Філософські та методологічні аспекта компаративного підходу до праворозуміння

Визнання верховенства права як загальнолюдської цінності від­бувається в умовах кризи євро­пейського світогляду, зокрема юри­дичного [1, 13]. Пошуки виходу з цього стану зумовили появу різно­манітних методологічних підходів і теорій розуміння права, причому різного ступеня філософського осмис­лення, науковості й теоретичної роз­робленості. Спільне в думках юристів проглядається лише в тому, що юри­дична наука покликана дати нове пояснення правової реальності, але це здійснюється різними шляхами й на різних філософських, теоретичних і методологічних засадах.

Звертає на себе увагу й інше, а саме те, що більшість викладених у юри­дичній літературі концепцій або тео­рій права запропоновано представни­ками переважно європейської циві­лізації і вони відображають різні шля­хи «реанімації» у сучасних умовах ідеї універсальності права як найбільш ефективного регулятора суспільних відносин. Проте прагнення подолати абсолютизацію ідеї універсальності права властиво певною мірою кон­цепціям правового плюралізму, що розробляються у правовій антропо­логії, але ще більше тим поглядам, які фіксують неуніверсальність права, на явність інших притаманних кожній цивілізації домінуючих і не менш ефективних, ніж право, регуляторі! [2].

Невирішеність проблеми праворозуміння в минулому й нині у форматах існуючих напрямів праворозуміння орієнтує на пошук інших у більш широких світоглядному і соціально-культурному контекстах.

Одним із таких підходів може бути компаративне дослідження не тільки історії правових учень або сучасніші концепцій праворозуміння, а й «часових та просторових» форматів права безпосередньо самого правового життя країни, регіону, людини, у його реальності, безпосередній повсякденності, розмаїтті відмінностей.

1. Поняття «життя» властиве неї класичному типу філософствування! зокрема, «філософії життя», у якому його зміст і методологічне навантаження пов´язані з: розумінням нерозривності суб´єкта й об´єкта, «при­сутністю» суб´єкта у знанні про об´єкті прагненням різноманітними засобами відобразити внутрішню активність, спонтанність, самоорганізованість і саморозвиток буття суб´єкта; наяв­ністю в житті суб´єкта не тільки раціо­нального, а й ірраціонального, пізна­ного й непізнаного, дослідженого й відображеного за допомогою інтуїції, психіки суб´єкта, нормативного й не­нормативного [3, 20].

Однією з характеристик компара­тивізму на відміну від деяких інших філософських і світоглядних тради­цій, є його зв´язок із повсякденністю, під якою розуміють «життєвий світ», «світ життя», «сферу прояву тілесно­сті людини», і яку Е. Гуссерль визнав фундаментом теоретичного пізнання. Про необхідність наукового усвідом­лення повсякденного життя людей пи­сав В. Вернадський: «Вдумуючись у навколишнє буденне життя, ми може­мо... бачити постійне прагнення люд­ської думки скорити й поневолити собі факти зовсім стихійного на ви­гляд характеру. На цьому буденному житті будується й росте головним чи­ном основна сторона людської думки» [4,217].

Повсякденність як дослідницька сфера міждисциплінарних наукових розвідок була проблематизована від­носно недавно, але в її осмисленні намічено певні напрями, методоло­гічні підходи, розроблено деякі понят­тя, виокремлено проблеми, що мають методологічне значення для компара­тивного праворозуміння:

• повсякденність своїми модуса­ми «тут — і — зараз», «буття — з — дру­гим —і — іншим», «присутність — від­сутність» націлює на її прийняття такою, якою вона є, як реальності оче­видної й такої, що не потребує доказів, перевірок і підтверджень;

• повсякденність створюється й змінюється під впливом не тільки макро- і мезорівнів соціально-культурного життя, а й насамперед життєдіяль­ністю, поведінкою людей, у яких тен­денції більш високого рівня виявля­ються, «проглядаються» в опосередко­ваному безпосереднім життям людини, її свідомістю, умовами побуту вигляді;

• правові, соціальні, політичні, культурні й інші явища беруть свій початок у повсякденності, у реальній життєдіяльності, а переходячи в інші площини, відносно незалежні від її фор­ми існування, впливають на повсякден­ність, певним чином змінюють її;

• в «одиницях» повсякденності — конкретних життєвих ситуаціях — відображається через «присутність або відсутність» уся сукупність існую­чих сьогодні соціальних, природних, технічних, релігійних, правових, полі­тичних та інших явищ, процесів, подій;

• повсякденності «взагалі» в ре­альності не існує, вона завжди кон­кретна, має географічні (просторові) та історичні (часові), суб´єктні й об´єктні координати, що прив´язують її не тільки до соціальних, культурних, політичних, правових просторів, а й фізичного простору, астрономічного й біологічного часу, об´єктного світу (світу речей).

