Докази як інструмент судового доказування у цивільному судочинстві

Доказування та докази є одними з найважливіших проблем юридичної науки і судової практики.

Особливу увагу їм приділяють вчені та практики у науках цивільного процесуального та кримінального процесуального права, оскільки саме при розгляді та вирішенні цивільних та кримінальних справ однією з головних складових процесуальної діяльності була і є доказова діяльність. На певному рівні галузевих досліджень виникла проблема порівняльного та комплексного аналізу галузевих норм, які регулюють доказову діяльність, докази, місце суду у доказовій діяльності тощо. Тому саме у зазначених науках і з’явилось поняття доказового права. Причинами цього є певна єдність принципів доказової діяльності, подібність або тотожність певних правових інститутів процесуальних галузей права: поняття доказів та засобів доказування, предмета доказування, доказової діяльності, її суб’єктів, загальність мети доказування та ін. Об’єктивність появи зазначеного поняття підтверджується і появою порівняно нових галузей процесуального права, які таким же чи подібним чином регулюють доказову діяльність Конституційного Суду України, третейських судів, нотаріуса тощо. Тому одним із важливих спільних завдань процесуальних наук є дослідження діючих норм доказового права у зазначених галузях і пошуки шляхів подальшого їх зближення.

Багато вчених справедливо стверджують про необхідність гармонізації деяких процесуальних інститутів, тяжіння судової процедури до певної універсальності, уніфікації процесуального регулювання, у тому числі й основних положень теорії доказів та прийняття уніфікованих законодавчих актів: Основ процесуального права України або, навіть, єдиного кодексу для розгляду цивільних, господарських й адміністративних справ. Для розвитку українського процесуального законодавства на цьому етапі характерною є і протилежна тенденція, що виявляється у диференціації судових процедур стосовно загальних, господарських та адміністративних судів. Однак, як слушно зазначає В. Комаров, така тенденція не обов’язково веде до необхідності існування та прийняття різних процесуальних законів. Оскільки в основу конструкції цивілістичних процесів, а також і в основу різних галузей процесуального права, покладені позов та позовне провадження, то базові інститути цивільного процесуального права та цивільного процесу (підкреслимо, що найважливішим із них є доказове право) можуть бути основою єдиного процесуального кодексу, який містив би правила розгляду цивільних, господарських та адміністративних справ [1, 555]. З огляду на зазначене також вважаємо за необхідне прийняття в Україні загального нормативного акта, який регулював би процедуру діяльності усіх органів щодо застосування правових норм чи хоча б тих, які уособлюють собою форми захисту суб’єктивних прав. У ньому необхідно було б передбачити такі інститути, як загальні принципи організації та діяльності органів і осіб, що застосовують норми права, принципи та критерії визначення компетенції, головні вимоги до доказів і засобів доказування та до підсумкових актів застосування права, право та порядок оскарження цих документів та порядок їх перегляду тощо. У галузевих же процесуальних документах необхідно було б врегулювати лише деякі питання процедури, що є специфічними саме для цього органу чи особи.

Факт цивільного правопорушення і факт розгляду та вирішення судом цивільної справи не збігаються у часі: суд досліджує на відповідність істині вимоги й заперечення сторін, сприймає чи не сприймає їх позиції та позиції інших суб’єктів доказування. Процесуальні дії сторін і інших осіб, які беруть участь у справі, мають головною метою переконати суд в істинності їх тверджень. Така діяльність називається доказуванням (probatio), а ті засоби, за допомогою яких здійснюється доказування, мають назву доказів (instrumenta). Твердження про докази як фактичні дані не було беззаперечним як на початку ХХ ст. (докази фактами вважав, наприклад, С. Вікторський [2, 187], так і у сучасній юридичній літературі. Так, В. Єрмолаєва зазначає, що судові докази, по-перше, характеризуються тим, що є фактичними даними, тобто фактами, сукупністю відомостей про факти, які мають значення для справи, і останньою їх ознакою є те, що судові докази як факти реальної дійсності встановлюються за допомогою визначених у законі засобів доказування [3, 140-141]. Вважається, що така позиція не може бути цілком прийнятною, тому що автор по суті ставить знак рівності між такими поняттями, як фактичні дані, факти, відомості про факти, хоча певний сенс у цьому є у тих випадках, коли мова буде йти про доказові факти. Тому ми вважаємо без додаткових пояснень надто категоричним є і протилежне твердження, що докази у справі можуть виступати лише як відомості у справі, а не як самі факти [4, 9].

