Існування прав людини

У всьому світі вважається, що права людини лежать в основі суспільства. Таке переконання набуло широкого визнання не лише у філософських колах, а й у політиці та праві. Численні договори про права людини та включення до конституцій багатьох країн положень про права людини можна вважати блискавичним тріумфом прав людини після закінчення Другої світової війни. Тобто їх існування здається беззаперечним.

Однак існують сумніви щодо того, що віра в існування прав людини є чимось більшим, ніж колективною помилкою чи ілюзією. Різка критика стосовно припущення про існування прав людини зустрічається не лише у сумнівних областях політичного, ідеологічного та релігійного екстремізму, а й у дуже відомих філософських працях. А. Макінтайр стверджує, що «ніяких прав не існує, а віра у них — це те саме, що віра у відьом чи, наприклад, міфічного єдинорога» [1]. Поряд із тим фактом, що широке визнання — ще аж ніяк не гарантія істини, що часто підтверджується в історії ідей, це достатня причина, щоб порушити питання про існування прав людини, коротше кажучи — питання існування.

I. Теоретичне і практичне значення питання про існування

Питання про те, чи існують права людини, має далекосяжні наслідки для філософії права, теорії конституційних прав та політики.

У правовій філософії відповідь на питання, що таке право, тобто відповідь на питання про поняття та природу права, істотно залежить від того, чи існують права людини. Г. Кельзен навів аргумент проти непозитивістського твердження про необхідний зв’язок між правом та мораллю, а саме аргумент про те, що «не існує абсолютної моралі, яка б виключала можливість дії будь-якої іншої» [2]. Це можна назвати «аргументом від релятивізму» [3]. Права людини лежать в основі справедливості. Будь-яке порушення прав людини — несправедливість, навіть якщо не кожна несправедливість порушує права людини. Основний тезис стверджує, що якщо права людини не існують, то також не існують і додаткові абсолютні, універсальні чи необхідні критерії справедливості. В такому разі, не буде сенсу ні в формулі Г. Радбруха [4, 7], яка у її найкоротшій формі стверджує, що крайня несправедливість — це не право [5, 175], ні у твердженні, що право обов’язково вимагає правильності, а по суті — справедливості [5, 171]. Непозитивізм поступився б позитивізму.

Наслідки питання про існування для теорії конституційних прав стосуються розуміння сутності конституційних прав та конституційного контролю. Якби права людини не існували, конституційні права обмежувались би лише тим, що зафіксовано, прописано у конституції. У такому випадку все було б інакше, оскільки конституційні права мали б виключно позитивістський характер. Оригі- налізм і текстуалізм були б єдиними можливими варіантами теорії тлумачення конституції. Однак ситуація докорінно змінюється, якщо права людини існують. У такому разі конституційні права можна розуміти як результат позитивації прав людини. А це, у свою чергу, передбачає, що ідеальний характер прав людини присутній в інтерпретації конституційних прав. Відповідним чином в тлумаченні конституції необхідно розвивати сферу загальної практичної аргументації. На зміну оригіналізму та текстуалізму прийде раціоналізм у праві, що ґрунтується на правах людини.

Зрештою, щодо політики, то основні наслідки питання про існування стосуються проблеми культурного релятивізму. Заперечення існування прав людини можна вважати сильним аргументом для крайньої форми культурного релятивізму. І навпаки, існування прав людини вважається сильним аргументом проти крайніх проявів культурного релятивізму. Якщо права людини існують, то існують і загальні основи права, оскільки поняття основ можуть бути сумісним зі значною культурною різноманітністю. У цьому випадку існування загальних основ здається обов’язковим для будь-якого глобального правопорядку. Усе це показує, що питання про існування прав людини беззаперечно має як теоретичне, так і практичне значення.

II. Поняття прав людини

Відповідь на питання, чи існують права людини, залежить від того, що таке права людини. Перш за все, права людини — це права. Щодо їх структури, то загалом права поділяються на: 1) права-вимоги; 2) свободи; 3) імунітети та повноваження [6, 120-151]. У цьому випадку нас цікавлять права людини як права-вимоги. Права-вимоги є трьохкомпонентними відносинами, першим елементом в яких є бенефіціар, або носій права (а), другим — адресат права (b), а третім — предмет права (S) [6, 120-121]. Якщо а має по відношенню до b право на S, то b має обов’язок щодо S перед а, і навпаки [6, 131-132]. Звідси випливає, що зміст поняття права пов’язаний з поняттям «належне» («ought»).

