Історія держави і права зарубіжних країн

1. Феодальна держава у Болгарії.

2. Феодальна держава у Польщі.

3. Феодальна держава у Сербії.

4. Міста і міські республіки.

5. Римсько-католицька церква.

Список використаної літератури.


1. Феодальна держава у Болгарії

У VІ ст. слов’янські племена розпочали колонізацію Балкан. У наступному столітті вони утворюють у Мезії (нинішня Болгарія) союз, відомий під назвою “Семи слов’янських племен”.

У 679 р. у регіон семи племен вступили тюрки-булгари на чолі з князем Аспарухом. Слов’яни поступились булгарській знаті і її вождю політичним впливом, але зберегли свої землі, свій побут і свою мову.

Союз слов’ян і булгар став надійним захистом проти агресивної Візантії. Він активізував основні внутрішні процеси розвитку, давши їм захист в особі сильної князівської влади.

За рівнем економічного і культурного розвитку слов’яни стояли вище булгар, вони переважали і в чисельному відношенні, і тому не слов’яни, а булгари розчинились у чужому народі, асимілювались з ним, але вони передали країні та її народу свою родову назву.

У 679 р. Хан Аспарух переміг Візантію, змусивши її укласти з ним мир і визнати болгарську державу, яка відома під назвою Першого Болгарського царства. Землевласницька феодальна знать, яка намагалась подолати опір селянства і підкорити вільну общину, захопити нові землі, збільшити кі-лькість залежних селян, була зацікавлена в створенні сильної феодальної держави і з цією метою об’єдналась навколо князя. При князі Симеоні (893 – 927рр.) Болгарське царство стало найбільш могутньою державою на Балканах, підкоривши Македонію і майже всю Сербію. Симсон, який у 918 р. проголосив себе імператором, вів часті та доволі успішні війни з Візантією, змусивши її виплачувати болгарам данину. Болгарська церква була оголошена незалежною.

Імперія Симеона не мала під собою міцної економічної основи, вона потерпала від внутрішніх міжусобиць, що пізніше призвело до феодальної роздробленості. Візантія, скориставшись послабленням Болгарії, після тривалої і запеклої боротьби перемогла Перше Болгарське царство. Панування Візантії в Болгарії тривало з 1018 до 1187 р. У цей період відбувається подальший розвиток феодального землеволодіння і закріпачення селян, збільшується кількість земель, що належать церкві та монастирям. Візантійське панування сприяло і відродженню рабства. Візантія, прагнувши проводити політику елінізації болгарського народу, створила в Болгарії свою адміністрацію на чолі з катепаном (дукою), який пізніше одержав титул стратига-автократора (повновладного правителя). В окремі райони призначались архонти.

У кінці ХІІ ст. Візантія, ослаблена міжусобицями, виявилась нездатною придушити національно-визвольний рух болгарського народу. На початку 1187 р. болгарська державність була відновлена у вигляді Другого Болгарського царства. Важливу роль у звільненні Болгарії від візантійського іга відіграли її тісний зв’язок з Київською Руссю та допомога руських воїнів. У період Другого царства (1187 – 1396 рр.) настає новий підйом болгарської феодальної держави. Але вже у цей час проявляються тенденції до феодальної роздробленості і в середині ХІV ст. Болгарія розпадається на ряд самостійних феодальних держав. У 1393 р., скориставшись роздробленістю Болгарії, турки захопили столицю Болгарського царства – Тирново, а через три роки, незважаючи на опір болгар, поневолили всю країну. Самостійний розвиток Болгарії припиняється майже на п’ять століть.

Протягом VІІ – ІХ ст. у Болгарії відбувається процес формування феодальних відносин. Панівне становище у феодальному суспільстві займають представники родоплемінної знаті протоболгар на чолі з ханом і його дружиною, про що свідчить термінологія протоболгарського походження, яка збереглася до наших днів (Болгарія, болгари, назви багатьох міст і т.д.). Але панування протоболгар над слов’янами продовжувалось недовго. Оточені монополітним і сталим землевласницьким слов’янським середовищем, кочівники-протоболгари з часом стали осідати на землі, засвоювати слов’янські звичаї і мову, а через два століття повністю асимілювались слов’янами, втративши свою стару культуру і мову. До Х ст. Завершується процес формування єдиної болгарської народності. З кінця VІІІ ст. із розповсюдження християнства до феодалів приєдналось і вище духовенство, єпископат. Представники аристократії називалися жупанами, боілами, тарханами, багагурами, а в сукупності вся знать називалась боярством (бо-лярством). Дружинники хана (богаїни) входили в склад нижчого шару правлячого класу.

Невелика частина багатих селян-общинників (кмети) виділялась із общини і вливалась у склад феодалів. Одночасно йшов процес розорення вільних селян, які потрапили в боргову кабалу.

З часів візантійського панування і протягом всього Другого Болгарського царства феодальна власність на землю була в двох основних формах: баштина – спадкова і вільно-відчуджувана власність феодалів та пронія – земельне володіння васала, яке надавалось йому великим феодалом або царем за умови несення васальної (військової) служби.

Селянство, яке складало основну масу населення, поділялось на баштинників, париків, отроків. Баштинники вважались особисто вільними людьми, які зберегли право власності на свій наділ і навіть обмежене право розпорядження ним. Із розвитком феодалізму їх кількість скорочувалась.

