Формування східних та західних традицій в канонічному праві

Вступ.

1. Канонічне право до Граціана.

2. Діяльність Граціана та її наслідки.

3. Канонічне право після Торентської ради.

4. Кодекс канонічного права папи Бенедикта XV.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

В древності право вивчалось у вищих школах енциклопедичного характеру: в Афінах, Олександрії, Антіохії, Бейруті, Римі, пізніше у Константинополі. У цих своєрідних університетах, де і після видання Міланського едикту преобладали професори язичники, отримали добру юридичну освіту Тертуліан, святі Василій Великий, Григорій Богослов, Іоан Златоуст, Амвросій Медіоланський. У 534 р. Юстиніан заборонив язичникам вести викладання, частина попередніх шкіл після цього закрилась. Університети залишились лише у Римі, Константинополі і Бейруті. В 634 р. закрилась і Бейрутська школа.

Правознавці Константинопольської школи в епоху Македонської династії приймали участь у виданні законодавчих збірників: “Прохірон”, “Епанагога” і “Василики”. Світське і канонічне право у Візантії в ту епоху не відділяли одне від іншого. Каноністи були одночасно і знатоками цивільного права.

Перша спеціальна юридична школа була відкрита у константинопольському монастирі св. Георгія в XI столітті. Глава її носив титул номофілакса (хранителя законів), і у нього екзаменувались всі кандидати на судові посади. З Константинопольською школою пов’язані праці авторитетних грецьких каноністів: Олексія Аристіна, Іоана Зонари, Феодора Вальсамона і Дмитрія Хоматіна. Аристін і Вальсамон у свій час головували у ній, маючи титули номофілаксів.

Вивчення канонів у Візантії носило переважно практичний, а не теоретичний і дослідницький характер. Складались систематизовані зводи правил і законів, розроблялась предметна класифікація правових норм з виділенням рубрик і підведенням під них різних законодавчих актів. Потім до тексту правил стали приписувати пояснюючі нотатки – схолії, у котрих тлумачились неясні вирази.


1. Канонічне право до Граціана. Канони західного походження

Канонічне право формувалося в рамках релігійної ієрархії автократичного типу. Особливо інтенсивний розвиток право одержало в римсько-католицькій церкві. її вплив на суспільне життя був більшим, ніж у православній церкві. Все ж таки, як ми це помітимо далі, канонічне право спочатку інтенсивно розвивалося саме в православній церкві. Римсько-католицька церква довгий час дрімала.

Наріжним каменем теорії канонічного права є постулат про те, що джерела цього права мають таке походження, яке не залишає жодних сумнівів щодо їх непогрішності та досконалості. Що ж вважається сферою його дії? Відповідь тут така: весь релігійний кістяк (whole religious body) або ж, щонайменше, певна його частка. Переходимо далі до суб'єктів права.

На вершині канонічної піраміди знаходяться Христос та апостоли. Визначення їх місця в християнській церкві випливає, передусім, з Нового Завіту. За апостолами слідує церковний орган. Главою його є єпископ Риму. Він вважається наступником Святого Петра. Як зрозумів читач, йдеться про папу римського. Законодавчій і дисциплінарній владі папи був притаманний процес централізації і всім відома роль папи в структурі католицької церкви. Наступний щабель на драбині посідає єпископат. Він збирається на екуменічні (вселенські) ради, які й виконують роль законодавця для всієї Церкви.

Протягом перших століть нашої ери були відсутніми які-небудь помітні спроби створити уніфіковану систему канонічного права, яке поширювалося б на всю Церкву. Християнські общини жили за своїми власними порядками. Недарма ж прислів'я каже, що в кожному монастирі свій статут. Опрацювання канонів вперше розпочалося в грецькій гілці християнської церкви. Історія зберегла для нинішніх поколінь інформацію про кілька збірників канонів, що були до кінця IV ст. в окремих грецьких провінціях. Серед збірників таких канонів можна назвати "Дідакі" (Didache). Цей документ містить вчення дванадцяти апостолів, інформацію про порядки візантійської церкви та літургію. З'явився документ у І ст. н.е. Віднайдено його було у Константинополі (Стамбулі) 1875 р.

