Джерела кримінального права в Україні

Вступ

1. Поняття джерел кримінального права України

2. Конституція України як джерело кримінального права

3. Кримінальний кодекс України як джерело кримінального права

4. Некримінальні закони та підзаконні акти як джерела кримінального права

5. Рішення Конституційного Суду України як джерела кримінального права

6. Постанови Пленуму Верховного Суду України як джерела кримінального права

7. Міжнародні конвенції, угоди та протоколи як джерела кримінального права

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Джерело права- це форма (спосіб) існування правових норм, явка перетворює право (як волю) в об'єктивовану реальність. Право як об'єктивована реальність існує в певних формах (в літературі навіть нерідко ототожнюють поняття "джерело права" і "форма вираження права") [2, с. 19].Без такої об'єктивації державна воля народу не може стати матеріальною рушійною силою, яка творить право. Творення права - явище надзвичайно складне і багатогранне. В одних випадках таке творення втілюється в юридичних діях (звичайних актах) державних органів чи безпосередньо народу (його частини), в інших - в письмових актах - документах. Світова практика знає чимало джерел права. Це - акти-документи, традиції, правові (в тому числі й конституційні) звичаї, правові прецеденти. У більшості випадків вони складають систему джерел права (відповідно - систему джерел галузі права). Все це повною мірою стосується й конституційного права, яке також має відповідну систему джерел.

Актуальність: важливе значення має вирішення питань про характер, зміст, генезис (походження) та особливості джерел конституційного права України. Кримінальне право України у період суверенності і незалежності характеризується множинністю джерел. Це система внутрішніх національних кримінальних законів та міжнародно-правових актів, що містять норми кримінального права.

Концептуальним джерелом, яке містить норми прямої дії, є Конституція України. Вона має вищу юридичну силу. Тому всі кримінально-правові норми повинні відповідати Конституції. Якщо прийнята кримінально-правова норма суперечить положенням Конституції, то така норма втрачає юридичну силу автоматично або ж не може її набути. Тоді, згідно зі ст. 8 Конституції, має застосовуватися норма Конституції як норма прямої дії.

Мета: розкрити джерела кримінального права України.

Основні завдання:

1. розкрити поняття „джерела кримінального права”;

2. характеристика Конституції України, як одного з головних джерел кримінального права;

3. охарактеризувати Кримінальний Кодекс України з точки зору джерела кримінального права;

4. дати визначення некримінальним законам та підзаконним актам як джерелам кримінального права;

5. охарактеризувати рішення Конституційного Суду України як одне з джерел кримінального права;

6. розкрити постанови Пленуму Верховного Суду України як джерела кримінального права;

7. розкрити Міжнародні конвенції, угоди та протоколи як джерела кримінального права.

1. Поняття джерел кримінального права України

Кримінальне право України у період суверенності і незалежності характеризується множинністю джерел. Це система внутрішніх національних кримінальних законів та міжнародно-правових актів, що містять норми кримінального права.

Концептуальним джерелом, яке містить норми прямої дії, є Конституція України. Вона має вищу юридичну силу. Тому всі кримінально-правові норми повинні відповідати Конституції. Якщо прийнята кримінально-правова норма суперечить положенням Конституції, то така норма втрачає юридичну силу автоматично або ж не може її набути. Тоді, згідно ст.8 КУ, має застосовуватися норма Конституції як норма прямої дії. На підставі ст.8 КУ має застосовуватись конституційна норма і тоді, коли певне положення кримінально-правового характеру не врегульоване кримінальним законом, але передбачене КУ. Згідно зі ст.61 КУ, яка виключає повторну юридичну відповідальність одного виду за одне й те саме правопорушення, юридичну силу втратила ч.3 ст.5 КК, що передбачає повторну кримінальну відповідальність за злочин, вчинений за кордоном, якщо винна особа за цей злочин вже понесла покарання за межами України, але з тексту КК формально ще не вилучена.

Для неухильного дотримання положень КУ Пленум ВС України у постанові “Про застосування КУ при здійсненні правосуддя” від 01.11.1996р. №9 зобов‘язує суди при розгляді конкретних справ оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору відповідності його КУ (п.2).

Основним національним джерелом кримінального законодавства є КК України, де сукупність кримінально-правових норм об‘єднана у відповідні глави та систематизована у певній послідовності. Чинним є КК 2001 р. із доповненнями і змінами.