Парики були найчисельнішою групою залежного селянства. Вони були спадковими держателями землі без права розпорядження нею і без права покинути свій наділ. Парик виконував різні роботи, ніс інші повинності на користь феодального власника землі і, крім того, сплачував державні податки.

Отроки – потомки рабів, посаджених на землю, знаходились в найтяжчому, найбезправнішому становищі. Їх кількість збільшилась після візантійського завоювання. На початку ХІV ст. з розвитком феодальних відносин рабство практично зникло, а отроки за своїм правовим становищем зблизились з париками, поповнивши ряди кріпосних селян.

У ХІІІ ст. швидко зростає міське населення, розвивається ремесло, розповсюджуються візантійські монети. У середині століття в Болгарії налічувалось близько 70 міст, серед яких виділялись Средець (Софія), Пловдив, Плиска, Тирново та ін. Потрібність обміну викликає появу значного прошарку купців. Велике значення мала зовнішня торгівля Болгарії з Візан-тією, Київською Руссю, Венецією, Генуєю, Сербією, Чехією, Угорщиною.

На чолі феодальної Болгарії стояв монарх, верховний правитель країни – хан (слов’янською “князь”), який мав титул “івіги” (великий). Хан був військовим керівником і одночасно верховним жрецем. При хані діяла рада знаті. Інколи болгарські князі скликали збори “всього народу“. При Сим-соні монарх став називатися царем (кесарем, василевсом). Ці титули були запозичені у Візантії.

Влада болгарського царя була спадковою. Після смерті царя вона переходила до його сина чи брата. Найбільшої могутності царська влада досягає в Першому Болгарському царстві при Симеоні і на початку Другого Болгарського царства при Івані-Асені ІІ (1218 – 1241 рр.). Але і в ці періоди царі змушені були рахуватися з думкою вищої феодальної знаті.

Впливовим дорадчим органом при царі була постійна рада (сінкліт), членами якої були “великі бояри”, вищі посадові особи придворної адміністрації та патріарх.

Продовжували існувати народні збори (“народні собори”), але їх політична роль поступово зменшувалась. Вищі посади в державному управлінні займали бояри. Найбільш значну роль в управлінні країною відігравав великий логофет, перший міністр, який завідував канцелярією і зовнішніми зносинами. Важливе становище займали: протовестіарій, який завідував фінансами царя і держави, великий воєвода і протостратор, що здійснювали безпосереднє керівництво військом.

В адміністративному відношенні Болгарія поділялась на області, якими управляли правителі, що призначались царем – дуки або севасти. Правителю області підкорялись кефалії, що керували окремими містами. У сільській місцевості вся влада зосереджувалась у руках феодалів.

Важливою пам’яткою старослов’янського права Болгарії є Закон судний людям (друга половина ІХ ст.). Цей правовий акт згадує далеко не всі кримінальні злочини і в дуже незначній мірі регулює цивільно-правові відносини. Все, що знаходилось за межами Закону, залишалось сферою дії старих слов’янських звичаїв.

У галузі майнових відносин судний Закон містить положення про відносно нові види цивільно-правових відносин. Це, в першу чергу, стосується застави, опіки, поручительства, які виникають у зв’язку з формуванням класового суспільства.

Закон охороняв власність суворими заходами. Смертна кара загрожувала за підпал будинку, викрадення церковного майна з вівтаря та ін. За продаж у рабство вільної людини винний міг бути сам проданий у рабство. Штраф у подвійному розмірі належав за вирубування і підпал чужого лісу, за крадіжку худоби.

Серед злочинів Закон особливо виділяє розбій, в якому тут, як і в інших країнах Європи, бачили форму селянського опору і помсти. Покарання за розбій – смертна кара.

Вводиться поняття рецидиву при крадіжці. За повторну крадіжку винного належало осліпити і відрізати ніс – покарання взяті з практики візантійського правосуддя.

Вбивця карався штрафом, а коли вбивця невідомий, то штраф платило село, на землях якого був знайдений труп.

Ряд статей передбачали судові покарання за багатоженство: “Хто має двох дружин, виганяє меншу, а його б’ють. Піст 7 років”. Заборонявся шлюб між близькими родичами.

Закон дозволяє заповіт, але забороняє позбавляти спадщини будь-кого з дітей.

У Законі вміщено ряд положень, які встановлюють принципи, на яких проводиться судочинство. Закон зобов’язує суддів не розглядати справи без свідків, вказує, хто може бути свідком і яка повинна бути їх кількість, а також говорить про оцінку судом свідчень.

2. Феодальна держава у Польщі

З давніх-давен вздовж південного берега Балтійського моря, між Лабою (Ельбою) і Віслою, проживали багаточисельні слов’янські племена. Вони заснували нинішній Щецин і Колобжег, Любек і Магдебург (Девин). Від їх “Помор’я” виникла німецька назва всього району – Померанія. Слов’янські поселення розміщувались і там, де тепер Берлін: тут колись до свого знищення жили стодоряни.

Історія застає прибалтійських слов’ян на стадії розпаду первіснообщинних відносин і формування держави.

Основну масу населення складали вільні люди – смарди. Свої обов’язки і свої права вони бачили в тому, щоб брати участь у народних зборах (віче), воювати, мстити за кровну образу. На збори вони з’являються озброєними.

