Класифікація договорів у сфері інтелектуальної власності

Договір як юридичний факт належить до правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовуються на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Крім того, договір відповідно до вимог розумності та справедливості визначає зміст конкретних прав та обов’язків учасників договірних правовідносин. У цьому розумінні договір є засобом регулювання поведінки сторін у зазначених правовідносинах.

Здійснення класифікації договорів дає можливість не лише виділити риси чи істотні ознаки того чи іншого договору, а й визначити його місце в системі цивільно-правових відносин, оскільки правильно побудована класифікація сприяє систематизації накопичених знань, забезпечує належне використання термінів, усуває неоднозначність правозастосування [1, 321-322]. Класифікація договорів дає змогу учасникам цивільного обороту досить легко виявляти найбільш суттєві властивості договору та звертатись у практичній діяльності до такого договору, який найбільш відповідає їхнім потребам [2, 594].

Поділяючи думку Л. Веретельник, слід констатувати, що питання класифікації та систематизації договорів вже тривалий час є дискусійним і неоднозначним у цивілістичній доктрині. Це пов’язано з їх складною структурою та значною кількістю їх різновидів [3, 57].

Загальні аспекти класифікації цивільно-правових договорів досліджували, зокрема, такі вітчизняні цивілісти, як А. Бабаскін, І. Бабич, С. Бервено, Л. Веретельник, В. Луць, Р. Майданик, А. Пушкін, В. Самойленко, Є. Харитонов, Р. Шишка, а також іноземні цивілісти, зокрема А. Амангельди, М. Брагинський, В. Вітрянський, Т. Ілларионова, О. Йоффе, Н. Єгоров, А. Корецький, Ю. Романець, Л. Руднєва, Е. Суханов.

Проблематику ж систематизації та класифікації договорів у сфері інтелектуальної власності вивчали такі вітчизняні та іноземні цивілісти, як І.Амангельди, Ю. Бошицький, І.Дмитришин, О. Мельник та О. Рузакова.

Метою цієї статті є:

1) визначення загальних принципів та підходів до класифікації цивільно- правових договорів, тобто поділ договорів на певні види, інші класифікаційні утворення (типи, підтипи, підвиди тощо);

2) здійснення класифікації договорів у сфері інтелектуальної власності.

В основу більшості наукових класифікацій договорів закладається або економічний, або юридичний критерії, або поєднуються перший та другий критерії.

У цивілістичній доктрині класифікація договорів проводиться за різними ознаками (критеріями) залежно від поставленої мети.

Відомі вітчизняні цивілісти, зокрема Є. Харитонов та І. Бабич, зазначають, що класифікацію можна здійснювати з урахуванням їх належності до певного типу, виду або змішаного договору [4, 108].

На думку О. Йоффе, договірний тип суспільних відносин виокремлюється за специфікою матеріальних відносин, що опосередковуються договором, або низкою юридичних умов, об’єктивно необхідних для утворення цього договірного зобов’язання. Досить будь- якої з двох названих вище передумов, щоб відповідні зобов’язання утворили самостійний тип договору.

Якщо ж укладений договір опосередковує два або більше різнорідних відносин та об’єднує умови, об’єктивно необхідні для формування зобов’язань різних типів, він стає змішаним договором [5, 37].

У межах одного типу договору існують різні види договорів. Визначити вид договору — означає виокремити в межах одного договірного типу такі договори, які одночасно із загальними рисами, що притаманні цьому типу, містять специфічні особливості, що характеризують суб’єктів договірних правовідносин, предмет договору, підстави виникнення, зміст договірних правовідносин тощо. Вид договору — це основа системи договорів. У межах окремих видів цивільно-правових договорів можуть розрізнятись договори, які містять такі особливості, що надають можливість виокремити в межах одного виду договорів низку підвидів (різновидів) цивільно-правових договорів [6, 355-362].

Для класифікації договорів у доктрині цивільного права традиційно застосовують два способи — дихотомії та спрямованості зобов’язання, яке породжується договором [1, 322].

