Довірча власність і фідуція: місце і перспективи в системі права України

  • Поняття права довірчої власності в українському праві

ЦК України передбачено можливість встановлення права довірчої власності внаслідок закону або договору управління майном.

Закріплення інституту довірчої власності в українське законодавство є результатом тривалої наукової дискусії та пошуку юристами-практиками адекватних конструкцій з управління майном в чужому інтересі.

В українському праві ідея припустимості введення довірчої власності почала формуватися на доктринальному рівні, що знайшло відображення в позитивному сприйнятті цієї конструкції рядом провідних вітчизняних учених-цивілістів з цих питань. І лише пізніше (через 2-3 роки) їх наукові дослідження були творчо враховані розробниками законодавчих актів, які ввели довірчу власність в українське законодавство.

ЦК України, не закріпивши поняття права довірчої власності, обмежився лише визнанням його «...особливим різновидом права власності.» (ч. 2 ст. 316 ЦК України).

У Законі України «Про власність» (п. 2 ст. 4) законодавець також обмежується лише вказівкою на право власника передавати належне йому майно у довірчу власність [1], що зумовлює актуальність виявлення ознак та поняття цієї речово-правової категорії.

Легальне визначення довірчої власності на іпотечні активи закріплено в Законі України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 р. № 979-IV. Відповідно до ст. 26 наведеного Закону «довірчою власністю є особлива форма договірних майнових відносин, яка регулює розпорядження платежами за іпотечними активами, переданими установником у володіння, користування і розпорядження управителю. Управитель є довірчим власником іпотечних активів» [2].

Закріплене в наведеному Законі поняття довірчої власності іпотечних активів, незважаючи на його спеціальний характер, містить визначальні ознаки довірчої власності в цілому, що дає можливість провести порівняльний аналіз на його відповідність загальним засадам права власності і припустимість визнання різновидом права власності.

Право довірчої власності відповідає положенням ЦК України про поняття, зміст і здійснення права власності (статті 316-319 ЦК України). Наведений висновок зумовлений тим, що титул довірчої власності виникає за волевиявленням відчужувача, незалежно від волі інших осіб; зміст цього права становлять повноваження «тріади», які здійснюються на власний розсуд довірчого власника, зобов’язаного, однак, додержуватися визначених обмежень своєї діяльності.

Визначальну роль у характері права довірчої власності відіграє мета, для досягнення якої створюється зазначений вид довірчих відносин.

У цьому випадку під метою слід розуміти результат, на досягнення якого спрямоване відповідне правовідношення.

Однак мету як результат не завжди можна ототожнювати з каузою (causa) як правовою підставою правовідношення.

Будь-яке фідуціарне правовідно- шення має правомірну юридичну мету (causae), під якою необхідно розуміти «очікуваний об’єктивний результат. до якого спрямований правочин» [3]. У цивілістичній літературі мета або кауза (causa) розглядається також як «правопороджуючий факт, тобто зовнішня подія, яка, за приписами об’єктивного права, викликає юридичні наслідки» [4].

Підставою або каузою довірчого зобов’язання визнається найближча правова мета (causa proxima), на досягнення якої спрямовано зобов’язання, що приймається стороною за договором [5].

Визначеність права довірчої власності метою його створення зумовлює універсальність його цільового застосування та одночасно ускладнює визначення поняття цього речового права.

Свого часу П. Леполль дійшов до цілком логічного висновку про практичну неможливість вичерпного визначення довірчої власності, оскільки завжди знайдеться різновид, позбавлений тієї ознаки, яка є у всіх інших [6].

«Місія довірчого власника, зазначав В. Кітон, — полягає в забезпеченні того, щоб річ була. використана для тієї цілі, для якої вона була призначена. Сутність цього правового інституту. тільки. в речі і в призначенні її для певної мети».

Право довірчої власності, як і будь-яке право в цілому, «знає одне джерело свого походження — ціль» [7].

Цільова персоніфікація речі — єдина творча сила всього права довірчої власності, кожен елемент якого зобов’язаний своїм походженням та існуванням меті довірчої власності.

Мета довірчої власності вказується установником у договорі управління майном. Передбачається, що мета буде незмінною, але може виникнути ситуація, коли установник призначив майно для благодійницької мети або отримання освіти його неповнолітнім сином і помер, а вказані ним цілі виявляться недосяжними. В англо-саксонській практиці довірча власність (trust) у цьому випадку не припиняється, якщо суд застосовує «cypres». У перекладі з французької («cy pres comme possible») цей вислів означає «as near as possible» або «as close as possible» («якомога ближче») [8].