Згадують фахівці і "Канони Іпполіта". Роки його життя — 160-235 н.е. Вважається теологом і батьком Християнської церкви. Був першим серед антипап (217-235). Його твір "Philosophumena" відкидає єресь гностизму.

У лоні грецької церкви була складена збірка з 85 "Апостольських канонів". У збірці містяться, на думку фахівців, лише окремі рішення і системності їй бракує [4, c. 43-44].

Апостольськими батьками вважаються християнські письменники II ст., — святий Климентій Римський, святий Ігнатій Антиохський, святий Барна бас, святий Полікарп смірненський. Вони є авторами "Дідакі" та "Чабана Гермасу" (The Shepherd of Hermas).

Кілька різних канонів були сформульовані місцевими асамблеями Візантійської церкви. Вони були додані до канонів Нікейської ради (council of Nicaea). Нагадаємо, що Нікейська рада була першою екуменічною радою. Скликав її 325 р. римський імператор Костянтин І. У збірнику після двадцяти канонів Нікейської ради було поміщено двадцять п'ять канонів анкірської ради (council of Ancyra, 314 p.), п'ятнадцять — неокасеріанської (Neocaesarea, 315-320 pp.). Кількість канонів зросла до 150 на час Халцедонської ради (council of Chalcedon, 451 p.). Халцедонська рада була четвертою і останньою ще не-розділеної християнської церкви. Ця Рада до півтори сотні зазначених вище канонів додала 28 чи ЗО своїх. Константинопольська рада (381 р.) до переліку додала ще чотири канони. Дещо пізніше перелік збагатився на три чи сім канонів. Зазначені вище "Апостольські канони" очолили перелік.

Звернемо увагу читача на те, що зазначене вище є надбанням грецької церкви. Воно було перекладено і стало доступним Заходу.

Зібрання канонічного права в грецькій церкві збагатилося протягом VI-VIII століть, зокрема, за рахунок канонічних творів таких видатних єпископів, як Діонісій Олександрійський, Святий Базилій. Є інформація і про інші збірники канонічного права того періоду. В цей час стала відомою збірка Діонісій Малого (Dyonysius Exiguus). Рік його народження — невідомий зовсім. Помер приблизно 545 р. Вважається римським біблійським вченим. Це саме він винайшов метод розрахунку біблійської ери. Щоправда, він вважав 1-й рік нової ери як дату втілення (incarnation). Збірка церковних канонів Діонісія започаткувала науку про канонічне право (study of canon law). Колекція Діонісія була складена на латині. Вона містила і канони грецької церкви. Містила і двадцять сардицьких канонів (canons of Sardica, 343 p.), яких не було в грецькій підбірці. Ці канони латинською мовою значно відрізняються від грецькомовних. Містяться у збірці і канони Картазької ради (council of Carthage, 419р.; останні мали 105 канонів) та рішення африканських рад.

692 р. відбулася Труловська рада (council of Trullo). Вона вважається такою, що доповнила П'яту та Шосту Константинопольські екуменічні ради, які відбулися відповідно 553 р. та 680 р. Труловська рада сформувала 102 канони. Папа Іоан VIII (на престолі — 872-881) запровадив їх у Західній церкві значно пізніше. Труловська рада заборонила додавати нові канони до схваленою нею збірки. Нікейська рада 787 р. додала до збірки ще 22 канони і все це разом вважається як офіційне канонічне право грецької церкви [7, c. 34-35].

Далі перенесемо погляд на римсько-католицьку церкву. У західній гілці християнської релігії сліди уніфікації канонічного права розпочинають прослідковуватися десь із VIII—IX ст. Місцеві збірки відомі з V ст. Необхідним був пев-ний час для того, щоб різні місцеві збірки подорожували різними регіонами з метою уніфікації канонічної думки.

