Концепція позитивних обов´язків держави у практиці Європейського суду з прав людини

Міжнародно-правове співробітництво та участь України у діяльності інститутів Ради Європи, а також визнання практики Європейського суду з прав людини (далі — Суд) джерелом права у межах української правової системи потребують більш змістовного ознайомлення з деякими концепціями, які були розвинуті Судом у його практиці. Це нелегке завдання, оскільки вони є достатньо складними для розуміння та застосування у повсякденній правозастовчій діяльності, а їх зміст постійно змінюється та вдосконалюється. Крім того, такі концепції є результатом еволюційного та динамічного тлумачення Судом положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі — Конвенція), що часто призводить до виникнення певного напруження у стосунках з державами-членами Ради Європи. Як зазначав з цього приводу видатний юрист-між-народник, суддя Д. Фіцморіс, таке тлумачення може мати ефект покладання на держави-члени зобов´язань, які вони на себе насправді не брали, або не розглядалися у цій ролі [1, 39]. Одним з прикладів таких концепцій, що були сформульовані та розвинуті Судом у результаті тлумачення, є концепція позитивних обов´язків держави. Ознайомлення з цією концепцією необхідне для належного застосування Конвенції в Україні та зниження кількості порушень її положень органами державної влади та місцевого самоврядування.

Вітчизняна юридична наука розглядає правові (юридичні) обов´язки здебільшого у контексті приписаної державою належної поведінки людини, тобто правам людини кореспондують її обов´язки перед державою. Так, С. Кечек´ян зазначає, що «правовий обов´язок є обумовлена вимогою норми права і забезпечена державним примусом необхідність встановленої поведінки» [2, 60]. Отже, юридичні обов´язки — передбачені законодавством вид і міра належної поведінки людини і громадянина, яка гарантується державою [3,461]. У свою чергу, конституційні обов´язки розглядаються як мінімум претензій суспільства до особи, елементарні вимоги бажаної поведінки, виконання яких є абсолютно необхідним для нормального   функціонування   суспільства [4, 20], як різновид юридичних обов´язків, визнана, встановлена і закріплена необхідність, яка приписує кожному індивіду певні вид і міру відповідної поведінки [5, 31]. Саме додержання конституційних обов´язків індивідом традиційно розглядається як необхідна умова досягнення цілей, на забезпечення яких спрямовані фундаментальні права та свободи. Зовсім невипадково тексти конституцій «нових демократій» переобтяжені нормами про конституційні обов´язки індивіда.

Насправді з позицій класичного конституціоналізму та ліберальної теорії правам людини кореспондують не конституційні обов´язки індивіда перед державою та суспільством, а обов´язки держави щодо її невтручання у приватну сферу, у сферу індивідуальної свободи. На це неодноразово вказує Суд під час застосування окремих статей Конвенції: «Об´єктом статті 8 за своїм змістом є захист осіб від свавільного втручання органів дер-жавної влади» [6, 58]. Саме така поведінка держави вважалась бажаною в історичній перспективі, а основні права людини являли собою своєрідні фортеці для захисту індивіда від втручання державної влади у приватну сферу 3 цього приводу І. Берлін зазначає, що захист свободи полягає у «негативній» меті — відверненні втручання. Загрожувати комусь покаранням тільки за те, що ця людина не підкорюється, зачиняти перед нею всі двері, крім одних, незалежно від того, які перспективи відкриваються за ними, означає погрішити проти тієї істини, що вона — людина, істота, що живе своїм власним життям [7, 537]. Як зазначив Верховний Суд СІЛА, істинна мета американського Білля про права (перші 10 поправок до Конституції США 1787 p., які закріплюють основні права людини) полягала саме в тому, щоб вилучити певні питання зі сфери політичних суперечок з переліку питань, які вирішуються парламентською більшістю та державною бюрократією, і зафіксувати їх у вигляді правових принципів, які безпосередньо застосовуються судами [8].

Починаючи з класичної роботи американського адвоката В. Гохфельда, «право» розглядається як «право позову» до того суб´єкта, який заважає реалізації цього права, тобто це право покладає на відповідного суб´єкта кореспондуючий обов´язок або зобов´язання не заважати у його реалізації [9]. Так, право власності на землю передбачає наявність позову щодо особи, яка перешкоджає реалізації цього права (наприклад, свавільно будує на цій землі господарські будівлі). У сфері конституційного права цим суб´єктом є держава.