Вище смарда стоїть знатна людина – князь, старійшина, княжий дружинник, а в містах Помор’я – купець, землевласник і старійшина одночасно, що розбагатіли на торгівлі. Нижче смарда – напіввільний “десятник”, жертва “подачі” (так називалась у слов’янському Помор’ї боргова кабала) і раб. Ці обидві групи, близькі за своїм юридичним положенням, складали ядро залежного населення.

Політичний устрій прибалтійських слов’ян був неоднаковим у різних племен.

У Помор’ї раніше, ніж в інших районах цієї країни, встановлюється панування майнової знаті. Вічові збори міського люду стають знаряддям правлячої аристократії.

У бодричів перемагає сильна князівська влада, здійснюється територіальний поділ населення, укріплюється система оподаткування, розповсюджується князівська адміністрація.

Виникають ранньофеодальні держави, але лютичі більше за інші племена затримались на стадії додержавного розвитку. Починаючи з Х ст. у них зникає княжа влада, керівництво справами зосереджується в руках народних зборів і старійшин.

“Усіма цими племенами, – пише німецький хроніст Титмар, – які разом називаються лютичі, управляє не один окремий володар. Обговорюючи на віче певні питання, вони одностайно вирішують, що треба зробити, а тих, хто протирічить прийнятому рішенню, б’ють палками…”

Виникнення держави на польських землях належить до VІІ – ІХ ст. Першим безумовним свідченням цього є княжіння Мешко І (960 – 992рр.), якому вдалося об’єднати майже всі польські землі. При Мешко І Польща приймає християнство за католицьким обрядом. У склад панівного класу вливається новий елемент – духовенство.

У цей і наступний періоди завершується феодалізація польського суспільства. За рахунок селянських общинних земель виникають княжий домен і велике землеволодіння взагалі. Основна маса вільних селян стає залежною.

Серед них розрізняються “закупи”, які потрапили в кабалу за невиплату боргу; “ратаї” – ті, хто одержував від господаря не тільки землю, але і необхідний інвентар, худобу; “гості” – селяни-втікачі і ті, хто втратив зв’язок зі своєю общиною.

Як і в інших ранньофеодальних державах, у Польщі процес закріпачення селянства розтягнувся на три-чотири століття. Завершився він не раніше ХІІ ст. У Х- ХІ ст. виникають перші польські міста Краків, Гнєзно, Вроцлав та інші.

Історія прибалтійського слов’янства завершується у ХІІ ст. У 1160 р. саксонський герцог Лев, скориставшись боротьбою між слов’янськими племенами та підготувавши собі союзників серед слов’янської знаті, яка намагалась встановити феодальні порядки, розпочинає завоювання бодричів. Після цього були захоплені інші райони, включаючи Помор’я.

Разом з завоюванням розпочалось фізичне знищення слов’ян і колонізація їх земель німецькими поселенцями.

Мешко І та його наступники опирались на військову дружину. При Мешко І вона нараховувала три тисячі досвідчених воїнів. Відносини між князем і дружиною будуються на основі васалітету, але без лену: одяг, зброю і продовольство дружині дає князь, а дружина за це служить.

Дружина значно посилюється при знаменитому сині Мешко І – Болеславі Хороброму. При ньому завершується об’єднання польських земель в єдину державу. Він першим з династії П’ястів прийняв королівський титул.

Польща зазнавала нападів німецьких феодалів і татар. Її західні землі потрапили в залежність від Тевтонського ордену. Тому боротьба за подолання феодальної роздробленості за централізацію держави відповідала життєвим інтересам країни. На об’єднання країни була спрямована політика королів Пшемислава ІІ, Владислава Локетка, Казимира ІІІ.

У 1331 р. Владислав Локетка відбив напад могутнього тоді Тевтонського ордену. Особливо багато зробив для централізації влади Казимир ІІІ. За часів його правління почалося будівництво укріплених замків, що мали важливе значення для оборони країни. Їх очолювали королівські чиновники – каштеляни. Дворян зобов’язували служити в королівському ополченні. Знать виступала в самостійних загонах. До військової служби залучали селян і міщан. Певну кількість воїнів мало постачати духовенство. Король став карбувати єдину монету – краківський грош. Заохочувалася зовнішня торгівля, за рахунок мита зросли прибутки скарбниці.

Але знать постійно намагалась обмежити королівську владу, що виявилось у обмеженні права короля у виборі спадкоємця престолу. За Будзинським договором 1355 р. польський престол міг переходити тільки по чоловічій лінії (за Салічним законом ). Значні поступки знаті зробив Людовік Угорський, підписавши в 1374 р. Кошицький привілей, згідно з яким феодали звільнялись від сплати податків на користь корони, крім двох грошей з ділянки землі або будинку. Дворянство призивали в ополчення лише у разі “нападу ворогів”. Можновладці і шляхта офіційно були визнані привілейованим військовим станом.

Згідно з Кошицьким привілеєм, на посаду воєводи, каштеляна, судді, старости король міг призначати довічно осіб лише із місцевих панів і дворян. Під їхній контроль переходило 23 найбільших міста, внаслідок чого король втрачав чергову можливість впливати на місцеве управління.

Кошицький привілей свідчить про слабкість королівської влади. За Владислава ІІ Ягайла в 1430 р. положення Кошицького привілею поширилось і на духовенство. Відтоді кандидата на польський престол обирали світські й духовні феодали.

