Філософія права: деякі «вічнозелені» наукознавчі сюжети

Вступні зауваження. Однією з сучасних тенденцій розвитку вітчизняного загальнотеоретичного правознавства є, як вже доводилось зазначати, фундаменталізація його методології. Це знаходить вияв, зокрема, у неабиякій інтенсифікації в Україні філософсько-правових досліджень та у запровадженні викладання курсу філософії права у провідних вищих юридичних навчальних закладах, у «реставрації» вітчизняної філософсько-правової спадщини та у проведенні низки спеціальних науково-організаційних заходів.

Серед останніх вельми прикметним було проведення Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького спільно з Інститутом філософії імені Григорія Сковороди НАН України ще навесні 2003 р. першого круглого столу з актуальних проблем філософії права, а Національною академією внутрішніх справ України — науково-практичної конференції «Філософія права: стан і тенденції розвитку в Україні та світі»; на цій конференції було розширено склад фахової громадської організації «Всеукраїнська асоціація філософії права і соціальної філософії». А її представники (професор С. Максимов та ін.) згодом взяли участь у роботі усіх наступних конгресів Міжнародної асоціації філософії права і соціальної філософії, що відбулися у м. Лунді (Швеція, 2003 р.), м. Гранаді (Іспанія, 2005 р.), м. Кракові (Польща, 2007 р.), м. Пекіні (Китай, 2009 р.), м. Франкфурті (Німеччина, 2011 р.).

Вельми важливим було й започат- кування у 2003 р. Інститутом держави і права НАН України ім. В. М. Корецького та Чернівецьким національним університетом імені Юрія Федьковича публікації фахового журналу «Проблеми філософії права», який пізніше дістав статус одного з офіційних видань згаданої Міжнародної асоціації.

Нарешті, слід відзначити виокремлення ВАКом України філософії права у самостійну наукову спеціальність, з якої станом на початок минулого року було захищено 10 докторських і 67 кандидатських дисертацій [1, 550-557].

У зв’язку з цим потребують, гадаю, подальшого обговорення фундаментальні, власне наукознавчі проблеми філософії права, які й донині залишаються надто дискусійними. Обговоренню основних з них присвячено цю статтю.

Що є предметом філософії права?

Відповідь на це запитання має постати в результаті аналізу принаймні двох його аспектів: 1) змісту праворозуміння; 2) специфічних властивостей предмета науки філософії як такої.

Стосовно першого з них добре відомо, що інтерпретація поняття права ніколи не була й сьогодні не залишається односмисловою. Тому вже з огляду на це предмет філософії власне права, будучи явищем, так чи інакше, похідним від праворозуміння, не зможе змістовно витлумачуватись завжди, повсюди й усіма однаково. І якщо саме філософія покладає на себе місію визначати, що є правом або, інакше сказати, яке явище відображається зазначеним терміно-поняттям, то доводиться виснувати: скільки існувало й існує різних «філософій», стільки, мабуть, було й буде різновидів праворо- зумінь. А тоді, отже, проблема змістовної, неформальної уніфікації предмета філософії права може видатись взагалі принципово невирішуваною. (Видається досить прикметним те, що в одному з останніх вітчизняних підручників з філософії права розглядуване питання названо так: «дискусія про предмет філософії права») [з останніх праць див., напр.: 2, 7; 3, 8-25; 4, 5-33].

Плюралізм праворозуміння дістає вияв зазвичай у тому, що філософи та й, зрештою, юристи часто-густо абсолютизують певний варіант праворо- зуміння (скажімо, вважають правом одне з таких явищ (а висловлюючись більш точно — певні їх різновиди), як- от: свобода, справедливість, мораль, інтереси, деякі суспільні відносини, певні правила поведінки, деякі ідеї, внутрішній психічний стан, переживання, індивідуальний чи колективний досвід людини), а вже потім вдаються до філософського осмислення, освоєння обраного ними — причому небезпричинно! — праворозуміння. Але ж саме таке постулювання є, зі свого боку, продуктом і виявом певної світоглядно-філософської доктрини (ідеології, установки), яка, вочевидь, сформувалась невипадково.

