Докази в кримінальній справі

Вступ

1. Поняття кримінальнепроцесуального доказування та йогозначення

2. Класифікація доказів та їх джерел

3. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел

4. Особливості процессудоказування на окремих стадіяхкримінального судочинства

Висновки

Використана література

Вступ

   Одним із найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства в цілому є забезпечення суворого додержання законності, викорінення будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд Української держави на даний час намітив і здійснює комплекс заходів з виконання вищезазначених завдань. Нині особливу увагу приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликані стояти на сторожі законності, захисту прав громадян України, інтересів суспільства.

   Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді — це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Процес доказування — це формування, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обгрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

Тема роботи: „Докази в кримінальній справі”.

   Основні завдання роботи:

  1. розкрити  поняття кримінально-процесуального доказування та йогозначення;
  2. дати класифікацію доказів  в кримінальному праві та їх джерел;
  3. характеристика способів збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел
  4. показати особливості процессудоказування на окремих стадіяхкримінального судочинства

1. Поняття кримінальнепроцесуального доказування та йогозначення.

      У кримінально-процесуальній науці немає однозначного визначення поняття предмета доказування. Наприклад, Р. Г. Домбровський під доказуванням розуміє викладення думок у процесі спілкування одного індивіда з іншим. На його думку, пізнання передує доказуванню, бо перш ніж викладати знання, індивід повинен їх здобути; різниця в судовому дослідженні пізнання і доказування має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить межа між двома видами діяльності – криміналістичною і процесуальною; сутність криміналістичної діяльності становить пізнання, а кримінально-процесуальної – доказування. З таким розумінням сутності кримінально-процесуального доказування погодитися складно, остільки змістовна сторона його зникає і залишається тільки процесуальна форма. Тому  криміналістична діяльність, що неврегульована нормами права, визнається засобом пізнання у судовому дослідженні. Інші автори розглядають зміст кримінально-процесуального доказування ширше, виділяючи два його види: доказування як дослідження фактичних обставин і доказування як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі. При цьому, зазначає В.М.Савицький, доказування тези завжди звернено до зовнішнього адресата. Доказування, отже, є лише частиною загального розуміння у кримінальному процесі. Така позиція, на наш погляд, є цілком вірною,  однак її не завжди враховують при розробці визначень поняття доказування у кримінальному процесі, як у монографічній, так і в навчальній літературі.

    Кримінально-процесуальне доказування як дослідження – це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його єлементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці елементи взаємопов`язані, тісно переплітаються. Їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих та практичних цілях.

    Деякі процесуалісти як самостійний елемент процесу доказування виділяють процесуальне закріплення доказів. Правильно зазначає С.А. Шейфер, що доказування можна вважати отриманим лише після фіксації здобутої інформації в передбаченій кримінально-процесуальним законом формі.

     Ф. М. Фаткуллін відносить до елементів доказування  також побудову  та динамічний розвиток слідчих версій. На наш погляд, побудову слідчих версій не можна розглядати як елемент доказування. Версія — це форма мислення, що є не процесуальною, а криміналістичноюкатегорією, яка не врегульована нормами права.

   С.В. Курильов вважає, що оцінка доказів як розумова діяльність – це самостійна процесуальна категорія, що перебуває за межами понять судового доказування і не є його складовою частиною. Під доказуванням він розуміє лише процесуальні дії слідчих і судових органів зі збирання та закріплення доказів. Але без розумової діяльності, без оцінки зібраних доказів кримінально-процесуальне доказування неможливе.

    Отже, можна зробити висновок, що у кримінальному судочинстві як елементи процесу доказування слід розглядати збирання, перевірку та оцінку доказів, так і їх джерел.

   Щодо другого виду доказування в кримінальному процесі, то його найважливішими елементами є формулювання визначеної тези та наведення аргументів для його обґрунтування.

   Отже, доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків по цій справі.

     Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах. Але, разом з цим, це є і практична діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом.

     Розглянемо докладніше елементи доказування.

     Збирання доказівполягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, а також у поданні доказів учасниками процесу, підприємствами, установами, організаціями і громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК). Збирання доказів провадиться, головним чином, на стадії досудового слідства, однак суд з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу може доповнити матеріали досудового слідства.

   Закріплення доказів, виявлених особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором та судом проводиться лише тими способами і в тих формах, що встановлені КПК. Правильне закріплення доказів і суворе додержання норм, встановлених КПК, забезпечують як зберігання доказів, так і можливість їх перевірки і відповідної оцінки.

    Наступним елементом доказування є перевірка доказів, тобто всі зібрані по справі докази повинна об'єктивно перевірити особа, яка провадить дізнання - слідчий, прокурор і суд. Перевірка (дослідження) доказів провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а також шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі. Крім того, перевірка доказів провадиться з метою з'ясування питання про їх достовірність.

    Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити докази — означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже, оцінка доказів — це розумова діяльність, що здійснюється в логічних формах зі встановлення достовірності чи недостовірності доказів, зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення даної справи. Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процессу.Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПК, в якій зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнімпереконанням, що грунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Оцінивши всі наявні в справі засоби доказування і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків по справі. Висновки ці можуть бути різними за своїм характером і змістом, достовірними і недостовірними. Достовірність — це більш-менш обгрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а недостовірний висновок — це категоричне твердження про винність, що випливає з усіх наявних у справі доказів. Недостовірність має місце там, де правильність висновку викликає обгрунтований, такий, що випливає з обставин справи, сумнів, і тому можливі й інші його рішення. Тому виносити вирок при недостовірних висновках про винність підсудного недопустимо. Достовірним є такий висновок, щодо правильності якого не виникає сумнівів, є єдино можливим у даній справі й виключає будь-яке інше її вирішення, тобто відповідає об'єктивній істині.

   Отже, отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних і недостовірних є кінцевим моментом доказування у кожній окремій справі.

    Щодо предмета доказування, то в літературі існує кілька визначень цього питання. Коло фактів, що підлягають дослідженню івстановленню в кримінальній справі для її правильного вирішення, називають предметом доказування.

При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді доказуванню підлягають:

1)      подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставинивчинення злочину);

2)      винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3)      обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;

4)      характер і розмір шкоди, завданої злочином, а такожрозміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарнелікування потерпілого від злочинного діяння (ст. 64 КПК).

    Щодо поняття предмета доказування існують різні погляди.

     Наприклад, Г.М. Миньковський, В.Г. Танасевич та О.О. Ейсман зазначають: „Предмет доказування – це система обставин,  які виражають якості і зв`язки досліджуваного об`єкту чи події, істотні для правильного вирішення кримінальної справи і реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства”.  А. С.  Кобліков вважає це визначення не зовсім вдалим, оскільки воно не розкриває сутності поняття. Предмет доказування, на його думку, — це сукупність  істотних для справи-обставин, що повинні бути встановлені  в процесі доказування по кримінальній справі в інтересах їх правильного вирішення. В. О. Бакін зазначає, що «законодавча схема предмета доказування — це інформаційна система, що складається з набору значень нормативного порядку, яка керує діяльністю посадових осіб, що ведуть процес по конкретній справі та учасників процесу, з виявлення і встановлення у злочинних подіях обставин, потрібних для вирішення завдань кримінального судочинства. Останнє визначення є складним і, так би мовити, не кримінально- процесуальним, воно сформульоване швидше з позицій теорії інформації. Крім того, навряд чи правильно говорити у визначенні предмета доказування про «злочинні події», оскільки не тільки вони є предметом  дослідження в кримінальному процесі.

 З предметом доказування тісно пов'язано поняття меж доказування (дослідження). Під межами доказування слід розуміти необхідну і достатню сукупність доказів, зібраних по справі, які забезпечують правильне її вирішення. Якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути з`ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Правильне встановлення меж доказування передбачає: а) забезпечення з необхідною повнотою з`ясування обставин, що складають предмет доказування;  б) використання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.

     Аналізуючи низку праць з цього питання, слід зазначити, що у різних процесуалістів різні погляди на предмет і межі доказування.

    Наприклад, Р. Д. Рахунов стверджує: «Межі доказування — це менш вдале викладення обставин, які підлягають доказуванню по кримінальній справі». Таке розуміння меж доказування не дістало підтримки в юридичній літературі та було піддано обгрунтованій критиці, оскільки предмет і межі доказування — поняття хоч і взаємозв'язані, але не рівнозначні; кожне з них має властивий тільки йому юридичний зміст і призначення в кримінально-процесуальному доказуванні. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього. Якщо предмет доказування слід розглядати як межі дослідження обставин справи по горизонталі, то межі доказування, що визначають глибину їх дослідження, можна умовно визначити, як межі по вертикалі, зазначає Л. М. Карнєєва.

    В юридичній літературі поширена думка (і вона в цілому правильна), що предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб їх досягнення. Невірне визначення меж доказування може призвести до його звуження або необгрунтованого розширення. При звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказовому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків. Необгрунтоване розширення меж доказування обумовлює невиправдану надмірність доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи (ст. 22 КПК) однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності на цих стадіях, а також невірне або неточне визначення меж доказування, ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширше на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки, вони можуть бути ширше в суді, а не на досудовому слідстві.

2. Класифікація доказів та їх джерел

   Кримінально-процесуальні докази — це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільне небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст, 65 КПК).

   Деякі автори чітко і послідовно розрізняють докази як фактичні дані та їх процесуальні джерела: пояснення потерпілого, свідка, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, інші процесуальні документи. Така позиція є теоретично обгрунтованою і повністю відповідає закону та вимогам практики.

