Історична пам´ять народу та сучасне українське державотворення

Необхідність вивчення впливу історичної пам´яті регіональних спільнот на їх політико-державницьку суб´єктність зумовлена насамперед тим, що не можна допустити стану тривалої політичної кризи в Україні. Процеси політичного і громадянського структурування й самоорганізації українського суспільства обтяжені особливостями історичної пам´яті, що призводить до штучного протиставлення Сходу і Заходу. Узагалі для того, щоб збагнути сутність і призначення соціальної психіки як соцієтального феномена, треба відповісти на запитання: якщо історична пам´ять впливає на свідомість, політичну волю і суб´єктність суспільних груп, чи здатна вона породити внутрішній громадянський конфлікт? Якщо враховувати особливості ставлення до подій в Грузії, зокрема зустріч кораблів Російського Чорноморського флоту частиною кримчан з російською державною символікою, то можна вважати, що історична пам´ять підживлює розум емоційними інтенціями. Крім того, національна чутливість до внутрішньої і зовнішньої політики держави в українському суспільстві дедалі тісніше пов´язана з історичною пам´яттю і становить з нею сполучну тканину й суб´єктно-політичну залежність.

Методологічною проблемою цього дослідження є визначення самого феномена історичної пам´яті, яка невід´ємна від політичної свідомості. Остання є специфічним соціальним явищем, у структурі якого є національно-патріотичні почуття, ідеальні форми відображення етнічної соціокультури та історичної пам´яті; розуміння своєї ідентичності, національних інтересів та відносин з іншими народами; бажання, воління до державної суверенізації. Національно-патріотичні почуття, ідеальне відображення етноспільноти в її історичному й територіальному вимірах, національна воля продукуються в процесі національно-визвольного руху до національного державотворення і в межах розбудови демократичних інститутів влади. Всі здобутки і втрати, весь історичний досвід народу фіксується в історичній пам´яті.

Кожен громадянин відчуває себе причетним до історії свого народу і в його пам´яті є вибіркова зона, яка має вирішальний вплив на його державницьку позицію. Громадяни переживають як політичні, так і державотворчі процеси українського життя і свої внутрішні світоглядні позиції формують на основі елементів історичної пам´яті. Ціннісні орієнтації громадян формуються у певному соціальному середовищі на певному відрізку історичного розвитку суспільства. Тому трансформаційні зміни, що мають місце у різних площинах буття сучасного суспільства, зумовлюють комплексні особливості представників різних поколінь та впливають на їх політичні орієнтації.

Очевидно, що діяльність проросійських політичних партій на Сході та Півдні безпосередньо та опосередковано пов´язана з соціальними структурами різного порядку та повідомленнями російських засобів масової інформації, а надто з історичною пам´яттю перебування в складі СРСР. Зауважимо, що інформаційний простір, що став вільно доступним, диктує свої вимоги та зумовлює вибір мови спілкування. Як у процесі, так і в результаті значна частина мешканців Сходу і Півдня України оцінюють логіку українського державотворення за логікою історичної пам´яті. Відтак зовнішню політику української держави, спрямовану на євроінтеграцію та до НАТО, громадяни східного регіону і Криму сприймають болісно і прагнуть не допустити такого розвитку подій. Отже, державні діячі, політичні сили мають враховувати наявність різнозмістовної історичної пам´яті українського суспільства. Разом із тим, здатність громадян усіх регіонів України використати можливості загальноєвропейської політичної культури стає суттєвим чинником структурування політичної нації з відповідною політичною свідомістю.

Український народ нарешті може реалізувати свою давню мрію — побудувати національну державу. У цьому контексті легко помітити, що не все суспільство виявляє в останні роки державотворчий ентузіазм. Гранично спрощуючи слід визнати, що історична пам´ять українського народу, поза сумнівом, є суперечливою у багатьох відношеннях, а надто, що стосується зовнішньої державної політики. Мешканці західного регіону і частини центрального підтримують зовнішньополітичний курс держави до європейських країн і поділяють їх цінності. Населення індустріального Сходу і Півдня України підтримує курс до єднання з Росією. Такий диференційований погляд на майбутнє України зумовлений значною мірою історичною пам´яттю.