Застосовуючи доктрину «cy-pres», суд приймає рішення про використання майна для іншої благодійної мети, найбільш близької до первинної. Якщо суд встановить, що виконати вказівки установника неможливо взагалі, така (благодійна тощо) довірча власність припиняє своє існування. Без мети її існування неможливе. Майно належить поверненню установнику (його правонаступникам), а до повернення утримується на умовах resulting trust [9] (один із видів довірчої власності, визначальною рисою якої є тимчасовий характер і обов’язок довірчого власника або іншої особи повернути річ установнику).

Загальновизнаною ознакою довірчої власності є визначеність майна, яке становить предмет довірчої власності. Якщо предмет визначений надто неконкретно і неможливо виявити склад майна, то довірча власність може бути визнана такою, що не відбулася. Однак склад майна може змінюватися, якщо довірчий власник уповноважений на відчуження і вчинення інших правочинів з майном [10].

Мета і майно є постійними ознаками, без яких довірча власність не може існувати, однак не виключними її ознаками; останні притаманні будь-яким видам цільового права власності (право власності за договорами про дилерство, спільну діяльність, благодійництво і пожертву тощо), різновидом якої необхідно розглядати довірчу власність.

Визначальною рисою довірчої власності є фідуціарні відносини, які виникають між довірчим власником та установником і вигодонабувачем.

Фідуціарні відносини зумовлюють існування речового титулу, обтяженого довірчим (фідуціарним) зобов’язанням.

Природа та обсяг фідуціарного зобов’язання закріплені в концепції фідуціарних відносин.

За своєю сутністю фідуціарне зобов’язання означає «добросовісно прийняте на себе зобов’язання довірчого власника діяти (провести зустрічне надання) в інтересах іншого (установника або вигодонабувача довірчої власності) на умовах договору або закону, як в інтересах самого себе. » [11], тобто так, як вчинив би «середній» розумний установник або вигодонабувач за аналогічних обставин, поняття якого ґрунтується на теорії «середнього або звичайного громадянина» або «розсудливої людини» (рос. «благоразумный человек»; англ. reasonable man) [12] як мірила і масштаба в оцінці здійснення цивільних прав і «в творчості цивільних норм і більшості даного суспільного середовища»[13] , згідно з яким «мають застосовуватися загальні вимоги, які встановлені як для «середнього» учасника цивільних правовідносин (об’єктивний критерій), або ж конкретні вимоги, які висуваються до конкретного учасника з огляду на його індивідуальні особливості (суб’єктивний критерій)» [14].

Однак обов’язок діяти «як в інтересах самого себе» не повністю збігається з колом дій, які можна вчиняти у своїх інтересах. Для довірчого власника неприпустимий ризик щодо довіреного йому майна, неприпустимі благодійні пожертвування довірчої власності, неприпустимо і її знищення. Довірчий власник зобов’язаний бути надзвичайно передбачливим, чого може собі дозволити не робити звичайний власник [15].

Отже, на відміну від звичайного піклування боржника у відносинах, позбавлених довірчого характеру, на довірчого власника покладено обов’язок довірчого піклування (англ. fiduciary duty of care), зміст якого полягає в тому, що дії, необхідні для здійснення права довірчої власності, мають бути вчинені з дбайливістю та обачністю, що вимагаються від абстрактного «середнього» довірчого власника (тобто який має нормальний, середній рівень інтелекту, знань та життєвого досвіду) [16], що має аналогічні цілі, якщо із змісту або сутності відносин не випливає встановлення визначених вимог, які висуваються до конкретного довірчого власника, з огляду на його індивідуальні особливості.

Довірче піклування полягає також в обов’язку фідуціарія діяти порядно і бути відданим (лояльним), що не дає підстав для їх двозначного тлумачення і можливості для безпідставного збагачення та шахрайства [17].

Право довірчої власності має ґрунтуватися на самій загальній тезі про те, що загальна мета існування довірчої власності полягає в управлінні довірчою власністю в інтересах інших, утриманні її виключно на благо інших. Довірчий власник є своєрідною довіреною особою, яка повинна при здійсненні свого довірчого (фідуціарного) зобов’язання управляти з належною турботливістю майном, довірчим власником якого вона є, в інтересах інших, і не має права користування в особистих інтересах [18].

