Етапи становлення та розвитку наукових поглядів на природу і роль правових фікцій

Генезис наукової думки про сутність фікцій у праві характеризувався різкими коливаннями — від визнання до ігнорування самої ідеї правової фікції. Так, Р. Ієрінг (1818-1892 рр.) характеризував правові фікції як «юридичну брехню, освячену необхідністю», як «технічний обман». Однак юридична фікція активно використовувалася ще стародавніми римлянами і була позитивно сприйнята й інтегрована у правові системи багатьох європейських країн [1, 202].

Зазначений характер у генезисі наукової думки був зумовлений, насамперед, складністю сприйняття фікції як явища у праві, його багатогранністю. Останнє підтверджує наявність особливостей у галузевій правотворчості, а також плюралізм наукових підходів щодо розуміння фіктивного у праві. У зв’язку з цим потребують вивчення тенденції розвитку вчень про правові фікції, які є невід’ємною складовою генезису наукової думки про право.

Слід зазначити, що генезис наукової думки щодо фікцій у праві отримав певний ступінь вивчення у дослідженнях російських вчених. Так, усі дослідники визначають, що правові фікції беруть початок у римському приватному праві [2, 12; 3, 11; 4, 8]. Однак зазначений висновок був зумовлений сприйняттям фікцій з позицій юридичної техніки. Якщо ж досліджувати фікцію з позицій історико-правових, соціальних, то можна зазначити, що вчення про фікції формувалось із формуванням природно-правової думки, становлення якої пройшло ряд етапів: античність, Середньовіччя і Новий час. В епоху античності вчення про природне право сформувалось як міфологія права. Надалі право природи (Physis) і позитивне право (Nomos) протиставлялися одне одному. Особливе значення для розвитку майбутньої західноєвропейської і, зокрема, німецької філософії права мали вчення Платона, Арістотеля і римське право [1, 10].

В історії становлення і розвитку наукових поглядів на природу і роль правових фікцій можна виокремити декілька етапів цього процесу.

Пріоритетне значення набуває етап, коли відбувалося теоретичне осмислення правової фікції на підставі прикладів римського приватного права, а також сучасного права. До теорії фікції часто вдавалися при обґрунтуванні різноманітних юридичних конструкцій при вивченні їх природи. Фікцію розглядали як надзвичайний захід, до якого вдаються у разі крайньої необхідності, коли право не «встигає за фактичними явищами», або заходи встановлення для «відомого фактичного субстрату юридичного значення, яке саме по собі цьому субстрату абсолютно не підходить». На цьому етапі, як зазначає Г. Дормідонтов, «юристи охоче вдавалися до допомоги вигадки й охоче відшукували фікції в джерелах... нібито змагалися між собою у відшукуванні та створенні нових фікцій» [5, 118].

Принципово новий підхід до сутності правової фікції був обґрунтований професором Демеліусом у монографії, присвяченій зазначеній проблемі, яка вийшла друком у ХІХ ст. У ній учений зазначав, що фікції можуть бути визначені як норми права, що врегульовують певне фактично існуюче відношення, завдяки чому воно може бути прирівняне до іншого відношення — юридично нормованого. При цьому обидва відношення — і фактичне, врегульоване фікцією, яка є по суті нормою, і нормативно врегульоване прирівнюються за своєю юридичною природою до зразка. Це положення, сформульоване професором Демеліусом, зазначене у монографії Г. Дормідонтова [5, 120]. Професор Демеліус вважав, що використання правових фікцій у матеріальному праві є штучним засобом, який застосовується задля пояснення існування певних явищ правового життя, обґрунтування їх природи. Зокрема, зазначене стосується фікції юридичної особи, усиновлення тощо. При цьому поява такого штучного засобу є результатом нерозвиненості науки [3, 20].

Наукова думка щодо фікцій отримала подальший розвиток у працях німецького вченого-правознавця Бірлінга. Вчений наголошував саме на допоміжному характері правових фікцій і зазначав, що вони не можуть бути сприйняті наукою як самостійне явище. Зазначалось, що фікція як допоміжний засіб використовується задля полегшення юридичного мислення або викладення, «для пов’язування відомих істин чи пошуку нових». На підставі цієї точки зору була обґрунтована думка і про можливість використання фікцій у законодавстві задля полегшення нормативного матеріалу [3, 20; 6, 85].

Наприкінці ХІХ ст. російська юридична думка була збагачена монографією професора Д. Мейєра «О юридических вымыслах и предположениях, о скрытых и притворных действиях». Вчений здійснює класифікацію правових явищ, які мають відношення до фікцій. До класифікації вчений включає «визначення, розраховані на відомі факти, які одержують силу, хоча останніх ми не вбачаємо»:

«1) вигадане існування факту, про який відомо, що він зовсім не існує або існує в іншому вигляді: відносяться сюди так звані вигадки права — fictines juris;

2) існування факту не розкрито з безсумнівністю, але воно більш-менш імовірне і тому передбачається, і визначення, що належать до нього, йдуть у хід: тут висновок про факт називається припущенням, preasumptio;

3) існування факту виражається іншим фактом — близьким йому або еквівалентом;

4) юридичні визначення віднесені до факту, що виставляється існуючим замість іншого факту, що власне підлягає тим юридичним визначенням» [7, 54; 1, 204].

