Конституційне право

Вступ.

1. Принцип державного суверенітету і Європейський Союз: конституційний аспект членства.

2. Конституційний захист прав і свобод особи Франції.

6. Процедура імпічменту на прикладі США.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Громадянське суспільство формується в процесі перетворення підданих на громадян, тобто на таких членів спільноти мешканців даної держави, які відчули почуття власної гідності та спромоглися робити політичний вибір, спираючись на чітке розуміння того, з чого складаються їхні природні права. Це формування розпочинається одночасно з перетворенням етнічного союзу на суверенний народ, який усвідомлює себе нацією. Народ — це той, чия правосвідомість піднялася до розуміння нагальної потреби визнання і здійснення природних і невід'ємних прав людини і громадянина, з одного боку, і підпорядкування собі державних владних органів — з другого, оскільки тільки суверенний народ є законним джерелом влади.

Конституційне право зарубіжних країн як наука являє собою цілісну систему теоретичних узагальнень, що досліджує національне конституційне право кожної держави, вбачаючи у ньому фундаментальну галузь правової системи. Ця наука вивчає всі основні інститути державного права як з точки зору їх особливого, так і загального з огляду на схожість за змістом окремих інститутів права світової системи. До того ж у зв'язку з даним співвідношенням загального й особливого має визначитися і єдине - окремі інститути національного конституційного права. Наприклад, порівнюючи конституційне право Німеччини та Франції, слід зазначити загальне — належність до романо-германської, правової системи, а також особливе у змісті правових інститутів президентства, у виборчих системах. Певною мірою таке порівняння спричинено умовами розвитку держав і характером формування конституціоналізму як загального наукового напряму.


1. Принцип державного суверенітету і Європейський Союз: конституційний аспект членства

Реконструкція Європи між 1945 та 1970 роками призвела до паралельного розвитку спільних європейських інституцій, з одного боку, та відродження державного суверенітету європейських країн, з другого. Американські теоретики пізніше назвали ці два несумісні процеси як “супранаціональний компроміс”, тобто створення нового рівня адміністративного управління, який залишив національним урядам усі символи суверенітету і більшість, але не повний об’єм суверенітету2. Перебудова Європи відбулася на основі так званого компромісного суверенітету: компромісного під впливом плану Маршалла і умов безпеки Атлантичного Альянсу, а також під впливом інтеграційних процесів. Уряди європейських держав намагалися встановити баланс між суверенітетом своїх країн і спільною відповідальністю за добробут і безпеку своїх народів.

Боязнь все більшого обмеження державного суверенітету наростала вже в атмосфері перших успіхів Європейських Співтовариств, особливо серед тих їх членів, які включенням до інтеграційних процесів намагалися укріпити свою керівну роль у регіонах. Так, не дивно, що у 1961 році Франція внесла пропозицію про створення політичного союзу, але організації, яка базувалася б на принципах не наднаціональної, а міжурядової форми співробітництва. Виконання завдань узгодження зовнішньої політики держав-членів, зміцнення спільної оборони, розвитку культурного співробітництва і співробітництва у сфері захисту основних прав і свобод людини ніяким чином не мало посягати на національний суверенітет держав-членів.

З цих самих причин Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), незважаючи на федералістські сподівання першого Президента Комісії, здійснювало наднаціональні правові повноваження лише над обмеженою сферою міжнародних економічних відносин.

Найбільш радикальним порушенням концепції державного суверенітету стало встановлення верховенства права Співтовариства. Поступово Європейський Суд справедливості розширив своє право трактування європейських Угод, а національні суди приймали та запроваджували його рішення, навіть всупереч своїм національним адміністраціям. Як вказував Європейський Суд у 1964 році у справі “Costa versus ENEL”:

“Створивши Співтовариство необмеженої тривалості з власними інституціями, своєю юридичною особою, правоздатністю і правом представництва на міжнародній арені, і більш конкретно з реальною владою, що виходить з обмеження суверенітету або з передачі повноважень від держав до Співтовариства, держави-члени обмежили свої суверенні права у певних сферах…Угода несе з собою постійне обмеження їх суверенних прав…” [12, c. 176-177].