Для відображення зазначеної тенденції у класифікацію прав людини вводиться поняття «негативні права» або права першого покоління, більшість з яких міститься у тексті Конституції України та Конвенції (право на свободу думки, совісті та релігії, право на життя, приватність, право власності тощо). Вони мають назву «негативні», оскільки на теоретичному рівні довгий час вважалося, що для їх реалізації не потрібні «позитивні дії» держави щодо створення умов для реалізації цих прав. Тобто індивіди самостійно користуються цими правами, а на державу покладений обов´язок не заважати реалізації негативних прав індивідами. Такі індивідуалістські підходи ставляться під сумнів сучасними прихильниками теорій Ж.-Ж. Руссо та К. Маркса, які вважають, що свобода полягає у колективному (державному) контролі над долею індивіда у суспільстві [10, 603], з чим, безумовно, й пов´язана концепція конституційних обов´язків. Історичним прикладом тут слугує Французька революція, яка «була, принаймні у своїй якобінській формі, саме таким вибухом бажання «позитивної» свободи колективного самокерування з боку більшості французів, які почувалися звільненими як нація, навіть попри те, що наслідок був, для багатьох із них, суворим обмеженням особистих свобод» [7, 561], коли негативні права стали підмінятися обов´язками перед Батьківщиною.

У XX ст. з впливом християнсько-демократичних та соціалістичних ідеологій у демократичному спектрі європейських політичних систем на порядок денний вийшли права другого покоління — позитивні права (право на освіту, на житло, на соціальний захист тощо). Хоча різниця між негативними та позитивними правами дуже умовна, все-таки можна зазначити, що негативні права розглядаються як права бути вільними від держави у той час, коли позитивні права потребують активних державних дій здебільшого фінансового характеру щодо їх реалізації: «Соціальні та економічні права відрізняються від громадянських свобод та політичних прав тим, що вони потребують позитивних дій держави для забезпечення певних категорій громадян товарами та послугами» [11, 233]. При більш уважному ознайомленні з роллю сучасної держави у реалізації фундаментальних прав та свобод стає зрозумілим, що їх теоретичне розрізнення, яке спричинене певними протиріччями між лібералізмом та комунітаризмом, вже не відповідає вимогам сьогодення. Це пов´язано з тим, що всі фундаментальні права розглядаються як позитивні, оскільки вони залежать від дій держави щодо їх реалізації та захисту, а усі права, які юридично виконуються, стають позитивними правами [12, 43]. Так, Р. Познер зауважує, що негативні права, як, наприклад, право власності, потребують належного комплексу державних дій, оскільки без цього вони будуть мати дуже невелике практичне значення [13, 3]. Такий підхід стає домінуючим у другій половині XX ст., коли позитивні обов´язки держави щодо реалізації позитивних прав стали кореспондувати й негативним правам, перетворюючи їх, за своєю суттю, у позитивні, тобто залежні від позитивних дій держави. Цьому також сприяє і суцільна юридизація суспільного життя та вирішення усіх важливих суспільних питань у межах юридичного процесу. Тобто класична ліберальна ідея про те, що негативним правам кореспондує негативний обов´язок держави не заважати у їх реалізації, модифікується позитивним обов´язком держави щодо їх належної реалізації та гарантії. Прикладом негативного обов´язку є те, що, відповідно до ст. 2 Конвенції, держави повинні утриматись від позбавлення життя за винятком чітко визначених у цій статті випадків.

Ця тенденція стає визнаною у конституційному праві країн-членів Ради Європи, тому зовсім невипадково Суд починає розвивати концепцію «позитивних обов´язків» (від англ. positive duties, obligations) держави щодо захисту та реалізації конвенційних (негативних) прав шляхом еволюційного та динамічного тлумачення відповідних положень Конвенції. Правовими підставами для формулювання основ цієї концепції Судом є такі:

1. Незважаючи на те, що основною метою Конвенції є проголошення та захист необхідного мінімуму прав людини на міжнародному (європейському) рівні, які у своїй більшості є негативними, тобто такими, що передбачають наявність кореспондуючих негативних обов´язків держави або забороняють державне втручання у їх реалізацію, деякі з позитивних обов´язків держави все ж таки закріплені у тексті. До них належать обов´язки держави щодо захисту права на життя законом (ст. 2 Конвенції), щодо забезпечення умов у місцях позбавлення волі, які не можуть бути нелюдськими (ст. 3), щодо надання безоплатної правової допомоги та безоплатних перекладачів у контексті права на справедливий суд (ст. 6), щодо проведення вільних виборів (ст. З Першого Протоколу) [14, 19].

