Конституційне право України

1. Поняття і предмет конституційного права.

2. Метод конституційного права та його види.

3. Загальна характеристика джерел конституційного права.

4. Система конституційного права.

5. Поняття та види конституційно-правових інститутів.

6. Поняття та класифікація конституційно-правових норм.

7. Види конституційно-правових відносин.

8. Суб'єкти конституційно-правових відносин.

9. Об’єкти конституційно-правових відносин

10. Конституційно-правова відповідальність. Поняття та функції конституцій.

12. Юридичні властивості Конституції України.

13. Види конституцій.

14. Характеристика Конституції України.

15. Порядок внесення змін до Конституції України.

16. Правовий захист Конституції України.

17. Етапи прийняття новітньої Конституції України.

18. Конституційна реформа в Україні.

19. Загальні засади конституційного ладу України.

20. Конституційна характеристика Української держави.

21. Державна символіка України.

22. Поняття громадянство України і його законодавче закріплення,

23. Підстави та умови набуття громадянства.

24. Підстави та умови припинення громадянства.

25. Повноваження державних органів, що вирішують питання громадянства.

26. Основні права і свободи громадян України, закріплені в Конституції.

27. Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадянина.

28. Політичні права і свободи громадян України.

29. Особисті права і свободи людини.

30. Економічні правд і Свободи людини і громадянина.

31. Соціальні права людини і громадянина.

32. Культурно-духовні право і свободи людини і громадянина.

33. Основні обов'язки громадян України, закріплені в Конституції України.

34. Гарантії прав і свобод громадян: поняття і види.

35. Правовий статус іноземців в Україні.

36. Правовий статус біженців.

37. Форми народного волевиявлення.

38. Виборча система України.

39. Стадії виборчого процесу.

40. Поняття та види виборів

41. Строки призначення виборів.

42. Утворення виборчих комісій.

43. Порядок утворення виборчих округів.

44. Порядок утворення виборчих дільниць.

45. Складання списків виборців.

46. Висування та реєстрація кандидатів в депутати.

47. Передвиборна агітація.

48. Час, місце та порядок проведення голосування.

49. Підрахунок голосів на виборчій дільниці.

50. Встановлення результатів виборів.

51. Повторне голосування та повторні вибори.

52. Види та зміст референдумів.

53. Порядок проведення референдумів.

54. Функції Верховної Ради України.

55. Чисельний склад i структура Верховної Ради України.

56. Строк повноважень народних депутатів.

58. Припинення повноважень народного депутата Верховної Ради України.

59. Права народного депутата України в Верховні Раді України і його органах.

60. Обов'язки народного депутата України в Верховній Раді України і його Органах.

61. Повноваження Верховної Ради України.

62. Порядок роботи Верховної Ради України.

63. Припинення повноважень Верховної Ради України.

64. Депутатський запит і порядок його розгляду.

65. Депутатське звернення і порядок його розгляду

66. Порядок, утворення і діяльність комітетів верховної Ради України.

67. Порядок утворення і діяльності тимчасових спеціальних та слідчих комісій.

68. Коаліція депутатських фракцій.

69. Акти Верховної Ради України.

70. Законодавчий процес та його стадії.

71. Загальні умови президентських виборів.

72. Порядок і строки призначення виборів Президента України.

73. Організація і проведення виборів Президента України.

74. Висування та реєстрація кандидатів в Президенти України.

75. Встановлення результатів виборів Президента України Центральною виборчою комісією.

76. Строки повноваження Президента України.

77. Припинення повноважень Президента України.

78. Функції Президента України.

79. Повноваження Президента України у сфері^національної безпеки, оборони та військової політики.

80. Представницькі повноваження Президента.

81. Повноваження Президента по відношенню до Верховної Ради та в сфері законодавчої влади.

82. Повноваження Президента в сфері виконавчої влади.

83. Повноваження Президента в сфері судової влади.

84. Процедура усунення Президента з поста у порядку імпічменту.

85. Припинення повноважень Президента за станом здоров'я.

86. Кабінет Міністрів України як виший виконавчий орган державної влади.

87. Склад Кабінету Міністрів України Призначеним Кабінету Міністрів України.

88. Основні повноваження Кабінету Міністрів України.

89. Організація роботи Кабінету Міністрів України.

90. Центральні органи виконавчої влади.

91. Органи виконавчої влади на місцях.

92. Органи судової влади. Функції судової влади.

93. Система суддів загальної юрисдикції.

94. Основні вимоги до суддів,

95. Припинення повноважень суддів.

96. Форми звернення до Конституційного Суду України.

97. Повноваження Конституційного Суду України.

98. Склад та призначення суддів Конституційного Суду України.

99. Прокуратура України. Система, компетенція.

100. Система адміністративно-територіального устрою України.

101. Компетенція Автономної Республіки Крим.

102. Представницькі та виконавчі органи Автономної Республіки Крим..

103. Поняття місцевих органів влади та самоуправління в відповідності з Конституцією України.

104. Система місцевого самоврядування.

105. Повноваження місцевого самоврядування.


1. Поняття і предмет конституційного права

В одних країнах визнається категорія "конституційне право" (США, Франція, Росія, Угорщина, Україна та ін.), в інших застосовується термін "державне право" (Австрія, Німеччина, Швейцарія).

Взагалі у сучасний період ця різниця має лише відносне значення, а найменування відповідної галузі права в умовах конкретної країни визначається традиційними підходами, які збереглися у науці та державно-правовій практиці. Отже можна говорити про відносну тотожність, синонімічність термінів "державне право" і "конституційне право". Предмет правового регулювання є основним знаряддям поділу системи права на відповідні галузі. З одного боку, він безпосередньо впливає на якісно визначений вид суспільних відносин, які вимагають правового регулювання, з другого — відповідно суспільні відносини є тією об'єктивною основою, яка викликає до життя право і вносить у нього системоутворюючі ознаки.

Кожна галузь права, в тому числі конституційне право, регулюють відповідний вид суспільних відносин, які вимагають правового регулювання. Природно, що вони об'єктивно не можуть бути однакові для всіх галузей права. Наприклад, у цивільному праві для них характерне перш за все те, що учасники правовідносин мають рівні права, іншим галузям притаманні інші особливості. Специфічним є й предмет конституційного права. Ідеально він повинен включати такі складові: — людина — громадянське суспільство — влада як основна ознака держави — економічні, соціальні, політичні, духовні сфери життєдіяльності суспільства в демократичній державі — територіальна організація держави.

Зокрема, до обсягу конституційно-правового регулювання включаються так звані соціально-політичні відносини владарювання, які уособлюють соціальні передумови змісту політики, її взаємозв'язок з економічними і соціальними основами суспільства і які регулювалися нормами радянських конституцій і визначали змістовні характеристики, на жаль, не всієї влади, а лише державної. Ці відносини звичайно не регулювалися безпосередньо конституційним правом і перебували у сфері реальної державно-політичної діяльності. В результаті у колишніх радянських конституціях існував фактор фіктивності ряду найважливіших конституційних положень, які визначали засади влади.

Таким чином, предмет конституційного права України це сукупність політико-правових суспільних відносин, пов'язаних з взаємовідносинами держави і особи в Україні, народним волевиявленням, організацією та здійсненням державної влади і місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних умов владування, а також з державно-територіальною організацією України, які регулюються нормами цієї галузі національного права.

2. Метод конституційного права та його види

Для повного з'ясування змісту конституційного права важливе значення має метод правового регулювання. Відповідно до загальної теорії права метод правового регулювання — це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, який здійснюється за допомогою юридичних засобів.

Цей метод характеризується:

— колом суб'єктів, яких держава визнає правоздатними і дієздатними;

— порядком формування, встановлення юридичних прав і обов'язків суб'єктів;

— ступенем визначеності змісту юридичних прав і обов'язків;

— співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку повноважень (дозволів), обов'язків та заборон; порядком (процедурою) здійснення юридичних прав і обов'язків; способами примусового забезпечення прав і обов'язків.

Специфіка конституційного методу правового регулювання полягає в тому, що він е сукупністю способів регулювання політико-правових суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права.

Перш за все, слід враховувати ту обставину, що внаслідок свого призначення, місця і ролі конституційного права в системі національного права України, необхідно розрізняти методи, які притаманні виключно конституційному праву, і методи, які властиві як усім галузям, так і певною мірою галузі конституційного права.

До першого виду методів, властивих лише конституційному праву, належать такі методи.

Метод владного впливу, який застосовується щодо суб'єктів правовідносин у конституційному праві.

Метод загального (конституційного) нормування, який є характерним для закріплення правового статусу особи (за винятком політичних прав) у межах та обсязі конституційного закріплення без конкретизації цього інституту.

Метод конкретного регулювання, притаманний для регулювання більшості конституційно-правових відносин.

Ці методи можуть бути визначені як основні.

Що стосується другого виду методів, то, як і реалізація правових норм взагалі, вони здійснюються у конституційному праві у формі додержання, виконання, використання і застосування. Крім безпосередньої реалізації конституційних норм, частина їх реалізується у поєднанні з поточним законодавством.

3. Загальна характеристика джерел конституційного права

Джерелом права є діяльність державних органів зі встановлення правових норм (нормотворчість, санкціонування). Самі ж акти, які містять правові акти, є різноманітними формами права. На наш погляд, при визначенні поняття джерел конституційного права слід виходи з такого. Джерела права взагалі і конституційного зокрема необхідно розглядати з таких вихідних позицій.Для того, щоб норми конституційного права виконували своє призначення, вони повинні бути виражені в певних формах. При цьому слід виходити з філософського розуміння єдності форми і змісту, згідно з яким форма — це продовження змісту, в даному випадку — певної норми конституційного права.

Отже, форми, в яких виражені норми конституційного права є джерелами державного права України.

Вимоги, які пред'являються до джерел конституційного права, зводяться до того, що останні повинні мати: визначеність, тобто вимогу чітко формулювати права та обов'язки суб'єктів правовідносин, вказувати на умови, які тягнуть за собою юридичні наслідки; загальнообов'язковість, згідно з якою, норми конституційного права мають бути обов'язкові для всіх; загальновідомість — вони повинні бути відомими всім, до кого адресовані. Джерела конституційного права України як частина єдиної правової системи держави, повинні також відповідати таким загальним для всієї системи властивостям, як: системність, тобто чітко визначену погодженість єдиної системи правових норм, яка складається не лише з норм Конституції України, а й з ряду нормативно-правових актів конституційного характеру; нормативність, за допомогою якої визначається характер установ конституційного законодавства; надійну державну забезпеченість, тобто охорону джерел конституційного права сукупністю певних гарантій, встановлених Конституцією України.

Джерелом конституційного права є закони.

Закон — це виданий у встановленому порядку акт законодавчої влади держави, що містить правові норми, які регулюють найважливіші суспільні відносини і мають найвищу юридичну силу.

У конституційному праві їх поділяють на 3 види: конституційні, органічні і звичайні (іноді застосовується і такий термін, як "ординарні").

Конституційні закони це такі закони, які вносять зміни і доповнення до Конституції, приймаються в особливому, ускладненому порядку і мають таку саму юридичну силу, що й сама Конституція. Тобто вони регулюють ті самі політико-правові суспільні відносини, що й Конституція, але на відміну від неї такі закони своїм регулюючим впливом охоплюють не весь комплекс Конституції, а лише певні, найважливіші її частини, які безпосередньо визначаються самою Конституцією.

Органічні закони приймаються за прямими приписами Конституції в порядку, відмінному від процедури прийняття як конституційних, так і звичайних законів, і посідають проміжне місце між ними.

Звичайні ординарні закони, якщо в них містяться конституційні норми, також є джерелом державного права. Вони є складовою частиною поточного законодавства і приймаються у порядку такої самої законодавчої процедури, що й інші нормативно-правові акти парламенту.

Джерелом конституційного права є й окремі загально-нормативні укази Президента України, які містять конституційно-правові норми (наприклад, укази "Про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України" від 31 березня 1992 р.; "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" від 10 червня 1997 р.).

Окремі конституційно-правові норми можуть міститися у деяких постановах Кабінету Міністрів України (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про порядок легалізації об'єднань громадян" від 26 лютого 1993 р.).

Джерелом конституційного права можуть бути й договори. Договір як джерело конституційного права це угода держав, державних утворень та їх органів з питань їх взаємовідносин.

4. Система конституційного права

З одного боку, система конституційного права як галузі національного права являє собою єдність і послідовність розподілу конституційно-правових норм на певні групи залежно від їх змісту, значення цих норм та характеру політико-правових суспільних відносин, які ними регулюються. З другого боку, як система норм галузі конституційного права вона обумовлена рядом ознак: конституційне право — функціональна система, в якій норми взаємопов'язані, логічно взаємоузгоджені і розміщені за певною субординацією.

Системоутворюючими факторами є предмет правового регулювання, метод правового регулювання, рівень розвитку загальнолюдських цінностей у суспільстві, процес сформування демократичної правової держави, єдність і послідовний розподіл норм конституційного права на певні групи залежно від їх змісту, значення та характеру політико-правових суспільних відносин, які регулюються. Місце кожної з груп у системі конституційного права залежить від питомої ваги цих правових норм, які охоплюються цією групою, їх значення, а також принципів, на підставі яких будується галузь права. Ці критерії здійснюють перш за все зовнішній вплив на систему конституційного права. У той же час єдність і стабільність системи цих норм забезпечують і зв'язки системоутворення та системозбереження з точки зору внутрішньої системно-функціональної організації конституційного права. Такими системоутворюючими зв'язками є генетичні, субординаційні, координаційні (взаємодії) та управління. На систему конституційного права поширюються й інші закони системоутворення. До них належать: логічний взаємозв'язок, взаємозалежність і побудова елементів системи залежно від їх важливості для людини і держави; структурованість системи як засіб зв'язку елементів в одне ціле і ускладнення системи в міру її розвитку, розширення функціональних зв'язків між ними і наявність головного елемента системи (людина як вища соціальна цінність), який визначає закономірності побудови всієї системи в цілому; відносна самостійність інших елементів системи стосовно головного.

Отже, під системою норм конституційного права розуміється обумовлене системоутворюючими зв'язками і факторами розміщення норм за інститутами, що перебувають у таких взаємозумовлених зв'язках, які дають можливість функціонувати системному утворенню як єдиному цілому.

5. Поняття та види конституційно-правових інститутів

Будь-які правовідносини, у тому числі і в конституційному праві, є результатом впливу правової норми на суспільні відносини, які можна охарактеризувати як засіб переведення змісту правової норми (суб'єктивного права) в її конкретні (суб'єктивні) права та обов'язки учасників правовідносин. Як одному з видів правовідносин конституційно-правовим відносинам у цілому притаманні загальні ознаки, що характерні для правовідносин взагалі: вони є вольовими відносинами, виникають між учасниками правовідносин відповідно до норм права, які визначають їх права і обов'язки.

Норми конституційного права діють у тому разі, коли вони реалізуються. Під реалізацією норм конституційного права розуміється здійснення учасниками конституційно-правових відносин встановлених у них приписів. У результаті реалізації цих норм виникають конституційно-правові відносини. Отже політико-правові суспільні відносини, врегульовані нормами Конституції України, становлять конституційно-правові відносини.

Існує й інша думка, згідно з якою конституційно-правові відносини — це юридичний зв'язок між суб'єктами цих відносин.

6. Поняття та класифікація конституційно-правових норм

Норми конституційного права діють у тому разі, коли вони реалізуються. Під реалізацією норм конституційного права розуміється здійснення учасниками конституційно-правових відносин встановлених у них приписів. У результаті реалізації цих норм виникають конституційно-правові відносини. Отже політико-правові суспільні відносини, врегульовані нормами Конституції України, становлять конституційно-правові відносини.

Існує й інша думка, згідно з якою конституційно-правові відносини — це юридичний зв'язок між суб'єктами цих відносин.

Таким чином, конституційно-правові відносини це політико-правові суспільні відносини, врегульовані нормами конституційного права України, змістом яких, є юридичний зв'язок між його суб'єктами у формі прав та обов'язків, передбачених відповідною конституційно-правовою нормою.

Будь-які правовідносини, у тому числі і в конституційному праві, є результатом впливу правової норми на суспільні відносини, які можна охарактеризувати як засіб переведення змісту правової норми (суб'єктивного права) в її конкретні (суб'єктивні) права та обов'язки учасників правовідносин. Як одному з видів правовідносин конституційно-правовим відносинам у цілому притаманні загальні ознаки, що характерні для правовідносин взагалі: вони є вольовими відносинами, виникають між учасниками правовідносин відповідно до норм права, які визначають їх права і обов'язки.

Разом з тим конституційно-правові відносини мають і свої особливості, визначені ведучим місцем конституційного права у правовій системі українського національного права. До цих особливостей належать: їх особливий зміст, зумовлений специфічним характером предмета і методу конституційного права; особливе місце і роль цих відносин у системі правовідносин; особливе коло суб'єктів конституційно-правових відносин.

7. Види конституційно-правових відносин

Матеріальними видами об'єктів конституційно-правових відносин є:

— політичні блага — конституційний лад, суверенітет, влада, влада народу, державна влада, громадянство, депутатський мандат, посада, територіальна цілісність тощо;

— дії уповноваженого суб'єкта (парламенту, Президента України, народного депутата тощо);

— дії зобов'язаних суб'єктів (підпорядкованих органів державної влади, суб'єктів правовідносин, щодо яких прийнято відповідне рішення Конституційного Суду України);

— речі та інші майнові і духовні блага (власність, засоби виробництва, предмети споживання, гроші, цінні папери, податки, збори, інтелектуальна власність, наукові і літературні твори, образотворче мистецтво тощо);

— поведінка суб'єктів конституційно-правових відносин;

— результати поведінки суб'єктів таких відносин;

— природні об'єкти.

Видами об'єктів нематеріальних конституційно-правових відносин є:

— особисті нематеріальні блага людини і громадянина (життя, здоров'я, честь, гідність);

— певні соціальні властивості і риси об'єднань, спільностей;

— духовні цінності.

У більшості випадків підставою для виникнення, зміни і припинення конституційно-правових відносин є дії або акти як результат таких дій.

Так, згідно зі ст. 88 Конституції України Голова Верховної Ради України обирається єдиним законодавчим органом — парламентом України. Об'єктом правовідносин тут є дія, внаслідок якої реалізується ця норма Конституції.

8. Суб'єкти конституційно-правових відносин

Оскільки юридичний зміст правовідносин становлять права та обов'язки їх учасників, остільки особливості змісту конституційно-правових відносин слід шукати в характері прав та обов'язків учасників правовідносин, встановлених нормами конституційного права. Особливості цих прав обов'язків полягають у тому, що вони найповніше виражають суверенітет українського народу, визначають становище людини і громадянина в суспільстві і державі, закріплюють форми здійснення державної влади в Україні.

Суб'єктами цих відносин є: Український народ — носій повновладдя; Українська держава; нації, корінні народи, національні меншини, що населяють Україну; фізичні особи; юридичні особи; громадяни України; в деяких випадках іноземці і особи без громадянства; політичні партії і громадські організації; державні органи та органи державної влади; виборці, що об'єднані у виборчі округи; комітети та комісії Верховної Ради України; депутати; службові особи державних органів і громадських об'єднань; адміністративно-територіальні одиниці; територіальні громади та інші елементи системи місцевого самоврядування.

Статус учасників конституційно-правових відносин полягає в тому, що вони посідають особливе місце у сфері суспільних відносин, які виникають і діють у процесі взаємовідносин людини і громадянина як ведучого суб'єкта цих правовідносин і держави та її органів, які відіграють службову роль стосовно особи, внаслідок чого основне знаряддя їх діяльності — державна влада — обмежена Конституцією.

Такі відносини влади, зокрема її носії — перелічені суб'єкти, посідають особливе місце тому, що саме вони здійснюють таку владу, наділені виключними повноваженнями, їхні дії і вчинки здебільшого мають владно-імперативний характер. Однак суб'єкти цих відносин наділені неоднаковими правами та обов'язками, тобто різною за змістом державно-правовою правоздатністю. Так, ніхто з учасників суспільних відносин не наділений такою правоздатністю, яку має народ України, тобто сукупність громадян, — суверенний носій влади. Причому свою владу він може реалізувати як через систему створюваних ним органів, так і безпосередньо.

9. Об’єкти конституційно-правових відносин

Під об'єктами конституційно-правових відносин розуміють певні дії, особисті, соціальні або державні блага, які безпосередньо задовольняють інтереси і потреби суб'єктів цих відносин і з приводу яких їх учасники вступають у ці відносини і здійснюють свої суб'єктивні конституційні права і обов'язки.

Серед матеріальних видів об'єктів конституційно-право-вих відносин провідна роль належить загальнонародним та загальнодержавним об'єктам. Це:

— конституційний лад в Україні, право визначати і змінювати який належить виключно народові (ч. З ст. 5 Конституції);

— влада народу, державна влада, місцева влада (статті 5, 6 та 7);

— суверенітет і територіальна цілісність України (статті 1, 2 та 17);

— економічна та інформаційна безпека України (ч. 1 ст. 17).

До дій уповноваженого суб'єкта належать:

— повноваження Верховної Ради (статті 85 і 92 Конституції). Згідно з ч. 2 ст. 82 Конституції України Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу;

— повноваження Президента України (ст. 106 Конституції). За ст. 104 Конституції України повноваження Президента починаються з моменту складення присяги і припиняються у строк, визначений законом, або достроково чи в порядку імпічменту (статті 108 і 109 Конституції);

— повноваження народного депутата України, які починаються з моменту складання присяги і припиняються у строк, визначений законом, або достроково (статті 79 і 81 Конституції).

Об'єктами конституційно-правових відносин є й дії зобов'язаних суб'єктів. Зокрема, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів (ч. 4 ст. 115 Конституції України);

Серед другої групи видів об'єктів (нематеріальні об'єкти) конституційно-правових відносин слід передусім виділити особисті нематеріальні блага людей.

10. Конституційно-правова відповідальність. Поняття та функції конституцій

Зміст конституції — це сукупність конституційно-правових норм, принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, її взаємовідносини з суспільством, людиною і громадянином.

