Господарство та соціальна думка Давнього Єгипту

Вступ.

1. Устрій і господарство Стародавнього Єгипту.

2. Станово-кастові групи стародавнього Єгипту.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Від найдавніших часів Єгипет був під владою -фараонів. Фараон, по-єгипетському «перо», означає «великий дім» -— у такий образний спосіб єгиптяни означали найвищу владу. Своїх володарів єгиптяни шанували, як мало хто з інших народів. Фараон уважався потомком богів, Божим сином, — нерідко його титулували «добрий Бог». Простій людині не вільно було оглядати лице володаря. Коли хто зустрічав фараона, то мав кинутися лицем до землі й так лежати, аж поки похід фараона не пройде. Тільки найвищі достойники мали право цілувати його ноги.

Найвизначніші фараони управляли державою особисто. «Великий дім», палата короля — це був осередок усього державного життя. За звичаєм, фараон зранку приймав найвищих урядовців і обговорював із ними найважливіші справи: потреби адміністрації й судівництва, стан скарбу, державні підприємства, розвиток каналізації, плани нових будов, релігійні питання. Діяльні фараони студіювали докладніше повідомлення своїх міністрів, переглядали великі звої касових рахунків, робили істотні замітки, вимагали пояснень. Не раз фараон сам вирішував якесь питання й навіть диктував текст розпорядження. Час від часу фараони проводили контроль управи, об'їжджали край, оглядали каналізацію, дороги, копальні, самі вислуховували скарги своїх підданих і карали урядовців за надужиття.


1. Устрій і господарство Стародавнього Єгипту

Стародавній Єгипет уславився як хліборобська країна. Розвиток його залежав від Нілу, що своїми виливами звожував єгипетську пустелю й перетворював її на родюче поле. Тому для Єгипетської держави найважливішою справою було використати належним чином Нільські повені та поширити їх на якнайширші простори краю. Від найдавніших, часів єгиптяни старалися інженерними засобами опанувати ріку, будували побережні вали і греблі, проводили усюди канали й рови. Для кермування цими величезними роботами потрібна була одна центральна влада, й тому каналізаційна система Єгипту стояла найкраще за тих фараонів, що мали доволі авторитету, щоб у всій країні проводити одночасно доцільні водш роботи. Найбільший обсяг мав великий збірник води, званий озером Меріс, що його побудував Аменемхет III.

Єгипет у ті часи продукував найбільше пшениці і був справжньою «коморою» Стародавнього світу. Пізніше він живив Римську державу. Маємо також перші звістки про розвиток садівництва. З фруктових дерев у Єгипті росли дактилева пальма, фігове дерево й сикомора — ці дерева розводили у більшій кількості при палатах фараонів і князів та при святинях. Так, наприклад, читаємо про великий сад при святині Амона у Фівах, а в Карнаку до головної святині вела велика пальмова алея.

При хліборобському господарстві дуже поширеним було скотарство: є згадки про рогату худобу, овець, кіз та ослів. Натомість коней у ранні часи в Єгипті не було. Тільки кочові гіксоси привели їх з Азії, й від того часу зустрічаємо коней і в господарстві, і у війську, а також великі королівські табуни.

Стадо худоби переходить брід Рисунок із часів Старої держави великий ловець уславився фараон Аменхотеп III: на одних ловах він убив 76 диких биків, за перших десять років своєї влади застрілив 102 левів. Займалися також рибальством; між іншим, убивали рибу, кидаючи в неї списом.

Гірництво розвинулося з давніх часів. Добували дуже багато різнорідного каміння, потрібного на будову святинь і палат, а також до різьби і прикрас. Так, між іншим, зустрічаємо граніт із каменоломів при катарактах, кварц, діорит, малахіт, алебастр та ін. Фараони Стародавньої держави до своїх монументальних будов спроваджували з Асуану величезні гранітні блоки довжиною до 10 м і вагою 50—60 т. Єгипетські каменярі вміли навіть найтвердіше каміння різати мідними пилами й обробляти такими ж свердлами.

Із металів найскоріше добували мідь у копальнях на Синайському півострові. Вже за Стародавньої держави ковалі виробляли мідні окуття, цвяхи, гарну зброю, різнорідний посуд. Пізніше відкрили золото в Нубії, й це дало привід до підбоїв цеї країни. Золотарство стояло в Єгипті дуже високо. Діадеми та інші прикраси, відкриті у гробницях королів, виявляють таку майстерність і легкість, що їх можна сміливо поставити поруч із найкращими європейськими виробами пізніших часів. Срібла в Єгипті не було, — спроваджували його, мабуть, із Кілкії, а тому срібні вироби цінувалися вище, ніж золоті. Заліза у Давньому Єгипті ще не вміли обробляти. У гробницях трапляються деколи залізні персні, але вони азійського походження. Як велику рідкість їх цінували нарівні із золотом[5, c. 18-19].