Наукові положення, сформульовані Д. Мейєром, були розвинені у працях Г. Дормідонтова. Не суперечать зазначеному науковому погляду теоретичні положення, обґрунтовані Г. Меном. Вчений називав фікцію одним із чинників, за допомогою яких закон приводиться у відповідність до потреб суспільства. При цьому цей чинник визначено першим [1, 204].

Існуючи і розвиваючись протягом декількох століть, теорія фікцій практично не піддавалася критиці. Проте, починаючи з другої половини XIX ст., деякі вчені висловлювалися проти цієї теорії, спираючись при цьому на різні принципи.

Не погоджуючись із теорією правової фікції Савіньї, його опоненти так чи інакше у своїх доводах погоджуються з тим, що юридична особа не цілком реальний суб’єкт права. Цікаво, що теорія фікції, створена в середні віки, розроблялася тільки в німецькій літературі, але й тоді вельми багато хто з німецьких юристів прагнув «вигнати» фікцію із вчення про юридичних осіб. Французька юриспруденція, навпаки, ніколи не була схильною заглиблюватися у тонкощі цієї теорії. Допускаючи уособлення різних союзів і установ, що існують у римському праві, французькі юристи, а також і бельгійські, приймають ці союзи й установи за суб’єкти прав, відмінні від фізичної особи. Вони в цілому стоять на визнанні фікції, але утримуються від будь-якого аналізу їх природи й обмежуються дослідженням та інтерпретацією ухвал позитивного права, що належать до них. Теорія Савіньї викликала докори у формальності та поверховості. Але ці докори легко відобразити простим зауваженням: зазначена теорія до того саме і прагне, щоб бути суто формальною і суто юридичною.

Теорію фікції в Росії підтримували такі вчені, як А. Гуляєв, Г. Шершене- вич та ін. Вчення про фікції будувалося на основі вивчення римського права. Насамперед вчені шукали причини появи фікцій у праві, їх необхідність. За відповіддю вони зверталися до римського права. Дослідники римського права XIX ст. залишили майбутнім поколінням думки про фікції, які заслуговують на увагу.

За законним приписом за відомих обставин факт, який насправді не настав, приймається за той, що настав, щоб до випадку, в якому має місце фікція, одержав застосування той юридичний результат, який закони власне і визначили тільки на випадок, коли вигадана подія мала місце; ухвалення того, що не трапилося, або того, чого немає в наявності, є необхідним, щоб без шкоди для юридичної послідовності застосовувати старе право до нових відносин. Фікція — це юридичне ухвалення факту (позитивного або негативного) в суперечності з дійсністю з метою створити штучним шляхом історичну або догматичну підставу для відомих юридичних правил, які потрібні з точки зору справедливості або користі, але не можуть бути обґрунтовані засобами досі діючого права. Суть фікції полягає у застосуванні відомої юридичної якості для цього фактичного складу, позбавленого цієї кваліфікації. Суть фікцій взагалі та правових зокрема полягає в уподібненні або, правильніше, у прирівнюванні того, що фактично існує, до того, чого насправді немає у цьому випадку, але що буває і є юридично нормованим вже раніше. Подібне розуміння фікції припустиме тільки в частині фікцій історичних (наприклад фікцій преторського права, які утворювалися під час правозастосування і спочатку в право закладені не були), але непридатне для фікцій, які були закладені в право спочатку (наприклад визнання громадянина померлим тощо), оскільки стосовно цих фікцій не можна сказати, що вони мають на меті застосування старого права до нових відносин, тому що вони самі є право. Фікції преторського права мали на меті обхід закону, оскільки претори не могли відміняти або змінювати закон. Початкові ж фікції, що вже містилися у правових актах того часу, самі являли собою закон.

Вчені, надаючи поняття правової фікції, визначали її в основному як прийом поширення старого права, маючи на увазі саме фікції преторського права (Демеліус називає їх судовими фікціями). У цьому сенсі вони мали рацію, оскільки аналізували римське право не в міру його створення, а весь масив відразу, розглядали фікції тільки з погляду їх належності одній правовій системі, одній території, одному виду державного і суспільного устрою.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Іванський А. Й. Роль юридичних фікцій у регулюванні відносин фінансово-правової відповідальності // Форум права. — 2008. — № 3. — С. 202-207
  2. Душакова Л. А. Правовые фикции : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / Волгоград. акад. МВД России. — Волгоград, 2004. — 199 с.
  3. Марохин Е. Ю. Юридическая фикция в современном российском законодательстве : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / «Теория и история права и государства; история учений о праве и государстве». — Ставрополь, 2004. — 179 с.
  4. Курсова О. А. Фикции в российском праве : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01. — Нижний Новгород, 2001. — 193 с.
  5. Дормидонтов Г. Ф. Классификация явлений юридического быта, относимых к случаям применения фикций : юридические фикции ; презумпции ; скрытные, символические, притворные и мнимые действия ; фидуциарные сделки. — Казань, 1895. — 176 с.
  6. Bierling. Zur Kritic der juristischen Grundbegriffe. — 1883. Th. 2. — S. 85.
  7. Мейер Д. И. О юридических вымыслах и предположениях, о скрытых и притворных действиях, 1854 // Избранные произведения по гражданскому праву. — М., 2003. — 426.
загрузка...
Top