У середині XV ст. посилився політичний вплив шляхти. Згідно з Нешавськими статутами, виданими Казимиром ІV, дворянство домоглось розширення прав своїх сеймів (місцевих з’їздів шляхти). Без згоди генерального з’їзду шляхтичів король не міг приймати важливі державні рішення. Це правило було закріплене Мельницьким і Радомським привілеями. На місцях утверджувались шляхетські суди. Нешавські статути вилучили з юрисдикції королівського суду розгляд деяких категорій кримінальних злочинів, вчинених дворянами.

Широкі верстви селянства, громадян, частина польського духовенства і дрібне рицарство, що страждало від можновладців, були зацікавлені в посиленні королівської влади. Проте сейм Польщі тривалий час переживав політичний занепад. Формально він був станово-представницькою установою, але у ньому не були представлені міщани. Лише Радомська конституція 1505 р. дещо піднесла значення сейму, де переважав вплив шляхти. Дедалі більшу роль стала відігравати посольська зборня, делегати якої обирались на шляхетських сеймах.

На становищі держави негативно позначалась незавершеність процесу централізації. Буржуазія розвивалась повільно, міста обкладались непомірними поборами.

У 1569 р. на Люблінському сеймі Польща об’єдналась з Литовським князівством, утворивши Річ Посполиту.

У точному перекладі ця нова назва польської держави означала не що інше, як “республіка”, “загальна справа”. Вона й насправді була республікою, але на чолі з монархом.

До Речі Посполитої входили більша частина України, Білорусія та інші землі, захоплені у Русі. Главою Речі Посполитої вважався король.

За Генріховими артикулами 1573 р. виборний король зобов’язувався збирати сейм через кожні два роки. Без згоди сейму заборонялось приймати закони, оголошувати війну або укладати мир. Контроль за діями короля здійснювала постійно діюча рада сенаторів. Якщо король не дотримувався Генріхового артикула, шляхта могла скинути його і обрати нового короля. За таких умов влада короля мала номінальний характер.

У польському вільному (загальному) сеймі, який складався із сенату й польської зборні, у ХV ст. було введено правило: жодне рішення не вважалось прийнятим, якщо проти нього голосував хоч би один депутат. Право депутата накладати ліберум вето (вільне вето) вважалося наріжним каменем конституції Речі Посполитої.

Без згоди знаті король не міг призначати чиновників, видавати закони, збирати податки й витрачати кошти, втручатись у роботу місцевих сеймів.

У Польщі не склались ні станова, ні абсолютна монархія в тому вигляді, в якому вона існувала в країнах Західної Європи, ні абсолютизм. У представницьких установах засідали лише дворяни. Міщан туди не допускали. Виборна королівська влада не мала реальної сили. Ще Радомська конституція позбавила короля права видавати закони й розпоряджатись коронними землями.

Польща XV – ХVІ ст. фактично була дворянською республікою.

Особливістю польської держави був період феодальної роздробленості, який затягнувся, і як наслідок – слабкість королівської влади. Іноді королі Речі Посполитої не мали сил і повноважень для проведення заходів загальнодержавного характеру. Слабка буржуазія не могла надати ефективної допомоги королю. Багато сил забирала боротьба з іноземними загарбниками.

У другій половині XVІІ ст. стала очевидною потреба у проведенні державних реформ.

Економічне розорення, політична анархія, феодальні міжусобиці, безперервна боротьба між різними політичними групами призвели до послаблення військової могутності Польщі.

Крок за кроком повертає собі свої історичні землі Росія. Позбавляється гніту польських феодалів Україна.

У 1772 р. три держави – Пруссія, Росія і Австрія – проводять перший розподіл Польщі: значні прикордонні області відійшли до трьох вищеназваних держав.

Тільки після цього польське дворянство вирішило провести деякі реформи політичної системи.

3 травня 1791 р. чотирирічний сейм прийняв конституцію Польщі. Конституція зберігала недоторканими привілеї і вольності панівного стану. Правове становище селян майже не змінилось.

До структури й компетенції органів влади було внесено зміни. Ліберум вето відмінили. Виборність короля замінювалась виборністю династій. Місцеве управління переходило з відання старост до військово-цивільних комісій. На всій території Польщі було введено єдину структуру державної влади.

Конституція будувалась за принципом поділу влади. Законодавча влада зосереджувалась у двопалатному сеймі, що складався з палати послів і палати сенаторів. Палата послів одержала перевагу над сенатом. Вона приймала закони більшістю голосів. Виконавча влада належала королю і його раді. Королівський трон став передаватись у спадщину. Судову владу представляли виборні чиновники, але обрання їх, як і раніше, здійснювалось на станових засадах.

Незважаючи на суттєві недоліки, і серед них, перш за все, збереження станових привілеїв дворянства, нова конституція могла б відіграти важливу прогресивну роль. Але в країні розгорнулась боротьба між різними політичними групами, яка призвела до нового іноземного втручання. У 1793 р. відбувається другий розподіл Польщі, цього разу між Пруссією і Росією.

До Росії відійшли Центральна Білорусія і Правобережна Україна – території, які були захоплені Литвою і Польщею. Пруссія захопила корінні польські землі: так звану, Велику Польщу, Гданськ, Торунь.

Другий розподіл Польщі тяжко позначився на економіці держави, і в країні склалась революційна ситуація. У 1794 р. у Кракові розпочалося національно-визвольне повстання під керівництвом Тадеуша Костюшко.