Права людини, як права, мають п’ять ознак. Перша — універсальність. Бенефіціаром або носієм прав людини вважається будь-яка людина власне як людина. Універсальність, якщо розглядати її збоку адресата, є більш складною. Деякі права, наприклад право на життя, адресуються усім, хто може виступати виконавцем обов’язків, тобто усім людям, але також і державам чи організаціям. Деякі ж права людини, наприклад, право на участь у процесі політичного волевиявлення, зокрема виборче право, адресуються лише державі, громадянином якої є носій права чи в якій він мешкає.

Друга ознака прав людини — фундаментальний характер їхнього предмета. Права людини захищають не всі існуючі джерела й умови благополуччя, а лише основні здібності, інтереси та потреби. Питання, які здібності, інтереси й потреби є основними, визначає зміст прав людини. Однак ми не будемо обговорювати це зараз. Вирішення проблеми змісту прав людини передбачає, що права існують, а відповідь на питання про їхнє існування вимагає, щоб людина мала принаймні хоч якісь основні потреби, інтереси чи здібності, наприклад, життя, включаючи здоров’я, свободу та самовираження.

Третя ознака також стосується предмета прав людини. Ця ознака — їх абстрактність. Право на здоров’я — це абстрактне право. Нескладно погодитись, що кожен має право на здоров’я, однак проблема в тому, що це означає у кожному окремому випадку, і тут може виникнути тривала полеміка. Відмінність між правами людини як правами абстрактними та їх застосуванням у кожному окремому випадку має важливе значення для питання їхнього існування.

Четверта та п’ята ознаки не стосуються ані носія прав, ані їх адресата, ані їх предмета, а скоріше їх дійсності (валідності). Права людини як такі мають тільки моральну валідність. З цієї причини четверта ознака прав людини — їх моральність. Право має моральну валідність, якщо воно може бути обґрунтовано стосовно всіх і кожного, хто виявляє бажання взяти участь у раціональному дискурсі. У такому розумінні, моральна валідність — це валідність універсальна. Таким чином, універсальність структури прав людини, в принципі, як прав кожного, відносно усіх інших доповнюється універсальністю їхньої валід- ності. Право, яке валідне — це право, яке існує. Основне положення викладеної тут теорії існування прав людини звучить таким чином:

Існування прав людини полягає в їх обґрунтованості, і ні в чому іншому.

Слід зазначити, що моральна валідність прав людини доповнюється позитивною валідністю, яка полягає у наявності належної законодавчої бази та соціальної ефективності. Наприклад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 19 грудня 1966 р., Європейська конвенція про захист прав людини (ЄКПЛ) від 4 листопада 1950 р., Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 р. та 12 грудня 2007 р. та Основний закон Федеративної Республіки Німеччини від 23 травня 1949 р. Однак подібні трансформації прав людини у позитивне право ніколи не вважались остаточним рішенням. Вони є спробами надати їм інституційної форми, захищеної позитивним правом, тому вони валідні виключно лише завдяки їхній правильності. Тому конституційні права — це права, які прописані у конституції з метою трансформації прав людини у позитивне право — тобто, іншими словами, з метою позитивізації прав людини [7, 17].

Звідси витікає п’ята ознака прав людини — їх пріоритет. Права людини як права моральні не можуть бути спростовані нормами позитивного права. Навпаки, права людини — це стандарт оцінки позитивного права. Тобто конвенції прав людини та рішення конституційних судів не можуть порушувати права людини. На цьому список з п’яти ознак, які відрізняють права людини від усіх інших прав, завершується. Права людини:

1) універсальні; 2) фундаментальні; 3) абстрактні; 4) це права моральні; 5) мають пріоритет над усіма іншими правовими нормами.

Для вирішення проблеми існування прав людини особливе значення має четверта характерна ознака — моральність прав людини. Права існують тільки тоді, коли вони валідні. Права людини як права моральні валідні, якщо вони обґрунтовані. Таким чином, виявляється, що питання про існування прав людини — це питання їх обґрунтованості.