Справедливий розгляд і вирішення цивільних справ, ухвалення законного й обґрунтованого рішення як кінцева мета процесу є можливим при правильному застосуванні передбачених законом складників судового пізнання: норм об’єктивного права, фактичних обставин справи, суб’єктивних прав та обов’язків певних осіб. Висновок про наявність чи відсутність обставин справи й пов’язаних з ними суб’єктивних прав та обов’язків сторін досягається судом шляхом дослідження й використання ним у судовому процесі передбачених законом інструментів судового доказування: доказів, засобів доказування, доказових фактів. Але це завдання ускладнюється тим, що в теорії цивільного процесу, в цивільному процесуальному законодавстві й судовій практиці зазначені правові категорії тлумачаться по-різному. Крім вже зазначених двох позицій стосовно доказів, необхідно звернути увагу на оригінальну точку зору, яку висловили С. Фурса та Т. Цюра. Вони вважають, що доказ — це окремий елемент засобу доказування, що містить інформацію про обставину справи, з існуванням якої особа пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, а засіб доказування — це сукупність окремих доказів (елементів), які за цивільним процесуальним законодавством допустимі для доказування в конкретній справі. Як видається, оригінальність такої позиції полягає у тому, що автори зводять співвідношення доказів і засобів доказування до категорій частини і цілого, а спірність її, як видається, — у тому, що при цьому не враховуються інші категорії: зміст і форма, які до визначення доказів застосовує численна група інших процесуалістів. Крім того, стверджувати категорично, що засоби доказування не є доказами, вважається не прийнятним, тому що вони хоча і не тотожні, але пов’язані, чого не відкидають і зазначені автори, але зв’язок вони вбачають не як категорій змісту і форми, а як категорій частини і цілого [19, 20].

Доволі поширеним у процесуальній літературі є погляд на докази як на єдність змісту цього явища — фактичних даних і їх форми — засобів доказування. Так, В. Комаров зазначає, що докази в цивільному процесі — це єдність фактичних даних, які мають значення для правильного вирішення справи, та їх процесуальної форми [5, 6]. Таку точку зору виказали і багато інших вчених. Вона вважається переконливою тому, що характеризує докази як із змістовного, так і з формального боку. Викладені позиції вчених на докази потребують подальших досліджень як їх змістовного боку, так і формального. Таке дослідження має не лише теоретичне значення, але потрібне для нормотворчої та правозастосовної практики. Так, ст. 59 ЦПК хоча і має назву «Допустимість доказів» у самому змісті зазначає, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Але ці поняття є взаємопов’язаними, а не тотожними. Дослідження структури (побудови) доказу, як видається, необхідно розпочинати із з’ясування його змісту. У юридичній літературі перша група авторів стверджувала, що доказами є факт, який отримано із передбачених законом джерел і передбаченим законом способом. Так, на думку С. Курильова, сутність доказу полягає у наявності зв’язку відомого нам факту-доказу з невідомим шуканим фактом [6, 139]. Не погоджуються з таким розумінням доказів Ю. Грошевий та С. Стахівський, які стверджують, що пізнавши окремі факти, пропустивши їх через свою свідомість, і слідчий, і суддя, надавши їм певної процесуальної форми, мають справу не з реальними фактами, а із знаннями про ці факти. Мабуть тому вони не погоджуються і з думкою авторів, що поняття доказів містить факти та відомості про них [7, 86].