2. Розвиток глобалізації, інформа­ційно-комунікативні технології, мігра­ція населення й інші процеси, що визначають образ XXI ст., зумовлю­ють необхідність «просторово-часо­вих уявлень» про світ на всіх рівнях буття та свідомості — від повсякден­ного життя людини до світоглядного й філософського осмислення, розумін­ня того, що кожне рішення опосеред­коване не тільки часом, а й місцем його прийняття та реалізації, що фік­сується в певному багатомірному й складноструктурованому просторі.

Концептуальних осмислень відно­шень права та простору, викладених у юридичній літературі, порівняно з іншими соціально-гуманітарними на­уками, у правознавстві невиправдано мало. Здебільшого вивченням просто­ру існування права займається порів­няльне правознавство, яке вивчає пра­во в єдності його універсальних атри­бутів — простору й часу, що знаходить, наприклад, своє відображення у ви­вченні іноземного права, правових сім´ях, регіональному праві тощо. Найвідомішими серед них є праці представників німецької школи геоюриспруденції (М. Ланганс-Рацебург, А. Грабовскі, К. Шмідт). М. Ланганс-Рацебург увів термін і сформулював визначення «географічна наука про право або геоюриспруденція».

Необхідність активізації й розши­рення вивчення географії права усві­домлена і юристами. Зокрема, у юридичній літературі, особливо в по­рівняльному правознавстві, неоднора­зово висловлювалися думки про необ­хідність розробки правової географії, юридичної географії, правової карти світу. Ці пропозиції мають на меті ви­вести юридичну науку в нову площи­ну досліджень, а саме — вивчення про­сторових аспектів правової реальності (правового простору, простору права), що не зводиться тільки до традиційно­го включення території в правове дослідження й правову реальність у вигляді: території держави, дії норма­тивно-правових актів у просторі, правового режиму території, адміні­стративно-територіального поділу, місцевого самоврядування.

Видається, що при компаративно­му підході до праворозуміння пробле­матика просторового існування право­вої реальності в її філософських і географічному «вимірах» охоплює такі групи проблем: еволюція поглядів на простір у філософії, географії та правознавстві; осмислення простору онтології, гносеології и аксіології пра­ва (його існування як реальних право­вих систем, національного, регіональ­ного, міжнародного права, а також його пізнання й осмислення, ідеалу права); усвідомлення специфіки розуміння руху правової матерії в про­сторі, понять правового простору, І простору права, права просторів й| простору в праві, а також географічно­го й соціального просторів права; діалектики взаємодії та розвитку пра­вових реальностей, їх джерел, рушій­них сил, співвідношення внутрішніх і зовнішніх, глобальних і локальних) факторів розвитку; визначення місця географії права в системах юридичних і географічних наук і розкриттям внутрішньої структури, її співвідношення з філософією права й правовою географією; співвідношення права суспільства та природи, відображеного в поняттях «географічне середовище», «середовище права», «навко­лишнє середовище», «правове середовище».

У пізнанні плюралізму просторів існування права важливого методологічного значення набуває регіоналістика (регіонознавство), яка стала активно розвиватися наприкінці XX - початку XXI ст. і за якою визнається статус міждисциплінарного напряму досліджень. Регіоналістика базується на диференціації геопростору, на його децетралізованості. Регіон не зводиться до «провінції», «периферії», «району», «області», для яких необхідний і які можуть бути виокремлені тільки стосовно центру, а є відносно стійкою та «самодостатньою» спільністю, прив´язаною до фрагмента геопростору. Регіони, що заперечують центр, рівноправні між собою, а тим самим регіоналізація геопростору протистоїть його глобалізації, нетотожна адміністративно-територіальному устрою країн.

Регіоналістика, як видається, сфор­мувалася в її сучасному «прочитанні» саме як необхідність осмислення про­стору як насамперед «різного», «багатомірного», а не «єдиного», і у зв´язку з цим вона не тільки почала виникати в різних науках, а й дотепер відсутня її єдина загальнонаукова парадигма, концепція, теорія. Необхідність ос­мислення регіоналізації відчувають багато гуманітарних наук, причому саме на міждисциплінарному рівні, а також у плані наближення до прове­дення соціально значущих, а не тільки науково значущих досліджень, до ре­альних координат «місця» й «часу».