Найдавнішими є збірки канонічного права так званої "африканської церкви". Пленарні зібрання африканського єпископату відбувалися практично кожного року. Робота таких асамблей зазвичай розпочиналася з того, що на ній зачитувалися канони попередніх зібрань.

Африканську збірку наші сучасники безпосередньо не бачили. Про неї інформація збереглася в збірках "Хіспана" (Hispana) та Діонісія Малого. Збірка Діонісія відтворює, як вважають, фахівці практично повністю синоди африканської збірки. Підбірку визнала і грецька церква.

За станом на кінець V ст. римська церква визнавала нікейську та сардицьку групи канонів. Тогочасне канонічне право визначали звичаї та папські декрети (decretuls). Папи зверталися до єпископів або ж давали відповіді на питання, з якими до них зверталися представники різних верств суспільства.

На початку VI ст. римська церква схвалила збірку Діонісія Малого. За завданням Стефана — єпископа Салони — монах Діонісій виконував переклад з грецької на латину текстів своєї збірки. Рукопис, який він мав, містив лише перші п'ятдесят "Апостольських канонів". Вони ввійшли до першої частини збірки. Друга містила 39 декретів римських пап, розпочинаючи від Сірікія (Siricuns, 384-398) до Анастасія II (496-498). Збірка перевидавалася, оскільки з'явилися нові папські декрети, які необхідно було вмістити. Збірка залишалися єдиним офіційним кодексом римської церкви аж до реформістського руху XI ст. Саме цю збірку 774 р. папа Адріан І вручив майбутньому імператору Карлу Великому (Charlemagne) як канонічну книгу римсько-католицької церкви. Збірка стала відомою як збірка Діонісія-Адріана.

Церква франків визнала збірку на своєму зібранні 802 р. Вона набрала статусу Канонічної книги (liber canonicum). Щоправда, у франків у той час не було чітко визначеного центру, який сприяв би уніфікації, в тому числі і в сфері канонічного права.

Кращою з цієї точки зору була ситуація в Іспанії. Центром релігійного життя вважалося місто Толедо. Іспанська збірка канонічного права відома як "Hispana". Вона не вважається офіційною. На думку фахівців, збірка складена вдало: містить майже всі важливі документи. У першій частині містяться рішення рад, які розміщені за регіональним принципом, — грецьких, африканських, галльських, іспанських. До речі, практично всі іспанські ради відбувалися в Толедо, починаючи з великої ради 589 р. Матеріали продовжувалися до 694 р. і були перервані нашестям маврів на Іспанію. Як відомо, воно тривало кілька століть.

Друга частина "Хіспани" містила папські декрети. За цим вона була схожа на збірку Діонісія. Розпочинаючи з IX ст., збірка використовувалася як основа для підбірки фальшивих папських декретів [5, c. 13-14].

Церкви Великої Британії та Ірландії перебували ще довше поза сферою уніфікаційного руху на терені канонічного права. В Ірландії були складені "Penitentials" ("Каяття"). Кажуть, що цей документ має повністю англосаксонське та ірландське походження. Можливо, якісь елементи і занесли на Британські острови місіонери з континентальної Європи, але аналогічного документа на материку майже ніколи не було. Ця підбірка є настановою для тих, хто сповідується за гріхи. У ній зазначається, що потрібно виконати, щоб зарадити вчиненню гріхів.

Такі "Каяття" часто доповнювалися і модифікувалися залежно від вимог практики. Найвідомішими серед них є праці:

- Вінніана (Vinnianus, помер 589 p.);

- Джільдаса (Gildas, помер 583 p.);

- Теодора Кентерберійського (Teodore Canterbury, помер 690 p.);

- Преподобного Беда (Venerable Bede, помер 735 p.);

- Егберта Иоркського (Egbert of York, 732-767);

- Святого Колумбана (St. Columbanus, помер 615);

- Кумайна Ейлбхи (Cumine Ailbha, аббата Йони).