Проблема українського національного державотворення з самого початку була тісно пов´язана з історичною пам´яттю. Оскільки для громадян західного регіону західноєвропейські державно-правові цінності суть культурний спадок конституалізму, який пов´язаний зі свободами і демократією, то історична пам´ять виявляється у вірі в майбутнє з іншими європейськими країнами. Крім того, у мешканців західного регіону є цілком обґрунтовані побоювання того, що імперський дух Російської держави знову повернеться до єднання «молодших братів» навколо «старшого російського брата». Для них російсько-державницький фактор зсунув наголос переструктурації зовнішньополітичних орієнтирів до європейської цивілізації, в межах якої нація як суб´єкт репрезентує державу, не втрачаючи своєї ідентичності. Зовсім не дивно, що історична пам´ять мешканців західних областей України продукує знання, яке передбачає їх державність національною, демократичною і в складі союзу європейських країн.

Дуже важливо усвідомити, що історична пам´ять різних соціальних територіальних груп України має певні особливості. Приміром, базовий наратив історичної пам´яті російськомовної групи українського суспільства Сходу і Півдня продукує мотив державної легітимації російської мови і вбачає українську державність, змодельовану на парадигмі союзу з Росією. Через цю альтернативність історичної пам´яті різних регіональних соціальних спільнот спостерігається відсутність однобічної державної політики у зносинах з сусідами, а отже, нездатність згуртувати націю.

У цьому аспекті виникає ідея перспективи національного єднання українського суспільства на основі осмислення правдивої історії державотворення Київської Русі, яка може бути зрозумілою без міфологізації на користь московської велико-державної політики. Згадаємо, наприклад, міф про єдність державницької культури Київської Русі й Московської держави часів Івана Грозного. Ознайомлення з сучасними дослідженнями державного устрою Київської Русі дає підстави стверджувати, що народовладдя у формі Віче було єдиним джерелом влади. На основі глибокого і всебічного вивчення історичних фактів, подій, свідчень дослідники доводять, що в Київській Русі були закладені основи народоправства, які не дали можливості розвинутися феодалізму та його невід´ємному атрибуту — монархічній владі. Концепція російських істориків про нібито генетичну спадкоємність Москвою державної культури, мови і духу Київської Русі — це міф, легенда, вигідні імперському духу великодержавної політики Росії.

Галичани, будучи в складі Австро-Угорщини, долучилися до історії народів Європи і до власної, яка була більшою мірою звільнена від державницьких ідеологій. Історичні знання про державний устрій Київської Русі й Московської держави в європейській науковій думці ніколи не встановлювали ідентичності їх політичних культур. У цьому контексті важливим є не лише той факт, що термін «Московія» був закріплений до 1706 р. за європейською картографічною термінологією, а й те, що словосполучення «великий руський народ» не має об´єктивної реальності. «Ім´я Русь, — пише П. Курінний, — належало лише територіям Київської Русі» [1].

Кілька слів з приводу останнього твердження. М. Володимирський-Буданов пише: «Усвідомлення єдності руської нації утворюється в X і ХІ ст. і виявляється в пам´ятках законодавчих («Руська правда») та літературних: першопочатковий літопис вживає термін «Руська земля»... Руською землею окремо називалася Південна Русь на противагу Північній» [2]. Ця етнокультурна регіоналізація назви державних утворень «Руських земель» і «Московії» зазнає трансформації значно пізніше. П. Курінний зазначає, що назва Московської держави походить від «фінської назви річки «Москва» (каламутна вода). Вона підтверджується і термінологією старих архівних документів, титулятурією московських царів і князів на печатках, монетах та начиннях царських скарбів» [3]. Ось чому ключові терміни, які формують історичну пам´ять народу, його державність, є важливими для сучасності.