У цьому контексті право довірчої власності можна розглядати як специфічний спосіб здійснення права власності виключно або переважно в чужому інтересі, що полягає в зобов’язанні довірчого власника діяти в інтересах вигодонабувача та/або установника.

Під діями в інтересах вигодонабувача або установника необхідно розуміти вчинені з належною турботливістю дії, що не суперечать закону і мають своєю метою зберігання, примноження вартості переданого в управління майна або досягнення іншого визначеного результату, досягнутого без невиправданого ризику можливих втрат, так, як вчинив би на місці управителя сам установник за аналогічних обставин.

Проведений аналіз дає підстави визначити такі ознаки поняття права довірчої власності.

По-перше, довірчий власник є власником і, при цьому, єдиним власником на «довірене» майно, інших власників немає. За цим критерієм довірча власність за українським правом має відмежовуватися від англо-американської конструкції трасту. Установник і вигодонабувач довірчої власності мають лише зобов’язальні права вимоги і тому не є власниками цього майна. У трасті бенефіціарій і фідуціарний власник є власниками, хоч і з різними за характером повноваженнями, що неможливо у країнах цивільного права. У зв’язку з цим відсутні підстави стверджувати, що довірча власність є аналогом англо-американського трасту.

По-друге, довірчий власник має право, обтяжене фідуціарним зобов’язанням, здійснювати речовий титул у чужому інтересі. У зв’язку з цим титул довірчого власника слід розглядати як поєднання речового і зобов’язального права, що проявляється в наявності у довірчого власника повноважень власника, обтяжених фідуціарним зобов’язанням, здійснювати його з певною метою, визначеною установником при встановленні (створенні) такої власності, і з дотриманням обмежень, встановлених законом або (та) договором управління майном.

По-третє, довірча власність має особисто-довірчий і цільовий характер, що передбачає здійснення цього титулу з дотриманням встановлених законом або договором обмежень згідно з вказаною установником метою та в інтересах третьої особи — вигодонабувача.

Визначеність довірчої власності метою зумовлює притаманні їй такі властивості довірчого характеру:

а) наявність фідуціарного зобов’язання довірчого власника здійснювати власницький титул особисто, в чужому інтересі, для досягнення визначеної мети, з дотриманням обмежень, встановлених установником або законом; б) пролонгованість і незалежність довірчої власності від змін її об’єктного та суб’єктного складу;

в) обов’язок довірчого власника діяти переважно або виключно в інтересах вигодонабувача; г) неможливість відчуження титулу довірчої власності третім особам, якщо інше прямо не передбачено законом або договором управління майном (наприклад право довірчої власності не переходить до спадкоємців довірчого власника; зазвичай з відкриттям спадщини особи — довірчого власника право довірчої власності припиняється або переходить до інших співдовірчих власників).

У зв’язку з цим право довірчої власності доцільно розглядати як безоплатно набуте довірчим власником право власності на визначене майно, обтяжене фідуціарним зобов’язанням здійснювати цей титул з метою і з обмеженнями, встановленими договором управління майном або законом.

Отже, довірча власність здійснюється відповідно до зазначеної установником мети в інтересах третьої особи — вигодонабувача.

Визначеність довірчої власності метою зумовлює притаманні їй такі властивості фідуціарного характеру:

а) фідуціарне зобов’язання довірчого власника здійснювати власницький титул особисто, в чужому інтересі, для досягнення визначеної мети, з дотриманням обмежень, встановлених установником або законом;

б) пролонгованість, невідчужуваність і незалежність права довірчої власності від змін її об’єктного та суб’єктного складу.

Право довірчої власності — це належне довірчому власнику право власності на визначене майно, обтяжене фідуціарним зобов’язанням здійснення цього титулу з метою і з обмеженнями, встановленими договором управління майном чи законом [19; 21].