Очевидним є той факт, що у Європейському співтоваристві, де суверенітет уже не такий чіткий, як раніше, практична сторона та інструментальна цінність суверенітету стає все менш стабільною і зрозумілою. Країни-члени переконані, що не здатні ефективно забезпечувати свої інтереси у рамках традиційного суверенітету, який передбачає, що держава володіє у межах своєї території вищою та незалежною владою. Тому вони знаходяться у процесі відмови від традиційного суверенітету, а натомість все більше оперують новими рамками суверенітету, який включає “об‘єднання” суверенітетів країн-членів ЄС. Суверенітет поки що не трансформувався у державоподібну федерацію, про яку мріяли ентузіасти Сполучених Штатів Європи, але з прийняттям Конституції Європейського Союзу перспективи такої трансформації стають значно реальнішими.

Сьогодні Європейський Союз є політичною спільнотою нового типу, яка не зовсім відповідає традиційному розумінню суверенітету. Держави-члени не є більше повністю незалежними, оскільки передали Європейському Союзу частину своєї суверенної влади, особливо стосовно формування та проведення соціальної та економічної політики. Зобов‘язання держав-членів перед правом ЄС забирає від них певну свободу дії у цих сферах політики. Так, згідно з постановою Європейського Суду різні угоди ЄС, а також норми, визначені ними, встановлюють “правовий порядок нового унікального виду, при якому держави-члени передали свої певні суверенні права”.

У сучасній політології використовуються два підходи до вивчення питання суверенітету у європейському правовому порядкові, що виникає. Перший стосується супранаціональності, а другий - статичної моделі ЄС як продукту інтерговерменталізму.

Супранаціональний (або федералістський) підхід вбачає в ЄС коріння нового федеративного конституційного порядку, при якому держави-члени об‘єднуються для створення європейської політичної і юридичної влади, яка конституційно відмінна від самих держав і стосовно якої держави обмежують свої суверенні права і прерогативи у деяких важливих аспектах. Згідно з цим підходом, Європейський Союз є не просто міжнародною організацією, а політичною спільнотою нового типу, члени якої, держави, передали частину своєї юрисдикції на наднаціональний рівень, що призвело до поступового перетворення Європи у певною мірою щось більше, ніж спільнота держав. ЄС розглядається як форма "кооперативного федералізму", що базується на формальних та неформальних механізмах співробітництва між державами-членами і новим центром. Послідовники цього підходу не обов’язково підтримують централізацію процесу прийняття політичних рішень, але вказують, що суверенітет повинен рухатися далі за межі держави-нації5. Цей підхід робить значний наголос на конституціоналізації функцій уряду6, і як такий має багато спільного з широкими ліберальними підходами до міжнародних режимів [15, c. 363-365].

З цієї ж позиції ЄС розглядається як такий, що сприяє “наднаціональному громадянству”. Цей аргумент було висунуто у зв‘язку із справою, яку розглядав Європейський Суд Справедливості (справа Ван Генд ен Лоос), у якій сказано, що ЄС являє собою новий політико-правовий порядок, за якого право ЄС накладає прямі зобов‘язання на країн-членів та надає прямі права європейцям незалежно від того, громадянами яких країн-членів ЄС вони є7. І суб‘єктами такого нового конституційного утворення є не лише країни-члени, а також й громадяни, які стають громадянами Європи, залишаючись водночас громадянами своїх країн. Тому деякі вчені вважають, що ЄС необхідно розуміти не просто як “угоду між державами”, але й як “соціальний контракт” між громадянами цих країн.