Конституція, як особливий нормативно-правовий акт, посідає самостійне й особливе місце у правових системах сучасних демократичних держав. Від усіх інших нормативно-правових актів Конституція відрізняється такими рисами:

— особливим суб'єктом, який розробляє Основний Закон або від імені якого він приймається (народ, парламент, установчі збори);

— всеосяжним об'єктом конституційного регулювання, тобто тією сферою політико-правових суспільних відносин, вплив на які вона поширює;

— особливими юридичними властивостями: верховенством у системі права, вищою юридичною силою, особливим порядком прийняття, внесення в конституцію змін і доповнень, спеціальними формами охорони конституції.

Розрізняються два види змісту Основного Закону: суспільний зміст конституції, тобто предмет конституційно-правового регулювання, і правовий зміст, тобто за основу беруться норми, з яких складається конституція (норми, інститут тощо).

Уявляється, що сутність і зміст конституції виявляється У сукупності її властивостей (юридичних, політичних тощо).

1. Конституція як юридичний документ. Терміни "конституція" і "Основний Закон" — тотожні (Україна, ФРН та ін.). Це головне джерело національного права, ядро всієї правової системи, юридична правова база поточного законодавства.

2. Найважливішою властивістю конституції є її верховенство, тобто пріоритет її положень у системі джерел права, яке забезпечується особливим порядком її розробки, прийняття і доповнення, визнання її вищою юридичною силою. В цій властивості відображається одна з ознак правової держави — верховенство права і перш за все конституції.

3. Стабільність конституції — найважливіша умова режиму законності, сталості всієї правової системи і організації державної влади, визначення правових відносин між особою і державою. Прикладом такої стабільності є Конституція США, в яку з 1789 по 1985 рр. члени конгресу внесли 9991 конституційний проект, а прийнято було лише 27.

4. Особливою юридичною властивістю Конституції України є її правовий захист, метою якого є виключення можливості порушення та дотримання норм Основного Закону держави всіма органами державної влади, посадовими, фізичними і юридичними особами.

12. Юридичні властивості Конституції України

Конституції виявляється у тому, що народ, як носій, джерело суверенітету, влади володіє таким вищим його проявом, як установча влада, завдяки якій лише він має право встановлювати ті засади державного і суспільного устрою, які визначає народ.

Що стосується всеохоплюючого об'єкта конституційного регулювання, то він виявляється у предметі конституційно-правового регулювання або у специфіці тих політико-правових суспільних відносин, які він регулює і закріплює.

Юридичні властивості конституції, крім перелічених вище, виявляються також у ролі Основного Закону як ядра всієї правової системи, а також в особливостях прийняття конституції, її перегляді та внесенні в її текст відповідних поправок.

Таким чином, Конституція (Основний Закон держави або система правових актів) — це нормативно-правовий акт, що має юридичні властивості за допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його імені, закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського суспільства, які охороняються державою, утверджують основні засади устрою суспільства і держави, визначають суб'єктів влади, а також механізм її організації і здійснення.

Зміст конституції виявляється в її формі і являє собою спосіб організації матеріалу, який у ній міститься.

Незважаючи на те, що конституційні норми відображають політику держави, конституція є перш за все правовим актом. Тому необхідно визначити її місце і роль у системі національного права України, її юридичну силу та особливості. На всі ці питання може дати відповідь висвітлення юридичних властивостей Конституції як юридичного нормативно-правового акта.

Перш за все, слід відзначити, що Конституція України є елементом системи нормативно-правових актів, її не можна винести за межі чинного права, оскільки є складовою частиною позитивного права і в той же час — специфічним законодавчим актом. Більше того, Конституція — основна галузь національного права і всієї правової системи України.

13. Види конституцій

Зміст конституції виявляється в її формі і являє собою спосіб організації матеріалу, який у ній міститься.

Підставою видової диференціації є певні критерії.

Зокрема, залежно від періоду дії розрізняють постійні конституції (у більшості країн світу) і тимчасові (наприклад, Мала конституція Польщі).

За порядком зміни конституцій, розрізняють жорсткі (стабільні; США), гнучкі (Франція, Венесуела) та змішані Основні Закони (Велика Британія, закони якої включають парламентські закони; судові прецеденти, акти тлумачення; статути, конституційні угоди, які містять так звані конвенції та норми).

Підставою видової класифікації може бути державний лад, залежно від якого розрізняють демократичні та авторитарні конституції; різновидом останніх можуть бути тоталітарні конституції.

За формою правління виділяються монархічні і республіканські конституції.

В юридичній науці часто-густо стверджується, що існують, на жаль, без визначеного певного критерію юридична і фактична різновиди конституції.

14. Характеристика Конституції України

Моментом набуття чинності Конституцією є час оголошення результатів голосування за проект Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної ради України.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, та 14 перехідних положень.

Преамбула

Розділ І. Загальні засади.

Розділ II. Права, свободи та обов'язки людини і громадянина.

Розділ ІІІ. Вибори. Референдум.

Розділ IV. Верховна Рада України.

Розділ V. Президент України.

Розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.

Розділ VII. Прокуратура.

Розділ VIII. Правосуддя.

Розділ IX. Територіальний устрій України.

Розділ X. Автономна Республіка Крим.

Розділ XI. Місцеве самоврядування.

Розділ XII. Конституційний Суд України.

Розділ XIII. Внесення змін до Конституції України.

Розділ XIV. Прикінцеві положення.

Розділ XV. Перехідні положення.

Конституція України це особливий нормативно-правовий акт — Основний Закон Української держави. Розширення меж правового регулювання за рахунок суто "державної сфери" призвело до того, що в юридичній науці радянського періоду був зроблений висновок про те, що Конституція — це Основний закон не лише держави, а й суспільства. Дійсно, як і вся система права, Конституція звернута і до суспільства, проте вона, як і будь-який інший закон, являє собою різновид правового акта, характеризується властивостями останнього і приймається державою в особі її органів.

Конституція України — це безпосередньо чинне право. Конституція, всі її статті набирають чинності після її затвердження згідно з існуючим порядком, як правило, у повному обсязі без будь-яких обмежень. Разом з тим, її положення реалізуються далеко неоднаково. Регулятивна дія ряду статей Конституції виявляється повною мірою лише у єдиному комплексі з іншими нормами, які закріплені в звичайних законах. Не випадково, що в самій Конституції перелічено закони, без яких дія її статей була б утруднена.

Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих правових норм, тобто Конституція є базою поточного законодавства.

Конституція України закріплює в узагальненому вигляді положення, які мають найбільш важливе значення для життя суспільства на даному етапі. Внаслідок свого становища в ієрархії правових актів Конституція характеризується найбільш високим рівнем узагальненості регулюючих відносин. Своїми нормами вона охоплює все суспільство. В Конституції у ряді випадків прямо зазначається, яким чином найбільш загальне рішення конкретизується у галузевому законодавстві.

15. Порядок внесення змін до Конституції України

Властивістю Конституції України є особливий порядок її прийняття, доповнення і зміни. Так, відповідно до ст. 154 Конституції України законопроект про внесення змія до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції Украй крім розділу І "Загальні засади", розділу III"Вибори. Рефендум" і розділу XIII"Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятий якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради Украй нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні засади", розділу III"Вибори. Референдум" і розділу "Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради України Президентом України або не мені двома третинами від конституційного складу Верховної РадиУкраїни і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України затверджується всеукраїнським референдумом, який підписує Президент України.

Повторне подання законопроекту про внесення розділів І, IIIі XIIIцієї Конституції з одного й того самого клопотання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції.

16. Правовий захист Конституції України

Юридичною властивістю Конституції України є особливий правовий захист, який має на меті забезпечення дотримання конституційних положень, захист від порушень як «знизу» - фізичними і юридичними особами, так і «згори» - різними гілками державної влади. В той же час захист Конституції України може здійснюватися лише правовими засобами. Вони передбачають застосування органами державної влади, посадовими особами з метою дотримання Конституції України форм і методів діяльності в рамках наданої компетенції. Конституції деяких держав (наприклад, Словаччини, ФРН) передбачають можливість застосування і неправових засобів захисту, закріплюючи право народу чинити опір неконституційній владі, але їх застосування можливе лише в надзвичайних ситуаціях.

Правовий захист Конституції України здійснюють:

1. Вищі органи державної влади: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. Так, наприклад, згідно з Конституцією України Президент України є гарантом додержання Конституції України (ч. 2 ст. 102), Верховна Рада України усуває Президента України з поста у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (п. 10 ст. 85) та здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України (п. 13 ст. 85), Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Конституції та законів України (п. 1 ст. 116) тощо.

2. Правоохоронні органи (суди, прокуратура), центральні та місцеві органи виконавчої влади.

3. Орган конституційної юрисдикції (Конституційний Суд України), який є основним, визначальним елементом системи правових засобів захисту Конституції України. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

4. Збройні Сили України, на яких покладається оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості (ч. 2 ст. 17 Конституції України).

5. Громадяни України. Активні форми охорони Конституції України громадянами передбачені в її тексті. Так, ст. 55 встановлює, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

17. Етапи прийняття новітньої Конституції України

Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990р. до 26 жовтня 1993р. На цьому етапі розпочинається робота з підготовки проекту нової Конституції України.

24 жовтня 1990р. Верховна Рада затвердила склад першої Конституційної комісії як органу парламенту і під проводом Голови Верховної Ради УРСР

Л.М.Кравчука. Роботу цієї Комісії можна умовно поділити на два відрізки: період активної праці (до жовтня 1993р.) і період формального існування (до 10 листопада 1994р.). У середині першого періоду чітко виокремлюється ще кілька, етапів, пов’язаних з такими резонансними подіями, як референдум СРСР 17 березня 1991р., проголошення Акту незалежності України 24 серпня 1991р., Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991р., всенарадне обговорення першого варіанту Конституції (15 липня - 1 грудня 1992р.) і поява другого її варіанту 26 жовтня 1993р.

Незважаючи на гостру політичну боротьбу, 19 червня 1991р. Верховна Рада схвалила Концепцію нової Конституції України, що стало визначною віхою у конституційному становленні держави. Тут були сформульовані принципи найновішого українського конституціоналізму, зокрема, що Конституція України мала грунтуватися на Декларації про державний суверенітет, на ідеалі правової держави, на соціалістичному виборі народу, що найвищою соціальною цінністю в Україні стає людина, її права та свободи, що в молодій державі формується громадянське суспільство, засноване на принципах соціальної справедливості і пріоритету особи над державою. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада, реалізуючи положення Декларації про державний суверенітет проголосила незалежність України та створення самостійної української держави - України. Акт незалежності наголошував, що на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Ще далі у цьому напрямку пішов закон "Про правонаступництво України ", ухвалений 12 вересня 1991 р. До прийняття нової конституції він визнавав дію Основного Закону УРСР 1978 р., перетворював Верховну Раду УРСР на Верховну Раду України встановлював кордони надавав права громадянства всім особам, що мешкали на території України за станом на 24 серпня 1991р.

Другий етап починається після завершення дострокових парламентських і президентських виборів і охоплює період з 10 листопада 1994 по 8 червня 1995р. Цей етап характеризується відновленням конституційного процесу. 10 листопада 1994 р. створена Конституційна комісія, яка була тимчасово загальнодержавною комісією, співголовами якої стали Президент України Л.Д.Кучма та Голова Верховної Ради України О.О.Мороз.

Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладанням Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний Договір дав змогу створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні.

Третій етап охоплює період від 8 червня 1995 р.(Підписання Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України ") до 28 червня 1996 р. - прийняття Конституції України Верховною Радою У країни. Потрібно звернути увагу на те, що на останньому етапі конституційний процес в Україні характеризується істотними особливостями, які рідко трапляються в конституційній практиці. Це, зокрема:

а) створення Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України в липні 1995 р. з числа фахівців у галузі конституційного права;

б) створення Конституційною комісією на своєму засіданні 24 листопада 1995 р. Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії (фактично для доопрацювання проекту, поданого першою Робочою групою).

в) схвалення Конституційною комісією України проекту Конституції, який представила ця Робоча група,! передача його разом із зауваженнями й пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради України;

г) створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціальної комісії на розгляд для доопрацювання проекту Конституції України;

д) колективне обговорення (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке проходило майже цілу добу) статей проекту Конституції України і прийняття нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів;

є) завершальне редагування тексту Конституції апаратом Верховної Ради України і урочисте підписання тексту Конституції Президентом України і Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.

Так завершився черговий етап багатоскладного найновішого конституційного процесу у суверенній Україні - етап підготовки тексту Основного Закону, дискусій навколо нього і ухвалення Верховною Радою.

18. Конституційна реформа в Україні

Конституційний процес в Україні був тривалим та складним, і проходив в умовах економічної та політичної кризи в Україні.

Найбільш важливими юридичними документами на період конституційної реформи в Україні були:

- Декларація про державний суверенітет 1990 року;

- Концепція конституції України 1991 року;

- Акт проголошення незалежності 1991 року;

- Проект Конституції України 1992 року;

- Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України 1995 року;

- Конституція України 1996 року.

8 грудня 2004 року, в результаті компромісу між політичними силами, командою майбутнього президента Ющенка (тоді ще кандидата, право в президенти, чесне обрання якого, захищали самі ж виборці, вийшовши на головну площу країни – майдан Незалежності. Ці події отримали назву Помаранчевої революції) та Віктора Януковича, Верховна Рада України внесла зміни до Основного Закону, перетворивши Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську державу. Цифри №4180 (номер законопроекту) чи №2222-4(Закон України “Про внесення змін до конституції України”) до болі знайомі кожному, хто перебував у контексті тих подій. Але на хвилі народного піднесення це сприйнялося як необхідна прикрість, яка не тягнутиме за собою аж надто серйозних наслідків, адже кінець кінцем – ми виявилися сильнішими, наша правда перемагала. За законопроект проголосувало 402 депутати із 442, зареєстрованих у залі. Проти – 21, не голосувало – 19. Ідеологом і “натхненником” змін до Основного Закону був Олександр Мороз.

19. Загальні засади конституційного ладу України

Основні засади (принципи) конституційного ладу України найшли своє закріплення у Розділі І "Основні засади", а також частково у Преамбулі та у Розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України. Серед них принципово важливе значення мають наступні положення:

а) відновлена в серпні 1991 року, на основі здійсненого українською нацією, усім українським народом права на самовизначення, Українська держава є продовженням багатовікової історії українського державотворення, результатом національно-визвольної боротьби українських патріотів декількох поколінь, гарантією гідного існування та майбутнього розвитку українського народу (частини третя, сьома та восьма Преамбули Конституції України);

б) в Україні носієм суверенітету та єдиним джерелом влади є виключно український народ, що здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно українському народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну впаду (стаття 5 Конституції України);

в) людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності Української держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, при цьому утвердження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов'язком. Права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними, вони гарантуються і не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження їхнього змісту та обсягу (статті 3 та 22 Конституції України);

г) в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються виключно на основі Конституції України і повинні їй відповідати (частини перша та друга статті 8 Конституції України);

д) державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, при цьому органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах та відповідно до законів України, а місцеве самоврядування окремо визнається і гарантується в Україні (статті 6 та 7 Конституції України);

е) земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу (частина перша статті 13 Конституції України). Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України);

є) суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви (частини перша та друга статті 15, частина третя статті 35 Конституції України);

ж) Українська держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин України (стаття 11 Конституції України);

з) територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (стаття 2 Конституції України). Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (частина третя статті 2, стаття 18 Конституції України).

20. Конституційна характеристика Української держави

Більшість перерахованих конституційних характеристик України прямо зазначена у тексті Основного Закону держави - "суверенна, демократична, соціальна, правова держава" (стаття 1 Конституції України), "унітарна держава" (частина друга статті 2 Конституції України), "республіка" (частина перша статті 5 Конституції України). Фактична наявність інших конституційних характеристик прямо витікає із змісту безпосередніх конституційних положень - "національна держава" (частина третя Преамбули, частина перша статті 2, статі 10, 11, 12, частина друга статті 133 Конституції України) та "держава світська" (частина перша статті 15 та стаття 35 Конституції України). Відповідно ці та інші конституційні положення розкривають зміст та сутність визначених (закріплених) Основним Законом держави конституційних характеристик України.

Так, Україну, як суверенну державу (тобто державу, яка самостійно і незалежно від влади інших держав здійснює функції на своїй території та за її межами, виступає самостійною у міжнародних відносинах [2, с. 47]), характеризує наступне: територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (стаття 2 Конституції України); державна система оборони України, захисту її суверенітету і територіальної цілісності, недопустимість розташування на території України іноземних військових баз (стаття 17 Конституції України), наявність в Україні інституту єдиного громадянства (стаття 4 Конституції України), а також є ціла низька положень щодо повноважень органів державної влади, встановлення і функціонування в Україні власної правової системи із верховенством Конституції України тощо. Як суверенна держава, Україна має також всі необхідні державні атрибути: державні символи (ст. 20 Конституції України), державну мову (ст. 10 Конституції України), власну національну грошову одиницю - гривню (ст. 99 Конституції України), столицю, офіційну назву тощо.

Окреме положення статті 1 Конституції України говорить про Україну як державу соціальну. Поняттям соціальної держави сьогодні охоплюється насамперед розумінням держави, діяльність якої "...має бути спрямована на створення реальних стандартів матеріального добробуту, освіти, охорони здоров'я тощо і забезпечення таких стандартів для всіх громадян (індивидів), а також на мінімізацію фактичної соціальної нерівності з її економічними наслідками та створення системи соціальної підтримки (захисту) тих, хто цього потребує [6, с. 28]. Зміст конституційного положення про Україну як соціальну державу розкривається насамперед тими положеннями Основного Закону держави, які закріплюють наявність в Україні інституту приватної власності (стаття 41 Конституції України), права на працю (стаття 43 Конституції України),на підприємництво (стаття 42 Конституції України), на відпочинок (стаття 45 Конституції України), на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 49 Конституції України), право на житло (стаття 47 Конституції України), право на освіту (стаття 53 Конституції України) і особливо - право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом; при цьому це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними (частини перша та друга статті 46 Конституції України).

Чинними конституціями окремі держави безпосередньо визначаються сьогодні як світські (Азербайджан, Казахстан, Росія, Туреччина, Франція та інші), хоч за своєю сутністю абсолютна більшість сучасних конституційних держав є світськими (тобто держави, що характеризуються двома фундаментальними принципами: жодна релігія в ній не може встановлюватись в якості державної чи обов'язкової; держава і церква відділені одна від одної; однак при цьому світська держава якнайширше гарантує свободу віросповідування, рівно як і свободу атеїстичних переконань [8, с. 407].

Як світську державу, Україну характеризують насамперед положення ст. 35 Конституції України. Мова іде про наступні принципові речі, закріплені в тексті Основного Закону нашої держави: в Україні кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, яке включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність; здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей; церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви; жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова; ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

І остання задекларована конституційна характеристика України як держави - визначення її державою національною. Національна держава як політико-правова ідея та реальність фактично відома ще з часів Великої французької революції (та ж сама республіканська Франція). Ідеї свободи особи, рівності і братерства людей, ідеї суверенності народу та справедливих для нього форм державного правління закладали добрі основи для появи і утвердження національної держави.

21. Державна символіка України

Державний Прапор України - стяг iз двох рiвновеликих горизонтальних смуг синього i жовтого кольорiв.”

Жовто-блакитні барви символізували Київську Державу ще до християнізації Русі. Після прийняття християнства ці кольори освячувалися образом животворного Хреста. Після нашестя татарских орд Батия ця символізація зникла, але згодом відродилася в церковних оздобах, на гербах українських міст. Майже всі герби міст Київщини й України загалом обрамлялися жовто-блакитними кольорами. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького все частіше виробляються з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносять хрест, зорі, зброю, постаті святих.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Вiйська Запорiзького законом, що приймається не менш як двома третинами вiд конституцiйного складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

У січні 2001 року до Верховної Ради України надійшов законопроект “Про великий Державний герб України (реєстр. No5274-1).

Документом пропонується затвердити великий Державний герб України який є зображенням на синьому щиті золотого Знаку Княжої Держави Володимира Великого (малого Державного герба України); над щитом - відтворення великокняжого вінця і синьо-золотого шатра. По обидва боки щита від щита зображено щитотримачів: справа - золотого лева, зліва - козака з мушкетом. Під щитом - стрічка, що поєднує національні кольори, - синій та жовтий; під стрічкою - золоті колоски пшениці, скріплені кетягом калини.

Як вказується у пояснювальній записці до великого Державного герба України, його автори пропонують обрати згідно з Конституцією основними елементами майбутнього головного символу країни елементи, що відображають складний історичнний шлях розвитку української державності, що відповідають канонам світової геральдики, потребам найновітнішої історії і правовим нормам.

Автори ескізу великого Державного герба України зазначають, що він має стати символом новітньої української держави, який фокусує в сoбі основні етапи його становлення і багатовікового розвитку, служить втіленням провідної національної ідеї - ідеї соборності українських земель і їх демократичного республіканського ладу.

6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон “Про Державний гімн України”, запропонований президентом Леонідом Кучмою. Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний гімн Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучатиме «Ще не вмерла України і слава, і воля».

Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46 з 433, що зареєструвалися для голосування. Не брали участі в голосуванні фракції Соцпартії і Компартії.

З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М.Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.

22. Поняття громадянство України і його законодавче закріплення

Становище індивіда в суспільстві, відображене закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах. Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов’язки.

Громадянство України – постійний правовій зв’язок особи з державою Україна, який знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах та обов’язках.

Громадянство в Україні регулюється Конституцією, Законом України “Про громадянство Україні” від 16 квітня 1997р. і прийнятими відповідно до них законодавчими актами України.

Закон України “Про громадянство України” складається з преамбули й 9 розділів (41 стаття). У преамбулі дається визначення громадянства.

Громадянство – це особливий правовий зв’язок між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов’язки.