    В юридичній літературі вживають поняття доказування, відповідно до якого фактичні дані та їх процесуальні джерела утворюють нерозривну єдність та входять у поняття доказування.

   Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття доказу в логіці: «Доказ це логічна операція обгрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень». Доказ складається з трьох елементів:

  • тези (судження, істинність якого обґрунтовують упроцесі аргументації);
  • аргументів (доводів або підстав доказу — це вихіднітеоретичні чи фактичні положення, за допомогою якихобґрунтовують тезу);
  • демонстрації (це логічний зв'язок між аргументом і тезою). Звичайно, докази в логічному розумінні теж широко застосовуються в кримінальному процесі, особливо при обгрунтуванні процесуальних рішень {постанов, ухвал, вироків).

   Питання про те, що слід розуміти під «фактичними даними», про які йдеться в законі, не знайшло одностайного розв'язання в юридичній літературі. Одні вчені вважають, що це факти, другі — що це відомості про факти, а треті — що це й те, й інше. Розуміння «фактичних даних» як відомостей про факти, обставини справи, що одержуються з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КПК) процесуальних джерел, є нині, на наш погляд, найбільш слушним. Факти — це події, явища дійсності, які не можна «приєднати до справи». Через те при доказуванні в кримінальній справі слідчий, прокурор і суддя оперують відомостями про ці події та явища дійсності, зафіксованими в показаннях допитаних осіб, документах та інших джерелах доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддями фактів і обставин у ході провадження слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо), вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесуальними доказами не цими фактами, а лише відомостями про них, зафіксованими в установленому законом порядку в протоколах слідчих дій і судового засідання.

   Чітке й послідовне розрізнення доказів, як відомостей про факти, обставини, та їх процесуальних джерел є,на нашу думку, теоретично обгрунтованим, таким, що повністю відповідає закону і потребам практики.

   Наприклад, КПК прямо вказує, що при складанні обвинувального висновку слідчий зобов'язаний в його описовій частині зазначити обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві; місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано в справі, та відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; наявність обставин, які обтяжують та пом'якшують його покарання (ч. 2 ст. 223 КПК),а у мотивувальній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені докази, на яких грунтується висновоксуду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази (ч. 1 ст. 334 КПК).

     Найбільш поширеною є така класифікація доказів:

  1. Залежно від відношення до обставини, що підлягаєдоказуванню: прямі; непрямі
  2. Залежно від обставин, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність: обвинувальні; виправдувальні
  3. За джерелом відомостей (за цією обставиною класифікуються як докази, так  і їх джерела): первинні; похідні

Прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню, або ж на її відсутність.

Наприклад,   якщо свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як Карпенко І. П. близько 20-ї години 11 січня  2002 р., біля входу в парк ім. Б. Хмельницького вдарив металевим прутом по голові Павлюка. Д.В.,  який від цього удару впав і більше не піднімався, забрав у потерпілого шапку, годинник і гаманець, після чого зник, то це буде прямий доказ, бо він безпосередньо вказує на саму злочинну дію, час, місце, спосіб її вчинення, на того, хто вчинив цю дію і на особу потерпілого. Якщо ж при обшуку в квартирі  Карпенка І.П. буде знайдено металевий прут, шапку, годинник і гаманець Павлюка Д. В., то ці речові докази будуть непрямими, бо ще треба за допомогою судової експертизи, пред'явлення для впізнання, допитів та інших слідчих дій довести, що вони мають відношення до події злочину.

      Непрямі (побічні) докази також мають  важливе значення, але користуватись ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов'язані, створювали систему доказів,  в якій кожний непрямий доказ був би, так би мовити, кільцем нерозривного ланцюга.

Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме даною особою, а також на наявність обставин, що обтяжують відповідальність.

Виправдувальні докази свідчать, що самої події злочину не було, або що дана особа до неї непричетна. Наприклад, алібі є прямим виправдувальним доказом.

Первинні докази та їх джерела ще називають першоджерелом. Це, наприклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа. Якщо ж свідок дав показання з чужих слів, це — похідний доказ?  причому закон  вказує,  що якщо
показання свідків базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи  повинні бути допитані.  Якщо ж джерело  повідомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутками тощо), вони не можуть бути доказом. Те саме стосується і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених.

   Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичайно, при провадженні в кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але і похідні докази та джерела доказів можуть бути корисними, цінними засобами процесуального пізнання, зокрема при перевірні повноти і правильності джерела (наприклад,  показань свідка - очевидця, потерпілого, обвинуваченого, оригіналу документа).

У процесуальній літературі існують різні погляди щодо класифікації доказів і їх процесуальних джерел. На думку В. Д. Арсеньєва який обстоює двояке розуміння кримінально-процесуальних доказів, джерелом останніх є свідки,
потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти, документи, місце знаходження та вилучення речових доказів. Однак поки доказову інформацію, якою володіють певні особи, не отримано і не закріплено в передбаченій законом формі, доказів, а, відповідно, і їх джерел, не існує.

В. Я. Дорохов і М. К. Треушніков однаково розуміють поняття доказів. Показання свідків, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, протоколи слідчих та судових дій та інші документи вони називають джерелами фактичних даних. Щодо  речових доказів, то такими, на думку В. Я. Дорохова, є протокол огляду предмета і сам предмет. Джерелами доказів він вважає осіб, які дають свідчення та висновки. М. К. Треушніков також зазначає: „джерелами доказів є об`єкти матеріального світу, які зберігають інформацію про факти. Ними можуть бути люди (сторони, треті особи, експерти) або речі”.

     Ф. Н. Фаткуллін дійшов висновку, що під джерелом судових доказів розуміють процесуальну форму, за допомогою якої фактичні дані вводяться в сферу процесуального доказування. Безпречно, носій можливих доказів відіграє важливу роль у їх формуванні і в процесі слідчих та судових дій, але все ж не є безпосереднім процесуальним джерелом доказів.

    Тому, підсумовуючи, можна зробити висновок, що класифікація доказів та їх джерел у працях вчених і практичних працівників розглядається по-різному.

Згідно з чинним кримінально-процесуального законодавства джерелами доказів є:

  • показання свідків, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого;
  • висновок експерта, речові докази;
  • протоколи слідчих та судових дій;
  • протоколи відповідних додатків, що складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;
  • інші документи.

   Цей перелік міститься у ч. 2 ст. 65 КПК і є вичерпним. Щоб ширше розкрити це питання, дамо коротку характеристику джерел доказів.

    Показання свідків — це найбільш поширений вид джерел доказів. Це пояснюється тим, що КПК мінімально обмежує коло осіб, що можуть бути допитані як свідки. Як свідка може бути викликано кожну особу, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Свідок може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню в даній справі, зокрема про факти, які характеризують особу обвинуваченого, підозрюваного іпотерпілого і його взаємовідносини з ними (частини 1 і 2 ст. 68, ч. 1 ст. 167 КПК).

    Дізнавач, слідчий, прокурор і суд перед допитом як свідків членів сім'ї, близьких родичів, усиновителів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а також осіб, які своїми показаннями викрили б себе, членів їх сім'ї, зобов'язані роз'яснити їм право відмовитись давати показання, про що зазначається в протоколі допиту чи в протоколі судового засідання.

   Щодо неможливості такого допиту захисника слід зазначити, що відповідно до закону кожен адвокат складає адвокатську присягу і згідно з нею йому забороняється розголошувати будь-які відомості, які стали йому відомі в зв'язку з виконанням ним обов'язків представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.

    У деяких випадках як свідок може бути допитана особа, яка раніше займала інше процесуальне становище по даній справі.

     За певних умов як свідка може бути допитано особу, яка раніше була по цій справі обвинуваченим.

    Наприклад,  у разі, якщо в ході дізнання або досудового слідства до відповідальності притягнуто двоє або більше осіб, а потім одну з цих осіб було засуджено або щодо неї з тих чи інших обставин справу було припинено. Таку особу може бути потім допитано по справі як свідка.

     Якщо обвинувачений має право відмовитися від дачі показань і не несе кримінальної відповідальності ні за цю відмову, ні за дачу завідомо неправдивих показань, то положення змінюється, як тільки дана особа перестає бути обвинуваченим. Тому якщо в подальшому, під час судового розгляду, виникає необхідність допитати колишнього обвинуваченого за конкретними обставинами справи, його буде допитано як свідка на тих самих підставах і в такому порядку, як і всіх інших свідків.

    Свідками можуть бути особи як незацікавлені, так і зацікавлені у вирішенні справи, в тому числі родичі й друзі обвинуваченого, особи, які були з ним у неприязних стосунках, родичі потерпілого тощо. Всі ці обставини, а також критичне ставлення до показань, повинні враховуватись при кінцевій оцінці показань зазначених свідків.

 Показання потерпілого

     Про  визнання особи потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. Особі, яка визнається потерпілим, у кожному разі заподіюється та чи інша шкода: моральна, фізична або майнова.

    Давати показання— право, а не обов'язок потерпілого, проте якщо він погодився давати показання, то повинен говорити лише правду. За дачу завідомо неправдивих показань потерпілий несе кримінальну відповідальність за ст.  384 КПК, про що попереджається перед допитом.

    Потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ним.