Важливим елементом даного підходу є теза про те, що територія у Європі знаходиться у процесі нового визначення і реконституювання у напрямку від національних держав до Європейського Союзу. У той час, коли внутрішні кордони всередині ЄС сприяють легкому пересуванню людей, товарів та капіталу, зростає значення зовнішніх кордонів Союзу для попередження нелегальної міграції, контрабанди і т.д. Це лінія безпеки, що захищає громадян Європейського Союзу від інфільтрації та експлуатації громадянських свобод і соціально-економічних можливостей, якими вони користуються у європейському просторі. У цьому аспекті висувається ідея про те, що ЄС є важливим кроком Європи на шляху до надсуверенної держави.

Водночас необхідно відмітити, що ЄС поки що не являє собою повністю суверенної одиниці. Стосунки між ЄС та країнами-членами характеризуються як “координовано дійсні системи”, причому кожна з сторін передбачає дійсність іншої. Не існує чіткого поділу суверенітету між ЄС та його членами у певних сферах політики, у яких держави раніше мали виключну юрисдикцію.

Згідно інтерговерменталістського (міжурядового) підходу, Європейський Союз є міжнародною організацією, союзом суверенних держав, які, з метою покращання соціально-економічних умов, створюють міжнародну організацію, що не виключає передачі їй певних суверенних прав. Владні повноваження Європейського Союзу базуються на міжнародних договорах, а не на внутрішній конституції. Усі держави-члени є одночасно членами ООН і володіють виключним правом на підготовку договорів ЄС. Країни-члени визначають повноваження усіх його інституцій, організацій та усі його правила. Правовою основою обґрунтування владних повноважень ЄС є традиційна норма спільноти держав, а саме pacta sunt servanda, або сучасною мовою, принцип взаємності між рівними суверенними державами-членами ЄС, які залишаються у повній відповідальності за ЄС. З цієї точки зору міжнародні угоди, на яких базується ЄС, є повністю відповідними міжнародному праву, в основі якого є інститут суверенітету. “Тому ЄС є дитиною, а не батьком країн-членів”.

Ця позиція базується також на факті, що державні інтереси країн-членів залишаються рушійною силою ЄС, а також на тому, що держава має й нині високий рівень внутрішнього суверенітету. Таким чином, ЄС розглядається як асоціація держав, які складують докупи суверенітет, щоб відстоювати спільні інтереси. Передача певних прав на європейський рівень не означає відмову індивідуальних держав від суверенітету, а означає бажання виконувати суверенні права у системі асоціації держав Це складення докупи суверенітету великою мірою керується Радою Міністрів, яка у своїх діях виходить з геополітичних міркувань та інтересів.

“Головні посягання на національний суверенітет не є в дійсності конституційними - заміщенням одного суверенітету іншим. Замість цього, це практичні, …і запізнені виконання рішень Ради Міністрів, де процес прийняття рішень відображає частково консенсус, а частково геополітичний вплив різних країн-членів ЄС” [8, c. 452-454].

Згідно з цією точкою зору ЄС є спільним надбанням держав, які його створили, тобто є типовою міжнародною організацією. Коротко кажучи, у ЄС немає нічого нового. Європа продовжує бути асоціацією (societas) держав, а не перетворюється на федеративну наддержаву (universitas). Цей статус ЄС як міжнародної, а не наднаціональної організації, є особливо очевидним у таких сферах міжнародної діяльності, які традиційно визначають присутність суверенної державності, а саме зовнішня політика і оборона. ЄС, згідно установчих договорів, не несе відповідальності за безпеку і порядок у Європі. Натомість деякі з його держав-членів продовжують нести за це відповідальність в індивідуальному порядку або у вільному співробітництві одні з одними. Західноєвропейський Союз, компонент ЄС, що відповідає за оборону, відіграє невелику роль. Безпека Європи твердо залишається у руках НАТО, яке є найбільш важливою організацією з безпеки у Європі.