У цивілістичній доктрині договори класифікують і за сферою регулювання суспільних відносин на: [3, 72, 74] господарські (глава 20 ГП України), інвестиційні (ст. 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність»), банківські (Закон України «Про банки і банківську діяльність»), зовнішньоекономічні (ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»), сімейні (ст. 9 Сімейного кодексу України), договори у сфері інтелектуальної власності (щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності) (глави 75, 76 ЦК України) тощо.

Договірні зобов’язання, об’єктом яких є майнові права інтелектуальної власності, належать до особливого виду зобов’язань. Їх специфіка зумовлена юридичною природою зазначених прав, що відрізняються від інших майнових прав — зобов’язальних, речових та корпоративних, яка, у свою чергу, зумовлена особливостями самих майнових прав інтелектуальної власності — результатів творчої діяльності та засобів індивідуалізації.

Враховуючи мету нашого дослідження, виникає запитання: які ж види цивільно-правових договорів у сфері інтелектуальної власності передбачені чинним законодавством та правозастосовною практикою?

Погоджуючись з думкою Є. Гарєєва [4, 651], слід констатувати, що права суб’єкта інтелектуальної власності щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності є одним із його основних повноважень. Важливість таких прав та специфіка об’єктів інтелектуальної власності як предметів відповідних договорів сприяли виокремленню договорів у сфері інтелектуальної власності в окрему главу 75 ЦК України. Крім того, питанню щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності присвячені інші положення ЦК України, зокрема глава 76 цього Кодексу, статті 429, 430 тощо.

Так, відповідно до ст. 1107 ЦК України [7] розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких договорів:

1) ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

2) ліцензійний договір;

3) договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності;

4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;

5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Стосовно інших договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, то до них слід віднести, зокрема, такі:

1) договір про розподіл майнових прав інтелектуальної власності на службові об’єкти інтелектуальної власності (ч. 2 ст. 429 ЦК України);

2) договір про передачу майнових прав інтелектуальної власності у співвласність від одного співвласника до іншого співвласника (п. 1.8 Інструкції про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстрів відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для товарів і послуг, п. 1.7 Інструкції про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на винахід (корисну модель) та видачу ліцензії на використання винаходу (корисної моделі) тощо);

3) договір застави майнових прав інтелектуальної власності (ч. 3 ст. 424 ЦК України).

Як зазначає В. Макода [8, 902, 9, 1010], «...майнові права на твір можуть бути предметом укладання договору купівлі-продажу (ч. 2 ст. 656 ЦК України), договору міни (ст. 716 ЦК України), договору дарування (ч. 2 ст. 718 ЦК України) тощо. » У наведенихВ. Макодою статтях ЦК України йдеться про купівлю-продаж майнових прав, правове регулювання міни та дарування майнових прав відповідно.

Викликає заперечення наведене вище твердження В. Макоди на тій підставі, що:

  • терміни «майнові права» та «майнові права інтелектуальної власності» є різними за своїм правовим змістом [10, 58-59];
  • відносини щодо передання (відчуження) майнових прав інтелектуальної власності регулюються відповідним договором (ст. 1113 ЦК України), який може бути як оплатний, так і безоплатний (щодо об’єктів промислової власності), на що звернув увагу, зокрема, В. Дмитришин у своєму дослідженні [11, 69].

При цьому відповідні положення ЦК України, які визначають вимоги до договорів міни та дарування, можуть застосовуватись за аналогією закону, оскільки спеціальним законодавством України не врегульовані правовідносини щодо міни майнових прав інтелектуальної власності або дарування таких прав.

Дещо інший підхід щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності (виключними правами) запропонований російським законодавством. Так, наприклад, згідно зі ст. 1233 ЦК Російської Федерації (далі — ЦК РФ) правовласник може розпоряджатись належним йому виключним правом на результат інтелектуальної діяльності чи на засіб індивідуалізації будь-яким способом, що не суперечить закону та змісту такого виключного права, у тому числі шляхом його відчуження за договором іншій особі (договір про відчуження виключного права) чи надання іншій особі права використання відповідних результатів інтелектуальної діяльності чи засобів індивідуалізації в обумовлених договором межах (ліцензійний договір).