У королівстві франків автором такої праці вважають Халітгара, який був єпископом Камбраю впродовж 817-831 років.

Дослідники не знаходять якихось важливих документів у ірландській збірці. Там цитуються витяги з "Святого письма" та праць батьків Церкви. Містяться і документи місцевого походження, розпочинаючи із синоду святого Патрика.

У середині IX ст. у Франції розпочала поширюватися значно розширена редакція тексту вищезгаданої "Хіспани". Руку для збільшення її обсягу приклав севільський єпископ Ісидор (Isidor), який помістив папські листи різних історичних періодів та ряд інших релігійних документів. Папські листи охоплюють період від Климента (Clement) до Сільвестра (Silvester) та Дамаса (Damasus). He можна достеменно стверджувати, що зазначені папські листи є справжніми. Декрет папи Сіріка (Siricus), який першим міститься у збірці, вважається справжнім. Таким чином, Ісідор заповнив прогалину, яка існувала до декрету Сіріка.

Фахівці вказують, що інші папські листи у збірці Ісідора мало змінені або фальсифіковані. Тексти рад залишилися абсолютно справжніми.

Протягом перших століть першого тисячоліття досить поширеним явищем були фальшиві папські листи. Знавці зазначають, що ці фальшиві документи здійснювали незначний вплив на сутність канонічного права. Фальшивки також не були здатними значною мірою спотворити право. Зазначені фальшивки виконували, все ж таки, і певну конструктивну роль, бо сприяли уніфікації канонічного права завдяки його кодифікації.

З кінця IX і до середини XII ст. історики нараховували існування близько сорока збірників канонічного права. Зрозуміло, що не всі вони рівноцінні.

Зазначена вище праця юристів-каноністів послужила вихідною точкою для діяльності Граціана. Він зробив колосальний вплив на подальший розвиток канонічного права. Знавці зазначають, що в нього є недоліки з точки зору історичного і критичного підходів. Його теоріям часто бракувало послідовності. Все ж таки твори Граціяна вважаються настільки завершеними і повними, як це лише можна собі уявити.

В той же час у світі з'явилася і "Книга речень" ("Book of Sentences"). Вона стосувалася теології. Саме від цього періоду і розпочинає чітко відслідковуватися відмінність між теологією і канонічним правом. Канонічне право і теологія — речі різні. Жоден з вітчизняних фахівців, до яких звертався автор цих рядків, нічого не чув про "Book of Sentences" [2, c. 146-148].

Слід нагадати про Великий розкол, що стався в лоні християнської церкви. Власне їх було два. Другий врешті-решт було подолано. Перший — ще ні. Обидва розколи в англійській мові вживаються в однині — Great Schism. 1054 p. стався розкол на православну і римсько-католицьку гілки християнської церкви. Константинопольський патріарх і римський папа відлучили взаємно один іншого від церкви. Відлучення було скасоване лише 1965 р. Рух до розколу розпочався ще в IV ст., коли Римська імперія розділилася на дві — Західну та Східну. Відмінності в доктрині та ритуалах почали виявлятися і порушуватися з V ст., а в VII ст., як кажуть, сталося те, що сталося.

Розкол 1378-1417 pp. відбувся в рамках римсько-католицької церкви. Папа Клемент V (на престолі — 1305-1314), з огляду на ворожнечу між італійськими кардиналами, переніс папську резиденцію до Франції у місто Авіньйон.

Папи вели розкішний спосіб життя, всіляко підтримували французькі інтереси. Була зроблена спроба повернути резиденцію папи до Риму. Це й спричинило розкол. Римська фракція обрала папою Урбана VI, а французька — Клемента VI. Період пап-антипап тривав до Ради в Константинополі, яка 1417 р. обрала папою Мартіна V, який належав до Римської фракції і скинула з престолу його французького суперника.