Джерелом кримінального законодавства є й окремі некодифіковані кримінальні закони, які діють паралельно з КК. Із прийняття ЗУ “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10.12.1991р. статусу джерела кримінального права набули укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори, які становлять невід‘ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства [4, с.23].Міжнародні кримінально-правові норми, що стосуються Загальної частини кримінального права, як норми-принципи безпосередньо, не зазнаючи ніяких змін, імплементуються у національне законодавство України. Такими є норми 4-х Європейських Конвенцій, ратифікованих Україною 22.09.1995, які для України набули чинності з 01.01.1996, а також норми Конвенції країн СНД “Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних відносинах” 1993р. (Мінська Конвенція), яка набула чинності для України 14.04.1995 [4, с. 24].

Джерелами кримінального права, згідно зі ст.52 КУ, можуть бути і рішення Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів чи їх окремих положень. Такі закони чи їхні окремі положення втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність.

2. Конституція України як джерело кримінального права

Концептуальним джерелом, яке містить норми прямої дії, є Конституція України. Вона має вищу юридичну силу. Тому всі кримінально-правові норми повинні відповідати Конституції.

Конституція України на найвищому законодавчому рівні закріплює відносини, що виникають і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу України. І це закономірно, оскільки Конституція має абсолютну вищу юридичну силу, а всі інші акти повинні беззастережно їй відповідати.

Безумовно, Конституція – особливий акт в системі джерел конституційного права. Конституція – це акт установчого характеру, акт установчої влади, який започатковує підвалини, основи конституційного ладу, на ґрунті якого будуються і функціонують усі інші відгалуження влади.

З одного боку, Конституція – це надзвичайно постійний, стійкий політико-правовий документ, про що свідчить, зокрема, порядок зміни її положень. Державознавці з цього приводу кажуть про “жорсткість” Конституції.

З іншого – Конституція не може враховувати розвиток суспільних відносин. Консерватизм Конституції – явище небажане, оскільки перетворює її в гальмо соціального прогресу. Життя владно вимагає вчасного внесення змін і доповнень до Конституції. Завдання полягає в дотриманні раціонального співвідношення між стабільністю і динамізмом Конституції.

Функції Конституції, серед яких особливе значення мають установчі, інтегруючі, системотворчі та інші функції.

Конституція вносить системність у право, є ефективним системоутворюючим фактором правової системи, закріплює вихідні засади формування і дії національного права, наповнює його своїм змістом, пронизує єдиними принципами і ідеями.

Норми Конституції “вливаються” в норми інших галузей права, є їхнім джерелом.

Роль Конституції полягає в тому, що вона забезпечує збалансованість публічних і приватних засад у праві насамперед тим, що закріплює багатоманітність власності, її статус і співвідношення між її видами, соціальну спрямованість (функцію) держави тощо. Цим самим Конституція закладає основи цивільного права. Іншими словами: нормуючи відносини між суб’єктами влади і підпорядкованими цій владі, Конституція утверджує себе як головне джерело публічного права, а конституційне право є його основною галуззю.

3. Кримінальний кодекс України як джерело кримінального права

Основним національним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, де сукупність кримінально-правових норм об'єднана у відповідні глави та систематизована у певній послідовності. Чинним, як зазначалось, є КК 2001 р, із доповненнями і змінами.

Кримінальне законодавство - це система законів, уведених у дію вищими законодавчими органами державної влади, які визначають основи і принципи кримінальної відповідальності, встановлюють, які суспільна небезпечні дії є злочином і яке покарання може бути застосоване до особи, котра його вчинила.

Все кримінальне законодавство України зараз представлено у Кримінальному кодексі України. Він складається з Загальної та Особливої частин. У Загальній частині представлено норми загального значення, які визначають основи кримінальної відповідальності, дають поняття злочину, називають види покарання за злочини та ін. В Особливій частині Кодексу визначається кримінальна відповідальність за окремі злочини. Норми Загальної частини можна застосовувати лише на базі Особливої частини. Загальна та Особлива частини - це дві тісно пов'язані, взаємозумовлені підсистеми права, що взаємодіють. Вони складаються з глав і статей. Статті Загальної частини - це нормативні приписи, що визначають загальні положення та категорії кримінального законодавства. Вони здебільшого є єдиним цілим і не поділяються на структурні елементи. Статті Особливої частини складаються з двох елементів: диспозиції та санкції. Диспозиція дає ознаки забороненої поведінки. Санкція визначає вид і міру покарання, що застосовується в разі, якщо вчиняються діяння, визначені диспозицією.

Кримінальний кодекс України діє відносно певних осіб, у певних просторових і часових межах.