Громадянство України визначає постійний правовий зв’язок особи і Української держави, який знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках. Право на громадянство є невід’ємним правом людини. Ніхто не може бути позбавлений громадянства або права змінити громадянство. Українська держава забезпечує охорону і захист прав, свобод та інтересів своїх громадян.

Основні принципи громадянства України:

В Україні існує єдине громадянство (Конституція України стаття 4. Закон України про громадянство України від 16 квітня 1997р. стаття 1). На підставі двосторонніх міждержавних договорів допускається подвійне громадянство (Закон України про громадянство України від 16 квітня 1997р. стаття1).

Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство (Конституція України стаття 25).

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (Конституція України стаття 38).

Питання законодавчого регулювання громадянства в Україні належить до компетенції Верховної Ради України (Конституція України стаття 92, . Закон України про громадянство України від 16 квітня 1997р. стаття 3).

Політичні права і виборче право (Конституція України стаття 36; 70).

Сталість правового зв’язку між особою і державою, що існує в просторі і часі (Конституція України стаття 38; Закон України про громадянство України від 16 квітня 1997р. стаття 7,8).

23. Підстави та умови набуття громадянства

Набуття громадянства України (Закон України про громадянство України від 16 квітня 1997р. №1636-Х11 стаття 12-18).

Громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за походженням;

3) через прийняття до громадянства України;

4) через поновлення у громадянстві України;

5) за іншими підставами, передбаченими цим законом;

6) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Дитина, батьки якої на момент народження перебували в громадянстві України, є громадянином України незалежно від того, чи народилася вона на території України чи за її межами.

При різному громадянстві батьків, з яких один на момент народження дитини перебував у громадянстві України, дитина є громадянином України:

1) якщо вона народилася на території України;

2) якщо вона народилася за межами республіки, але батьки або один з них у цей час постійно проживали на території України.

Дитина, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, є громадянином України.

Дитина, яка перебуває на території України, обоє батьків якої невідомі, є громадянином України.

Прийняття до громадянства України.

Іноземні громадяни та особи без громадська можуть бути за їх клопотанням прийняті до громадянства України.

Умовами прийняття до громадянства України є:

1) відмова від іноземного громадянства;

2) постійне проживання на території України протягом останніх п’яти років.

Це правило не поширюється на осіб, які виявили бажання стати громадянами України, за умов, якщо вони народилися чи довели, що хоч би один із їх батьків, дід чи баба народилися на її території і не перебувають у громадянстві інших держав.

3) володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;

4) наявність законних джерел існування;

5) визнання і виконання Конституції України.

Особа, яка раніше перебувала у громадянстві України, може бути за її клопотанням поновлено у громадянстві України.

Зазначені вимоги можуть не врахуватися лише у виняткових випадках за рішенням Президента країни щодо окремих осіб, які мають визначні заслуги перед Українською державою.

Спрощений порядок надання громадянства України може застосуватися до жінок, які одружені з громадянами України, на їх прохання і за умови відмови від іноземного громадянства.

24. Підстави та умови припинення громадянства

Припинення громадянства України (Закон України про громадянство України від 16 квітня 1997р. стаття 19-21).

Громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Вихід з громадянства України здійснюється за клопотанням особи в порядку, встановленому цим законом.

У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа, яка порушила клопотання про вихід, має невиконані зобов’язання перед державою або майнові зобов’язання, з якими пов’язані істотні інтереси громадян чи державних організацій, кооперативних та громадських об’єднань.

Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка порушила клопотання про вихід, притягнуто до кримінальної відповідальності як звинуваченого або щодо неї є вирок суду, який набрав законної сили і підлягає виконанню.

Громадянство України втрачається :

1) внаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, в поліцію, органи юстиції або в інші органи державної влади та управління в іноземній державі без згоди на те державних органів України;

2) якщо громадянство України набуто внаслідок подання за відомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

3) якщо особа, яка перебуває за межами України, не стала на консульський облік протягом п’яти років.

Громадянство України втрачається з дня видання указу Президента України.

25. Повноваження державних органів, що вирішують питання громадянства

Згідно з Законом України "Про громадянство України" визначаються повноваження у вирішенні питань громадянства, які здійснюють Президент України, Комітет при Президентові України з питань громадянства, Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства та підпорядковані йому органи, Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва та консульські установи України.

Слід зазначити, що в ряді країн ці повноваження здійснюють органи внутрішніх справ, причому на досить високому рівні, а у США ці повноваження реалізуються судами.

Повноваження Президента України. Президент України: — приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції і Закону України "Про громадянство України" про прийняття до громадянства України і про припинення громадянства України;

— визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання прийнятих рішень;

— затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства.

Повноваження Комісії при Президентові України з питань громадянства. Комісія при Президентові України з питань громадянства:

— розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід з громадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президенту України щодо задоволення цих заяв та подань; -

— повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід з громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України;

— контролює виконання рішень, прийнятих Президентом України з питань громадянства.

Повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та підпорядкованих йому органів.

26. Основні права і свободи громадян України, закріплені в Конституції

Основні права свободи та обов'язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для всіх людей.

По-перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувалися. При цьому основні права — це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати.

По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини — це явище соціальне, яке породжується суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь-чим, не можуть бути і предметом "дарування" з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

27. Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадянина

Конституційні права, свободи і обов’язки називають основними тому, що вони визначають найбільш важливі, істотні відносини і зв’язки між громадянином і державою.

Тому цілком закономірно, що одним з перших розділів Конституції України є розділ II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» (ст.ст. 21 – 68). Коло цих прав і свобод більше порівняно з попередньою Конституцією, а їх зміст у переважній більшості багатший. До того ж права і свободи визнаються не лише за громадянами України, а й за іншим особами, які проживають на її території (іноземцями), особами без громадянства.

Класифікація конституційних прав і свобод може здійснюватися за різними критеріями.

Залежно від суб’єкта їх можна поділити на права і свободи людини (особи), права і свободи громадянина; права і свободи іноземців та ін.

За характером суб’єктів та формою здійснення права і свободи поділяють на індивідуальні й колективні (групові). До останніх відносяться право нації, народу на самовизначення, права національних меншин та деяких інших категорій населення (дитини, молоді тощо).

Права і свободи поділяють також на основні (конституційні) і додаткові (конкретизуючі). У літературі існують й інші класифікації. Але в сучасних умовах найпоширенішою і визнаною класифікацією прав і свобод у конституційному праві є їх поділ за змістом і сферою дії. Виділяють три найголовніші види прав і свобод: у сфері особистого життя і безпеки людини; у сфері державного і суспільно-політичного життя; у сфері економічної, соціальної і культурної діяльності.

Закріплюючи права і свободи людини і громадянина, інших категорій населення, Конституція України не визначає їх системи й поділ на різні групи, але передбачає певну послідовність при їх викладенні. Виходячи із загальновизнаних у теорії конституційного права критеріїв, права і свободи людини та інших категорій можна поділити на п’ять основних груп: громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні.

28. Політичні права і свободи громадян України

Політичні права і свободи притаманні, як правило, лише громадянам України або переважно їм. Це їх суб’єктивні права і свободи у політичній сфері або переважно у цій сфері. Вони опосередковують взаємовідносини особи і держави як політичної організації, суспільства, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і народу, суспільства в цілому як носія і джерела влади, особи і політичних партій та інших інститутів держави і суспільства.

До цих прав і свобод відносяться: право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст.40); право на свободу об’єднання у політичні партії і громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст.36); право збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування (ст.39) тощо.

29. Особисті права і свободи людини

Особисті (або природні) права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадських організацій, службових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя. [3, стр. 426]

Встановлюючи межі й правила зовнішнього втручання в особисте життя людини, держава дбає про порядок, і заснований на суворому додержанні законів, норм моралі, правил співжиття. Водночас держава не відмовляється від тих чи інших заходів примусу щодо осіб, які порушують закони, норми моралі і принципи демократичного суспільства.

Захист прав людини здійснюється різними галузями права. Так, Кримінальний кодекс України передбачає конкретні міри покарання за небезпечні злочини, зокрема, за вбивство, тілесні пошкодження, пограбування, хуліганство тощо; Кодекс законів про працю України містить норми про охорону праці і техніку безпеки; Цивільний кодекс регулює питання, пов'язані з відшкодуванням збитків, заподіяних особі тощо.

“Cеред досить численних громадянських прав і свобод умовно можна виділити дві основні групи: права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку інших осіб, та права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку держави”. [3, стр. 436]

Перша група громадянських прав і свобод незначна, причому деякі з них містять юридичні гарантії від свавілля як з боку окремих осіб, так і держави водночас. До них належать: право людини на життя і повагу до її гідності; право на свободу і особисту недоторканність; право чинити опір насильству. Згідно з ідеями "правової держави" і "панування права", держава не тільки зобов'язана виконувати свої власні закони, а й не може допускати будь-яких актів свавілля відносно своїх громадян.

Ці ідеї втілені в конституційному праві, яке встановлює численні юридичні гарантії, що захищають особу від свавілля з боку держави та її органів. Передбачені гарантії реалізовуються у таких правах і свободах, як недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання у сімейне й особисте життя тощо.

30. Економічні права і свободи людини і громадянина

Соціально-економічні права і свободи – суб’єктивні права і свободи у сфері економічних (майнових) відносин. До цих прав за Конституцією України відносяться насамперед право власності особи, тобто право приватної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право громадян на користування об’єктами права публічної (суспільної) власності: загальнонародної, загальнодержавної та комунальної (ст. ст. 13, 41); право на працю (ст. 43); право на страйк (ст.44); право на відпочинок (ст.45); право на соціальний захист (ст.46); право на житло (ст.47); право на медичну допомогу і медичне страхування (ст.49); право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст.50).

Систему основних прав і обов'язків громадянина в галузі економічного життя складають:

Право на приватну власність (ст. 41). Ч. 1 ст. 41 Конституції України надає кожній людині право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної праці. Конституція України не визначає об'єктів приватної власності.

Об'єктами права приватної власності виступають: майно (речі), природні ресурси, які можуть бути в цивільному обігу, а також результати інтелектуальної, творчої діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи, інші результати інтелектуальної творчої праці.

В цьому відображено той факт, що приватна власність в сучасних умовах має не тільки економічну функцію. Вона служить також засобом всебічного і вільного розвитку особи, створюючи можливості задовольняти не лише економічні, а й культурні, духовні, естетичні потреби і запити особи. Гарантування приватної власності — це один із важливих факторів соціальної стабільності, засіб підвищення добробуту населення.

Непорушність приватної власності і право на успадкування гарантується законом та захищається судом. Закон визначає способи набуття приватної власності та межі користування нею задля забезпечення виконання нею її функцій і доступності для всіх. Ніхто не може бути протиправне позбавлений своєї власності.

Примусове відчуження об'єктів приватної власності може бути здійснене тільки на підставах і в порядку, передбачених у законі, за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Здійснення громадянами права власності не повинно порушувати прав інших осіб. Кожний має право охороняти свою власність усіма законними засобами.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42). У статті зазначається: "Кожний має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом". Це право означає, що кожний сам вільний вибирати, орієнтуючись на свої бажання і можливості, чим займатися: стати підприємцем, менеджером на акціонерному підприємстві або розпочати індивідуальну трудову діяльність. Людина може визначитися, що вигідно для неї особисто, і заздалегідь вирішити, коли і що треба робити, що від кого і в якому обсязі й на яких умовах вимагати для реалізації своїх економічних прав та інтересів. Проте приватна ініціатива не може суперечити суспільній користі та моралі, завдавати шкоди особистій безпеці, правам людини та її гідності, порушувати норми економічної безпеки.

31. Соціальні права людини і громадянина

Розуміння соціальних прав у Конституції України пов'язане з концепцією соціальної держави.

Як відомо, ця концепція притаманна демократичним країнам світу. Основою її є принцип відповідальності держави за забезпечення своїм громадянам прожиткового мінімуму, який закріплюється в законодавстві.

На визнання західними, а згодом і постсоціалістичними, державами соціальних прав як необхідного елемента правового статусу особи вирішальне значення мало закріплення цих прав на міжнародному рівні, передусім у Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права 1966 р. Крім того. Міжнародною організацією праці було прийнято більш як 100 конвенцій і рекомендацій відносно соціальних прав людини й громадянина.

Згідно з Конституцією України, основні соціальні права становлять собою певні можливості людини користуватися соціальними благами у сфері матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти, здоров'я, відпочинку, які передбачені у відповідних статтях Основного Закону. Соціальні права і свободи є одним з найбільш численних видів прав, які проголошені й закріплені Конституцією. Цей вид прав був пріоритетним і в попередній Конституції України, але тепер ці права значно розширені й наповнені новим змістом.

32. Культурно-духовні право і свободи людини і громадянина

Культурні (духовні) права і свободи найменш систематизовані, проте вони надзвичайно багатогранні за своєю суттю, змістом, формами і гарантіями. У найбільш загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава з урахуванням умов життя і діяльності громадян, суспільства і держави.

За своїм змістом культурні (духовні) права і свободи людини і громадянина – це суб’єктивні права особи в культурній (духовній, ідеологічній) сфері. Вони являють собою межі можливого, дозволеного для особи, її поведінки чи діяльності у цій сфері. За Конституцією України, до культурних (духовних) прав і свобод відносяться насамперед: право на освіту (ст.53); право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.54); право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.54). Крім того, до культурних (духовних) прав і свобод можуть бути віднесені такі права і свободи, передбачені Конституцією, як право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34); право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (ст.34); право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35). Безпосередньо ці права і свободи закріплені в Конституції серед громадянських чи політичних прав і свобод, хоча за своїм змістом вони є переважно культурними (духовними) правами і свободами.

33. Основні обов'язки громадян України, закріплені в Конституції України

Обов'язок - це об'єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.

Обов'язок характеризується такими рисами:

1) на відміну від суб'єктивного права, юридичний обов'язок -це категорія необхідної поведінки людини, його реалізація не повинна обумовлюватися бажанням людини;

2) обов'язок - це завжди певне обмеження прав людини. Людина повинна коритися певним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим людям. Необхідність установлення обов'язків прямо передбачається міжнародно-правовими документами. Так, наприклад, у ч. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права йдеться, що право людини на вільне вираження свого погляду пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають установлюватися законом та бути необхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.

34. Гарантії прав і свобод громадян: поняття і види

Поняття гарантій прав і свобод людини і громадянина, національні механізми захисту прав і свобод людини і громадянина; види гарантій прав і свобод людини і громадянина, юридичні гарантії прав і свобод людини і громадянина; міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кожною людиною і громадянином.

Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конституційний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, приписах природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Згідно з принципом гарантованості прав і свобод людини і громадянина закріплення найважливіших з них у Конституції України здійснюється одночасно з фіксацією відповідних гарантій як безпосередньо в статтях Конституції, так і в чинному законодавстві.

Суб'єктом, на якого покладаються обов'язки щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, є держава. Роль держави як головного гаранта прав і свобод людини і громадянина випливає зі змісту статей 3, 22, 42, 49, 51, 53 та інших статей Конституції України, і ця функція реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади.

Особливе місце в цій системі посідає Президент України гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України). Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод людини і громадянина через відповідну законодавчу діяльність (ст. 92 Конституції України), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 101 Конституції України). Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції України).

35. Правовий статус іноземців в Україні

Поряд з громадянами України на її території перебувають іноземці та особи без громадянства, а також біженці і мігранти. У загальному вигляді основи правового статусу перших порівняно зі статусом громадян України закладені у ст. 36 Конституції України, згідно з якою іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і методами, а також несуть ті самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

В той же час слід врахувати, що розбіжність принципів набуття і припинення громадянства у ряді країн породжує такий стан, як безгромадянство і багатогромадянство.

Правовий статус осіб, які не мають громадянства, у більшості країн світу збігається з правовими положеннями іноземних громадян. Це повною мірою збігається з конституційним законодавством України, зокрема зі ст. 26 Конституції України і Законом України "Про правовий статус іноземців", прийнятим 4 лютого 1994 р.

Стаття 1 цього Закону визначає поняття "іноземці". Іноземцями визнаються іноземні громадяни особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства — апатриди (від грец. той, хто не має вітчизни), тобто особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Деякі держави (Болгарія, Іспанія) у своїх конституціях виділяють права та обов'язки, які притаманні всім, а також такі, що належать лише громадянам цих держав.

В Конституції та Законі України "Про правовий статус іноземців" пішли по шляху зрівняння у правах своїх громадян і іноземців, за винятками, встановленими Конституцією України, законами або міжнародними договорами України. Різниця тут полягає в тому, що всі права, свободи та обов'язки належать громадянам України, інші, як права людини, — іноземцям.

Зокрема, Закон передбачає, що іноземці є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Відповідно до Конституції та Закону України "Про громадянство України" іноземці можуть набути громадянства України (натуралізуватися).

До основних прав, свобод та обов'язків іноземців належать права на: інвестиційну та підприємницьку діяльність; трудову діяльність; охорону здоров'я і соціальний захист; житло; освіту; користування досягненнями культури; участь в об'єднаннях громадян (якщо інше не передбачено законами України і якщо це передбачено статутами цих об'єднань, проте іноземці не можуть бути членами політичних партій України); свободу совісті; права у шлюбних і сімейних відносинах. Іноземці також можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права.

При цьому законодавство України гарантує іноземцям недоторканність особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повагу до їхньої гідності нарівні з громадянами України.

На іноземців покладаються і певні обов'язки. Так, згідно зі ст. 21 Закону, іноземці обкладаються податками і зборами відповідно до законодавства України та її міжнародних договорів.

36. Правовий статус біженців

Відповідно до Конституції та законодавства України іноземцям може надаватися притулок.

Іноземці можуть також набути статусу біженця з підстав і в порядку, передбачених Законом України "Про біженців" від 21 червня 2001 р.

Статус біженця надається на період дії обставин, які перешкоджають біженцю повернутися до своєї країни. Посвідчення біженця видається строком на один рік. Під час перереєстрації біженця органом міграційної служби за місцем його проживання дія посвідчення продовжується. У свою чергу статус біженця втрачається, якщо особа: добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства); набула громадянство України або добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом; добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; будучи особою без громадянства може повернутися до країни свого попереднього постійного проживання, оскільки обставин, за яких було надано статус біженця, більше не існує.

Рішення про втрату або позбавлення статусу біженця приймає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції за поданням органу міграційної служби за місцем проживання біженця протягом місяця з дня отримання подання та його особової Справи. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більш як до трьох місяців.

37. Форми народного волевиявлення

Стаття 5 Конституції України визначає дві форми народовладдя - безпосередня (пряма) і представницька демократія. Безпосередня демократія пов'язана з прямим волевиявленням народу України, територіальної громади чи іншої визначеної законом спільноти громадян України, яке здійснюється у визначених Конституцією та законами України формах.

Під виборами в найширшому значенні цього слова розуміють такий спосіб формування керівних органів, що полягає в голосуванні визначених осіб. Завдяки виборам формуються, наприклад, керівні статутні органи політичних партій та громадських організацій, президіальні органи зборів, деякі органи державної влади та органи місцевого самоврядування тощо.

Вибори в конституційному праві - це спосіб формування органу державної влади, органу місцевого самоврядування або наділення повноваженнями їхньої посадової особи шляхом голосування уповноважених на те осіб і визначення результатів такого голосування встановленою більшістю голосів цих осіб за умови, коли на здобуття кожного мандата, мають право балотуватися два та більше кандидатів. Вимога альтернативності має важливе значення, оскільки не лише визначає демократичний характер виборів, а й дозволяє відокремити вибори від призначення на посаду, яке здійснюється колегіальним органом (наприклад, призначення Верховною Радою України шести суддів Конституційного Суду України).

Референдум - важлива форма безпосередньої демократії, що полягає в голосуванні виборців (певної, визначеної законом групи виборців), шляхом якого приймаються рішення з будь-яких питань державного або самоврядного характеру, за винятком тих, котрі згідно з законом не можуть бути винесені на референдум. Ці рішення - обов'язкові до виконання органами, організаціями і громадянами, щодо яких вони мають імперативний характер.

38. Виборча система України

Термін «виборча система» в науці конституційного права також використовується у двох значеннях - широкому і вузькому.

У широкому значенні під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, які складаються з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування. Ці відносини регулюються конституційно-правовими нормами, які в сукупності утворюють конституційно-правовий інститут виборчого права.

Виборча система у вузькому значенні - це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. При цьому виокремлюють три основні види виборчих систем, які різняться порядком установлення результатів голосування Так, мажоритарна виборча система базується на принципі: обраним вважається кандидат, який отримав установлену більшість голосів виборців на виборчому окрузі, в якому він балотувався, або в цілому по країні (у разі президентських виборів). Подібна система може бути застосована як в одномандатних, так і в багатомандатних округах. В останньому випадку від округу обирається визначена кількість депутатів (якщо голосування відбувається по окремих кандидатах) або ж виборці голосують за список політичної партії, і всі депутатські мандати по округу забирає список партії, який набирає більшість голосів.

Мажоритарна система має кілька різновидів - відносної, абсолютної або кваліфікованої більшості. Мажоритарна система абсолютної більшості (або французька модель) передбачає, що переможцем на виборах стає кандидат, який набирає більше половини (50% плюс один голос) голосів у відповідному окрузі. Подібна система застосовується сьогодні досить рідко, оскільки здебільшого вимагає проведення другого туру голосування, до участі в якому допускаються два кандидати, які набирають найбільшу кількість голосів у першому турі. Поширенішою є мажоритарна система відносної більшості (англійська модель), за якої переможцем визнається кандидат, який набирає більше голосів, ніж будь-який інший претендент. Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що для обрання кандидат має набрати значно більше половини голосів виборців.

Пропорційна виборча система передбачає такий порядок визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, що виставили своїх кандидатів до представницького органу, здійснюється відповідно до кількості отриманих ними голосів. Така виборча система передбачає утворення великих багатомандатних округів і забезпечує представництво партій у виборних органах відповідно до їхньої популярності у виборців. За пропорційної системи розподіл мандатів між політичними партіями здійснюється за допомогою виборчої квоти (виборчого метра), яка визначається одразу ж після виборів поділом загальної кількості голосів, поданих у багатомандатнім окрузі, на число мандатів, що припали на цей округ.

