Історіографія правового регулювання обігу векселя

Економічні реформи, які прово­дяться в Україні з початку 90-х ро­ків XX ст., спрямовані на зміну адміністративно-командних відносин ринковими, зумовили широке поши­рення вексельних розрахунків у гос­подарському обороті. Такому поши­ренню векселів неабиякою мірою сприяє наявність специфічного, за­кріпленого, в основному, міжнародно-правовими нормами законодавства, що встановлює досить сприятливі правила обігу цього виду цінних па­перів. Багатовікова історія розвитку інституту векселя в Україні переконує у його надзвичайній цінності та ефек­тивності як засобу здійснення госпо­дарських розрахунків. Тому дослі­дження правового регулювання век­сельних відносин у ретроспективі дає змогу визначити його особливості на окремих етапах соціально-економіч­ного розвитку, що може бути кори­сним при удосконаленні чинного зако­нодавства у зазначеній сфері.

В юридичній науці проблемам ви­вчення поняття «вексель», його особ­ливостей і місця серед інших видів цінних паперів було присвячено знач­ну кількість наукових праць. Серед дослідників, які всебічно аналізували вексель, слід назвати С. Бараца, С. Бервено, В. Грачова, Д. Іванова, Є. Крашеніннікова, Д. Мейєра, П. Ци-товича, Г. Шершеневича, В. Яроцького та ін. Водночас питання про історію розвитку правового регулювання век­сельного обігу майже не вивчалося.

Окремий розділ, пов´язаний із ко­роткою історією вексельного обігу, знаходимо у дисертаційному дослі­дженні М. Шарапова [12]. Вчений роз­глядає становлення вексельних відно­син у Росії та за кордоном, підкреслює важливу роль запозичення російським законодавством правових норм із нор­мативних джерел інших країн. Заро­дження інституту векселя автор пов´я­зує із середньовічною Італією. З такою думкою варто погодитися. Хоча, як буде показано нижче, праобрази век­сельних відносин можна було зустріти ще за часів Київської Русі.

Фундаментальним дослідженням історії вексельного обігу є праця С. Мошенського «Еволюція векселя» [5]. Науковець висвітлює становлення інституту векселя від часів Київської Русі до наших днів, простежує особли­вості вексельного обігу, законодавче регулювання вексельних відносин у різних історичних умовах. При цьому періодизація історичного становлення законодавчого регулювання вексель­них відносин пов´язана з окремими етапами становлення української дер­жавності (Київська Русь, Московська Держава, Російська імперія тощо), а не із розвитком векселя як особливого засобу господарських розрахунків.

Тому метою запропонованої статті є аналіз становлення та розвитку пра­вового регулювання вексельного обігу, уточнення періодизації зазначених процесів, виокремлення особливостей законодавчого закріплення вексель­них відносин у конкретних історичних умовах.

Поява вексельних операцій як ін­струменту господарських розрахунків у Київській Русі була викликана по­требами торгівлі. Розвиток договірних відносин вимагав розвитку грошової системи, але Давня Русь своїх монет не мала [3, 40]. Це вимагало пошуків альтернативних засобів грошового обігу. Одним із таких засобів були кре­дитні угоди, які відігравали помітну роль у розвитку торгівлі в київський період, особливо зовнішньої. У чинно­му законодавстві значне місце посіда­ли договори позики і відсотки за кори­стування ними. Відповідно до положень «Руської Правди» відсоток залежав від терміну позики. «Місячна» ставка, яка була максимальною, дозволялась для коротких кредитів на термін не більше чотирьох місяців; для позик від чоти­рьох місяців до одного року встанов­лювалася ставка «в третину року»; для більш тривалих займів законною була «річна» ставка, яка була мінімальною [9, 39].

Іншою формою кредитних відно­син було лихварство. У «Руській Правді» передбачалась можливість брати в позику кошти не тільки через дружні стосунки, а й під невеликі відсотки, величина яких була зумов­лена тільки необхідністю розширення торговельної чи виробничої діяль­ності. На початку XII ст. за користу­вання позикою купці сплачували 50 % на рік, причому лихварі брали цей відсоток з року в рік, незважаючи на те, що після двохкратного стягнення позика була практично повернута. В. Мономах заборонив стягувати лих­ву більше трьох разів, встановивши тим самим максимальний прибуток лихварів у 150 %. Але в подальшому відсоток досягав 100 на рік.