Можливість неоднозначного праворозуміння породжується складно- структурністю, різнорівневістю, багатоякісністю того явища, яке відображають терміно-поняттям «право». Але це тільки можливість (гносеологічна передумова) плюралізації праворозуміння. Реальністю ж вона стає тоді, коли у процес інтерпретації поняття права включаються — причому зазвичай досить опосередковано, неявно, а іноді й неусвідомлювано — певні індивідуальні та групові інтереси (потреби), які зумовлюють акцентування (аж до неадекватного гіперболізування) того чи іншого аспекта, «зрізу» цього явища. (У цьому, гадаю, полягає друга — соціальна — передумова плюралізації праворозуміння.)

Визнання впливу цих двох чинників на неоднозначну світоглядно- філософську інтерпретацію онтології й сутності права та конкретизація цього впливу у процесі аналізу й оцінки різних філософсько-правових течій — це, по-перше, неодмінна складова демістифікації наукових уявлень про феномен права. А по-друге, це дає змогу раціонально пояснити, обґрунтувати ті чи інші типологічні характеристики праворозуміння, «вивести» їх як зі специфіки його предмета, так і з особливостей реальних умов існування, потреб та інтересів якоїсь частини суспільства або ж усього певного суспільства.

Як би там не було, але обґрунтування невипадковості (а в певних випадках, можливо, й навпаки — випадковості) виникнення й поширення тих чи інших поглядів щодо онтології та сутності права завжди залишатиметься актуальним завданням супільних наук, насамперед філософії права та загальної теорії права.

Ситуація принципово не змінюється й тоді, коли замість терміно-понят- тя «право» використовується термінологічний вираз «правова реальність» [5]. Скажімо, якщо у літературі обговорюється питання про філософські способи та рівні осмислення правової реальності, то віднесення того чи іншого явища саме до правового зазвичай попередньо не доводиться, а просто нібито постулюється. У такий спосіб, так би мовити, віз ставиться поперед коня: те, що має стати результатом, висновком філософсько-правових досліджень, береться за їх вихідний, першопочатковий пункт — постулюється начебто на віру.

Менш вразливим видається інший шлях: спочатку визначити в онтологічному аспекті гранично загально (а отже, значною мірою соціально беззмістовно) той феномен, котрий кваліфікується як право (правова реальність). А ось розкриття його сутності залишити тим філософсько-правовим «школам», кожна з яких вже змістовно досліджує найчастіше лише один з аспектів цього явища. (Хоча результати такого дослідження вона потім прагне поширити на все явище у цілому і вважає його сутністю те, що насправді є лише одним із його виявів.)

З огляду на викладене, можна вважати, що предметом науки філософії права є найзагальніші (гранично загальні) ті об’єктивні закономірності світу, які специфічно реалізовуються у процесах виникнення, структурування, функціонування й розвитку явища, відображуваного терміно-понят- тям «право». А сама ця наука становить, відповідно, систему знань про такі закономірності.

Філософія права і теорія права: загальне та відмінне. Втім, таке явище неминуче є спільним об’єктом дослідження двох самостійних наук: і філософії (конкретніше — соціальної філософії), і загальної теорії права. Проте кожна з них «освоює» цю — як мені вже колись доводилося висловлюватись — «спільну територію» під різними кутами зору.

У межах першої з них філософія права виявляє такі закономірності «права» (сказати точніше — закономірності того явища, котре відображається терміно-поняттям права), які притаманні усім без винятку явищам природи, суспільства й свідомості, чим якраз і забезпечується гранично загальний, тобто суто філософський, рівень знань про «право». У межах загальнотеоретичної юридичної науки філософія права виявляє саме специфіку прояву зазначених («філософських») закономірностей.

Нагадаю у зв’язку з цим запропоновану мною раніше концепцію право- державних закономірностей. Згідно з нею ними є об’єктивні, необхідні, сут
тєві й для певних умов сталі взаємозв’язки праводержавних явищ між собою, а також з іншими соціальними феноменами, які (взаємозв’язки) безпосередньо зумовлюють і формують якісну визначеність цих явищ, що виявляється в їхніх юридичних властивостях. Інакше кажучи, це такі зв’язки, які юридично (тобто державнообов’яз- ково) опосередковують соціальну детермінованість, структуру, функціонування й розвиток, а також соціальну впливовість праводержавних явищ. Наявність саме таких закономірностей якраз і є об’єктивною основою для виокремлення в усій системі суспільствознавства загальнотеоретичної юриспруденції (праводержавознавст- ва) як самостійної науки.

