Дослідження цінності держави як актуальний напрям сучасного правознавства

Сучасне життя робить виклик численним інституціональним утворенням, за допомогою яких у різних цивілізаціях і культурах забезпечувалися процеси консолідації, управління, стимулювання та охорони життєдіяльності людей. Видається, що на сьогодні найбільші проблеми пов´язані з таким інститутом, як держава. Не випадковими є твердження про кризу держави, її нездатність вирішувати завдання у таких особливих сферах, як екологія, культура, інформатика, а також у традиційних сферах діяльності держави, насамперед щодо забезпечення безпеки особистості та соціуму. Звідси є зрозумілим, чому проблематика цінності держави набуває особливого значення. З іншого боку, на думку Ю. Хабермаса, для багатьох груп населення національна держава стає помилковим видом єдності, не здатним ефективно діяти в умовах сучасного життя.

На тлі сучасної модернізації, бюрократії та технологічного апарату сучасного державного управління навіть у сильних державах поширюється криза легітимності. При цьому частину своїх функцій національна держава делегує на локальний, а частину — на транснаціональний і регіональний рівні. Для рішення одних проблем держава є завеликою, для інших — замалою. Не випадковою щодо цього є заява про те, що держава — персонаж, який завершує свою історичну роль [1, 46-47]. Проте держави залишаються визначальними суб´єктами сучасного економічного, політичного, соціального і культурного життя суспільства, а це неминуче приведе до необхідності їх ціннісної характеристики.

Проблема цінності держави під кутом зору змін у державознавстві ще у XIX ст. була поставлена М. Алєксєєвим, який писав, що наука про державу має, по-перше, звільнитися від властивого їй юридизму та не ототожнювати себе з теорією державного права; по-друге, перебороти європейський егоцентризм у теорії держави шляхом дослідження держав неєвропейських культур; і, по-третє, теорія держави повинна остерігатися штучних, надуманих теорій, до яких схильне сучасне вчення про державу, і зануритись у логіку самого державного життя [2, 400].

В українському державознавстві слід виокремити два напрями у підходах до ціннісної характеристики держави. Один напрям пов´язаний з іменем творця державознавства у вітчизняній політичній і юридичній науці В. Липинського, який трактував державу як перманентну та абсолютну цінність [3, 16]. Зокрема, у проекті програми Української демократичної хліборобської партії він писав, що повним національним життям жив наш народ лише тоді, коли користувався на своїй землі повнотою суверенних прав (Київська Русь), або ж після втрати своєї державності, коли в ньому стихійною силою здіймалося прагнення до повернення цих втрачених прав (козацтво) [4, 255].

Другий напрям ціннісної характеристики держави пов´язаний з дослідженнями академіка П. Рабіновича та його учнів, які обґрунтовують ідею відносної цінності держави і пов´язують цінність держави з її соціальною сутністю [5, 2]. Не поділяючи трактування держави як абсолютної цінності, складно погодитися з тим, що відносна цінність держави пов´язана лише з її соціальною сутністю. Як видається, аксіосфера держави охоплює різноманітні сторони її буття, поєднуючи різні ціннісні характеристики.

З огляду на це заслуговують на увагу розробки і підхід до проблеми М. Алєксєєва, який виокремив такі ціннісні підвалини удосконалення держави: 1) природні фактори державного життя (місце розвитку держави, менталітет народу, ступінь володарювання, утворення провідного прошарку (еліти); 2) особливості еліти (природа еліти, принципи суспільної самоорганізації еліти, єдність еліти); 3) специфіка державного ладу (організуючі начала, що поєднують нормативну і атрибутивну сфери державної життя; 4) організуючий порядок як єдність статичного (стабільної ідеології), динамічного (змінних режимів і функцій держави) та інституціонального (конституція та конституційна законність, поєднання єдиноначальності з колегіальністю, узгодження місцевого й регіонального із загальнодержавним у діяльності державного апарату) [2, 583-602].

Відразу слід наголосити на тому, що аксіосфера держави формується у процесі діалогу держави і суспільства, а також держави й особистості. При цьому динаміка аксіосфери держави виражена не лише у формуванні, а й у фіксації та освоєнні цінностей держави.

