Канонічне право в рішеннях ватиканських соборів

Вступ.

1. Правила I Нікейського Собору.

2. Правила II Вселенського Собору.

3. Правила Ефеського Собору.

4. IV Вселенський Собор.

5. Правила Трульського Собору.

6. II Нікейський Собор.

7. Правила Помісних Соборів.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Достаток церковно-канонічного матеріалу викликав необхідність його кодифікації, складання збірників, які б полегшили практичне користування ним. Збірники епохи Вселенських Соборів можна розділити на три типи:

1) канонічні, що містять винятково церковні правила;

2) цивільні, що включають у себе лише державні закони з церковних справ, і, нарешті, 3) змішані збірники, що складаються з тих і інших законоположень – номоканони (від грецьких слів nomoi– закони і kanwneV– канони).

Канонічні збірники укладалися як офіційно-церковною владою окремих громад, митрополій, діоцезів, так і приватним порядком. Але і складений приватною особою збірник одержувала широке поширення і сприяв перетворенню правил тієї чи іншої помісної Церкви на джерело загальцерковного права. Пояснювалося це тим, що в основі своєї церковна дисципліна була скрізь однією й тією ж.

Розрізняли канонічні збірники двох типів: хронологічні, до яких включалися правила Соборів і Отців за їхньою хронологічною послідовністю, і систематичні, у яких церковно-правовий матеріал групувався за розділами, рубриками – титулами.

Вселенські собори - зібрання ієрархів християнської церкви з усього світу, які обговорюють і ухвалюють догми віри і правила поведінки віри. Православна церква визнає сім вселенських соборів.

Загальний період Вселенських Соборів охоплює час від IV ст. до половини ХІ ст., тобто час від Костянтина Великого до розділення Церкви 1054 р., час від християнства апостолів і мучеників до християнства патріархів та імператорів. Це є період розвитку і формування основних догматів, які складають Вселенське віросповідання.


1. Правила IНікейського Собору

Міланським едиктом розпочинається нова епоха в історії Християнства – епоха симфонічних гармонійних відношень між Церквою та державою, епоха Вселенських Соборів, на яких, по благодаті Святого Духа, Отцями були сформульовані непогрішні визначення догматів і видані канони. Цими канонами Церква керується у своєму житті і понині.

Крім надзвичайних Вселенських Соборів, у період історії, що рзглядається, регулярно скликалися помісні Собори. Дисциплінарні постанови 10 помісних Соборів були сприйняті Вселенською Церквою й одержали силу канонів. Загальцерковне визнання отримали і правила Св. Отців.

I Вселенський Собор був скликаний у Нікеї в 325 р. Зонара писав про нього: “Святий і Вселенський I Собор був у царювання Костянтина Великого, коли в Нікеї Віфінській зібралися триста вісімнадцять Св. Отців проти Арія, колишнього пресвітера Олександрійської Церкви, який ганьбив Сина Божого Господа нашого Ісуса Христа і говорив, що Він не єдиносущний Богу і Отцю, а є тварь, і що був (час), коли Його не було. Цього Арія Святий Собор піддав позбавленню сану і віддав анафемі, разом із однодумцями його, і затвердив догмат, що Син єдиносущний Отцю і є Бог істинний і Владика і Господь і Творець усього створеного, а не тварь і не створіння. Першим називається цей Нікейський Собор серед Вселенських. Хоча і раніше були різні Собори помісні, але оскільки він є першим із Вселенських, то і поставлений раніше інших, що були раніше його”.

Серед Соборних Отців були великі святителі Микола Мирликійський, Олександр Олександрійський, Євстафій Антіохійський, Макарій Єрусалимський, Спиридон Тримифунтський, Пафнутій Фиваїдський, Осія Кордубський. Серед пресвітерів і дияконів, залучених до участі в Соборі, виділявся своєю відданістю Православ'ю, богословською вченістю і красномовством олександрійський архидиякон св. Афанасій.

Собор видав 20 канонів, котрі стосуються різних питань церковної дисципліни. Ці канони були незабаром прийняті всією Церквою. I Нікейському Собору приписувалися й інші, апокрифічні правила. Протягом довгого часу на Заході йому присвоювали також канони Помісного Сардикійського Собору [8, c. 16].

