбавлення життя не розглядається як порушення законного права людини на життя, коли воно є наслідком неминучої потреби застосувати силу:

а) при захисті будь-якої людини від незаконного насильства;

б) при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вартою;

в) у діях, законно вчинених із метою придушення бунту або заколоту.

Аналогічно тому, як некоректним було б відносити до виключної сфери приватного життя ті поведінкові вчинки особи, котрі зачіпають та обмежують права, честь і гідність інших осіб (а, відповідно, й здійснення таких вчинків не може охоронятися правом на недоторканність приватного життя), поведінка суб’єкта, яка несе в собі загрозу життю інших людей, не підлягає, відповідно, гарантуванню її захищеності конституційним правом на життя. Адже демократичний конституційний лад базується на основоположній нормі, проголошеній вже у ст. 1 Загальної декларації прав людини і закріпленій у ст. 21 Конституції України, згідно з якою усі люди є вільними і рівними у своїй гідності та правах. Тому, у разі неминучого вибору між правом на життя особи, що є суб’єктом посягання на життя і здоров’я інших осіб, та цим самим правом останніх, пріоритет цілком обґрунтовано надається праву потенційної жертви насильства (якщо, звичайно, не залишається інших — «безкровних» — варіантів вирішення подібної конфліктної ситуації).

На відміну від Основного Закону України, що не містить нормативних узагальнень щодо умов та міри припустимості обмеження прав і свобод людини та громадянина, в конституціях ряду інших держав такі узагальнення припустимі. Скажімо, п. 1 ст. 19 Конституції Федеративної Республіки Німеччини передбачає: «...якщо згідно з чинним Основним Законом яке-небудь з основних прав може бути обмежене законом або на підставі закону, то такий закон має носити загальний характер, а не торкатися лише окремих випадків. Крім того, в законі повинно бути вказане це основне право з посиланням на статтю Основного Закону». Ступінь та межі згаданого правового обмеження, загалом підпорядкованого охороні основ вільного демократичного ладу, визначаються рішенням Федерального конституційного суду (ст. 18); однак при цьому «сутнісний зміст основного права в жодному разі не може зачіпатися» (п. 2 ст. 19).

Конституція Російської Федерації в плані розглядуваного узагальнення містить таку (закріплену у ст. 55) норму: «Права та свободи людини і громадянина можуть бути обмежені федеральним законом лише тією мірою, в якій це є необхідним у цілях захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав та законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни та безпеки держави». Адже без визначення цільових орієнтирів, якими зумовлені мотиви та граничні межі вимушеного вторгнення державних органів у царину суб’єктивної правової свободи, зникають нормативні гарантії дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Концептуально узагальнюючи умови припустимості обмеження цих прав і свобод, а також враховуючи практику Європейського суду з прав людини, Конституційного Суду України та конституційних судів ряду інших держав, вбачається за доречне взяти до уваги низку таких — принципових у плані розглядуваних тут питань — моментів.

По-перше, зміст та обсяг обмежень конституційних прав мають визначатися за принципом необхідності та співрозмірності з визнаними в Основному Законі цілями таких обмежень. В іншому разі останні цілком правомірно поставатимуть перед проблемою їх обґрунтованості та виправданості.

По-друге, ці обмеження повинні спрямовуватися на досягнення правового балансу в суспільстві, оскільки всі суб’єкти права (згідно з самою ідеєю демократії) є конституційно рівними між собою. Адже шлях до правової держави передбачає «не протиставлення одних інтересів іншим, оголошення державних чи особистих інтересів пріоритетними, а встановлення реального співвідношення інтересів» [1, 108].

По-третє, ці обмеження не можуть бути нормативною підставою для такого регулювання, котре посягало б на сутність того чи іншого з прав людини та нівелювало б його реальний зміст.

По-четверте, обмеження суб’єктивних прав і свобод може виправдовуватися публічними (суспільними чи державними) інтересами лише за умови їхньої відповідності цілям захисту конституційно значущих цінностей, зорієнтованих насамперед на забезпечення якомога ширших можливостей реалізації цих прав і свобод.

По-п’яте, з метою виключення можливості неспівмірного обмеження прав і свобод людини і громадянина у конкретній правозастосовній ситуації, норма, що передбачає припустимість такого обмеження, має бути «формально визначеною, точною, чіткою, ясною, не припускаючи розширювального тлумачення встановлених обмежень і, відповідно, довільного їх застосування» [2, 46].