У результаті монголо-татарського завоювання значного поширення на­був такий борговий документ, як каба­ла. Як правило, позики оформлялися за допомогою позикової кабали чи її скороченого варіанту — «позикової пам´яті». Цю функцію могли викону­вати також закладна і «служива» каба­ла. Закладна оформляла заставу зе­мель, угідь, інших об´єктів власності на час погашення боргу і відсотків по ньому, а в кабалі «служивій» фіксував­ся відробіток боргу службою у креди­тора. На відміну від них, позикова ка­бала і позикова пам´ять фіксували уго­ду по позиці й обумовлювали виплату по ній відсотків грошима або продук­тами [2, 13].

Таким чином, особливості госпо­дарського обороту в Київській Русі сформували власні умови, практику та ділові традиції вексельного обігу. Тут варто погодитися із П. Цитовичем, який називає чотири основні переду­мови виникнення вексельного обігу: «Незручності й небезпеки середньо­вічних шляхів сполучення — така пер­ша потреба, для якої знадобився век­сель. Не без впливу залишилася і ще одна обставина — надходження зборів папської десятини... Третя потреба, третя умова — стан монетної справи в середні віки... Нарешті, четверта по­треба — роль і особлива організація ярмарків у середні віки» [ 10, 21].

Обіг векселів як виду цінних па­перів починається з кінця XVII ст.

В указах від 31 серпня 1697 р. і 29 серпня 1698 р. йдеться про заборо­ну використання переводних листів (векселів) при оплаті митних пла­тежів. В Указі від 3 жовтня 1711 р. містився припис архангельському ві­це-губернатору: доставляти з кожною поштою в канцелярію Урядового Се­нату відомості про підвищення і пони­ження курсу векселів — «вексель нині в місті почому ходить» [13, 33].

16 травня 1729 р. було опублікова­но вексельний Статут, який, безпереч­но, мав іноземне, німецьке походжен­ня, на що вказує подвійний текст цьо­го законодавчого акта — російський і німецький. Автор Статуту опирався при його створенні на законодавство германських держав і Шведський век­сельний статут 1671 р. Причини ви­дання Статуту зазначені в його тексті: статут складено і видано через те, що в європейських країнах не перевозять гроші з одного міста в інше, а здійсню­ють їх переказ за допомогою особли­вих листів, які називаються векселями і приймаються так само, як готівкові гроші, а в разі несплати на винну осо­бу накладається штраф у вигляді від­сотків.

Вексельний статут 1729 р. скла­дається із трьох частин: перша глава регулює «справжні купецькі векселі», друга — «векселі на казенні гроші», а третя містить форми векселів з тлума­ченням. Форми векселів мали важли­ве значення, оскільки точне дотриман­ня їх було обов´язковим при усуненні різних спорів [13, 34]. Проте, незважа­ючи на детальне регулювання вексель­них відносин, Статут 1729 р. не відоб­ражав усієї багатоманітності госпо­дарської практики та не міг повністю забезпечити упорядкування вексель­ного обігу. Значна частина тексту Ста­туту присвячувалася переказному векселеві, тоді як більш поширеним в економічному обороті був простий вексель. Він мав міцну основу в госпо­дарському житті та замінив кабалу. Зважаючи на це, виникла думка про те, що вексель не що інше, як своє­рідний позиковий лист, призначений тільки для «осіб торгового звання і заняття» [11, 48]. Тому Вексельний статут 1729 р. упродовж усього періоду свого існування здебільшого мав декларативний характер.