  • Правова природа довірчої власності

Одна з основних проблем сучасного етапу правозастосування довірчої власності полягає у невизначеності чи навіть відсутності чітких оцінок правової природи довірчої власності в українському праві. Вітчизняна і східноєвропейська доктрина в цілому ґрунтують свої підходи стосовно цього інституту переважно на розроблених англо-американським правом концепціях кваліфікації трасту. їх суть полягає у визнанні цієї конструкції «юридичним титулом власності виключно в чужому інтересі, що ґрунтується на внутрішньоузгоджених концепціях обмеженого (розщепленого) права власності і фідуціарності, завдяки яким забезпечується існування трасту, ряду інших інститутів і принципів» [20]. Водночас питання довірчої власності за українським правом практично не були предметом самостійних досліджень, що пояснює необхідність цивільно-правового аналізу цього нетипового правового титулу.

Наведеним зумовлена мета дослідження зазначених питань, яка полягає у виявленні сутності права довірчої власності за цивільним законодавством України.

Правова природа довірчої власності полягає у наданні довірчому власнику речового права, обмеженого цільовим характером його здійснення в інтересах визначених осіб. Цільовий характер означає обумовленість метою, для якої передається майно у довірчу власність.

Особливість довірчої власності полягає в існуванні залежного характеру і наявності обмежень при здійсненні права власності довірчим власником. Довірчий власник набуває юридично повне право власності, з одночасною втратою цього правового титулу установником (фідуціантом), який передає належне йому на праві власності майно для досягнення конкретно встановлених цілей в інтересах визначених осіб. Замість втраченого права власності установник (фідуціант) може набувати виключні права контролю, надання згоди на розпорядження та/або відчуження майна до закінчення відносин довірчої власності. Установник також володіє реальним правом вимоги зворотного повернення титулу власності від довірчого власника або від третіх осіб, що незаконно заволоділи цим майном, з моменту виникнення обставин, настання яких припиняє право довірчої власності. Наприклад, підставою для настання зобов’язання зворотного повернення довірчої власності може бути факт погашення забезпечуваного боргу, завершення будівництва і ведення в експлуатацію багатоквартирного будинку, досягнення повноліття або повернення вигодонабувача з тривалого відрядження, настання або досягнення будь-якої іншої мети, визначеної договором або законом.

Довірчий власник здійснює право власності на об’єкт довірчої власності лише для належного виконання забезпеченого нею вимоги (у вигляді непогашеного зобов’язання) або досягнення іншої визначеної мети, яка обтяжує право довірчої власності. Довірчий власник має право здійснити відчуження довірчої власності, передати її в заставу або накласти інші речові обтяження тільки для досягнення за її допомогою визначеної установником мети, або, якщо забезпечуване нею зобов’язання не буде виконане належним чином, а з вирученої суми неможливо погасити забезпечувану вимогу, якщо інше не визначено договором або законом.

Цільовим характером довірчої власності пояснюється існування обмежень стосовно стягнення на довірчу власність і непоширення на окремі майнові об’єкти. У випадку банкрутства установника або довірчого власника довірча власність не включається до ліквідаційної (конкурсної) маси. Зазвичай правила про довірчу власність не поширюються на відносини застави товару в обігу і в переробці, якщо інше не випливає із положень закону чи сутності конкретних відносин.

  • Місце довірчої власностів системі українського права

Важливе значення має питання визначення місця довірчої власності в системі права.

Право довірчої власності є власністю з визначеною метою (так звана цільова власність), яка здійснюється в чужому інтересі, з властивими їй особливостями, що істотно вирізняє її від інших фідуціарно-правових конструкцій, права власності та обмежених речових прав.

Довірча власність і зобов’язально - правові конструкції управління чужим майном. Право довірчої власності має спільні та відмінні ознаки з іншими зобов’язально-правовими видами управління майном в чужому інтересі.

В українському цивільному праві можна виокремити такі основні фідуціарно-правові конструкції з управління чужим майном, які є різновидами діяльності в чужому інтересі:

1) довірче управління майном (як чужим майном); 2) представницьке управління майном; 3) агентське управління майном; 4) управління майном банкрута; 5) інші види управління (управління майном кондомініуму тощо).

Право довірчої власності та зобов’язально-правові конструкції з управління чужим майном об’єднує те, що довірчий власник і суб’єкти управління чужим майном здійснюють повноваження з управління майном в чужому інтересі.

Основна відмінність цих двох груп фідуціарно-правових конструкцій викликана характером і обсягом прав їх носіїв. Довірчий власний володіє титулом власності, який він здійснює від свого імені і переважно в чужому інтересі, що не характерно для довірчого управителя майном, інших суб’єктів управління чужим майном (представників, агентів тощо), які не є власниками довіреного майна і лише здійснюють окремі повноваження власника на це майно.