Всі особи, які вчинили злочин на території України, підлягають відповідальності згідно з чинним Кодексом. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які згідно з чинними законами й міжнародними договорами непідсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочинів на території України вирішуються дипломатичними засобами.

Громадяни України, які вчинили злочин за межами України, підлягають кримінальній відповідальності згідно з чинним Кодексом, якщо їх притягнуто до кримінальної відповідальності, і передаються до суду на території України.

На цих же підставах несуть відповідальність особи без громадянства, які знаходяться в Україні, а злочин вчинили поза її межами. Якщо зазначених осіб уже було покарано за кордоном, суд може пом'якшити призначене їм покарання чи повністю звільнити від нього.

Іноземні громадяни за злочини, вчинені за межами України, підлягають відповідальності за Кримінальним кодексом України у випадках, передбачених міжнародними договорами.

Злочинність і покарання діяння визначається законом, який діє під час скоєння цього діяння.

Закон, який знімає покарання за певне діяння чи (пом'якшує його, має зворотну силу, тобто діє з моменту його прийняття на оцінку діянь, здійснених до його .видання. Закон, який установлює покарання за діяння, що раніше не каралось, чи обтяжує покарання, зворотної сили не має.

Прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. новий КК України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р., є знаменною віхою в становленні України як правової держави. Він є першим фундаментальним кодексом, прийнятим внаслідок проведення в Україні правової реформи, яка ставить своїм завданням кодификацію найважливіших галузей права. Новий КК є базовим для майбутніх Кримінально-виконавчого і Кримінально-процесуального кодексів України. Кримінально-виконавчий кодекс має визначати порядок і умови виконання кримінальних покарань, система, підстави і порядок застосування яких встановлені саме в КК.

Кримінально-процесуальний кодекс покликаний визначити ту процедуру, в ході якої встановлюється винність особи у вчиненні злочину. Вихідним тут є положенні ч. 2 ст. 2 КК, відповідно до якої особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Робота над проектом нового КК тривала більше восьми років, і він є результатом колективної праці вчених, практичних працівників, комітетів Верховної Ради України і, звичайно, народних депутатів України, що і прийняли цей кодекс. Положення КК цілком ґрунтуються на приписах Конституції України, відповідають потребам сучасного життя, відображують зміни, що сталися в політичній, економічній і соціальній сферах нашого суспільства. Він покликаний сприяти розвиткові України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Основними концептуальними положеннями КК є:

1) кримінально-правова охорона основ національної безпеки України, особи, її прав і свобод, власності і всього правопорядку від злочинних посягань;

2) закріплення принципу, що КК - це єдиний законодавчий акт, який включає в себе всі закони України про кримінальну відповідальність.

3) закріплення основного принципу цивілізованого кримінального права "немає злочину - немає покарання без вказівки на це в кримінальному законі";

4) наявність в діях особи ознак складу злочину, встановленого (описаного) в кримінальному законі, - єдина підстава кримінальної відповідальності;

5) закріплення принципу особистої і винної відповідальності;

6) посилення відповідальності за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів з наданням можливості (шляхом введення альтернативних санкцій) застосування до осіб, що вчинили менш тяжкі злочини, покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. Введено, наприклад, таке покарання, як громадські роботи;

7) наявність низки норм, спрямованих на посилення боротьби з організованою злочинністю (наведено поняття організованої злочинної групи, злочинної організації, створені спеціальні склади злочинів про відповідальність організаторів і учасників організованих груп, передбачена відповідальність за вчинення терористичного акту та ін.);

8) введення системи покарань, розташованих від менш суворого до більш суворих, що забезпечує справедливість кари залежно від тяжкості злочину і особи засудженого. Істотне зниження санкцій порівняно з КК 1960 р.;

9) наявність широкого переліку норм, що встановлюють можливість звільнення від кримінальної відповідальності (при дійовому каятті, примиренні з потерпілим у справах про злочини невеликої тяжкості та ін.), а також від покарання (наприклад, при звільненні з випробуванням, при умовно-достроковому звільненні та ін.).