Новий Вексельний статут було вве­дено в дію 25 червня 1832 р. У вступі до нього було пояснено причину зміни вексельного законодавства: «Вексель­не право складає одну із головних сил, що діють в торгівлі, і благоустрій її та успіхи нерозривно сполучені із твер­дістю цього права» [13, 33]. Новий Статут частково зберіг колишні осно­ви регулювання вексельного обігу, ча­стково ж залучився до французького типу правового регулювання, що па­нував у той час. У дусі останнього він вимагав називати валюту векселя, пе­редаваність обумовлювалася наказом, вексельні заперечення не були суворо відокремлені від позавексельних. Як видно, було зроблено спробу поєднати німецьке і французьке законодавства, хоча П. Цитович вважав, що статут 1832 р. виражав ідеї не французького, а саме німецького вексельного права [11, 49]. А. Осіпов, критикуючи статут 1832 р. за поєднання окремих положень західноєвропейських вексельних зако­нів із місцевими традиціями, висловлю­вав думку, що надалі в розробці нових вексельних законів доцільно було б повністю запозичити норми німецького вексельного права, оскільки практика вексельних операцій у Росії й Німеч­чині мало відрізнялася [7, 21-22].

Як відзначає С. Мошенський, важ­ливою рисою Статуту 1832 р. було те, що вже у ст. 1 чітко визначено рівно­правність простого й переказного век­селів, на що попередній Статут 1729 р. лише натякав, визначаючи кількість учасників вексельного зобов´язання, яких передбачалося чотири або три, зазначаючи, що в деяких векселях мо­же бути й менша кількість учасників. У новому Статуті було знято неодно­значні положення Статуту 1729 р. що­до індосаменту, акцепту, копій векселя тощо [5, 349-350]. Отже, норми Ста­туту 1832 р., так само, як і положення Статуту 1729 р., були відірвані від то­гочасних потреб господарського жит­тя, становили механічне перенесення норм європейського законодавства на вітчизняний ґрунт.

Істотні зміни у зміст Статуту 1832 р. вніс закон від 3 грудня 1862 р., яким вексельна дієздатність, що ра­ніше поширювалася лише на клас купців, була розширена до меж загаль­ної цивільної дієздатності, за винят­ком осіб духовного стану всіх віро­сповідань, нижчих військових чинів, селян, що не мали нерухомої власності і торговельних свідоцтв, заміжніх жінок без згоди чоловіків та незаміж­ніх дівчат без згоди батьків. Розши­рення вексельної дієздатності здій­снювалося в загальному руслі буржу­азних реформ, але, як і більшість інших реформ, воно виявилося прове­деним досить непослідовно, у резуль­таті чого вексельна дієздатність не збігалася із загальною цивільною дієздатністю. Головна причина неза­вершеності вексельної реформи у цей період полягала в тому, що вексельне право значно випереджало інші галузі права в частині сприйняття нових ідей, які генерувалися на основі по­треб капіталістичного ринку.

Вже у 40-х роках було порушено питання про перегляд Вексельного статуту 1832 р., що було пов´язано із виданням у Німеччині нового вексель­ного законодавства. З того часу було складено декілька вексельних про­ектів (1860, 1880, 1884, 1895), підго­товлених за явного німецького впливу. Лише 27 травня 1902 р. було затвер­джено новий Статут про векселі, що вступив у дію з 1 січня 1903 р. У ньо­му, на відміну від статуту 1832 p., який не розмежовував норми про простий і перевідний векселі, спочатку виклада­лися правила про вексель простий, потім про перевідний, причому в цій частині закон містив бланкетні норми і формулював лише правила, які сто­сувалися лише останнього. Слід заува­жити, що ця система була прямо про­тилежною прийнятій Німецьким ста­тутом, оскільки на відміну від Заходу в Росії і на рубежі ХІХ-ХХ ст. пере­важне значення мав простий вексель [4, 6]. Усередині імперії перевідний вексель практично не зустрічався, в найбільших торговельних центрах він обертався лише у сфері міжнародної торгівлі.

Вексельний статут 1902 р. складав­ся із 126 статей; до нього додавалися зразки векселів і різного роду написи на них. Перші дві статті, які містили вступ, були присвячені поділу век­селів на прості та перевідні і вексель­ній правоздатності. Статут мав два розділи. Істотні зміни були введені но­вим Статутом у порядок здійснення протесту. Ці статті вважалися у Ста­туті 1832 р. найменш вдалими. Це бу­ли лише уривчасті вказівки, розкидані по різних частинах закону. Новий Ста­тут вніс корективи за зразком Анг­лійського вексельного статуту, значно полегшивши роботу нотаріуса при здійсненні протесту векселів (стат­ті 67-72, ст. 111). Серйозним поліп­шенням були також детальніші й точніші положення щодо поручителів і посередників [6]. Були і відступи від колишнього вексельного законодав­ства. Одним із найбільш серйозних стало введення в новий Статут поло­ження про наслідки відмови у прий­нятті векселя. Замість системи забез­печення, що існувала раніше і була прийнята в Німецькому вексельному статуті, Статут 1902 р. прийняв систе­му дострокового задоволення.