    Не можуть бути доказами дані, що їх повідомив потерпілий, джерело яких невідоме (ч. 2 ст.72 КПК). Якщо показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

    Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці й оцінці в сукупності з усіма обставинами, встановленими у справі. Обвинувачення не може бути обгрунтовано суперечливими показаннями потерпілого, не підтвердженими іншими доказами, а також показаннями, що за обставинами справи могли бути наслідком помилкового сприйняття потерпілим подій і фактів, зокрема, якщо він перебував у стані сп'яніння, за підозрою потерпілого, що виникли у нього через неприязні стосунки з обвинуваченим.     Показання малолітнього потерпілого, щодо якого було застосовано неправильний допит, ні доказом у справі.

Показання підозрюваного та обвинуваченого

    Як підозрюваного може бути допитано тільки особу, затриману через підозріння у вчиненні злочину, а також особу, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченої (ч. 1 ст. 43 КПК). Підозрюваний має право давати показання щодо обставин, які стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також щодо всіх інших відомих йому обставин по справі (ч. 1 ст. 73 КПК).  

  Як обвинувачені допитуються тільки особи, щодо яких зібрано достатньо доказів, що вказують на вчинення нимизлочинів, і винесено постанову слідчого про притягнення їх як обвинувачених (статті 131, 132, 143 КПК). Обвинувачений має право давати показання по пред`явленому йому обвинуваченню, а також  щодо всіх інших відомих йому обставин і доказів, що є  в справі.

    Давати показання і відповідати на запитання – це право, а не обов`язок підозрюваного та обвинуваченого. За відмову давати показання і за дачу неправдивих показань вони відповідальності не несуть. Домагатися їхніх показань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється.

    Як різновид показань підозрюваного й обвинуваченого розрізняють повне або часткове визнання чи заперечення ними своєї вини в інкримінованому злочині, самообмову, обмову та алібі.

    Самообмова -  це показання підозрюваного або обвинуваченого, в яких вони зізнаються у вчиненні злочину, якого в дійсності не вчинили, у більш тяжкому злочині, ніж учинили насправді, або ж беруть на себе всю вину за вчинений злочин, хоч у дійсності він є груповим, чи перебільшують свою роль у вчиненні злочину порівняно з тим, якою вона є насправді. Мотивами само обмови можуть бути несприятливий для них збіг обставин, стан пригніченості, втрата віри в справедливість і об`активність слідчого і суду, бажання виручити інших осіб, бути покараним за менш тяжкий злочин порівняно з вчиненим, сховатися на деякий час від слідства і суду в місцях позбавлення волі, якщо вони розшукуються за обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, поради „досвічених” людей, у тому числі співкамерників, погроза і підкуп з боку дійсних злочинців і співучасників, незаконні засоби ведення розслідування, юридична необізнаність, бажання „прогулятися” в інших місцях під час допитів, оглядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в колонії, кругова порука, „солідарність” злочинців, бажання неповнолітнього злочинця заслужити схвалення більш досвідчених і сильних злочинців, свого оточення тощо.

   Обмова — це такі показання підозрюваного чи обвинуваченого, в яких він викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або іншого злочину. Мотивами обмови є бажання уникнути відповідальності або применшити свою вину, помста, бажання сприяти розкриттю злочину, заслужити прихильність працівників міліції і слідчих або ж незаконний вплив з їх боку.

    Алібі — це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що він не міг бути виконавцем інкримінованого злочину, бо в момент його вчинення перебував у іншому місці. Обов'язок перевірки алібі лежить на органі дізнання, слідчому, прокуророві та судді. Підозрюваний та обвинувачений, їхні захисники мають право, але не зобов'язані, наводити докази на підтвердження алібі. Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про алібі не спростовано, кримінальну справу повинно бути закрито, а суд першої інстанції повинен постановити виправдувальний вирок.

    При оцінці показань обвинувачуваного слід враховувати, зокрема, що показання обвинуваченого, дані на досудовому слідстві, від яких він відмовився згодом, не підтверджені в судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку. Показання обвинуваченого, який викриває іншу особу, підлягають ретельній і критичній перевірці. Слід особливо критично ставитись до показань одного обвинуваченого проти іншого, що спрямовані на усунення чи пом'якшення власної вини. Обвинувачення не може вважатись доведеним, якщо воно грунтується тільки на обмові іншого обвинуваченого, заінтересованого в результатах справи, не підкріпленої іншими вагомими доказами. Це стосується й оцінки показань підозрюваного.

    Потерпілий, підозрюваний і обвинувачений— активні учасники кримінального процесу, їхні показання мають важливе значення не тільки для встановлення істини у справі, вони є засобом захисту їхніх прав і законних інтересів. Останнє не є характерним для показань свідка. Крім того, процес формування показань свідка дуже істотно відрізняється від показань потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого. Все це також слід враховувати при оцінці показань зазначених осіб.

Висновок експерта

     Висновок експерта як доказ у кримінальній справі — це сукупність фактичних даних та відомостей, зібраних у кримінальній справі, що містяться в його повідомленні органу дізнання, слідчому, прокурору та суду, встановлених у результаті досліджень матеріальних об'єктів, проведених особою, обізнаною в певній галузі науки, техніки чи інших спеціальних знань і з використанням цих знань. Проведення дослідження та фіксування його результатів проводиться з додержанням вказаного у законі процесуального порядку. Дослідження виконується за спеціальним завданням органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду (судді).

    Отже,для висновку експерта як виду доказів істотним є те, що він: а) є результатом дослідження; б) виходить від особи, яка володіє певними спеціальними знаннями, без використання яких є неможливим таке дослідження; в) складається з додержанням встановленого процесуального порядку; г) спирається на зібрані у справі докази.

   Експерт надає висновок лише за умови безпосереднього дослідження матеріальних об'єктів експертизи, чи за умови такого дослідження з використанням відомостей, відомих з матеріалів справи, чи тільки на основі матеріалів справи. Правдивість висновків експерта, який використовував відомості з протоколів допитів, інших письмових матеріалів, певна річ, залежить від достовірності останніх.

  Наприклад,М.С. Строгович вважає помилковою практику, коли експерт «в основу своїх висновків вкладає не тільки результати дослідження ним відповідного об'єкта на основі спеціальних знань, а й матеріали досудового та судового слідства,..». З таким поглядом на цю проблему не можна погодитися. У тих випадках, коли об'єктом експертизи є факт, який не можна безпосередньо піддати експертному дослідженню (наприклад, стан психіки обвинуваченого в момент вчинення злочину), експерт будує свої висновки на даних щодо цього факту, що єв показаннях свідків, потерпілих, обвинувачених, документах тощо.

    Експертне дослідження виконується в процесі доказування та є його складового частиною й підпорядковане тимсамим цілям. Отримавши висновок експерта, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя) використовують йогоупродовж усього процесу доказування.

   У ході експертизи, на відміну від інших процесуальних дій, встановлення істотних для справи фактів може відбуватися за відсутності органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді). Ця особливість дозволяє пояснити, чому законодавець встановив систему спеціальних процесуальних гарантій, додержання яких має сприяти вірогідному, повному, об`єктивному  встановленню фактів експертом  і всебічній перевірці його висновків органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею). Сукупність цих гарантій утворює процесуальну форму, особливості якої відрізняють експертизу від  інших способів доказування.

 Норми процесуального права, що регламентують проведення експертизи, визначають не дише мету, порядок, межі таких досліджень, а й взаємні права та обов'язки органу, дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді), інших учасників процесу, а також експерта у зв'язку з  проведенням ним досліджень.

Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту відповідальність.  За  необхідності в справі може бути, призначено-кількох експертів, які дають загальний висновок. Якщо експерти не дійшли згоди, то кожний а них складає свій окремий висновок.

Висновок експерта для особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду (судді) не є обов'язковим, але непогодження з ним має бути вмотивованим у відповідній постанові ухвалі вироку (частини 3 і 4 ст. 75 КПК).

Пленум Верховного. Суду України в постанові «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 р, № 8 наголосив, що при дослідженні висновку експерта  суди повинні виходити з того, що згідно зі ст.. 67 КПК  висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду,  яке має грунтуватися  на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності. Не слід надавати перевагу висновку експерта лише тому, що експертизу, проведено комісією, повторно, експертом авторитетної установи або тим, який має більший досвід експертної роботи тощо (пункти 3 і 13 зазначеної постанови).

Речові докази— це приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання,  слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду предмети, що були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, тобто всі предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності обвинуваченого (ст. 78 КПК), Серед цих предметів можна виділити продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші, продукти харчування тощо).

    Багато непорозумінь  і помилок у слідчій та судовій практиці викликав визнання речовими доказами транспортних засобів, використаних злочинцями при вчиненні злочинів. Часто ці засоби безпідставно визнаються знаряддям вчинення злочину в справах про крадіжки, незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим добувним промислом тощо і конфіскуються. Транспортний засіб може бути визнаний знаряддям злочину лише у тому разі, якщойого використання було безпосередньо пов`язано з вчиненням дій, що входять до об`активної сторони складу злочину.

 Не є речовими доказами зразки для порівняльного експертного дослідження, бо вони пов'язані не з подією, що розслідується, а з фактом розслідування, відіграють допоміжну, інструментальну роль при експертному дослідженні і не є незамінними, на відміну від речових доказів.

Предмети, що можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця події, обшуку, виїмці та провадженні деяких інших слідчих дій, їх можуть також принести до слідчих органів, прокурора чи суду підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники процесу, будь-які громадяни. Речові докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно описані  в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду (ч. 1 ст, 79 КПК), Огляд предметів і документів, вилучених під час огляду місця події, при виїмці або обшуку, особа, яка провадить дізнання, слідчий здійснюють на місці вчинення цих дій, а якщо це неможливо — за місцем провадження в справі (ч. 5 ст. 191 КПК).

   Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнання, слідства і суду або передаються для зберігання відповідному підприємству, організації чи установі. При передачі справи від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направленні справи прокурору чи суду, а так само при передачі справи з одного суду до іншого речові докази передаються разом із справою. В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення справи  в суді повернуті їх володільцям, якщо це можливо без шкоди для успішного провадження в справі (ст. 79 КПК).

   Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи. Документи — речові докази повинні зберігатися весь час при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам чи організаціям за їх клопотанням видаються копії цих документів (частини 1 і 2 ст. 80 КПК).

   У разі виникнення спору про право власності на предмети, що є речовими доказами, вони зберігаються, поки набере законної сили рішення суду, винесене по даному спору в порядку цивільного судочинства (ч. 3ст. 80 КПК).

    Речові докази,  що можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути власнику, негайно здаються відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації.  Якщо виникне необхідність у поверненні речових доказів, організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують на момент повернення (ч. 4 ст. 80 КПК).

    Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи. При цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються, але тільки у разі умисного використання їх для досягнення злочинного результату;

 2)     речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам абознищуються;

3)      речі, що не мають ніякої цінності та не можуть бутивикористані, знищуються, а у разі, якщо заінтересованіособи просять про це, можуть бути передані їм;

4)      гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід  держави;

5)      гроші, цінності та інші речі, що були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним власникам, а якщотаких не встановлено — переходять у власність держави.

    Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.

   Протоколи слідчих і судових дій, складені та оформлені в порядку, передбаченому КПК, носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи (ст. 82 КПК).

  Протокол — це документ про проведення слідчих і судових дій, про їх зміст і наслідки (п. 20 ст. 32 КПК).

   У протоколі слідчої дії повинно бути зазначено: місце і дата його складання; посади і прізвища осіб, що проводять дію; прізвища осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії, адреси цих осіб; роз'яснення їх прав і обов'язків; зміст проведеної слідчої дії, час її початку і закінчення; всі істотні для справи обставини, виявлені при виконанні даної слідчої дії. З метою нерозголошення даних про особу, щодо якої застосовані заходи безпеки, у протоколах слідчих дій, передбачених статтями 95, 96, 107, 145, 170, 171, 173 і 176 КПК, обмежуються відомості про цю особу в порядку, передбаченому статтею 523 КПК.

   Протокол зачитується всім особам, що брали участь у проведенні слідчої дії, при цьому їм роз'яснюється їх право робити зауваження. Зазначені особи можуть ознайомитися з протоколом особисто.

   Вставки і поправки повинні бути застережені в протоколі перед підписами.

   Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію, допитана особа, а також перекладач, поняті, якщо вони були присутні, та інші особи, які були присутні або бралиучасть у проведенні цієї дії. Якщо хтось із цих осіб через фізичні вади або з інших причин не може особисто підписати протокол, то для підписання протоколу запрошується стороння особа. До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапи-су, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, що пояснюють його зміст.

   Якщо особа, що брала участь у проведенні слідчої дії, відмовиться підписати протокол, то це зазначається в протоколі й підтверджується підписом особи, яка провадила слідчу дію.

   Протокол судового засідання в суді першої та апеляційної інстанцій веде секретар судового засідання. У протоколі зазначаються:

  • місце та час початку і закінчення судового засідання;
  • назва і склад суду;
  • справа, яка розглядалась;
  • секретар;
  • сторони;
  • особи, які не з'явились в судове засідання, та причини їх неявки;
  • дані про особу підсудного;
  • дані про час одержання підсудним копії обвинувального висновку;
  • дані про роз'яснення підсудному та іншим учасникам процесу їх прав та обов'язків;
  • ухвали та постанови суду, прийняті без видаленнядо нарадчої кімнати;
  • всі розпорядження головуючого і дії суду, в томупорядку, в якому вони відбувались;
  • всі клопотання і заяви учасників процесу;
  • докладний зміст записаних у першій особі показань,підсудного, потерпілого, свідків, пояснень спеціалістів, відповідей експерта на усні запитання;
  • послідовність і короткий зміст судових дебатів;
  • короткий зміст останнього слова підсудного;
  • проголошення вироку та роз'яснення порядку і строкуйого оскарження.

    Протокол судового засідання підписують головуючий і секретар судового засідання, він повинен бути виготовлевий не пізніше семи діб з дня закінчення судового розглягляду кримінальної справи (статті 85 і 87 КПК).

    Протоколи відповідних додатків, складені уповноваженими органами за результатом оперативно-розшукових заходів. Верховна Рада України у червні—липні 2001 року відповідно до програми правової реформи прийняла пакет якими внесено істотні зміни та доповнення доКПК України.

    Згідно із Законом „Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. № 2535- ІІІ ч, 2 ст. 65 КПК доповнено нормою, відповідно до якої протоколи, складені уповноваженими органами, з відповідними додатками при провадженні оперативно-розшукових заходів визнаються доказами, якщо вони, безперечно, складені та оформлені за нормами КПК і містять фактичні дані, що мають значення по кримінальній справі.

   Які саме уповноважені органи мають право складати протоколи, документи, додатки до них, в законі не вказано. Очевидно, це органи дізнання: міліція (податкова міліція), органи безпеки, митні органи тощо, тобто органи, перелічені в ст. 101 КПК.

   Наприклад, міліція, як орган дізнання, при провадженні опєративно-розшукових заходів, а також виконанні доручень слідчого, прокурора, судді (суду) по кримінальній справі складає протоколи оглядів, документів, предметів, приміщення і при цьому вилучає різні речі (наприклад, порошок, схожий на наркотик тощо). Такі протоколи і додатки до них після правильного процесуального оформлення можуть стати джерелами доказів.

    Документи є джерелом доказів, якщо в них викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. У тих випадках, якщо документи зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, наприклад, знаряддям вчинення злочину, вони є речовими доказами (ст. 83 КПК), Отже, у документі як самостійному джерелі доказів має значення саме його зміст, а не якісь інші його якості.

   Формулювання «інші документи», що використовується для визначення одного із видів джерел доказів у кримінальному судочинстві, на наш погляд, є вдалим. Законодавець, вказуючи у ст. 65 КПК на інші, документи, підкреслив, що поряд з протоколом слідчих і судових дій джерелами доказів також є інші документи. У ст. 83 КПК  відсутнє слово «інші», а сама стаття називається «Документи».

   Отже, слово «інші», яке вживає законодавець при визначенні одного із джерел доказів у ст. 65 КПК, має як смислове (відмінне за доказовою природою від протоколів слідчих і судових дій), так і стилістичне значення.

   Згідно зі ст. 83 КПК під документом розуміють ті джерела доказів, у яких викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. Законодавець, акцентувавши увагу на понятті документа, не згадав про його матеріальний носій, спосіб викладення, зберігання, перетворення і передачі інформації та про інші елементи у структурі документа як джерела доказів. Тому з цього питання є різні думки в кримінально-процесуальній літературі.

    Наприклад, Б. І. Пінхасов визначає документ як матеріальний об'єкт, що містить відомості про події та факти, викладені з допомогою письмових та інших знаків, що однозначно передають людську думку або закріплені й відтворюються з допомогою технічних засобів у вигляді зображення чи усної мови.

     Деякі автори вважають, що не слід поняття документа — джерела доказової інформації — формулювати як матеріальний носій, який містить відомості, що мають значення для справи, через те, що таке розуміння документа заздалегідь надає йому статус речового доказу.

    У модельному Кримінально-процесуальному кодексі для держав—учасниць СНД, прийнятому в 2000 р. на сьомому пленарному засіданні Міжпарламентської асамблеї держав—учасниць СНД, що має рекомендаційний характер, у ст.157 розділу IV було дано поняття документа як джерела доказів у кримінальному судочинстві. В ньому під документом розуміється будь-який запис на паперовому, електронному або іншому носії, виконаний у словесній, цифровій, графічній або іншій знаковій формі, призначений для збереження, перетворення, передачі, засвідчення відомостей, що можуть мати значення для справи. На наш погляд, таке поняття документа як джерела доказів більш повно охоплює його значення для кримінального судочинства, ніж редакція чинної ст. 83 КПК України, і його доцільно застосувати, за деяким винятком, при розробленні відповідних положень нового КПК.

    Визначати документ як будь-який запис на паперовому, електронному або іншому носії уявляється дещо неправильним. Акцентувати увагу на тому,  що документ — це запис, не слід, бо «запис» означає не що інше, як спосіб фіксування, збереження і передачі інформації, оскільки головним смисловим елементом структури поняття документа як джерела доказів є його зміст, тобто сукупність тих відомостей (інформації), що є об'єктом пізнання та оцінки в кримінальній справі у ході її розслідування.

     Документ  як джерело доказів у кримінально-процесуальному розумінні — це матеріальний об'єкт, що у зафіксованій формі безпосередньо відображає відомості про події і факти, які мають кримінальне-процесуальне значення і викладені за допомогою знаків, що читаються людиною (власними силами або завдяки застосуванню технічних засобів),  та дозволяють однозначно відтворювати у вигляді зображень або усної мови, передавати і тлумачити думку людини, складений певною особою, підприємством, установою, організацією, одержаний у встановленому порядку органами розслідування або судом і доданий до матеріалів кримінальної справи.