На відміну від російського законодавства і ст. 27 ЦПК України 1963 р., ст. 57 чинного ЦПК, ст. 32 ГПК, ст. 69 КАС, ст. 65 КПК містять нормативне визначення доказів як фактичних даних. Таким чином, норми про зміст доказів у всіх процесуальних галузях права однозначно визначають зазначений зміст. Тому сумнівною точкою зору є і погляд на докази як на матеріальний об’єкт. У цьому випадку, як видається, цілком ототожнюється джерело доказів і з їх змістом, і з їх процесуальною формою. Тому вважається обґрунтованим погодиться з тими авторами, які розуміють під фактичними даними відомості про факти. Під цим кутом зору слід звернути увагу і на так звані доказові факти, факти- докази, вивідні докази, факультативні ознаки доказів, як їх називають різні фахівці у науці цивільного процесуального права. Підсумовуючи погляди стосовно доказових фактів, характеру їх зв’язку із змістом доказів, зазначимо, що доказові факти у цивільному судочинстві є унікальним правовим явищем, нетиповою правовою категорією. Унікальність їх полягає у тому, що доказові факти передбачаються нормами матеріального права лише за окремими категоріями цивільних: підстави виселення з жилого приміщення, встановлення батьківства та деяких інших, де гіпотеза матеріальної норми права є відносно визначеною, а нетиповість доказових фактів полягає у тому, що у відношенні «шуканий факт — доказовий факт» ця категорія діє як доказ, а у відношенні «докази — доказовий факт» вона діє як обставина, як факт. Вважаємо, що з наведених аргументів випливає перший об’єктивний висновок: доказові факти у виняткових випадках, зазначених матеріальною нормою права з відносно визначеною гіпотезою, входять до об’єкта судового доказування. Другим висновком є висновок про зміст судових доказів. У всіх позовних справах змістом доказів є фактичні дані, тобто відомості про факти, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи, а у виняткових випадках, зазначених матеріальною нормою права з відносно визначеною гіпотезою, до змісту доказів у якості відомостей про факти об’єкта доказування входять також доказові факти, тобто факти-докази. Таким чином, першою ознакою доказів слід вважати те, що їх змістом є фактичні дані, відомості про юридичні факти, які у зазначених законом випадках у якості відомостей про шукані факти містять і доказові факти. Автор поділяє точку зору і про те, що судові докази — це таке явище, в якому взаємопов’язані зміст та форми [8, 196-197].

М. Треушніков також стверджує, що судові докази мають, по-перше, зміст, тобто інформацію про шукані факти (юридичні, доказові й інші, які мають значення у справі), по-друге, процесуальну форму, тобто носія інформації та спосіб доведення її до суду, і, по-третє, певний процесуальний порядок отримання і дослідження доказової інформації. Його визначення доказів є позитивним з точки зору своєї всебічності, але вважається, що автору не вдалось уникнути деяких внутрішніх суперечностей. Першою суперечністю зазначеної теорії є те, що автор вважає пояснення сторін, третіх осіб, показання свідків, письмові, речові докази і висновки експертів то процесуальною формою, тобто носієм інформації та способом доведення її до суду, то зовнішньою формою фактичних даних [9, 11]. Другою суперечністю є відокремлення ним процесуальної форми від певного процесуального порядку отримання і дослідження доказової інформації. Тому з наведених М. Треушніковим ознак доказів слід погодитись із тим, що зовнішньою формою фактичних даних є пояснення сторін, третіх осіб, показання свідків, письмові, речові докази і висновки експерта. Дійсно, під зовнішньою формою і розуміють звичайно зовнішній вияв змісту. Однак за цих умов зовнішню форму не можна вважати процесуальною формою, якою є не зовнішня, а внутрішня форма, тобто внутрішня організація змісту. Тому під процесуальною формою частіше за все і розуміють певний визначений законом процесуальний порядок. Саме при такому підході і слід зазначати, що процесуальна форма передбачає і перелік засобів доказування, їх зовнішніх форм і порядок їх залучення у процес, і певний порядок їх дослідження та оцінки. Саме при такому підході не можна стверджувати, що зовнішня форма доказів знаходиться за межами доказів. Таким чином, зовнішня форма доказів, їх джерела відокремлюються зазначеним автором від їх внутрішньої форми, процесуальної форми, чого, як видається, робити не можна.