Одночасно із названими двома видами договорів ЦК РФ до договорів щодо розпоряджання виключними правами відносить договір застави (ч. 5 ст. 1233) та договір авторського замовлення (ст. 1288) [12, 25, 78-79].

Керуючись положеннями російського законодавства, О. Рузакова до договорів у сфері інтелектуальної власності відносить такі їх типи:

  • авторські договори, включаючи договір замовлення;
  • договори щодо передання суміжних прав;
  • патентно-ліцензійні договори на об’єкти промислової власності;
  • договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт;
  • договори комерційної концесії (франчайзингу);
  • договори про передачу ноу-хау [13; 25].

З метою класифікації та систематизації договорів у сфері інтелектуальної власності було б доцільно звернутися до загальноприйнятих критеріїв цільової спрямованості. Саме на це звернула увагу А. Амангельди [14, 148], зазначивши, що вони більш повно враховують як сутність самих договорів, так і зміст цих договорів.

На думку В. Дмитришина, за загальною правовою природою усі правочини щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності можна поділити на правочини, згідно з якими відчужуються майнові права інтелектуальної власності (або частина таких прав), тобто повністю передаються такі права, та правочини, згідно з якими передаються майнові права інтелектуальної власності (або частина таких прав) у тимчасове користування (ліцензія та ліцензійний договір) [15, 34]. При цьому, на думкуВ.Дмитришина, до договорів щодо відчуження майнових прав інтелектуальної власності належать:

  • договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;
  • договір щодо передання майнових прав на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору;
  • договір щодо передання майнових прав на об’єкт, створений за замовленням;
  • установчі договори щодо внесення майнових прав інтелектуальної власності як внески до статутного фонду господарських товариств;
  • договір застави [15, 43-61].

Крім того, до договорів у сферіінтелектуальної власності належать також договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт та договір комерційної концесії (франчайзинг) [16, 411-441], хоча зазначені договори і виділені в окремі глави (глави 62, 76 ЦК України та глава 16 ГК України).

Дещо іншу позицію займає Ю. Бошицький, зазначаючи, що договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності утворюють дві самостійні групи. Це договори, які сприяють створенню об’єкта права інтелектуальної власності, і договори щодо розпоряджання майновими правами на вже створені об’єкти права інтелектуальної власності. Традиційно зазначені договори поділяютьі за змістом, тому їх можна поділити на кілька груп. До першої групи належать договори щодо наукової, літературної, художньої та мистецької діяльності та договори, пов’язані з виконавчою діяльністю, виробництвом відео- і фонограм, сферою мовлення. До другої групи належать ті договори, що стосуються створення різних об’єктів промислової власності, а також договори на їх використання. До третьої групи належать договори у сфері індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. І, нарешті, до четвертої — договори, які стосуються управління майновими правами авторів на колективній основі, договори на представництво суб’єктів права інтелектуальної власності тощо. Ці договори є супутніми до договорів у сфері інтелектуальної власності [17, 370].

Подібної класифікації дотримується і О. Мельник: «Основні договори у сфері інтелектуальної діяльності можна поділити на договори, спрямовані на створення об’єктів інтелектуальної власності, і на договори, що регулюють порядок використання об’єктів інтелектуальної власності».

Зазначені договори О. Мельник поділяє за змістом інтелектуальної діяльності на:

  • договори у галузі наукової, літературної, художньої та мистецької діяльності;
  • договори, пов’язані із використанням об’єктів суміжних прав — виконавської діяльності, виробництва фонограм, відеограм та сфери мовлення;
  • договори, що стосуються науково-технічної діяльності (договори на створення об’єктів промислової власності, а також договори на їх використання);
  • договори про використання засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг;
  • супутні договори, що стосуються інтелектуальної діяльності. До них належать договори про управління майновими правами авторів на колективній основі, договори на представництво суб’єктів права інтелектуальної власності тощо [17, 363].