Вивчаючи зміст як чинної Конституції України, так і основних законів інших держав, нормативних документів міжнародних організацій, неважко помітити, що кожна стаття таких документів, в якій передбачається можливість обмеження певного права чи свободи, супроводжується відповідною мотивацією цього обмеження та переліком умов його здійснення. Зазвичай ці переліки різняться між собою як за кількістю, так і за якісним складом визначуваних підстав. Серед останніх зустрічаються такі: захист основ конституційного ладу, суверенітет та територіальна цілісність держави, суспільні інтереси, права та свободи інших осіб, національна безпека і оборона, економічний добробут країни, запобігання заворушенням і злочинам, протидія релігійній та расовій ворожнечі, здоров’я і моральність населення, охорона екологічної ситуації та природних якостей землі тощо. При цьому відмінності в переліках обґрунтовуючих підстав, що наводяться у різних випадках конституційного визначення умов можливості обмеження прав і свобод людини і громадянина, зумовлюють можливість правових дисбалансів, пов’язаних зі створюваною таким чином пріоритетністю чи то державних, чи суспільних, чи приватних інтересів. Крім того, варто підкреслити, що, в чинній Конституції України, на жаль, нормативно не визначається гранична міра припустимого обмеження цих прав і свобод, що відкриває досить широкий простір зловживанням у цьому напрямі реалізації повноважень державних органів.

З огляду на визначені обставини доцільно, мабуть, внести певні поправки до ст. 64 Основного Закону України, в якій передбачена сама можливість обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина, а також перелічені ті статті, що закріплюють права та свободи, необ- межувані в жодному випадку (навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану). Насамперед у цьому відношенні варто ввести нормативну вимогу щодо спрямованості подібних вимушених обмежень на досягнення взаємоузгодженої єдності та рівноваги правових засобів здійснення приватних та публічних інтересів. Це дасть змогу нормативно передбачити неприпустимість штучного розширення обсягу прав одних суб’єктів (фізичних осіб, державних органів чи громадських організацій) за рахунок відповідного звуження прав інших. Тим більше, що зазначена вимога логічно охоплює всі згадані вище конкретизуючі мотиви правових обмежень, залишаючись при цьому не лише їх абстрактним узагальненням, а й орієнтиром у прагненні справедливого балансу різноспрямованих інтересів у системі суспільних відносин.

Окрім того, в плані конституційного закріплення припустимої міри обмеження прав та свобод людини можна запропонувати нормативний критерій, згідно з яким таке обмеження може здійснюватися лише тією мірою, яка є необхідною і достатньою умовою досягнення його мети; однак при цьому ступінь цього обмеження не повинен перевищувати тієї граничної межі, за якою втрачається зміст того чи іншого основоположного права людини. Як, наприклад, рекомендовано Венеціанською Комісією, з огляду на узагальнення практики Європейського суду з прав людини, обмеження даних прав мають ґрунтуватися на дотриманні принципу пропорційності (тобто ці обмеження повинні бути співмірними із ступенем необхідності, що випливає з публічного інтересу та потреб захисту прав інших суб’єктів) та застосовуватися лише у найбільш серйозних випадках. У разі ж порушення згаданого принципу, будь-які суб’єктивні обов’язки, що пов’язані з такими обмеженнями, можуть бути анульованими.

Тому, повертаючись до питання щодо зумовлених специфікою та практичними потребами ОРД правових обмежень, котрі, з одного боку, сприяли б ефективності здійснення оперативно-розшукових заходів, а з другого — нормативно узгоджувалися із загальною орієнтацією демократичного суспільства на дотримання невід’ємних прав людини, можна дійти таких висновків:

  • оскільки головною метою ОРД є захист, охорона та поновлення порушених прав і свобод в умовах застосування спеціальних сил і засобів для вирішення завдань протидії злочинності, добування інформації про події чи дії, які створюють загрозу державній, військовій, економічній та екологічній безпеці країни, то пов’язане з цією діяльністю обмеження прав і свобод може здійснюватися лише в діапазоні їх дотримання (тобто в тих рамках, у яких це обмеження не призводитиме до їх порушення);
  • обмеження прав і свобод людини і громадянина при здійсненні оперативно-розшукових заходів (як і самі ці заходи) може застосовуватися як екстремальний засіб і тільки у тих випадках, коли ефективне досягнення цілей цих заходів іншими засобами не виявляється можливим;
  • найбільш загальним нормативним критерієм розглядуваних обмежень має бути їхня підпорядкованість умовам справедливого балансу приватних та публічних інтересів у системі правовідносин:
  • припустимість таких обмежень визначається: а) їхньою необхідністю для виконання поставлених завдань;

б) їхньою достатністю для забезпечення ефективності використання оперативно-розшукових засобів; в) потенційним діапазоном кількісного зменшення сфери використання конституційних прав і свобод, у межах якого їх якісний зміст залишатиметься непорушним.

Визначені принципові моменти оптимізації нормативного регулювання ОРД (у плані узгодження умов її практичної результативності з вимогами дотримання прав людини і громадянина) доцільно враховувати на усіх рівнях її правового забезпечення — від відомчих нормативно-правових актів до положень Основного Закону.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Заєць А. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. — К., 1999. — 248 с.
  2. Теория оперативно-розыскной деятельности / под ред. К. К. Горяйнова, В. С. Овчинского, Г. К. Синилова. — М., 2009. — 831 с.
загрузка...
Top