Філософія права і філософські проблеми правознавства

Наявність суперечностей усередині теоретичних концепцій і між ними — справа звичайна. Тільки от що з ними робити? Мабуть, залишити їх у спокої та ретельно і за можливістю неупереджено описувати та класифікувати? Втім, діяти таким чином, посилаючись при цьому на важливість дотримання принципів плюралізму і толерантності, можна було б виключно в тому випадку, якщо б ці суперечності не мали логічного характеру. Логічні ж суперечності необхідно виявляти і вирішувати, і чим раніше, тим краще, бо алогічність мислення призводить до алогічності, тобто абсурдності, й наших вчинків.

Найбільш явною і назрілою суперечністю є суперечність у визначенні самого предмета філософії права: а) філософія права — це юридична дисципліна; б) філософія права — це філософська дисципліна.

Для початку хотілося б зазначити, що в таких «родинних» філософії права дисциплінах, як, наприклад, філософія природознавства або філософія історії, ця суперечність настільки очевидно себе чомусь не проявляє: більшість натуралістів не вважають, що філософія природознавства — це природно-наукова дисципліна, а більшість істориків, що філософія історії — це історична дисципліна. Мабуть, юриспруденція в чомусь більш філософічна, ніж названі (і не названі) науки? Судячи з того, якого значного поширення останнім часом набуває прагнення запровадити в юриспруденцію ціннісний підхід, багато теоретиків-юристів могли б відповісти на це запитання позитивно: адже саме філософії, а не науці, властиво вдаватися до категорії «цінність».

Втім, розмову про цінність нам доведеться тісно пов’язати з відстоюванням тези про відмінність предметів науки і філософії. Ми не можемо обійти цього питання, оскільки саме прагнення вважати філософію просто однією з наук служить підставою для виникнення цілого ряду серйозних суперечностей. Зокрема, саме такий підхід породжує спробу вирішити суперечність між двома названими визначеннями предмета філософії права «дуже просто», можна сказати, геометрично: шляхом оголошення останньої певною проміжною, прикордонною наукою, яка перебуває між наукою юридичною та наукою філософською. Адже вчинили ж так само фізики та хіміки, створивши на перетині своїх наук навіть не одну, а дві науки — фізичну хімію та хімічну фізику?

Проте філософія — це не наука, а особливий, цілком самостійний, хоча і тісно пов’язаний з наукою спосіб опанування світу людиною. І однією з найважливіших відмінностей філософії від науки є її екзистенціальність, суб’єктність, рефлективність, що, у свою чергу, передбачає постійне оцінювання нею світу і людини, яка живе в цьому світі й пізнає його. Досить згадати такі найважливіші, з точки зору І. Канта, питання, як «на що я смію сподіватися?» або «що я повинен робити, щоб бути людиною?» Іншими словами, людина оцінює світ як хороший, якщо той ставиться до неї прихильно і залишає надію на «благе» життя. Оцінює людина також і свою поведінку як правильну або неправильну.

Важко, проте, собі уявити, щоб І. Ньютон чи А. Ейнштейн могли оцінювати наявність гравітації або ж абсолютність чи відносність простору і часу як хороше або погане, правильне або неправильне. Та й оцінка поведінки історичних діячів видається мені аж ніяк не безпосереднім завданням історичної науки, а вже результатом філософського та ідеологічного осмислення затверджуваних нею фактів та їх узагальнень. Цінність присутня там, де є ті чи інші інтереси. У науки, звичайно, теж є інтерес, але один-єдиний, і він полягає в тому, щоб результатом її діяльності завжди було відкриття об’єктивних законів тієї чи іншої системи явищ. Таким чином, і цінність у науки одна — істина.

Сказане, до речі, стосується не лише науки, а й навіть мистецтва. Вже, здавалося б, що може бути більш «замішаним» на суб’єктивному інтересі, ніж художня творчість? Але і тут все не так просто, як здається на перший погляд.

М. Гайдеггер дуже обґрунтовано критикував А. Шопенгауера за хибне тлумачення ним визначення І. Канта, за яким «прекрасне є вільним від будь-якого інтересу». А. Шопенгауер зрозумів це визначення І. Канта як виправдання ним байдужості і згасання волі. Насправді ж, справедливо наголошує М. Гайдеггер, свобода від інтересу передбачає якраз максимальну напругу художника, і лише вона й дає предмет у чистому вигляді [1, 55]. І нічого дивовижного тут немає: адже мистецтво — це одна з форм суспільної свідомості, і проблема істинності відображення дійсності у формі художніх образів для неї цілком природна.