2. Правила II Вселенського Собору

II Вселенський Собор відбувся в Константинополі за імператора Феодосія у 381 р. У його діяннях брало участь 150 православних єпископів – це були винятково східні Отці, тому Рим не відразу визнав вселенський авторитет Собору. Головував на Константинопольському Соборі св. Мелентій Антіохійський, а після його кончини спочатку св. Григорій Богослов, потім архиєпископ Константинопольський Нектарій.

II Вселенський Собор остаточно відкинув аріанську, напіваріанську і македоніанську єресі. З ним пов'язане викладення символу віри, названого Нікеоцаргородським.

Собор видав Послання, яке згодом було поділено на 7 правил. У “Кормчій книзі” 7-е правило поділене на 2 канони, і таким чином вийшло 8 канонів. До древніх західних збірників включалися лише перші 4 канони: 3 останніх вважалися виданими не Собором, а доданими згодом. Визнаючи, що 3-е правило видане Константинопольським Собором, Римська Церква відкидає його. Причина цього очевидна. У 3-му каноні говориться: “Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі по Римському єпископі, тому що град цей є новий Рим”. Відомо, що в Римі нерівність честі кафедр пов'язують не з політичним значенням міст, а з апостольським походженням громад, і тому на перші місця в диптиху ставили в давнину Римську, Олександрійську й Антіохійську церкви, засновані апостолом Петром і його учнем Марком. Римські єпископи протягом декількох сторіч затято противилися піднесенню столичної кафедри Константинополя [4, c. 79-80].

3. Правила Ефеського Собору

III Вселенський Собор був скликаний у 431 р. в Ефесі за імператора Теодозія II. У соборних діяннях брало участь 200 Отців, в основному східних. Римського єпископа Целестина представляли легати. Головував на Соборі Олександрійський архиєпископ св. Кирило. Отці Ефеського Собору засудили христологічну єресь Несторія

Собор видав і кілька дисциплінарних постанов, з яких згодом було складено 8 канонів. До канонічних збірників, у тому числі до “Книги правил”, включається і Послання III Собору “до священного Собору Памфілійського про Євстафія, колишнього їхнього митрополита”.

Перші 6 канонів Ефеського Собору передбачають прощення для єпископів і кліриків, віданних єресі Несторія, а в 7-му правилі говориться про те, як варто зберігати неушкодженою нікейську віру.

У переказі Аристіна це велике правило має такий вигляд: “Єпископ, що проповідує іншу віру, крім Нікейської, позбавляється єпископства, а мирянин виганяється з Церкви. Той, хто, крім віри, складеної Святими Отцями, тими, що зібралися в Нікеї, пропонує інший нечестивий символ на розбещення і на згубу тих, що навертаються до пізнання істини з елінства або іудейства або від будь-якої єресі, якщо мирянин, має бути піданний анафемі, а якщо єпископ або клірик, має бути позбавлений єпископства і служіння в клірі”.

Згодом цей канон використовувався православними полемістами супроти латинського перекручування Нікеоцаргородського символу додаванням у нього filioque. За словами єпископа Петра Л´Юїльє, уперше цей аргумент був виставлений на Ферраро-Флорентійському Соборі в 1438 р. св. Марком Ефеським. Єпископ Петро не схильний інтерпретувати це правило як абсолютну заборону всяких змін у Символі. Він пише з цього приводу: “Можна, певна річ, жалкувати про додаток, зроблений до тексту Символу на Заході, однак зовсім неможливо в осуді цього додатку посилатися на правило 7 Ефеського Собору, укладачі якого мали на увазі не який-небудь додаток, а складання іншої формули”.

Нарешті, останнє, 8-е правило Собору затверджує автокефалію Кіпрської Церкви, яка заперечувалася Антіохійською кафедрою, що претендувала на юрисдикцію над Кіпром.

До канонічних збірників Західної Церкви правила Ефеського Собору не ввійшли. В окремих латинських рукописах зустрічаються лише уривки із соборних визначень, інші, ніж ті, котрі одержали канонічний авторитет на Сході [2, c. 115-116].