Співвідношення довірчої власності з правом власності. Довірча власність змінює традиційні уявлення щодо права власності в цілому, як діяльності особи-власника у власному інтересі та за власним розсудом. Довірчий власник переважно або виключно діє в чужому інтересі і від цього не перестає бути власником, оскільки зберігається головна риса власності — здійснення власницьких повноважень за власним розсудом і від імені довірчого власника. Водночас дискреційність здійснення повноважень довірчого власника сягає меж мети управління такою власністю. Таке обмеження титулу є припустимим, оскільки не суперечить доктринальним уявленням про обмеження права власності (на підставі закону чи правочину).

Довірча власність і речові права на чуже майно. Довірчу власність не можна ототожнювати з речовими правами на чуже майно (так звані обмежені речові права), яким властиві відмінності у спрямованості інтересу і правовому титулі. На відміну від сервітуаріїв, інших суб’єктів речових прав на чуже майно, які не є власниками майна і здійснюють частину речових прав на чуже майно у власному інтересі, довірчий власник є власником майна і здійснює цей титул у чужому інтересі.

Сфера застосування довірчої власності. Вітчизняний законодавець встановив можливість встановлення довірчої власності на підставі договору управління майном без будь-яких обмежень щодо сфери застосування такого правочину для цілей довірчої власності. Застосування принципу свободи договору дає підстави для висновку про припустимість договірного створення довірчої власності для будь-яких цілей. Однак такий висновок потребує уточнення, оскільки не можна виключити можливість існування заборонених сфер застосування довірчої власності за такою підставою її створення. Насамперед досить обережно ця конструкція має застосовуватися у спадкових відносинах, з тим, щоб не порушити принцип абсолютності права власності спадкоємця. Наприклад, чи відповідатиме принципам спадкового права можливість спадкодавця передавати майно в довірчу власність управителів до прийняття спадщини спадкоємцями або, тим більше, до досягнення іншої мети, визначеної в заповіті (довірча власність на певний строк або до народження родичів вигодонабувача певної лінії тощо)? На підставі поширення на довірчу власність правила слідування та майнового імунітету, спадкоємці установників та вигодонабувачів можуть отримувати у певному відношенні «голе» право власності (наприклад, коли прямо передбачено третю особу — вигодонабувача).

Потребує подальшого усвідомлення перспектива використання довірчої особи як внеску до статутного капіталу юридичної особи. Зокрема, чи не створюватимуть обмеження повноважень довірчого власника невиправданих перешкод у відносинах цієї юридичної особи з третіми особами-контрагентами? Зокрема, довірча власність як внесок до статутного капіталу юридичної особи юридично не виконуватиме гарантійної функції статутного капіталу, оскільки на таке майно кредитори юридичної особи зможуть звернути стягнення лише у визначених законом випадках (при визнанні довірчого власника — юридичної особи банкрутом та передачі такого майна в заставу кредиторам цієї юридичної особи) [21].

Істотні відмінності довірчої власності від інших суміжних правових конструкцій свідчать про самостійне місце права довірчої власності в українському цивільному праві.

Довірча власність має регулюватися нормами прямої дії, які присвячені регулюванню лише цих відносин власності, шляхом прийняття окремої глави ЦК України «Фідуція (довірча власність)». Тому неприпустима ситуація, коли відносини довірчої власності регулюються за залишковим принципом положеннями ЦК України про [довірче] управління майном (глава 70 ЦК України), з огляду на схожість економічних і юридичних цілей обох видів фідуціарно-правових конструкцій. Відсутність самостійного регулювання довірчої власності (тобто окремого від довірчого управління майном) призводить до правових колізій, які гальмують застосування довірчої власності на практиці.

  • Перспективи довірчої власності(фідуції) в українському праві

Перспективи розвитку права довірчої власності в Україні мають визначатися з урахуванням загальноєвропейських напрямів використання цієї правової конструкції.

Одна з тенденцій сучасного європейського приватного права полягає у визнанні права довірчої власності, нормативне регулювання якої здійснюється шляхом включення в цивільні кодекси окремої глави «Фідуція».

Передбачене вітчизняним законодавством положення про право довірчої власності становить інститут фідуції, яка відображає загальноєвропейські стандарти фідуції з урахуванням особливостей правових традицій в Україні.