10) відмова від покарання у виді смертної кари і заміна її довічним позбавленням волі. Відмова від поняття особливо небезпечного рецидивіста;

11) наявність низки заохочувальних норм, що стимулюють позитивну посткримінальну поведінку (наприклад, звільнення від відповідальності учасника організованої групи, який повідомив в органи влади про діяльність цієї групи і сприяв її розкриттю, та ін.);

12) включення в Загальну частину самостійного розділу про відповідальність неповнолітніх, норми якого з урахуванням віку в багатьох випадках пом'якшують відповідальність порівняно з дорослими злочинцями;

13) значне перевищення за обсягом КК 1960 р. (більш ніж на 150 статей), але це не означає, що новий КК цілком відкидає норми, які містяться в КК 1960 р. Багато з них витримали випробування часом, передбачені у всіх кримінальних кодексах цивілізованих країн і тому збережені в новому КК (наприклад, положення про неосудність, умисел і необережність, необхідну оборону, давність, види вбивств, характеристику тілесних ушкоджень та ін.). Деякі норми КК 1960 р. були незначно змінені і доповнені (наприклад, статті про готування до злочину, окреслення видів співучасників, формулювання диспозицій статей деяких злочинів, у тому числі проти власності, господарських злочинів та ін.). І таке положення є природним, тому що наступність у праві, в тому числі кримінальному, - найважливіша тенденція розвитку всієї правової матерії;

14) КК поділено на Загальну і Особливу частини. Загальна частина (статті 1-108) включає норми загального характеру: про завдання КК, підстави кримінальної відповідальності, чинність закону в часі і просторі, поняття злочину і його види, вік відповідальності, умисел і необережність, співучасть у злочині, повторність і рецидив злочинів, норми про. звільнення від кримінальної відповідальності, поняття і мету покарання, його види, призначення покарання і звільнення від нього та деякі інші. Особлива частина (статті 109-447) містить норми, в яких передбачена відповідальність за окремі види злочинів і зазначені покарання, застосовувані до осіб, що їх вчинили. Це злочини проти основ національної безпеки України, проти особи, її конституційних прав і свобод, проти власності, злочини у сфері господарської діяльності, у сфері охорони довкілля, проти громадської безпеки, безпеки виробництва і транспорту, проти здоров'я населення, громадського порядку і моральності, авторитету органів державної влади і органів місцевого самоврядування, у сфері службової діяльності, проти правосуддя, порядку несення військової служби, проти миру і міжнародного правопорядку та ін.

Новий КК, прийнятий на перспективу, діятиме тривалий час, що, однак, не означає, що в нього не вноситимуться відповідні зміни і доповнення. Розвиток суспільства, поява якихось нових тенденцій у структурі злочинності, виявлення в ході правозастосування окремих недоліків конкретних норм КК можуть викликати необхідність у таких змінах і доповненнях. Законодавець не може допустити, щоб КК відставав від потреб реального життя, і повинен усувати таке відставання шляхом внесення в нього необхідних законодавчих новел [12, с. 51]

4. Некримінальні закони та підзаконні акти як джерела кримінальногоправа

Джерелом кримінального законодавства є й окремі некодифіковані кримінальні закони, підзаконні акти. Розглянемо їх.

Крім внутрішньої, розрізняють також зовнішню форму права, або джерела права. Це способи юридичного виразу права, його організація в належну юридичну оболонку.

Право завжди повинно мати певну форму, тобто бути формалізованим, а форма мусить бути змістовною, тобто містити певний текст, виражений юридичною мовою, і мати певне смислове навантаження. Якщо норма не вміщена в певну форму, то вона залишається нормою поведінки, але не є нормою права.

До зовнішньої форми (джерел) права відносять: нормативний акт; правовий звичай; судовий чи адміністративний прецедент; нормативний договір.

Правовий звичай - санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру.

Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент - рішення компетентного органу держави, якому надається формальна обов'язковість під час розв'язання всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ.

Нормативний договір - об'єктивно формально обов'язкові правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб'єктів і забезпечуються державою (наприклад, договір про утворення федерації, колективний договір).

Нормативно-правовий акт - рішення компетентних суб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою та породжує юридичні наслідки.

Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти.

Закони - нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні. Крім конституції країни, є ще такі види законів; конституційні; органічні; звичайні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка проявляється в тому, що:

- ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати закони, змінювати чи скасовувати їх;

- усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів;

- у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону;

- тільки законодавчий орган може потвердити чи не потвердити прийняття закону в разі повернення його Президентом за відкладного вето. Підзаконні нормативно-правові акти - результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об'єднань із встановлення, впровадження в дію, зміни і скасування нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів. Розрізняють такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали:

- нормативні акти Президента України;

- акти Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду України, Конституційного Суду України, Генерального прокурора України, Верховного суду Автономної Республіки Крим;

- акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

- акти міністерств, державних комітетів, відомств;

- нормативні акти державних адміністрацій у регіонах , містах Києві та Севастополі, районах у цих містах;

- нормативні акти органів регіонального та місцевого самоврядування;

- нормативні акти відділів і управлінь відповідних центральних органів на місцях;

- нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях;

- інші підзаконні нормативні акти.

