Гуманізм як методологічна основа прав людини

Вступ.

1. Поняття гуманізму та його роль у праві.

2. Гуманізм як основа прав людини та людських цінностей.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

У наш час, коли відбувається великомасштабна зміна соціального буття, переоцінка цінностей, норм діяльності і поведінки людей у зв’язку з переходом до ринкових відносин, інтеграції в європейський соціокультурний простір, розбудови громадянського суспільства і правової демократичної держави, особливого значення набирає ефективне нормативно-правове упорядкування процесів суспільного розвитку. Саме сьогодні, з утворенням незалежної Української держави, створилися сприятливі умови щодо критичного переосмислення методологічних основ дослідження правової культури, необхідності докорінного реформування правової реальності сучасної України. Теоретична розробка засад правового розвитку вимагає всебічного аналізу як національної правової культури, правових традицій, національного менталітету і правосвідомості українського народу, так і новітніх досягнень світової суспільно-правової думки.

До ідей гуманістичності української світоглядно-філософської думки зверталися такі автори, як: В.Ільїн, Н.Михайловська, М.Кашуба, А.Литвинов, І.Захара, В.Горський, А.Бичко, М.Бобак, Н.Морська, О.Ліщинська-Милян та ін.

Український світоглядно-філософський гуманізм – це сукупність світоглядно-філософських ідей, принципів, категорій, понять, які в контексті національної культури стверджують і захищають ідею самоцінності людини-особистості, її унікальність, її творчо-конструктивну сутність, ідею людинолюбства.


1. Поняття гуманізму та його роль у праві

Гуманізм (Humanus – з латинського: „Людський”) являє собою цілісну філософську систему, адептом якої у тій чи іншій мірі є кожна людина поза залежністю од її особистісних світоглядних переконань, адже немає людини, яка – б не бажала – б, аби до неї відносились людяно (гуманно).

Загалом існує досить багато дефініцій і визначень цього поняття. Так, Т.Панфілова характеризує поняття гуманізму як "історично зумовлену систему поглядів, яка визнає людину самодостатньою цінністю, розглядає її як свідомого суб'єкта своїх дій, розвиток якого за законами власної діяльності є необхідною умовою розвитку суспільства" [2, 116].

У словниках прийнято розрізняти гуманізм у широкому і вузькому розуміннях. У широкому сенсі гуманізм - це система поглядів, яка історично змінюється і визнає цінність людини як особистості, її права на свободу, щастя, розвиток і прояв своїх здібностей, система, яка вважає благо людини критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи рівності, справедливості, людяності - нормою стосунків між людьми; у вузькому сенсі - це культурний рух епохи Відродження [3].

Подібний варіант дефініції пропонує В.А. Кувакін. У широкому розумінні гуманізм - це чітке усвідомлення природної людяності людини, культивування цієї людяності в конкретних формах поваги, допомоги, любові до людини; у вузькому значенні - це ідея чи концепція людини, яка розвивається на базі визнання і прийняття феномена людяності людини, її свободи, відповідальності й розумності [4, 8].

Гуманістичні засади просякають увесь внутрішній світ кожної людини, адже він є невіддільний від людської сутності. Саме на гуманістичних засадах будується дружба, на них тримаються сімейні устої й суспільство узагалі. Загалом, гуманістична філософія справляє найбільший з – посеред усього розмаїття світоглядів вплив на людство загалом й на кожну людину зокрема, адже немає жодної тверезомислячої людини, яка – б у тій чи іншій мірі не керувалась – б тими чи іншими гуманістичними засадами, й неправильно було – б вважати, нібито ці засади не властиві виродкам, моральним дегенератам й усілякого роду бузувірам, негідним, пропащим людям, адже такі люди здебільш розуміють, що вони вчиняють неправильно й колись, замислившись над життям, усе – ж можуть повернутися до нормального життя.