   Зазначене вище дозволяє виділити таку структуру кримінально-процесуального поняття документа як джерела доказів:

  • документ завжди є матеріальним об'єктом;
  • документ є джерелом доказової інформації лише уразі, якщо в ньому зафіксовані відомості про події та факти, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи;
  • зміст документа має засвідчувальний або описовий характер. Поділ документів на «засвідчувальнї» й «описові» досить умовний, оскільки документ, що засвідчує факти, обов'язково їх описує (точніше викладає відомості про них) і, навпаки, документ, що описує факти, може бути використаний для їх засвідчення. Йдеться провідмінність цільового призначення документа в момент його складання і ступеня деталізації описання фактів, але не про розрізнення доказового значення;
  • відомості, що містяться в документі, фіксуються будь-яким способом,що дозволяє людині однозначно їх відтворювати, передавати і тлумачити за допомогою технічнихзасобів або усної мови;
  • відомості засвідчуються чи описуються органами або особами, від яких документ виходить, у межах їх посадової компетенції або, якщо документ виходить від громадянина, — в межах повноважень і фактичної поінформованості;
  • документ має бути одержаний в установленому кримінально-процесуальному порядку органами розслідування або судом і доданий до матеріалів справи

Таке  розуміння сутності документа як джерела доказової інформації, на нашу думку, найповніше відображає його кримінально-процесуальну природу

3. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел

   Збирання доказів- необхідний елемент процесу доказування. У процесуальній та криміналістичній літературі по-різному визначається сутність збирання доказів. А. І. Вінберг визначає зміст цих понять як «сукупність дій зі знаходження, фіксації, вилучення та збереження різних доказів».

     Хоч термін «збирання доказів» є процесуальним і прямо згадується в КПК (ст. 66), процесуалісти ним користуються значно рідше, ніж криміналісти, загалом оперуючи значно ширшим поняттям процесу доказування. М. С. Строгович зазначав, що процес доказування складається з розшуку доказів, їх розгляду та процесуального закріплення, перевірки та оцінки.

     На нашудумку, найбільш правильним є погляд М. С. Строговича. Збирання доказів — поняття комплексне. Воновключає дії з розгляду, процесуального закріплення таоцінки.

     Виявлені докази передбачають їх оцінку. Ця оцінка має попередній характер, бо остаточно судити про доказове значення факту можна тільки після його дослідження.

   Фіксація доказів— це закріплення доказів в установленому законом порядку. Кримінально-процесуальний закон передбачає як форми процесуального закріплення доказів складання протоколу, безпосереднє залучення доказів до справ, фотографування, складання планів та схем, моделювання та виготовлення копій. Доказами можуть бути тільки ті фактичні дані,  що зафіксовані одним із зазначених способів.

   Окрім надання виявленим фактам доказової сили фіксація доказів має на меті зберегти їх зміст, ознаки; вона є засобом збереження доказів для наступного дослідження, оцінки та використання в доказуванні.

    Вилучення доказів має забезпечити можливість їх використання для доказування, приєднання їх до справи, а також служить засобом їх збереження для суду.

    Збереження доказів полягає у застосуванні заходів, спрямованих на збереження самих доказів або їх доказових властивостей, а також має на меті забезпечити можливість використання їх у потрібний момент слідчим та судом.

     Способи збирання доказів передбачені в ст. 66 КПК, в якій зазначено, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право викликати в порядку, передбаченому КПК, будь-яких осіб як свідків і потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, що можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій. Виконання цих вимог є обов'язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій. Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями.

     У передбачених законом випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право доручити підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

     Отже,способами збирання доказів та їх джерел є слідчі та судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема, вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред'явити предмети і документи або провести ревізію), а також подання доказів (фактично — предметів і документів) з власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями.

     Серед способів збирання доказів та їх джерел слідчі та судові дії мають найбільшу питому вагу. Вичерпний перелік таких дій дано в КПК. Це затримання і допит підозрюваного (статті 106 і 107), допит свідка (статті 167, 168, 303, 304 і 307), потерпілого (статті 171 і 308), обвинуваченого і підсудного (статті 143, 300 і 438), експерта (статті 201 і 311), очна ставка (статті 172, 173 і 304), ексгумація трупа (ч. 2 ст. 192), пред'явлення для впізнання (статті 174, 175 і 309), обшук, виїмка (статті 177—188), огляд (статті 190—192, 313—315), освідування (ст. 193), відтворення обстановки та обставин події (ст. 194), призначення експертизи (статті 196—203, 310 і 312) тощо.

     Фіксація доказової інформації— складова частина провадження слідчих і судових дій зі збирання доказів та їх джерел — докладно врегульовано в КПК. Вона, як і провадження вказаних дій, є виключною компетенцією особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. В необхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладач і секретар судового засідання.

     КПК містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це складання протоколів слідчих дій, а в суді першої інстанції та апеляційному провадженні — протоколів судового засідання, винесення постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором про приєднання до справи предметів і документів, застосування фото- і кінозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів (статті 85, 85і, 852, 114 КПК). Протокол може бути написаний від руки або за допомогою машинопису чи комп'ютера. Для забезпечення його повноти може бути застосовано стенографування (ч. 6 ст. 114 КПК). Розшифрований і надрукований на машинці зміст стенограми є частиною протоколу. Сам стенографічний запис за чинним КПК України до протоколу не додається.

     Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації ходу і результатів слідчих і судових дій зі збирання і перевірки доказів. Поступаючись перед звуко- і відеозаписом, кіно- і фотозйомкою повнотою й точністю фіксації, протоколи все ж мають важливі позитивні якості: простота виготовлення, можливість фіксації лише даних і обставин, що мають відношення до справи, зорове сприйняття, і через те надійніше засвоєння записаного, краще забезпечення права учасників слідчих і судових дій робити зауваження і поправки до змісту і форми зафіксованого. Водночас звуко- і відеозапис, кінозйомка фіксують не лише результати, а й перебіг слідчих і судових дій І містять докладнішу інформацію. Тому застосування технічних засобів, і взагалі досягнень науки і техніки, в процесі кримінально-процесуального доказування повинно розширюватися, але, звичайно, в межах закону. Наприклад, при допиті заборонено застосування поліграфу, гіпнозу, наркотичних, психотропних речовин, які перетворюють допитуваного на безпорадний об'єкт маніпуляцій слідчих органів, паралізують його волю. Загальні вимоги, що визначають умови допустимості застосування в кримінальному процесі науково-технічних засобів і методів розслідування, такі: дії щодо застосування правомірні, вони передбачені законом і не суперечать йому; застосовувати їх можуть особи, спеціально на це уповноважені; можливість їх застосування безпосередньо визначається їх науковою обгрунтованістю, об'єктивністю і достовірністю одержуваних при цьому результатів, вони не повинні суперечити етичним нормам, принижувати гідність осіб, щодо яких застосовуються, їх застосування повинно відповідати вимогам безпеки.

     У КПК визначено науково-технічні засоби, що застосовуються для фіксації певних обставин, перебігу і результатів.слідчих дій, і порівняно докладно регулюється порядок застосування трьох із них; звукозапису, кінозйомки і відеозапису. Однак з появою кожного нового технічного засобу постає питання про допустимість і правомірність його використання для фіксації доказів, обставин кримінальної справи. Тому є цілком слушними пропозиції сформулювати в КПК загальні норми про умови допустимості використання науково-технічних засобів і в ширшому плані досягнень науки і техніки в кримінальному процесі. Однак не слід виключати вже наявні в КПК норми, що регулюють порядок застосування окремих технічних засобів і охорону прав особи при цьому, оскільки саме конкретні вказівки закону є важливими і реальними гарантіями додержання принципів кримінального судочинства.

     Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко- і відеозанису, кінозйомок, плани, схеми, зліпки та інші матеріали додаються до протоколу цих дії як такі, що пояснюють його зміст (ч. 4 ст. 85 КПК).

    Згідно з кримінально-процесуальним законодавством зібрані по кримінальній справі ті чи інші фактичні дані (докази) повинні перевірити та оцінити орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд).

    Перевірка фактичних даних (доказів) полягає в детальному дослідженні властивостей (ознак) кожного окремого доказу та його джерел, в підтвердженні чи, навпаки, в їх запереченні шляхом отримання нових матеріалів, а також у зіставленні всіх наявних по справі доказів та їх джерел з метою визначення їх дійсності.

    Деякі автори називають цей елемент доказування дослідженням доказів (іноді відносячи до нього і перевірку). Зустрічається також трактування перевірки доказів як одного з елементів їх оцінки. Є думка, що термін «дослідження доказів» вбирає в себе фактично всю доказовудіяльність.

    Відсутність єдиного погляду на таке важливе питання в загальній теорії доказів свідчить про його недостатнє вивчення і потребує чіткого визначення цього елемента процесу доказування, усвідомлення його поняття і змісту. На наш погляд, ототожнення понять дослідження доказів та їх перевірки є не зовсім правомірним. Дослідження доказів — це отримання відповідним суб'єктом інформації, що міститься в них (фактичних даних), її сприйняття (приймання), переробка. Найпростішим способом дослідження є безпосереднє сприйняття суб'єктом інформації (отримання показань під час допитів свідків потерпілих, підозрюваних, обвинувачених). У даному разі дослідження доказів збігається з його збиранням. Однак часто дослідження доказів вимагає застосування більш чи менш складних методів і способів (як, наприклад, при експертному дослідженні речових доказів), і тоді воно стає самостійним елементом процесу доказування.

     На відміну від дослідження перевірка доказів — це діяльність, спрямована на підтвердження (заперечення) інформації, що міститься в них. Перевірити доказ — означає зібрати дані, на основі яких можна зробити висновок про його достовірність та допустимість. Докази можуть бути перевірені тільки за допомогою інших доказів.