Постійні коливання між концепціями міжурядового (інтерговерменталістського) і наднаціонального (супранаціонального) принципів співробітництва або концепцій заперечення наднаціональності на користь збереження необмеженого національного суверенітету - це характерна особливість розвитку Співтовариств, що яскраво видно на плані Фуше15. Дійсно, сам план і події навколо нього ілюструють коливання носіїв національних політик між, з одного боку, корисними результатами співробітництва на наднаціональних основах, які, поряд з економічними, приносили також певні переваги військового характеру, і з іншого боку, психологічно і соціально важко сприйнятим почуттям обмеження національного суверенітету.

В дійсності ЄС як одиниця є звичайно чимось більшим, ніж просте злиття суверенітету країн-членів. Всезростаюче інкорпорування рішень Європейського Суду у національне право і посилання національних судів на Європейський Суд є саме по собі фактором, що вказує на протилежне тому, про що говорять ті, які підтримують примат національної держави у ЄС.

Але на більш глибокому рівні проблема з цим аргументом полягає в тому, що він розглядає процес європейської інтеграції як рух від суверенітету, а не реконституцію суверенітету. "Федералістський” (супранаціональний) підхід також страждає від цього фіксованого розуміння суверенітету, але тут образ моністичного правового порядку, характерного державі-нації, просто інтерполюється на рівень ЄС. Обидва підходи, хоча й приходять до протилежних висновків, виходять з простих суджень про природу суверенітету, а саме: суверенітет це "гра в нуль", за якої наголос робиться на розподілі фіксованого обсягу суверенної влади, а не на тому, як і де вона продукується [5, c. 439-440].

Формальний суверенітет є розділений між інституціями ЄС та державами-членами ЄС, а також значною мірою спільний для них. Щодо матеріального суверенітету або здатності держав до автономних дій, то ні ЄС в цілому, ні сучасні держави добробуту не мають таких можливостей, як це мали національні держави 19 століття.

Сучасна європейська державна система представляє собою незвичну картину колективного вироблення політики у комбінації з автономною внутрішньою політикою держав, причому уряди держав-членів "проростають" один в один, а парламенти ледве взаємодіють. Національне управління економікою уступило місце регулюванню, що здійснюється на загальноєвропейському рівні. Національний монетарний суверенітет уступає місце Європейському Центральному банку. Внутрішні кордони зникли значною мірою без виникнення спільного європейського паспорту. Державні службовці переходять з роботи у національних структурах влади у європейські інституції, і навіть з національних адміністрацій одних країн у національні адміністрації інших країн.

Отже, по-перше, уряди країн-членів мають спільний суверенітет ЄС, але при цьому не допускаючи втручання у свої внутрішньо-національні справи до такої міри, щоб можна було говорити про втрату державного суверенітету або державної автономії. А ЄС може характеризуватися як специфічна багаторівнева система управління, яка по-перше, не лише охоплює національні уряди і наднаціональні інституції, такі як Комісія, Європарламент і Європейський Суд справедливості і Європейський Центральний банк, але й транснаціональні групи інтересу та інших приватних суб’єктів у мережах управління.

По-друге, ЄС включає розмаїття функціональних режимів з різним обсягом та глибиною щодо характеру регулювання – від Європейського монетарного союзу до Спільного сільськогосподарського та екологічного регулювання і до Соціального протоколу. По-третє, ЄС є багаторівневий у тому сенсі, що наднаціональні, національні та субнаціональні владні структури регулярно взаємодіють між собою. Різні угоди, що складають Європейський Союз, регулюють прийняття рішень на різних рівнях. Водночас будь-яка ініціатива приймається лише після консультацій з урядами країн-членів ЄС і представниками груп інтересів як у Брюсселі, так і у національних державних столицях. Європейська Рада, яка представляє країн-членів вносить зміни до європейських договорів лише після того, як ці зміни було підготовлено і обговорено на міждержавних конференціях, які знову ж таки включають національних та наднаціональних суб’єктів і проводяться постійні консультації з приватними суб’єктами та групами інтересу[6, c. 156-158].