Отже, кожна з названих наук досліджує феномен права під кутом зору лише тих об’єктивних законів, які становлять їх відповідні предмети й котрі є об’єктивною, несвавільною підставою розрізнення, відмежування цих наук.

Методологія філософії права: поняття і складові елементи. Такою методологією є система концептуальних підходів, загальнонаукових і спеціальних методів та засобів дослідження її предмета, а також знання про закономірності їх застосування у пізнавальній діяльності.

Концептуальним підходом можна вважати побудовану на гранично загальних (філософських) категоріях світоглядну аксіоматичну ідею (засаду), яка постулює загальну стратегію дослідження, відбір досліджуваних фактів та інтерпретацію результатів дослідження. Серед такого роду підходів вирізняються, зокрема: матеріалістичний та ідеалістичний, діалектичний та метафізичний, гностичний та агностичний, персоналістичний та ко- мунітарний (колективістський), антропологічний (людиномірний), потре- бовий, комунікативний, герменевтич- ний, синергетичний та ін.

Концептуальний підхід реалізовується за посередництвом певних методів дослідження — як загально- наукових, так і власне філософсько- правових.

Філософсько-правові дослідницькі методи можна розуміти як процедури інтерпретації та застосування гранично загальних (філософських) категорій у процесі дослідження тих явищ, котрі відображаються терміно-понят- тям права (наприклад метод дослідження переходу кількісних змін відповідного явища в якісні).

Такі, а також загальнонаукові методи реалізуються за допомогою різноманітних способів (прийомів) дослідження. Способи (прийоми) дослідження — це зумовлені певним концептуальним підходом і відповідними йому пізнавальними методами діяль- нісні операції (інтелектуальні й фізичні), які спрямовані на встановлення та інтерпретацію тих явищ, що входять до складу предмета філософії права.

Втім, викладені щойно міркування є, ясна річ, лише однією з існуючих інтерпретацій поняття і структури методології філософсько-правової науки [6].

Гносеологічні постулати методологічної дисципліни у філософсько-правових дослідженнях. Радикальні зміни, котрих зазнали в останній чверті XX ст. праводержавні явища в усьому світі, особливо у країнах Центральної та Східної Європи, зумовили необхідність адекватної «реакції» на них із боку вітчизняного праводержавознавства.Приведення цієї науки у відповідність із соціальними реаліями потребує передусім її методологічного «переозброєння». Воно, вочевидь, стає можливим головним чином через звільнення її від колишньої адміністративно-командної заідеологізованості, демонополізацію та плюралізацію використовуваних нею підходів і методів. Це — необхідна передумова забезпечення свободи наукової творчості, істинності результатів пізнання праводержавних явищ, поступального розвитку філософсько-правової науки.

Сучасна методологічна ситуація в усьому суспільствознавстві України (та й інших країн колишнього СРСР), яка характеризується переходом від уніфікованої, єдино дозволеної, «одер- жавленої» методології до розмаїття методологічних засад, поширюється, так чи інакше, й на вітчизняне право- державознавство. Але методологічний плюралізм не повинен перетворюватись на методологічний анархізм, методологічну сваволю. Адже таке перетворення не сприятиме, а, навпаки, перешкоджатиме формуванню знань, адекватних предмету пізнання. Тому аби запобігти таким небажаним втратам під час дослідницького процесу, слід дотримуватись, гадаю, принаймні таких загальнометодологічних постулатів.

1. Об’єктивна зумовленість обраних методів дослідження його предметом. Саме предмет дослідження (тобто окремий різновид закономірностей об’єкта дослідження) «веде» за собою дослідницький метод, визначає межі його застосовуваності, придатності. (Скажімо, якщо йдеться про можливості застосування у праводержаво- знавстві математичних методів, то навряд чи можна не погодитись із таким твердженням: перш ніж рахувати, треба визначити, а що ж, власне, потрібно рахувати. Та відповісти на останнє запитання не спроможна жодна математична наука.)

2. Необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої можна довести й перевірити за допомогою певного об’єктивного критерію. Щоправда, не можна не бачити того, що у разі, коли істинність суспільствознавчих положень інтерпретувати як їх відповідність об’єктивним інтересам (потребам) окремих людей або окремих частин соціально неоднорідного суспільства, тоді неодмінно постане запитання: чи не доведеться визнавати плюралізм істин? Адже тоді, на перший погляд, таких істин зможе буде стільки, скільки існуватиме видів «часткових», групових (а тим більше — індивідуальних) інтересів. І чи не буде такий «плюралізм» своєрідним проявом агностицизму й виправданням будь-яких поглядів як «істинних», аби тільки вони відповідали чиїмось інтересам? Відповідь на це запитання видається такою: стосовно кожного суспільства, кожної соціальної групи, кожної людини істинні оціночні знання будуть мати тільки один — незмінний, неспростовний — зміст. Отже, й у цьому випадку об’єктивна істина, яку «прив’язано» до конкретного суб’єкта соціуму, буде тільки єдиною, однозначною.

3. Неодмінним показником прийнятності, евристичності певного дослідницького підходу (та й методу) має бути його спроможність сприяти виявленню, розкриттю соціальної сутності досліджуваних явищ, а не приховуванню, затушовуванню її. Такою сутністю, взагалі кажучи, є здатність явища задовольняти потреби, інтереси певної частини соціально неоднорідного суспільства (а у деяких випадках — й усього суспільства в цілому).

Тому дослідницький концептуальний підхід, за посередництвом якого виявляється така сутність, було мною у свій час (1985 р.) названо «потребовим [7, 12-28]. І можна стверджувати, що цей підхід є найбільш ефективним інструментом з’ясування соціальної сутності будь-яких явищ соціуму (зокрема й явищ правових та державних).

Цим і зумовлюється місце та роль такого підходу в усій системі концептуальних підходів до вивчення яких би то не було соціальних явищ. З одного боку, він не може абсолютизуватись, оскільки — як і будь-який інший підхід — має об’єктивні межі своєї за- стосовуваності, а тому й не підміняє та не витісняє інші дослідницькі підходи. Проте, з другого боку, останні втрачають свою евристичність, наукову ефективність, якщо залишається невідомою або ж спотворюється сутність тих явищ, котрі становлять їх об’єкт, тобто якщо застосування інакших підходів не спираєтья на осягнення цієї сутності.

Для використання потребового підходу у дослідженні сутності правових і державних явищ мають бути забезпечені принаймні дві передумови. По-перше, слід осягнути загальне розуміння потреб суб’єктів (що вимагає, зокрема, з’ясування співвідношення цих потреб з такими суміжними, «спорідненими» явищами, як інтереси, мотиви, цілі суб’єктів), а також виокремити основні різновиди таких потреб, зважаючи на їх класифікацію. По-друге, мають бути здобуті змістовні знання загальносоціальних, групових та індивідуальних потреб у тому суспільстві, де сформулювався, функціонує й розвивається досліджуване правове чи державне явище. За реалізації зазначених передумов якраз і стає можливим з’ясувати, чи спроможне таке явище бути засобом, інструментом задоволення певних — чи то індивідуальних, чи то групових, чи то загальносоціальних — потреб (і якщо здатне, то якою мірою).

Усі три наведені вище загальноме- тодологічні постулати видаються наукознавчими аксіомами: вони доведені реальною дослідницькою практикою багатьох поколінь учених.

Проте в сучасних процесах плюралізації суспільствознавчих підходів і методів зазначені аксіоми іноді ігноруються, внаслідок чого якраз і виникають ситуації методологічного «хаосу», еклектизму. Ці, можна сказати, методологічні аномалії найчастіше викликані таким:

  • використання певних загаль- нонаукових та інших методів дослідження поза межами їх застосовува- ності, тобто внаслідок абсолютизації, перебільшення їх евристичних можливостей (зокрема через ігнорування закономірної залежності між предметом і методом дослідження);
  • «оприродничування» філософ - ських і специфічних закономірностей праводержавних явищ (наприклад шляхом, так би мовити, біологізації, фізікалізації, космізації, концептуальних підходів до пізнання таких закономірностей, тобто спроб «виведення» останніх безпосередньо з положень тих чи інших природничих наук);
  • соціально-беззмістовна абст- рактизація понять про досліджувані праводержавні явища (найчастіше за посередництвом використання вкрай загальних, «загальнолюдських» термінів (чи виразів) без конкретно-історичної сутнісної інтерпретації смислу тих понять, котрі такими термінами позначаються). Проте чи мають ці поняття (скажімо, поняття основоположних прав людини) справді загально-, а не окремолюдський зміст, виявляється лише тоді, коли вони «заземлюються», тобто застосовуються в конкретних умовах місця й часу, чим, власне, й визначається їх соціально змістовне розуміння, смислове наповнення. А воно ж, як свідчить практика, нерідко буває досить неоднозначним, неодноманітним;
  • факторна «зрівнялівка», тобто визнання однакової, рівнозначної залежності досліджуваного праводержавного явища від численних різноманітних факторів, які на нього так чи інакше впливають. У такий спосіб затушовуються відмінності між необхідними й випадковими зв’язками явищ, утворюється підґрунтя для заперечення об’єктивних закономірностей у галузі права і держави й для дискредитації самого поняття про такі закономірності (зокрема, для підміни його більш широким, але менш змістовним поняттям «залежність»);
  • методологічна «зрівнялівка», тобто проголошення рівноцінності усіх методів дослідження, заперечення будь-якої їх субординованості (у той час як така субординованість об’єктивно зумовлюється багатогранністю досліджуваних явищ і наявністю різних рівнів дослідження);
  • термінологічна мімікрія, тобто словесне, так би мовити, «перевдягання», як-то кажуть, зміна найменувань, «вивісок» дослідницьких підходів і методів. Йдеться про такі випадки, коли внаслідок своєрідної термінологічної алергії колишні назви (навіть справді дискредитовані спотвореною практикою використання позначува- них ними понять) замінюються іншими, новітніми термінами, котрі хоча й звучать надто «модерно», проте реально використовуються, інтерпретуються у тому ж самому значенні (смислі), зречення від якого було нібито задекларовано.

Отож, уникнення зазначених «методологічних аномалій», дотримання наведених вище наукознавчих постулатів, аксіом — необхідна передумова ефективності процесів плюралізації методології юридичної науки.

Все викладене свідчить, як видається, про підставність вимоги дотримання методологічної дисципліни (безперечно, не формально уніфікованої, не «одержавленої»). Звільнення методології від адміністративно-командної ідеологічної запрограмованості не означає її свободу від фактологічної, логічної й, врешті-решт, істиннісної дисципліни, свободу від необхідності вдаватися до такого визначального критерію прийнятності методології дослідження, як реальні наслідки впровадження його результатів у суспільну практику. Саме ця практика й «вирішує», якою ж має бути методологія філософії права та й загалом праводержавознавства.

Ця ж практика переконливо довела й доводить, що ніколи не існувало, не існує й не існуватиме методології філософії права, праводержавознавст- ва, цілком нейтральної у соціально змістовному аспекті, тобто методології, так би мовити, соціально дистильованої, «очищеної» від впливу на неї загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд — чи то безпосередньо, чи то опосередковано — завжди залишається конкретним продуктом, своєрідним «випаровуванням» певних соціальних і природних умов існування тієї частини соціально неоднорідного суспільства, інтересам якої об’єктивно (тобто іноді навіть незалежно від суб’єктивних намірів дослідника) відповідають, «слугують» результати пізнавальної діяльності.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Довідник про автореферати виконаних в Україні за 1991—2009 роки дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата юридичних наук / уклад. : В.К. Грищук, Б. О. Кирись, О. Ф. Пасєка. — 2-ге вид., доповн. — Л., 2010. — 568 с.
  2. Філософія права : підруч. / за ред. О. Г. Данильяна. — Х., 2009. — 208 с.
  3. Максимов С. І. Філософія права : сучасні інтерпретації : вибр. праці : статті, аналітичні огляди, переклади (2003—2010). — Х., 2010. — 336 с.
  4. Философия права. Курс лекций : учеб. пособие : в 2 т. / отв. ред. М. Н. Марченко. — М., 2011. — Т. 1. — 532 с.
  5. Максимов С. И. Правовая реальность : опыт философского осмысления. — Харьков, 2002. — 328 с.
  6. Малахов В. П., Эриашвили Н. Д. Методологические и мировоззренческие проблемы современной юридической теории : моногр. — М., 2011. — 431 с.
  7. Рабинович П. М. Социалистическое право как ценность. — 2-е изд., стереотип. — Одесса, 2006. — 167 с.
загрузка...
Top