Керуючись наведеною вище класифікацією, О. Мельник окремо не виділяє групу договорів щодо відчуження майнових прав інтелектуальної власності.

Не можна оминути увагою дослідження українських цивілістів — О. Підопригори та І. Безклубого щодо авторських договорів та договорів про використання об’єктів промислової власності. Проте ними не досліджуються договори щодо передання (відчуження) майнових прав на об’єкти промислової власності [18, 258].

Законодавством України закріплено значний перелік договорів у сфері авторського права та суміжних прав. Так, Законом України «Про авторське право і суміжні права» передбачено такі договори:

  • договір про розподіл майнових прав на службовий твір (ст. 16 Закону);
  • договір між співавторами твору (ст. 13 Закону);
  • договір про передачу (відчуження) майнових прав суб’єктів авторського права (ст. 31 Закону);
  • договір про передачу виключного (невиключного) права на використання об’єктів авторського права (ст. 32 Закону);
  • договір замовлення (ст. 33 Закону);
  • договір про колективне управління майновими правами суб’єктів авторського права і суміжних прав (ст. 48 Закону);
  • договір між організацією колективного управління та особою, яка використовує об’єкти авторського права і суміжних прав (статті 32, 48 Закону);
  • договір про виплату відрахувань виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах та відеограмах (ст. 42 Закону);
  • договір про виплату винагороди за використання опублікованих з комерційною метою фонограм, відеограм, їх примірників та зафіксованих у них виконань (ст. 43 Закону);
  • інші договори у сфері авторського права і суміжних прав [19].

Крім того, Законом України «Про видавничу справу» передбачено укладання видавничого договору (статті 17, 20 цього Закону) [20].

Деякі спеціалісти у сфері інтелектуальної власності, зокрема О. Підопригора, Ю. Бошицький, О. Мельник та О. Рузакова, виокремлюють авторські договори як самостійну групу договірних зобов’язань, що мають певні особливості. Насамперед суб’єктами цих договорів, з одного боку, завжди є автор (співавтори) або їх правонаступники, а з другого — як правило, певна організація, що може використовувати твір обумовленим у договорі способом.

Доцільно зазначити, що увагу до договорів у сфері авторського права приділяли ще за радянських часів. Так, відомі радянські вчені Б. Антимонов, Е. Флейшиц досліджували особливості таких цивільно-правових договорів як видавничий договір, постановчий договір та кіносценарний договір ще у 60-х роках XX ст. [21, 161-269]. Тієї ж точки зору дотримувався і Е. Гаврилов [22, 56-103].

Згідно з ЦК УРСР 1963 р. (статті 500, 501) автору або його правонаступнику надавалось право укласти авторський договір на використання твору з відповідною організацією.

При цьому радянський законодавець виокремлював два види авторських договорів:

  • авторський договір про передачу твору для використання;
  • авторський ліцензійний договір.

До авторських договорів про передачу твору для використання належать:

  • договір про видання або перевидання твору в оригіналі (видавничий договір);
  • договір про депонування рукопису;
  • договір про публічне виконання неопублікованого твору (постановочний договір);
  • договір про використання неопублікованого твору в кінофільмі чи телевізійному фільмі (сценарний договір), у радіо- чи телевізійній передачі;
  • договір про створення твору образотворчого мистецтва з метою публічного виставлення (договір художнього замовлення);
  • договір про використання у промисловості неопублікованого твору декоративно-прикладного мистецтва;
  • договори про передачу творів літератури, науки чи мистецтва для використання будь-яким іншим способом [23].