     Отже, дослідження доказів є первинним і обов'язковим едєментом після виявлення та закріплення доказів, необхідною й істотною передумовою їх подальшої перевірки. Перевіреною може бути тільки та інформація, яка отримана та є у розпорядженні органу дізнання, слідчого чи суду.

    Через принципову різницю між дослідженням і перевіркою доказів, на нашу думку, доцільніше виділяти кожний з них у самостійний елемент процесу доказування.

     Предметом перевірки доказів є, по-перше, встановлення достовірності (правдивості) інформації, що міститься в них і, по-друге, визначення їх допустимості. В ході перевірки можна прямо чи побічно підтвердити правильність доказової інформації, встановити справжність джерел цієї інформації, законність способів її отримання тощо.

    Як правило, перевірка починається з визначення надійності джерел інформації по справі. Перш за все встановлюється, чи входить дане джерело фактичних даних до переліку, який міститься в процесуальному законі, і чи може воно згідно з цим бути джерелом доказів по кримінальній справі. Потім з`ясовуються умови формування доказів, з тим, щоб ці умови могли бути враховані при визначенні достовірності фактів, що перевіряються. Необхідно перевірити відсутність у свідків особистої зацікавленості у вирішенні справи, встановити компетентність експертів і спеціалістів тощо.

    Перевірка здійснюється у ході провадження слідчих дій, збирання інших доказів, що підтверджують чи заперечують доказ, який перевіряється.

   Найважливішою складовою процесу доведення і пізнання істини в кримінальній справі є оцінка судових доказів. Вона невідривно пов'язана з усією процесуальною діяльністю слідчих органів і суду з доведення та виявлення обставин вчинення злочину. Це обумовлено тим, що докази оцінюють слідчі органи та суд протягом всього процесу слідства і вирішення справи, тобто у всіх випадках, коли вони з ними стикаються. Докази оцінюють при їх виявленні, закріпленні, перевірці, при доборі запобіжних заходів, на стадії передачі до суду та на інших стадіях процесу. Отже, оцінка доказів відбувається на всіх стадіях протягом всього процесу доведення, і відокремлюється тільки як логічна операція, коли на основі вже встановлених фактів виникає знання про обставини, що підлягають доведенню.

    Оцінка доказів— одна з найважливіших проблем кримінального судочинства, «душа кримінально-процесуального доведення». Це цілком обгрунтоване визначення, оскільки оцінка доказів дозволяє слідчому і суду збагнути суть кримінальної справи, проаналізувати характер і причини злочину, пізнати факти об'єктивної дійсності, що стосуються злочинного вчинку, вирізнити ці факти як докази серед інших фактів, що не стосуються справи, відокремити істотні для справи обставини від неістотних, випадкове від необхідного, і на основі дослідження цих фактів зробити обгрунтовані висновки у справі.

      У літературі є дуже різні визначення поняття оцінки доказів.

    П. Ф. Пашкевич зазначає: «Оцінити докази — означає визначити, наскільки точно встановлений кожен з них, у якому взаємозв'язку зі справою та іншими доказами він перебуває, який саме факт, що має значення для справи, він встановлює чи спростовує, і що означають у сукупності всі зібрані по справі докази». Це визначення охоплює практично всі елементи поняття оцінки доказів, проте і в ньому відсутня така важлива ознака, як допустимість доказів.

    Кожний доказ по справі повинен бути оцінений щодо його допустимості, належності та достовірності. Оцінка доказу щодо його допустимості полягає у вирішенні питання, чи є даний доказ засобом встановлення обставин справи. Весь зміст даних, що створюють розслідувану справу, джерело, за допомогою якого ці дані було встановлено, компетентність особи, яка збирала ці дані, також мають бути оцінені щодо їх допустимості.

     Процесуальна ж діяльність — це різні процесуальні дії органу дізнання, слідчого і суду зі збирання і закріплення доказів, і тому її не можна ототожнювати з розумовою діяльністю людини.

     Розглядаючи питання оцінки доказів на стадії досудо-вого слідства, В. Б. Алексєєв зазначає, що «під оцінкою доказів у наглядових (апеляційних) інстанціях ми розуміємо процес мислення суб'єктів наглядового судочинства, заснований на внутрішньому переконанні, ...правосвідомості і ... законі і спрямований на встановлення того, чи достатніми є докази, які містяться в матеріалах справи, і нові дані, розглянуті наглядовою інстанцією, для визнання рішення суду таким, що відповідає дійсності». Незважаючи на специфіку стадії апеляційного судочинства, навряд чи буде правильним звужувати оцінку доказів на цій стадії лише до з'ясування їх достатності.

    Отже,  оцінка доказів охоплює досить широке коло питань про всю сукупність  обставин, що вивчаються і становлять предмет доведення по справі. Виходячи з наведеного поняття, оцінку доказів можна визначити таким чином.

Оцінка доказів— це розумова діяльність слідчого, про курора і судді, що здійснюється у певних логічних формах відповідно до закону і праворозуміння за їх внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному й об'єктивному аналізі всіх обставин справи в їхній сукупності, спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й достатності доказів, їх взаємозв'язку і значення для вирішення питань, що становлять предмет доведення, і має на меті встановлення істини по справі.

Принципами оцінки доказів у кримінальному судочинстві є ті найважливіші положення процесуального права, що закріплені, що закріплені українським законодавством як основні начала діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду при оцінці доказів і здійсненні правосуддя.

  До цих принципів належать: вільна оцінка наявних доказів; всебічність, повнота й об'єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності.

Принцип вільної оцінки доказів полягає, насамперед, у тому, що під час оцінки доказів органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) вільні в своїх оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі дослідження і розгляду всіх обставин справи. Вони оцінюють всі наявні докази по справі вільно, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всій сукупності обставин справи, і не обмежені при оцінці ніякими формальними розпорядженнями. Цей принцип оцінки доказів полягає також у тому, що жоден доказ для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не має наперед визначеної сили (ч. 2 ст. 67 КПК).

Закон не встановлює жодних формальних правил, які давали б підстави органу дізнання, слідчому, прокурору, судді чи судові, відповідно до якихось особливих якостей і властивостей, вважати один доказ достовірним, а інший навпаки — недостовірним, а вимагає в кожному окремому випадку ретельно перевіряти і встановлювати достовірність доказів, виходячи з обставин і особливостей кожної окремої особи. Тобто, наприклад, свідчення підозрюваного чи обвинуваченого у яких вони визнали свою вину у вчиненні злочину, не є основними вирішальними доказами. Переоцінка їх доказового значення, некритичне ставлення до них, як і до інших доказів, призводить до слідчих і судових помилок, прийняття хибних рішень по справах, які необхідно замінити чи скасувати.

Найважливішим принципом оцінки доказів у кримінальному процесі є всебічна, повна та об'єктивна їх оцінка. Це положення закріплено в ч. 1 ст. 67 КПК. Цей принцип вимагає від органів дізнання, досудового слідства і суду виходити при оцінці доказів з об'єктивного, всебічного і повного розгляду всіх обставин справи, перевірки всіх можливих і передбачених версій, встановлення як обвинувальних, так і виправдувальних доказів, глибокого аналізу всіх наявних доказів. Однак практика свідчить, що цих вимог не завжди додержуються органи дізнання, досудового слідства і суду в своїй роботі, що часто призводить до серйозних порушень законності, до необгрунтованого засудження невинних.

 

Наприклад,вироком Харківського обласного (нині — апеляційного) суду Ш. засуджений за крадіжки з магазинів у особливо значних розмірах, а також за інші злочини. Розглядаючи справу в касаційному порядку, судова колегія Верховного Суду України вирок скасувала, а справу направила на нове розслідування на основі порушення органами слідства і суду вимог ст.22 КПК України.Оскільки досудове і судове слідство було проведено поверхово і частково, висновки суду про доведення вини засудженого викликають сумніви.  Ш.визнаний винним у крадіжках на основі свідчень П. (також засудженого за крадіжки з магазинів) про те, що він зчинив ці злочини разом із Ш.,  і свідчень останнього на досудовому слідстві, де він визнав себе винним у їх вчиненні.  На судовому засіданні Ш. заявляв, що на досудовому слідстві він обмовив себе під тиском незаконних методів його проведення певними посадовими особами, а свідчення П. є хибними. Ці свідчення Ш. не було перевірено, не було дано їм оцінку й у вироку.

   З актів судово-психіатричної експертизи випливає, що під час огляду Ш. на запитання психіатра не відповідав і що було помічено тремор усього тіла. Пізніше експерти-психіатри дійшли висновку, що у Ш., на той час Булиознаки психічного захворювання у вигляді реактивного стану. З протоколів допиту Ш. та інших слідчих дій дійсно видно, що його допитували, і обвинувачений визнав себе винним у крадіжках з магазинів, перебуваючи у цьому хворобливому стані. На судовому засіданні Ш. заявив, що не брав участі у крадіжках з магазинів райспоживкооперації і не міг вести крадену машину через травму руки. Для перевірки цих свідчень він просив перевірити в лікарні історію його хвороби, однак це клопотання суд відхилив як необгрунтоване.

    Скасовуючи вирок і зазначаючи про необхідність нового розслідування справи, судова колегія вказала, що треба ретельно перевірити причетність Ш. до крадіжок, твердження останнього про те, що П. його обмовив і що на досудовому слідстві він визнав себе винним під впливом незаконних методів ведення слідчих дій, а також затребувати історію хвороби і призначити судово-медичну експертизу для перевірки того, чи міг Ш. за станом здоров'я вести вантажну машину.