Українська фідуція є цільовим правом власності, яке довірчий власник здійснює в інтересах вигодонабувача, в інтересах, на підставі і в порядку, визначених законом і договором про встановлення довірчої власності.

Результатом подібної еволюції правового регулювання довірчої власності має бути розробка і прийняття глави ЦК України «Фідуція (довірча власність)», в якій пропонується визначити основні положення фідуції.

Фідуція — це правочин, за допомогою якого один або кілька установників (фідуціантів) передають майно (існуюче чи те, що буде придбано в майбутньому) або його частку фідуціарію (фідуціаріям), які відокремлюють його від власного майна для здійснення з обумовленою метою дій на користь одного, кількох вигодона- бувачів (бенефіціаріїв). На підставі фідуції виникає право довірчої власності (так звана цільова власність). Усі угоди, що здійснюються з переданим у цільову (довірчу) власність майном, є предметом самостійного обліку у фідуціарія.

Фідуція може виникати на підставі договору або закону. Фідуція має строковий характер. Установниками фідуції можуть бути власники майна або інші уповноважені особи у випадках, встановлених законом. Фідуціаріями можуть виступати суб’єкти підприємницької діяльності, які на професійних засадах здійснюють управління майном, або інші фізичні особи, юридичні особи, якщо це прямо передбачено законом.

Доцільно передбачити, що як установник, так і фідуціарій мають право виступати одночасно бенефіціаріями або одним із бенефіціаріїв. Такий підхід зумовлений тією обставиною, що фідуція передбачає можливість передачі майна в довірчу власність з метою забезпечення виконання зобов’язань, при цьому фідуціарій виступає кредитором за основним зобов’язанням і, відповідно, одержує право управляти цим майном на свою користь. У зв’язку з цим доцільно вилучити передбачену українським законодавством норму, якою не допускається можливість поєднання функцій управителя та вигодонабувача в одній особі (ст. 1033 ЦК України).

До істотних умов договору фідуції слід відносити: 1) перелік майна. Якщо йдеться про майбутнє майно, воно має бути визначеним; 2) строк договору, який не може перевищувати 33 роки з моменту підписання контракту;3) особистість установника (установників); 4) особистості одного або кількох фідуціаріїв; 5) особистість вигодонабувача (вигодонабувачів) або правила, що дозволяють їх визначати; 6) мета фідуціарія і перелік повноважень щодо переданого в цільову власність майна.

Договір фідуції, під загрозою недійсності, підлягає державній реєстрації в реєстрі речових прав на майно за місцем знаходження фідуціарія або в компетентному органі нерезидентів, якщо фідуціарій не є резидентом України. Якщо за договором фідуції передається нерухоме майно, це повинно фіксуватися в реєстрі нерухомого майна.

Фідуціарій при вчиненні правочинів щодо довіреного майна зобов’язаний робити відмітку про те, що виступає в такій якості. У відносинах з третіми особами фідуціарій вважається наділеним найширшими повноваженнями щодо розпорядження довіреним майном, за винятком випадків, коли третім особам було відомо про обмеження його повноважень. Про свої дії фідуціарій надає установнику звіт у порядку, визначеному договором. Договір може встановлювати також обов’язок фідуціарія надавати звіт вигодонабувачеві.

У разі неплатоспроможності фіду- ціарія на майно, що є об’єктом фідуції, не звертається стягнення. Зобов’язання, пов’язані з фідуцією, задовольняються за рахунок довіреного майна. При цьому у разі недостатності майна для задоволення вказаних зобов’язань стягнення може бути звернуте на інше майно установника, за винятком випадку, коли відповідальність за боргами, пов’язаними з фідуціарним майном, повністю або частково покладається на фідуціарія. Договір фідуції може передбачати обмеження відповідальності установника тільки довіреним майном. Проте це допустимо лише у тому випадку, коли кредитори прямо висловили свою згоду з такою умовою. За помилки, допущені фіду- ціарієм під час діяльності по досягненню мети фідуції, останній відповідає особистим майном.

Якщо фідуціарій не впорається зі своїми обов’язками або піддає небезпеці довірене йому майно, установник фідуції або вигодонабувач має право вимагати призначення тимчасового фідуціарія або заміни фідуціарія.