Нормативні акти діють у часі, просторі та щодо кола осіб. Характеризуючи дію нормативно-правових актів у часі, слід розрізняти; а) набрання чинності; б) припинення дії; в) зворотну силу дії.

У теорії права розглядають такі варіанти набрання Чинності нормативно-правовим актом: після 10 днів од моменту його опублікування; термін установлюється в самому нормативному акті чи спеціально прийнятому акті; якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем.

Нормативно-правові акти втрачають чинність унаслідок: закінчення терміну давності, на який видавався акт; прямого скасування конкретного акта; фактичного скасування акта іншим актом, прийнятим із того самого питання.

Зворотна дія - це така дія на правовідношення, де припускається, що новий нормативний акт існував у момент виникнення правовідношення. Загальне правило таке: "Норма права зворотної сили не має" [3, с.57]. Але винятки, скажімо, у кримінальному, адміністративному законодавстві мають місце. Так, якщо нормативний акт, прийнятий після скоєння правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо встановлює чи обтяжує, то така норма (чи акт) зворотної сили не має.

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією: держави в цілому, відповідного регіону, адміністративно-територіальної одиниці, відповідного підприємства, організації.

Винятком уважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські працівники, питання яких про юридичну відповідальність вирішується на підставі міжнародних угод.

Систематизація нормативних актів - діяльність із впорядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників.

У систематизації розрізняють кодифікацію та інкорпорацію.

Інкорпорація - вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрямок діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо [3, с.56].

Види інкорпорації - за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднання (предметна, хронологічна, суб'єктивна). Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслідок якої створюються нові нормативні акти. Нормативні приписи розміщуються в логічному порядку після редакційної обробки (чи без такої), зміни не вносяться.

Кодифікація - вид систематизації нормативних .актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і протиріч, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта [3, с. 58].

Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс - кодифікаційний акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. В сучасному законодавстві існують: Кримінальний кодекс, Адміністративний кодекс. Кодекс про шлюб і сім'ю, Кримінально-процесуальний кодекс. Земельний кодекс, Водний кодекс, Кодекс законів про працю тощо.Статути, положення - кодифікаційні акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій і органів.

5. Рішення Конституційного Суду України як джерела кримінальногоправа

Джерелами кримінального права, згідно зі ст. 152 Конституції, можуть бути і рішення Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів чи їх окремих положень.

Такі закони чи їхні окремі положення втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність.

Статус Конституційного Суду України визначається статтями 147-153 Конституції України та Законом України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р. [12, с.26].

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Діяльність Конституційного Суду України базується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обгрунтованості винесених ним рішень.

Конституційний Суд України ухвалює рішення та дає висновки у справах щодо:

- конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

- відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їхню обов'язковість;

- додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

- офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Рішення й висновки Конституційного Суду України з зазначених питань є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Питання про конституційність зазначених нормативних актів розглядаються за зверненнями:

Президента України; не менш як 45 народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо було порушено встановлену Конституцією України процедуру їх розгляду, ухвалення чи набрання ними чинності.

Закони, інші правові акти або їхні окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність од дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їхню неконституційність.

Конституційний Суд України не має повноважень розглядати питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40-річного віку, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років та володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду України призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний строк.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням лише на один трирічний строк.

Закон України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996р. складається з 4 розділів, 16 глав (95 статей, 9 прикінцевих і перехідних положень). [3, с. 47]

Розділ І Основи конституційного судоустрою. - Містить глави:

1. Загальні положення;

2. Повноваження Конституційного Суду України;

3. Судді Конституційного Суду України;

4. Гарантії діяльності суддів Конституційного Суду України;

5. Організація та діяльність Конституційного Суду України.

Розділ II. Конституційне провадження. - Складається з глав:

6. Звернення до Конституційного Суду України;

7. Провадження в справах у Конституційному Суді України;

8. Рішення і висновки Конституційного Суду України.

Розділ ІІІ. Особливості конституційного провадження. - Об'єднує глави:

9. Провадження у справах, передбачених пунктом 1 статті 13 цього Закону;

10. Особливості провадження у справах щодо конституційності правових актів, що викликають спір стосовно повноважень конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування;

11. Особливості провадження у справах щодо конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим;

12. Особливості провадження у справах щодо відповідності положень чинних правових актів, зазначених у пункті 1 статті 13 цього Закону, конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини і громадянина;

13. Особливості провадження у справах щодо конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина;

14. Провадження у справах, передбачених пунктом 2 статті 13 цього Закону;

15. Провадження у справах, передбачених пунктом 3 статті 13 цього Закону;

16. Провадження у справах, передбачених пунктом 4 статті 13 цього Закону.