39. Стадії виборчого процесу

Поняття виборчого процесу та його суб'єкти; засади виборів і виборчого процесу; стадії виборчого процесу: складання списків виборців; утворення виборчих округів і виборчих дільниць; виборчі комісії; висування і реєстрація кандидатів; передвиборна агітація; голосування; підрахунок голосів виборців і встановлення підсумків голосування; встановлення результатів виборів; офіційне оприлюднення результатів виборів і реєстрація депутатів.

Виборчий процес відбувається в певній, чітко визначеній виборчим законодавством послідовності і складається з кількох етапів - стадій виборчого процесу. Нове виборче законодавство передбачає такі стадії виборчого процесу (наприклад, ч. 4 ст. 11 Закону України «Про вибори народних депутатів України»):

1)складання списків виборців;

2)утворення виборчих округів;

3)утворення виборчих дільниць;

4)утворення виборчих комісій;

5)висування й реєстрація кандидатів;

6)проведення передвиборної агітації;

7)голосування;

8)підрахунок голосів виборців і встановлення;

9) встановлення результатів виборів та їх офіційне оприлюднення.

Списки виборців складаються з метою: по-перше, надати можливість проголосувати кожному виборцеві, забезпечивши цим реалізацію конституційного принципу загального виборчого права, по-друге, виключити можливість участі у виборах осіб, які не мають права голосу або не можуть його реалізувати.

40. Поняття та види виборів

Під виборами в найширшому значенні цього слова розуміють такий спосіб формування керівних органів, що полягає в голосуванні визначених осіб. Завдяки виборам формуються, наприклад, керівні статутні органи політичних партій та громадських організацій, президіальні органи зборів, деякі органи державної влади та органи місцевого самоврядування тощо.

Види виборів. Вибори класифікують за різними підставами, зокрема:

1) залежно від того, які органи обираються, вибори поділяються на парламентські (вибори народних депутатів), президентські (вибори Президента України) та місцеві - вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів;

2) залежно від того, обирається виборний орган повністю або частково, розрізняють загальні та часткові (коли обирається лише частина колегіального виборного органу влади) вибори;

3) залежно від підстав проведення вибори можуть бути черговими, позачерговими (достроковими), повторними, проміжними;

4) залежно від способу волевиявлення виборців вибори можна поділити на прямі та непрямі.

41. Строки призначення виборів

Процедура призначення виборів передбачає встановлення уповноваженим органом дати голосування. Виборче законодавство відповідно до положень Конституції України встановлює порядок призначення виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів залежно від виду виборів, які можуть бути черговими, позачерговими (достроковими), повторними, проміжними, першими Строки проведення виборів у Конституції та новому виборчому законодавстві України визначено так.

1. Вибори Президента України:

- чергові проводяться із закінченням конституційного строку повноважень Президента України (в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України - ст. 103 Конституції України);

- позачергові проводяться із достроковим припиненням повноважень Президента України (в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень - ст. 103 Конституції України).

2. Вибори народних депутатів України:

- чергові відбуваються в останню неділю березня останнього року повноважень Верховної Ради України, а виборчий процес розпочинається за 120 днів до дня виборів. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу не пізніше ніж за 125 днів до дня виборів;

- позачергові відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

3. Місцеві вибори:

- чергові призначаються не пізніш як за 120 днів до дня виборів, а їх виборчий процес розпочинається за 90 днів до дня виборів;

- позачергові призначаються не пізніш як за 70 днів до дня виборів, а їх виборчий процес розпочинається за 60 днів до дня виборів;

- повторні проводяться в останню неділю шістдесятиденного строку з дня оприлюднення територіальною виборчою комісією рішення про їх призначення;

- проміжні проводяться в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування рішення про призначення виборів;

- перші призначаються не пізніш як за 120 днів до дня виборів, а початок їх виборчого процесу оголошується не пізніш як за 90 днів.

42. Утворення виборчих комісій

Систему виборчих комісій, що готують і провадять вибори, розгляньмо на прикладі виборів народних депутатів України, організацію та проведення яких забезпечують:

· Центральна виборча комісія;

· територіальні виборчі комісії;

· дільничні виборчі комісії.

Центральна виборча комісія (ЦВК) складається з 15 членів, які призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України (п. 21 ст. 85 Конституції України). Комісія працює на постійній основі, її члени звільняються від виконання виробничих або службових обов'язків за попереднім місцем роботи, мають статус державного службовця, а строк їхніх повноважень - 7 років.

Членом ЦВК може бути громадянин України, який на день призначення досяг 25-річного віку, має право голосу, проживає в Україні не менше п'яти останніх років і володіє державною мовою.

Не може бути призначений до складу Комісії громадянин України, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашено і не знято в установленому законом порядку, або якого визнано в установленому порядку недієздатним чи обмежено дієздатним.

Член Комісії не може бути народним депутатом України або мати інший представницький мандат, входити до складу інших виборчих комісій та комісій з референдумів, бути членом ініціативної групи всеукраїнського чи місцевого референдуму, провадити підприємницьку діяльність, бути повіреним третіх осіб у справах Комісії, виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької та творчої діяльності), входити до складу правління чи інших виконавчих органів організацій, що мають на меті отримання прибутку. Член Комісії не може входити до складу органів виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування.

Член Комісії не може бути кандидатом у Президенти України, кандидатом у народні депутати України, депутати місцевої ради чи Верховної Ради Автономної Республіки Крим, кандидатом на посаду сільського, селищного, міського голови, їхньою довіреною особою, представником чи уповноваженою особою політичної партії (виборчого блоку партій), що беруть участь у виборах. Із набуттям членом Комісії зазначеного статусу Комісія постановляє рішення про зупинення його повноважень на період перебування у відповідному статусі.

43. Порядок утворення виборчих округів

Виборчий округ - територіальна або інша виборча одиниця, в межах яких об'єднуються виборці для обрання депутатів.

Виборче законодавство України передбачає формування лише територіальних виборчих округів, тобто таких, що формуються за територіальною ознакою1.

Залежно від того, скільки депутатів обирається в кожному виборчому окрузі, розрізняють одномандатні (уніномінальні) та багатомандатні (поліномінальні або плюриномінальні) виборчі округи. Від одномандатного виборчого округу обирається лише один депутат, і вони утворюються за мажоритарної виборчої системи. Від багатомандатного виборчого округу обираються два та більше депутатів, і ці округи утворюються головно за пропорційної системи.

Виборче законодавство України передбачає утворення як одномандатних (для виборів депутатів сільських, селищних рад), так і багатомандатних - загальнодержавного (для виборів народних депутатів України) та багатомандатних для виборів депутатів міських, районних у містах, районних, обласних рад, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим виборчих округів.

В утворенні одномандатних округів має бути дотримана вимога приблизно однакової кількості виборців у кожному окрузі (ч. 1 ст. 17 Закону України «Про вибори депутатів Верховної ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»).

Ця вимога пов'язана з особливостями утворення одномандатних округів і спрямована на максимально повне забезпечення реалізації конституційного принципу рівного виборчого права завдяки встановленню рівної ваги голосів виборців. Так, середня чисельність виборців по виборчому округу встановлюється поділом кількості виборців, що належать до відповідної територіальної громади села селища, на кількість депутатських мандатів. В ідеалі необхідно забезпечити повну рівність усіх виборчих округів за кількістю виборців, чого фактично ніколи не можна досягти. Вимога рівності округів за кількістю виборців ставить заслін можливому зловживанню в нарізанні округів.

44. Порядок утворення виборчих дільниць

Виборчі дільниці- це територіальні одиниці, що об'єднують виборців спільним місцем голосування. Згідно з виборчим законодавством (наприклад, ст. 19 Закону України «Про вибори народних депутатів України») для підготування і проведення голосування та підрахунку голосів виборців утворюються звичайні, спеціальні та закордонні виборчі дільниці.

Звичайні виборчі дільниці утворюються для організації голосування виборців за місцем їх проживання.

Спеціальні виборчі дільниці утворюються у стаціонарних лікувальних закладах, на суднах, які перебувають у день голосування у плаванні під Державним Прапором України, на полярних станціях України, в установах кримінально-виконавчої системи та в інших місцях тимчасового перебування виборців з обмеженими можливостями пересування.

Закордонні виборчі дільниці утворюються при дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульських установах України за кордоном, у військових частинах (формуваннях), дислокованих за межами України.

Звичайні виборчі дільниці утворюються територіальними виборчими комісіями за поданням виконавчих комітетів сільських, селищних, міських (міст, де немає районних рад), районних у містах рад, а в разі відсутності таких органів - за пропозицією відповідно сільських, селищних, міських голів, голів районних у містах рад або посадових осіб, які відповідно до закону здійснюють їх повноваження. Територіальна виборча комісія своїм рішенням визначає межі (перелік житлових будинків) кожної звичайної виборчої дільниці та місце для дільничної виборчої комісії.

Спеціальні виборчі дільниці утворюються територіальними виборчими комісіями за місцем розташування відповідних закладів чи установ або за місцем приписки судна чи полярної станції.

Слід звернути увагу, що військовослужбовці голосують на звичайних виборчих дільницях, розташованих за межами військових частин (формувань). Спеціальна виборча дільниця на території військової частини (формування), дислокованої за межами населеного пункту, може утворюватися як виняток Центральною виборчою комісією за поданням відповідної територіальної виборчої комісії.

Закордонні виборчі дільниці утворюються за поданням Міністерства закордонних справ України Центральною виборчою комісією.

Виборчі дільниці утворюються з кількістю виборців від 20 до 3000 осіб. Якщо на відповідній території, у відповідному закладі чи установі налічується менше чи більше від зазначених меж чисельності виборців і їх (або їх надлишок) неможливо віднести до іншої виборчої дільниці чи неможливо утворити додаткову виборчу дільницю на цій території, у відповідному закладі чи установі, виборча дільниця може бути утворена з меншою чи більшою від відповідних граничних значень чисельністю виборців.

45. Складання списків виборців

Списки виборців складаються з метою: по-перше, надати можливість проголосувати кожному виборцеві, забезпечивши цим реалізацію конституційного принципу загального виборчого права, по-друге, виключити можливість участі у виборах осіб, які не мають права голосу або не можуть його реалізувати.

У складанні списків виборців забезпечується також і реалізація конституційного принципу рівного виборчого права: виборець включається до списку виборців лише на одній виборчій дільниці (за місцем постійного проживання або тимчасового перебування, на суднах, які перебувають у день виборів у плаванні тощо). Це виключає можливість плюрального вотуму, тобто голосування на кількох виборчих дільницях, наприклад, за місцем реєстрації та місцем фактичного проживання.

Так у процесі складання списків виборців провадиться реєстрація виборців, під якою розуміють посвідчення права брати участь у виборах, що здійснюється визначеним у законі колом органів перед виборами, а самі списки виборців виступають документами, на підставі яких виборцям у день виборів видаються виборчі бюлетені.

Із світового досвіду відомі два основні варіанти складання списків виборців: шляхом необов'язкової (особистоїабо добровільної) реєстрації виборців, коли громадянин повинен сам турбуватись про його включення до списку виборців і особисто зареєструватися у відповідному органі як виборець, або шляхом обов'язкової (публічної чи державної) реєстрації, за якої прізвище виборця автоматично включається до відповідного списку виборців із досягненням ним передбаченого законом віку.

Виборчим законодавством України передбачається обов'язкова реєстрація виборців: до списків виборців автоматично включаються всі громадяни України, які досягли або на день виборів досягнуть 18-річного віку і які мають право голосу. При цьому процес реєстрації виборців на виборах народних депутатів України (ст. 31 Закону України «Про вибори народних депутатів України») визначає порядок складання списків виборців у два етапи .

1) спочатку для підготування і проведення голосування виконавчі органи сільських, селищних, міських (у містах, де немає районних у місті рад), районних у містах рад або органи (посадові особи), які відповідно до закону здійснюють їхні повноваження, до 1 жовтня року, який передує року проведення чергових виборів народних депутатів України, складають загальні списки виборців, які проживають на території відповідного села, селища, міста, району в місті, на підставі відомостей про місце їхнього проживання, за формою, встановленою Центральною виборчою комісією. До загального списку виборців включаються громадяни України, які досягай або на день виборів досягнуть 18-річного віку і мають право голосу та які на день складання списку проживають на відповідній території;

2) після утворення виборчих дільниць виконавчі органи сільських, селищних, міських (у містах, де немає районних у місті рад), районних у містах рад або органи (посадові особи), які відповідно до закону здійснюють їхні повноваження, на основі відповідних загальних списків виборців складають списки виборців по кожній звичайній виборчій дільниці за формою, встановленою Центральною виборчою комісією. На спеціальних і закордонних виборчих дільницях списки виборців складаються відповідними дільничними виборчими комісіями на підставі відомостей, поданих керівниками відповідних закладів, установ, представництв, капітанами суден, командирами військових частин (формувань), де утворені такі виборчі дільниці, не пізніш як за 20 днів до дня виборів.

46. Висування та реєстрація кандидатів в депутати

Висування кандидатів у депутати є однією з найважливіших стадій виборчого процесу. На цій стадії визначається коло осіб, з-поміж яких будуть обрані Президент України, народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати місцевих рад, сільські, селищні, міські голови.

Зі світової практики відомі чотири способи висування кандидатів:

самовисування;

висування групами виборців;

висування політичними партіями або іншими об'єднаннями громадян;

праймериз (первинні вибори: висування здійснюється в такому ж порядку, що й самі вибори).

Виборче законодавство України встановлює, що суб'єктами права висування кандидатів є громадяни України. Це право реалізується шляхом:

1) самовисування (може бути застосоване на виборах Президента України, депутатів сільських, селищних рад і сільського, селищного, міського голови) - громадянин сам подає заяву про бажання балотуватися кандидатом, що передбачено в ст. 10 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів». Самовисування здійснюється шляхом подання до відповідної територіальної виборчої комісії заяви із зобов'язанням припинити в разі обрання діяльність чи скласти представницький мандат, які відповідно до Конституції України та законів України несумісні з зайняттям поста Президента України, мандатом депутата чи мандатом сільського, селищного міського голови;

2) висування політичними партіями, виборчими блоками партій та через місцеві організації партій (блоків). Цей спосіб застосовується, зокрема, для висування кандидатів у Президенти України та кандидатів у народні депутати України, а також для висування кандидатів у депутати місцевих рад, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови. При цьому право висувати кандидатів у народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міських, районних у містах, районних та обласних рад реалізується лише через політичні партії (блоки), місцеві організації партій (блоків).

На виборах народних депутатів України та виборах Президента України - Центральною виборчою комісією, а на місцевих виборах - відповідною територіальною виборчою комісією.

Нове виборче законодавство України до основних умов реєстрації відносить наявність таких документів: заяви про реєстрацію кандидатів (анкети - для кандидата на пост Президента України); автобіографії; копію свідоцтва про реєстрацію партії (місцевої організації партії - для кандидатів на місцевих виборах) та угоди про утворення блоку; передвиборної програми кандидатів або передвиборної програми партії (блоку); витяги з протоколів з'їздів, конференцій, зборів партій (блоків) або їхніх місцевих осередків про висунення кандидатів; виборчого списку кандидатів; декларації про майно та доходи кандидатів; підписних листів (для кандидатів на місцевих виборах); документа про внесення грошової застави (для кандидатів у народні депутати України і на пост Президента України).

При цьому грошова застава на виборах народних депутатів України становить 2500 мінімальних розмірів заробітної плати і вноситься партією (блоком) на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії. Повертається грошова застава лише тим партіям, що подолали загороджувальний бар'єр і взяли участь у розподілі депутатських мандатів.

Для порівняння, на виборах Президента України грошова застава вноситься партією (партіями, що входять до блоку), яка висунула кандидата на пост Президента України, або кандидатом у розмірі 500 000 гривень. Вона повертається партії (кандидатові) за умови, що кандидат на пост Президента, висунутий нею (або такий, що само висунувся), отримає не менш як 7% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

47. Передвиборна агітація

Передвиборна агітація - це незаборонена Конституцією та законами України діяльність громадян, політичних партій, інших об'єднань громадян, колективів підприємств, установ і організацій, засобів масової інформації, спрямована на формування громадської думки і поведінки виборців в інтересах конкретних кандидатів чи політичних партій. Вона розпочинається від моменту прийняття рішення про реєстрацію кандидатів (на виборах народних депутатів України), наступного дня після реєстрації кандидата (на виборах Президента України) або за ЗО днів до дня виборів (на місцевих виборах) і закінчується о 24-й годині останньої п'ятниці перед днем виборів (для всіх видів виборів).

Передвиборна агітація може здійснюватись у будь-яких формах (через засоби масової інформації, проведенням передвиборних заходів, зокрема зустрічей з виборцями, публічних дебатів, дискусій, мітингів, демонстрацій, процесій, випуску та розповсюдження друкованих агітаційних матеріалів тощо) та будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України. При цьому повинні бути дотримані такі принципи:

свобода вибору будь-яких незаборонених форм і засобів ведення передвиборної агітації;

рівні можливості ведення передвиборної агітації для всіх активних суб'єктів виборчого процесу (кандидатів і політичних партій);

неупереджене ставлення органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій до всіх без винятку кандидатів і політичних партій;

надійний контроль за використанням коштів на проведення передвиборної кампанії.

До передвиборної агітації належить політична реклама, яка містить будь-які незаборонені законодавством України друковані, усні, звукові та аудіовізуальні види і форми ідейного впливу на людей, що мають на меті прямо чи опосередковано привернути увагу до суб'єктів виборчого процесу, сформувати в суспільстві та у свідомості громадян позитивне ставлення до них або спрямувати політичну поведінку громадян і соціальних груп на підтримку суб'єктів виборчого процесу під час виборів, зокрема інформаційні повідомлення про заходи, що проводяться або підтримуються з указаною метою.

В одночас до політичної реклами не належать офіційні повідомлення в період виборчого процесу (без коментарів, які можуть мати агітаційний характер), а також відеозаписи, кінознімання, фотоілюстрації про дії кандидатів у депутати, пов'язані з виконанням ними посадових (службових) повноважень, передбачених Конституцією України або законами України.

Передвиборна агітація здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України (коштів місцевого бюджету, отриманих як цільова субвенція з Державного бюджету України - на місцевих виборах), що виділяються на підготування і проведення виборів для цілей, визначених виборчим законодавством, та коштів виборчих фондів партій (блоків), окремих депутатів (на виборах Президента України та місцевих виборів).

Виборче законодавство України передбачає певні обмеження щодо ведення передвиборної агітації.

48. Час, місце та порядок проведення голосування

Організація проведення голосування та підтримання у приміщенні для голосування належного порядку, забезпечення таємності волевиявлення виборців під час голосування покладаються на дільничну виборчу комісію.

Про час і місце голосування дільнична виборча комісія сповіщає виборців не пізніш як за сім днів до дня його проведення, а у виняткових випадках утворення виборчих дільниць - не пізніше останнього дня перед днем виборів.

Голосування відбувається у спеціально обладнаних приміщеннях, в яких у достатній кількості обладнуються кабіни (кімнати) для таємного голосування та визначаються місця видання виборчих бюлетенів.

Виборчий бюлетень - виборчий документ установленої форми для таємного голосування. Значення цього виборчого документа - надзвичайно важливе: адже бюлетень, заповнений виборцем, є первинним документом, на підставі якого здійснюється підрахунок голосів, а потім установлюються результати виборів у цілому.

Виборче законодавство передбачає низку гарантій, спрямованих на недопущення будь-яких зловживань із виборчими бюлетенями перед голосуванням, під час голосування та після голосування. Зокрема:

1) виборчі бюлетені мають зберігатись у приміщенні дільничної виборчої комісії в сейфі (металевій шафі), який опечатується стрічкою з проставленням на ній підписів усіх присутніх на засіданні виборчої комісії й печатки виборчої комісії та постійно (до дня голосування) перебуває під охороною працівника органів внутрішніх справ України.

2) виборцеві під час проведення голосування на виборчій дільниці членом дільничної виборчої комісії видається лише один виборчий бюлетень на підставі списку виборців на відповідній виборчій дільниці та за умови пред'явлення виборцем відповідного документа. При цьому член дільничної виборчої комісії, який видає виборчий бюлетень, вписує свої прізвище та ініціали і розписується у визначеному місці на виборчому бюлетені та контрольному талоні. Виборець розписується за отримання виборчого бюлетеня у визначеному місці на контрольному талоні виборчого бюлетеня та у списку виборців. Робити на виборчих бюлетенях будь-які позначки забороняється;

3) виборчі бюлетені заповнюються виборцем особисто в кабіні (кімнаті) для таємного голосування. Під час заповнення виборчих бюлетенів забороняється присутність у кабіні (кімнаті) для таємного голосування інших осіб. Виборець, який внаслідок фізичних вад не може самостійно заповнити виборчий бюлетень, має право з відома голови або іншого члена дільничної виборчої комісії скористатися допомогою іншого виборця, крім членів виборчої комісії, кандидатів у депутати, уповноважених осіб партій (блоків), офіційних спостерігачів;

4) виборцеві забороняється передавати свій виборчий бюлетень іншим особам або виносити виборчий бюлетень за межі приміщення для голосування. Забороняється також отримання виборчого бюлетеня від інших осіб (крім уповноваженого члена виборчої комісії, який видає бюлетені), заохочення або змушування виборців до передання виборчого бюлетеня іншим особам підкупом, погрозами або іншим способом;

5) голосування виборців за межами приміщення для голосування організовують не менш як три члени дільничної виборчої комісії, визначені виборчою комісією. Ці члени виборчої комісії повинні бути представниками різних партій (блоків);

6) підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці здійснюється відкрито і гласно членами дільничної виборчої комісії у чітко визначеному виборчим законодавством України порядку на її засіданні, яке проводиться в тім же приміщенні, де відбувалося голосування;

7) пакети з протоколами дільничної виборчої комісії про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці, виборчими бюлетенями, контрольними талонами і предметами, списками виборців, а також, за наявності, окремими думками членів виборчої комісії, викладеними в письмовій формі, актами, заявами, скаргами та рішеннями, прийнятими виборчою комісією, невідкладно після закінчення засідання виборчої комісії доставляються до територіальної виборчої комісії.