Досить різнорідними були керамічні вироби. У найдавніші часи єгиптяни виробляли посуд просто з каменю: у найдавніших гробницях зустрічаються миски і дзбанки, виконані з найтвердіших видів каменю —діориту й порфіру. Глиняний посуд спершу робили без гончарного круга. Орнамент їх простий (не раз це — звичайні відтиски кошиків), колір глини червоний або чорний. Пізніше й форма, й декор стають чимраз більше мистецькими, посуд бував полив'яний, з малюнками звірів, птахів, риб, людей, кораблів та ін. Трапляються також фаянсові вироби, найчастіше зеленого й синього кольору. З глини виробляли також фігурки звірів і людей.

Мало доховалося зразків інших видів промислу. Дерева в Єгипті було небагато, й кращі його породи спроваджували з далеких країн, наприклад, кедр із Сирії, а гебан — із Середньої Африки. Тому дерев'яні вироби трапляються рідко. У скотарській країні мали доволі шкіри й обробляли її вміло. М'які, фарбовані на різні барви шкіри слугували на покриття стільців, лав, на подушки й покривала, а також на завіси й балдахини. В Єгипті сіяли багато льону. Управа його була під контролем окремого королівського урядовця. Ткацтвом займалися найбільше жінки. Збереглися зразки тонкого й делікатного полотна, яке важко відрізнити від шовку. Грубіші тканини виробляли з волокон інших рослин.

Дуже великі послуги єгиптянам приносив папірус. Його бадилля в'язали в довгі в'язанки й робили з них легкі човни; можна було крутити з нього шнури, так само як і з пальмового волокна; виробляли з нього сандалії та мати; але найважливіше значення папірус мав як матеріал для писання[7, c. 13].

Торгівля. Головним комунікаційним шляхом Єгипту була ріка Ніл, на якій скупчувалася вся внутрішня торгівля країни. По широких водах ріки перепливали безнастанно більші й менші човни, барки, кораблі: різні транспортові кораблі доходили до 50 м завдовжки. Вони перевозили всякі хліборобські припаси й промислові вироби до більших міст. Торгівля була обмінна: міняли рибу за посуд, збіжжя — за шкіри, дерев'яні вироби — за металеві предмети. Визначніші купці вживали свого роду гроші, а саме золоті та мідні персні умовленої ваги. Не раз зустрічаємо писані торговельні договори, купецькі рахунки й інші господарські записки.

Хоч Єгипет творив замкнену географічну цілість, його буйне господарське життя шукало зв'язків із дальшими країнами. Щоб добути потрібні сирівці, єгиптяни перейшли сусідні пустелі, здобули важкі для переходу катаракти і врешті відкрили собі шлях на море.

В самій Африці єгипетські фараони розпочали торгівлю з країною Куш, тобто Нубією, а з часом підбили її та прилучили до своєї держави. В цей спосіб Єгипет відкрив собі шлях до Судану і його природних багатств. Але через те, що комунікація суходолом була важка й небезпечна, єгиптяни воліли користуватися водним шляхом — Червоним морем.

За VI династії вперше було пробито шлях із Нільської долини до морського узбережжя. Довершив це «управитель південних воріт» і головний скарбник Єгипту — Гену. Під його особистим проводом в пустелю виправилася експедиція із 3000 чоловік із великими засобами поживи: кожний чоловік діставав щоденно два дзбанки води і 20 малих хлібів. Постачання організовано було надзвичайно вміло, а по дорозі побудували 15 криниць і цистерн, щоб мати воду подостатком. Червоним морем єгипетські кораблі доїздили до країни Пунт, тобто Сомалі, й там добували дорогоцінне дерево, особливо гебан, пахучі гуми й смоли, мірру, золото, страусячі пера, рідких африканських звірят — пантер, мавп тощо. Вже була згадка про велику експедицію королеви Хатшепсут, яка з Пунту спровадила дерева мірри до своїх садів.