   Принцип всебічної, повної та об'єктивної оцінки доказів зобов'язує слідство і суд додержуватися максимальної об'єктивності, не допускаючи жодної упередженості та тенденційності. Об'єктивність у кримінальному процесі є завданням здійснення правосуддя і зміцнення законності, важливою умовою пізнання істини і необхідною гарантією охорони інтересів громадян. Принцип об'єктивності при здійсненні правосуддя вимагає, щоб кожен, хто вчинив злочин, зазнав справедливої кари і щоб жоден безневинний не був притягнений до кримінальної відповідальності. Виходячи з цього, жодна людина не може бути визнана винною і засудженою, допоки її провину не встановлять на основі беззаперечних доказів по справі. Будь-які сумніви при доведенні провини, виходячи з презумпції невинуватості, що діє в нашому кримінальному процесі, тлумачаться на користь обвинуваченого. Закон покладає тягар доведення винуватості у вчиненні злочину на обвинувача і категорично забороняє перекладати такі обов'язки на обвинуваченого. Об'єктивність при здійсненні правосуддя виявляється в у тому, що обвинувальний вирок, згідно із законом, не може бути заснований на припущеннях і ухвалюється лише за тієї умови, якщо в ході судового розгляду вину підсудного у вчиненні злочину буде доведено.

   Закон також забороняє органам слідства і суду домагатися свідчень від обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних засобів. Будь-яке відхилення від об'єктивності при оцінці доказів одних фактів і недооцінці інших, надання переваги одним доказам перед іншими, обвинувальний ухил у роботі слідчого і суду заважають встановленню істини, призводять на практиці до порушення законності, до винесення необгрунтованих і незаконних вироків.

  Свого часу ще А.Ф. Коні зазначав, „що мета не може виправдовувати засоби, всіх цілей необхідно досягати лише моральними засобами та прийомами”.

    Важливе значення у кримінальному процесі також має принцип оцінки доказів у їх сукупності. Оцінити докази у їх сукупності — означає зробити висновки щодо того, наскільки вірогідним є кожний доказ, кожен факт, що має значення для справи, і як точно він підтверджує або заперечує, у якому взаємозв'язку перебуває з іншими доказами по справі, яке значення для справи має вся сукупність зібраних доказів. Однак цей найважливіший принцип оцінки доказів ще часто порушується у слідчій діяльності.

  Важко погодитися з тими авторами, які вважають, що докази у сукупності оцінює лише суд до нарадчої кімнаті. Такий погляд, зокрема, висловлює Л. Т. Ульянова, яка зазначає, що про оцінку доказів у їх сукупності ми можемо говорити щодо оцінки, яку дають судді у нарадчій кімнаті при винесенні вироку. Справді, оцінка доказів за сукупністю не виникає одразу. Вона формується в процесі дослідження всіх обставин, усіх доказів по справі. Але це зовсім не означає, що оцінка доказів за сукупністю відбувається лише в нарадчій кімнаті при винесенні вироку. І слідчий, висуваючи обвинувачення, і прокурор, затверджуючи обвинувальний висновок і передаючи справу до суду,  оцінюють всі зібрані по справі докази у сукупності. Якщо б вони не оцінювали доказів у сукупності щодо їхдостовірності, вонибули б позбавлені можливості винести правильне рішення про доведення чи недоведення обвинувачення, про завершення слідства по справі чи про вчинення додаткових слідчих дій. Отже, докази оцінюються на всіх стадіях кримінального процесу, протягом всього процесу  дослідження фактичних обставин справи: на досудовому слідстві при попередньому розгляді справи суддею, при розгляді справи  по суті судом першої інстанції,при перегляді вироку чи судового рішення вищим судом вапеляційномучи касаційному порядку.      

    У розгляді сутності оцінки доказів важливим є питання про суб'єктів оцінки доказів. Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає, що докази оцінює не лише суд, а й інші органи правосуддя, а саме — орган дізнання, слідчий, прокурор, відповідно дотих завдань, які вони вирішують на тій чи іншій стадії процесу. Закон точно розмежовує компетенцію зазначених органів, визначаючи ті завдання, процесуальні форми діяльності, виходячи з яких кожен орган держави в межах своєї компетенції оцінює докази для винесення відповідного рішення по справі. Важливо підкреслити, що посадові особи, які послідовно формують оцінку доказів на різних стадіях процесу, не залежать одна від одної, і тому сутність і, результати цієї оцінки визначаються лише обставинами справи, вимогами закону та їх внутрішнім переконання. Разом з тим,  діяльність всіх органів, які оцінюють докази,  тісно пов"язана між собою єдиною метою, спільними завданнями, які вони покликані вирішувати при здійсненні правосуддя. Хоч докази оцінюють різні органи, оцінка цих доказів, як розумова діяльність, являє собою єдиний безперервний комплекс пізнання істини, що готується на всьому шляху дослідження обставин справи на досудовому і судовому слідствах і закінчується, за загальним правилом, винесенням вироку чи судового рішення.

    Докази оцінюють й інші учасники процесу: обвинувачений, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники. Закон встановлює процесуальні форми, використовуючи які учасники судочинства, що захищають у кримінальній справі свої або представницькі інтереси, мають право (але не зобов'язані) здійснювати оцінку доказів; до їх числа належать: клопотання про витребування доказів і про доповнення досудового і судового слідства; пояснення обвинуваченого по суті обвинувачення і щодо наявних у справі доказів; виступи в судових дебатах і репліках; останнє слово підсудного; надання суду письмових пропозицій щодо бажаного вирішення справи; висновок державного обвинувача в суді; касаційні скарги і подання. Однак у літературі є думка, що суб'єктами оцінки доказів не можуть виступати інші учасники процесу, крім особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді (суду). Наприклад, І. І. Мухін у своїй праці зазначає: «Разом з тим всі ці особи не виступають суб`єктами оцінки доказів не лише тому, що закон не зобов'язує їх оцінювати докази, а й тому, що оцінка доказів цих учасників процесу за своєю суттю і за своїми юридичними наслідками істотно відрізняється від оцінки доказів, яку чинить суд, слідчий, прокурор і органи допиту... За правильність іобгрунтованість цих рішень зазначені органи несуть відповідальність... Оцінка ж доказів не спричиняє для них ніякої відповідальності за ті висновки, які вони виносять по справі». Навряд чи такий погляд можна визнати правильним, а аргументи про те, що для інших учасників процесу процес доведення є необов'язковим і результати оцінки можуть не спричинити юридичне значущих наслідків, переконливими, оскільки автор змішує поняття «розумова діяльність з оцінки доказів» і «процесуальне значення результатів».

    Звичайно, лише оцінка доказів, проведена органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом), безпосередньо визначає зміст процесуальних рішень, оскільки вони зобов'язані керуватися при оцінці доказів законом і правосвідомістю, тоді як інші учасники процесу можуть, але не зобов'язані, керуватися при оцінці доказів зазначеними критеріями. Правосвідомість обвинуваченого чи потерпілого може не зовсім відповідати суспільним інтересам — ці особи можуть підходити до оцінки доказів з неправильними критеріями. Але все ж таки вони мають право оцінювати докази на власний розсуд і подавати слідчому та суду свої міркування. Особи, які беруть участь у справі,можуть погоджуватися чи не погоджуватися з оцінкою доказів, визначеною процесуальними актами, а також оцінювати її правильність у визначеному законом порядку, але доки ці акти не відмінено, вони обумовлюють рух процесу від стадії до стадії і підлягають виконанню. Отже, оцінка доказів слідчим, прокурором, судом тягне за собою певні правові наслідки. На відміну від неї, оцінка доказів учасниками процесу, які захищають власні чи інтереси інших осіб, має на меті переконати слідчого, прокурора чи суд в істинності висновків відповідного учасника процесу. Лише в цьому значенні вона може впливати на наслідки процесу.

4. Особливості процессудоказування на окремих стадіяхкримінального судочинства

     На кожній стадії кримінального судочинства деякі елементи процесу доказування мають свої особливості, що обумовлено в основному завданнями тієї чи іншої стадії.

    Основним завданням стадії порушення кримінальної справи є перевірка заяв і повідомлень про злочини з метою встановлення наявності чи відсутності достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, а також передбачених у законі обставин, які виключають порушення кримінальної справи, і прийняття на цій основі рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи (статті 95, 97, 98, 99 КПК).

    Щоб не допустити заміни цією стадією стадії досудового слідства кримінальної справи, законодавець забороняє провадження до порушення кримінальної справи слідчих дій, крім огляду місця події, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, спрямованих на збирання і перевірку доказів та їх джерел, але передбачає можливість доволі широкого застосування інших процесуальних дій, за допомогою яких можна процесуальне закріпити і перевірити заяву або повідомлення про злочин:

— складення протоколу усної заяви або явки з повинною (статті 95 і 96 КПК);

 —     прийняття письмових заяв або повідомлень про вчинені злочини або злочини, які перебувають на стадії підготовки (статті 95 і 97 КПК);

—      прийняття від громадян, підприємств, установ іорганізацій предметів і документів, що можуть бути доказами (ст. 66 КПК).

    Усі перелічені процесуальні дії єспособами збирання і перевірки документів і предметів як джерел доказів (статті 78 і 83 КПК), а відомостей, що в них містяться — як доказів, на основі яких встановлюється наявність чи відсутність ознак злочину. Вони можуть бути використані й на інших стадіях кримінального процесу.