Наступною ознакою доказів є їх особливе функціональне призначення. Частіше за все вказують на три функції доказів: а) функція накопичування, де докази виступають як засоби організації дій щодо доказування, тобто функція накопичування інформації;

б) відображально-інформаційна функція — відомості про факти використовуються у процесі досягнення істини у справі, тому що докази відображають факти реальної дійсності; в) засвідчувальна функція, після їх оцінки докази є не лише засобами отримання знання про факти, а й аргументами обґрунтування кінцевих висновків суду в судовому рішенні [10, 90]. Викликає заперечення лише визначення першої функції. Як вбачається, докази у доказовій процесуальній діяльності виконують роль не засобів організації дій стосовно доказування, а інструментів, які використовуються в доказовій діяльності, тобто головною їх функцією є інструментальна функція.

Четверта ознака доказів, яка випливає із нормативного їх визначення, зводиться до того, що вони є будь-якими фактичними даними, тобто процесуальний закон, з одного боку, не обмежує кола доказів, а з другого боку, не надає переваги одним доказам над іншими. Однак поняття «будь-які фактичні дані» не є безмежним. Коло цих фактичних даних обмежується їх зв’язком з обставинами, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та іншими обставинами, які мають значення для вирішення справи (ст. 57 ЦПК), тобто докази повинні містити інформацію щодо об’єкта доказування, повинні бути належними. Слід також зазначити, що зовнішня форма доказів повинна відповідати вимозі допустимості: докази повинні бути отримані із певних джерел і з дотриманням встановленого порядку. Не можуть бути доказами у справі фактичні дані, які отримані незаконним шляхом. Дотримання процесуального порядку одержання у визначеній законом зовнішній формі доказів, їх дослідження та оцінки у встановленому законом порядку і є п’ятою ознакою доказів.

Перераховані ознаки доказів прямо зазначені або випливають з нормативного їх визначення в нормах процесуальних кодексів. В юридичній літературі інколи вказують і на такі ознаки доказів, як достатність і достовірність [11, 395]. Такі вимоги до судових доказів процесуальне законодавство дійсно встановлює, але вони є вимогами до оцінки доказів, тому ознаками доказів вони стають лише після їх оцінки відповідним органом. Аналіз ознак доказів свідчіть про деяку неповноту нормативного визначення поняття доказів, оскільки воно не містить вимоги про додержання процесуальної форми їх отримання. Тому пропонується викласти ч. 1 ст. 57 ЦПК у такій редакції: «Доказами у цивільній справі є будь-які фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку» (далі за текстом цієї статті).

Поглиблення процесу пізнання доказів у сучасній теорії доказового права цілком обґрунтовано пов’язують з класифікацією доказів. Дійсно, класифікація доказів дає змогу детальніше досліджувати деякі види доказів і на підставі отриманого знання робити узагальнюючі висновки про сутність доказів. Класифікація доказів має істотне значення для органів і осіб, які застосовують право, оскільки допомагає їм визначити шляхи оптимального практичного використання доказів. Розподіл предметів, явищ або понять на класи, групи, підгрупи тощо за спільними ознаками і властивостями і є класифікацією [12, 258]. Він залежить від обраного критерію класифікації. Як видається, має істотне теоретичне та практичне значення класифікація доказів за такими критеріями. За джерелом одержання докази поділяються на особисті, речові (предметні) та змішані. Джерелом особистих доказів є люди. Тому до особистих необхідно відносити відомості про факти, які одержані з пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, а до речових (предметних) доказів належать фактичні дані, які одержані від речових і з письмових доказів. Відповідно до ст. 65 ЦПК до речових доказів належать також магнітні, електронні та інші носії, які містять аудіовізуальну інформацію про обставини, які мають значення для вирішення справи. Деякі вчені вказують на особливу групу доказів у цьому розподілі — на змішані докази. До них належать висновки експертів, факти впізнання, факти-результати слідчого експерименту [13, 336]. У зазначених доказах інформація здобувається з двох джерел — особистого і речового.

Експерт спочатку досліджує речові докази, перетворює отримані докази із зазначеного джерела і формує нове джерело — висновок експерта.