Історична пам´ять народу включає знання про державність, культуру, використовується для легітимізації великодержавницької ідеології й у такий спосіб створює відкрите звернення до українського народу та його державотворення. Питання державної структури внаслідок зіткнення в історичній пам´яті українського народу різних за змістом знань про державний устрій Київської Русі та її історичного спадкоємця стає інтимно сплетеним з суб´єктом державотворення. Через різне розуміння своєї історії держави і права в сучасному політичному дискурсі формуються протилежні думки стосовно ставлення до Російської держави і до держав Євросоюзу. Логіка максимальної продуктивності політичного дискурсу в українському суспільстві, парламенті та в політичному полі існуючих партій стосовно майбутнього держави, поза сумнівом, є суперечливою, а надто, що стосується історичної пам´яті. Потрібно зменшувати тягар тих міфів, які дісталися нам у спадщину від московської державницької ідеології.

Слід спинитися на тих теоретичних засадах історії Київської Русі і Московської держави, які промосковські історики створили на шкоду українському національному державотворенню. Особливістю вербального політичного імперіалізму Московської держави стосовно історії української держави і права є те, що вона стверджує себе шляхом легітимації в своїй історії давньоруських термінів та привласнює елементи державницької культури Київської Русі. Якщо уважно проаналізувати генетичний зв´язок між державним устроєм Київської Русі та Московської держави, то побачимо, що тут немає ніякого зв´язку. Відомий дослідник історії українського народу І. Лисяк-Рудницький акцентує увагу на тому, що «державність Києва носила на собі виразну печать духа свободи. політичний візантизм залишився цілком чужий Київській Русі. Візантійська теократія згодом прищепилася Московському царству, де вона сполучається з державною організацією, сформованою на зразок орієнтального деспотизму Золотої Орди» [4].

Намагання промосковської історичної науки ідентифікувати державний устрій Київської Русі і Московського царства та культуру, продуковану давньоруським етносом з культурою етнічних груп, в межах яких сформувалася Московська держава, мало в ті часи та й нині той смисл, що надає великодержавній російській владі дозвіл втручатися в життя українського народу. Загальний смисл наукових праць про генетичну спорідненість державницької культури Київської Русі й Московії та спільної етнокультури російського і українського народів полягає в тому, щоб сформувати в їх історичній пам´яті загальноприйнятну думку про необхідність бути в єдиній державі, звичайно, зі столицею у Москві. Посилений наступ промосковської історичної й політичної наук на суспільну свідомість українського народу спостерігається і нині. Так, О. Поляков стверджує, що поняття «руська» чи «російська цивілізація» ідентичні [5]. Підходи автора до розв´язання рівня цивілізації давньоруської держави, на нашу думку, потребують критичного осмислення.

Автор виділяє два провідних на той час міста — Київ і Новгород та наводить дані, що чисельність ремісничих майстерень була відповідно 80 і 125 [6]. Неважко помітити, що Новгород, російське місто, мав спільну для всієї давньої Русі економічну базу і політичний вплив. О. Поляков зовсім не згадує той незаперечний факт, що Новгород і Псков були знищені лише тому, що вони мали вічеву державу. М. Володимирський-Буданов акцентує увагу на тому, що «власне в Новгороді і Пскові законодавство стало функцією лише віче... У сфері зовнішньої політики і в питаннях війни і миру віче з давніх часів належать всі права» [7]. Новгородська Судова Грамота містить наступні повідомлення: «Віче належить суд політичний (над князем і посадниками)... Новгородське віче в 1136 і 1270 рр. проводить формальний суд над своїми князями і страту посадника за зраду віче» [8]. Можна припустити, що цими вказаними двома випадками не вичерпуються всі можливі судові акти Віче над князями та посадовими особами. Це стисле нагадування про те, що московська монархічна влада не могла допустити існування народоправства в межах своєї території.

Спекулятивна історична наука про генетичну спадкоємність Московською державою Києворуської демократії торує шлях до історичної пам´яті українського і російського народів, формуючи відповідні уявлення, переконання, погляди та національно-державницькі самоідентифікації.