Повстання Костюшко дало поштовх для нової російсько-пруссько-австрійської інтервенції. Польща виявилась беззахисною перед могутньою коаліцією і внаслідок третього переділу припинила самостійне державне існування до 1918 р.

Возз’єднання українського і білоруського народів відповідало їх національним інтересам та історичній справедливості, але розподіл Польщі в цілому і ті методи, якими він був здійснений, мали реакційне значення для всієї Європи.

Феодальний характер права Польщі видно із Польської правди – першого писаного зводу правових звичаїв. Ця пам’ятка права, складена в ХІІІ ст., була відкрита у 1867 р. Написана Польська правда німецькою мовою як посібник для німецьких суддів-хрестоносців, які мали певні складності при розгляді суперечок між поляками ( із-за незнання місцевих звичаїв ).

Це була приватна кодифікація, яких було багато в середні віки. Ніякої певної схеми автор Правди не дотримувався. Але він детально виклав багато важливих правил, які стосувались майнових відносин, кримінального права і судочинства.

Феодальне землеволодіння в Польщі було в основному у вигляді аллоду. Кожний, кому належало помістя, був його власником. Дворяни, рівні в правах, були зобов’язані рівною службою королю.

Селяни поділялись на три основні групи:

а) повністю закріпачені, так звані панські люди ( кмети );

б) напіввільні селяни-кмети;

в) дрібні лицарі.

Селянин-кріпак, що втікав від пана, мав бути повернений назад. Напіввільні кмети повинні були нести певні повинності.

Польське кримінальне право ще у ХІІ ст. не розрізняє наміру від необережності, але допускає і широко застосовує відповідальність без вини. Сім’я відповідає за зраду одного із своїх членів, село – за труп, знайдений на його території і т.д.

Кваліфікована смертна кара за деякі злочини співіснує зі штрафами, причому застосування тієї чи іншої міри покарання не регламентовано і залежить від рішення князя, короля, суддів. Застосовується обернення в рабство, конфіскація, вигнання. За вбивство представників різних станів стягувалась різна сума штрафів.

Багато цікавого містить Польська правда про судовий процес, особливо про ордалії, які застосовувались у вигляді випробувань киплячою водою, розпеченим залізом або у вигляді судового поєдинку.

Вирок виносили спочатку в усній формі. Письмова форма вироку з’являється не раніше ХІІІ ст.

У подальшому польський процес переживає ту ж еволюцію, що і в країнах Західної Європи. Документи і свідки витісняють ордалії. Стала допускатись апеляція на вироки і рішення, головним чином, у вигляді звинувачення суддів в упередженості.

3. Феодальна держава у Сербії

Дещо пізніше, ніж у болгар, держава виникає у сербів. Ще в Х ст. у Сербії зберігається ділення на племена, народні віча, ради старійшин.

Сільська община знаходиться в розквіті, сімейні відносини на перехідній стадії від групового шлюбу до індивідуальної сім’ї сучасного світу.

Декілька поколінь нащадків одного батька живуть разом, під одним дахом, одним двором. Вони сукупно володіють майном, разом обробляють землю, їдять і одягаються із спільних запасів. Це те, що називається задругою (великою сім’єю, общиною).

Вища влада в задрузі належить сімейній раді, в яку входять усі дорослі жінки і чоловіки, але безпосереднє управління знаходиться у руках вибраного усіма домачина.

Важливі справи, у тому числі і суд над винуватим, входили в компетенцію сімейної ради, і ні один значний продаж чи купівля не могли здійснюватися без згоди.

Сільські общини об’єднувались жупою, так називався невеликий регіон, де жило декілька родів.

У ХІ ст. з розвитком феодальних відносин були зроблені перші спроби об’єднання регіонів. Ці спроби призвели до результату через століття, в княжіння великого жупана центрального сербського регіону Рашки – Стефана Немана. Син Не-мана, Стефан Першовінчаний, присвоює собі титул короля. Найбільшого розвитку Сербська держава досягла за видатного військового і політичного діяча Стефана Душана (1308 – 1355 рр.), якому вдалося подолати сепаратизм місцевих князів, а також примусити візантійських, угорських і болгарських феодалів припинити на деякий час вторгнення в Сербію. У 1345 р. він проголосив себе “королем Сербії, Дуклії, Хлуму, Зети, Албанії і Примор’я, володарем немалої частини Болгарського царства і господарем майже всієї Візантійської імперії”, а через рік коронувався “царем сербів і ромеїв”. Проте після його смерті Сербія знову розпалась на самостійні князівства й володіння, чим і скористались король Угорщини і султан Османської Туреччини. Частина території Сербії незабаром відійшла Угорщині та Венеції.

У 1389 р. об’єднане слов’янське військо в битві на Косовому полі зазнало поразки від переважаючих сил турків-османів, і Сербія стала васалом Туреччини.

Згідно з положеннями Законника Стефана Душана феодали поділялись на дві основні категорії: великі й малі властелі і властеличі. Властелі мали спадкоємні землі (баштину). За службу властеличам давали пронії, які мало чим відрізнялись від бенефіціїв. Великий соціальний прошарок становили меропхи-залежні селяни, а також раби, які називались отроками. Крім того, зберігався прошарок вільних селян, так званих себрів, яким Законник забороняє будь-які зібрання (сходки): “Себрового собору хай не буде. Якщо ж знайдеться якийсь збирач, то відріжуться йому вуха і хай висмаляться йому вії” (ст. 68).