Із чужинців Єгипет відвідували найбільше фінікійці, а також мешканці островів Егейського моря. Єгипет вивозив також доволі своїх власних виробів. Дорогоцінний єгипетський посуд, деякі металеві предмети, подоби1 єгипетських богів і типові скарабеї — все це відкрито на розкопках на островах Егейського моря й навіть у самій Греції. З торгівлею йшли туди різнорідні культурні впливи[1, c. 23].


2. Станово-кастові групи стародавнього Єгипту

З давніх часів основним заняттям населення Єгипту було землеробство, ремесло і скотарство. Для розвитку землеробства тут були достатньо сприятливі природні умови. На початку літа, коли в Центральній Африці йшли великі дощі і водночас у горах, де беруть початок притоки Нілу, танув сніг, води Нілу виходили з берегів і широко розливалися. Земля не тільки добре зволожувалась, а й покривалась шаром чорного, дуже родючого мулу — тому в давнину Єгипет називали "Чорна земля". Проте землі для сівби в долині Нілу доводилося відвойовувати у пісків, боліт і заростей. Єгиптяни вирубували чагарники, обгороджували низовини дамбами, у дамбах робили ворота і крізь них пропускали на поле воду. Землероби копали канали, якими воду підводили до ділянок, куди не доходив розлив. Потім будівництво іригаційних споруд ускладнилося, і його проводили у загальнодержавних масштабах. Отже, землеробство потребувало величезної затрати праці, натомість земля давала багатющі врожаї пшениці та ячменю, льону, городини, фруктів.

У дельті Нілу й оазисах розводили велику й дрібну худобу, птицю. Інтенсивно розвивалося ремесло. Ремісники виробляли зброю, одяг, взуття, посуд, меблі, вишукані прикраси, будували будинки, палаци, судна та ін.

Зручний водний шлях, що проходив по Нілу і його притоках, полегшував обмін товарів, торгівлю. Морем і сушею відбувалася жвава торгівля з сусідніми країнами. Вже в IV тис. до н.е. Єгипет був великою, багатою, густо населеною країною.

На чолі держави стояв спадковий монарх — фараон, його влада була необмеженою: він прирівнювався до бога сонця — Ра, матеріалізованого на землі, воля якого — священна. Фараон — це "джерело життя, здоров'я і радості", оскільки він народився від бога і земної жінки. Починаючи з фараона Хефрена, титул великого бога Ра чи титул сина бога Ра обов'язково приєднувався до імені фараона. Ім'я його писали в овалі, що був символом сонця. Ідею обожнювання фараонів проводили за допомогою урочистих церемоній, пишних обрядів і свят. Перед ним падали ниць, ніхто не міг споглядати його обличчя, цілували землю біля його трону чи ніг. Великою честю вважали дозвіл поцілувати край одежі фараона чи обійняти його ноги. Написи повідомляють, що люди втрачали свідомість або й помирали при повідомленні, що з ними хоче говорити фараон.

Панівними верствами в суспільстві були жерці, знать, цивільні та військові чиновники. Жерці поділялись на групи залежно від різних культів, різних богів, яким вони служили. На чолі кожної групи стояв верховний жрець, пророк даного бога. Кожна група мала свій центральний та інші храми, розташовані по всій країні. До найголовніших богів належали бог сонця Ра, бог загробного життя і суддя Озіріс, злий бог Сет, бог Анубіс та ін. Впливову групу становили царські жерці, що відали культом бога-царя[2, c. 32-33].

Жерці в Єгипті мали величезний вплив. Єгиптяни вірили у загробне життя, в існування богів і були впевнені, що жерці зустрічаються з богами, які передають їм прохання людей, а боги через жерців оголошують людям свою волю. Слова жерця вважали словами бога. Тому люди несли у храми подарунки, пожертви. Багаті жертвували золото, рабів, худобу, фараони — землі, дорогоцінності. Головному храму у м. Фівах належало понад 80 тис. рабів. Щорічно у вигляді податей жерці Фів одержували близько 52 кг золота, 1090 кг срібла, 850 голів великої рогатої худоби, 290 тис. шт. птиці та ін.

Жерці були звільнені від усяких робіт і повинностей на користь фараона, від сплати податків, виконання будь-яких повинностей взагалі. Бони займали важливі посади в державі — в центральному і місцевому управлінні, судовому відомстві, були вчителями, лікарями тощо. Жерці мали великий, нерідко визначальний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави, їм часто належало вирішальне слово при обранні того чи іншого фараона (якщо, наприклад, у попереднього не було спадкоємців). У середовищі жерців, які виступали як замкнуті привілейовані клани, високого рівня досягнув розвиток науки: математики, астрономії, географії, медицини та ін.