Старі міфи, які створювали у підручниках з історії української держави і права на догоду московській імперській владі, виокремлюються у всіляких різновидах і трансформуються в сучасні наукові видання, стаючи догмами. Відмітна характеристика, що торкається проблеми генетичної спорідненості держав Київська Русь і Московське царство, міститься в наукових висновках Г. Вернадського. Він пише, що «державний суверенітет Новгорода залежав від міста, а не від князя. Вищим органом, через який здійснювався суверенітет, було Віче. На Віче скликали міським дзвоном, який став символом новгородських свобод. Після захоплення міста великим князем Московським у кінці XV ст. його першим розпорядженням був наказ знищити вічевий дзвін» [9]. Цей факт засвідчує, що з самого початку Московська держава в особі її монарха виробила політику руйнації всіх народоправних культурних інституцій і традицій. Отже, підґрунтя для класифікації спадкоємця Київської Русі у Московської держави не існує. Вона ґрунтована активним застосуванням міфологем, догматів, що стали загальноприйнятними і в історичній пам´яті народів України і Росії.

Щоб визначити міру трансформації державного устрою до сучасних європейських зразків, необхідно охопити часову глибину й етнокультурне українське державницьке поле, аби уникнути оцінних помилок, ідеологічних ілюзій, відкритих чи прихованих форм радикального націоналізму і великоросійського шовінізму. В такій відмінній за духом від тодішньої Русі Московії сформувався державний деспотизм, наслідки якого частково і в нашій історичній пам´яті.

Перед такими феноменами, як різноманітний релігійний конфесіоналізм, націоналізм, російський шовінізм, прояви расизму серед молоді і всіх форм політичної нетолерантності, політики не можуть визначитися у теперішньому, а ще менше — у майбутньому української держави. Роззброєні ідеологічно, політики намагаються пояснити народу своє бачення перспективи, оглядаючись у минуле, в історію української державності.

Переосмислення історії української держави і права є нагальною потребою. Як стверджує С. Сворак, «сучасна доба потребує вироблення інших об´єктивних схем, методологічних уявлень та аксіологічних засобів розуміння історії становлення Київської Русі, її державних інституцій та правовідносин» [10].

Сучасна модель державного устрою і права Київської Русі — що її достатньо добре сформували в історичних науках промосковські науковці — це картина історії, що вписується в концепцію російської державності і дозволяє нівелювати українські національно-державницькі традиції. Поза сумнівом, державницька історична пам´ять нації охороняє себе засобом повторення у свідомості прийдешніх поколінь. Тож необхідно вжити заходів проти фальшування так званої спільної історії державного життя українського і російського народів. Виявляється неадекватним уявляти собі концепцію спорідненості Києворуської державно-правової культури і Московської. Нова доба характеризується тим, що «російська історіографія, політологія та правознавство створюють сучасну модель історичної спадкоємницької традиції в державному устрої Русі та Московської держави» [11].

Історична пам´ять української нації має бути відновлена і збережена без втручання московської суб´єктності. У зв´язку з тим, що національна пам´ять українського народу про державність і право Русі обтяжена не об´єктивним знанням, а міфологемами, у підсумку вимальовується та модель політичної культури початкової стадії національної державності, яку сформулювали промосковські вчені. З´ясування цього негативного моменту полягає в тому, щоб на основі незаперечних історичних фактів, подій довести, що Московська держава не є спадкоємицею державності русів і що між ними існує внутрішня несумісна дистанція.

Спроба осягнути єдність і спадкоємність Руської і Московської держав є нонсенсом. Від самого початку Руська держава формувалася на засадах народовладдя. «У домонгольській Русі, — зауважує І. Лисяк-Рудницький, — державна і церковна влади були не злиті, а розділені, причому кожна з них була автономною у своїй сфері. самоуправне життя міських громад, територіальна децентралізація, суспільний лад. характеризували договірні відносини» [12]. Ось основні якісні характеристики державного життя Київської Русі.