Настільки ж природним ми повинні вважати і прагнення юридичної науки, оскільки вона — наука, до однієї-єдиної цінності, яка полягає в тому, щоб її поняття і норми правильно відображали потреби й інтереси людей у нашому світі, який бурхливо змінюється, не відставали від цих змін і допомагали юристу-практику вміло регулювати і гармонізувати соціальні відносини.

Ну, а як же все-таки бути з філософією права? Плутанина полягає в тому, що саме так свого часу назвав свою позитивну науку про право відомий німецький юрист Г. Гуго, який тут же заявив, що зовсім не справа юриста займатися з’ясуванням походження природного права та іншими метафізичними проблемами. І що дивно, він був правий. Правота його, звичайно, не в тому, що він частину юриспруденції найменував філософією права і тим поклав початок сучасної суперечливої ситуації, а в тому, що юрист як учений не повинен займатися проблемами, якими має займатися філософ. Фізика, бійся метафізики! — застерігав І. Ньютон вчених. Ну, а якщо юристу все ж хочеться не тільки дізнатися, звідки бере свій початок головне поняття його науки — право, а й взяти участь у розробці цього поняття, тоді що? Тоді він повинен серйозно стати... філософом. Тобто включитися в коло співбесіди людей, які нині живуть або пішли від нас, які мислять про людину, її сутність та її призначення. Неперевершеним, поки ідеальним зразком такого вельми вдалого «сумісництва» можна вважати Івана Олександровича Ільїна.

Отже, філософія права — це розділ філософії, і займається вона суто філософськими питаннями. До цих питань, пов’язаних із граничними підставами буття Світу і буття Людини, належить і феномен права, пов’язаний з вільною волею людини. Особливо цікаві дослідження, що розвивають так звані рефлексорні традиції таких мислителів, як Б. Спіноза, Г. Лейбніц, І. Кант та ін. До таких належать дослідження Й. Фіхте. Воістину: «Пізнай самого себе і ти пізнаєш весь світ». Це і є філософська рефлексія — дослідження розумом своїх власних підстав, яке має на меті не тільки пізнання якогось особливого предмета, а також і самовдосконалення мислячого. Коли Й. Фіхте, створивши із займенника «Я» філософську категорію, виводить з неї всі основоположні права людини, він, звичайно, починає цю роботу не з нуля, а немовби підхоплює естафету від передуючих йому великих мислителів, незримо присутніх у скарбниці ідей його власного «Я», надаючи їх думкам свого особливого «фокусування». Право на життя в суспільстві, право на свободу, на суверенність особистості, на культуру — такою є, на думку Й. Фіхте, система природних прав [2; 3], властивих кожній людині за фактом її народження (і з сучасних позицій додамо: за фактом «народження» перших людей, тобто — роду людського).

Як можна бачити, справжня філософська рефлексія нічого спільного не має з довільними, суб’єктивістськими вигадками: всі права людини виводяться Й. Фіхте з поняття людини, з сенсу її буття, її діяльності. Система природних прав і становить вихідні людські цінності, оскільки лише через них, виключно з їх допомогою людина може стати і бути людиною. І ще один важливий висновок, який, на нашу думку, випливає з філософії права Й. Фіхте: можливість виведення невід’ємних природних прав з корінних умов самосвідомості свідчить про те, що природних прав немає без їх усвідомлення, тобто — без правосвідомості. Цей висновок кореспондується з ідеєю Т. Шардена, згідно з якою рефлексія — це взагалі історичний початок і логічне начало людини [4, 273-275].

Зрозуміло, будь-яка, в тому числі й фіхтеанська, філософсько-правова модель не може вважатися істиною в останній інстанції, вона вимагає подальшого розвитку, постійного обґрунтування практикою і науковими даними. Багато що зробив у цьому напрямі Г. Гегель. По-перше, він з’єднав рефлексивні висновки Й. Фіхте та інших філософів з онтологією, по-друге — розглянув поняття права не як статичне, а як таке, що становиться, сходить від абстрактного до конкретного (розвиток об’єктивного духу через етапи абстрактного права, моральності, моралі), по-третє, виокремив із системи природних прав людини головне, сутнісне — право на свободу. Втім, ще до Г. Гегеля це зробив І. Кант. Але Г. Гегель цю ідею розвинув, зробивши свободу суттю і метою розвитку не лише людського, а й світового духу [5].

Мені видається, що свобода залишається досить абстрактним поняттям, якщо не розуміти її як свободу творчості. Саме право на свободу творчості постає головною цінністю людини, бо дійсно є головною умовою реалізації сутності людини.