49. Підрахунок голосів на виборчій дільниці

Підрахунок голосів виборців і встановлення підсумків голосування розгляньмо на прикладі виборів народних депутатів України.

Так, підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці здійснюється членами дільничної виборчої комісії на її засіданні, яке проводиться в тім же приміщенні, де відбувалося голосування, починається відразу після закінчення голосування, проводиться без перерви і закінчується лише після складення та підписання протоколу про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці.

Дільнична виборча комісія може визнати голосування на виборчій дільниці недійсним у разі встановлення нею порушень вимог цього Закону, внаслідок яких неможливо достовірно встановити результати волевиявлення виборців. Дільнична виборча комісія може визнати голосування на виборчій дільниці недійсним (про що складається відповідний акт) за наявності таких обставин:

1) виявлення фактів незаконного голосування (наприклад, вкидання виборчого бюлетеня до виборчої скриньки за виборця іншою особою, голосування особами, які не мають права голосу; голосування особами, яких не внесено до списку виборців на виборчій дільниці або внесено до нього безпідставно; голосування виборцем більше ніж один раз) у кількості, що перевищує 10% кількості виборців, які взяли участь у голосуванні на виборчій дільниці;

2) знищення або пошкодження виборчої скриньки (скриньок), що унеможливлює встановлення змісту виборчих бюлетенів, якщо кількість цих бюлетенів перевищує 20% кількості виборців, які взяли участь у голосуванні на виборчій дільниці.

Протокол про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці та інші документи дільничної виборчої комісії передаються відповідній територіальній виборчій комісії на її засіданні. Територіальна виборча комісія на підставі протоколів дільничних виборчих комісій про підрахунок голосів виборців на виборчих дільницях і повідомлень про зміст таких протоколів дільничних виборчих комісій, переданих за допомогою технічних засобів зв'язку зі спеціальних виборчих дільниць, утворених на суднах, що перебувають у день виборів у плаванні під Державним Прапором України, на полярних станціях України, встановлює підсумки голосування в межах територіального виборчого округу.

Встановлення результатів виборів. Протокол про підсумки голосування на виборах народних депутатів України територіальна виборча комісія невідкладно надсилає до Центральної виборчої комісії, яка на своєму засіданні на підставі протоколів територіальних виборчих комісій про підсумки голосування в межах відповідних територіальних виборчих округів і протоколів закордонних дільничних виборчих комісій не пізніш як на 15-й день з дня виборів установлює результати виборів депутатів, про що складає протокол.

При цьому депутатські мандати розподіляються між виборчими списками партій (блоків) пропорційно до кількості отриманих голосів виборців кандидатами у депутати, включеними до виборчих списків партій (блоків), у послідовності.

Результатом виборів депутатів є визначення в порядку черговості у виборчих списках партій (блоків) осіб, обраних депутатами від партій (блоків), відповідно до кількості депутатських мандатів, отриманих виборчими списками партій (блоків).

50. Встановлення результатів виборів

Офіційним оприлюдненням результатів виборів депутатів та реєстрацією депутатів завершується виборчий процес. Зокрема, порядок офіційного оприлюднення результатів виборів народних депутатів України встановлюється в ст. 78 Закону України «Про вибори народних депутатів України». Він передбачає, що Центральна виборча комісія не пізніш як на п'ятий день з дня встановлення результатів виборів офіційно оприлюднює результати виборів депутатів у газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр». Список обраних депутатів публікується із зазначенням в алфавітному порядку їхніх прізвища, імені, по батькові, року народження, професії, посади (заняття), місця роботи, місця проживання, партійності, суб'єкта висування.

Заміщення депутатів, обраних по виборчим спискам партій (блоків), у разі їх вибуття, тобто дострокового припинення їх повноважень, відбувається за схемою: вакантний депутатський мандат отримує кандидат у депутати з виборчого списку відповідної партії (блоку) за черговістю. Черговість означає, що депутат, який вибув, заміщується кандидатом у депутати, порядковий номер якого у виборчому списку партії (блоку) є наступним після останнього порядкового номера кандидата, обраного депутатом за цим виборчим списком.

Наприклад, до виборчого списку партії (блоку) включено 78 кандидатів. Після встановлення результатів виборів депутатів у багатомандатному окрузі виборчий список партії (блоку) отримав 44 депутатські мандати, відповідно, депутатами було визнано кандидатів, чиї порядкові номери в цьому списку були від 1 по 44. У разі вибуття одного з депутатів обраним депутатом за рішенням Центральної виборчої комісії визнається кандидат, чий порядковий номер у списку - 45-й.

51. Повторне голосування та повторні вибори

Стаття 14 Закону «Про вибори народних депутатів України» (далі — закон) формально зараховує повторні вибори до окремого виду виборів, нарівні з черговими, позачерговими та проміжними. Але, на наш погляд, у цьому разі йдеться про відмінність виборів за назвою, а не за їх сутністю. Все ж таки правова природа повторних виборів (нехай вони й називаються окремим видом виборів) визначається, на наш погляд, іншими положеннями закону. Зокрема частиною 4 статті 10 визначено етапи виборчого процесу, серед яких останнім є «реєстрація обраних депутатів». А частиною 5 цієї ж статті 10 встановлюється, що «виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів депутатів». При цьому офіційним оприлюдненням результатів виборів депутатів, відповідно до статті 78 закону, є публікація списку обраних депутатів за встановленою формою.

Можна, напевно, стверджувати, що повторні вибори за своєю природою ближчі до повторного голосування (яке сьогодні відбувається, за законом, лише у випадку однакової кількості голосів у двох і більше переможців виборів). Основна відмінність між ними — наявність на повторних виборах етапів нового висунення кандидатів та передвиборної агітації. Хоча для випадку повторних виборів, зумовлених визнанням основних виборів недійсними через порушення виборчого законодавства (є ще повторні вибори, коли вибори взагалі не відбулися або коли обрана особа відмовилася від депутатського мандата), необхідність цих двох етапів здається дискусійною.

Таким чином, системний аналіз норм чинного закону дає всі підстави для висновку про нерозривність, за правовою природою, повторних і основних виборів, про органічне продовження виборчого процесу основних виборів у формі повторних, про «розтягування» в окремих округах основних виборів за межі дати цих виборів до дня повторних виборів. Образно кажучи, повторні вибори — це ті ж самі основні вибори, тільки проведені в інший день, це як перегравання на наступний день футбольного матчу, результат якого було анульовано. Тому до повторних виборів мають застосовуватися не тільки спеціальні обмеження і регламентації, встановлені, зокрема, статтею 82 закону саме для повторних виборів, а й усі фундаментальніші правила та принципи, встановлені для основних виборів.

52. Види та зміст референдумів

Референдум - важлива форма безпосередньої демократії, що полягає в голосуванні виборців (певної, визначеної законом групи виборців), шляхом якого приймаються рішення з будь-яких питань державного або самоврядного характеру, за винятком тих, котрі згідно з законом не можуть бути винесені на референдум. Ці рішення - обов'язкові до виконання органами, організаціями і громадянами, щодо яких вони мають імперативний характер.

Основна відмінність референдуму від виборів, процедура яких також передбачає голосування виборців, полягає в об'єкті та меті волевиявлення виборців. Так, якщо на виборах таким об'єктом є кандидат або список кандидатів, то об'єктом референдуму може стати конституція, закон, законопроект, будь-яке питання зовнішньої чи внутрішньої політики. Метою виборів є обрання народних представників, що по суті являє собою делегування їм певної частини належних народові або територіальній громаді владних повноважень, тоді як мета референдуму - прийняття рішення за сутністю винесеного на нього питання, тобто воля народу знаходить свій вираз у формі референдуму чіткіше й конкретніше та передбачає подальшого делегування владних повноважень.

Класифікація референдумів здійснюється з використанням досить широкого кола критеріїв, а це, своєю чергою, обумовлює виділення великої кількості їхніх видів.

Правова регламентація питань організації та проведення референдумів в Україні здійснюється Конституцією України (статті 72-74) та Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. Окремі питання організації місцевих референдумів регламентуються також Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. (ст. 7).

Залежно від території проведення законодавство України виділяє три види референдумів: всеукраїнські, референдуми Автономної Республіки Крим і місцеві. Останні два види можна об'єднати в один, оскільки референдуми Автономної Республіки Крим за територією проведення також мають місцевий характер.

Всеукраїнський референдум може призначатися Президентом України, Верховною Радою України (ст. 72 Конституції України) або проголошуватися за народною ініціативою Президентом України (п. 6 ст. 106 Конституції України).

53. Порядок проведення референдумів

Організація референдуму та голосування на ньому подібні до виборів, за винятком того, що виборець голосує не за кандидата або список кандидатів, а за пропозицію, яка містить проект рішення з певного питання.

Зокрема, значну роль в організації підготування та проведення всеукраїнського референдуму відіграє Центральна виборча комісія, яка:

1) забезпечує в межах, визначених законами України, реалізацію та захист конституційного права громадян України брати участь у всеукраїнському референдумі;

2) організовує підготування і проведення всеукраїнського референдуму;

3) реєструє ініціативні групи зі всеукраїнського референдуму, встановлює форму підписних листів для збирання підписів для проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою;

4) здійснює в порядку, передбаченому законом, на всій території України контроль за виконанням законодавства про всеукраїнський референдум і забезпечує його однакове застосування;

5) звертається в разі необхідності до Конституційного Суду України щодо тлумачення Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», інших законів України або окремих їхніх положень із питань проведення всеукраїнського референдуму, вносить у встановленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законів із питань проведення всеукраїнського референдуму;

6) спрямовує діяльність комісій із всеукраїнського референдуму;

7) розподіляє кошти по комісіях із всеукраїнського референдуму, контролює забезпечення комісій із всеукраїнського референдуму приміщеннями, транспортом, зв'язком, розглядає інші питання матеріально-технічного забезпечення всеукраїнського референдуму;

8) встановлює форми списків громадян, які мають право брати участь у всеукраїнському референдумі, протоколів засідань комісій із всеукраїнського референдуму, інших документів з проведення всеукраїнського референдуму, зразки скриньок для голосування і печаток комісій із всеукраїнського референдуму, порядок зберігання документів із проведення всеукраїнського референдуму;

9) заслуховує повідомлення комісій із всеукраїнського референдуму, а також керівників міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань, пов'язаних з підготуванням і проведенням всеукраїнського референдуму;

10) забезпечує акредитацію на всеукраїнських референдумах офіційних спостерігачів від інших держав і міжнародних організацій згідно з положенням про статус спостерігачів, що затверджується Комісією, видає їм відповідні посвідчення;

11) підбиває підсумки всеукраїнського референдуму в цілому по Україні, публікує в пресі повідомлення про його підсумки;

12) розглядає заяви і скарги на рішення, дії чи бездіяльність комісій зі всеукраїнського референдуму та приймає рішення з цих питань тощо.

54. Функції Верховної Ради України

Функції Верховної Ради України пов'язані з особливостями її конституційно-правового статусу як парламенту змішаного типу. Відповідно можна виділити такі її основні функції: законодавчу, установчу та контрольну3.

Законодавча функція Верховної Ради України - це найважливіший напрямок її діяльності. У системі поділу влади парламент має прерогативу в галузі правотворчості. Верховна Рада України в рамках своєї компетенції приймає закони з питань, що потребують законодавчого регулювання, не втручаючись при цьому у сферу компетенції інших органів, які здійснюють нормотворчу підзакон-ну діяльність (Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства тощо). Здійснюючи законодавчу функцію, Верховна Рада України за допомогою закону (за умови відповідності його Конституції України) надає своєму рішенню вищої юридичної сили, пов'язуючи ним виконавчу і судову владу.

Установча функція Верховної Ради України пов'язана з її участю у формуванні інших органів державної влади і місцевого самоврядування та визначенні правових основ їхньої діяльності. Зокрема, Верховна Рада України призначає вибори Президента України та місцеві вибори, дає згоду на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України тощо.

Контрольна функція Верховної Ради України полягає у здійсненні парламентського контролю, передусім за діяльністю Кабінету Міністрів України.

У сучасній літературі також звертається увага на освітню та ідеологічну функції парламенту1.

За характером функцій, здійснюваних парламентами, їх поділяють на активні, реактивні, маргінальні, мінімальні .

До активних відносять парламенти, які відіграють значну роль як у прийнятті законів, так і у формуванні уряду та контролі за його діяльністю (наприклад, Конгрес США). На діяльність реактивних парламентів значний вплив мають уряди, хоча парламент зберігає значні повноваження з контролю за виконавчою владою (наприклад, парламенти Великої Британії, Канади, Австралії). Маргінальними є парламенти, які фактично повністю контролюються виконавчою владою, через що їхній внесок у формування політики досить незначний (наприклад, Марокко, Йорданія). Нарешті, мінімальні парламенти - це органи, які виконують лише декоративну функцію, утворюються з метою надання видимості легітимності існуючому режиму (наприклад, парламенти «радянського» типу).

Зрозуміло, що органи, віднесені до третьої й четвертої груп, лише умовно можуть називатися парламентами, оскільки порядок їх формування, характер компетенції та організаційні принципи і форми роботи не мають нічого спільного з парламентаризмом,-це, скоріше, квазіпарламенти. За такою класифікацією Верховну Раду України на основі аналізу її конституційно-правового статусу можна віднести до активних парламентів. У цілому класифікацію парламентів за різними критеріями.

55. Чисельний склад i структура Верховної Ради України

Чисельний склад парламенту визначається з урахуванням різновекторних чинників. Чисельний склад парламенту визначається з урахуванням різновекторних чинників.

Так, з одного боку, чисельність парламенту (його нижньої палати) має бути достатньою для забезпечення його представницького характеру, а щоби парламент виступав реальним представником народу (представницьким мандатарієм нації), до його складу мають входити відносно численні об'єднання парламентарів (депутатські групи та фракції), які відображали б інтереси значних прошарків суспільства. Крім того, чисельність парламенту має забезпечити можливість формування його робочих органів (комітетів і комісій), які здійснюють законопроектну і контрольну діяльність. З іншого боку, надмірна чисельність парламенту суттєво ускладнює організацію його роботи. Оптимальною, з огляду на ці обставини, вважається чисельність парламенту в 350-500 депутатів.

Згідно з ч. 1 ст. 76 Конституції України конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних депутатів України.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 76 Конституції України Верховна Рада України має монокамерну структуру, тобто становить собою одну палату.

56. Строк повноважень народних депутатів

Строк повноважень народного депутата України - чотири роки (ч. 1 ст. 76 Конституції України).

Повноваження народного депутата України починаються після складення ним присяги на вірність Україні перед Верховною Радою України від моменту скріплення присяги особистим підписом під її текстом. При цьому народний депутат України не може брати участі в засіданнях Верховної Ради України та її органів, а також здійснювати інші депутатські повноваження до того часу, поки він не скріпить присягу особистим підписом під її текстом. Відмова скласти й підписати присягу має наслідком утрату депутатського мандата.

Припиняються повноваження народного депутата України одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України, тобто від моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Повноваження народного депутата України можуть бути припинені й достроково: за рішенням Верховної Ради України, Президента України або за рішенням суду (схема 26).

58. Припинення повноважень народного депутата Верховної Ради України

За рішенням Верховної Ради України Голова Верховної Ради України зобов'язаний звернутися до суду для вирішення питання про дострокове припинення повноважень такого народного депутата.

Верховна Рада України приймає рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата в разі:

1) складення повноважень за його особистою заявою;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним чи безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;

5) смерті.

Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (ч. 2 ст. 90 Конституції України), відповідно припиняються повноваження і народних депутатів.

На підставі рішення суду повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності; повноваження народного депутата припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду.

При цьому комітет, до компетенції якого входять питання депутатської етики, розглядає відповідні матеріали і подає висновок Голові Верховної Ради України, який у десятиденний строк звертається до суду або повертає матеріали комітету з обгрунтуванням відмови у зверненні до суду. У разі повернення Головою Верховної Ради України матеріалів з обґрунтуванням відмови у зверненні до суду комітет розглядає їх і у випадку незгоди з ними вносить пропозицію про розгляд цього питання на засіданні Верховної Ради України.

Повноваження народного депутата України закріплюються Конституцією та Законом України «Про статус народного депутата України» відповідно до основних організаційних форм його роботи - робота у Верховній Раді України та її органах; робота у виборчому окрузі та за його межами.

59. Права народного депутата України в Верховні Раді України і його органах

Повноваження народного депутата України закріплюються Конституцією та Законом України «Про статус народного депутата України» відповідно до основних організаційних форм його роботи - робота у Верховній Раді України та її органах; робота у виборчому окрузі та за його межами.

Народні депутати України є членами колегіального органу - Верховної Ради України, і основною формою їхньої роботи є участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів. Працюючи у Верховній Раді та її органах, народний депутат реалізує такі основні права: ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано; обирати і бути обраним до органів Верховної Ради України; пропонувати питання для розгляду Верховною Радою України або її органами; законодавчої ініціативи; вносити проекти постанов, інших актів; вносити до Верховної Ради України та її органів пропозиції; звертатись із запитами, брати участь у дебатах, вимагати відповіді на запит; виступати з обґрунтуванням своїх пропозицій; об'єднуватись у депутатські групи (фракції) тощо.

60. Обов'язки народного депутата України в Верховній Раді України і його органах

До основних обов'язків народного депутата у Верховній Раді України та її органах Закон відносять: бути присутнім та брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано, виконувати їхні доручення; додержуватися Регламенту Верховної Ради України; брати участь у контролі за виконанням законів та інших актів Верховної Ради України, рішень її органів; інформувати Верховну Раду України та її відповідні органи про виконання їхніх доручень.

Працюючи у Верховній Раді України та її органах, народний депутат зобов'язаний дотримуватися правил депутатської етики. Регламент Верховної Ради України забороняє народним депутатам України вживати образливі висловлювання та непристойні і лайливі слова, закликати до незаконних і насильницьких дій, виступати на засіданні без дозволу головуючого, заважати промовцям і слухачам діями, які перешкоджають викладенню або сприйманню виступу (вигуками, оплесками, вставанням тощо). У разі порушення цих правил до народного депутата України можуть бути застосовані такі стягнення: попередження, припинення виступу, позбавлення права виступу на засіданні, відсторонення від присутності на засіданні.

Закон України «Про статус народного депутата України» (ст. 8) передбачає, що у своїй діяльності народний депутат України повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших народних депутатів України, службових та посадових осіб і громадян; утримуватись від дій, заяв і вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу. Неприпустимим є використання народним депутатом свого депутатського мандата всупереч загальновизнаним нормам моралі, правам і свободам людини і громадянина, законним інтересам суспільства і держави.

61. Повноваження Верховної Ради України

Конституційні повноваження Верховної Ради України можна систематизувати відповідно до її функцій за групами.

Законодавчу компетенцію складають такі повноваження Верховної Ради України:

а) внесення змін до Конституції України, крім розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України»;

б) призначення всеукраїнського референдуму з питань про зміну території України; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України та внесення до нього змін1;

в) визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

г) надання в установлений законом термін згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсації міжнародних договорів України.

Установчу компетенцію Верховної Ради України складають її повноваження з формування органів державної влади і державних установ, призначення, затвердження чи обрання посадових осіб тощо. До них, зокрема, можна віднести:

а) повноваження щодо призначання виборів органів публічної влади (призначення виборів Президента України, позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, чергових і позачергових виборів до органів місцевого самоврядування);

б) повноваження щодо надання згоди на призначення Президентом України передбачених Конституцією України посадових осіб (Прем'єр-міністра України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України та Генерального прокурора України);

в) повноваження щодо призначення на посаду та звільнення з посади відповідних посадових осіб на власний розсуд (Голови та інших членів Рахункової палати, половини складу Ради Національного банку України, половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Уповноваженого з прав людини, третини складу Конституційного Суду України);

г) повноваження щодо призначення на посаду за поданням Президента України (Голови національного банку України, членів Центральної виборчої комісії України);

д) повноваження з обрання посадових осіб (обрання суддів безстроково).

Контрольну компетенцію складають повноваження Верховної Ради України, що забезпечують реалізацію контрольної функції парламенту. Згідно з п. 33 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України здійснює парламентський контроль у межах, визначених Конституцією, об'єктом якого є Президент України, виконавча влада, представницький орган Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування тощо. Відповідно, можна виділити контрольні повноваження стосовно до:

а) Президента України - заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту1), встановленої ст. 111 Конституції України; прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриманого не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;

б) Кабінету Міністрів України - розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України; розгляд за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняття резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (наслідком прийняття такої резолюції є відставка Кабінету Міністрів України);

в) Верховної Ради Автономної Республіки Крим - дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України.

62. Порядок роботи Верховної Ради України

Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Законом про регламент Верховної Ради України.

Згідно з ч. 1 статті 82 Конституції України Верховна Рада України працює сесійно.

Сесія Верховної Ради України - термін, протягом якого Верховна Рада проводить пленарні засідання та приймає рішення з питань, віднесених до її відання Конституцією України. В перерві між пленарними засіданнями проводяться засідання комітетів та інших органів Верховної Ради.

Сесії Верховної Ради поділяються на чергові та позачергові.

Чергові сесії Верховної Ради України починаються (без скликання) першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року (ч. 1 ст. 83 Конституції України).

Позачергові сесії Верховної Ради України із зазначенням порядку денного скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України. При цьому,вмотивовані пропозиції про скликання позачергової сесії Верховної Ради України, підписані ініціаторами, направляються Голові Верховної Ради України із зазначенням питань і, за звичайних обставин, з проектами документів, розгляд яких пропонується.