Розкол у церкві критикували реформісти, зокрема, англійський професор Джон Вікліф (John Wyclif). Він піддавав нищівній критиці багатство церкви, стверджував, що єдиним вказівником доктрини може бути лише Біблія. Він вперше виконав переклад повного тексту Біблії англійською мовою.

Канонічний Ренесанс (Відродження) дозрівав упродовж кількох століть. Відродження відбулося в XII ст. і справедливо пов'язується з Граціаном.

Карфагенський Собор був скликаний у 419 р. На ньому були присутні 217 Отців, головував архиєпископ Карфагенський Аврелій. Римського папу представляв єпископ Пікени Потентійської Фавстин і пресвітери Филип і Азелл. Приводом для скликання Собору стало питання про право Римського єпископа приймати апеляції на постанови Соборів Карфагенської Церкви. Собор не визнав за папою такого права.

Отці Карфагенського Собору 419 р. переглянули канони, видані попередніми Соборами Африканської Церкви та затвердили правила 14 Соборів: Карфагенських, а також Іпонійського Собору 393 р. і Мілевитського 402 р. – разом 121 канон. До них Собор 419 р. додав ще 12 своїх нових канонів. Правила Карфагенського Собору ввійшли до всіх канонічних збірників Православної Церкви.

Однак у різних книгах кількість канонів різна, тому що видавці по-різному розділяли та з'єднували тексти окремих правил. Звідси й розходження в нумерації. В “Афінській Синтагмі” 133 канони, у “Кормчій книзі” – 134, у “Підаліоні” – 141, у “Книзі правил” – 147.

До правил Карфагенського Собору в канонічних збірниках відносять також Послання Римському папі Целестину (Келестину), складене через п'ять років після Собору, у 424 р., теми ж Отцями, котрі брали участь у ньому. Привід до появи цього “Послання” був аналогічний приводу, що спричинив скликання Собору в 419 р.: засуджений Собором у Карфагені пресвітер Апіарій звернувся з апеляцією до св. Целестина, і папа взяв його під свій захист, але Африканські Отці у своєму “Посланні” відкинули вимогу папи виправдати Апіарія.

Правила інших Соборів латиномовних церков, у тому числі і Римських Соборів, не ввійшли в канонічний кодекс Вселенської Церкви[8, c. 164-165].

2. Діяльність Граціана та її наслідки

Свій твір Граціан опублікував 1148 р. Спочатку твір мав назву "Concordantia Discordantium Canonum". Невдовзі він став відомим за іншою назвою — "Decretum". У першому випадку назва перекладається як "Узгодження канонічних неузгодженостей", у другому — "Декрети". Успіх діяльності Граціана завдячується діяльності його попередників. Вони підготували грунт, на якому розцвів талант цього класика канонічного права. Діяльність Граціана здійснила величезний вплив на розвиток канонічного права. Результати його діяльності використовувалися як у навчальному процесі, так і на практиці. Кажуть, що і після появи папських декретів з канонічного права праця Граціана продовжувала використовуватися як істина в останній інстанції з канонічного права.

Фахівці зазначають слабкі місця в підґрунті Граціана. Це, передусім, стосується історичних і критичних аспектів. Теоріям часто бракує стрункості. В цілому ж трактат Граціана вважається повним і досконалим, наскільки це під силу людині. Рівень і обсяг роботи Граціана такі, що трактат просто немає з чим порівняти.

Твір Граціана — це не лише підбірка текстів, що існували задовго до нього. Твір є справді трактатом (it is actually a treatise). З багатьох кусочків Граціан ліпив одне ціле, тобто створив узгоджену юридичну систему (coherent juridical system). Це було непросто зробити, бо тексти мали різні періоди свого створення та місця походження. Якщо певний документ не вписувався в текст, Граціан розділяв документ на частини і намагався усунути між ними суперечності. Використовував надбання римського права, праці пап (works of Fathers), церковних письменників, канони рад, папські декрети (decretals) з канонічного права по Лютеранську раду 1139 р. включно.