2. Конституційний захист прав і свобод особи Франції

Права і свободи громадян у французькому конституційному праві закріплюються досить своєрідно. У основному законі 1958 р. відсутній спеціальний розділ або розділ про права і свободи. Тут лише є норма відсилання в преамбулі до Декларації прав людини і громадянина 1789 р., доповненою преамбулою конституції 1946 . У самому тексті конституції права і свободи містяться тільки в декількох розрізнених статтях: підтверджується принцип рівності перед законом всіх громадян незалежно від походження, раси або релігії (ст. 2), признається характер Республіки, як неподільною, демократичною і соціальною (звідси можна робити спільні висновки про характер прав людини), мовиться про суверенітет і право голосу, про плюралізм політичних партій і про демократичних принципів (ст.ст. 3 і 4). Крім того, стаття 34 відносить до сфери закону встановлення правив, що стосуються цивільних прав і свобод, стаття 53 говорить про право народів на самовизначення, статті 64 і 66 - про незалежність судової влади, як гаранта прав і свобод.

Іншими словами, в основному законі, що діє, немає детального регулювання прав і свобод; вони тут "невідчутні", потрібне звернення до інших джерел. Вирішення Конституційної ради до певної міри є також таким джерелом. У декількох рішеннях цей орган вказав, що Декларація 1789 р. і преамбула конституції 1946 р., а також "основні принципи Республіки", що визнаються законами, є основними частками конституції, що діє, і, отже, містять норми про права і свободи. У цих рішеннях зустрічається і тлумачення конкретних прав і свобод. Наприклад, у вирішенні від 15 січня 1981 р. визначається поняття "Безпека і свободи"; "свобода асоціації" (16 липня 1971 р.); свобода совісті, утворення (22 листопада 1977 р.); поширення думок (22 липня 1982 р.); особисті права (12 січня 1977 р.); право власності і свобода підприємництва (16 січня 1982 р.); право на страйк і профспілкові права і так далі Декларація 1789 р. проголосила природні права людини і громадянина, тобто права, які завжди індивідові властиві. За теперішніх часів цей круг прав і свобод не здається особливо обширним, проте не можна не враховувати часу ухвалення Декларації, яка до цих пір залишається найбільш відомим актом такого роду. У Декларації вказаний принцип рівності: "Люди народжуються і залишаються рівними в правах" (ст. 1), тому що вони народжуються людьми в однаковій мірі. Рівність є необхідним наслідком природного характеру прав [7, c. 98-99].

Декларація включає деякі спільні правила, необхідні для реалізації прав і свобод. Наприклад, стаття 4 встановлює, що "свобода полягає в можливості робити все, що не наносить шкоди іншому; таким чином, здійснення природних прав людини має лише ті кордони які забезпечують іншим членам суспільства користування цими ж правами. Ці кордони можуть бути встановлені тільки законом. У статті 5 проголошується не менш важливий принцип: "Все що не заборонене законом, тому не можна ставити перешкоди; ніхто не може бути примушений до виконання того, що не наказане законом". У цьому акті закріплені і конкретні права і свободи - права в судовій області (ст.ст. 7-9), свобода думок, слова, друк право власності.

У преамбулі конституції 1946 р. містяться норми про рівність прав чоловіків і жінок, які мають бути гарантовані законом, право притулку, свобода думок, право на здобування освіти. Держава повинна організовувати безкоштовну і світську освіту Тут же знаходяться економічні і соціальні права: право на працю і обов'язок трудитися профспілкові права і свобода профспілкової діяльності, право на страйк, яке здійснюється "в рамках законів, які його регламентують", участь у визначенні умов трудящих праці і в управлінні підприємствами, закріплюється можливість націоналізації майна і підприємств, експлуатація яких "має або набуває рис національної суспільної служби або фактичної монополії", захист нацією здоров'я і матеріальної безпеки, солідарність і рівність відносно витрат, що виникають в результаті національних лих.