Як видно, суперництво концепцій «національного» і «німецького» вексе­ля завершилося компромісним кроком у розвитку вексельного права, яке на початку XX ст. наблизилося до уніфі­кованого міжнародного векселя. Роз­виток вексельної системи, відображаю­чи ламання колишньої станової струк­тури російського суспільства, сприяв швидшому залученню до сфери комер­ції різних соціальних прошарків, що не належали до привілейованого купець­кого стану. Проте пережитки станової структури суспільства не дали змогу повністю вжити окремі феодальні об­меження у вексельному обігу.

Після Жовтневої революції 1917 р. Вексельний статут 1902 р. втратив си­лу. Вексельний обіг у країні було зни­щено «за відсутністю необхідності», як вважали ідеологи більшовизму. І лише з переходом до нової економіч­ної політики, з розвитком торговель­ного обороту, підприємства (насампе­ред державні) знов гостро відчули необхідність вексельного обігу, вико­ристання векселя як специфічного розрахункового засобу. Це спричини­ло прийняття у 1922 р. Положення про векселі, яке поширилося і на тери­торію України [8, 29]. До джерел век­сельного законодавства 30-х років на­лежать також Постанова РНК СРСР «Про обов´язкове написання векселів на вексельному папері» від 24 липня 1923 р., Постанова РНК СРСР від 31 липня 1923 р. Цією Постановою в текст статей Положення про векселі були внесені зміни, що стосувалися можливості написання векселів «у чер­вонцях банковими білетами Державно­го Банку». Крім того, необхідно вказа­ти на Постанову ВУЦВК від 26 червня 1929 p., яка стосувалася вексельного обігу на території України.

Приєднання СРСР у 1936 р. до Же­невських вексельних конвенцій мало значення лише для зовнішньоторго­вельних операцій, учасниками яких від імені Української PCP, як правило, виступали державні органи. З цього моменту законодавче регулювання вексельного обігу почало здійснюва­тися на підставі Положення про пере­відний і простий вексель, затвердже­ного постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1937 р.

Таким чином, хоча формально век­сельний обіг і не заборонявся, проте умов для його нормального функціо­нування не існувало.

З початку 90-х років векселі знову починають широко використовувати­ся в господарському обігу. Це було пов´язано із спробами подолати кризу неплатежів державних підприємств та врегулювати процедуру зменшення взаємної заборгованості. У цей час бу­ло прийнято нормативно-правові ак­ти, які прямо чи опосередковано здій­снювали регулювання вексельного обігу. У Правилах виготовлення і ви­користання вексельних бланків, за­тверджених постановою Кабінету Міністрів України та Національного банку України від 10 вересня 1992 p., передбачені суттєві особливості вико­ристання Положення про переказний та простий вексель. Указ Президента «Про випуск та обіг векселів для по­криття взаємної заборгованості суб´єк­тів підприємницької діяльності Украї­ни» від 14 вересня 1994 р. передбачив проведення взаємозаліків між госпо­дарюючими суб´єктами з метою забез­печення умов для подолання платіж­ної кризи та підвищення майнової відповідальності. Значним кроком у подоланні суперечностей правового регулювання вексельного обігу стало прийняття Закону України «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 р. Відповідно до ст. 1 законодавство України про обіг векселів складається із Женевської конвенції 1930 р., якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі, з урахуванням застережень, обумовле­них додатком II до цієї Конвенції, та із Женевської конвенції 1930 р. про вре­гулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 р. про гер­бовий збір стосовно переказних век­селів і простих векселів, Закону Украї­ни «Про цінні папери і фондову біржу», Закону України «Про приєд­нання України до Женевської кон­венції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів», цього Закону та інших прийнятих згідно з ними актів законодавства Ук­раїни [1].

На сьогодні правове поле вексель­ного обігу охоплює понад 30 спеціаль­них нормативно-правових актів, які безпосередньо стосуються зазначеної сфери господарської діяльності.