III. Обґрунтування прав людини

  1. Структура прав людини як принципів

Права людини — це права абстрактні. Вони стосуються безумовного, наприклад, свободи та рівності, життя та власності, свободи слова та захисту особистості. Як права абстрактні, права людини нерозривно пов’язані з іншими правами та колективними благами, наприклад захистом навколишнього середовища та суспільною безпекою. Однак права людини потребують зважування (balancing). Зважування — це найважливіший етап аналізу пропорційності. Аналіз пропорційності передбачає, що згадані вище права мають структуру принципів. А це у свою чергу означає, що й права людини мають структуру принципів [6, 47-48].

Структура принципів прав людини має далекосяжні наслідки для їх обґрунтованості. Обґрунтування прав людини не потребує відповіді на всі питання, що стосуються прав людини. Для цього необхідно точно визначити, що саме необхідно збалансувати, тобто визначити права людини як принципи. А це значно спрощує процедуру обґрунтування. Якби необхідно було вирішити всі проблеми стосовно оцінки вимог дотримання прав людини, обґрунтувати права людини не вдалося б ніколи, тому що у багатьох випадках зважування призводить до виправданої розбіжності думок [8]. Це основна тема теорії дискреційного права як частини теорії пропорційності [6, 414-425]. Саме це нас зараз і цікавить. Обмеження обґрунтування прав людини як принципів насправді передбачає надзвичайну гнучкість стосовно того, що саме буде обґрунтовуватись. Певною мірою враховується навіть культурна дискреція [9, 178-80]. Однак це не означає, що гнучкість чи мінливість зовсім необмежені. Найважливіші обмеження керуються основними правилами зважування, враховуючи те, що сила прав зростає непропорційно зі збільшенням інтенсивності втручання [6, 103; 10, 446]. У випадках, які стосуються сутності прав людини, це є результатом того, що лише одне вирішення сумісне з правами людини. А тому гнучкість аж ніяк не можна прирівнювати до свавілля. Цього достатньо, щоб зробити права людини як принципи об’єктом обґрунтування.

2. Скептицизм та нон-скептицизм

Існує багато класифікацій теорій обґрунтування прав людини, а також теорій обґрунтування моральних норм у цілому. Основна різниця у підходах до класифікації — це те, що одні заперечують можливість обґрунтування прав людини, а інші стверджують, що воно можливе. Перший підхід можна назвати «скептицизм», а другий «нон- скептицизм». Скептицизм походить від форм емотивізму, децізіонізму, суб’єктивізму, релятивізму, натуралізму та деконструктивізму. Нескептич- ний підхід звичайно включає один чи більше з цих скептичних елементів, однак він наполягає на можливості існування підстав для прав людини, підстав, які вимагають об’єктивності, правильності або істини.

3. Обґрунтування та тезис

Часто деякі властивості є підставою для отримання прав людини. Наприклад, бути людською істотою, бути спроможним страждати, мати розумові здібності, самосвідомість, бути здатним робити вибір, планувати та автономія. Логічна форма аргументації володіння такими властивостями виглядає таким чином:

Усі особи, які мають властивості Ф, мають права людини.

Часто ця проста формула розширюється за допомогою проміжних кроків. Можливо, наприклад: 1) звернутися до автономії як підстави вважатися особистістю; 2) звернутися до особистості як підстави, щоб мати людську гідність; 3) звернутися до людської гідності як підстави, щоб мати права людини. Головне те, що перший крок є вирішальним. Це крок від властивості Ф до нормативного висновку, який можна зробити одразу або шляхом проміжних кроків. Цей крок включає перехід від «є» до «повинен». Такий перехід не дійсний без обґрунтування. Чому, наприклад, необхідно бути людською істотою або бути спроможним страждати, щоб мати права людини? Це питання може поставати навіть у випадку автономії. Чому лише сам факт, що певні люди спроможні судити, що є моральним чи аморальним, і діяти згідно з цим, є підставою надання їм прав людини? Слід зазначити, що автономія відіграє визначну роль в обґрунтуванні прав людини, однак простий перехід від поняття «автономія» до поняття «права людини», як показано у формулі Ф, це не більше, ніж просто твердження або тезис, який, як і будь-який інший, потребує обґрунтування.

4. Вісім обґрунтувань

Спроби обґрунтувати права людини дуже різні. Тут вирізняється вісім підходів.

Перший підхід — релігійний. Релігійне обґрунтування прав людини має дуже сильні підвалини. Ті, хто вірять, що Бог створив людину за образом своїм, мають досить підстав для наділення людини гідністю. Гідність — тверде підґрунтя прав людини. За такої умови, тезис, що всі індивіди, які є людськими істотами, мають права людини, досить обґрунтований. Однак такий аргумент має вагому слабкість. Він виступає аргументом лише для тих, хто вірить у Бога і те, що людина була створена ним за образом своїм. Те саме стосується і всіх інших аргументів релігійного змісту.