Трактат Граціана по-іншому можна назвати дисертацією. Вона є не лише колекцією запозичених Граціаном текстів, а й їх дослідженням. Багато канонічних текстів наведено повністю, без розчленування на частини. Використовував Граціан досяжні йому підбірки, особливо багатші з них. Містить праця і посилання на римське право.

Граціан діяв не лише як укладач, але і як автор. Авторство Граціан має на тексти своїх коментарів (Dicta Gratiani), розміщених між запозиченими текстами.

Твір Граціана складався з трьох частин. У першій частині було проаналізовано джерела, що стосуються канонічного права церковних служителів та органів. Друга частина містить проблеми, які потребували розв'язання. Третя частина присвячена власне законодавству, що стосується церковних ритуалів і причасті (таїнств).

У першій частині трактату Граціан використав метод свого учня Паукапалеа (Paucapalea). Ця частина розділена на 101 рубрику, які, у свою чергу, поділяються на канони. Друга час-тина пропонує вирішення 36 справ. Справи поділяються на питання. З кожним питанням ув'язуються різні канони. Третя частина розділена на п'ять рубрик [8, c. 176-177].

Твір Граціана в рамках канонічного права досить складний і своєрідний. Зазначимо, що офіційно він не вважається канонічним законом. Трактат є результатом діяльності приватної особи. Підкреслимо, що правову силу мають тексти, включені в працю як такі.

Але саме цей твір протягом століть використовувався як підручник з канонічного права. Твір був сприйнятий Церквою і використовувався нею. Століттями твір вивчався в університетах. Його коментували найвідоміші каноністи. Оскільки трактат становив першу частину Зводу канонічного права, то він цитувався, коригувався і видавався не кимось іншим, як римськими папами. Праця Граціана мала за мету створити систематичне канонічне право.

Папські декрети, які з'явилися після Граціана, частково були інформаційними. У ряді з них роз'яснювалися питання, що викликали сумніви.

Діяльність Граціана мала проміжний характер і розчисти-ла шлях для підготовки офіційних збірників з канонічного права. Під керівництвом папи Григорія IX було підготовлено 5 великих збірників (Compilationes). Збірники задумувалися як доповнення до твору Граціана.

У збірники були включені папські декрети. Найваж-ливішим з них вважається декрет, складений приблизно 1190 р. Бернардом Павіа.

Доповнення до праці Граціана були настільки великими за обсягом, що зрівнялися з твором класика. Ці доповнення ви-являли тенденцію до відколу від праці Граційна і утворення незалежного цілого, що претендувало на статус найсвіжішого стану права (latest state of law).

Згодом Грегорій IX вирішив з 5 збірників створити один, але разом з тим не зачіпати твір Граціана. Перед членом домініканського ордену Раймондом Пеннафортським (Raymond of Pennaforte) було поставлено завдання стиснути п'ять збірників у одну підбірку. Це передбачало вилучення не-потрібних і багатослівних (redundant) документів. Очевидно, Раймонд вирішив не докладати великих зусиль. У підбірку він включив дев'ять декретів папи Інносента III та 196 глав папи Грегорія IX. Таким чином було створено перший офіційний кодекс канонічного права, і він став другою частиною Зводу канонічного права (Corpus iuris canonici).

Підбірка Грегорія IX формально вважається головною пам'яткою канонічного права. Фактично на таку високу роль вона претендувати не може, хоча б з огляду на те, що папські декрети не формулювали право. Вони були розв'язкою конкретних справ, тобто своєрідним взірцем. Грегорій IX заборонив надалі створювати приватні підбірки канонічного права. Відпала потреба вставляти нові рішення з конкретних справ у підбірки канонічного права, оскільки існуючих рішень було достатньо для кодифікації абстрактного канонічного права.

За папи Боніфація VIII з'явився новий збірник (1298). Збірник мав назву "Liber Sextus". Він розглядався як допов-нення до п'яти книг Грегорія IX. Підбірка містила "Консти-туції пап" до 1234 р. та декрети двох екуменічних рад, які відбулися в Ліоні. Останній розділ містив 88 правничих аксіом. Вони переважно були запозичені з римського права.