2.      Концепція позитивних обов´язків держави також пов´язується зі ст. 1 Конвенції, у якій закріплюються зобов´язання Високих Договірних Сторін поважати права людини: «Обов´язок охороняти право на життя, що міститься в даній нормі (ст. 2), розглядається разом із загальним зобов´язанням держав, згідно зі статтею 1 Конвенції, "забезпечити кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені у розділі І даної Конвенції» [15, 161].

3.      Інші позитивні обов´язки сформульовані Судом під час застосування окремих статей Конвенції, зміст яких визначає усталена судова практика. Хоча основним об´єктом багатьох положень Конвенції є захист особи від свавільного втручання з боку органів державної влади, тим не менш на додаток можуть існувати позитивні обов´язки держави для забезпечення належної поваги до відповідних прав [16, 42]. Було встановлено, що такі обов´язки можуть виникати на підставі безпосереднього застосування статей 2-6, 8, 10, 11, 13, ст. 1 Першого Протоколу. Сучасна тенденція спрямована на визнання Судом позитивних обов´язків держави під час захисту майже усього переліку конвенційних прав і свобод.

Можна стверджувати, що через практику Суду припущення науковців про те, що негативним правам кореспондують позитивні обов´язки держави, й тому вони поступово перетворюються у позитивні, отримало правове закріплення. Одним із недавніх прикладів є встановлення судом позитивних обов´язків держави щодо боротьби з торгівлею людьми під час застосування ст. 4 [17].

Суд починає формулювати основи концепції позитивних обов´язків держави у рішенні у справі Marckx v. Belgium (1979) під час застосування ст. 8 Конвенції, де він зазначив, що у контексті права на повагу до сімейного життя ця стаття не тільки примушує державу утримуватися від втручання; у додаток до таких негативних заходів у цьому випадку можуть з´являтися позитивні обов´язки, що походять від ефективної поваги до сімейного життя. У цій справі позитивні обов´язки держави не були дотримані, оскільки бельгійські закони не визнавали позашлюбну дитину членом сім´ї її матері й тому не дозволяли матері та її дитині жити нормальним сімейним життям [14, 19]. Через це Суд визнав порушення ст. 8 Конвенції.

В іншій відомій справі також за ст. 8 Airey v. Ireland (1979), дотримання таких обов´язків необхідно для надання державної допомоги, щоб спрацювали гарантії ст. 8 Конвенції, а жінка — жертва насильства у сім´ї - отримала рішення суду щодо розлучення. Суд при цьому зазначив, що «виконання обов´язку за Конвенцією потребує, у випадку необхідності, деякої позитивної дії з боку Держави, й за цих обставин держава не може просто залишатися пасивною» [18, 25].

Формулювання основ цієї концепції спричинено застосуванням важливого принципу тлумачення Конвенції — принципу ефективності, в основі якого лежить ідея, що «Конвенція гарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права, які є ефективними та практичними» [19, 24]. Так, наприклад, у іншій справі за ст. 8 Суд пов´язав концепцію позитивних обов´язків держави з принципом ефективності шляхом сприйняття аргументу заявниці, яка страждає на серйозний розумовий розлад, про те, що прогалина у національному законодавстві не дозволила порушити кримінальне розслідування проти ґвалтівника. Тому Суд встановив порушення права заявниці щодо ефективної поваги до приватного та сімейного життя. Суд звернув увагу на наявність позитивних обов´язків держави, які можуть спричинити вжиття заходів для забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин індивідів між собою [20, 23].