Позачергова сесія Верховної Ради України за звичайних обставин скликається не пізніш як у десятиденний термін після надходження пропозиції про її скликання. Розпорядження Голови Верховної Ради України про скликання позачергової сесії Верховної Ради України, згідно з Регламентом Верховної Ради України, публікується не пізніш як за три дні до її відкриття із зазначенням питань, що їх пропонується винести на розгляд позачергової сесії. У разі введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада України збирається у дводенний строк без скликання. У цьому разі Голова чи Апарат Верховної Ради України терміново повідомляють народних депутатів України про місце засідань Верховної Ради України, якщо вони відбуватимуться не в будинку Верховної Ради України, а в іншому приміщенні.

Окремо Конституція України та Регламент Верховної Ради України регулюють процедуру першої сесії новообраної Верховної Ради.

Так, Верховна Рада України збирається (без скликання) на першу сесію не пізніше ніж на 30-й день після офіційного оголошення результатів виборів. При цьому Верховна Рада України згідно з ч. З ст. 82 Конституції України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу.

Перше після виборів пленарне засідання Верховної Ради відкриває найстарший за віком народний депутат України і веде його до обрання Президії сесії. Президія сесії визначає головуючого на кожне засідання Верховної Ради України, організовує роботу Верховної Ради України і підписує прийняті нею акти до обрання Голови Верховної Ради України та його заступників. Далі засідання Верховної Ради України веде Голова Верховної Ради України або його заступники.

У сесійний період щотижнева робота Верховної Ради України та її комітетів починається у вівторок о 10-й годині та закінчується у п'ятницю о 14-й годині.

Понеділок кожного тижня відводиться для самостійної роботи депутатів, пов'язаної зі здійсненням депутатських повноважень, для їхньої роботи в депутатських фракціях або у виборчих округах.

63. Припинення повноважень Верховної Ради України

Відповідно до частини першої статті 81 Конституції України «Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України», а згідно з частиною першою статті 90 Конституції України «Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання». Ці правові норми кореспондуються із положеннями частини другої статті 2 Закону України «Про статус народного депутата України», у якій визначено, що «повноваження народного депутата припиняються з моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання».

Частиною п’ятою статті 76 Конституції України визначено, що «Строк повноважень Верховної Ради України становить п’ять років».

Стаття 90 Конституції України в частині другій встановлює випадки дострокового припинення повноважень Верховної Ради України.

Частиною третьою статті 81 Конституції України передбачено, що «Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України – в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання». Така правова норма міститься і у частині третій статті 5 Закону України «Про статус народного депутата України».

Таким чином, можна вважати, що строк повноважень народного депутата України, якщо він не припинений в індивідуальному порядку згідно з положеннями частини другої статті 81 Конституції України (за особистою заявою, набранням законної сили обвинувальним вироком щодо нього, визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім, припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України, порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, не входження або виходу із фракції, смерті народного депутата) співпадає з строком повноважень Верховної Ради України і може дорівнювати п’яти рокам або бути коротшим, у разі дострокового припинення повноважень Верховної Ради України.

64. Депутатський запит і порядок його розгляду

Депутатський запит - це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.

Депутатський запит вноситься у письмовій формі народним депутатом, а у випадку, передбаченому пунктом 34 частини першої статті 85 Конституції України, також на вимогу групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, і розглядається на засіданні Верховної Ради України.

Верховна Рада України приймає рішення про направлення депутатського запиту відповідному органу або посадовій особі, до яких його звернуто, однією п'ятою від її конституційного складу.

Рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України має бути попередньо підтримане не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України.

Президент України, керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, до яких звернуто запит, зобов'язані повідомити народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України у письмовій формі про результати розгляду його (їх) запиту у п'ятнадцятиденний строк з дня його одержання або в інший, встановлений Верховною Радою України, строк.

Якщо запит з об'єктивних причин не може бути розглянуто у встановлений строк, Президент України, керівник відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, до якого звернуто запит, зобов'язаний письмово повідомити про це Голову Верховної Ради України та народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України, який вніс (які внесли) запит, і запропонувати інший строк, який не повинен перевищувати одного місяця після одержання запиту.

Народний депутат має право брати безпосередньо участь у розгляді внесеного ним запиту керівником органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації.

На вимогу народного депутата керівник органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, якому адресовано запит, зобов'язаний повідомити народному депутатові про день розгляду порушених у запиті питань завчасно, але не пізніше ніж за три дні до їх розгляду.

Відповідь на депутатський запит, внесений народним депутатом, надається відповідно Голові Верховної Ради України і народному депутату, який його вніс. Відповідь на депутатський запит, внесений групою народних депутатів, комітетом Верховної Ради України, надається відповідно Голові Верховної Ради України і народному депутату, підпис якого під запитом значиться першим, голові комітету Верховної Ради України. Відповідь надається в обов'язковому порядку і безпосередньо тим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, до якого було направлено запит, за підписом його керівника чи посадової особи, керівником підприємства, установи та організації, об'єднання громадян, на ім'я яких було направлено запит.

9. Народний депутат, представник групи народних депутатів, комітет Верховної Ради України мають право дати оцінку відповіді на свій депутатський запит. По відповіді на депутатський запит може бути проведено обговорення, якщо на ньому наполягає не менше однієї п'ятої від конституційного складу Верховної Ради України.

65. Депутатське звернення і порядок його розгляду

Депутатське звернення — викладена в письмовій формі вимога депутата місцевої ради з питань, пов’язаних з його депутатською діяльністю, до місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, а також керівників правоохоронних та контролюючих органів, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, розташованих на території відповідної ради, здійснити певні дії, вжити заходів чи дати офіційне роз’яснення з питань, віднесених до їх компетенції.

Місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, а також керівники правоохоронних та контролюючих органів, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, розташованих на території відповідної ради, до яких звернувся депутат місцевої ради, зобов’язані у десятиденний строк розглянути порушене ним питання та надати йому відповідь, а в разі необхідності додаткового вивчення чи перевірки дати йому відповідь не пізніш як у місячний строк.

Якщо депутатське звернення з об’єктивних причин не може бути розглянуто у встановлений строк, депутату місцевої ради зобов’язані письмово повідомити про це з обгрунтуванням мотивів необхідності продовження строку розгляду.

Депутат місцевої ради може взяти участь у розгляді свого звернення, про що місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, розташованих на території відповідної ради, повинні йому повідомити завчасно, але не пізніш як за п’ять календарних днів.

Якщо депутат місцевої ради не задоволений результатами розгляду свого звернення або якщо місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, розташованих на території відповідної ради, ухиляються від вирішення порушеного у зверненні питання у встановлений строк, він має право внести депутатський запит відповідно до статті 22 цього Закону.

66. Порядок, утворення і діяльність комітетів Верховної Ради України

67. Порядок утворення і діяльності тимчасових спеціальних та слідчих комісій.

68. Коаліція депутатських фракцій.

69. Акти Верховної Ради України

Стаття 91 Конституції України передбачає, що Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти. Із практики Верховної Ради України відомі також такі акти, як заяви, звернення та декларації.

Закон - це, зазвичай, нормативно-правовий акт1, що приймається органом законодавчої влади (Верховною Радою України) чи безпосередньо народом України (на всеукраїнському референдумі) з дотриманням вимог законодавчої процедури, який має вищу (стосовно до всіх інших нормативно-правових актів) юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини переважно загального характеру.

В юридичній літературі виділяють такі формальні ознаки закону:

1) рівень прийняття (загальнодержавний);

2) орган прийняття (приймається Верховною Радою України або народом України на референдумі);

3) особливий порядок прийняття (прийняття закону включає обов'язкові стадії законодавчого процесу, передбачені Конституцією Верховної Ради України та Регламентом Верховної Ради України);

4) непідконтрольність із боку будь-якого органу державної влади (закони можуть бути змінені або скасовані лише Верховною Радою України. Конституційний Суд України може визнати закон неконституційним повністю або в окремій частині, внаслідок чого він або його окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність, але це не означає скасування або зміни самого закону).

Заяви та звернення - акти ненормативного характеру, які містять заклики до парламентів, інших вищих органів інших країн здійснити певні дії (або утриматися від здійснення певних дій) з метою підтримання миру, подальшого розвитку дво- та багатосторонніх відносин, усунення джерел ускладнення міжнародного становища в цілому чи двосторонніх відносин. Наприклад, у прийнятій 14 жовтня 2003 р. Заяві Верховної Ради України «З приводу подій у Керченській протоці» дається оцінка ситуації, що склалася через будівництво російською стороною гідротехнічної споруди в напрямку українського острова Тузла, розпочатого без попереднього повідомлення та узгодження з відповідними державними органами України.

У цій Заяві Верховної Ради України були також сформульовані пропозиції до Федеральних Зборів Російської Федерації втрутитися в ситуацію з метою негайного припинення будь-яких односторонніх дій, які суперечать принципам добросусідства і духу стратегічного партнерства між Україною та Росією і можуть бути спрямовані на порушення державного суверенітету України, її територіальної недоторканності.

Заклик об'єднати зусилля в реалізації Плану дій та Йоганнесбурзької декларації зі сталого розвитку, узгоджуючи її взаємопов'язані завдання - економічний та соціальний розвиток і захист довкілля - на локальному, національному, регіональному і глобальному рівнях із наданням пріоритету боротьбі з бідністю міститься, наприклад, у Зверненні Верховної Ради України до парламентів, урядів та громадськості держав Європи, схваленому постановою Верховної Ради України 22 травня 2003 р.

Із практики Верховної Ради України відомі також і звернення, що мають не міжнародний, а внутрішній характер, наприклад, Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 р. щодо вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років.

Декларація - акт, який у загальній, принциповій формі передає основні властивості конституційно-правового регулювання, виражає наміри та зобов'язання учасників правових відносин. Декларації, прийняті Верховною Радою (зокрема Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 p.), мають нормативний характер, але безпосереднє їх застосування, через загальний характер норм декларацій, ускладнено. Декларативні положення реалізуються, здебільшого, за допомогою конкретніших приписів.

70. Законодавчий процес та його стадії

Законодавчий процес - чітко врегульована Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України діяльність, яка полягає у творенні законів. Ця діяльність здійснюється в кілька послідовних етапів або стадій. Звичайно виділяють основні стадії законодавчого процесу:

1) підготування законопроекту (законодавчої пропозиції) та внесення його до Верховної Ради України - законодавча ініціатива;

2) попередній розгляд законопроекту в комітетах Верховної Ради України;

3) обговорення законопроекту на пленарних засіданнях Верховної Ради України з його наступним прийняттям або відхиленням (повністю чи частково);

4) підписання (санкціонування) та оприлюднення закону. Крім основних, може виникнути потреба в додатковій стадії - обговорення вмотивованих пропозицій Президента України в разі повернення ним прийнятого закону до Верховної Ради України (повторний розгляд).

Підготування законопроекту та внесення його до Верховної Ради України. Згідно з Регламентом Верховної Ради України розроблення проектів законів здійснюється за правом, визначеним законом, за дорученням Верховної Ради України, на замовлення на договірній основі, а також в ініціативному порядку. Верховна Рада України може доручити розроблення проекту закону (його структурної частини) комітету або тимчасовій спеціальній комісії Верховної Ради України, а також Кабінету Міністрів України.

Розроблення законопроекту про державний бюджет є обов'язком Кабінету Міністрів України, передбаченим Конституцією України (п. 6 ст. 116), і здійснюється ним за правом.

В ініціативному порядку законопроекти мають право розробляти громадяни і юридичні особи.

71. Загальні умови президентських виборів

Президент України обирається безпосередньо виборцями. Такий спосіб обрання глави держави звичайно використовується в державах із президентськими та квазіпрезидентськими формами правління, де реалізується модель «жорсткого» поділу влади. Це пов'язано з тим, що подібна модель передбачає необхідність формування виконавчої гілки влади непарламентським шляхом (у президентських республіках виконавча влада здійснюється безпосередньо главою держави, а в квазіпрезидентських - урядом та іншими органами виконавчої влади, які формуються главою держави) з тим, щоб забезпечити її відносну автономність відносно законодавчої гілки влади.

Згідно з Конституцією України вибори Президента України здійснюються на основі загальних принципів виборчого права України - вільних виборів, загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Конституція України встановлює додаткові, порівняно з виборами народних депутатів чи місцевими виборами, обмеження щодо пасивного виборчого права громадян на виборах Президента України:

- по-перше, підвищується віковий ценз для пасивного виборчого права (з 18 на місцевих виборах і 21 року на виборах народних депутатів України до 35 років на виборах Президента України). Це обумовлено тим, що діяльність глави держави потребує значного життєвого і політичного досвіду, належного освітнього рівня, здатності до вирішення складних політичних, правових, економічних і соціальних проблем, а це, своєю чергою, досягається з відповідним віком;

- по-друге, на виборах Президента України для пасивного виборчого права встановлюється ценз осілості- десять останніх перед днем виборів років проживання в Україні. Це обмеження обумовлене тим, що глава держави мусить бути досить добре обізнаний з різними аспектами суспільного життя країни, його мають добре знати виборці;

- по-третє, для пасивного виборчого права встановлюється мовний ценз:

- по-четверте, встановлюються заборона одній і тій самій особі обиратися Президентом України більше ніж: два строки підряд. Обрання на третій або четвертий строк також можливе, але тільки після відповідної перерви.

Отже, Президентом України може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг 35-річного віку, має право голосу, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років.

72. Порядок і строки призначення виборів Президента України

Вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими і повторними; призначаються вони Верховною Радою України.

При цьому чергові вибори Президента України проводяться із закінченням конституційного строку повноважень Президента України. Дата їх проведення чітко визначена в Конституції України - остання неділя жовтня п'ятого року повноважень Президента України, а призначаються вони Верховною Радою України не пізніш як за 130 днів до дня виборів.

Позачергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю 90-денного строку з дня:

1) проголошення Президентом України особисто заяви про свою відставку на засіданні Верховної Ради України;

2) опублікування рішення Верховної Ради України про підтвердження неможливості виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я;

3) опублікування рішення Верховної Ради України про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

4) прийняття постанови Верховної Ради України про призначення позачергових виборів у разі смерті Президента України.

Повторні вибори Президента України проводяться у випадках:

1) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано;

2) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури.

Повторні вибори Президента України відбуваються в останню неділю 90-денного строку від дня прийняття постанови Верховної Ради України про їх призначення.

73. Організація і проведення виборів Президента України

Підготовка і проведення виборів Президента України відбуваються відповідно до Конституції та законів України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. та «Про Центральну виборчу комісію» від 17 грудня 1997 р. Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Конституція встановлює, що Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути обрана Президентом України більше ніж два строки підряд.

Президентові України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Вибори Президента України можуть бути черговими й позачерговими. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України. Порядок проведення виборів Президента України встановлюється Законом України «Про вибори Президента України». У ньому закріплюються основні засади і принципи виборів Президента України, а саме: а) загальне виборче право; б) рівне виборче право; в) пряме виборче право; г) таємне голосування; Д) гласність і відкритість виборів Президента України. Закон закріплює певний порядок проведення виборів Президента України.

74. Висування та реєстрація кандидатів в Президенти України

Право висування кандидатів на пост Президента України реалізується громадянами України через політичні партії та їх виборчі блоки (далі - партії (блоки), а також самовисуванням у порядку, визначеному Законом України «Про вибори Президента України», (статті 44-48).

Реєстрація кандидата на пост Президента України здійснюється Центральною виборчою комісією за умови отримання таких документів:

1) анкети кандидата на пост Президента України за формою, встановленою Центральною виборчою комісією (заповнюється кандидатом особисто);

2) автобіографії особи, висунутої кандидатом, обсягом до двох тисяч друкованих знаків, що обов'язково повинна містити: прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць, рік і місце народження, відомості про громадянство, освіту, трудову діяльність, посаду (заняття), місце роботи, громадську роботу (зокрема на виборних посадах), партійність, склад сім'ї, адресу місця проживання із зазначенням часу проживання в Україні, відомості про судимість, не погашену і не зняту в установленому законом порядку;

3) передвиборної програми кандидата, викладеної державною мовою, обсягом до 12 тис. друкованих знаків;

4) документа про внесення грошової застави (вноситься партією (партіями, що входять до блоку), яка висунула кандидата на пост Президента України, або кандидатом на пост Президента України в безготівковому порядку на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії в розмірі 500 тис. гривень)1;

5) декларації про майно та доходи відповідно до ст. 50 цього Закону;

6) фотографій кандидата за розмірами та в кількості, встановленими Центральною виборчою комісією.

Для реєстрації кандидатом у Президенти України особи, висунутої партією (блоком), крім документів, передбачених ч. 1 цієї статті, подаються також такі документи:

1) подання про реєстрацію кандидата, підписане керівником партії (керівниками партій, що входять до блоку) та скріплене печаткою партії (печатками партій, що входять до блоку);

2) копії свідоцтва про реєстрацію партії (партій, що входять до блоку) та її статуту (статутів партій, що входять до блоку), засвідчені Міністерством юстиції України після початку виборчого

процесу;

3) витяг із протоколу з'їзду (зборів, конференції) кожної партії, що увійшла до складу виборчого блоку, про утворення виборчого блоку, засвідчений підписом керівника партії та скріплений печаткою цієї партії - в разі висунення кандидата блоком;

4) угода про утворення виборчого блоку (в разі висунення кандидата блоком);

5) витяг із протоколу з'їзду (зборів, конференції) партії (між-партійного з'їзду (зборів, конференції) партій, що входять до блоку) про висунення кандидата на пост Президента України від партії (блоку);

6) заява особи, висунутої кандидатом, про згоду балотуватися кандидатом на пост Президента України від цієї партії (блоку).

Подання зазначених документів до Центральної виборчої комісії для реєстрації кандидатів закінчується за 90 днів до дня виборів Президента України, а сама реєстрація закінчується не пізніше ніж за 85 днів до дня виборів.

На підтримку кандидата на пост Президента України має бути зібрано не менш як 500 тис. підписів виборців, які мають право голосу, зокрема не менш як по 20 тис. підписів у кожному з двох третин регіонів (Автономна Республіка Крим, області, міста Київ та Севастополь) України. Підписні листи передаються до Центральної виборчої комісії не пізніш як за 40 днів до дня виборів, а в разі неподання в цей термін необхідної кількості підписів на підтримку кандидата на пост Президента України Центральна виборча комісія звертається до Верховного Суду України щодо скасування рішення про реєстрацію відповідного кандидата на пост Президента України.

75. Встановлення результатів виборів Президента України Центральною виборчою комісією

Результати виборів Президента України встановлює Центральна виборча комісія на підставі протоколів територіальних виборчих комісій про підсумки голосування в межах відповідних територіальних виборчих округів на підставі протоколів територіальних виборчих комісій не пізніш як на десятий день од дня виборів.

Обраним у день виборів Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Якщо до виборчого бюлетеня для голосування у день виборів було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і за результатами голосування у день виборів Президента України жодного кандидата не було обрано, Центральна виборча комісія приймає рішення про звернення до Верховної Ради України з поданням про призначення повторних виборів Президента України.

Якщо до виборчого бюлетеня для голосування у день виборів було включено більше двох кандидатів на пост Президента України і за результатами голосування у день виборів Президента України жоден кандидат не був обраний відповідно, Центральна виборча комісія приймає рішення про проведення повторного голосування, яке призначається на третю неділю після дня виборів.

Обраним Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

76. Строки повноваження Президента України

Строк повноважень Президента України - п 'ять років. Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через ЗО днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України, після чого Центральна виборча комісія вручає новообраному Президентові України посвідчення Президента України. Урочиста церемонія вступу на посаду глави держави отримала назву інавгурація.

Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу в п'ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів.

Текст присяги Президента України встановлено в ст. 104 Конституції України: «Я, (ім'я та прізвище), волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі».

Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.

Свої обов'язки Президент України виконує до вступу на пост новообраного Президента. Проте Конституція України (ст. 108) передбачає можливість і дострокового припинення повноважень Президента України у разі:

1) відставки;

2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

3) усунення з поста в порядку імпічменту;

4) смерті.

77. Припинення повноважень Президента України

Умови та процедура відставки Президента України не отримали чіткої регламентації в Конституції та в чинному "законодавстві України. Звичайно під відставкою розуміють залишення державної посади особою, що її займає, за власним бажанням або усунення її з цієї посади через причини об'єктивного чи суб'єктивного характеру'.

У конституційному праві відставка виступає важливою формою політичної відповідальності відповідних органів державної влади та посадових осіб, проте вона може стати результатом як особистих причин, так і об'єктивних наслідків. Наприклад, відставка Кабінету Міністрів України внаслідок прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України, або добровільна відставка міністра через його незгоду з політикою уряду. Аналіз положень статей 108, 109 Конституції України дозволяє зробити висновок, що під відставкою Президента України слід розуміти залишення поста Президента України виключно з власної ініціативи і при забезпеченні повної добровільності прийняття такого рішення.

Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.

Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я згідно зі ст. 110 Конституції України має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України,-за зверненням Верховної Ради України і медичного висновку. Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я, як уявляється, означає такий стан здоров'я Президента України, внаслідок якого він не лише не може виконувати свої обов'язки на час обговорення цього питання Верховною Радою України, а й не зможе їх виконувати і в майбутньому. Це означає, що тимчасовий розлад здоров'я не може бути підставою для прийняття рішення про дострокове припинення повноважень Президента України внаслідок неможливості виконання ним своїх повноважень за станом здоров'я.

За загальним правилом, Президент України як глава держави не несе політичної або юридичної відповідальності за свої дії. Юридична невідповідальність гарантується інститутом недоторканності, а політична - інститутом контрасигнатури, під чим розуміють скріплення акта Президента України підписом Прем'єр-міністра України та міністра, відповідального за акт і його виконання. Проте в особливих випадках Президент України підлягає відповідальності, що передбачено ст. 111 Конституції України -він може бути усунутий з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

78. Функції Президента України

Функції Президента України - основні напрямки діяльності (найважливіші обов'язки) глави держави, обумовлені його місцем і роллю в системі органів державної влади.

Функції та повноваження, що належать згідно з Конституцією України виключно Президентові України, складають прерогативу глави держави.