Канон гуманістичної етики (загальнолюдських моральних засад) включає у себе альтруїзм, вдячність, великодушність, відвертість, відданість, вірність своїм обов’язкам, вірність у дружбі, вірність у сім’ї, героїзм, гостинність, готовність допомагати іншим, добрість, дружелюбність, дружність, завбачливість, законослухняність, колективізм, лагідність, милостивість, мужність, незворушність, необразливість, патріотизм, порядність, поступливість, пошана до батьків, правдивість, працьовитість, привітність, принциповість, пунктуальність, розважність, самовідданість, саможертовність, співчутливість, справедливість, сумлінність, тактовність, твердість у правильних учинках, тепла прив’язаність у дружбі, товариськість, уважність, увічливість, урівноваженість, чемність, чесність, шанобливість, щирість, тощо. Вістря гуманістичної прагматики спрямоване на відстоювання інтересів людини, її прав та свобод, проте властиве більшості вульгарне за своєю сутністю розуміння гуманізму як обивательського позитивізму, який буцімто у силу властивого гуманізму пафосу антропоцентризму виправдовує імморалізм, задовольняння низинних, банальних бажань, тощо, радше є його самозапереченням, адже автентичний гуманізм виражається саме через гуманістичну етику, сумлінне виконання своїх громадських, сімейних та інших відповідно до свого соціального статуту обов’язків, з чого випливає, що усяка фривольність, явний чи завуальований відхід від канонів гуманізму не має нічого спільного з гуманізмом.

Гуманістичний ідеал життя – мальовничий образ життєвого ідеалу є чимось на зразок обрису, який кожен гуманіст змальовує згідно особистісних уявлень про ідеальне життя. Найтиповішими рисами цього обрису є загальнолюдське, властиве усім бажання миру, спокою, щастя, злагоди й процвітання.

Усі ці благородні прагнення є можливими за умов справдешнього щиросердя, взаєморозуміння, взаємної пошани, дружньої, теплої братерської, безкорисної любові поміж усіма людьми, за умов глобального домінування альтруїзму, духу взаємодопомоги, співчутливої самовідданості кожної особи усім іншим, умови дотримання високої моральності усіма без будь – яких виключень людьми, тощо, адже за наявності таких умов, чого, на превеликий жаль, в історії людства ще не спостерігалось, потреба у грошах, узагалі у економічній системі як засобі маніпуляції цінностями, у державному устрої як засобі великомасштабного керування соціумом, у правоохоронних органах, армії, тощо, звелось – б нанівець за непотрібністю, адже об’єктивний, неупереджений аналіз виявляє, що усі суспільні надбудови, розмаїття форм суспільного співжиття, засоби контролю небажаних волевиявлень соціуму, тощо, є результатом намагань усування проблем, які фактично закономірно неминуче випливають саме з людських моральних вад, адже коли – б усі щиросердо суворо й безапеляційно дотримувались гуманістичних цінностей, гуманістичний ідеал життя був би реальністю, невід’ємним надбанням людства. Героїчні борці за людські права, за щастя й злагоду соціуму іменуються гуманістами. Першим гуманістом прийнято вважати Франческо Петрарку (тисячу триста четвертий – тисячу триста сімдесят четвертий). Петрарка, будучи добре знайомим з Цицероном (саме з його творів гуманісти Колюччо Салютаті (тисячу триста тридцять перший – тисячу чотириста шостий) й Леонардо Бруні (тисячу триста шістдесят дев’ятий – тисячу чотириста сорок четвертий) й запозичили термін: „Humanitas” як іменник, який найвлучніше описує людину, людську гідність й спрямовує до набуття знання) й Платоном, подібно до інших гуманістів, любив життя як воно є, писав трактати на загальні філософські теми, поетичні твори, зокрема вірші, тощо.

Загалом до гуманістів можна віднести будь – яких діячів культури й науки, поетів, художників, тощо, усіх, хто з палким ентузіазмом невпинно працює на благо людства, проте щоб бути гуманістом, непотрібно володіти якимось талантом чи мати спеціальну освіту, адже сутність гуманізму, гуманності – любов до людей, яка й є головною спонукою справ на благо іншим. У цьому плані бути гуманістом – обов’язок загальнолюдського суспільства, обов’язок кожної людини перед усіма іншими поза залежністю од їх соціального статуту. Гуманістом може називатись кожен, хто з належною запопадливістю прагматично реалізує гуманістичну етику, відстоює й сприяє зміцненню гуманістичних, загальнолюдських цінностей.