Під час встановлення наявності позитивного обов´язку держави щодо конкретного конвенційного права Суд дбає про забезпечення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та інтересами індивіда, пошук такого балансу притаманний усій Конвенції [21, 37]. При цьому він керується єдиними загальними позиціями, вирішуючи конкретні справи: позитивні обов´язки не можуть покладати на державу надто важкий тягар під час їх виконання або дотримання, вони також підлягають вузькому формулюванню настільки, наскільки це можливо, та повинні стосуватися фундаментальних конвенційних цінностей [24, 27].

Аналізуючи ці рішення за ст. 8 Конвенції, необхідно дійти висновку, що позитивні обов´язки держави полягають у вжитті певних заходів для забезпечення використання індивідами їхніх прав; ці заходи також мають бути спрямовані на те, щоб користування цими правами не заважало іншим приватним особам (класична теорія Д. Мілля), та навпаки — щоб приватні особи не заважали користуванню цими правами.

Під час визначення позитивних обов´язків держави у процесі застосування певних статей Конвенції їх зміст та обсяг суттєво змінюється самим фактом визнання цих обов´язків. Суд на сьогодні так і не сформулював жодної цілісної теорії позитивних обов´язків, і для аналізу їх змісту треба звертатися до практики застосування окремих статей Конвенції. Найбільш показовим у цьому аспекті є аналіз практики застосування ст. 2 Конвенції (право на життя).

Суд постійно нагадує, що ст. 2 зобов´язує державу не тільки утриматись від умисного та неправомірного позбавлення життя (негативний обов´язок), але й вжити необхідних кроків для збереження життя тих, хто перебуває під її юрисдикцією (позитивний обов´язок). На думку Суду, до позитивного обов´язку держави за ст. 2 Конвенції входить «вживання всіх превентивних поточних заходів для захисту особи, чиє життя перебуває під загрозою з боку іншої особи» [23, 115]. Відповідно, держава порушуватиме ст. 2, якщо «органи влади не зробили всього, що розумно очікувалося від них для запобігання реальної та безпосередньої загрози життю, про яку вони знали чи повинні були знати» [24, 116]. Суть обов´язку, що покладається на державу, полягає саме у здійсненні позитивних дій, спрямованих на захист життя та здоров´я громадян, однак цей обов´язок не може тлумачитися як такий, що визначає конкретні засоби чи конкретні дії держави. Єдиним критерієм для визначення того, чи дотримувалась держава в особі її органів влади цього обов´язку, є ефективність її дій у конкретній ситуації. З другого боку, таким, що не викликає сумніву, є порушення права на життя у випадку бездіяльності держави.

Це передбачає обов´язок держави забезпечити право на життя через схвалення ефективних норм кримінального права, спрямованих на запобігання вчиненню злочинів проти особи. Дотримання таких норм має підтримуватися через механізм правозастосування, що має на меті попередження, припинення чи покарання за порушення таких положень. Обсяг позитивного обов´язку має тлумачитися таким чином, щоб не накладати на владу неможливий та непропорційний тягар. Отже, не кожен заявлений ризик життю покладає на владу вимогу, згідно з Конвенцією, вжити заходів для попередження реалізації такого ризику. Для виникнення позитивного обов´язку має бути встановлено, що органи влади знали або повинні були знати про існування реального та нагального ризику життю визначеної особи з боку третіх осіб і що вони не вжили заходів у межах власних повноважень, які відвернули б загрозу [25, 54-55].

У контексті осіб, позбавлених волі, Суд вважає, що особи, які перебувають під вартою, знаходяться у вразливому становищі, і влада зобов´язана захищати їх. Відповідальність за будь-які ушкодження, отримані під час тримання під вартою, покладається на державу. Така відповідальність стає особливо суворою, коли особа вмирає [26, 99]. Наприклад, якщо затриманий поміщається в ізолятор тимчасового утримання, слідчий ізолятор або відбуває кримінальне покарання у місцях позбавлення волі та позбавляється життя іншими особами, які знаходились разом з ним, тоді визнається, що держава не дотримується позитивного обов´язку, й тому Суд встановлює порушення ст. 2 Конвенції.