Папа Клемент V підготував новий збірник. Його назвали на честь папи, — "Clementinae". Збірник було схвалено папою 1314 р. Невдовзі після цього папа помер. Збірник було опубліковано 1317 р. та надіслано до університетів. Містив він конституції Клемента V і декрети віденської ради 1311 р.

На початку XIV ст. публікація офіційних збірників ка-нонічного права була припинена. У подальшому розпочали з'являтися неофіційні збірники, не дивлячись на відповідну заборону на це з боку Священного Престолу.

Відомими є збірники документів папи Іоана X та пап від Боніфація VIII до Сикста IV (1484). Ці дві колекції було включено 1500 р. до видання Жана Шапуі. Згодом вони перевидавалися.

До середини XVI ст. склався Звід канонічного права, відомий як "Corpus iuris canonici". Фахівці зазначають, що вперше така назва була застосована в Ліонському виданні "Зводу" 1671р.

Протягом останніх десятиліть XV ст. та перших десятиліть XVI ст. продовжували з'являтися рішення пап та рад, але не було спроб зібрати їх у збірники. Кантоністи діставали тексти хто як міг. Часи для впорядкування канонічного права були досить несприятливими [1, c. 41-42].

3. Канонічне право після Торентської ради

Екуменічна рада римської католицької церкви відбувала свої засідання у місті Торенто, що знаходиться на півночі Італії. Відбулися три сесії. Проведення Ради було реакцією на Реформаторство, що розгорнулося у Церкві.

Рада визначила доктрини церкви, реформувала дисципліну, посилила папську владу. Під час першої сесії (1545-1547) Рада прийняла рішення, яким засудила доктрину Лютера про виправдання лише вірою (Luther's doctrine of justi-fication by faith alone). Коротка друга сесія відкинула реформаторські точки зору М. Лютера та У. Цвінглі (V. Zwingly, швейцарський реформатор) щодо причастя (Eucharist). Третя сесія розвіяла надії на примирення з протестантами.

На період Торентської ради (1545-1563) припадає новий етап розвитку канонічного права. Воно було доповнено і деякі його аспекти були реформовані.

Друга частина Торентської ради розглядається як стартова точка нового канонічного права, яке і нині є чинним у римсько-католицький церкві. Торентська рада не скасувала "Зводу канонічного права". Вона його доповнила, а деякі положення реформувала.

Після Торенту в руках папи централізувалася законодавча влада. Слід зазначити, що від Торентської ради і аж до 1870 р. католицька церква не збирала екуменічні ради. Централізація спряла єдності і уніфікації католицької церкви. Після Торентської ради конституції пап набули статусу загального канонічного права.

Канонічне право не осучаснювалося. У канонічній сфері тривалий час не з'являлися особи на зразок імператора Візантії Юстиніана і його міністра Трібоніана, які свого часу навели порядок у римському законодавстві. У канонічному праві накопичилися численні суперечності і невизначеності — як з точки зору теорії, так із точки зору практики.

Орієнтація в канонічному законодавстві ускладнювалася, а то й просто стала неможливою. Ситуація чимось стала схожою на квартиру, переповнену речами, де кожна річ не знає свого місця [6, c. 52-53].

Серед основних документів канонічного права періоду Торенту та після нього слід вказати:

1. Дисциплінарні декрети Торентської ради (1545-1563).

2. Папські конституції, зібрані у "Bullarium".

3. Декрети Римських конгрегацій, що мають силу закону.

Папа Пій IV заборонив публікувати зазначені вище Дисциплінарні декрети окремо від догматичних текстів та інших актів. Право їх тлумачити було залишено за папами та конгрегаціями кардинальних тлумачників Торентської ради.

"Bullarium" не є офіційною збіркою, за винятком "Bullarium" Бенедикта XIV, яку він опублікував 1747 р.