Розділ IV. Прикінцеві та перехідні положення. - Містить 9 пунктів, у яких визначається час набуття даним Законом чинності, уточнюється юрисдикція Конституційного Суду України, регламентуються питання організаційного та матеріального забезпечення його діяльності.

6. Постанови Пленуму Верховного Суду України як джерела кримінального права

Для неухильного дотримання положень Конституції Пленум Верховного Суду України у постанові "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. № 9 зобов'язує суди при розгляді конкретних справ оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору відповідності його Конституції і за необхідності застосовувати відповідну норму Конституції як норму прямої дії (п. 2)'0

28 квітня 1992 р. Верховна Рада України прийняла постанову, якою схвалила Концепцію судово-правової реформи в Україні, в якій проголошено, що основними принципами судово-правової реформи є:

- створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинуватості;

- радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, деідеологізування і наповнення його гуманістичним змістом;

- диференціювання форм судочинства, зокрема залежно від ступеня тяжкості злочину;

- розгляд окремих категорій судових справ суддями одноособове, а також колегіями професійних суддів та суддями з розширеною колегією судових засідателів;

- чітке визначення умов допустимості доказів;

- встановлення судового контролю за законністю і обгрунтованістю процесуальних рішень слідчих органів, які обмежують права громадян;

- перевірка законності й обгрунтованості судових рішень в апеляційному і касаційному порядку та за нововиявленими обставинами;

- вилучення з кримінального законодавства переліку діянь, які в сучасних умовах не визнаються злочинами;

- реформування системи кримінальних покарань [9, с. 165].

В Україні на сьогодні діє апеляційний та касаційний розгляд справ. Існуюча система виправлення судових помилок в Україні в цілому забезпечує режим законності та правопорядку в державі, хоча потребує серйозного реформування.

Справедливість судового рішення неможлива без реалізації права заінтересованої особи на його перевірку іншим складом суду. Причому таким складом суду, який є колегіальним, незалежним від суду, що постановляв оскаржуване рішення, та який без відправлення справи в той же суд може сам скасувати попереднє рішення і, дослідивши необхідні обставини, постановити своє, остаточне. Такий порядок перевірки судових рішень прийнято називати апеляційним. Він притаманний більшості країн світу, оскільки вважається найбільш надійним.

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України єдиною касаційною інстанцією по перегляду кримінальних справ в Україні є Верховний Суд, і зокрема його судова палата - у кримінальних справах і військова колегія. Звузивши коло судів, які мають право касаційного перегляду справ, законодавець у той же час розширив коло справ, які можуть бути перевірені в касаційному порядку. Зокрема, в касаційному порядку, а не апеляційному переглядаються найбільш складні й важливі кримінальні справи, що були розглянуті по першій інстанції апеляційними судами. Оскільки в апеляційній інстанції можливе погіршення становища засудженого чи виправданого місцевим судом, то, за логікою, вироки і постанови, які постановлені апеляційною інстанцією після скасування вироків та постанов місцевих судів, також переглядаються в касаційному порядку.

Усвідомлюючи, що неможливо в усіх випадках забезпечити виправлення судових помилок до набрання судовим рішенням законної сили, законодавець передбачив можливість перегляду окремих судових рішень, що набрали законної сили, назвавши цей перегляд також касаційним. Деякі судові рішення, що набрали законної сили, переглядаються у виключному порядку. Таким чином, ст. 383 КПК передбачено, що в касаційному порядку можуть бути переглянуті судові рішення чотирьох категорій кримінальних справ: 1) вироки, ухвали та постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції; 2) вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку; 3) вироки та постанови місцевих судів, які не були предметом розгляду апеляційної інстанції і набрали законної сили; 4) вироки та постанови місцевих судів, які були предметом розгляду в апеляційній інстанції і залишені без зміни, змінені, скасовані (повністю або частково) із закриттям справи, поверненням на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд, інші ухвали апеляційного суду щодо вироків та постанов місцевих судів, що набрали законної сили [9, с.173].