Згідно преамбулі конституції 1946 р. "основні принципи, визнані законами Республіки", також входять в конституційний блок; іншими словами, конституційні норми можуть міститися і в законах, прийнятих в період всіх існуючих чотирьох республік і існуючою П'ятою. Так, в період Другої республіки (1848-1851 рр.) були включені в число конституційних прав і свобод (конституція від 4 листопада 1848 р.) право загального голосування (обмежене тільки голосуванням чоловіків), відміна рабства, тоді що ще практикувався в колоніях, відміна страти за політичні злочини, недоторканість житла, свобода асоціацій і маніфестацій, свобода праці і промисловості, безкоштовна початкова освіта і професійне навчання рівність між патроном і робітником У Третій республіці (1870-1940 рр.) не існувало акту під назвою "конституція". Основними визнавалися конституційні закони 1875 р. - всього три з 34 статтями, які не містили преамбули, декларації прав і свобод і статей про них. Ці конституційні закони регулювали систему центральних органів власті. Деякі з актів, прийнятих в цей період, містять норми про права і свободи, що в даний час визнаються Конституційною радою як конституційні. Ось деякі з них: свобода зборів (1881 р.), обов'язкова світська і безкоштовна освіта (1881-1882 рр.), свобода друку (1881 р.), свобода профспілок (1884 р.), свобода асоціацій (1901 р.), свобода совісті (закон 1905 р. про відділення церкви від держави). У соціальній області був ухвалений закон про тривалість робочого часу, але право на страйк було проголошене тільки преамбулою конституції 1946 р. [10, c. 536-538]

Захист прав і свобод у французькій правовій доктрині і практиці має два аспекти: по-перше, захист від посягань законодавця і, по-друге, від посягань органів держави, юридичних і фізичних осіб. Оскільки права і свободи носять конституційний характер, то їх захист від посягань законодавця, тобто парламенту, здійснюється Конституційною радою в проміжок часу між ухваленням парламентом акту і його промульгацією президентом республіки на вимогу обмеженого числа суб'єктів оскарження (див. нижчий). Що ж до адміністративних актів, що можуть містити норми, що порушують конституційні права і свободи, то найвищий орган адміністративної юстиції - Державна рада - розглядає такі акти з точки зоруїх відповідності основному закону, якщо вони видані як самостійні, а не на основі закону, який ці акти розвиває і застосовує. У останньому випадку Раду не розглядає питання про конституційність адміністративних актів.

Порушення прав і свобод юридичних осіб є предметом розгляду спільних тобто кримінальних, цивільних і адміністративних судів. У першому випадку - якщо таке порушення передбачене кримінальним законом; у другому - коли можливі цивільні санкції (наприклад, розголошування журналістом відомостей про приватне життя особи у третьому - при перевищенні державним органом своїх повноважень.

З приводу порушення прав і свобод можна звернутися і до парламентського посередника - французькому омбудсмана, - який, проте не володіє практично власними повноваженнями по розслідуванню порушень, а може лише звертати увагу на таких відповідних державних органів. На практиці до посередника звертаються не часто.

Захист прав і свобод фізичних осіб і неурядових організацій може здійснюватися і на міжнародному рівні, зокрема, в рамках ООН. Франція ратифікувала Міжнародний пакт про цивільні і політичні права 1966 р. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., а також Факультативний протокол до першого з них. Крім того, Франція є учасником великого числа міжнародних угод, що зачіпають права і свободи громадян. Вона - учасник європейської системи захисту прав людини, ратифікувавши 3 травня 1973 р. Європейську конвенцію з прав людини 1950 р., а згодом і додаткові протоколи до цього акту. Франція визнала для себе обов'язковою юрисдикцію Європейської комісії з прав людини і Європейського суду з прав людини. Іншими словами, будь-яка фізична особа або неурядова організація, не добившись захисту прав і свобод, передбачених в названій Конвенції і протоколах в національних судових інстанціях, можуть звертатися у вказані органи Ради Європи.

Порушення прав і свобод юридичних осіб є предметом розгляду загальних, тобто кримінальних, цивільних та адміністративних судів. В першому випадку-якщо таке порушення передбачене кримінальним законом, в другому-коли можливі цивільні санкції, в третьому-при перевищенні державним органом своїх повноважень.