Сутність — це спосіб буття тієї чи іншої системи явищ, спосіб її формування та функціонування. Будь-яка система здатна розвиватися, залишаючись водночас самою собою, тобто зберігаючи свою сутність. Це, звичайно, стосується й соціальної системи. На всіх етапах і у всіх епохах свого розвитку людство зберігає в собі свою сутність як те, що конституює його всезагальність. Дуже вдало про співвідношення одиничного і всеза- гального сказав І. Ільїн: «Відношення це зводиться до того, що одиничне входить у всезагальне як його жива частина, а всезагальне входить в одиничне як його жива сутність» [6, 95].

Людину від тварин, разом зі здатністю рефлексувати, відрізняє і всезагальна її здатність — «здатність не приймати все, як є, а перетворювати те, що є, синтезуючи нові образи в нові реальності буття» [7, 108].

Отже, людина не є прив’язаною щільно і навіки до будь-якої специфічної життєдіяльності, а вільно творить і свій внутрішній, і свій зовнішній світ.

Оскільки людина в реальному житті — це не Робінзон Крузо на безлюдному острові, а суспільно-історична істота, природне право є правом людини мати і реалізовувати у складних і суперечливих умовах людського гуртожитку не лише свою волю до свободи, але й її важливий варіант, який Ф. Ніцше назвав «волею до влади». Право людини, яка живе в суспільстві собі подібних, змушене бути формальним за своєю формою: воно повинно передбачати формальну можливість (формальну свободу) будь-якій людині отримати владу в суспільстві (не обов’язково політичну). Але при цьому, оскільки ми говоримо про право і свободу, а не про неправо і свавілля — людина повинна отримати цю владу в цивілізованій формі. Іншими словами — отримати право реалізувати свої здібності й таланти. Це і є правом на свободу.

У результаті право виливається в рівність нерівних. Це — право на участь у постійному змаганні, конкурсі, доборі. Але при цьому людина повинна пам’ятати (точніше, повинна бути так вихованою): поле її змагання не «фюсис», а «номос», тобто до складу зовнішніх умов проходження цього вічного змагання входить писане або неписане право, яке людині не дано порушувати.

Зі сказаного, на нашу думку, випливає, що свобода і рівність не є, як багато хто вважає, такими умовами реалізації волі людини до свободи і влади, які взаємовиключають одна одну.

Отже, ми в найзагальніших рисах означили той філософський фон рефлексій, в межах якого філософія права виробляє загальнолюдське, універсальне поняття «право». Право як категорія в її сутнісному, принциповому вигляді виробляється виключно у процесі філософської рефлексії і є в цьому сенсі доюридичним та позаюридичним. Саме це право і має назву природного права. Взагалі кажучи, термін цей не дуже вдалий, оскільки слово «природа» багатозначне, і у зв’язку з цим «природне» може розумітися неадекватно: наприклад, як те, що протистоїть соціальному. Тут доречнішим був би термін «сутнісне право людини».

У такому підході, як нам видається, намічується певне «перегукування» з вихідними принципами лібертарно- юридичної концепції В. Нерсесянца. Особливо цікавим для теми нашої статті є проведене В. Нерсесянцем розрізнення «...права (як сутності) і закону (всіх джерел позитивного права) як явища» [9, 3].

В. Нерсесянц, як відомо, протиставляє свою концепцію концепції юснатуралізму з тієї причини, що «для прихильників юснатуралізму (від jus naturale — природне право) природне право — це єдине справжнє право, право в повному розумінні слова, тоді як державно встановлене та офіційно чинне право (тобто позитивне право) — право несправжнє, довільне, штучне, неприродне» [8, 6]. З таким догматичним юснатуралізмом, дійсно, не дуже хочеться мати справу. Ми у статті спираємося зовсім на інше, конкретніше, гегелівське розуміння природного права і поділяємо тверду впевненість Г. Гегеля в тому, що філософія права — це філософська дисципліна. До речі, В. Нерсесянц, один з найглибших знавців гегелівської філософії права, з розумінням і повагою ставиться до гегелівського трактування природного права [8, 14].

Отже, природне (сутнісне) право (право в його суті) — це право людини стати, бути і залишатися людиною. Як сказала б віруюча людина, це — її право відповідати своїй богоподібній сутності.

У зв’язку з цим природне право — це не просто право вимагати, а й право давати, право відповідальності. За своєю сутністю природне право людини — це право вільно рухатися в істинному напрямі. Право повинно розумітися в діалектичній єдності з обов’язком, а свобода — з відповідальністю.

І тоді, відповідно, позитивне право (за В. Нерсесянцем — закон, а «під законом в його розрізненні з правом мається на увазі офіційно-владне нормативне явище, тобто явище, яке має законну силу примусово-обов’язкового правила (норми)» [9, 4]) своїм ідеальним призначенням повинно мати завдання всіляко сприяти підтримці та здійсненню прагнення людей до нескінченної реалізації в собі цієї сутності.