2. Гуманізм як основа прав людинита людських цінностей

Першоджерелом розвитку будь-якого суспільства і цивілізації загалом завжди був і є гуманізм, який є ідеологією людини і людяності, конструктивної звитяги й непримиренності до всього, що принижує людську гідність. На межі третього тисячоліття ця проблема актуальна як ніколи раніше не тільки в національному, а й у загальнопланетарному сенсах.

Головним началом фундаментального характеру гуманізму є особливий характер його зв'язку з особистістю. Усвідомлення людиною своєї власної людяності, її ресурсів і можливостей - це вирішальна інтелектуальна процедура, яка переводить її з рівня гуманності на рівень гуманізму. Людяність - невід'ємний елемент внутрішнього світу будь-якої психічно нормальної людини. Немає і не може бути ані абсолютно нелюдяних, ані стовідсотково людяних особистостей. Йдеться про прерогативу і боротьбу в особистості того й іншого.

Гуманізм - це наслідок природно властивої людині гуманності, людяності. У кожного із нас є власне "Я" і кожна людина має "за душею" щось позитивне. Це не означає, що люди приречені на гуманізм. Реалізм гуманіста в тому і полягає, що він розуміє негарантованість людяності свободи, кохання, обов'язкового зв'язку зі світлими сторонами людського існування, адже життя демонструє незліченні прояви свободи як недозволеного насильства і злої волі. Та все ж гуманність - вище життєствердне начало в людині.

Як соціально-духовне явище гуманізм - це прагнення людини досягти більш зрілого самоусвідомлення, змістом якого є загальноприйняті гуманістичні принципи, та практикувати їх на благо всього суспільства. Гуманізм як система поглядів являє собою усвідомлення відповідних якостей, потреб, цінностей, принципів і норм свідомості, психології і стилю життя реальних прошарків будь-якого сучасного суспільства.

Гуманізм - це більше, ніж етична доктрина, оскільки прагне усвідомити всі сфери і форми прояву людяності людини в їх специфіці та єдності. Це означає, що завданням гуманізму є інтегрувати і культивувати на рівні світогляду і стилю життя моральні, юридичні, громадянські політичні, соціальні, національні і транснаціональні, філософські, естетичні, наукові, екологічні та інші людські цінності.

Аналізуючи поняття гуманізму, його визначення, бачимо, що воно належить до плюралістичних, є неоднозначним. Його можна розглядати як на особистісному, так і на суспільному, планетарному рівнях; без нього немислимий розвиток не лише окремого індивіда, а й цивілізації та розвитку суспільних процесів, які відбуваються в світі. Саме динаміка змін зазначеного явища і цікавить нас як у історичному розрізі, так і в умовах нашого суперечливого сьогодення.

Зокрема, зростання значення людської діяльності в епоху високого рівня НТР, засобів виробництва по-новому ставить проблему відносин людини і суспільства, до навколишнього середовища, техніки, переводить проблему глобальних відносин на рівень невідкладних практичних вимог. У нових, невідомих раніше сферах і масштабах перед людством постають комплексні завдання, які вимагають відповідних підходів до їх вирішення.

Таким чином, з одного боку, гуманізм - такий світогляд, який досить простий і самоочевидний у своїх принципах і ідеалах, а з іншого - ним передбачаються складні, осмислені процедури і принципи відношення між гуманізмом та особистістю, яка є господарем цього світорозуміння. Дедалі більша кількість людей усвідомлює крах всієї традиційної системи цінностей, особливо на рубежі тисячоліть, а це підкреслює глибинне відчуття власної приниженості, несправедливості соціальних відносин, суспільства, в якому вони живуть. Тому сьогодні як ніколи раніше людство зосереджено вдивляється в самого себе і немов би по-новому відкриває себе - Людину.