Обов´язок захистити право на життя також включає вимогу проведення ефективного офіційного розслідування в разі, коли особи були вбиті внаслідок використання зброї [27, 161; 28, 86]. Істотною метою такого розслідування є гарантування ефективного застосування національного права, яке захищає право на життя, та в тих випадках, коли справа стосується причетності представників чи органів державної влади, переконатись у наявності їхньої відповідальності за смерть, що була заподіяна в межах їхньої ком-петенції. Яка форма розслідування може досягти цих цілей, залежить від різних обставин. Однак, якою б не була форма розслідування, органи влади мають діяти з власної ініціативи, щойно випадок привернув їхню увагу [29, 69; 30, 175]. Крім того, органи державної влади повинні дотримуватися принципу пропорційності під час планування спецоперацій та застосування зброї.

Для забезпечення ефективності розслідування протиправного вбивства, що приписується представникам держави, вважається доцільним, щоб таке розслідування проводилось незалежними особами. Це означає не тільки відсутність ієрархічного чи інституційного зв´язку, але й реальну незалежність [31, 83-84; 32, 120].

Розслідування справи має бути також ефективним у розумінні здатності визначити, чи було використання зброї в цій справі виправданим за наявних обставин [33, 87], та встановити винних і покарати відповідальних за І це. Держава має вжити заходів, в межах її можливостей, для отримання доказів, як-от: свідчення очевидців, судові докази та, якщо це необхідно, результати розтину, які створюють повну та детальну картину ушкоджень і об´єктивний аналіз медичних висновків, включаючи причину смерті [34, 106; 35, 109]. Будь-який недолік у розслідуванні, який руйнує його здатність встановити обставини смерті чи відповідальну особу або осіб, може спричинити невідповідність такого розслідування встановленому стандарту [36, 71], тобто недотримання позитивних обов´язків.

У цьому контексті також виникає вимога оперативності та невідкладності, а також вимога щодо негайності та розумного строку розслідування [37, 102-104; 38, 177] як невід´ємна умова для підтримки впевненості громадськості у дотриманні органами влади принципу верховенства права та запобігання будь-якої можливості змови або замовчування неправомірних дій [38, 177]. Слід також зазначити, що ефективність, оперативність та невідкладність державного розслідування як складова позитивного обов´язку також передбачається Судом під час застосування інших статей Конвенції, як ст. З [39, 103], 4 [40, 285] тощо.

Останнім часом зберігається тенденція застосування концепції позитивних обов´язків держави за ст. 2 Конвенції не тільки у контексті ефективного державного розслідування злочинів проти життя та аналізу відповідної діяльності судових та правоохоронних органів, але й її поширення на інші сфери, зокрема на техногенні та екологічні катастрофи, наслідком яких була загибель людей. Так, у рішенні у справі Oneryildiz v. Turkey (2002) Суд дійшов висновку, що держава порушила право на життя, оскільки не оприлюднила інформацію щодо небезпечного накопичення метану на міському звалищі, у результаті вибуху якого загинули дев´ять близьких родичів заявника. Судом було встановлено, що органи влади знали чи повинні були знати про існування реального та нагального ризику для життя особи чи осіб, і не вжили заходів у межах їх компетенції, яких можна було б вжити для запобігання такому ризику. Тому, на думку Суду, позитивний обов´язок безсумнівно поширюється на сферу охорони довкілля [41, 63-65].

Цей обов´язок держави виникає і під час застосування ст. 8 Конвенції, коли приховування інформації державою спричиняє ушкодження здоров´я людини. Так, у справі Guerra and Others v. Italy (1998) було встановлено недотримання цього обов´язку, оскільки держава не надала людям, які меш-кали поблизу небезпечного хімічного підприємства, інформацію про фактори ризику та інструкції щодо дій населення на випадок аварії на цьому підприємстві. У справі McGinley and Egan v. the United Kingdom (1998) Суд визнав, що приховування документів про небезпеку радіаційного випромінювання заявників на острові Різдва було також порушенням ст. 8 Конвенції.