Другий підхід — біологічний, або, якщо бути більш точним, соціо-біологічний. Згідно із ним мораль — це форма альтруїзму. Вважається, що деякі форми альтруїстичної поведінки, наприклад догляд за дітьми чи допомога рідним, а також взаємного альтруїзму (наприклад взаємодопомога), сприяють розвитку генофонду у той час, як взаємна байдужість чи навіть агресія не мають такого ефекту у таких самих ситуаціях [11]. Слід зазначити, що тенденція до збільшення своєї репродуктивної сили у деяких випадках може стати результатом поваги та допомоги один одному, однак така модель поведінки — за словами Г. Патціга — «може часто супроводжуватись байдужістю чи навіть ворожим ставленням до сторонніх людей» [12, 3355]. А це, як би там не було, суперечить універсальному характеру прав людини.

Третій підхід — інтуїтивістський. Інтуїтивістська модель вимагає обґрунтування прав людини на підставі того, що їх існування чи валідність очевидні. Однак очевидність не вважається підставою для обґрунтування, оскільки, можливо, дехто не бачить очевидного, і сам не розуміє, що не збагнув очевидного. Якщо інтуїтивізм не наводить аргументів, то це не більше, ніж емотивізм. А якщо аргументи наявні, то це не інтуїтивізм.

Згідно з четвертим — консенсусним підходом, права людини обґрунтовані, якщо вони отримали загальну згоду. Однак, якщо консенсус полягає лише в узгодженості переконань, то тоді консенсуалізм — це ніщо інше, як форма колективного інтуїтивізму. Необхідно зазначити, що загальний консенсус щодо прав людини, особливо якщо він досягнутий у результаті дискурсу, не можна ігнорувати. Тим не менш такий консенсус не існує, а якби й існував, то йому б загрожувало зникнення. Тому консенсус як аргумент, якщо тільки він не пов´язаний з ідеєю раціональної аргументації чи дискурсу, не може забезпечити належного обґрунтування прав людини. Проте, якщо такий аргумент базується на раціональній аргументації, це вже не консенсусний підхід у чистому вигляді, оскільки він полягає виключно в узгодженості переконань.

П’ятий підхід — інструментальний. Обґрунтування прав людини інструментальне, якщо стверджувати, що визнання прав людини — це необхідна умова для максимізації індивідуальної та колективної користі. Цей підхід розкривається як в елементарних формах, так і в складних моделях. Приклад елементарної інтерпретації — аргумент: «Якщо ти не хочеш, щоб тебе вбили, ти повинен поважати право на життя інших людей». Якщо людина чи колектив може отримати користь, порушуючи права інших, цей аргумент втрачає силу. Історія свідчить, така ситуація не є винятком. Надзвичайно складні моделі були запропоновані на базі теорії раціонального вибору, наприклад Дж. Бьюкененом та Д. Готьє. Проте такі теорії повинні застосовуватись за умови відсутності неприйнятних наслідків, за словами Д. Готьє, «права дають відправну точку угоди, але не визначають її наслідків» [13], або ж їх прихильники повинні бути готовими прийняти наслідки, за словами Д. Готьє, «може виникнути щось на зразок угоди про рабство, в якій «слабка сторона» погоджується забезпечувати благами «сильну сторону» в обмін на щось більше, ніж просто існування, яке вони не спроможні захистити в анархічному устрої [14]. Модель Дж. Бьюкенена — це інструментальна модель у чистому вигляді, однак ймовірність існування угоди про рабство доводить, що вона порушує права людини. Модель Д. Готьє є прийнятною, але вона повністю залежить від елементів, які можна обґрунтувати, лише вийшовши за межі інструментального підходу. Однак це не означає, що інструментальний підхід не представляє жодної цінності в обґрунтуванні прав людини. Оскільки він надає підстави для дотримання прав людини [15, 219-220], його необхідно включити до більш комплексної моделі. А більш складна модель, у свою чергу, повинна керуватись принципами, які виключно інструментальна модель не передбачає.