О. Підопригора виокремлює такі види авторських договорів:

  • видавничі договори;
  • договір про депонування рукопису;
  • постановчий договір;
  • сценарний договір;
  • договір художнього замовлення;
  • договір про створення аудіовізуального твору;
  • договори про передачу (відступлення) виключних майнових авторських прав;
  • договір про передачу права на використання твору;
  • авторський договорів про видання твору своїм коштом;
  • договори про використання об’єктів суміжних прав;
  • договори про управління майновими правами авторів [18, 226-250].

Водночас чинна редакція ЦК України, а саме глава 75, не використовує термін «авторський договір».

До прийняття книги четвертої ЦК РФ авторські договори виокремлювали і деякі російські вчені, зокрема А. Сергєєв, який характеризував авторський договір таким чином: «За авторським договором автор передає або зобов’язується передати набувачу свої права на використання твору в межах та на умовах, погоджених сторонами». А. Сергєєв вважає, що авторські договори мають цивільно- правовий характер і є самостійним договором серед інших цивільно-правових договорів.

Авторські договори, на думку А. Сергєєва, можна класифікувати за двома критеріями — за об’єктом авторського права та за обсягом прав, що передаються за договором. Так, залежно від видів творів, з приводу яких вони укладаються, авторські договори класифікувалися на договори щодо створення та використання літературних, аудіовізуальних, музикальних, архітектурних та інших творів.

За другим критерієм авторські договори поділялися на:

  • авторські договори замовлення (коли твір ще не створено) та авторські договори на готовий твір;
  • авторські договори на використання обнародуваного твору чи необ- народуваного твору;
  • авторські договори передачі виключних прав і невиключних прав.

Крім того, А. Сергєєв залежно від сфери культурної діяльності окремо виділяє такі авторські договори: видавничий договір, сценарний договір, постановчий договір, договір про депонування рукописів, договір художнього замовлення, договір про використання у промисловості творів декоративно-прикладного мистецтва, договір про публічне виконання [24, 188-192].

Разом із тим на сьогодні законодавча позиція щодо виокремлення авторських договорів у окрему групу цивільно-правових договорів змінюється. Так, аналіз книги четвертої ЦК РФ, зокрема статей 1285-1287, свідчить, що стосовно відчуження та використання об’єктів авторського права у зазначеному Кодексі не застосовують термін «авторський договір», натомість у Кодексі закріплено терміни «договір про відчуження виключного права на твір», «ліцензійний договір про надання права на використання твору», «ліцензійний видавничий договір» [12, 76-78].

Така концепція ЦК РФ може бути взята за основу в процесі вирішення питання щодо співвідношення термінів «авторський договір щодо надання виключного (невиключного) права на використання» та «ліцензійний договір». Таким чином, можна дійти висновку, що авторський договір щодо надання виключного (невиключного) права на використання твору є одним із підвидів ліцензійного договору.

При цьому варто зазначити, що наведена вище точка зору в національній цивілістичній доктрині є суперечливою. Не сприяє остаточному з’ясуванню цього питання й Закон України «Про авторське право і суміжні права» та глава 75 ЦК України, які є колізійними за своїм змістом, оскільки в зазначеному Законі використовується саме термін «авторський договір», а не «ліцензійний договір». На цій підставі деякі науковці вважають авторські договори самостійним видом договорів у сфері інтелектуальної власності, а не підвидом ліцензійних договорів, про що зазначалось раніше.

Окремо слід зупинитись на висвітленні специфіки договорів щодо відчуження майнових прав інтелектуальної власності.

До договорів щодо відчуження майнових прав інтелектуальної власності законодавець відносить однойменний договір, за яким одна сторона (особа, що має виключні майнові права) передає другій стороні частково або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах (ст. 1113 ЦК України).

Крім того, існують різні способи укладання договорів щодо відчуження майнових прав інтелектуальної власності від одного співвласника до іншого співвласника, що не охоплюються положеннями ст. 1113 ЦК України.