На підставі концепції позитивних обов´язків держави складається доволі цікава практика застосування Конвенції серед приватних осіб (горизонтальна дія), яка не була у свій час передбачена авторами цього важливого міжнародного договору [42, 168]. Відповідно до ст. 34 Конвенції, Суд отримує заяви не від держави (за винятком ст. 33), а від приватних осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного державою порушення прав, що викладені у Конвенції або у протоколах до неї. Тобто держава не може відповідати безпосередньо за порушення конвенційних прав приватними особами. Але через визнання концепції позитивних обов´язків практика Суду зазнає значних змін щодо застосування Конвенції у приватній сфері. Горизонтальна дія Конвенції походить з доктрини німецького конституційного права, що отримала назву «Drittwirkung» (німецькою мовою Dritt — третя особа, Wirkung — ефект), тобто доктрина позитивних обов´язків держави щодо забезпечення реалізації прав людини та основоположних свобод у відносинах між приватними особами [43, 202-204]. Як зазначив Конституційний Суд ФРН у одному зі своїх рішень з цього приводу, «...основні права як об´єктивні норми також встановлюють ціннісний правопорядок, що являє собою фундаментальний конституційний лад в усіх галузях права. Тому основні права є не лише захищеними правами громадянина від держави. Дедалі більше втручання держави помітно у сфері соціального захисту та культурного розвитку своїх громадян, все більше приходить розуміння того, що участь у державній функції визначає характер фундаментального права та розширює первісне значення свободи як захист від державного втручання» [44, 298].

Так, у справі Costello-Roberts v. United Kingdom (1993), в якій йшлося про тілесні покарання у приватних школах, Суд зазначив, що ст. З накладає на державу позитивний обов´язок забезпечити у своїй правовій системі адекватний захист фізичної та емоційної недоторканості дітей. Подібний висновок був зроблений Судом у справі A. v. United Kingdom (1998) щодо тілесних покарань, що вчинялися вітчимом.

У справі Storck v. Germany (2005) Суд визнав, що держава має позитивний обов´язок берегти свободу своїх громадян, та згідно з ч. 1 ст. 5 вживати заходів, що передбачають захист вразливих осіб з метою їх захисту від свавільного ув´язнення. Тому гарантії ст. 5 через концепцію позитивних обов´язків держави поширюються і на приватні психіатричні лікарні. Позитивний обов´язок щодо захисту фізичної цілісності індивіда за ст. 8 Конвенції полягає також у «здійсненні нагляду та контролю за приватними психіатричними інституціями» [45, 80] з метою унеможливлення примусового лікування.

У справі Hatton and Others v. the United Kingdom (2001), у якій заявники страждали через надмірний шум нічних літаків, які злітали та сідали в аеропорті Гітроу, Суд зазначив, що цей аеропорт та авіатранспорт, який використовує його, не є власністю, не контролюється і не управляється державою. Тому не можна сказати, що держава «втрутилась» у приватне або сімейне життя заявників відповідно до ст. 8. Проте, на думку Суду, скарги заявників повинні бути вивчені у світлі позитивного обов´язку держави вживати обґрунтовані та належні заходи для охорони їхніх прав згідно з ч. 1 ст. 8 Конвенції [46, 95]. На органи державної влади може покладатись позитивний обов´язок вживати заходів для забезпечення реалізації й інших положень Конвенції у приватній сфері, зокрема ст. 10 щодо свободи вираження. У справі Ozgiir Gimdem v. Turkey (2000) було визнано порушення цієї статті,; оскільки держава недотрималась позитивного обов´язку припинити напади приватних осіб на редакцію газети.

Отже, у результаті аналізу сутності концепції позитивних обов´язків держави слід дійти висновку, що її зміст формулюється Судом у процесі застосування положень Конвенції під час вирішення конкретних справ. З цієї перспективи вирішення питання відповідальності держави за порушення конвенційних прав та свобод розглядається Судом з однозначним врахуванням дотримання позитивних обов´язків державою щодо конкретних статей Конвенції. Тому представники органів державної влади, що відповідають за застосування Конвенції в Україні, повинні вивчати не тільки зміст цих прав та свобод, який здебільшого розкривається через практику Суду, але й зміст позитивних обов´язків держави.

Сучасні тенденції розвитку практики Суду однозначно вказують на виникнення позитивних обов´язків держави щодо всіх негативних прав, що закріплені у Конвенції. Це відображає загальноєвропейську тенденцію щодо умовності поділу фундаментальних прав на негативні та позитивні, оскільки зараз майже кожне негативне право потребує позитивних дій держави (дотримання позитивного обов´язку).