Шостий підхід — культурний. Він проголошує, що громадське визнання існування прав людини — це досягнення в історії культури людства. Г. Радбрух запропонував поєднати культурні та консенсуальні аргументи — звертаючи увагу на «принципи права... які є вагомішими за будь-які законодавчі акти» — він стверджує: «Слід зазначити, що можуть виникати питання щодо деяких їхніх моментів, однак досвід століть заклав настільки міцні підвалини, і вони з’явились, щоб досягти настільки перспективного консенсусу у вигляді так званих декларацій прав людини та громадянських прав, що лише безнадійний скептик може мати сумніви щодо них» [16, 14-15]. Подібно до інструментальної моделі, культурна є важливою, але недостатньою. Права людини — це не результат еволюції культури. Самого факту, що «досвід століть» встановив права людини в одній чи більше культурах, недостатньо, щоб довести їх універсальну дійсність (валідність), що є частиною поняття прав людини.

Таким чином, кількість недоліків цих шести підходів значно перевищує їхню силу. А тому обґрунтування прав людини, запропоноване у цій праці, базується не на попередніх шести підходах, а на сьомому та восьмому. Сьомий підхід — експлікативний, восьмий — екзистенціальний. Обґрунтування людських прав експлікативне у тому разі, якщо воно робить очевидним (експліцитним) те, що є з необхідністю прихованим (імпліцитним) у людській практиці. Обґрунтування, яке представляє імпліцитне як експліцитне, бере свій початок у трансцендентальній філософії І. Канта. Якщо практика — це практика твердження, постановки запитань і обміну аргументами, то обґрунтування набуває дискурсивно-теоретичного характеру. Саме таку версію експліка- тивного аргументу я відстоюю.

Дискурсивна практика, тобто практика твердження, постановки запитань і аргументації, або, за словами Р. Брендома, практика «наведення чи запиту щодо підстав» [17], передбачає правила дискурсу, що виражають ідеї свободи та рівності. Такий імпліцитний нормативний зміст можна виявити шляхом аналізу висловлень, що явно його заперечують. Ось приклади таких висловлень:

Якщо мої доводи непереконливі для вас, ви звільнені.

та

Для мене підстава R, до якої я апелюю на підтримку мого твердження, не є достатньою; однак через вашу необізнаність, ви повинні сприймати її як достатню підставу для цього твердження.

Абсурдність двох попередніх висловлювань наголошує на необхідності існування імпліцитних правил, які порушені у цих висловлюваннях. У першому прикладі таке правило — це постулат дискурсивної свободи, а в другому — дискурсивної рівності. Ідеї свободи та рівності є основою прав людини. Визнати іншу людину вільною та рівною означає визнати її автономною. А визнати її автономність означає визнати її особистістю. Визнання її особистістю означає визнати за нею гідність. А визнання чиєїсь гідності означає визнання його прав. Можна подумати, що на цьому права людини обґрунтовано.

Однак це враження помилкове. Експлікативний аргумент, звичайно ж, є важливим етапом обґрунтування прав людини, однак самого по собі його недостатньо. Тому експлікативний аргумент доповнюється наступним, восьмим. Це — екзистенціальний аргумент.

Необхідність доповнення експліка- тивного аргументу екзистенціальним спричинена його двома недоліками. Питання про те, чи можуть права людини бути обґрунтованими, тобто питання їхнього існування, залежить від того, чи може екзистенціальний підхід компенсувати дефекти, які виявлені в експлікативному.

Перший дефект стосується необхідності у правилах дискурсу як правилах дискурсу. Необхідність у правилах дискурсу як правилах дискурсу обмежується у двох відношеннях. У першому разі постає відносно незначна проблема, а от у другому — надзвичайно важлива. Перша проблема полягає у можливості повністю уникнути необхідності у правилах дискурсу, уникнувши участі у практиці твердження, постановки запитань та аргументації. Однак ціна за це досить висока. Ніколи не стверджувати, не запитувати, не приводити аргументів означає утримуватися від участі у найпоширеніших формах життя людей [15, 217-218; 18, 241-242], як «дискурсивних створень», за словами Р. Брендома [17, 26]. Слід зазначити, що нічого із вказаного вище не гарантує можливості діяти без будь-яких тверджень, будь-яких запитань чи будь-яких аргументів. Проте щось подібне до такого є винятком.