Договір фідуції може бути відмінено установником, доки він не був прийнятим вигодонабувачем. Після підтвердження його вигодонабувачем договір може бути змінено або відмінено лише з відома останнього, або відповідно до вимог справедливості. За допомогою цього положення забезпечується захист інтересів третіх осіб, що стають вигодонабувачами за договором.

Припиняється договір фідуції закінченням строку його дії, досягненням мети до закінчення строку дії договору або відміною установником визначеного договором вигодонабува- ча. Зазначений договір також припиняється за умов, передбачених договором, або за рішенням суду у разі відмови вигодонабувачів від договору і відсутності при цьому в договорі умов щодо продовження його дії. Така сама ситуація має місце у разі ліквідації (смерті) установника фідуції. Після припинення договору фідуції майно повертається установнику.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 19 червня 2003 р. № 1980-IV // Урядовий кур’єр. — 2003. — № 142.
  2. Стаття 26 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 р. № 979-IV // Урядовий кур’єр. — 2003. — № 154.
  3. Гримм Д. Д. Лекции по догме римского права / под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. — М., 2003. — С. 150-151.
  4. Кривцов А. С. Абстрактные и материальные обязательства в римском и в современном гражданском праве. — М., 2003. — 314 с. (Классика российской цивилистики). — С. 104.
  5. Гражданское и торговое право капиталистических государств : учеб. — 3-е изд., перераб. и доп. — М., 1993. — С. 271.
  6. Keeton G. W. The Law of Trusts. London, 1963. — P. 4; Цит. за: Беневоленская З. Э. Доверительное управление имуществом в сфере предпринимательства. — М., 2005. — С. 75.
  7. Иеринг Р. Цель в праве. — 1881. — Т. 1. — С. 15; Цит. за: Марчук В. П. Вчення Р. Ієрінга про право як захищений інтерес // Науковий вісник Чернівецького університету. Сер. Правознавство : зб. наук. пр. — Чернівці, 1995. — Вип. 1. — С. 58.
  8. Anderson R. A., Fox J., Twomey D. P. Business Law. Cincinnati, Ohio, USA, 1989. — P. 1164; Цит. за:Беневоленская З. Э. Указ. тр. — С. 75.
  9. Pettit Ph. H. Op. cit. — P. 124; Parker D. B., Mellows A. R. Op. cit. — P. 65-66; Цит. за: Беневоленская З. Э. Указ. тр. — С. 75-76.
  10. Syndenham A. Op. cit. — P. 7; Цит. за: Беневоленская З. Э. Указ. тр. — С. 76.
  11. Дженкс Э. Английское право. — М., 1947. — С. 322.
  12. Elizabeth A. Martin. Oxford Dictionary of Law. Oxford, 1997. — P. 383.
  13. Синайский В. И. Русское гражданское право. — К., 1914. — Вып. I. — С. 21-22.
  14. Иоффе О. С. Обязательственное право. — М., 1975. — С. 133-134.
  15. Михеева Л. Ю. Доверительное управление имуществом / под ред. В. М. Чернова. — М., 1999. — С. 14.
  16. Емельянов В. И.Разумность, добросовестность, незлоупотребление гражданскими правами. — М., 2002. — С. 115.
  17. Майданик Р. А. Теоретичні проблеми регулювання довірчих відносин у цивільному праві : авто- реф. дис. ... д-ра юрид. наук. — К., 2003. — С. 14.
  18. D. W. М. Waters. In: The Law of Trusts of Canada. — The Carswell Company Limited Toronto, 1974. — P. 32.
  19. Майданик Р. А. Институт доверительной собственности в праве Украины : состояние и перспективы // Альманах цивилистики : сб. ст. / под ред. Р. А. Майданика. — К., 2008. — 312 с. — Вып. 1 — С. 202-221.Венедиктова І. В. Договір довірчого управління майном в Україні. - Х., 2004. — С. 114; Жанай- дарова С. Ю. Доверительное управление имуществом : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Алматы, 2003. — С. 6, 11; Фунтикова Н. В. Доверительное управление по российскому законодательству и доверительная собственность по англо-американскому праву : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — М., 2004. — С. 11-12; Майданик Р. А. Довірча власність у цивільному праві України (формування, порівняльний аналіз і поняття) // Українське комерційне право. — 2004. — № 5. — С. 37-57.
  20. Майданик Р. А. Інститут довірчої власності в праві України : пріоритети і перспективи // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2007. — № 4 (66) — С. 101-113.
загрузка...
Top