З підстав, передбачених у п. 2 ч. 1 ст. 400-4 КПК, в порядку виключного провадження можуть бути переглянуті: судові рішення, постановлені Верховним Судом України в касаційному порядку; судові рішення, постановлені апеляційним судом як судом першої інстанції, які не були предметом розгляду касаційної інстанції і набрали законної сили; вироки та постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, які не були предметом розгляду касаційної інстанції і набрали законної сили; вироки та постанови місцевих судів, які були предметом розгляду апеляційної інстанції і залишені без зміни чи змінені, якщо вони не були предметом розгляду касаційної інстанції; вироки та постанови місцевих судів, які не були предметом розгляду апеляційного суду, набрали законної сили і не були предметом розгляду касаційного суду за пропуском строку на оскарження чи внесення подання; передбачені законом судові рішення апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, і не можуть бути предметом касаційного розгляду; передбачені законом судові рішення місцевих судів, які не можуть бути предметом касаційного розгляду.

7. Міжнародні конвенції, угоди та протоколи як джерела кримінального права

Із прийняттям Закону України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. статусу джерела кримінального права України набули укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори. Вони становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Міжнародні кримінально-правові норми, що стосуються Загальної частини кримінального права, як норми-принципи безпосередньо, не зазнаючи ніяких змін, імплементуються у національне законодавство України. Такими є норми чотирьох Європейських конвенцій, ратифікованих Україною 22 вересня 1995 р., які для України набули чинності з 1 січня 1996 р., а також норми Конвенції країн СНД "Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних відносинах" 1993 р. (Мінськ)2, яка для України набула чинності 14 квітня 1995 р. [12, с.31].

14 червня 1994 року між Україною та Європейським Союзом було підписано угоду про партнерство та співробітництво.

Парламентська Асамблея вважає, що відповідно до ст. 4 Статуту Ради Європи Україна здатна і бажає виконувати обов’язки члена Ради Європи, визначені у ст. 3: "Кожний член Ради Європи обов’язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, які перебувають під його юрисдикцією, і щиро та ефективно співпрацювати в досягненні мети Ради Європи", -у контексті запевнень вищих посадових осіб держави (лист Президента України, Голови Верховної Ради України та Прем’єр-міністра України від 27 червня 1995 року) та на основі наведеного нижче:

- з 1992 року Україна бере участь у багатьох заходах Ради Європи, у міжурядових програмах співробітництва та допомоги, зокрема у сферах реформування правової системи та прав людини, а також як "спеціальний гість" у роботі Парламентської Асамблеї та її Комітетах;

- розробляється Спільна Програма Комісії Європейських Співтовариств і Ради Європи щодо реформування правової системи і місцевого самоврядування, виконання якої заплановано розпочати восени 1995 року;

- протягом одного року з моменту вступу будуть прийняті відповідно до принципів Ради Європи у сфері законодавства: - нова Конституція; - рамковий документ про правову політику України щодо захисту прав людини; - рамковий документ про правову та судову реформи; - нові кримінальний та кримінально-процесуальний кодекси; - нові цивільний та цивільно-процесуальний кодекси; - нові закон про вибори та закон про політичні партії;

- роль та функції Генеральної прокуратури будуть змінені (особливо щодо здійснення загального контролю за додержанням законності) шляхом перетворення цього інституту в орган, який відповідатиме принципам - Ради Європи;

- - незалежність судової влади, відповідно до принципів Ради Європи, буде забезпечено, зокрема стосовно призначення та перебування на посаді суддів; до процедури призначення суддів залучатиметься професійна асоціація суддів;

- статус правничої професії буде захищено законом та буде засновано професійну асоціацію адвокатів [2, с.214].

Парламентська Асамблея зазначає, що Україна поділяє те, як тлумачаться зобов'язання, викладені у п. 11, та має намір:

- підписати на момент приєднання Європейську Конвенцію з прав людини; протягом одного року ратифікувати Конвенцію та Протоколи №№ 1, 2, 4, 7 та 11 до неї; до набрання чинності Протоколом № 11 визнати право особи звертатися до Європейської Комісії з прав людини, а також визнати обов’язковість юрисдикції Європейського Суду з прав людини (ст.ст. 25 та 46 Конвенції);

- протягом одного року з моменту вступу підписати та протягом трьох років ратифікувати Протокол № 6 Європейської Конвенції з прав людини, який передбачає скасування смертної кари в мирний час, та ввести мораторій на виконання смертного вироку, який набирає чинності з моменту приєднання;

- не підписувати у рамках СНД Конвенцію з прав людини та інші відповідні документи СНД, поки не здійснені нові дослідження щодо сумісності двох юридичних інструментів, - беручи до уваги той факт, що індивідуальні звернення, які подаються відповідно до цієї Конвенції, можуть призвести до неможливості ефективного використання права на індивідуальне звернення відповідно до ст. 25 Європейської Конвенції з прав людини;