Привілейовану, керівну верхівку суспільства становила єгипетська аристократія. Вона складалася як з потомків колишньої родоплемінної знаті, так і з вищих цивільних і військових чинів, іноді вихідців з низів, що дістали титул й посади від фараонів. Знать володіла величезними багатствами — палацами, землями, рабами, які постійно збільшувались за рахунок завоювань, пожалувань фараонів, експропріації общинних земель.

Саме з середовища цієї знаті фараони призначали правителів номів — номархів, усе вище начальство, військових командирів та ін. Єгипетська аристократія мала також великий вплив на розв'язання державних питань.

Значний прошарок у суспільстві становили крупні купці, торговці, лихварі, багато дрібних крамарів, міняйлів та інших. Серед них були й впливові люди, які володіли великими багатствами, землями, рабами. Навіть фараони неодноразово у них позичали значні суми грошей, золото тощо[8, c. 19-20].

Основну масу населення Єгипту становили селяни-общинники і ремісники. Вони були людьми вільними. Одні з них жили й працювали на державній землі замкнутими общинами, причому кожен з них мав окрему ділянку, за користування якою сплачував державі певну суму грошей і частину врожаю. Самовільно залишити землю й общину не дозволялось.

Інші були прикріплені до землі, яку надавали фараони в користування храмам, чиновникам, воїнам. Окрім ренти на користь держави, ці селяни повинні були віддавати частину врожаю володільцям землі (від 1/3 до 5/6). Бони не могли самовільно залишити закріплену за ними ділянку. За несплату ренти, податків їх можна було вигнати, позбавити засобів до існування. Згодом вигнання було заборонене і замінене тілесними покараннями.

Селян змушували також працювати на загальнодержавних роботах — на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід, прокладанні доріг та ін. Під час цих робіт селянам і ремісникам виплачували невелику платню і скромно харчували. Бід непосильної праці чимало з них гинуло.

Мобілізовані у випадку необхідності селяни і ремісники становили основу війська-ополчення.

Розвиток продуктивних сил, удосконалення знарядь виробництва, інші обставини і фактори об'єктивного і суб'єктивного характеру зу-мовлювали розшарування сільських громад: одні селяни розорялись, біднішали, деякі багатіли, стан інших залишався без змін. Саме зі збагатілих селян сформувався прошарок більш-менш заможних господарів, власників — так званих неджес. З їхнього середовища поповнювалось чиновництво, писарі, жрецтво, деякі з неджес стали торговцями. Найбідніших селян називали хуру.

Щодо ремісників, котрих було чимало, то заможні з них мали власні майстерні, помічників, рабів. Проте більшість працювала в державних майстернях, рудниках, каменоломнях. Вони об'єднувались у групи по 10 осіб, за кожною з них наглядав спеціальний управитель. Серед ремісників були кваліфіковані майстри, які мали кращі умови життя і праці, вищу оплату. Це стосувалося й художників, скульпторів, архітекторів та ін.[9, c. 24-25].

Уже згадувалось, що необхідність виконання великого обсягу іригаційних робіт, значний обсяг державного будівництва (храми, палаци, піраміди та ін.) вимагали величезної кількості робочих рук, і це була одна з головних причин завойовницької політики фараонів — захоплення рабів. Рабами ставали не тільки військовополонені чужоземці, а й єгиптяни, переможені у міжусобних, внутрішніх війнах. До певного часу існувало боргове рабство, продаж у рабство своїх дітей (зокрема, за борги), віддання у рабство за злочин. Однак основним джерелом був полон. У переможних реляціях єгипетських фараонів обов'язково на першому місці називали кількість захоплених рабів. Так, Тутмос III повідомляє про захоплення в одному з походів 10000 полонених, його син Аменхотеп II — про 101218 осіб, ще інший фараон — про 120000. Отже, кількість рабів у Єгипті постійно збільшувалась за рахунок полонених і підкорених народів, їх кількість обчислювалась багатьма десятками тисяч.

Захоплені у полон раби були власністю фараона, тобто держави. Вони могли мати сім'ю, своє майно, яким розпоряджалися. У випадку скоєння злочину таких рабів заарештовували і карали згідно з державними законами. Держава дозволила рабам не тільки скаржитись на жорстоку поведінку чи знущання господарів, а навіть шукати захисту і притулку в храмах. Храми, жерці могли перетворити такого раба в храмового слугу, тобто забрати його у господаря. Проте це явище не мало масового характеру.