4. IV Вселенський Собор

451 р. Діяннями IV Вселенського Собору керували архиєпископи Константинопольський Анатолії, Антіохійський Максим і Єрусалимський Ювеналій, а також легати Римського папи. Як писав Зонара, “Святий 4 і Вселенський Собор був за часів царювання Маркіяна, коли 630 Св. Отців зібралися в Халкидоні супроти Діоскора, предстоятеля славної Олександрії, і Євтихія, константинопольського архимандрита, котрі, хоча сповідали Господа нашого Ісуса Христа єдиносущним Отцю, але богохульствували відносно вочоловічення Його і, уникаючи розподілу Несторія, що вводив двох синів, впадали в інше протилежне зло. Тому що нечестиво учили, що два єства, Божественне і людське, після з'єднання злилися цілковито в єдність і стали одним єством, так що і Божеству присвоєні були страждання. Понад те говорили, що і плоть Господь прийняв не єдиносущну нам, не таку, що з Непорочної Крові утворилася, але вимишляли, що Він воплотився якимсь невимовним і божественним чином та видгадували й інше. Цих піддав позбавленню сану й анафемі цей Святий Собор і затвердив догмат, що Господь наш Ісус Христос є досконалий Бог і досконала Людина в двох єствах неподільно і незлитно...”

Основу Халкидонського догмату склав томос Римського папи святого Льва Великого св. Флавіанові Константинопольському.

На своїх останніх засіданнях Собор видав 27 канонів, які ввійшли в “Синагогу” Іоана Схоластика і в древні латинські збірники. Тоді ж була прийнята Собором і постанова про переваги Константинопольської кафедри, яка наприкінці V століття була включена до зібрання канонів Халкидонського Собору як його 28-е правило. У це зібрання було включено також витяги з діянь четвертого засідання Собору та позначені як 29-е і 30-е правила Собору [5, c. 224-225].

У західних канонічних збірниках наводиться лише 27 канонів IV Вселенського Собору, 28-е правило, про прерогативи Константинопольських єпископів, було вже на самому Соборі оскаржено римськими легатами, подібно до того, як заперечив Рим і 3-е правило II Вселенського Собору, на яке зроблене посилання в 28-му каноні.

“...Тожде саме і ми визначаємо і постановляємо про переваги святійшої Церкви тогожде Константинополя, нового Риму, – говориться в 28-му каноні після посилання на 3-е правило II Вселенського Собору. – Бо престолу ветхого Риму Отці прилично надали переваги; поелику то було царююче місто. Слідуючи тому ж спонуканню і 150 боголюбезнейшие єпископи, надали рівні переваги святійшому престолу нового Риму, праведно разсудив, нехай місто, що одержало честь бути містом царя і синкліта і має рівні переваги із древнім царственим Римом, у церковних справах звеличений буде подібно до того, і буде другим по ньому”.

Першим каноном Халкидонського Собору затверджувалися правила попередніх Соборів: “Від Святих Отців, на кожному Соборі, донині викладених правил дотримуватися визнали ми справедливим”. За словами єпископа Петра Л'Юїльє, “це рішення зовсім не є, як можна подумати з його лаконічної формули, висловленням загального принципу, відповідно до якого варто дотримуватися всіх правил, виданих попередніми Соборами. Воно має відношення до збірника, що поступово склався на Сході і чий нормативний авторитет був визнаним насправді. Халкидонський Собор затверджує цю рецепцію з боку Церкви”. До складу цього збірника, вважає єпископ Петро Л'Юїльє, входили правила I Нікейського, Анкірського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського і, ймовірно, Лаодикійського Соборів, а також послання Константинопольського Собору 381 р., не поділене ще тоді на окремі канони [1, c. 136-137].

5. Правила Трульського Собору

V і VI Вселенські Собори займалися винятково догматичними питаннями, і дисциплінарних правил не видали. Але через 10 років після VI Вселенського Собору, 1 вересня 691 р., на запрошення імператора Юстиніана II у двірцевій Трульській палаті зібралися 227 Отців на чолі з Патріархами Константинопольським, Олександрійським, Антіохійським, Єрусалимським і легатом Римського папи. Собор засідав рівно рік, до 31 серпня 692 р., і присвятив свої діяння церковно-дисциплінарним питанням.

102 канони цього Собору, названого П´ято-Шостим, у Православній Церкві мають авторитет правил Вселенського Собору. Легат папи архиєпископ Гортинський Василій підписався під актами Собору. Коли на VII Вселенському Соборі правила Трульського Собору були згадані як канони VI Вселенського, римські легати не заперечували. Папа Адріан І в посланні до Константинопольського Патріарха Тарасія висловив визнання цих канонів. У середньовічну епоху папа Інокентій III згадує 82-е правило Трульського Собору як канон VI Вселенського Собору. Багато з правил Трульського Собору ввійшли у класичний канонічний збірник Католицької Церкви – “Декрет” Граціана.