Іншим проявом цієї тенденції є горизонтальна дія Конвенції у національних правових системах, тобто її застосування у суто приватних відносинах, з чим пов´язане втручання держави у ці відносини та здійснення відповідного державного нагляду та контролю з метою її правильного застосування, оскільки недотримання позитивних обов´язків держави призводить до її відповідальності за Конвенцією.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Golderv. The United Kingdom (1975), Separate opinion of Judge SirG. Fitzmaurice, para. 39.
  2. Кечекьян С. Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. — М., 1958. — С. 187.
  3. Загальна теорія держави і права / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін. ; за ред. М. В. Цвіка та О. В. Петришина. — X., 2009. — 584 с.
  4. Масленников В. А. Конституционные обязанности советских граждан. — М., 1970.
  5. Летнянчин Л. І. Конституційні обов´язки людини і громадянина в Україні : проблеми теорії і практики. — X., 2006. — 256 с.
  6. Guerra and Others v. Italy (1998), para. 58.
  7. Берлін І. Два концепти свободи // Лібералізм : антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.,2002.-С. 531-567.
  8. Virginia State Board of Education v. Barnette, 319 US 624 (1943).
  9. Hohfeld W. Fundamental legal conceptions as applied injudicial reasoning. — Yale University Press, 1919.
  10. Тейлор Ч. Що негаразд з негативною свободою? // Лібералізм : антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К, 2002. - С. 603-618.
  11. Osiatynski W. Social and Economic Rights in a New Constitution for Poland // Western Rights? Post-communist Application / ed. Sajo A. — Hague, 1996. — P. 233—269.
  12. Holmes S., Sunstein C. The Cost of Rights. — New York, 1999. - P. 255.
  13. Posner R. The Cost of Rights: Implication for Central and Eastern Europe — and for the United States // TULSA L.J. - 1996. - Vol. 32. - P. 1.
  14. Harris D., O´Boyeie M., Warbrick C. Law of the European Convention on Human Rights — Second edi-tion. - Oxford, 2009. - 902 p.
  15. McCann and Others v. United Kingdom (1995), para 161.
  16. Ozgiir Giindem v. Turkey (2000), para 42.
  17. Sitiadin v. France (2005).
  18. Airey v. Ireland (1979), para. 25.
  19. Airey v. Ireland (1979), para. 24.
  20. XandYv. the Netherlands (1985), para. 23.
  21. Cossey v. the United Kingdom (1990), para. 37.
  22. XandYv. the Netherlands (1985), para. 27.
  23. Osman v. United Kingdom (1998), para. 115.
  24. Osman v. United Kingdom (1998), para. 116.
  25. Див.: Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom (2002), para. 54—55.
  26. Salman v. Turkey (2000), para. 99.
  27. McCann v. the United Kingdom (1995), para. 161.
  28. Kaya v. Turkey (1998), para. 86.
  29. Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom (2002), para. 69.
  30. Gongadzev. Ukraine (2005), para. 175.
  31. Ergiv. Turkey (1998), para. 83-84.
  32. Hugh Jordan v. the United Kingdom (2001), para. 120.
  33. Kaya v. Turkey (1998), para. 87.
  34. Salman v. Turkey (2000), para. 106.
  35. Tanrikulu v. Turkey (1999), para. 109.
  36. Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom (2002), para. 71.
  37. Yasaw. Turkey (1998), para. 102-104.
  38. Gongadze v. Ukraine (2005), para. 177.
  39. Aidin v. Turkey (1998), para. 103.
  40. Rantsev v. Cyprus and Russia (2010), para. 285.
  41. Oneryildiz v. Turkey (2002), para. 63-65.
  42. Drzemczewski A. The European Human Rights Convention and Relations between Private Parties // Netherlands International Law Review. — 1979. — Vol. 26. — P. 163.
  43. Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні. — К, 2007. — 640 с.
  44. Numerus Clausus Case I (1972), 33 BVerfGE 303, 330-331 (переклад див. в Kommers D. The Constitutional Jurisprudence of the Federal Republic of Germany. — Durham, 1997. — P. 282—288).
  45. Worma v. Poland (2003), para. 80.
  46. Hatton and Others v. the United Kingdom (2001), para. 95.
загрузка...
Top