Меропхи жили на властельській землі, відбуваючи панщину і сплачуючи оброк. У ст. 67 Законника сказано: “Меропхам закон на усій землі. На тиждень хай працюють два дні на поміщика і дають йому на рік царський перпер і безоплатно хай косять йому сіно одинь день, і обробляють виноградник один день, а хто не має виноградника, нехай виконують йому інші роботи один день”. Крім того меропхи відбували повинності ще й на користь держави.

До видання Законника меропхи користувалися правом переходу від одного володільця до іншого. Законник позбавив їх цього права і передбачив репресії за сприяння у втечі невільній людині “у чужу землю”. У ст. 97 Законника говори-лось: “Хто полегшить втечу чужої людини у чужу землю, зобов’язаний доставити господарю сімох”.

Царська влада обмежувалась собором, в якому засідали вищі світські й духовні феодали. Оскільки Законник приймали на соборі, знать внесла в нього низку вигідних для неї доповнень.

У новому адміністративному діленні держави був послідовно проведений принцип територіального розподілу населення. Країна поділялась на округи, жупи, села. На чолі адміністративних одиниць стояли чиновники царя: намісники, жупани, челники. Властелі мали свою адміністрацію. Їм видавали спеціальні дипломи (хривосули), які нагадували імунітетні грамоти (ст. 37).

Судовий устрій у Сербії, як і в будь-якій феодальній державі, складний. Існували панські суди над кріпосними, церковні суди над церковними людьми, особливий суд, який здійснювався чиновником, що стягував мито та ін.

Але головне місце належало царському суду – придворному, регіональному, міському. Наприклад, обласний суд більшу частину часу (як це було в Англії і Франції) проводив у роз’їздах, здійснюючи нагляд за всією юстицією у країні.

Досить тривалий час у Сербії продовжував існувати старовинний суд поротників (суд присяжних).

“Порота” або ”рота” – це присяга, клятва. Поротники приносили присягу, що будуть судити по совісті. У “великій справі” належало брати участь 24 поротникам, у “середній” – 12, у “малій” – 6. Мирити сторони заборонялось. Законник зобов’язував поротників або виправдати, або звинуватити. Рішення приймалось більшістю голосів (ст. 153). Цей суд був становим.

Ініціатива в кримінальному переслідуванні за державні і релігійні злочини належала державі.

У церковних судах Сербії панували інквізиційні форми судочинства. Заохочувались доноси, навіть якщо це робили раби. За це їм обіцяли свободу.

Широко застосовувались старі форми ордалій. І злодій, і робітник повинні “пройти через залізо”. Обвинувачений повинен вийняти розпечене залізо із вогню і донести його від церковних воріт до вівтаря (ст.152). Застосовувався і поєдинок, але тільки в тому випадку, коли виникав конфлікт між двома особами в поході (ст.132). Вони мали битися один на один і ніхто не міг втручатися, інакше йому загрожувало відсічення руки.

Широко застосовувались показання свідків. Але вірили тільки самим першим свідченням, наступні не брали до уваги (ст. 169). Розгляд справ був відкритий та усним. Але при цьому писався протокол і судове рішення фіксувалось на папері (ст. 165).

Пам’яткою права Сербії ХІV ст. є Законник сербського короля Стефана Душана, який був прийнятий у період найбільшої економічної і політичної могутності середньовічної Сербії. Перша частина Законника була затверджена на з’їзді (зборі) феодальної знаті в 1349 р., друга його частина – в 1354 р. Текст Законника дійшов до нас у багатьох списках, із яких ні один не є оригіналом.

Законник давав детальні вказівки щодо кримінальної відповідальності за пограбування, зраду, підробку монети. Санкції за такі злочини були суворими, причому в деяких випадках передбачалось покарання навіть родичів засудженого. За розбій і пограбування дозволялось пограбувати все село, в якому жив винний, а сільського старосту і жителів могли примусити відшкодувати збитки. Грабіжника вішали донизу головою, злодієві виколювали очі (ст. 46; 151).

Чим вищим було становище злочинця в суспільстві, тим меншою була його відповідальність, “якщо властель уб’є серба, нехай платить тисячу перперів; якщо ж серб уб’є властеля, то відрубають йому обидві руки, і нехай заплатить триста перперів” (ст. 94). Дійсним і законним визнавався тільки церковний шлюб (ст. 3).

Законник закріплював феодальні порядки, які тримались на жорстокій експлуатації селян, ремісників. Проте він дещо обмежував судове й адміністративне свавілля великих феодалів і місцевої знаті.

Отже, у розвитку держави і права західних і південних слов’ян ми бачимо загальні закономірності: наявність станово-представницької монархії, самобутність права, його класовий характер. Спільним є і те, що у слов’янських державах не склався абсолютизм, і те, що всі вони втратили незалежність.