Докази можна поділяти на групи і за способом їх утворення. За цією підставою докази можуть бути первинними і похідними. Якщо відомості про факти отримують із першоджерела, без проміжних ланок (з оригіналу документа, наданої суду речі, від свідка-очевидця тощо), такі докази є первинними. Похідними є такі докази, які надають інформацію через «другі руки», через проміжну ланку, тобто відомості про факти суд отримує із проміжного джерела, яке отримало відомості з першоджерела. Так, до проміжних доказів належать чутки (свідок у якості джерела інформації вказує на іншу особу), вторинні докази (копія документа, наприклад), свідчення про річ, яка не надана суду. У доказові діяльності необхідно віддавати перевагу первинним доказам, оскільки наявність проміжної ланки у процесі утворення доказів містить небезпеку викривлення відомостей про факти. Тому, наприклад, якщо є документ і його копія, необхідно долучати до справи оригінал документа, а не його копію, тому ст. 64 ЦПК зазначає, що письмові докази, як правило, подаються в оригіналі.

За відношенням до шуканого факту докази поділяються на прямі та непрямі. Такий розподіл доказів має істотне теоретичне і практичне значення, оскільки правильний висновок про відношення того чи іншого доказу до певного виду визначає його значення для шуканого юридичного факту. За допомогою прямих доказів суд чи інший орган, що застосовує право, може досягти певного висновку про наявність або відсутність юридичного факту. Так, надане у суд свідоцтво про реєстрацію шлюбу є прямим доказом наявності шлюбу між подружжям. На відміну від прямих, непрямі докази надають можливість досягнути ймовірних висновків наявності чи відсутності шуканого факту. Тому у доказовій діяльності наявність лише одного непрямого доказу частіше за все не є достатнім для висновку про юридичний факт. Так, лише ухилення сторони від участі в експертизі не може бути доказом для визнання факту походження дитини. Тому для досягнення обґрунтованого висновку за фактом потрібна певна сукупність непрямих доказів. Докази можна розподіляти і за способом доведення інформації на усні (відомості про факти доводяться в усній формі) та письмові (відомості про факти доводяться документами, актами, довідками, листуванням службового або особистого характеру або витягами з них). Залежно від напряму доказування того чи іншого суб’єкта доказової діяльності докази можна розподіляти на докази у підтвердження фактів підстави позову і фактів у підтвердження заперечень проти нього чи зустрічного позову, а у кримінальних справах — на докази, що підтверджують обвинувачення, і доказів про необхідність виправдування.

При нормативному визначенні доказів ст. 57 ЦПК не застосовує поняття «засоби доказування», коли перераховує їх у ч. 2 зазначеної статті, а вважає їх підставами встановлення фактичних даних. Не посилається законодавець на це поняття і в назві ст. 59 ЦПК, а в її змісті вже йдеться про засоби доказування. Однак вважати це істотною помилкою законодавства не потрібно, тому що засоби доказування, як вже зазначалось, є зовнішньою формою фактичних даних, тобто однією з формальних характеристик цілісного явища — доказів. Але все-таки було б коректніше зазначити у вказаних статтях таке правило, що належить до формальної сторони доказів: «Ці дані отримуються з...» і далі перерахувати засоби доказування. З огляду на те, що «фактичні дані» і «засоби доказування» не є рівнозначними поняттями, а пов’язані між собою як зміст і форма, потрібне уточнення і у назві ст. 59 ЦПК — її необхідно назвати «Допустимість засобів доказування», і у назвах статей 70 КАС та 34 ГПК, відповідно — «Належність доказів та допустимість засобів доказування». Вважається, що така назва буде більш коректною і такою, що відповідає своєму змісту.