Цінності держави виступають як пережиті людьми й зумовлені культурою форми їхнього позитивного ставлення до держави та її інститутів, які визначають вибір поведінки, що відповідає цим цінностям. Формами буття цінностей держави є, по-перше, державні ідеали, по-друге, державні інститути та, по-третє, державні образи. Серед державних ідеалів є такі цінності, як суверенітет, народовладдя, демократія, вибори, законотворчість та ін. На рівні державних інститутів цінностями є монарх, президент, парламент, уряд, міністерство та ін. Серед державних образів можна назвати такі цінності, як національна держава, правова держава, соціальна держава, сучасна держава та ін.

Ціннісний зміст держави, а також вся її аксіосфера, багато в чому визначається критеріями легітимності державної влади та окремих її гілок. Поняття легітимності є найважливішою характеристикою цінності держави, оскільки легітимною вважається така державна влада, що приймається на-родом і опирається на його добровільну згоду підкорятися прийнятим рішенням і здійснюваній діяльності. Оскільки така державна влада сприймається як справедлива і правомірна, то визнання лептимності влади — це свідчення ціннісного змісту держави для населення [6, 302]. Крім того, зміст аксіосфери держави має відповідати критеріям суспільного блага і справедливості [7, 146].

Ціннісна характеристика держави пов´язана із проблемою дуалізму держави та суспільства, що виражають подвійність і взаємодоповнюваність демократії та ринкового суспільства. Як зазначає П. Козловські, при цьому ринок і участь виступають як два типи координації, які не можна універсалізувати, оскільки виникає дефіцит свободи. І тільки з визнанням рівнозначності ринку і політичної участі як механізмів соціального управління забезпечується свобода індивіда [8, 282-283]. При цьому розходження держави і суспільства, що лежить в основі ідеї представницької демократії, є не остаточним їх відокремленням, а лише диференціацією суспільства і держави. Політика і державна влада уповноважені виступати там, де не діють індивідуалістичні регулятори суспільних процесів [8, 286].

Нарешті, критерій забезпечення гідності особистості виступає як визначальний аргумент щодо існування аксіосфери в сучасній державі. При цьому характерним є твердження, що гідність особистості одержує яскраве вираження у правовій державі, через все різноманіття здійснюваних державних функцій і конкретних видів діяльності. Зокрема, це пов´язано з визнанням і юридичним закріпленням, гарантією і захистом як цінності особистості, так її гідності; формуванням і закріпленням певного обсягу прав і свобод, що випливають із гідності особистості; визнанням і повагою прав та обов´язків у системі державних органів; дотриманням процедурних норм і режиму діяльності державних органів у забезпеченні гідності особистості [9, 490-491].

В авторитарній державі її ціннісний зміст полягає у тому, що державою визначається обсяг свободи особистості.

У демократичній державі її ціннісний зміст полягає у тому, що державою забезпечується свобода особистості.

Забезпечення свободи особистості багато в чому пов´язане з відповідальністю держави перед особистістю. Як справедливо зазначила Н. Оніщен-ко, з урахуванням особливого статусу держави як публічного суб´єкта навряд чи необхідно при реалізації юридичної відповідальності держави прагнути до встановлення вини самої держави або конкретних службовців, оскільки найчастіше неможливо встановити осіб, винних у порушенні прав людини. Тому достатнім є встановлення самого факту порушення прав і свобод людини державним органом або його службовцями, щоб це стало підставою юридичної відповідальності держави перед приватною особою. Принцип презумпції винуватості держави [10,110]і є відображенням змін в аксіосфері держави за сучасної доби.

Як і в інших ціннісних сферах, в аксіосфері держави суб´єктом здійснюється вибір цінностей як духовно-практична процедура, під час якої надається перевага одним цінностям над іншими.

Стосовно цінностей самої держави вибір у суб´єкта є досить обмеженим і здійснюється між реальним та ідеальним. Щоправда, в умовах сучасного життя індивід має вибір між своєю державою та іншими державами, що принципово змінює традиційну проблематику цінності держави.

Як видається, найважливішою складовою аксіосфери держави є стійкість, оскільки чим стійкішою є держава, тим більшої соціальної та особистісної цінності вона набуває. На цьому малодослідженому аспекті аксіосфери держави варто зупинитися докладніше.