Сучасний гуманізм вступає в суперечність з попередньою системою цінностей: руйнується обмежений, але звичний світ попередніх відносин і формується новий, який несе в собі великі можливості. Існування об'єктивних передумов дає змогу теоретичній свідомості фіксувати необмежені можливості розвитку особистості, однак для їх практичної реалізації необхідне глибоке соціальне перетворення. Та нова система відносин не гарантує ані реалізації можливостей людей, ані захисту від конфронтуючих гуманізму тенденцій.

Гуманізм являє собою певну суму загальнолюдських цінностей, звичайних моральних, правових та інших форм поведінки, які проявляються в чуйності, спілкуванні, справедливості, відповідальності.

Стрижнем у визначенні гуманізму дійсно має бути визнання людини самодостатньою цінністю, ствердження права особистості на унікальність і як наслідок - її вільний розвиток на основі внутрішньої необхідності. Усі інші моменти у визначенні набувають гуманістичного характеру лише в тому випадку, коли характеризують буття особистості, яке розвивається за власними внутрішніми законами. Досить часто становлення гуманістичних поглядів знаменує собою історичну перебудову системи суспільних відносин, в ході яких створюється ставлення до людини як до самодостатньої цінності, що в свою чергу передбачає універсалізацію людських здатностей як необхідну умову суспільного руху і як наслідок - зняття жорстких соціальних обмежень з людини.

Звідси чітко зрозуміло, що теоретичне осмислення гуманізму нерозривно пов'язане з практичним становленням гуманістичної орієнтації в суспільному житті.

Складніше з характеристиками основ гуманізму як світогляду і явища суспільного та культурного життя. У них повинна фіксуватися сутність людини, її взаємозв'язок з суспільством і природою, місцем і специфікою гуманізму щодо інших світоглядних систем, соціальних практик та інститутів. Головним у даному випадку є не перерахування основних принципів гуманізму і оцінка ним основних явищ особистого і суспільного життя, висвітлення характеру самого цього світогляду і відношень між людиною і її власними гуманістичними поглядами (таке завдання зазвичай не помічається і здається або ж безглуздим, або ж суто теоретичним).

Сьогодні, за наявності в суспільстві політичного правління крайнього спрямування, "чорно-біла" модель бачення гуманізму знову стає реальністю. Всі найбільш вагомі досягнення цивілізації пов'язуються з капіталізмом, антигуманізм і руйнація усталених форм життя - з соціалізмом. Звичайно, такий підхід хибує на спрощеність. Гуманістичні й антигуманні повороти притаманні будь-якому суспільному устрою. Безперечно, антигуманні соціальні сили не потребують діалогу, який нерідко зв'язаний з постановкою нелегких питань, появою сумнівів, висловленням протилежних думок тощо. Діалогу не потребували фашизм і нацизм. У ньому не відчував необхідності й сталінізм. Що можна сказати з цього приводу стосовно наступних політичних режимів? Вони ігнорували цей іманентно притаманний гуманізму феномен. Колишня радянська "соціалістична система" славилась своєю монологічністю: монолог у партії, в ідеології, в політиці, в науці, навіть у мистецтві на культурі. Всюди існувала панівна і, зрозуміло, істинна точка зору, єдино правильною і точною була думка лідера.

У таких умовах важко було вести мову про утвердження людської гідності, інших суттєвих рис гуманізму. У цьому випадку буцімто гуманістична орієнтація була чіткою і однозначною, не допускала вибору шляхів досягнення мети, окрім запропонованих партійно-політичними лідерами. Ілюзорність подібної практики є очевидною. Сьогодні теж майже втрачені гуманістичні орієнтири. І хоча не слід жалкувати за сформульованими певними соціальними силами псевдоорієнтирами, все ж ситуація різко погіршилась унаслідок дегуманізації суспільного життя і дезорієнтації численних верств населення. Тому не слід кидатися від одних крайнощів до інших, більш важливим є завдання їх реалістичного й неупередженого аналізу. Тому слід переглянути гуманізм з погляду сучасних умов та визначити його соціальність.