Якщо, створюючи лібертарно-пра вову концепцію, В. Нерсесянц виступає як філософ, результатом рефлексійної роботи якого стало створення цікавого філософського концепту, то «чистий» вчений-юрист повинен акцентувати свою увагу на різноманітному за своєю формою і за своїм змістом прояві сутності права. Акцент із сутності права (воно береться як дане) переноситься вченим-юристом на його прояв.

С. Моісеєв у своєму курсі лекцій з філософії права пише так: «У цій праці ми виходитимемо з того, що філософія права — це застосування методу філософського аналізу до сфери права, критична рефлексія над основними поняттями та проблемами юриспруденції» [10, 7].

Чудово! Ось це дійсно частина науки юриспруденції, в якій не потрібно дублювати роботу філософів, але зате треба бути дуже добрим фахівцем-теоретиком-юристом, що не під силу більшості фахівців-філософів. Тільки назвати цю сферу філософування юристів слід не «філософією права», а «філософськими проблемами правознавства».

То що ж? «Біда, якщо пироги почне пекти чоботар, а чоботи шити пиріжник»?

Біда — не біда, але нічого доброго для розвитку взаємин між філософією і правознавством очікувати не варто, якщо філософ і юрист будуть безапеляційно нав’язувати один одному свої точки зору в тих питаннях, в яких опонент кожного з них, за визначенням, є компетентнішим. Ось де потрібний істинний плюралізм думок і толерантний тон дискусій!

З другого боку, не слід думати, що визнання факту певної автономності інтелектуальних роздумів філософа і юриста над проблемами права може призвести до жорсткого поділу предметів «філософії права» і «філософських проблем правознавства». Навпаки, той логічний поділ їх «повноважень», який проведено в цій статті, покликаний сприяти тому, щоб кожен філософ або вчений-юрист реально міг оцінювати свої можливості та обов’язки: у якій з цих двох сфер «зустрічі» філософії та юриспруденції він міг би виступити як активний творець, а в якій — як відносно пасивний споживач. Виключно в таких умовах філософія та теорія права перетворяться на «плідно сполучені посудини».

До того ж не будемо забувати про тих «каталізаторів» (і арбітрів) процесу розвитку цієї плідної співпраці, які, на зразок І. Ільїну, успішно опановують професійну специфіку і філософії, і права. Чисельне зростання тих дослідників філософських проблем права, кожен з яких має вчені ступені як у галузі філософських, так і в галузі юридичних наук, є дуже цікавою тенденцією, яка підтверджує, на думку автора цієї статті, її актуальність.

На закінчення автор статті повинен зізнатися: вище він процитував С. Моі- сеєва вибірково, оскільки далі той, окрім дійсно філософських проблем юриспруденції, перераховує і ті проблеми, якими покликана займатися філософія. Щоправда, цікаво і показово те, що якщо до останніх С. Моісеєв застосовує дещо пасивний вислів «розглядає», то до перших — такі енергійні дієслова, як «аналізує», «вирішує», «дає критичну оцінку». І це, як нам здалося, свідчить про те, що він відчуває подвійний характер тих проблем, які прийнято включати в курс дисципліни «філософія права». Про це ж саме, як здається, говорять і такі слова автора цієї цікавої книги: «У людини немає вибору між філософією і відсутністю філософії. Вибір є лише між «поганою» філософією і «хорошою». Філософія права вчить ясності і організованості юридичного мислення» [10, 8].

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Хайдеггер Мартин. Ницше : в 2 т. — М., 2006. — Т. 1.
  2. TOC o "1-5" h z Фихте И. Г. О достоинстве человека / Сочинения : в 2 т. — СПб., 1993. — Т. 1.
  3. Фихте И. /.Назначение человека / Сочинения : в 2 т. — СПб., 1993. — Т. 2.
  4. Тейяр де Шарден П. Феномен человека : сб. очерков и эссе. — М., 2002. — 553 с.
  5. Гегель Г. В. Ф. Философия права. — М., 1990. — 424 с.
  6. Ильин И. А. Философия Гегеля как учение о конкретности Бога и человека. — СПб., 1994. — 544 с.
  7. Михайлов Ф. Т. Избранное. — М., 2001. — 576 с.
  8. Нерсесянц В. С. Философия права : либертарно-юридическая концепция // Вопросы философии. — 2002. — № 3. — С. 3-15.
  9. Нерсесянц В. С. Философия права. — М., 2001. — 256 с.
  10. Моисеев С. В. Философия права. Курс лекций. — Новосибирск, 2003. — 203 с.
загрузка...
Top