- протягом одного року з моменту вступу до Ради Європи підписати та ратифікувати Європейську Конвенцію про запобігання тортурам, нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню;

- підписати, ратифікувати та, разом з тим, застосовувати основні принципи інших конвенцій Ради Європи, таких як Конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах, Конвенція про передачу засуджених осіб, Конвенція з питань відмивання, пошуку, арешту та конфіскації доходів, одержаних злочинним шляхом;

- намагатися вирішувати міжнародні спори мирними засобами (зобов’язання, яке розповсюджується на всі держави - члени Ради Європи) [2, с. 219].

Висновки

Отже, ми розглянули тему: „Джерела кримінального права”. І можемо зробити наступні висновки.

Кримінальне право України у період суверенності і незалежності характеризується множинністю джерел. Це система внутрішніх національних кримінальних законів та міжнародно-правових актів, що містять норми кримінального права.

Концептуальним джерелом, яке містить норми прямої дії, є Конституція України. Вона має вищу юридичну силу. Тому всі кримінально-правові норми повинні відповідати Конституції.

Основним національним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, де сукупність кримінально-правових норм об'єднана у відповідні глави та систематизована у певній послідовності. Чинним, як зазначалось, є КК 1960 р, із численними доповненнями і змінами.

Джерелом кримінального законодавства є й окремі некодифіковані кримінальні закони (згаданий Указ Президії Верховної Ради України "Про відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання" від 21 січня 1992 р. Цей Указ діє паралельно з Кримінальним кодексом України),

Джерелами кримінального права, згідно зі ст. 152 Конституції, можуть бути і рішення Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів чи їх окремих положень.

Для неухильного дотримання положень Конституції Пленум Верховного Суду України у постанові "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. № 9 зобов'язує суди при розгляді конкретних справ оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору відповідності його Конституції і за необхідності застосовувати відповідну норму Конституції як норму прямої дії (п. 2)'0

Список використаних джерел

  1. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник/ Юрій Александров, Олександр Дудуров, Вадим Клименко та ін., За ред. Миколи Мельника, Вадима Клименка; Нац. акад. внутрішніх справ України, Київський міжнародний уні-т. -К.: Юридична думка , 2004. -654, с.
  2. Кримінальне право України:Загальна частина/ За ред. М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право; К.: Юрінком Інтер, 2002. -414, с.
  3. Кримінальне право України:Загальна частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак./ Київський ун-т ім. Т.Шевченка, Юрид. фак.; Авт. Г.В.Андрусів та ін.; Ред. П.С.Матишевський, П.П.Андрушко, С.Д.Шапченко. -К.: Юрінком Інтер, 1997. -505,с.
  4. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ Юрій Александров, Володимир Антипов, Микола Володько та ін., За ред. Миколи Мельника, Вадима Клименка; Нац. акад. внутрішніх справ України, Київський міжнародний ун-т, Київський юридичний ін-т МВС України. -3-тє, вид., переробл. та допов.. -К.: Юридична думка , 2004. -351,с.
  5. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. -К.: Юрінком Інтер, 2005. -478 с.
  6. Конституція України : Науково - практичний коментар/ Авт. колектив: В. Б. Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін; Ред. колегія: В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой; Акад. правових наук України. -Х.: Право; К.: Вид. дім "Ін Юре", 2003. -805, с.
  7. Конституційне законодавство України : Законодавчі акти. Коментар. Офіційне тлумачення/ Ред. кол.: Н.М. Гайдук, В.І. Андрейцев, В.К. Андрушко та ін.. -К.: Атіка, 2000. -894, с.
  8. Конституції і конституційні акти України: Історія і сучасність/ Ред. Ю.С. Шемшученко; НАНУ. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького . -Київ, 2001. -397, с.
  9. Матишевський П.С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. -К.: А.С.К., 2001. -347 с.
  10. Основи конституційного права України: Підручник/ За ред. В.В. Копєйчикова; М-во освіти і науки України, НПУ ім.М.П.Драгоманова. -Стереотип. вид.. -К.: Юрінком Інтер, 2000. -286, с.
  11. Приходько В.Критерії класифікації джерел кримінального права // Підприємництво, господарство і право. -2002. -№ 12. - С. 79-81
  12. Фріс П.Л. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. -К.: Атіка, 2004. -486, с.
загрузка...
Top