4. Міста і міські республіки

Феодальне суспільство як у Західній, так і в Східній Європі, а також і в країнах інших континентів пройшло в своєму розвитку три основні стадії, або періоди, — раннього, розвинутого та пізнього феодалізму. Проте, питання про періодизацію доби середньовіччя на загальносвітовому рівні залишається до нинішнього часу досить складним, адже перехід до феодалізму в різних країнах Європи та Азії не був одночасним. Раніше за інших країн феодальні відносини, на думку багатьох дослідників, склались у Китаї; в Європі їх формування датується V—VІІ ст. н. е. Різними є для різних країн і хронологічні рубежі, що відділяють період раннього середньовіччя від періоду його розквіту та входження у завершальну стадію. Етапи феодалізму в цілому для країн Західної Європи визначаються з V до середини XVII ст., від падіння Західної Римської імперії до англійської буржуазної революції. При цьому доба раннього феодалізму тривала з V до Х ст. включно; розквіту феодалізму — з XI по XV ст.; завершальна стадія, розклад феодального суспільства — з XV ст. до середини XVII ст.

Якщо в Італії та Франції феодалізм складався на основі синтезу римських та германських соціально-економічних інституцій, то в Німеччині, Англії, східноєвропейських країнах перехід до феодалізму відбувся через розпад родоплемінного ладу, обминаючи рабовласницьку формацію.

Виникнення міст стало результатом розподілу праці, відокремлення ремесла від сільського господарства, а також комутації феодальної ренти.

Середньовічне місто виникає як осередок ремісників та торгових людей. У Західній Європі феодальні міста перш за все з’явилися в Італії та Франції: Венеція, Генуя, Марсель, Піза тощо. Міста виникали на землях короля або великих феодалів і були їм досить вигідними, адже вони приносили значні доходи у вигляді податків від ремесла та торгівлі. Одночасно власність феодала на землю, де виникає місто, означала певну досить істотну залежність від феодала.

У період розквіту феодалізму населення міст усе більше обтяжує їх підлегле становище щодо сеньйора (феодала), який володіє міською землею та регламентує життя міщан. Це приводить у ХІІ—ХІІІ ст. до так званих комунальних революцій — від відкритих збройних виступів до викупу мешканцями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші. В результаті комунальних революцій велика кількість міст завойовують самостійність, отримують самоврядування. В Італії виник ряд міст-республік: Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція; у Франції та Нідерландах — міста-комуни; в Німеччині — імперські міста: Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Головна перемога жителів міст (міщан) полягала в тому, що вони домоглися особистого звільнення від кріпосної залежності. Це ж створювало сприятливі умови для більш ефективного розвитку ремесла та торгівлі.

Процес виникнення середньовічних міст не обмежується феодалізмом. Найбільше число нових міст припадає на рубіж XIII—XIV ст. — більш як 200. Це були малі (1—2 тис. осіб), але найбільш численні міста; середні (3—5 тис.) з розвинутими ремеслами й торгівлею, з муніципальною системою; великі (9—10 тис.) міста. Міст із населенням по 20—40 тис. в усій Західній Європі налічувалося близько 100 (Любек, Кельн, Мец, Лондон, Рим та ін.). Тільки деякі міста мали населення до 80 тис. Найбільше місто — Венеція — налічувало 100 тис. жителів (до цього наближалися Константинополь, Париж, Мілан, Кордова, Севілья, Флоренція). У містах жили ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі). Значна частина міського населення працювала в сільськогосподарському виробництві. Важливу роль у зростанні та розквіті міст відігравали так звані міністеріали — службовці феодалів, як правило, вихідці з рабів або закріпачених селян, які швидко просувались у феодальній ієрархії.

Власник землі, на якій стояло місто, був його сеньйором. У його руках були суд, гроші, він присвоював значну частину міських доходів. Сеньйор встановлював митні збори, дні торгу, шляхи проїзду купецьких караванів, організовував захист міста та його жителів від нападу грабіжників. Прагнення сеньйора отримати з міста якомога більше прибутків привело до комунального руху. Так називали боротьбу між містами і сеньйорами в XI— ХIII ст. Розпочавшись із боротьби за зменшення поборів і торгові привілеї, вона переросла в боротьбу за міське самоврядування й правову організацію. Здебільшого міським управителям удавалося купити у феодала окремі вільності та привілеї, іноді вони домагалися цього внаслідок тривалої боротьби. У Північній і Середній Італії, південній Франції в IX—XII ст. внаслідок комунальних рухів міста набули статусу комун (Південна Франція — Ам'єн, Сен-Кантен, Суассон, Марсель, Монпельє, Тулуза), трохи пізніше — у Північній Франції і Фландрії (Гент, Брюгге, Іпр, Дуе, Сент-Омер, Аррас та ін.).

Міста-комуни мали:

1) виборних радників, мерів (бургомістрів), інших посадових осіб, які становили малу раду міста (зазвичай 12—24 особи), що була законодавчим та виконавчим його органом;

2) своє міське право (наприклад, правові кодекси міст Німеччини — "Саксонське дзеркало", "Магдебурзьке право" та ін.), суд, до якого входили війт і обрані міщанством присяжні судді; фінанси, право самообкладання і розкладу податків, особливе міське тримання, військове ополчення. Міське право охоплювало регулювання торгівлі, мореплавства, діяльності ремісників та їх корпорацій, розділи про права бюргерів, про умови найму, кредиту, оренди, побутові розпорядження;

3) право на оголошення війни і на укладення миру, вступу в дипломатичні відносини. Місто-комуна виплачувало сеньйору невеликий щорічний внесок.