Так, зокрема, законодавством України закріплено відмінний від інших держав світу принцип розподілу майнових прав інтелектуальної власності на службовий об’єкт інтелектуальної власності між роботодавцем та автором (згідно зі ст. 429 ЦК України майнові права на відповідний об’єкт інтелектуальної власності належать спільно роботодавцеві та автору, якщо інше не встановлено договором). Для того щоб відповідному підприємству отримати всі майнові права на певний службовий об’єкт інтелектуальної власності, необхідно укласти договір з працівником. Цей договір також можна віднести до договорів щодо відчуження майнових прав.

Укладення договору щодо внесення майнових прав інтелектуальної власності як внески до статутного фонду господарських товариств за своїм характером та правовими наслідками є відчуження майнових прав інтелектуальної власності відповідному господарському товариству.

Слід зазначити, що група договорів щодо відчуження майнових прав інтелектуальної власності належить до найменш досліджених договорів у сфері інтелектуальної власності. Так, більшість цивілістів взагалі оминають увагою такі договори під час побудови як системи цивільно-правових договорів взагалі, так і системи договорів у сфері інтелектуальної власності зокрема.

Заслуговує на увагу позиціяА. Амангельди, яка, розглянувши всі основні системи договорів, доходить висновку, що система договорів у сфері інтелектуальної власності заснована на застосуванні критерію їх цільового спрямування та виглядає таким чином:

1) договори про створення об’єктів інтелектуальної власності (договори авторського замовлення, договір про створення службового твору та винаходу, договори на виконання науково- дослідних та дослідно-конструкторських та технологічних робіт);

2) договори про передання прав на використання об’єктів інтелектуальної власності (договори щодо передачі авторських прав, договори щодо передачі суміжних прав, ліцензійні договори, договори щодо передачі прав на ноу-хау, договір франчайзингу);

3) забезпечувальні договори (договір застави виключних прав);

4) договори щодо надання послуг з приводу виключних прав (договір довірчого управління виключними правами);

5) договори щодо відчуження виключних прав (договір про поступку права на подання заявки на отримання охоронного документа, договір про поступку права на отримання охоронного документа, договір поступки охоронного документа) [14, 157].

Наведена класифікація є багатоступеневою та такою, що враховує всю специфіку договірних відносин у сфері інтелектуальної власності, отже, було б доцільно її взяти за основу для систематизації договорів у сфері інтелектуальної власності, враховуючи положення чинного національного законодавства.

Отже, можна запропонувати таку класифікацію договорів у сфері інтелектуальної власності залежно від правових наслідків, досягнення яких прагнуть учасники відносин:

1) договори щодо створення об’єктів інтелектуальної власності (договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт);

2) договори щодо надання прав на використання об’єктів інтелектуальної власності (ліцензійні договори, договір комерційної концесії (франчайзингу));

3) договори щодо передання (відчуження) майнових прав (договори про передання (відчуження) майнових прав інтелектуальної власності, договори про розподіл майнових прав інтелектуальної власності на службові об’єкти інтелектуальної власності тощо);

4) забезпечувальні договори (договір застави майнових прав інтелектуальної власності);

5) договори щодо управління майновими правами у сфері інтелектуальної власності (договір про колективне управління майновими правами суб’єктів авторського права і суміжних прав; договір між організацією колективного управління та особою, яка використовує об’єкти авторського права і суміжних прав; договір про виплату відрахувань виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах та відеограмах; договір про виплату винагороди за використання опублікованих із комерційною метою фонограм, відеограм, їх примірників та зафіксованих у них виконань).