З приводу порушення прав і свобод можна звернутись і до парламентського посередника-французького омбудсмена, - який, однак., не володіє практично власними повноваженнями по розслідуванні порушень, а може лише звертати увагу на них. На практиці до посередника звертаються не часто. Захист прав і свобод фізичних осіб і неурядових організацій може здійснюватись і на міжнародному рівні, а саме в рамках ООН [4, c. 657-659].


6. Процедура імпічменту на прикладі США

Конституція США передбачає спеціальну процедуру Імпічменту, зокрема щодо Президента, за результатами якої він може бути усунений з поста і позбавлений прав займати "почесну, відповідальну або оплачувану посаду на службі Сполучених Штатів". Ця процедура може бути застосована, якщо Президент буде обвинувачений у "зраді, хабарництві або Інших тяжких злочинах і вчинках" (ст. 2). Найчастіше процедура імпічменту застосовувалась стосовно суддів федеральних судів.

В Америці процедура імпічменту оголошується відкритою, коли є підозра, що президент здійснив карний злочин. На загал, американці зрідка застосовували цю процедуру. Посада президента країни надто високо шанується в Америці, щоб постійно її дискредитовувати шляхом балачок про імпічменти, відставки та таке інше. Всього тричі за американську історію конгресмени починали розслідування дій президентів, яке могло викликати їхню відставку.

Вперше це сталося у 1868 році, коли президента Ендрю Джонсона звинуватили у порушенні закону при відставці військового міністра. Але сенатори не знайшли у діях президента слідів злочину[9, c. 86].

У історії США два президенти були піддані процедурі імпічменту Палатою Представників США, але виправдані потім Сенатом, і таким чином не набрали необхідних 2/3 голосів: Ендрю Джонсон у 1868 р. (справа про незаконну відставку військового міністра) і Білл Клінтон в 1998—1999 рр. (справа про лжесвідчення і перешкоджання правосуддю у зв'язку з історією з Монікою Левінскі). У 1974 президент Ричард Ніксон також був підданий імпічменту Палатою Представників у справі Вотерґейту, пішов у відставку, перш ніж питання було розглянуте Сенатом (швидше за все, вирок був би звинувачувальним). Це дозволило його наступникові Джеральду Форду помилувати Ніксона. Імпічмент також застосовувався декілька разів до американських посадовців нижчого рангу.

Загальновизнано, що Сполучені Штати є зразком президентської форми правління. Можливість дострокового відсторонення Президента від влади визначена в Конституції, саме там уперше був прописаний такий термін як Імпічмент. Право ухвалення рішення про відсторонення президента належить Конгресу. У випадку відсторонення Президента від посади або його смерті, відставки або нездатності здійснювати пов'язані з посадою права й обов'язки останні переходять до Віце-президента; на випадок відсторонення, смерті, відставки або нездатності Президента й Віце-президента Конгрес може встановити законом, яке посадова особа повинне діяти, як Президент і буде заміняти такого до усунення причин, що перешкоджають Президентові виконувати свої обов'язки, або до обрання нового Президента[1, c. 465].

Президент, Віце-президент і всі цивільні посадові особи Сполучених Штатів відстороняються від посади, якщо вони будуть визнані винними в зраді, хабарництві або інших тяжких злочинах і провинах. Причому чітко визначається, що право президента про подання відстрочки виконання вироку або помилування за злочини проти Сполучених Штатів не поширюється на випадок імпічменту.

Процедура імпічменту рідко використовуваний спосіб контролю діяльності Президента, тому що на практиці вона досить важко реалізована й припускає, що офіційні особи виконавчої галузі влади можуть бути піддані імпічменту при виконанні дух умов: більшість голосів Палати представників і осуд Сенатом. Якщо дві третини сенаторів проголосують за обвинувачення, то офіційна особа відстороняється від посади. Важливою умовою, так само є те, що при відстороненні президента нових виборів не призначається, а обов'язку першої особи країни переходять по ланцюжку в якій передбачено 16 посадових осіб[11, c. 46].