Для забезпечення стабільного подальшого розвитку державних інституцій і правових засад важливе місце посідає суспільство, що інтегрується в громадянське на засадах української державницької самоідентифікації. За сучасних умов інтеграційні питання в українському суспільстві вирішуються досить суперечливо внаслідок розбіжностей системи цінностей в історичній пам´яті. Якщо говорити про підтримку з боку суспільства стратегічного напряму розвитку української держави, то різнозмістовна історична пам´ять окремих регіональних груп різко зменшує підтримку інтеграції в євроатлантичний простір. Показовим щодо цього є загострена чутливість електорату Сходу і Півдня до політики Російської держави, яку вони підтримують. Але зв´язок цей, очевидно, визначається не лише культурно-мовною самоідентифіка-цією, а змістом ціннісних орієнтирів, які формуються в історичній пам´яті. Рефлексія щодо зовнішньої політики української держави з боку різних верств суспільства, включаючи знання історії й власного історичного досвіду, починається із внутрішніх переосмислень і вироблення нових життєвих смислів.

Якщо звернутися до типологізації життєвих стратегій електорату Заходу і Сходу, то побачимо, що історична пам´ять змінюється досить повільно і створює особливий контекст підтримки чи непідтримки тих чи інших зовнішньополітичних рішень держави. За такого підходу увиразнюється тісний зв´язок превалювання певної орієнтації виборців до зовнішнього курсу держави зі станом історичної пам´яті. Н. Наумова в цьому контексті пише: «Це не означає, що суспільство, держава, ідеологічні (суспільні та професійні) структури не можуть впливати на формування життєвих стратегій. Проте у нестабільній соціокультурній системі такий вплив принципово обмежений, а не підлеглий, як зазвичай вважають... Чим глибше вона (держава) намагається проникнути в структури життєвого віку, тим частіше натрапляє на замкнені двері» [13], за якими величезний духовний потенціал історичної пам´яті.

Таким чином, система етнічних традицій, звичаїв та обрядів, що містить етнокультурну інформацію та досвід багатьох поколінь українського народу, виконує значну роль у процесі державотворення, сприяє росту громадянської компетентності, яка зумовлює процес громадянської самоідентифікації індивіду. Разом з тим особливості трансформації основних ціннісних пріоритетів на сучасному етапі розвитку українського суспільства свідчать про відстороне-ність від етнокультурних надбань. Деактуалізація етнічних відмінностей і культурної своєрідності народів Радянського Союзу, заперечення існуючої етнічної індивідуальності негативно впливає на етнічну самосвідомість та громадянську позицію. Безперервність трансляції культурного спадку було зруйновано, тому висока освіченість громадян є суттєвою передумовою для формування громадянської самосвідомості, яка здатна подолати проблеми українського державотворення на сучасному етапі розвитку.

ПРИМІТКИ

1. Курінний П. Совецькі концепції походження великоруської народності та «Руської» нації / П. Курінний // Наукові записки. Український вільний університет. — Мюнхен, 1963. — Т. 7. — С. 175—176.

2. Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права / М. Ф. Владимирский-Бу-данов. — Ростов-на-Дону : Феникс, 1995. — С. 51.

3. Курінний П. Зазнач. праця. — С. 176.

4. Лисяк-Рудницький І. Історичніесе :в2т./І. Лисяк-Рудницький. — К.:Основи, 1994. — Т. 1. — С.8.

5. ПоляковА.Н.Образование древнерусской цивилизации / А. Н. Поляков // Вопросы истории. — 2005. — № 3. — С. 72.

6. Там само. — С. 73.

7. Владимирский-Буданов М. Ф. Зазнач. праця. — С. 81.

8. Там само. — С. 82.

9. Вернадский Г. В. Киевская Русь / Г. В. Вернадський. — Тверь—Москва : АГРАФ-ЛЕАН,2001. — С. 217.

10. Сворак С. Д. Роль давньоруських міст у формуванні народовладдя та його трансформації в Киеворуську державу/С.Д.Сворак//ВісникЛДУВС.—2008.—№2.—С. 5.

11. Сворак С. Д. Формування та трансформація вічового устрою Руської держави /С.Д.Сворак//Віче.—2008.—№5.—С.31.

12. Лисяк-Рудницький І. Зазнач. праця. — С. 8.

13. Наумова Н. Ф. Жизненная стратегия человека в переходном обществе / Н. Ф. Наумова // Социологический журнал. — 1999. — № 12. — С. 21.

загрузка...
Top