Другою проблемою правового регулювання інституту засобів доказування, а отже, і доказів взагалі, є встановлення вичерпного їх переліку у процесуальних кодексах. Слід зазначити, що при визначенні кола засобів доказування цивільне процесуальне законодавство, господарське процесуальне законодавство та законодавство про адміністративне судочинство це питання вирішують не однаково. Частина друга ст. 57 ЦПК визначає вичерпний перелік засобів доказування у цивільному судочинстві так: пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків (курсив мій. — В. Т.), показання свідків, письмові докази, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновки експертів. Історія появи виділеного словосполучення є неоднозначною. Він вперше офіційно закріпився у проекті ЦПК після першого читання у Верховній Ради України. Після другого читання проекту ЦПК України це обмеження у статусі пояснень сторін, третіх осіб та їх представників із зазначеного проекту було виключене, а після третього читання знов з’явилось і досі існує в ЦПК. Подібним чином встановлює коло засобів доказування в адміністративному судочинстві ч. 1 ст. 69 КАС, але стосовно пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників вона не містить того обмеження, що пояснення зазначених осіб вважаються засобами доказування лише тоді, коли вони допитані як свідки. Якщо врахувати ту обставину, що КАС був прийнятий пізніше, ніж ЦПК, то можна стверджувати, що законодавець відмовився від встановленого в ЦПК зазначеного обмеження для сторін, третіх осіб та їхніх представників. Хоча частину робочої групи з підготовки КАС становили розробники ЦПК, відмінності КАС поясняються бажанням уникнути деяких недоліків ЦПК. І мабуть таким чином вдалося уникнути одного з них.

Вважається, що вирішення питання про правове значення головних засобів доказування, а саме такими є пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, у КАС є більш вдалим і обґрунтованим, ніж у ЦПК. Пояснення сторін без будь-яких умов визнавались головним засобом доказування раніше чинним ЦПК (ст. 27), ГПК (ст. 32), процесуальною наукою і судовою практикою. Так, ще у 1977 р. угорські професори Л. Неваі та Т. Ре- ваі зазначали, що сторони більше, ніж інші учасники справи, мають відомості про свої справи, тому можуть дати цінну інформацію суду у формі пояснень, які є, таким чином, важливим засобом доказування [14, 251]. Позитивним визнає включення у ЦПК до кола засобів доказування пояснень сторін та третіх осіб і М. Треушніков [15, 81-83]. Й. Резниченко цілком переконливо зазначає, що під час давання пояснень сторона одночасно виконує дві функції: її пояснення формують предмет доказування і є доказом у справі, тобто вона виступає і як суб’єкт доказування, і як джерело доказів [16, 78]. У сучасній процесуальній науці обґрунтовано, як вважається, до засобів доказування відносять пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників у цивільному й адміністративному судочинстві [17, 53, 107-111]. Але інші дослідники вважають доцільною таку новелу у чинному ЦПК. Так, М. Балюк і Д. Луспеник, частково виправдовуючи позицію законодавця, зазначають, що він тим самим намагався посилити відповідальність учасників процесу за зловживання своїми процесуальними правами, зокрема, в частині дачі ними неправдивих пояснень суду. Тому, на їх думку, суд повинен роз’яснити сторонам, третім особам та їх представникам, що інакше їх пояснення не будуть вважатися доказами і відмова дати пояснення під присягою може мати певні наслідки щодо висловлених обставин. І далі вказані автори все ж таки пропонують уточнити перелік засобів доказування і передбачити в якості доказу і пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, наряду з їх поясненнями як свідків [18, 156-158]. Ще більш наполегливо й аргументовано висловлюються С. Фурса і Є. Фурса, які вважають норми, що не включають до засобів доказування пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, правовим нонсенсом, оскільки вони суперечать основним базовим принципам цивільного процесу — змагальності, належності доказів [19, 340-341].