Передаючи землі у користування чиновникам, храмам, воїнам, фараони давали їм одночасно рабів, але ні землі, ні ці раби їхньою власністю не ставали. Однак фараон міг подарувати комусь землю чи рабів і вони тоді ставали приватною власністю. Приватна власність на рабів у Єгипті теж була широко відомою. Сотні чи навіть тисячі рабів мали сановники, знать, номархи, володіли рабами навіть прості селяни, ремісники, їх вільно купували, продавали, дарували, передавали у спадок, їх можна було й звільнити на волю. Тоді раб ставав повністю вільною людиною, рівною у правах з іншими вільними. Якогось особливого розряду вільновідпущеників, як згодом у Римі, в Єгипті не було[10, c. 23].


Висновки

У найдавніші часи верховна верства складалася з великих земельних власників. Уся земля в Єгипті належала в основі фараонові, що мав право розділяти її між своїми підданими. Була це немов ленна система: король розділяв маєтності за своєю волею й так само міг їх відбирати у неслухняних васалів. Коли хтось помирав, його сини мусили наново робити заходи, щоб їм залишили батьківські володіння. Деколи фараон залишав землю вдовиці по вірнім слузі до часу, поки її син не доходив до зрілих літ. Але за слабших фараонів цей феодальний порядок занепадав дуже скоро. Та ж сама земля залишалася в руках однієї родини упродовж кількох поколінь, так що втрачалася навіть пам'ять про те, що фараон міг нею розпоряджатися. Визначні аристократичні роди доходили до великого значення у своїх округах. Деякі вельможі жили, як князі, Мали своїх урядовців, свій суд, збирали податки з населення, мали навіть власні твердині й залоги. Фараони мусили рахуватися з ними й віддавати їм вищі державні уряди. Так само і стан жерців у значній частині походив із шляхти.

За Нової держави шляхетський стан доповнився військовим елементом. Великі воєнні походи зміцнили значення війська. У найважливіших центрах з'явилися сильні залоги, й їхні коменданти взяли в свої руки не тільки військову, але й цивільну управу. Офіцерський стан був дуже солідарний і успішно конкурував з урядництвом. Але згодом і та військова еліта ввійшла в давню шляхту й ще скріпила її значення. Особливістю Єгипту був добре організований жрецький стан. Але, як замкнена каста, духовенство з'явилося доволі пізно. Довгі часи не було окремих жерців, а всякі релігійні функції у святинях виконували самі громадяни за означеною чергою. Тільки тоді, коли релігія набула державного характеру, коли фараони розвели офіційну опіку над культом, коли святині дістали великі земельні надання, — тільки тоді відокремився й осібний жрецький стан.


Список використаної літератури

1. Вдовиченко М. Економічна історія: Конспект лекцій / Харківський держ. економічний ун-т. — Х. : ХДЕУ, 2003. — 120с.

2. Економічна історія світу і України: Навч. посіб. / Тернопільська академія народного господарства. Кафедра українознавства / Володимир Ф. Чайковський (авт.-уклад.). — Т. : Лілея, 1997. — 184с.

3. Економічна історія: Навч. посіб. для студ. екон. спец. та слухачів екстернату / Харківський держ. автомобільно-дорожній технічний ун-т / Олександр Станіславович Кривцов (уклад.), Валерій Михайлович Бережний (уклад.). — Х. : Факт, 2001. — 160с.

4. Калина А. Економічна історія: Навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2007. — 246с.

5. Лановик Б. Економічна історія: Курс лекцій. — 4-е вид., перероб. і доп. — К. : Вікар, 2003. — 405с.

6. Леоненко П. Економічна історія: Навч. посібник. — К. : Знання-Прес, 2004. — 499с.

7. Нікула О. Економічна історія України і світу: Навч. посіб. для студ. вузів / Національний банк України ; Львівський банківський ін-т. — Л. : Львівський банківський ін-т НБУ, 2001. — 220с.

8. Теліщук М. Економічна історія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Державна податкова адміністрація України; Національний ун-т держ. податкової служби України. — Ірпінь, 2006. — 458c.

9. Царенко О. Економічна історія України і світу: Курс лекцій:Навч. посіб.. — Суми : Університетська книга, 2001. — 308с.

10. Юхименко П. Економічна історія: Навч. посібник. — 2. вид., стер. — К. : Вікар, 2006. — 341с.

загрузка...
Top