Нинішня епоха, стратегія на незалежність, утвердження демократії і ринкових відносин потребують вироблення нового розуміння гуманізму. І тут важливо дослідити сукупний досвід людства щодо утвердження реального гуманізму. Загальна тенденція в історії розвитку людства простежується досить чітко: послідовний поворот до людини і фундаментальних цінностей. Очевидно, на цій методологічній платформі ідея гуманізму має дістати більш глибоке і реалістичне продовження (а головне - втілення), ніж у попередньому столітті. Якщо турбуватися про подальший розвиток суспільства, то він може відбуватися тільки відповідно до цієї тенденції. Гуманізм - не просто характеристика суспільного розвитку, а і його фундаментальна база, невід'ємний атрибут, без зростання якого неможливе існування суспільства. Саме з цією метою теоретики намагаються здійснити "трансформацію" людини, називають її "новою", такою, яка відповідала б вимогам часу [5, 176, 190-194]. А гуманізм, зокрема у Ж. П. Сартра, це передусім поняття, яке позначає "нову мораль" сучасного індивіда, для якого вже не вистачає класичного підґрунтя ціннісного ставлення до навколишнього світу. Поняття, яке несе суб'єктивне доповнення теорії розмежування в баченні індивіда як мети або ж засобу в її використанні іншою людською істотою.

Єдиний стимул, який підтримує оптимізм значної частини населення країни, полягає в наявності загальнолюдських елементів у структурі тих традиційних гуманістичних основ, які поки що зберігаються. Гуманістичні традиції, які не були остаточно зруйновані тоталітарним режимом, зберігають риси, що сприяють постійному самооновленню суспільства і людини. Так, позитивну роль відіграє своєрідна "відкритість" гуманізму будь-яким прогресивним традиціям, навіть за умови жорстких класових обмежень. Існує ряд життєстійких загальнолюдських цінностей, котрі передаються з покоління в покоління, з однієї форми гуманізму в іншу (моральні засади, гуманістичні традиції, національні досягнення тощо). Саме вони не дозволяють посттоталітарним, багато в чому псевдонародним режимам повністю знищити людську основу культури, життя, суспільності.

Гуманізм не є і не повинен бути ідеологією чи якоюсь партійно-політичною програмою, тобто суспільним ідейним рухом і структурою, яка організовує, мобілізовує і спрямовує людей до досягнення певних політичних чи інших цілей, пов'язаних з владою одних людей над іншими членами національного чи світового співтовариства. Водночас завданням гуманізму є прояснити і окреслити плюралізм загальнолюдських моральних, юридичних і політичних цінностей, які становлять основу ідеологічних, передусім релігійних і політичних доктрин і рухів. Тим самим він координує і узгоджує в діалозі, соціальній конкуренції і обміні ідеями, які постійно відбуваються на всіх рівнях суспільного життя.

Таким чином, гуманізм - це світогляд, у центрі якого ідея людини як вища цінність і пріоритетна стосовно себе реальність у ряді всіх інших матеріальних і духовних цінностей. Іншими словами, для гуманіста особистість - вихідна реальність, абсолютна щодо себе і відносна в ряді всіх інших. Вони стверджують рівноправність людини як матеріально-духовної істоти стосовно іншої людини, природи, суспільства і всіх інших реальностей та істот. Гуманізм виражає гідність особистості, її зовні відносну, але внутрішньо абсолютно неухильно прогресуючу самостійність, самодостатність і рівноправність перед усіма іншими реальностями.

Гуманізм як феномен суспільного та культурного життя є необмеженим, тому що передбачає відкритість, динамізм і розвиток, можливість радикальних внутрішніх трансформацій перед змінами і новими перспективами людини і її світу. Досить важливим моментом є те, що гуманісти визнають і антигуманне в людині та прагнуть максимальним чином обмежити його сферу і вплив. Вони переконані в можливості успішного і надійного приборкання негативних якостей людської істоти в ході поступального розвитку світової цивілізації і особистісного самовдосконалення.