Про те, що держава є хитливою з огляду на свою природу, свідчила ще марксистська теорія держави, у межах якої затверджувалася неминуча зміна одних історичних типів держави іншими: від рабовласницького до феодального, від феодального до буржуазного, від буржуазного до соціалістичного. Характерно, що і соціалістичній державі як вищому типу в розвитку держави було відмовлено у перспективі, оскільки йшлося про подальше відмирання соціалістичної держави та її переростання в недержавну систему — систему комуністичного самоврядування.

Причина нестійкості держави, ґрунтуючись на теорії марксизму, пов´язана з її економічною основою, а саме приватною власністю і класовою сутністю, наявністю антагоністичних класів, що, зрештою, і призводить до загибелі так званих експлуататорських типів держави, тобто рабовласницького, феодального і буржуазного. Однак і соціалістична (неексплуататорська) держава не має перспективи і приречена на відмирання, хоча відповідно до теорії марксизму тут уже немає приватної власності та антагоністичних класів. Причина ж відмирання держави полягає в тому, що втрачається соціальний сенс її існування як системи придушення одних класів іншими. Отже, стійкість держави, власне, пов´язана з необхідністю існування механізму придушення.

У вітчизняній юриспруденції в цілому, і в державознавстві зокрема, уже досить довгий час основна увага приділяється питанням демократичної, правової і соціальної держави. Між тим, при всій значущості цієї проблематики, вона не пов´язана з питанням про те, наскільки стійкою є існуюча держава і якими є її перспективи з погляду виживання держави в умовах мінливого світу, під час здійснення власних внутрішніх змін, а також під час змін у державній владі та управлінській діяльності. Все це визначає необхідність виходу до нових характеристик держави, здатних відображати її потенціал в умовах мінливого світу і власного розвитку. Одна з таких нових проблем визначається саме проблемою стійкості держави, що розвивається.

Події в Україні останнім часом свідчать про те, що проблема стійкості нашої держави деякою мірою пов´язана з нездатністю осіб, які керують державою, обирати оптимальний шлях розвитку і швидко досягати поставленої мети. Крім того, стійкість нашої держави залежить від її відносин з суміжними і несуміжними державами, Європейським Союзом, міжнародними організаціями. Нарешті, стійкість держави пов´язана зі станом навколишнього середовища: посухи і повені, урагани і землетруси, техногенні катастрофи — весь цей комплекс позначається на бутті держави та на її існуванні, підриваючи стійкість держави.

Зазначимо, що прагнення осмислити існування сучасної держави у нових характеристиках приведе до формування та використання таких понять, які поки що не вписані до категоріального апарату державознавства. У зв´язку з цим заслуговує на увагу поняття «стійкість держави» як передбачуваність поведінки держави, зумовлена впливом зовнішнього середовища, внутрішніми змінами та управлінням. Характерно, що стійкість держави визначається як особливостями її самої і навколишнього середовища, так і характеристиками системи управління держави, що або дозволяє забезпечувати стійкість процесів об´єктивно нестійких без управління, або може викликати втрату стійкості об´єктивно стійких процесів під впливом неспроможності управління [11, 475-476].

Для юриспруденції відповідь на запитання про те, чим саме досягається стійкість держави, має принципове значення. Тут, зокрема, можуть бути виокремлені такі складові, як досягнення цілісності політичної системи; закономірності статичної, функціональної та динамічної стійкості держави; сукупність політичних технологій, які впливають на стійкість держави, що розвивається, тощо [10, 4].

Закон гомеостазису (стійкості) встановлює умови існування доцільної єдності цілісності, стійкості складу і властивості їхньої динамічної сталості. Будь-яка організаційна система по-різному реагує на дестабілізуючі впливи, як зовнішні (посухи, повені, стихійні лиха, торговельні війни, економічні санкції тощо), так і внутрішні (міжнаціональні та міжконфесійні конфлікти, сепаратизм, страйки, революції тощо). При цьому одні держави переборюють ці нещастя, мобілізуючи свої ресурси й проводячи реформи, спрямовані на підвищення ефективності організації, інші ж держави впадають у ситуацію дезорганізації, деградації й навіть загибелі [11, 229].