    Кримінальне-процесуальний закон дозволяє провадити на стадії порушення кримінальної справи такі слідчі дії: 1) огляд місця події у невідкладних випадках; в таких випадках, за наявності для того підстав, кримінальна справа порушується негайно після огляду місця події; 2) накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, яке проводиться з метою запобігти злочину.

    Оцінка зібраних доказів та їх джерел на стадії порушення кримінальної справи проводиться за загальними правилами. Суб'єктами є тільки органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд, тобто ті державні органи і посадові особи, які мають право порушити кримінальну справу або відмовити в цьому, виконуючи функцію розгляду заяв і повідомлень про злочини.

    Отже, на стадії порушення кримінальної справи здійснюється кримінально-процесуальне доказування, в якому наявні з певними, іноді значними, особливостями всі його елементи.

    На стадії досудового слідства кримінальної справи проводиться розгорнуте кримінально-процесуальне доказування, в якому реалізуються всі його елементи, широко застосовуються науково-технічні засоби для збирання, закріплення і перевірки доказів та їх джерел. Деякі слідчі та інші процесуальні дії зі збирання доказів проводяться тільки або переважно на цій стадії (обшук, виїмка, затримання особи як підозрюваного, відтворення обстановки та обставин події, огляд місця події, освідування, впізнання).

    На цій стадії слідчий у процесі виконання державно-правової функції розслідування кримінальної справиздійснює кримінально-процесуальну функцію обвинувачення (з моменту притягнення особи як обвинуваченого) і вирішення кримінальної справи по суті. Тут починається захист від обвинувачення, який здійснюють обвинувачуваний, його захисник чи його законний представник.

     На стадії судового розгляду справи суддя, як правило, не збирає нових або додаткових доказів та їх джерел,хоч за необхідності він має право витребувати документи або приєднати до справи предмети, які надані учасниками процесу, або витребувати нові докази (п. 5 ч. 1 ст. 253 КПК).

  Перевірка та оцінка доказів на цій стадії проводиться тільки щодо наявності достатніх підстав для розгляду справи у судовому засіданні.

      На стадії судового розгляду здійснюється кримінальмо-процесуальне доказування і найбільш повно реалізуються всі принципи кримінального процесу, зокрема, безпосередність, усність і змагальність. На цій стадії, як і на всіх наступних судових стадіях, суд виконує свою державно-правову функцію здійснення правосуддя (ст. 15 КПК) та кримінально-процесуальну функцію вирішення справи, а прокурор — державно-правову функцію нагляду за точним і неухильним додержанням законів органами дізнання і досудового слідства (статті 1 і ЗО Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р.) та кримінально-правову і кримінально-процесуальну функцію підтримання державного обвинувачення в суді (ст. 121 Конституції України). Кримінальне-процесуальну функцію захисту виконують підсудний, його захисник і законний представник, цивільний відповідач та його представник. Такий розподіл функцій у суді створює найкращі процесуальні умови для всебічного, повного й об'єктивного дослідження судом за участі учасників судового розгляду нових доказів та їх джерел, що є у справі, з'ясування всіх обставин кримінальної справи і правильного їх вирішення.

    Суд першої інстанції має право за своєю ініціативою або за клопотанням учасників судового розгляду збирати нові докази і з цією метою викликати у судове засідання нових свідків, призначати експертизу, витребувати інші докази (статті 296 і 317 КПК).Важливість цього елементу процесу доказування в суді стає більш значним по тим справам, по яким не проводилося досудове слідство. Суд має право і зобов'язаний закріплювати докази та їх джерела в протоколі судового засідання, а також за допомогою звукозапису і винесення ухвал. Проте на стадії судового розгляду головна увага приділяється перевірці та оцінці доказів і їх джерел, зібраних органами досудового слідства. Це обумовлюється і тим, що розгляд справи в суді провадиться тільки щодо обвинувачених і лише за тим обвинуваченням, за яким вони віддані до суду. Перевірка доказів та їх джерел здійснюється судом за допомогою таких судових дій, як допити підсудних, потерпілих, свідків, провадження експертизи, допит експерта, огляди речових доказів, місця події (приміщення чи місцевості), оголошення свідчень підсудного, потерпілого, свідків, висновків експертів, документів (статті 300, 301, 303, 304, 306—308, 310—315 КПК), очна ставка і пред'явлення для впізнання (статті 172—174, 309 КПК), витребування і долучення до справи документів і предметів як речових доказів. Усі ці судові дії аналогічні слідчим, але умови і порядок їх провадження істотно відрізняються. Крім того, огляд місця події і пред'явлення для впізнання в суді проводяться дуже рідко, а можливість обшуку, виїмки, перевірки свідчень на місці не передбачає через нереальність або неефективність вадження їх судом.

    Крім того, в практиці судів зазначається, що «для забезпечення вимоги закону про повне, всебічне і об'єктивне дослідження обставин справи суди повинні керуватися ст. 299 КПК; ухвалою (постановою) судді встановлювати послідовність дослідження усіх доказів. Перелік джерел  доказів, зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК, є вичерпним. Посилання суду у вироку або ухвалі на дані одержані з інших джерел, є недопустимими, оскільки вони не мають доказової сили. При необхідності суд має право з власної ініціативи — ухвалою, а суддя — постановою, змінити раніше прийняту послідовність дослідження доказів»

      Також у Постанові Пленуму Верховного Суду України  «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» від 29 червня 1990 р. зі змінами, внесеними Постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. і 3 грудня 1997 р. у п. 12 зазначено, «...що тільки після розгляду всіх доказів, як тих, що є в справі, так і поданих в судовому засіданні учасниками судового розгляду, головуючий повинен опитати учасників судового розгляду,  чи бажають вони доповнити судове слідство і чим саме. Доповнення судового слідства може полягати, зокрема, в постановці додаткових запитань підсудному, потерпілому, свідкам, доданні та оголошенні документів, яких не було у справі та виконанні інших, передбачених законом, судово-слідчих дій».

     На стадіях апеляційного і касаційного провадження відповідно до завдань цих стадій проводиться в основному перевірка й оцінка доказів та їх джерел.

    Щодо права витребування апеляційною і касаційною інстанціями нових матеріалів, то воно основане на загальних правилах про збирання доказів.

    У статті 83 КПК сказано про те, що документи можуть бути джерелом доказів тільки в тому разі, якщо в них викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи.

     Оскільки при розгляді справи в апеляційному і касаційному порядку суд, як правило, перевіряє законність і обгрунтованість вироку та інших судових рішень за тими доказами, які вже існують у справі, і додатковим матеріалами, то об'єктом перевірки і оцінки при цьому є ті, що існують у справі, так і додаткові докази та їх джерела. Перші перевіряються шляхом аналізу кожного з них окремо, зіставлення з іншими, що є в справі та подані в суд, додатковими матеріалами, а також шляхом витребування судом таких матеріалів. Інші перевіряються шляхом їх аналізу, зіставлення з тими, що вже існують у справі та іншими новими матеріалами, а також шляхом витребування інших нових матеріалів. При цьому перевірка додаткових матеріалів повинна здійснюватись самим судом, а не доручатись іншим органам або особам.

     Стадія перегляду судових рішень в порядку виключного провадження (відновлення справ за нововиявленими обставинами) складається з комплексу процесуальних дій, характерних для чотирьох стадій кримінального процесу: порушення кримінальної справи, досудового слідства, розгляду справи в місцевому суді та в суді апеляційній інстанції. Вона має такі самі особливості збирання, перевірки і оцінки доказів та їх джерел, що притаманні вказаним трьом стадіям.

    Значні особливості має процес доказування на стадії виконання вироку. Слід зазначити, що єдиним процесуальним джерелом доказів тут є офіційні документи (різні довідки, характеристики, копії вироків тощо). Вони подаються до суду адміністрацією виправно-трудових установ, органами, які займаються виконанням вироків, прокурором, засудженими, їх захисниками, витребуються самим судом.

Висновки

    Отже, ми розглянули тему „Докази в кримінальній справі”. І можемо зробити наступні висновки.

  • Кримінально-процесуальні докази— це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільне небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст, 65 КПК).
  • Доказ це логічна операція обгрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень». Доказ складається з трьох елементів:тези (судження, істинність якого обґрунтовують упроцесі аргументації);аргументів (доводів або підстав доказу — це вихіднітеоретичні чи фактичні положення, за допомогою якихобґрунтовують тезу);демонстрації (це логічний зв'язок між аргументом і тезою).
  • Згідно з чинним кримінально-процесуального законодавства джерелами доказів є: показання свідків, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого;висновок експерта, речові докази;протоколи слідчих та судових дій;протоколи відповідних додатків, що складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;інші документи.

Використана література

  1. Кримінально-процесуальний кодекс України. Цивільний процесуальний кодекс України. Господарський процесуальний кодекс України/ Відп. ред. В.Т.Маляренко,. -К.: Юрінком Інтер, 2001. -415 с.
  2. Тертишник  В. М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник,. -4-е вид., доп. і переробл.. -К.: А.С.К., 2003. -1119 с.
  3. Михеєнко М.М.Кримінально-процесуальне право: Тези лекцій. Задачі. Ділові ігри; Відп. ред. І.Д.Борис. -К.: Вентурі, 1997. -350с.
  4. Погорецький М.А. Кримінально-процесуальні правовідносини: структура і система: Монографія. -К.: Арсіс, 2002. -156с.
  5. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. -К.: Юрінком Інтер, 2005. -478 с.
загрузка...
Top