Однак у новий час римсько-католицькі каноністи і патрологи (Гергенретер, Гефеле, Пітра) почали заперечувати вселенський авторитет цих правил. Гефеле у своїй “Історії Соборів” писав, що “лише помилково латиняни теж іноді приписували канони цього собору VI Вселенському Собору”. Причина подібного скепсису стосовно правил Трульського собору полягає, звичайно, не у мнимій історичній помилці, – історія походження цих правил була добре відома в давнину, – а в тому, що низка канонів Трульського Собору спрямована супроти практики Римської Церкви. У 13 правилі засуджується обов'язковий целібат для дияконів і пресвітерів, у 55-му – піст у суботу, у 73-му – накреслення хреста на землі, зневажуване ногами.

Трульський Собор підсумовує правотворчість Церкви епохи Вселенських Соборів. У своєму 2-му правилі він перераховує канони, прийняті на Вселенських і помісних Соборах, а також правила Святих Отців. На перше місце в переліку канонів поставлені “нам передані ім'ям святих і славних апостолів вісімдесят п'ять правил” [7, c. 186-188].

6. II Нікейський Собор

Цей Собор був скликаний імператрицею Іриною в 787 р. і засідав під головуванням Константинопольського Патріарха Тарасія. Вальсамон писав про нього: “Святий і Вселенський VIІ Собор був у 6296 р.. індикту 11, за царювання Костянтина і матері його Ірини (а цей Костянтин був сином Льва, сина Копроніма), коли 367 Святих Отців зібралися вдруге в Нікеї Віфінській супроти іконоборців чи наклепників на християнство. Він постановив поклонятися і благоговійно цілувати іконні зображення”.

Собор доповнив на той час уже сформований у своїй основі канонічний кодекс 22 правилами. Західна Церква прийняла їх лише наприкінці ІХ століття, коли вони разом з діяннями Собору були перекладені латинською мовою бібліотекарем папи Іоана VIII Анастасієм [6, c. 173-174].


7. Правила Помісних Соборів

Два Помісних Собори, чиї правила ввійшли в канонічний кодекс Православної Церкви, відбулися до I Вселенського Собору. Перший із них, Анкірський, був скликаний у період між Великоднем і П'ятидесятницею 314 р. у головному місті Галатійської провінції. Зонара писав про нього: “На цьому Соборі зібралися Священні Отці, серед яких головним був Віталій, єпископ Антіохії сирійської, Агріколай, єпископ Кесарії Каппадокійської, і мученик Василій, єпископ Амасійський. Під час гоніння проти християн, коли багато хто не міг до кінця витерпіти мук, але поступалися мучителям і приносили жертви ідолам, потім деякі з них каялися і приходили в Церкву на покаяння, виникло запитання, як потрібно приймати тих, що відреклися від Христа, і про саме них Собор цей виклав правила”.

Як вважає єпископ Петро Л'Юїльє, до 19-ти правил, прийнятих в Анкірі, у древньому і новому канонічному збірниках додаються 6 канонів, названих правилами Анкірського Собору, – правила 20–25, які були прийняті на Соборі в Кесарії Каппадокійській, що вібвувся у тому ж 314 р.. Відомості про Кесарійський Собор і його правила збереглися в древніх латинських, сірійських і вірменських рукописах.

Об'єднанню правил цих двох Соборів сприяла як хронологічна близькість Соборів, так і географічне сусідство Анкіри і Кесарії, а також і та обставина, що з двадцяти Отців Кесарійського Собору п'ятеро брало участь у діяннях Анкірського Собору.

За словами Зонари, “Собор, який відбувся в Неокесарії, що в Понтійській області, є другим після Анкірського, але древнішим за інші та найпершого Вселенського Собору, що був у Нікеї. Святі Отці, що зібралися на ньому, серед яких був і святий мученик Василій, єпископ Амасійський, висловили для церковного устрою правила.”

На Неокесарійському Соборі головував Віталій Антіохійський, а оскільки він помер у 319 р., цей Собор міг відбутися не пізніше 319 р. Неокесарійському Собору належать п'ятнадцять канонів.