Отже, для держави необхідно виокремити її здатність як організаційної системи протистояти зовнішнім і внутрішнім факторам-подразникам і стабілізувати свій рух шляхом використання поняття «стійкість держави». Для цього можна залучити сформульований політологією закон гомеостазису (стійкості). Стійкими є організації, які здатні ефективно мобілізувати свої ресурси на підтримку рівноваги або цілеспрямованого руху при виникненні зовнішніх або внутрішніх впливів. Характерно, що із цього закону гомеостазису (стійкості) випливають три типи стійкості: 1) статична стійкість, що пов´язана зі станом рівноваги (спокою) складу, структури або будови держави; 2) функціональна стійкість, коли здійснювані функції держави під впливом різних факторів не виходять за свої межі; 3) динамічна стійкість як доцільне, без істотних збоїв, поліпшення функцій і структури держави, що розвивається [11, 269].

Значення характеристики стійкості держави виражене в тому, що це поняття пов´язане з питанням про життєвий цикл держави, від перших стадій її зародження, інтенсивного і дефляційного розвитку до завершальних стадій стагнації (застою), деградації та загибелі держави [11,5].

Однією з важливих складових стійкості держави є її інституціональна структура. Не випадково нині відзначається розвиток інституціональної конкуренції між різними державами, що змушує держави «імпортувати» більш ефективні інститути промислово розвинених країн. Саме таке запозичення стає серйозним фактором подолання відставання в розвитку і досягнення стійкості держави. Однак стосовно постсоціалістичних країн відзначається «неправильний» і «неефективний» імпорт інститутів, що зумовлений як пануванням бюрократії й особливостями владних відносин, так і сформованою мережею неформальних інститутів, які виступають своєрідними «альтернативами» нормам законодавства [12, 53-54].

Можна стверджувати, що здійснення інституціональних змін — це не лише важливий аспект трансформації суспільства, а й рух до стійкості держави, оскільки інституціоналізація забезпечує виокремлення та фундаментування окремих сфер: від сім´ї та ЗМІ до науки і культури, які в ринкових умовах діють відповідно до ринкових імперативів і не набувають спотворених форм, як це буває за відсутності їх інституціоналізації [13, 65].

Інституціоналізація різних сфер життя нашого суспільства приводить до інституціональних змін на рівні держави в цілому, забезпечуючи її просування до стійкості та ефективної життєдіяльності в умовах змін, що відбуваються. До того ж інституціоналізація держави, як свідчать сучасні дослідження, дуже тісно пов´язана з комунікативною сферою. Більше того, комунікація є механізмом самоконструювання держави, відтворення різних її параметрів, а особливості комунікативної складової діяльності держави визначальним чином позначаються на розщепленні влади, множенні ризиків і вартості управління [14,62].

Отже, проблема стійкості держави одержує більш розгорнуту характеристику при переході від інституціональної грані до комунікативної грані держави. При цьому якщо інституціональна сфера держави принципово знеособлена, то її комунікативні зв´язки, наповнені діяльністю конкретних осіб з їхніми мотивами, ресурсами й інформаційними каналами, гранично персоніфіковані та опредмечені. Звідси напрям і характер діяльності державних органів задається не стільки офіційними цілями та обсягом ресурсів, скільки здатністю людей до підтримки професійних контактів. Як справедливо зазначає О. Соловйов, майбутнє національних держав нерозривно пов´язане з культурно зумовленою формою комунікації, й лише комунікація здатна привести функції держави у відповідність до потреб громадянського суспільства [14, 78-80]. Тому стійкість держави залежить не тільки і не стільки від організації держави, її інституціоналізації, скільки від тих цінностей і цілей, якими керуються правителі та підвладні, й які неминуче «форматують» нормативні приписи, створюючи на їхній базі специфічні форми професійної активності. Від того, наскільки культурно зумовлені комунікативні зв´язки спроможні адаптувати державу до змін у зовнішньому і внутрішньому середовищі, залежить не тільки сьогоднішнє буття держави, а й її подальше життя або загибель.

Проблематика стійкості держави тісно пов´язана зі спробами класифікувати держави залежно від їх ефективності на сильні, слабкі, такі, що розпадаються і розпалися. При цьому слабкі держави, такі, що розпадаються, та такі, що розпалися, не мають необхідної стійкості. Тут можуть бути виокремлені різні критерії нестійкості держави, зокрема, нелегітимність влади, неефективність інститутів і бюрократії, розлад правопорядку і ряд інших, які досить складно визначити і оцінити, оскільки вони багато в чому залежать від менталітету і традицій. Водночас територіальний розпад країни є явним індикатором катастрофи держави на відміну від усіх перерахованих [15, 86-87].