Основні функції Президента України як глави держави визначено в ст. 102 Конституції України. Так, Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Як гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України Президент України наділяється особливими повноваженнями. Він: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; очолює Раду національної безпеки та оборони України; приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні чи в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України тощо.

Здійснюючи функцію гаранта додержання Конституції України, Президент України наділений правом законодавчої ініціативи, що дозволяє йому порушувати питання щодо реалізації конституційних положень, приведення чинного законодавства у відповідність до Конституції України. Президент України користується виключним правом вносити до Верховної Ради законопроект про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України та призначати всеукраїнський референдум для затвердження цих змін. Забезпечуючи додержання Конституції України, Президент України може накладати вето на закони, прийняті Верховною Радою України, направляє до Конституційного Суду України звернення щодо встановлення конституційності законів та інших актів Верховної Ради України, скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Виступаючи гарантом прав і свобод людини і громадянина, Президент України реалізує свою конституційну функцію здійсненням свого права законодавчої ініціативи; видає укази, які передбачають захист прав і свобод людини і громадянина, окремих категорій населення; приймає в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану; оголошує в разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації тощо.

79. Повноваження Президента України у сфері національної безпеки, оборони та військової політики

Безпека країни являє собою стан захищеності життєво важливих інтересів громадян, суспільства та його інститутів від зовнішніх і внутрішніх загроз. Відповідно, до основних об'єктів безпеки в літературі відносять: права і свободи людини і громадянина; матеріальні та духовні цінності суспільства; конституційний лад; суверенітет і територіальну цілісність держави; довкілля тощо1.

Основним суб'єктом забезпечення безпеки є держава, яка здійснює відповідні функції через діяльність органів державної влади. Як глава держави Президент України здійснює в цій сфері повноваження:

- є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України;

- призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань;

- здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

- очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка згідно зі ст. 107 Конституції України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України2;

- вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України в разі збройної агресії проти України;

- приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

- приймає в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує в разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з подальшим затвердженням цих рішень Верховною Радою України.

80. Представницькі повноваження Президента

Представницькі повноваження - повноваження із представництва держави у внутрішньо- та зовнішньополітичних відносинах. Зовні країни Президент України:

- представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України1;

- приймає рішення про визнання іноземних держав;

- призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях;

- приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

- підписує Закони України про ратифікацію міжнародних договорів України.

Як представник держави у внутрішньополітичних відносинах Президент:

- забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

- звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

- призначає Представника Президента України в Автономній Республіці Крим.

81. Повноваження Президента по відношенню до Верховної Ради та в сфері законодавчої влади

Президент України та Верховна Рада України здійснюють різні конституційні функції, і компетенція Президента України не конкурує з компетенцією парламенту: Конституція України, керуючись принципом поділу влади, чітко розмежовує сфери їхніх повноважень. Одночасно Президент України згідно з Конституцією України є суб'єктом законодавчого процесу і здійснює відповідні повноваження стосовно до Верховної Ради України та у сфері законодавчої влади, а саме:

- користується правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді України;

- підписує та офіційно оприлюднює закони, прийняті Верховною Радою України;

- накладає суспензивне (відкладальне) вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із подальшим поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

- протягом трьох років після набуття чинності Конституції України (тобто до 28 червня 1999 р.) мав право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України;

- призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

- призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;

- припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом ЗО днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

82. Повноваження Президента в сфері виконавчої влади

Не входячи безпосередньо до виконавчої гілки влади, Президент України, водночас, наділяється Конституцією України досить широкими повноваженнями стосовно до Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади, які характеризують його «особливі зв'язки» з виконавчою владою, «верховне» положення Президента України відносно до органів виконавчої влади. Так, Президент України:

- призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку;

- приймає відставку Кабінету Міністрів України;

-призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;

-утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

- за поданням Кабінету Міністрів України призначає на посаду і звільняє з посади голів місцевих державних адміністрацій;

- скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

83. Повноваження Президента в сфері судової влади

Згідно з принципом поділу влади та незалежності судів Президент України не може втручатися в діяльність судових органів, проте він активно взаємодіє з цими органами, здійснюючи при цьому певні установчі функції. Це знаходить свій вияв у його повноваженнях, пов'язаних з формуванням органів судової влади, зокрема Президент України:

- призначає третину складу Конституційного Суду України;

- утворює суди у визначеному законом порядку;

- здійснює перше призначення на посаду професійного судді

строком на п'ять років.

Крім установчих повноважень у сфері судової влади, Президент України виконує окремі квазісудові функції - здійснює помилування.

84. Процедура усунення Президента з поста у порядку імпічменту

Інститут імпічменту виступає надійною гарантією проти зловживання владою та порушення главою держави конституції та законів держави.

Конституція України та Регламент Верховної Ради України передбачають досить складну процедуру імпічменту.

Так, застосування процедури імпічменту можливе за умови:

1) наявності висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину;

2) наявності висновку Конституційного Суду України щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент.

Президент України має право заявити про відмову від участі в процедурі імпічменту, що тягне за собою припинення його повноважень на підставі, передбаченій ст. 109 Конституції України (відставка Президента України).

Сама процедура імпічменту включає такі стадії:

1) ініціювання питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту більшістю від конституційного складу Верховної Ради України;

2) прийняття Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу рішення про звинувачення Президента України;

3) прийняття Верховною Радою України не менш як трьома

четвертими від її конституційного складу рішення про усунення Президента України з поста.

Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Спеціальна тимчасова слідча комісія має право користуватися всіма засобами встановлення істини: допитувати свідків, вимагати і досліджувати (вивчати) документи, проводити експертизи, слідчі експерименти тощо.

Усунення Президента України з поста автоматично припиняє виконання ним своїх обов'язків, він втрачає недоторканність і може бути притягнений до юридичної відповідальності як звичайний громадянин.

85. Припинення повноважень Президента за станом здоров'я

Для встановлення юридичної значущості цієї підстави необхідно виконати певні процедури. По-перше, необхідний медичний висновок, в якому б наголошувалося, що за станом здоров'я Президент не може виконувати покладені на нього повноваження глави держави. З таким висновком Верховна Рада звертається до Верховного Суду України, який перевіряє законність складання медичного висновку і після цього звертається до Верховної Ради з поданням про встановлення фактичної неможливості виконання Президентом своїх повноважень. Це подання розглядається на засіданні Верховної Ради, на якому і ухвалюється рішення по суті. При цьому рішення про неможливість виконання Президентом своїх повноважень за станом здоров'я набуває чинності лише за умови, що за нього проголосувала більшість конституційного складу Верховної Ради, тобто не менше 226 народних депутатів.

86. Кабінет Міністрів України як вищий виконавчий орган державної влади

Стаття 116 Конституції України, яка закріплює компетенцію Кабінету Міністрів України як вищого органу у системі органів виконавчої влади.

Виконавчу владу в Україні здійснює згідно зі ст. 113 Конституції Кабінет Міністрів України. Він є вищим органом у системі органів виконавчої влади, яку становлять Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Як вищий колегіальний орган у системі органів виконавчої влади Кабінет Міністрів здійснює виконавчу владу безпосередньо та через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Визначення Кабінету Міністрів як вищого органу виконавчої влади відображає його роль і місце не лише у системі органів виконавчої влади, а й у системі державної влади України в цілому і характеризує його діяльність як органу, який здійснює виконання законів Верховної Ради України та нормативних актів Президента України.

На жаль певні складності виникають з проблеми організації виконавчої влади, здійснюваної Кабінетом Міністрів України, і формуванням цього органу, які пояснюються існуючою формою правління, а також відображають, на жаль, існуючу боротьбу між законодавчою гілкою влади і Президентом.

87. Склад Кабінету Міністрів України Призначеним Кабінету Міністрів України

Що стосується складу Кабінету Міністрів України, то згідно зі ст. 114 Конституції до Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем’єр України, три віце-прем'єр-міністри та міністри.

За поданням Прем'єр-міністра України Президент України може призначити міністрами осіб, які не очолюють міністерство чи інший орган виконавчої влади. У складі Кабінету Міністрів України може бути не більше двох таких міністрів.

Загальна чисельність членів Кабінету Міністрів України визначається посадовим складом Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України формується у не більш як шістдесятиденний строк з дня вступу Президента України на посаду або відставки попереднього складу Кабінету Міністрів України.

Посади членів Кабінету Міністрів України за характером повноважень та діяльності призначених на них осіб належать до державних політичних посад (не до посад державних службовців), передбачених законодавством про державну службу.

Статус членів Кабінету Міністрів України визначається Конституцією, Законом України "Про Кабінет Міністрів України" та іншими законами. Не допускається прирівнювання будь-яких посад в органах виконавчої влади за статусом до членів Кабінету Міністрів України.

На членів Кабінету Міністрів України поширюються норми законодавства про боротьбу з корупцією (ст. 6 Закону України "Про Кабінет Міністрів України").

88. Основні повноваження Кабінету Міністрів України

Кабінет Міністрів України набуває повноважень з моменту призначення Президентом України не менш як двох третин від загальної чисельності членів Кабінету Міністрів України. Новопризначені члени Кабінету Міністрів України набувають повноважень з моменту призначення.

Кабінет Міністрів України не пізніше як у шістдесяти-денний строк після набуття повноважень подає на розгляд Верховної Ради України Програму діяльності Кабінету Міністрів України на строк своїх повноважень.

Програма діяльності Кабінету Міністрів України має містити концептуальне викладення стратегії діяльності, засобів та строків виконання завдань Кабінету Міністрів України. До неї додаються загальна структура системи органів виконавчої влади та інформація про членів Кабінету Міністрів України.

Програму діяльності Кабінету Міністрів України розглядає Верховна Рада України не пізніше як у десятиденний строк з дня її подання.

Перед розглядом на пленарному засіданні Верховної Ради України Програма діяльності Кабінету Міністрів України попередньо обговорюється в комітетах Верховної Ради України, депутатських фракціях і групах.

Прем'єр-міністр України представляє Програму діяльності Кабінету Міністрів України на пленарному засіданні Верховної Ради України та відповідає на запитання народних депутатів України.

Верховна Рада України може надати Кабінету Міністрів України можливість протягом двадцяти днів доопрацювати.

Програму діяльності Кабінету Міністрів України на основі вивчення пропозицій і зауважень, висловлених при її обговоренні у комітетах, фракціях і групах та на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Голосування за постанову Верховної Ради України про Програму діяльності Кабінету Міністрів України відбувається у поіменному режимі. Програма діяльності Кабінету Міністрів України вважається схваленою, якщо за неї проголосувала більшість від конституційного складу Верховної Ради України.

У разі несхвалення Верховною Радою України Програми діяльності Кабінету Міністрів України Верховна Рада України може розглянути питання про недовіру Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції.

Повноваження члена Кабінету Міністрів України можуть бути припинені Президентом України за його ініціативою, за поданням Прем'єр-міністра України або за заявою члена Кабінету Міністрів України.

89. Організація роботи Кабінету Міністрів України

Безумовно, принципове значення у процесі організації державної виконаної влади має законодаче закріплення функцій і повноважень Кабінету Міністрів України. Все, що було викладено вище, відіграє лише допоміжну роль щодо змістовної, тобто компетенційної, характеристики урядової діяльності.

Зміст функцій і основ компетенції закладено у ст. 116 Конституції України.

Проте, деталізуються вони в Законі України "Про Кабінет Міністрів України". При цьому виникають певні асоціації щодо назви відповідного розділу Закону, присвяченого даній проблемі, — "Загальні питання компетенції Кабінету Міністрів України". Мимоволі складається враження, що Закон у даному разі щось приховує або ж що його має супроводжувати нормативний акт, який деталізує те, що викладено у вигляді "основних питань". Якщо це так, то тим самим більшою мірою втрачається значимість і службова роль Закону, який покликаний не відкривати шлях для можливих вільних тлумачень того, що названо "основними питаннями".

Згадана назва розділу цього Закону свідчить про те, що у ньому йдеться лише про компетенцію уряду. Загальновідомо, що компетенція завжди дається під відповідну функцію, тобто функція — первинна, компетенція, як вихідна від неї, — вторинна.

Проте, у цьому розділі не йдеться про перелік основних функцій Кабінету Міністрів України. Як зазначається у ньому, компетенція Кабінету Міністрів України спрямована на організацію виконання Конституції і законів України, актів Президента та Кабінету Міністрів України, Програми його діяльності, у сферах економіки, соціального і культурного розвитку, забезпечення прав і свобод людини, науково-технічної діяльності, фінансів і оподаткування, зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності, забезпечення національної безпеки і обороноздатності країни, здійснення постійного контролю за виконанням органами виконавчої влади Конституції та актів законодавства України, вжиття заходів щодо усунення недоліків у роботі цих органів. Зміст переліченого визначається як виконавська спрямованість та основні сфери здійснення компетенції Кабінету Міністрів України.

Основний вияв компетенції це, як відомо, повноваження. Про них, поряд з функціями йдеться у Законі України "Про Кабінет Міністрів України".

Аналіз цього закону свідчить про те, що йдеться у ньому лише про сфери керівництва. Але поряд зі сферами існують і конкретні галузі, про які взагалі не згадується.

Стаття 21 Закону має назву "Основні функції та повноваження Кабінету Міністрів України", її зміст свідчить про те, що фактично йдеться про простий перелік основних напрямів його діяльності в певних галузях, тобто про функції. Хіба можна вважати повноваженням, наприклад, вжиття заходів щодо стимулювання інноваційної діяльності товаровиробників? Це ніщо інше, як традиційне, на жаль, ототожнювання функцій управління з управлінськими повноваженнями.

Крім перелічених вище повноважень, Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції, законів України, актів Президента України здійснює також інші повноваження та функції державного управління. Зокрема, він організовує проведення єдиної політики у сфері державної служби, вживає заходів щодо кадрового забезпечення органів виконавчої влади, управління державними підприємствами, установами та організаціями, підготовки і підвищення професійного рівня кадрів державних службовців.

Кабінет Міністрів України з власної ініціативи або за дорученням Верховної Ради України розробляє і подає на розгляд Верховної Ради України плани організаційних, фінансових, матеріально-технічних, інформаційних заходів для впровадження законів у життя.

90. Центральні органи виконавчої влади

Центральним органом виконавчої влади називають орган, який забезпечує проведення в життя державної політики у відповідній галузі чи сфері на всій території України, здійснює керівництво дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за стан її розвитку та безпосередньо підвідомчий Кабінету Міністрів України або за рішенням Президента іншому центральному органу виконавчої влади.

Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1572/99 «Про систему центральних органів виконавчої влади» в Україні існують такі види (організаційно-правові форми) центральних органів виконавчої влади:

- міністерства;

- державні комітети;

- центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міністерство України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні провадження державної політики у визначеній сфері діяльності. За станом на 31 травня 2004 р. в Україні було створено 16 міністерств:

· аграрної політики;

· внутрішніх справ;

· охорони навколишнього середовища;

· економіки та з питань європейської інтеграції;

· палива та енергетики;

· закордонних справ;

· культури і мистецтв;

· з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;

· оборони;

· освіти і науки;

· охорони здоров'я;

· праці та соціальної політики;

· промислової політики;

· транспорту;

· юстиції;

· у справах сім'ї, дітей та молоді.

За характером компетенції міністерства поділяють на галузеві - такі, що здійснюють керівництво дорученими ним галузями (наприклад, освіти, юстиції, охорони здоров'я), міжгалузеві - здійснюють керівництво в кількох суміжних галузях (наприклад, зв'язку, енергетики і електрифікації) та функціональні - керують певними сферами управління (наприклад, економіки, фінансів).

Міністерство узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України.

У межах своїх повноважень міністерство організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Правову основу діяльності міністерств, як й інших центральних органів виконавчої влади, становлять Конституція та закони України, постанови Верховної Ради, України укази і розпорядження Президента України, акти Кабінету Міністрів України.

91. Органи виконавчої влади на місцях

Місцевими органами виконавчої влади є:

1) місцеві державні адміністрації- місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції;

2) територіальні органи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади - місцеві органи виконавчої влади спеціальної компетенції.

Місцеві державні адміністрації входять до єдиної системи органів виконавчої влади. За станом на 31 травня 2004 р. в Україні діяло 24 обласних, 490 районних, 2 міських (у містах Києві та Севастополі) та 14 районних у місті державних адміністрацій.

Правовий статус місцевих державних адміністрацій встановлюється Конституцією України (статті 118-119), Законом України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. та іншими законами України.

Керівництво місцевою державною адміністрацією здійснює її голова. Він також формує і її склад.

Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Повноваження голів місцевих державних адміністрацій припиняються Президентом України у разі:

1) порушення ними Конституції України і законів України;

2) втрати громадянства, виявлення факту подвійного громадянства;

3) визнання судом недієздатним;

4) виїзду на проживання в іншу країну;

5) набрання законної сили обвинувальним вироком суду;

6) порушення вимог несумісності;

7) за власною ініціативою Президента України з підстав, передбачених цим Законом і законодавством про державну службу;

8) висловлення недовіри більшістю (дві третини) голосів від складу відповідної ради;

9) подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Повноваження голів місцевих державних адміністрацій можуть бути припинені Президентом України у разі:

1) прийняття відставки голови відповідної обласної державної адміністрації;

2) подання Кабінету Міністрів України з підстав, передбачених законодавством про державну службу;

3) висловлення недовіри простою більшістю голосів від складу відповідної ради.

92. Органи судової влади. Функції судової влади

Організація і діяльність суддів, як правило, є предметом не лише власного законодавчого регулювання, а й перш за все конституційного. Це пояснюється тим, що особлива увага приділяється питанням організації і діяльності судової влади саме в конституціях тих країн, які визнали теорію розподілу державної влади основним принципом побудови демократичної, правової держави. В цьому разі суд виступає як основний гарант додержання прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності, з одного боку, а з другого, — як самостійна гілка державної влади, що відіграє важливу роль у системі стримувань і противаг трьох гілок державної влади.

Так, Конституція України проголошує як основне і соціальне завдання та функцію суду — захист невід'ємних прав людини і громадянина (ч. З ст. 8, частини 1, 4 ст. 55 та ч. 1 ст. 124).

На відміну від законодавчої і виконавчої гілок державної влади, статус і зміст яких визначається досить змістовно у відповідних розділах Конституції, статус судової влади, як правило, розкривається, в першу чергу, шляхом формування принципів і підстав їх здійснення.- Зміст цих принципів перш за все стосується організації і діяльності судової влади і є різний у відповідних країнах. Проте у більшості з них, вони, як правило, включаються у текст конституції, незважаючи на те, що можуть бути різними за змістом та обсягом. Незважаючи на це, можна виділити найважливіші принципи, які дістали правове закріплення у більшості конституцій сучасних демократичних країн світу.

До них, зокрема, належать такі: проголошення незалежності судової влади (суду, суддів) і створення відповідних конституційних гарантій їх незалежності (ч. 1 ст. 126); здійснення правосуддя лише судами і суддями (ч. 1 ст. 124); наявність конституційної заборони на створення надзвичайних або особливих судів (ч. 5 ст. 125); публічність (гласність, відкритість, доступність) судових слухань (п. 7 ч. 4 ст. 129); мотивованість судових дій, виключні рішення; визначення змісту судової дієздатності та правового статусу суду (залежно від форми держави) — (ст. 124); закріплення судових гарантій прав і свобод особи (ч. 2 ст. 59, статті 61, 62 та 63); визначення статусу конкретних носіїв судової влади — суддів (статті 126—128 Конституції).

Основи судової влади, судової системи та їх принципи мають свої особливості й деталізацію у Конституції та законах України.

93. Система суддів загальної юрисдикції

Для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними.

Закон України "Про судоустрій України" окремо визначає статус судів загальної юрисдикції. Зокрема, визначаються види цих судів. Відповідно до ч. 1 ст. 125 Конституції України система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Систему судів загальної юрисдикції становлять:

місцеві суди;

апеляційні суди, Апеляційний суд України;

Касаційний суд України;

вищі спеціалізовані суди;

Верховний Суд України.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.

94. Основні вимоги до суддів

Судова діяльність пов’язана з дослідженням фактичних даних, матеріалів, доказів, з допитом значної кількості осіб, з необхідністю забезпечити їх права за умови участі у справі.

Усі ці дії проводяться для того, щоб забезпечити винесення законного і обгрунтованого рішення. Тому вся діяльність суду щодо розгляду справ (цивільних, кримінальних, справ про адміністративні правопорушення) регламентована процесуальним законодавством України.

Важливою ознакою правосуддя України є те, що внаслідок здійснення правосуддя у конкретній справі суд застосовує державний примус.

За законом тільки суду надано право застосовувати державний примус (покарання) за здійснення злочину.

Друга, не менш важлива ознака, що нами розглядається, – відмова в застосуванні державного примусу, тобто виправдання підсудного в кримінальному процесі або його реабілітація, відмова в задоволенні позову в цивільній справі.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України.

Усі інші судді обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.

При призначенні чи обранні на посаду судді існують загальні для всіх вимоги:

· наявність громадянства України;

· вища юридична освіта;

· володіння державною мовою;

· постійне проживання на території України не менше 10 років;

· позапартійність, тобто неналежність до будь-якої партії, руху;

· відсутність судимості;

· відповідний віковий ценз;

· відповідний стаж роботи за юридичною спеціальністю.

При зайнятті посади судді районного (міського), міжрайонного (окружного) суду, військового суду гарнізону вимагається, щоб на день обрання (призначення) вік був не молодше 25 років, а стаж роботи за юридичною спеціальністю – не менше 3 років.

Для обрання на посади суддів Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, військового суду регіону та Військово-Морських Сил України вимагається вік не молодше 30 років на день обрання та стаж роботи за юридичною спеціальністю не менше п’яти років, у тому числі не менше трьох років на посаді судді.

При обранні на посаду судді Верховного Суду України вимагається досягнення віку не молодше 35 років на день обрання та стаж роботи за юридичною спеціальністю не менше десяти років, у тому числі не менше п’яти років на посаді судді.

Суддею не може бути особа, обмежена у дієздатності чи визнана недієздатною за рішенням суду.

Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого суду є складання кваліфікаційного іспиту. Разом з тим, ця умова не поширюється на осіб, які мають відповідний стаж роботи на посаді судді, давність якого не перевищує 11 років.

95. Припинення повноважень суддів

Суддя звільняється з посади органом, що його призначив або обрав, у таких випадках:

· закінчення строку повноважень;

· досягнення суддею 65 років;

· порушення суддею присяги;

· порушення суддею вимог щодо несумісності;

· неможливість виконання своїх повноважень за станом здоров’я;

· у разі набрання щодо судді законної сили обвинувального вироку;

· визнання судді безвісти зниклим;

· оголошення судді померлим;

· за наявності письмової заяви про відставку або звільнення з посади за власним бажанням;

· у разі смерті;

· у разі втрати суддею громадянства України або виїзду за межі України на постійне проживання;

· при винесенні рішення суду, що набрало законної сили, про обмеження дієздатності чи визнання судді недієздатним;

· при винесенні ухвали про застосування щодо судді примусових заходів медичного характеру, що набрала законної сили;

· при винесенні за згодою судді постанови про припинення кримінальної справи щодо нього з нереабілітуючих підстав;

· у разі переводу чи обрання судді за його згодою на іншу посаду;

· при звільненні судді з посади в порядку дисциплінарного провадження;

· у разі звільнення судді з посади за професійною невідповідністю;

· імпічменту Верховною Радою України.

96. Форми звернення до Конституційного Суду України

Звернення до Конституційного Суду може бути у формі конституційного подання або конституційного звернення.

Конституційне подання – це письмове клопотання до Конституційного Суду про визнання неконституційним правового акта (його окремих положень), про визначення конституційності міжнародного договору або необхідності офіційного тлумачення Конституції України та інших законів.

Суб’єктами права щодо конституційного подання є:

· Президент України;

· не менш ніж 45 народних депутатів України;

· Верховний Суд України;

· уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

· Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Конституційне звернення – це письмове клопотання до Конституційного Суду про необхідність офіційного тлумачення Конституції України, законів України для забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

Суб’єктами права щодо конституційного звернення є:

· громадяни України;

· іноземці;

· особи без громадянства;

· юридичні особи.

У конституційному поданні чи зверненні повинні зазначатися такі дані:

· для подання – повне найменування органу чи посадової особи, які направляють конституційне подання; для звернення – прізвище, ім’я та по батькові громадянина України, особи без громадянства чи іноземця, адреса, за якою особа проживає, або повна назва та місце знаходження юридичної особи;

· відомості про представника (особу) за законом або уповноваженого за дорученням;

· для подання – повне найменування, номер, дата прийняття, джерело опублікування правового акта, конституційність якого оспорюється чи який потребує офіційного тлумачення; для звернення – статті (окремі положення) Конституції України або закону України, які повинен розтлумачити Конституційний Суд України;

· для подання – правове обґрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта (його окремих положень) або необхідності в офіційному тлумаченні; для звернення – обґрунтування необхідності в офіційному тлумаченні положень Конституції України або законів України;

· дані щодо інших документів та матеріалів, на які посилаються суб’єкти конституційного подання (звернення) (копії цих документів і матеріалів додаються);

· перелік матеріалів та документів, що додаються.

Конституційне подання, документи та матеріали до нього повинні подаватися у трьох примірниках.

Конституційний Суд України є юридичною особою, його друкованим органом вважається “Вісник Конституційного Суду України”.

97. Повноваження Конституційного Суду України

Конституційний Суд України є згідно з Конституцією України (ст. 147) єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, тобто це - незалежний від законодавчої та виконавчої гілок влади спеціальний судовий орган, який здійснює перевірку нормативних актів на їхню відповідність Конституції України способом конституційного судочинства.

Порядок формування й діяльності, завдання, повноваження Конституційного Суду України визначаються Конституцією України (розділ XII) та Законом України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів Конституційного Суду України:

шість суддів призначаються Президентом України після консультації з Прем'єр-міністром України та Міністром юстиції України щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду

України.

98. Склад та призначення суддів Конституційного Суду України

Призначеною на посаду судді Конституційного Суду України вважається особа, про призначення якої видано Указ Президента України, скріплений підписами Прем'єр-міністра України та Міністра юстиції України;

шість суддів призначаються Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України вносить Голова Верховної Ради України, а також можуть вносити не менш як 1/4 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України; при цьому депутат має право поставити підпис під пропозицією про висунення лише однієї кандидатури, і ці підписи депутатів не відкликаються.

Відповідний Комітет Верховної Ради України подає Верховній Раді України свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду судді Конституційного Суду України, внесеної в установленому порядку.

Призначеними на посади суддів Конституційного Суду України вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів депутатів, але більше половини голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів і після їх призначення було б перевищено необхідне для призначення число суддів, щодо цих кандидатів проводиться повторне голосування;

шість суддів призначаються з'їздом суддів. При цьому з'їзд суддів України за пропозицією делегатів з'їзду відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з'їзду визначає кандидатури на посади суддів Конституційного Суду України для включення до бюлетенів для таємного голосування.

Призначеним на посаду судді Конституційного Суду України вважається кандидат, який у результаті таємного голосування одержав більшість голосів від загалу обраних делегатів з'їзду суддів України.

Якщо голосування проводиться щодо кандидатур, кількість яких перевищує квоту для призначення на посади суддів Конституційного Суду України, призначеними вважаються кандидати, які набрали більше голосів, ніж інші кандидати на ці посади.

99. Прокуратура України. Система, компетенція

У механізмі державної влади прокуратура виступає відносно самостійним інститутом і безпосередньо не входить до законодавчої, виконавчої чи судової гілок влади, хоча й тісно взаємодіє з усіма гілками влади, особливо з останньою.

Згідно з Конституцією України (ст. 121) прокуратура становить єдину систему, до якої входять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові, транспортні та інші спеціалізовані прокуратури.

До органів військових прокуратур, зокрема, належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).

В основу побудови та функціонування системи органів прокуратури покладено такі принципи:

1. Принцип централізму, який проявляється ось у чім:

1) органи прокуратури становлять жорстку ієрархічну систему -нижчі за належністю прокурори підпорядковані вищим і всі прокурори підпорядковані Генеральному прокуророві України;

2) Генеральний прокурор призначає підлеглих прокурорів терміном на 5 років і звільняє їх з посади;

3) вищі за належністю прокурори мають право давати підлеглим прокурорам обов'язкові для виконання вказівки й доручення.

2. Принцип законності, який передбачає, що органи прокуратури:

1) здійснюють свої повноваження на підставі додержання Конституції України та чинних на території республіки законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об'єднань чи їхніх органів;

2) захищають у межах своєї компетенції права і свободи громадян на засадах їхньої рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак;

3) вживають заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили, поновлення порушених прав і притягнення в установленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення.

3. Принцип гласності - органи прокуратури діють гласно, інформують державні органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.

4. Принцип незалежності у здійсненні своїх завдань і функцій, який знаходить свій прояв у тому, що органи прокуратури:

1) наділені Конституцією і законами України власною компетенцією;

2) у здійснення повноважень органів прокуратури заборонено втручання інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, засобів масової інформації тощо.

Найвищу сходинку в ієрархії органів прокуратури займає Генеральна прокуратура України, яку очолює Генеральний прокурор України.

100. Система адміністративно-територіального устрою України

Згідно зі ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Ці територіальні одиниці розрізняються за трьома підставами:

1) за географічними ознаками вони поділяються на регіони (АРК, області, райони, міста-регіони Київ і Севастополь) та населені пункти1 (міста, селища, села);

2) за своїм' статусом - на: адміністративно-територіальні одиниці (області, райони), самоврядні територіальні одиниці (міста, селища, села). Крім того, АРК має особливий статус територіальної автономії, а райони в містах характеризуються ознаками як адміністративно-територіальних, так і самоврядних одиниць);

3) за місцем у системі адміністративно-територіального устрою України - на територіальні одиниці первинного рівня (міста без районного поділу, райони у містах, селища, села), середнього рівня (райони, міста з районним поділом) і вищого рівня (Автономна Республіка Крим, області, міста Київ і Севастополь).

На момент проголошення незалежності Україна вже мала сформований територіальний устрій, який зазнав за останні десять років дуже мало змін. Територіальний устрій України і, зокрема, її адміністративно-територіальний устрій, формувався протягом майже тисячі років.

За станом на 31 травня 2004 р. систему адміністративно-територіального устрою України становили:

- Автономна Республіка Крим;

- 24 області;

- 490 сільських районів;

- 118 районів в містах;

- 2 міста загальнодержавного значення;

- 456 міст, із них міст загальнодержавного значення (зі спеціальним статусом) - 2, міст обласного значення (республіканського в Автономній Республіці Крим) - 176, районного значення -

278);

- 885 селищ міського типу;

- 28 592 села.

Конституція України не лише визначила систему адміністративно-територіального устрою України (ст. 133), в ній також закріплено засади територіального устрою України:

- єдність і цілісність державної території;

- поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади;

- збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій (ст. 132).

101. Компетенція Автономної Республіки Крим

Державна автономія має деякі ознаки державності - це державо-подібне утворення у складі відповідної держави, органи якого мають право видавати закони з питань місцевого значення. В такій автономії створюється парламент, вона має свій орган місцевої виконавчої влади, інколи - свою конституцію, громадянство, інші атрибути державності.

Адміністративна автономія являє собою територіальну одиницю держави, органи якої не мають права видавати закони, але наділяються ширшими правами у галузі управління, ніж органи в звичайних адміністративно-територіальних одиницях.

Екстериторіальна автономія поширюється не на певну територіальну одиницю держави, а на представників певного етносу (національності), що проживають у межах всієї державної території. Залежно від того, компактно чи розрізнено проживають етнічні спільності та від інших обставин екстериторіальну автономію поділяють на три різновиди:

- персональну автономію, яка утворюється у випадках розрізненого проживання відповідних етнічних груп чи національних меншин. Ці групи та меншини створюють свої об'єднання, що займаються питаннями культури, побуту, мови і можуть мати своє представництво (з правом дорадчого голосу) при деяких центральних органах державної влади;

- корпоративна автономія, яка утворюється з огляду на існування лінгвістичних спільнот, для яких резервуються місця в державному апараті. Крім того, на місцевій мові здійснюється судовий процес, викладання в школах тощо.

Оскільки екстериторіальна автономія полягає в наданні певній етнічній спільноті певної самостійності в питаннях організації освіти та інших форм культурного життя, її часто іменують культурною (національно-культурною) автономією.

З урахуванням зазначеного вище аналіз конституційного статусу Автономної Республіки Крим дозволяє зробити висновки:

1. АРК є територіальним автономним утворенням у складі України; це - невід'ємна складова частина України, яка в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання (ст. 134 Конституції України).

2. АРК слід розглядати як існуючу в Україні форму адміністративно-територіальної автономії. Незважаючи на наявність окремих атрибутів державності (назва - Республіка, наявність символів - герб, прапор, наявність Конституції) АРК згідно з Конституцією України не характеризується найважливішими ознаками державної автономії - вона не має парламенту, а її представницький орган (Верховна Рада АРК) не наділений законодавчими повноваженнями, він приймає нормативно-правові акти у формі рішень і постанов (ст. 136 Конституції України). Конституція України (ст. 137) встановлює перелік питань, з яких АРК здійснює нормативне регулювання. До них, зокрема, віднесено питання:

1) сільського господарства і лісів;

2) меліорації і кар'єрів;

3) громадських робіт, ремесел і промислів; благодійництва;

4) містобудування і житлового господарства;

5) туризму, готельної справи, ярмарків;

6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;

7) транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;

8) мисливства, рибальства;

9) санітарної та лікарняної служб.

3. Відновлення в лютому 1991 р. Кримської автономії, як і її створення в 1921 р. у складі РРФСР, було пов'язане не стільки з національним складом населення, скільки з політичними та історичними факторами, тож її не можна відносити до етнотериторі-альної (національно-територіальної) автономії.

Реальний характер будь-якої автономії визначається колом тих повноважень, що їх конституція та закони держави відносять до її відання. Перелік питань, віднесених до відання АРК, встановлено у ст. 138 Конституції України. Це, зокрема:

1) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;

2) організація та проведення місцевих референдумів;

3) управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;

4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової та бюджетної політики України;

5) розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим із питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля - відповідно до загальнодержавних програм;

6) визнання статусу місцевостей як курортів; установлення зон санітарної охорони курортів;

7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;

8) забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим; охорона і використання пам'яток історії;

9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів;

10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.

Основними гарантіями АРК. є:

- правова, організаційна, фінансова, майнова, ресурсна самостійність у межах, установлених Конституцією України, яка забезпечує здійснення повноважень АРК;

- врахування органами державної влади України при прийнятті рішень, що стосуються АРК, передбачених Конституцією України особливостей АРК;

- державні гарантії статусу і повноважень, права власності АРК;

- судовий захист статусу і повноважень АРК;

- можливість зміни Конституції АРК виключно Верховною Радою АРК.

102. Представницькі та виконавчі органи Автономної Республіки Крим

В Автономній Республіці Крим існує своя система представницьких і виконавчих органів, які у межах Конституції і законів України, Конституції АРК та нормативно-правових актів ВР і РМ АРК здійснюють державні і самоврядні повноваження на певній території. Вдосконалення нормативно-правової бази сприятиме підвищенню ефективності організації і діяльності розглянутої системи республіканських органів.

Органи місцевого самоврядування представляють інтереси самоврядних територіальних громад у межах чинного законодавства України. Самоврядування в Україні на певній території поєднується з діяльністю державних органів на місцях. Діяльність органів місцевого самоврядування та місцевих державних органів регулюється законом. Вдосконалення законів сприятиме поліпшенню організації роботи місцевих державних та самоврядних структур.

У цілому державне будівництво і місцеве самоврядування характеризується як конституційна процесуальна діяльність системи конституційних державних і самоврядних структур, їх компетенції, порядку утворення і функціонування та форм і методів діяльності.

103. Поняття місцевих органів влади та самоуправління в відповідності з Конституцією України

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють обласні та районні, Київська та Севастопольська місцеві державні адміністрації (ст. 118 Конституції України).

Місцеві державні адміністрації – це державні органи виконавчої влади в областях, районах, в районах Автономної Республіки Крим, а також в містах Києві та Севастополі, які наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Вони діють за принципом субординації, відповідальності перед Президентом України, Кабінетом Міністрів України, підзвітності та підконтрольності органам виконавчої влади вищого рівня, а також районним і обласним радам у межах, передбачених законами “Про місцеві державні адміністрації” і “Про місцеве самоврядування в Україні”.

Місцева державна адміністрація є місцевим органом в системі органів виконавчої влади на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Вона виконує повноваження державної влади та делеговані їй відповідними радами виконавчі функції через створювані управління, відділи та інші структурні підрозділи та діє під керівництвом голови місцевої державної адміністрації.

Саме місцеві державні адміністрації реалізують принцип поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, покладений в основу побудови територіального устрою України (ст. 132 Конституції України).

Отже, можна зробити висновок, що управління місцевими справами здійснюється через органи державної адміністрації на місцях, які виступають у якості периферійної ланки виконавчого апарату, призначаються з центру та формуються за участю представницьких органів, що обираються населенням відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Такий підхід у повній мірі відповідає змісту управління місцевими справами, якого додержується більшість країн сучасного світу.

Під місцевим управлінням, звичайно, розуміють органи, які призначаються з центру і представляють на місцях державну адміністрацію, а під місцевим самоврядуванням – місцеві представницькі органи.

Уявляється правильним не протиставляти місцеве самоврядування місцевому управлінню, а розглядати їх у контексті відношення частина – ціле. Місцеве управління – складний і гнучкий механізм. Він може включати в себе як державну адміністрацію на місцях, так і місцеві представницькі органи – ради (органи самоврядування).

104. Система місцевого самоврядування.

Принципи місцевого самоврядування - це вихідні начала, відповідно до яких здійснюються організація та функціонування місцевого самоврядування в нашій державі.

Принципи місцевого самоврядування встановлені Конституцією України та Європейською хартією місцевого самворядуван-ня, а їхні деталізацію та конкретизацію здійснено в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» (зокрема ст. 4). Ці принципи охоплюють усі аспекти організації та функціонування місцевого самоврядування. За ступенем узагальнення їх можна поділити на дві групи - загальні (основні) та спеціальні принципи. Загальні принципи здійснюють визначальний вплив у всіх сферах місцевого самоврядування, спеціальні - притаманні лише окремо взятим сферам місцевого самоврядування.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» до загальних принципів місцевого самоврядування відносить:

народовладдя;

законність;

гласність;

колегіальність;

поєднання місцевих і загальнодержавних інтересів;

виборність;

правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність територіальних громад та їхніх органів у межах повноважень, визначених законом;

підзвітність і відповідальність перед територіальними громадами їхніх органів і посадових осіб;

державну підтримку та гарантії місцевого самоврядування;

судовий захист прав місцевого самоврядування.

105. Повноваження місцевого самоврядування

Деталізується та конкретизується компетенція місцевого самоврядування в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», в галузевому законодавстві та в інших правових актах шляхом закріплення повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування.

Так, зокрема, до повноважень територіальної громади чинне законодавство відносить вирішення таких питань, що мають місцеве значення:

формування виборних органів місцевого самоврядування - сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;

обрання виборних посадових осіб місцевого самоврядування (сільського, селищного, міського голови);

ініціювання питання щодо утворення органу самоорганізації населення, його обрання та дострокове припинення повноважень;

дострокове припинення повноважень органів і посадових осіб місцевого самоврядування у разі, якщо вони порушують Конституцію або закони України, обмежують права і свободи громадян, не забезпечують здійснення наданих їм законом повноважень;

Повноваження органів місцевого самоврядування Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплює згідно з принципом розподілу повноважень: окремо визначається компетенція представницьких органів місцевого самоврядування - сільських, селищних, міських рад, їхніх виконавчих органів, районних та обласних рад і сільського, селищного, міського голови.

Так, сільські, селищні, міські ради правочинні розглядати й вирішувати питання, віднесені Конституцією та законами України до їх відання. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 26) визначає виключну компетенцію сільських, селищних, міських рад, яку становлять питання, що можуть бути вирішені виключно на пленарних засіданнях відповідної ради. До них, зокрема, відносять питання:

1) самоорганізації ради та формування її органів (затвердження регламенту ради; утворення і ліквідація постійних та інших комісій ради, затвердження та зміна їх складу, обрання голів комісій; утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження персонального складу; внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск; обрання на пропозицію сільського, селищного, міського голови на посаду та звільнення з посади секретаря ради; затвердження на пропозицію сільського, селищного, міського голови структури виконавчих органів ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів, витрат на їх утримання; утворення за поданням сільського, селищного, міського голови інших виконавчих органів ради; визначення відповідно до закону кількісного складу ради; затвердження плану роботи ради та заслуховування звіту про його виконання);

2) організації та функціонування системи місцевого самоврядування (прийняття рішення про проведення місцевого референдуму; прийняття відповідно до законодавства рішень щодо організації проведення референдумів і виборів органів державної влади, місцевого самоврядування та сільського, селищного, міського голови; прийняття рішень про наділення органів самоорганізації населення окремими власними повноваженнями органів місцевого самоврядування, а також про передання коштів, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для їх здійснення; прийняття рішення про дострокове припинення повноважень органів територіальної самоорганізації населення у випадках, передбачених законом; затвердження статуту територіальної громади);

3) економічного і соціального розвитку території, бюджету, управління комунальною власністю (затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування; затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього; затвердження звіту про виконання відповідного бюджету; встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їхніх ставок у межах, визначених законом; утворення позабюджетних цільових (зокрема валютних) коштів, затвердження положень про ці кошти; затвердження звітів про використання зазначених коштів; прийняття рішень щодо випуску місцевих позик; прийняття рішень щодо отримання позик з інших місцевих бюджетів і джерел, а також щодо передання коштів із відповідного місцевого бюджету; прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законодавства пільг щодо місцевих податків і зборів; установлення для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету; прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого в процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади; прийняття рішень про передання іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.


Список використаної літератури

1. Конституційне право України: Навч. посібник для юридичн. спец. вузів/ НАН України; Інт держави і права ім. В.М.Корецького; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка; Нац. акад. внутрішніх справ України; Авт. В.Ф.Погорілко, О.Ф.Фріцький, О.В.Городецький та ін.; За ред. В.Ф.Погорілка. - 4-е вид.. - К.: Наук. думка, 2003. – 731 с.

2. Конституційне право України : Академічний курс: У 2 т.: Підручник/ Відп. ред. Віктор Погорілко; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. - К.: ТОВ "Вид. "Юридична думка". – 2006. - Т. 1. - 2006. - 543 с.

3. Кравченко В.В. Конституційне право України у визначеннях та схемах: Навчальний посібник/ В.В.Кравченко; М-во освіти і науки України; Ін-т економіки та права "Крок" . - К.: Атіка, 2002. - 189 с.

4. Кравченко В. Конституційне право України: Навчальний посібник/ Віктор Кравченко,. - 4-е вид., випр. та доп.. - К.: Атіка, 2006. - 567 с.

5. Погорілко В. Конституційне право України: Підручник/ Віктор Погорілко, Владислав Федоренко; За заг. ред. Віктора Погорілка,; М-во освіти і науки України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, НАН України, Київський ун-т права. - К.: Наукова думка: Прецедент, 2006. - 338 с.

6. Синенко В. Конституційне право України: Хрестоматія/ Василь Олександрович Синенко,; Василь Синенко; Кіровоград. Держ. техн. ун-т. - Кіровоград, 2000. - 104 с.

7. Фрицький О. Конституційне право України: Підручник/ О.Ф.Фрицький,; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2002 2003. - 535 с.

8. Шмеріга В. І. Конституційне право України: Інтерактивний курс/ В. І. Шмеріга, Н. М. Крестовська. - Харків: Одіссей, 2004. - 238 с.

загрузка...
Top