Гангрський Собор відбувся в середині IV століття: близько 340 р., як вважає єпископ Никодим (Мілаш), у 343 р., на думку єпископа Петра Л'Юїльє, між 362–370 р., за датуванням професора А.С. Павлова.

Про діяння зазначеного Собору Зонара писав: “Собор, що був у Гангрі, Пафлагонійській митрополії, був після I Нікейського Собору супроти Євстафія й однодумців його, котрі, зводячи наклеп на законний шлюб, говорили, що ніхто із одружених немає надії на спасіння в Бога... Вони заповідали також поститися і в неділю, а пости, встановлені в Церкві, заперечували, …гребували м'ясом, і в будинках одружених людей не хотіли ні молитися, ні причащатися, гидували одруженими священиками і зневажали як нечисті ті місця, у яких знаходилися мученицькі останки, і засуджували тих, котрі мали гроші і не віддавали їх, начебто б спасіння було для них неможливе... Отже, саме проти них Священні Отці зібравшись, виклали вміщені правила, чому і додавали до кожного правила анафему...”. Цих правил, висловлених проти євстафіан Гангрським Собором, – 21.

За ними в канонічному збірнику йдуть слідом 25 правил Антіохійського Собору. Традиційно, починаючи з V століття, ці правила приписувалися Собору “на обновлення”, що відбувся у 341 р. з нагоди освячення нової “Золотої” церкви в Антіохії під головуванням Антіохійського єпископа Плакета. Але названий Собор, що засудив св. Афанасія, мав напіваріанський напрямок. Встановлення належності йому правил, загальноприйнятих у Церкві, було б важкою еклезіологічною проблемою. Однак, як вважає єпископ Петро Л'Юїльє, насправді ці двадцять п'ять канонів належать Антіохійському Собору 330 р. [7, c. 215-217]

У наш час на приналежності зазначених правил напіваріанському Собору “на обновлення” наполягає католицький каноніст П.-П. Жоанну. За його переконанням, 4, 12 і 15 правила Антіохійського Собору “складені супроти Афанасія, щоб виключити можливість апеляції до Риму з його боку”.

Після правил Антіохійського Собору в канонічному кодексі поміщені 60 правил Лаодикійського Собору. Про них єпископ Петро Л'юїльє пише: “Не доводиться сумніватися в тому, що якийсь Собор дійсно засідав у цьому місті, тому що Феодорит говорить про Собор у Лаодикії в зв'язку з питанням про шанування ангелів. Саме це питання зачіпається в правилі 35. Це зібрання, як видно, відбулося у другій половині IV століття. На таку думку наводить картина загального стану церковної дисципліни, що знайшла відображення в канонах. Багато правил сформульовані винятково лаконічним образом. Усі ці дані змушують припустити, що перед нами короткий виклад фрігійського церковного законодавства за станом на другу половину IV століття”.

Константинопольський Собор 394 р., у діяннях якого брали участь архиєпископи Константинопольський Нектарій, Олександрійський Феофіл і Антіохійський Флавіан і ще 17 архиєреїв, видав постанову про те, що для низложення єпископа недостатньо суду двох чи трьох єпископів, а потрібно вирок собору багатьох чи всіх єпископів області. Ця постанова ввійшла в канонічний корпус.

З ім'ям Патріарха Фотія зв'язано три Константинопольських Собори IX століття: 861, 869 і 879 рр. Перший з них, Двократний, що відбувся в храмі св. Апостолів у присутності імператора Михайла III, папських легатів і 318 єпископів, затвердив обрання Фотія на Патріаршу кафедру і низложення св. Ігнатія. Собор 869 р. на настійну вимогу папи скасував постанову попереднього Собору й оголосив про скинення св. Фотія і відновлення на столичній кафедрі Ігнатія. Константинопольський Собор 879 р. був скликаний у храмі св. Софії. Він проходив під головуванням відновленого в Патріаршому достоїнстві св. Фотія вже після кончини св. Ігнатія. В Соборі брало участь 383 Отця Східної і Західної Церкви. Собор відновив перерване спілкування між Східною і Західною Церквами.

Кожний з цих Соборів видавав канони. Католицька Церква визнає Собор 869 р. за VIII Вселенський. Навпроти, Православна Церква надає канонічного значення лише правилам Двократного Собору і Собору в храмі св. Софії, відкидаючи собор 869 р. Деякі ж православні богослови і церковні історики, зокрема архієпископ Брюссельський Василій (Кривошеїн), прирівнює Константинопольський Собор 879 р. до Вселенських Соборів. Двократний Собор видав 17, а Собор у храмі св. Софії – 3 правила [6, c. 179-180].