Висновки

Сучасна наука конституційного права має як політичний характер, оскільки об'єктом її дослідження є найважливіші політичні інститути (державна влада у сукупності з іншими: статус особистості, виборчі системи тощо), так і юридичний характер, тому що у переважній більшості об'єктом дослідження є система правових нормативних приписів конституцій і конституційних законів тієї чи іншої держави. Крім того, у державному праві як науці застосовують відповідні юридичні методи пізнання: прийоми систематизації чинного законодавства, його юридичного аналізу та тлумачення. У сукупності все це і визначає юридичний і соціально-політичний характер власне науки конституційного права зарубіжних країн.

Значна кількість конституційних правовідносин існує у федеративних державах між союзом в особі його органів державної влади та окремими суб'єктами федерації, між окремими членами федерації тощо. Між центральними органами державної влади та муніципалітетами конституційні правовідносини складаються через здійснення "адміністративної опіки", внаслідок розпуску муніципалітетів, усунення від посади мерів, при вирішенні муніципальних спорів тощо.

Отже, конституційні правовідносини, що складаються у порядку здійснення державними органами своїх повноважень, однозначно мають політичний характер. Саме така властивість конституційних правовідносин визначає їх фундаментальну природу й особливе місце в системі правовідносин.


Список використаної літератури

1. Бернам У. Правовая система США: науково-популярна література. Вып. 3/ Уильям Бернам,; Ред. В. А. Власихин. - М.: РИО "Новая юстиция", 2006. - 1211 с.

2. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США = Introduction to the law and legal system of the united states: Перекл. з англ./ Вільям Бернхем,; Вільям Бернхем. - К.: Україна, 1999. - 554 с.

3. Бесчастний В. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: навч. посіб.. — 2-ге вид., стер. — К. : Знання, 2008. — 467с.

4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Гли-няний,; Одес. нац. юрид. академія. - 5-те вид., перероб. і доп.. - К.: Істина, 2005. - 767 с.

5. Горшеньова М. С., Закоморна К. О., Ріяка В. О., Журавка О. В., Маєвська А. А. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О. Ріяка (заг.ред.). — 2. вид., доп. і перероб. — К. : Юрінком Інтер, 2004. — 544с.

6. Дубов Д. "М’яка" десуверенізація країн-членів Європейського Союзу / Дмитро Дубов // Політичний менеджмент. - 2007. - № 5. - С. 148-159

7. Кирпичов О. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посіб.. — Донецьк : Юго-Восток, 2006. — 371с.

8. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посіб. / В.О. Ріяка (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2002. — 512с.

9. Кравчук М. Правова система в США: наукове видання/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Тернопільська академія народного госп.. - К.: Нора-Друк, 2004. - 134 с.

10. Макарчук В. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник/ Володимир Макарчук. - Вид. 6-те, доп.. - К.: Атіка, 2007. - 624 с.

11. Малкіна Г. Політична відповідальність глави держави // Політичний менеджмент. - 2008. - № 2. - С. 42-50.

12. Мартинюк Р. Державне (конституційне) право зарубіжних країн. Загальна частина: навч. посіб.. — Острог : Видавництво Національного ун-ту "Острозька академія", 2007. — 200с.

13. Научно-информационное обеспечение аппарата президента и правоохранительных органов США: Науч.-аналит. обзор/ [Т. В. Горбунова]; Ин-т науч. информации по общ. наукам. - М.: ИНИОН, 1990. - 78 с.

14. Тимченко Г. Принципи цивільної юрисдикції: теорія, історія, перспективи розвитку: Монографія/ Геннадій Тимченко; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, НАН України. - К.: Юридична думка , 2006. - 410 с.

15. Шаповал В. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник. — К. : Юрінком Інтер, 2008. — 472с.

загрузка...
Top