Географія права та історія права є двома основними частинами юридич­ної науки й компаративістики. Те, що порівняльна історія права, яка спочат­ку визнавалася основою порівняльно­го правознавства, надалі була незаслужено забута, а опис іноземного права як його необхідна складова послідо­вно «відривався» порівняльним пра­вознавством, що прагне до «логіч­ності», «чистоти» порівняння, завдало порівняльним дослідженням суттєвих втрат, оскільки цим фактично виклю­чався такий фундаментальний прин­цип дослідження, як принцип просто­ру. Якщо продовжити, то можна при­пустити, що в Україні мають існувати світова географія права й географія права України, завдання яких визна­чаються необхідністю вивчення про­стору правових зв´язків континентів, регіонів, країн світу й простору права України, включаючи його внутрішні й зовнішні (міжнародні) аспекти.

Окремим і першочерговим завдан­ням є розробка філософських засад географії права, які на світоглядному рівні зумовлюють ідеали й норми, наукову картину світу цієї науки, за­безпечують взаємозв´язок її та світо­гляду, культури, соціальних і правових практик у часовому й просторовому контекстах, тобто в певну історичну епоху й на певному просторі.

3. У порівняльному правознавстві в епоху модернізму було прийнято ке­руватися припущенням, що право існує у всіх країнах, хоча його приро­да, розуміння, місце й роль у суспіль­ному житті різні. «Правові норми й процедури, які ми вважаємо істотни­ми, — пише Р. Давид, — можуть в іншо­му середовищі мати лише допоміжне, майже незначне значення, тому що суспільні відносини засновані на інших принципах» [5, 33].

Як висунута на початку XX ст. ідея створення «універсального», «світово­го» права, так і формальна відмова від неї не змінили прагнення в компара­тивних дослідженнях права спочатку визначати, що є «право», які його «за­гальновизнані цивілізованими країна­ми ідеї й норми», «правові стандарти», внаслідок чого шаріату, традиціям, звичаям та іншим соціальним регуля­торам приписувалися хоча й особливі, але правові властивості. Тим самим досліджувалася не своєрідність регу­лювання в тій або іншій країні, а ступінь і форми проникнення в них тим або іншим шляхом «права» західної цивілізації, що призвело до виокремлення змішаних правових сімей, які відбивали незахідні варіан­ти західної традиції праворозуміння.

Інший підхід і відповідно інше вирішення проблем праворозуміння можливі в рамках компаративізму, зо­крема регулятивного компаративізму як його складової. Компаративізм ґрунтується на розмаїтості реальнос­тей різних країн і континентів, станов­лення загального в результаті їх взаємодії, діалогу, полілогу, поліфонії, а не на заздалегідь установлені кимось правові ідеали і норми. Кожна країна, нація, цивілізація вступає в полілог «як вона є», у всьому своєму різно­манітті, неповторності й унікальності, як рівна будь-якій іншій країні чи цивілізації, без оцінки її іншими як «нецивілізованої», «що модернізуєть­ся за західним зразком».

При компаративному, а не «вузько» порівняльно-правовому підході наго­лос переноситься із права, правових систем країн на їх регулятивний ком­понент, на визнання рівним праву інших регуляторів, властивих як до­мінуючих тій або іншій країні (цивілізації). Компаративізм припус­кає виокремлення як одиниці аналізу не правової системи, а сукупності соціальних, культурних, релігійних та інших регуляторів, що існують у кожній окремо взятій країні (регіоні). Порівняння (зіставлення, протистав­лення) цих сукупностей, де мірою, підставою стає не право в його західній інтерпретації, а сукупність ре­гуляторів однієї, другої и іншої країни, причому кожна з них має свої особли­вості.

Компаративний підхід дає змогу здійснити вивчення зазначених про­блем на іншій філософській, теоре­тичній і методологічній основі, яка може бути позначена як регулятивний компаративізм, а використання й інших підходів, парадигм, що припус­кає багатомірне й комплексне дослі­дження регулятивів, — як регулятивізм чи філософія регулятивізму.

Для цієї статті було важливим по­казати недостатність, обмеженість для компаративного підходу понять пра­вової системи, правої сім´ї, європейського праворозуміння, обґрунтувати доцільність переходу до іншого розуміння реальності формування і регулятивів, що існують у житті, у повсякденності, де право є лише одним зі своєрідних регулятивів.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Берман Г. Дж. Западная традиция права : эпоха формирования. — М., 1998.

2. Синха Сурия Пракаш. Юриспруденция. Философия права. Краткий курс / пер. с англ. — М, 1996.

3. Демидов А. И. Политико-правовая жизнь : ненормативный аспект // Правовая политика и пра­вовая жизнь. — 2002. — № 3.

4. Вернадский В. И. Основа жизни — искание истины // Новый мир. — 1988. — № 3.

5. Давид Р. Основные правовые системы современности / пер. с фр. и вступ, ст. В. А. Туманова. М., 1988.

 

загрузка...
Top