Автор вважає думки щодо правового статусу пояснень сторін, третіх осіб та їх представників як засобів доказування доволі обґрунтованими. Згідно з ст. 2 КАС завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин, серед принципів адміністративного судочинства є і принцип диспозитивності (ст. 7 КАС), ст. 69 КАС серед засобів доказування передбачає і пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників без будь-яких обмежень. У цивільному ж судочинстві, в якому принцип диспозитивності ґрунтується на більш широкій цивільній диспозитивності, сторони, треті особи та їхні представники певним чином обмежені у можливостях захисту своїх прав. Слід також звернути увагу на те, що коли допитуються свідки і нібито повинні допитуватися сторони, треті особи та їх представники, то засіб доказування і у другому випадку повинен називатися показанням сторін, третіх осіб та їхніх представників, а не їх поясненням. Наступним аргументом на користь віднесення пояснень до засобів доказування є те, що згідно з ч. 1 ст. 61 ЦПК підставою звільнення від обов’язку доказування може бути визнання сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, певних обставин цивільної справи, що розглядається в суді. Однак визнання стороною певних фактів є обов’язковим для суду за наявності як мінімум чотирьох умов: по-перше, визнання повинно бути зробленим у судовому засіданні, тобто бути судовим. Якщо воно здійснене поза межами судового засідання, то визнання сторони буде доказовим фактом, тобто таким, який повинна довести та сторона, на користь якої здійснено визнання; подруге, визнання повинно відповідати обставинам справи, що розглядається у суді; по-третє, воно повинно бути добровільним, тобто здійсненим не під впливом обману, погроз, насильства тощо; по-четверте, визнання не повинно бути протизаконним, тобто таким, що спрямоване на приховування істини у справі.

Оскільки «звичайні» або «вільні» пояснення сторін не входять до переліку засобів доказування, визнання певних обставин справи матиме правове значення і буде підставою звільнення від обов’язку доказування цих обставин лише у тому випадку, якщо таке визнання отримане судом не у процесі опитування сторін, третіх осіб, їхніх представників, а у процесі їх допиту як свідків, і засіб доказування потрібно називати не поясненнями сторін, третіх осіб та їх представників, а їх показаннями. Тому вважається за необхідне, хоча б з огляду на зазначені причини, виключити із ч. 2 ст. 57 ЦПК слова «допитаних як свідки».

Стосовно переліку засобів доказування вже зазначалось, що він є вичерпним. Але вважаємо, що з урахуванням певних положень цивільного процесуального законодавства та потреб судової практики, він повинен бути розширений у такому напрямі. Згідно з ч. 1 ст. 45 ЦПК у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. Оскільки зазначені особи та органи віднесені ст. 26 ЦПК до осіб, які беруть участь у справі, ст. 27 цього Кодексу наділяє їх широким колом прав та обов’язків, однак ст. 57 ЦПК та інші не передбачають для них можливості виступати з поясненнями в суді, з обґрунтуванням пред’явленого ними позову. На підставі викладеного, вважаємо за необхідне внесення відповідних змін у такі статті ЦПК. Так, у ч. 2 ст. 57 ЦПК, разом із виключенням слів «допитаних як свідки», після слова «представників» додати слова «та осіб і органів, зазначених у ч. 1 ст. 45 цього Кодексу». Статтю 184 ЦПК необхідно виключити з Кодексу, оскільки найбільша обізнаність сторін, третіх осіб та їх представників про обставини справи надає перевагу їх поясненням перед іншими засобами доказування, а поясненнями їх повідомлення будуть лише тоді, коли вони не будуть допитуватися. У зв’язку з викладеним у ч. 1 ст. 177 ЦПК після слова «дослідження» пропонується додати слово «інші», а у ч. 2 ст. 179 ЦПК після слова «досліджуються» додати слова «пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, а також осіб і органів, зазначених у ч. 1 ст. 45 цього Кодексу.