Більш серйозною проблемою, ніж повне уникнення необхідності у правилах дискурсу шляхом відмови від будь-якої участі у практиці твердження, постановки запитань та аргументації, є проблема, що виникає внаслідок не повного, а часткового виходу за межі дискурсу. Цілком можливо вести обговорення у власній громаді й одночасно вдаватись до пропаганди, сили чи терору проти інших. Ціна за це менша, ніж за повне ізолювання від дискурсу. Цей дефект експлікативного обґрунтування можна виправити лише завдяки екзистенціальному обґрунтуванню.

Таким чином, ми розглянули дефекти експлікативного аргументу, які стосуються правил дискурсу як правил дискурсу. Однак права людини, по суті, — це правила, які стосуються не лише дискурсу, а й реального суспільного життя, тобто сфери їх дії. Необхідність визнання рівності та свободи інших у дискурсі не означає, що так буде в реальному житті. Наприклад, цілком можливо вступити в дискусію з рабами.

Ця проблема, як і проблема виходу за межі дискурсу, частково випливає з розбіжностей між здібностями, з одного боку, та інтересами — з другого. Експлікативний аргумент може лише визначити дискурсивні здібності. Однак наявність дискурсивних здібностей не означає зацікавленість у їх реалізації. Це можна назвати «проблемою інтересу». Проблема інтересу стосується як виміру дискурсу, так і виміру дій. Зацікавленість в реалізації дискурсивних здібностей виключно в межах дискурсу можна назвати «слабкою зацікавленістю в правильності». Навпаки, зацікавленість у використанні дискурсивних здібностей не лише у сфері аргументів, а й у сфері дій можна назвати «сильною зацікавленістю у правильності». Висока зацікавленість у правильності — це питання серйозного ставлення до дискурсивних здібностей у реальному житті. А це знову ж таки включає зацікавленість у вирішенні суспільних конфліктів шляхом дискурсивно вироблених та дискурсивно контрольованих правил [15, 223-224]. Той, хто бажає вирішити соціальні конфлікти за допомогою правил, що дискурсивно вироблені та дискурсивно контролюються, визнає як вільних та рівних інших індивідів, а це означає серйозне ставлення до їхніх прав. У такому разі зацікавленість у правильності дає можливість дійти до об’єкта нашого обґрунтування — іншими словами, до прав людини.

Можна було б висунути заперечення, що це — взагалі не обґрунтування. Воно втратило характер обґрунтування, заперечення виникає зі зверненням до умов зацікавленості. І це заперечення небезпідставне. Однак воно потребує уточнення. Як і будь-яка інакша, зацікавленість у правильності пов’язана з прийняттям рішень. Ці рішення стосуються фундаментального питання, чи хотіли б ми бачити себе дискурсивними, раціональними створіннями. Це питання стосується того, хто ми такі. Завдяки цьому рішенню, людина «обирає себе», за визначенням С. К’єркегора [19]. Це рішення — рішення екзистенціальне. Здається, зараз було б доцільно говорити про обґрунтування чи доведення, оскільки це рішення не керується безпідставними чи випадковими вподобаннями, взятими, так би мовити, з неба. Скоріше, таке рішення має характер схвалення того, що було визнане шляхом експлікації як здібність, нерозривно пов’язана з людиною — або, іншими словами, необхідна можливість.

Як схвалення необхідної можливості, екзистенціальний аргумент нерозривно пов’язаний із експлікативним аргументом. Таке обґрунтування можна назвати «експлікативно-екзистенціальним».

Експлікативний аргумент розкриває дискурсивний характер людини. Дискурсивну природу можна охарактеризувати як ідеальний вимір індивіда. Це, якщо знову скористатися словами С. К’єркегора, «його ідеальне Я, яке він не може набути ніде, окрім як всередині себе» [19, 259]. Тому екзистенціальний аргумент стосується не тільки схвалення необхідної можливості того чи іншого виду, а крім цього, й схвалення можливості чи здатності, яка визначається як ідеальний вимір, як високий вимір всередині нас, або, за словами І. Канта, наше «високе покликання» [20; 21].

Це підтвердження ідеального виміру, який індивід знаходить в самому собі, поєднує об’єктивні та суб’єктивні елементи. Об’єктивний вимір складається із двох елементів: 1) необхідні дискурсивні здібності; 2) їх ідеальний характер. Суб’єктивний вимір полягає в екзистенціальному вирішенні, яке трансформує ідеальні можливості в реальність. Це означає, що права людини можна обґрунтувати лише у поєднанні суб’єктивного та об’єктивного елементів. Цей зв’язок може бути охарактеризований як діалектика об’єктивного та суб’єктивного.