Серед причин втрати стійкості держави, що призводять до її розхитування, називають підвищення ролі недержавних і квазідержавних утворень. При цьому монополія державної влади значно послаблюється або зовсім руйнується, а держава не спроможна визначати і контролювати діяльність недержавних суб´єктів, забезпечувати стійкий порядок і безпеку на своїй територи. Зокрема, для слабких держав безпека де-факто стає справою самих громадян [15, 88, 92]. Оскільки жодна держава не діє в усіх напрямах свого буття однаково добре або однаково погано, то розпад держави не пов´язаний з одночасною неефективністю усіх її інститутів. Істотного значення набуває здатність держави в цілому ефективно діяти протягом тривалого часу, що стає важливою перешкодою на шляху руйнування системи управління й розпаду держави.

Зазначимо, що крізь призму стійкості держави простежується її цінність, оскільки стійкість і сталість є основою визначення цінностей [16, 105]. Тому цінність 65´дь-якої держави має бути пов´язана з її стійким існуванням. У зв´язку з цим не є винятком розгляд питання про цінність нашої Української держави. Чим довшим є її існування, тим вищою є її цінність.

Формування духовної ідеї держави з метою забезпечення її довговічності має спиратися на традиції ставлення нашого народу до влади і держави від Київської Русі до сучасної України. Отож звернемо увагу на ціннісну характеристику держави українського філософа права П. Юркевича, який пов´язував існування держави із проблемами бідності та багатства. При цьому він писав, що держава може настільки зменшити рівень бідності, наскільки це зло допускається конституцією, і обмежити багатство тільки тією межею, після якої воно суперечить конституції [17, 717].

Справедливо зазначено, що держава — це не лише сила примусу, заснована на законах, а й ідея, що мобілізує сили народу на спільну справу на основі авторитету державної влади, довіри населення до її політичних досягнень і цільових програм розвитку. Все це пов´язано з виходом на аксіосферу держави розгортання досліджень її змісту не тільки як важливого напряму в теорії сучасної держави, а й як визначального орієнтира розвитку української державності.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.      Щедровицкий П. Г. Изменения в мышлении на рубеже XXI столетия : социокультурные вызовы // Вопросы философии. — 2007. — № 7.

2.      Алексеев Н. Н. Современное положение науки о государстве и ее ближайшие задачи // Русский народ и государство. — М., 1998.

3.      Гордієнко М. Г. Сутність та основні засади концепції української державності В´ячеслава Ли-пинського : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1999.

4.      Липинський В. Нарис програми Української демократичної хліборобської партії // В´ячеслав Ли-пинський : історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. — Київ-Філадельфія, 1994.

5.      Лобода Ю. П. Цінність держави як її соціальна сутність (теоретико-методологічні аспекти дослідження) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — О., 2001.

6.      Философия права / под ред. О. Г. Данильяна. — М., 2006.

7.      Бачинин В. А. Морально-правовая философия. — X., 2000.

8.      Козловски П. Общество и государство : неизбежный дуализм. — М., 1998.

9.      Общая теория государства и права : акад. курс : в 3 т. / отв. ред. М. Н. Марченко. — М., 2001. -Т. 1.

10.    Оніщенко Н. М. Юридична відповідальність держави перед особою // Проблеми реалізації прав і свобод людини та громадянина в Україні / за ред. Н. М. Оніщенко, О. В. Зайчука. — К., 2007.

11.    Петров В. П., Селиванов С. Г. Устойчивость государства. — М., 2005.

12.    Либман А. М. Институциональная конкуренция и постсоветская трансформация (влияние

неформальных институтов) // Общественные науки и современность. — 2006. — № 6.

13.    Шабанова М. А. Экономический и социологический анализ институциональных изменений (возможности интеграции) // Общественные науки и современность. — 2006. — № 6.

14.    Соловьев А. И. Трансъячеистые структуры как форма строения и источник саморазвития госу-дарства // Полис. — 2006. — № 6.

15.    Малек М. Распад государства и его значение для международных отношений (категории и метод теоретического анализа) // Вестник Московского университета. — Сер. 12 : Политические науки. — 2006. — № 3.

16.    Алексеев Н. Н. Основы философии права. — СПб., 1999.

17.    Юркевич П. Історія філософії права. Філософія права. Філософський щоденник. — 3-тє вид. — К., 2001.

загрузка...
Top