Деякі з комун (їх називали міста-республіки) в Італії стали майже містами-державами (Генуя, Венеція, Флоренція, Лукка, Равенна, Болонья та ін.) і своєрідними колективними сеньйорами — їхня влада поширювалася на сільські поселення і дрібні міста в радіусі десятків кілометрів.

Подібно до міст-комун у XII—XIII ст. у Німеччині були імператорські міста (підлягали безпосередньо імператору). Насправді вони були міськими республіками (Любек, Гамбург, Бремен, Нюрнберг, Магдебург, Франкфурт-на-Майні, Аугсбург).

У значно гіршому становищі були міста в країнах з відносно сильною централізованою владою. Хоч у них і були привілеї, але виборні установи діяли під контролем королівських чиновників. Найбільші свободи таких міст — скасування необґрунтованих податків, обмеження в успадкуванні майна, економічні привілеї. Так було в багатьох містах Франції (Париж, Орлеан, Нант), Англії (Лондон, Лінкольн, Оксфорд, Кембридж, Глостер). Більшість європейських міст у XI—XV ст. отримали лише часткові привілеї, але й вони сприяли їхньому розвитку. Жителів міст, як правило, звільняли від особистої залежності. У міських грамотах зазначалося: "Якщо кріпосний проживе рік і один день у стінах міста і якщо за цей період господар не заявить на нього права, то він отримує назавжди повну свободу".

Комунальні революції зумовили формування керівної ролі міста над сільською місцевістю, яка встановлювалася за допомогою ринків, що вийшли з-під контролю феодалів. Через ринки відбувалося підвищення економічного та політичного статусу міських прошарків, особливо купецтва. Купці, які появилися у західноєвропейських містах в XI—XII ст., ставали найбільш активною й могутньою групою міського населення.

У XIV—XV ст. зростання великих міст уповільнилося, здебільшого виникали малі. Розвиток великих міст вів до посилення їхньої спеціалізації в торгівлі (Гамбург, Любек, Брюгге, Марсель, Бордо, Лувр, Портсмут, Брістоль) або в ремісничому виробництві (Ам'єн, Іпр, Гент, Нюрнберг, Аугсбург, Ульм, Йорк). Окремі міста поєднували обидві функції (Париж, Лондон).

5. Римсько-католицька церква

Римо-Католицька Церква (лат. Ecclesia Catholica Romana) — інститут католицької Церкви латинського обряду (частково амвросіанського, ліонського й мосарабського) із центром у Ватикані на чолі з Папою Римським, який є її земним головою. Від інших церков Римо-католицька церква відрізняється організаційною централізованістю та найбільшим числом прихильників (біля чверті населення світу в 2004 р.); неформально й найчастіше іменується просто Католицькою церквою. Відповідно традиції, характеризується чотирма відмінними ознаками (англ. notae ecclesiae): єдина, свята, вселенська (що й означає слово католицька),й апостольська.

Головні моменти навчання Римо-Католицької церкви викладені в Апостольському, Нікейському й Афанасієвському символах віри, а також у декретах і в канонах Ферраро-Флорентійського, Тридентського й І і ІІ Ватиканських соборів. Узагальнена доктрина викладена в "Катехізисі".

Після розколу зі східними православними церквами у 1054, римський католицизм став єдиною духовною владою у західній Європі. Церковні діячі мали великий політичний і духовний авторитет, процвітало чернецтво. Напочатку 16 століття зростаюча хвиля протестантизму виявила потребу негайних реформ всередині церкви: Собор у Тренті (1545-1563) скликаний для обговорення цих реформ, широко визначив сьогоднішній догматичний, дисциплінарний, і літургійний характер римо-католицизму (див. теж контрреформація), хоча важливі зміни започатковано і введено на другому Ватиканському Соборі. Загалом римо-католики покладаються більше на традицію і авторитет, особливо щодо тлумачення Біблії, ніж більшість протестантських церков.

Організація церкви є високоцентралізованою та ієрархічною (див. кардинали, Римська Курія) і рішення папи посилюються доктриною безпомилковості (при проголошенні урочистих тверджень «ex cathedra» з питань віри, промульгованою у 1870 році. Інші прийняті доктрини включають трансубстанцію і чистилище. Кількість таїнств була закріплена до семи з 12 століття. Почитання Діви Марії, яке процвітало у Середні Віки, зазнало значного відродження у 19 столітті; заохочується теж ушанування святих та поклоніння їм. Оздоблення церкви, музика, і культовий одяг більш розвинені, ніж у протестантських церквах. До середини 20 століття латина лишалася єдиною мовою богослужіння.

Римо-католицизм поширився по світі завдяки активним місіонерським зусиллям з 16 століття — і є нині найчисельнішою християнською деномінацією. У світі Католицька церква традиційно зберігає свій вплив.


Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, За ред. В.Д. Гончаренко. - К.: Видавничий дім, 2002. - 714 с.

2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. - 2-ге вид., переробл. і доп.. - К.: Атіка, 2005. - 255 с.

3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 671 с.

4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. - 5-те вид., перероб. і доп.. - К.: Істина, 2005. - 767 с.

5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 405 с.

6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. - 132 с.

7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. - 2-е вид., переробл. і доп.. - К.: Видавничий дім, 2003. - 582 с.

8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. - 4-те вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 474 с.

9. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак. - К.: Вентурі, 1997. - 303 с.

10. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. - К.: МАУП, 2003. - 101 с.

загрузка...
Top