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Договірне право України. Загальна частина : навч. посіб. / Т. В. Бондар, О. В. Дзера,Н. С. Кузнєцова та ін. ; за ред. О. В. Дзери. — К., 2008. — 896 с. — С. 321—325.
  2. Гражданское право : учеб. : в 3 т., перераб. и доп. / под. ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. —М., 2005. — Т. 1. — 765.
  3. Цивільне право України : курс лекцій : у 6 т. — Т. 5. Кн. 2. Договірне право. Загальні положення про договори на передачу майна у власність / Р. Б. Шишка (кер. авт. кол.), Є. О. Мічурін та ін. : за ред. Р. Б. Шишки. — Х., 2006. — 336 с. — С. 57-74.
  4. Цивільне право України : підруч. : у 3 кн. / Є. О. Харитонова, І. А. Безклубний та ін. ; за ред.проф. Є. О. Харитонова. — О., 2006. — Кн. 3. — 832 с.
  5. Иоффе О. С. Обязательственное право. — М., 1975. — 880 с. — С. 37.
  6. Хозяйственное право : учеб. пособие / В. П. Грибанов, О. А. Красавчиков. — М., 1977. — 480 с. — С. 355-362.
  7. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV (із змінами) // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40. — Ст. 356.
  8. Цивільне право України. Особлива частина : підруч. / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, Р. А. Майданника. — 3-тє вид., переробл. і допов. — К., 2010. — 1176 с. — С. 228-234.
  9. Договірне право України. Особлива частина : навч. посіб. / Т. В. Бондар, О. В. Дзера,Н. С. Кузнєцова та ін.; за ред. О. В. Дзери. — К., 2009. — 1200 с. — С. 1010.
  10. Тверезенко О. О. Договір застави майнових прав інтелектуальної власності : загальні положення // Теорія і практика інтелектуальної власності. — 2010. — № 2 (52). — С. 57—66.
  11. Дмитришин В. С. Співвідношення договорів розпоряджання майном та договорів розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності // Теорія і практика інтелектуальної власності. — 2010. — 4 (54) . — С. 67-74.
  12. Борисов А. Б. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации части четвертой (постатейный). Правовое регулирование отношений в сфере интеллектуальной собсвенности. — М., 2007. — 288 с.
  13. Рузакова О. А. Право интеллектуальной собственности / Моск. финансово-промышл. акад. — М., 2004 — 308 с.
  14. Амангельды А. А. Договоры в сфере интеллектуальной собственности по законодательству Республики Казахстан. — Алматы, 2010. — 344 с. — С. 148-162.
  15. Дмитришин В. С. Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності : конспект лекцій для студ. спец. «Інтелектуальна власність» 7 (8). 000002. — К., 2005. — 212 с. — С. 34, 43-61.
  16. Право інтелектуальної власності : академ. курс : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / О. А. Підопригора, О. Б. Бутнік-Сіверський, В. С. Дроб’язко та ін. ; за ред. О. А. Підопригори, О. Д. Святоцького. — 2-ге вид., переробл. та допов. — К., 2004. — 672 с. — С. 363-441.
  17. Цивільне право України : академ. курс : підруч. : у 2 т. / заг. ред. Я. М. Шевченко. — 2-ге вид., допов. і преробл. — К., 2006. — Т. 2. Особлива частина. — 520 с. — С. 363-370.
  18. Цивільне право України : підруч. : у 2 кн. / О. В. Дзера (кер. авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Дов- герт та ін. ; за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. — 2-ге вид., допов. і переробл. — К., 2005. — Кн. 2. — 640 с. — С. 258.
  19. Закон України «Про авторське право і суміжні права» в редакції Закону № 2627-Ш від 11 липня 2001 р. (із змінами) // Відомості Верховної Ради України. — 2001.— № 43.
  20. Закон України «Про видавничу справу» від 5 червня 1997 р. № 318/97-ВР (із змінами) // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 32.
  21. Антимонов Б. С., Флейшиц Е. А. Авторское право. — М., — 1957. —280 с. — С. 161-269.
  22. Гаврилов Э. П. Авторское право. Издательские договоры. Авторский гонорар. — М., 1988.— 176 с. — С. 56-103.
  23. Цивільний кодекс Української Радянської Соціалістичної Республіки від 18 липня 1963 р. № 1540-VI (із змінами
  24. Гражданское право : учеб. : в 3 т. — 4-е изд., перераб. и доп. / под. ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М., 2005. — Т. 3. — 784 с. — С. 188-192.
загрузка...
Top