Тому в час, коли фіксується чимало антигуманних процесів, має реалізовуватися такий гуманізм, який враховував би багатоманітність соціальних і культурних особливостей і міг би звести їх до всезагальних людських цінностей. Неогуманізм повинен виправдати прагнення кожної людини не лише виживати, а й гідно жити в нових, ускладнених умовах та в сучасних умовах інтернаціоналізації соціального буття. Він стверджує не лише необхідність гуманізації внутрішнього світу гуманізму, а й природної і соціальної сфери. Бо його головне сучасне соціальне завдання - бути моральною, світоглядною силою, яка справляє вплив на суспільну свідомість, інститути суспільства, на свідомість людини і громадян, у тому числі України.


Висновки

Одним із важливих принципів застосування правових норм є гуманізм. В теоретичній літературі по застосуванню правових норм в минулі десятиліття даному принципу приділялось мало уваги. Лише в останні роки він знайшов своє відображення, в першу чергу стосовно функцій правової держави, демократії і права. Гуманізм означає людяний, повага людини до людини, взаємоповага держави і особи громадянина, справедливість, свобода, захист особи. Гуманізм — це загальнолюдська цінність, в якій виражаються принципи християнської моралі: полюби ближнього свого, як самого себе. В праві виражаються загальнолюдські цінності — рівноправ'я всіх людей, соціальна справедливість, свобода особи тощо.

Прийняття рішень на підставі права і з урахуванням принципів справедливості і гуманізму свідчить про високий рівень правосвідомості і правової культури суб'єктів правозастосування, що суттєво буде впливати на стан законності і правопорядку, розвитку правової демократії, становленню правової держави і громадянського суспільства в Україні. В останні роки великий інтерес в суспільному житті набули проголошення основних прав людини і їх юридичний захист. Однак, надзвичайне возвеличення прав окремої людини веде до ущемлення прав держави і всього громадянського суспільства. В процесі правозастосування потрібно враховувати законні інтереси і потреби як окремих громадян, так і всього суспільства. Тільки врахування діалектичної єдності інтересів громадянина, і держави, єдність юридичних прав і обов'язків дозволить приймати гуманні рішення як по відношенню до окремих громадян, так і по відношенню держави і суспільства.


Список використаної літератури

1. Байрачна Л. Д., Гончаренко Н. К., Данільян О. Г., Дзьобань О. П., Жданенко С. Б. Філософія права: Навч. пос. / О.Г. Данільян (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2002. — 272с.

2. Балинська О.М. Філософія права (вербально-біхевіористський підхід): словник (категорії, поняття, терміни) / Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. — Вид. 2-е, доп. і переробл. — Л. : ПАІС, 2008. — 164с.

3. Бандура О. О., Бублик С. А., Заінчковський М. Л., Кондратьєв І. М., Ляшенко В. М. Філософія права: Навч. посібник / Національна академія внутрішніх справ України / М.В. Костицький (ред.), Б.Ф. Чміль (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2000. — 336с.

4. Бачинін В. Філософія права / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К. : Видавничий Дім "Ін Юре", 2002. — 472с.

5. Козловський А. Філософія права: Навч.-метод. посібник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2003. — 128с.

6. Патей-Братасюк М. Філософія права: Навч. посіб. / Міністерство освіти і науки України. — Т. : Астон, 2006. — 344с.

7. Рабінович П. М., Добрянський С. П., Гудима Д. А., Грищук О. В., Дудаш Т. І. Філософія права: проблеми та підходи: Навч. посіб. для студ. спец. "Правознавство" / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Юридичний факультет. Лабораторія дослідження теоретичних проблем прав людини / П.М. Рабінович (заг.ред.). — Л., 2005. — 290с.

8. Радбрух Г. Філософія права / Є. Причепій (пер.), В. Приходько (пер.). — К. : Тандем, 2006. — 316с.

9. Сливка С. Філософія права: Навч. посібник / Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. — Л. : ЛДУВС, 2006. — 136с.

загрузка...
Top