Незважаючи на суперечності чин­ного законодавства, векселі залиша­ються дієвим фінансовим інструмен­том, який широко використовується підприємствами, слугують для збіль­шення обігових коштів суб´єктів гос­подарювання або ж, за умов нестачі обігових коштів, є своєрідним засобом взаємного кредитування. їх викори­стання в основному здійснюється у межах кредитно-розрахункових опера­цій. Останнім часом досить популяр­ною стає концепція «бездокументарного» векселя, що знаходитиме своє застосування й на практиці. Подаль­ший розвиток правового опосередку­вання вексельного обігу матиме харак­тер уніфікації і буде спрямований на обертання векселя у форму електрон­ного документа, що пояснюється під­вищенням ролі інформаційної складо­вої у сучасному світі.

Отже, у своєму історичному роз­витку правове регулювання вексель­ного обігу проходить такі етапи:

І етап (до кінця XVII ст.). Форму­вання передумов для виникнення вексельного обігу: існуюча система грошового обігу не відповідала актив­ному розвитку торгівлі, поглибленню міжгосподарських відносин. Кредитні відносини на Русі істотно відрізняли­ся від західноєвропейських, що зумо­вило використання відмінних від век­селів боргових документів;

II етап (кінець XVII ст. — 30-ті роки XX ст.). Становлення й активне використання векселя в господарському обороті. Модернізація вексельного законодавства була завершена на початку XX ст., вексельне право стало адекватно відповідати потребам торговельного обороту;

III етап (30-ті роки XX ст. —90-ті роки XX ст.). Через монополію державної власності на засоби виробництва, адміністративно-планову економіку використання векселя в господарському обороті було обмежене.
В основному він застосовувався у сфері зовнішньоекономічних відносин. Проте аналіз законодавства свідчить про відсутність прямої заборони вексельного обігу і дає змогу говорити про його збереження та визнання на тери­торії України;

IV етап (з 90-х років XX ст.). Зрос­тання ролі векселя у фінансових роз­рахунках: повномасштабний вексель­ний обіг істотно обмежує діяльність тіньового сектору економіки, у госпо­дарському обігу виникають нові типи векселів, розширюється коло зо­бов´язаних осіб за векселем, на основі векселя трансформуються інші види цінних паперів.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Про обіг векселів в Україні : Закон України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 24. - Ст. 128.

2. Бугров А. Ссудные операции русских монастырей в XIV—XVII веках // Вестник Банка России. — 2004.-№ 18.-С. 13-14.

3. Ионичев Н. П. Внешние экономические связи России (IX — начало XX века). — М., 2001. — 399 с.

4. Коминка А. И. Устав о векселях, Закон 27 мая 1902 года с разъяснениями по законодательным мотивам, решениям Гражданского кассационного департамента и его отделений, Судебного де­партамента и II Общего собрания Правительствующего Сената и германских судов. — СПб., 1913.-429 с.

5. Мошенський С. 3. Еволюція векселя. — К., 2005. — 432 с.

6. Нолькен А. М. Высочайше утвержденный 27 мая 1902 года Устав о векселях (Собр. узак. № 62, ст. 622): практическое руководство. — 2-е изд., пересмотр, и существ, доп. — СПб., 1903. — 283 с.

7. Осипов А. М. Вексель в его прошедшем и настоящем. — Казань, 1873. — 24 с.

8. ПахомовД. С. Возникновение и развитие векселя и законодательства о векселях : от средних ве­ков до наших дней // История государства и права. — 2001. — № 4. — С. 26—30.

9. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — М., 1982. — 589 с.

10. Цитович П. К истории векселя (Рецензия на историко-юридическое исследование И. Табашни-кова «Прошлое векселя»). — К., 1893. — 29 с.

11. Цитович П. П. Труды по торговому и вексельному праву : курс вексельного права : в 2 т. — М., 2005. - Т. 2. - 346 с.

12. Шарапов М. С. Правовое регулирование вексельного обращения в Российской Федерации : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — М., 2003. — 24 с.

13. Шершеневич Г. Ф. Курс торгового права. — М., 2003. — Т. 3. Вексельное право; Морское пра­во.—412с.

загрузка...
Top