Деякі складнощі виникають у судовій практиці у зв’язку з нечітким регулюванням у цивільному процесуальному законодавстві питань про письмові та речові докази. Спірним є віднесення цивільним процесуальним законодавством до речових доказів магнітних, електронних та інших носіїв інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи (ст. 57 ЦПК). У законодавстві існує чітка відмінність у визначенні понять «письмові докази» та «речові докази»: письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини справи (ст. 64 ЦПК), а речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи (ст. 65 ЦПК). У науковій літературі до зазначеного звичайно додають, що суд отримує відомості про обставини справи із змісту письмових доказів, а стосовно речових доказів зазначають, що такі відомості суд отримує із самого факту їх наявності, їх місця знаходження, їх форми та інших ознак [20, 86]. Однак слід зауважити, що письмові докази також мають матеріальну, предметну основу: їх зміст викладається на «предметах матеріального світу». Тому закономірним буде запитання: до яких засобів доказування віднести дискету у тому випадку, якщо вона цікавить суд самим фактом свого існування, зовнішнім виглядом, місцем її знаходження, і у тому випадку, якщо суд цікавить зміст інформації, що у ній міститься? Перший крок до правильного розуміння поняття письмових доказів зробив законодавець у Законі України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 25 грудня 2008 р. № 807-IV, який набрав чинності з 13 січня 2009 р. У цьому Законі, по-перше, зазначено, що документи є джерелами доказів, якщо в них викладені або посвідчені обставини, що мають значення для справи, і по-друге, що до документів також можуть належати матеріали фотозйомки, звуко- і відеозаписи й інші носії інформації, у тому числі електронні. З огляду на викладене, вважається необхідним зазначити у процесуальному законодавстві магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини справи, що розглядається в суді, як самостійний засіб доказування. Постає питання і про інформацію з Інтер- нету, яка видається нам також засобом доказування. Тому ще раз підкреслюємо необхідність розширення переліку засобів доказування у ст. 57 ЦПК або ж зняття його виключності. У процесуальній літературі та судовій практиці Росії також простежується тенденція до розширення такого переліку. Так, О. Боннер помітив таку тенденцію, що арбітражні суди РФ без будь-яких обмовок розглядають інформацію з Інтернету як засіб доказування, практика судів загальної юрисдикції є доволі суперечливою у різних судів з різних справ. О. Боннер пропонує вважати їх специфічними речовими доказами [21, 85-98].

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Комаров В. В. Цивільне процесуальне право : проблеми методології науки, диференціація та уніфікація судових процедур // Правова система України : у 5 т. — Х., 2008. — Т. 3.
  2. Викторский С. И.Руський уголовный процесс. — М., 1912. (Див. Хрестоматия по уголовному процессу России. — М., 1999).
  3. Гражданський процесс Украины : учеб. пособие. — Харьков, 2003.
  4. Дегтярев С. Л.Доказывание убытков в арбитражном процессе : автореф. дис. ... канд. наук. — Екатеринбург, 2000.
  5. Комаров В. В. Доказування та докази в цивільному судочинстві : текст лекцій. — Х., 1991.
  6. Курылев С. В. Основы теории доказывания в советском правосудии. — Минск, 1969.
  7. Грошевий Ю. М., Стахівський С. М. Докази і доказування у кримінальному процесі. — К., 2006.
  8. Решетнікова И. В. Доказательства и доказывание // Комментарий к ГПК Российской Федерации. — 3-е изд. / под общ. ред. В. И. Нечаева ; рук. авт. колл. и науч. ред. В. В. Ярков. — М., 2008.
  9. Треушников М. К. Относимость и допустимость доказательств в гражданском процессе. — М., 1981.
  10. Треушников М. К. Судебные доказательства. — 4-е изд. — М., 2005.
  11. Осипов Ю. К. Основные признаки судебных доказательств // Сборник ученых трудов Свердловского юридического института. — 1968. — Вып. 8.
  12. Новий тлумачник української мови. — К., 2001. — Т. 2.
  13. Цивільний процесс України : академ. курс / за ред. С. Я. Фурси. — К., 2009.
  14. Гражданський процесс в социалистических странах — членах СЭВ / под ред. проф. А. Добровольского и проф. Л. Неваи. — М., 1977. — Т. 1.
  15. Треушников М. К. Допустимость доказательств в советском гражданском процессе // Проблемы применения гражданского процессуального кодекса РСФСР. — Калинин, 1974.
  16. Резниченко И. М. Психологические аспекты искового производства. — Владивосток, 1989.
  17. Тертишніков В. І., Шутенко О. В. Захист суб’єктивних прав у загальних та адміністративних судах. — Х., 2007.
  18. Балюк М. І., Луспеник Д. Д. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України. — Х., 2008.
  19. Фурса С. Я., Цюра Т. В. Докази і доказування у цивільному процесі. — К., 2005.
  20. Тертышников Р. В. Доказування і докази в судочинстві України. — Х., 2009.
  21. Боннер А. Т. Доказательное значение информации, полученной из Интернета // Закон. — 2007. — № 12.
загрузка...
Top