Всупереч цієї позиції можна висунути останнє заперечення. Воно намагається нас переконати, що обґрунтування може бути лише об’єктивним, або лише суб’єктивним, а не, так би мовити, «напівоб’єктивним», і що при поєднанні з суб’єктивними елементами об’єктивність втрачається взагалі. Відповідь на це така, слід зазначити, що при поєднанні об’єктивного і суб’єктивного, отримуємо щось менше, ніж чиста об’єктивність, але більше, ніж чиста суб’єктивність. Тому експлікативно-екзистенціальне обґрунтування можна вважати дійсним обґрунтуванням прав людини, навіть якщо таке обґрунтування є не зовсім об’єктивним. Однак завдяки об’єктивним елементам таке об’єктивно-суб’єктивне обґрунтування надає переконливі підстави для прав людини, і достатньо добре їх обґрунтовує. Таке обґрунтування підтверджує їх валідність як моральних прав, а це означає, що права людини існують.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Alasdair MacIntyre, After Virtue, 2nd ed. (London, 1985). — Р. 69.
  2. Robert Alexy, The Argument from Injustice. A Reply to Legal Positivism (first publ. 1992), trans. Bonnie Litschewski Paulson and Stanley L. Paulson (Oxford, 2002). — Р. 53—55.
  3. Hans Kelsen, Pure Theory of Law, trans. (from the 2nd German edn.) Max Knight (Berkeley and Los Angeles, 1967). — Р. 63.
  4. Gustav Radbruch, Statutory Lawlessness and Supra-Statutory Law (first publ. 1945), trans. Bonnie Litschewsky Paulson and Stanley L. Paulson, Oxford Journal of Legal Studies, 26 (2006). — Р. 1—11.
  5. Robert Alexy, The Dual Nature of Law, Ratio Juris 23 (2010). — Р. 167—182.
  6. Robert Alexy, A Theory of Constitutional Rights (first publ. 1985), trans. Julian Rivers (Oxford, 2002). — Р. 120-159.
  7. Robert Alexy, Discourse Theory and Fundamental Rights, in Arguing Fundamental Rights, ed. Agustin Jose Menendez and Erik Oddvar Eriksen (Dordrecht, 2006). — Р. 15-29.
  8. John Rawls, Political Liberalism (New York, 1993). — Р. 55.
  9. Julian Rivers, Proportionality, Discretion and the Second Law of Balancing, in Law, Rights and Discourse, ed. George Pavlakos (Oxford, 2007). — Р. 167-188.
  10. Alexy, On Balancing and Subsumption, Ratio Juris 16 (2003). — Р. 433-449.
  11. Richard Dawkins, The Selfish Gene (first publ. 1976), (Oxford, 2006). — Р. 93-108, 166-188.
  12. Gunther Patzig, Can Moral Norms be Rationally Justified?, Angewandte Chemie. Internationale Edition 41 (2002). — Р. 3353-3358.
  13. David Gauthier, Morals by Agreement (Oxford, 1986). — Р. 222.
  14. James M.Buchanan, The Limits of Liberty (Chicago, 1975). — Р. 60.
  15. Robert Alexy, Discourse Theory and Human Rights, Ratio Juris 9 (1996). — Р. 207-335.
  16. Gustav Radbruch, Five Minutes of Legal Philosophy (first publ. 1945), trans. Bonnie Litschewsky Paulson and Stanley L. Paulson, Oxford Journal of Legal Studies, 26 (2006). — Р. 13-15.
  17. Robert Brandom, Articulating Reasons (Cambridge, Mass., 2000). — Р. 11.
  18. Alexy, A Discourse-Theoretical Conception of Practical Reason, Ratio Juris 5 (1992). — Р. 231-251.
  19. Soren Kierkegaard, Either/Or, Part II (first publ. 1843), trans. Howard V. Hong and Edna H. Hong (Princeton, 1987). — Р. 258.
  20. Immanuel Kant, Critique of Practical Reason (first publ. 1788), transl. Mary J. Gregor, in Kant, Practical Philosophy (Cambridge, 1996). — Р. 210.
  21. Robert Alexy, Normativity, Metaphysics and Decision, in New Essays on the Normativity of Law, ed. Stefano Bertea and George Pavlakos (Oxford, 2011). — Р. 227-228.
загрузка...
Top