Висновки

Вселенський Собор – це зібрання єпископів і вчителів Церкви із всіх помічних самостійних церков для вирішення свідчень їхньої віри і для затвердження істини віровчення, яке було дане Церкві Одкровенням і тому беззаперечно є правильним для встановлення правил, обов’язкових для всієї Церкви.

Вселенський Собор є єдиним верховним авторитетом для будь-якої Церкви із питань віровчення і єдиним органом її церковного законодавства. Дії Вселенського Собору є найвищими правилами для Церкви, вони поширюються на всі Помісні Собори і на всі часи. За встановленим правилом, необхідною умовою для складу Вселенського Собору була присутність на ньому всіх патріархів особисто, або уповноважених від них з грамотами.

Другим важливим фактором Вселенських Соборів служила канонічна правильність його скликання, складу, ведення і оголошення його постанов і дій. У Римській імперії собори перших дев’яти століть скликали імператори, але із пропозицій ієрархів церкви, з їхньої ініціативи і з їхньої згоди. Право брати участь у діяннях Вселенських Соборів з правом голосу мали єпископи, а пресвітери і диякони могли бути повноправними членами собору лише тоді, коли вони замінювали свого єпископа, тобто були його уповноваженими особами на соборі.

Імператору доручалося почесне керівництво на соборі. Необхідним зовнішнім фактором Вселенських Соборів було визначення його Вселенності всіма помісними церквами, як тими, від яких були присутні єпископи на соборі, так і тими, від яких не було представників. Визнавати рішення і канони Вселенських Соборів у кожній помісній церкві повинно бути одночасним і повним.

Головним і властивим тільки Церкві предметом діяльності Вселенського Собору є складання символів віри і викладення догматів у значенні незмінних зразків віровчення. Маючи право складати символи і догмати, Вселенський Собор зобов’язаний зберігати віровчення в незмінному вигляді. Вселенський Собор володіє здатністю безгрішності, як орган Вселенської Церкви, яким керує Дух Божий.

Діяльність та значення Вселенських Соборів важко переоцінити, оскільки проблеми, підняті й висвітлені в них, дають змогу краще зрозуміти та осмислити процес формування християнської догматики та церковних канонів і традицій, що, зрозуміло, допомагає на сучасному етапі розвитку Християнської Церкви об’єктивно аналізувати її теологічні і конфесійні особливості, а також характеризувати й вивчати аспекти державної діяльності і теоретичні богословські тенденції відносно загальних трансформаційних явищ у її внутрішній ієрархічній структурі.


Список використаної літератури

1. Бедуел Г. Історія церкви: учбовий посібник/ Гі Бедуел, Пер. с фр. Г. Григорович. - Свічадо: Львів, 2000. - 295 с.

2. Иоанн (епископ Аксайский). История Вселенских Соборов/ Иоанн. - Б. м.: Спасо-Преображен. Валаам. монастырь, 1995. - 416 с.

3. Історія християнської церкви на Україні: (Релігієзн. довідк. нарис)/ Редкол.: Олексій Онищенко (відп. ред.) та ін.,; АН України, Ін-т філософії. Від-ня релігієзнавства. - К.: Наук. думка, 1992. - 102 с.

4. Книга Правил святых Апостолов, святых Соборов Вселенских и Поместных и Святых Отец. - 2-м тиснением. - В царствующем граде Святого Петра, 1843. – 382 с.

5. Книга правил Святых Апостолов, Святых Соборов Вселенских и Поместных, и Святых отцов. - М: Синодальная тип., 1893. - 450 л.

6. Кудрик В.Маловідоме з історії Римської Церкви і римських папів/ Василь Кудрик. - Вінніпег: Вид. Спілка Еклезія. – 1959. - Т.VI. Ч.I. - 1959. - 220 с.

7. Хома І. Нарис історії вселенської церкви/ Іван Хома; Укр. Катол. Ун-т ім. св. Климента папи. - Львів: Стрім, 1995. - 300 с.

8. Хоменко В. Вселенський собор духовності // Українська культура. - 2006. - № 5-6. - С. 16

загрузка...
Top