Декрети Римських конгрегацій, що мають силу актів законодавства, укладалися в хронологічному порядку. Розміри збірок були настільки великими, що їх важко тримати в руках.

Деякі з конгрегацій публікували офіційні збірки, але в них більше уваги приділялося юриспруденції, а не формулюванню конкретних норм права. Мали місце й збірки приватного порядку. У результаті безсистемності канонічному праву того часу була притаманна невизначеність [3, c. 44].

Висновки

Отже, поступово католицька церква підходила до розуміння того, що потрібно змінити систему канонічного законодавства. Замість накопичення збірок канонічних текстів доцільнішою здавалася кодифікація права у вигляді коротких статей. Приклад давали французькі кодекси початку XIX ст. З огляду на велику кількість канонів було важко зрозуміти, які з них є чинними, а які — вже ні. Маса канонічного права була такою завеликою, що в ній церковники захлиналися.

Необхідність наведення порядку в канонічному законодавстві стала очевидною і неминучою. 19 березня 1904 р. папа Пій X призначив комісію кардиналів для проведення кодифікації канонічного законодавства. Ставилося завдання створити загальний кодекс канонічного права.

Малося на увазі, що Кодекс буде складено чіткою, стислою і точною мовою. Зазначену комісію кардиналів очолив папа. Комісія мала консультантів, які мешкали в Римі. Якщо була потреба, то консультанти зверталися за допомогою до каноністів університетів та семінарій. Була виконана значна робота і папа Бенедикт XV 1917 p. обнародував Кодекс канонічного права, який став відомим як папська булла "Providentissima Mater".

Папа Павло II 1983 p. затвердив новий канонічний кодекс. Зменшена кількість підстав для відлучення від церкви (з 37 до 7). Доступ жінок до сану священика продовжує бути забороненим. Забороняється новий шлюб після оформлення розлучення у цивільних установах. Дозволена кремація тіла померлих як форма поховання. У цілому ж нинішній кодекс зберігає основний зміст свого попередника.

Загальне право Римської церкви як таке не регулює канонічні правовідносини в усіх католицьких церквах різних держав. Вважається, що в кожній церкві є своє право. Але воно гармонізоване із загальнокатолицьким правом. Відхилення від загального права допускаються лише з дозволу Ватикану, наприклад, на прохання місцевого єпископату.


Список використаної літератури

1. Васянович О.А. Канонічне право: історія та сучасність //Віче. - 2007. - № 18. - C. 41-42

2. Горчаков М. И. Церковное право. Краткий курс лекций: Необходимое пособие студ. при слушании лекций и для приготовления к экзаменам / С.-Петербургский ун-т. — Издание студента А.Ширяева испр. и доп. под личным руководством профессора — СПб., 1909. — 338с.

3. Жилюк С. "Нова церква": Обновленські ідеї і програми церковного реформування 20-х років ХХ ст. //Людина і світ. - 2004. - № 6. - C. 44-48.

4. Иванов А. Введение в Церковное право. Отдельные лекции для студентов-юристов ДВГУ: Учеб. пособие / Дальневосточный гос. ун-т. — Владивосток : Издательство Дальневосточного университета, 2000. — 160с.

5. Ластовський Валерій Васильович. Канонічне право: особливості еволюції в Україні в епоху феодалізму / Черкаський ін-т управління; Українське історичне товариство. — Черкаси, 2002. — 25с.

6. Рабінович С. Права людини "першого покоління" і канонічні джерела християнства //Право України. - 2001. - № 3. - C. 50-53

7. Учительське служіння Церкви та святі таїнства. Канонічне право ІІІ / Інститут церковного права ім. Андрія Іщака Українського Католицького ун-ту / Михайло... Димид ([уклад.]). — Л. : Свічадо, 2008. — 160с.

8. Цыпин В. Церковное право: Учебное пособие. — 2 изд. — М. : Изд-во МФТИ, 1996. — 442с.

загрузка...
Top