До проблеми визначення юрисдикції адміністративних судів у сфері захисту прав інтелектуальної власності

У контексті перетворень, пов’язаних зі зростанням ролі Конституції України, важливим завданням державних інституцій України, кожної з гілок влади, науковців-теоретиків та практиків є втілення засад Основного Закону нашої держави в життя. Зокрема, зазначене стосується вдосконалення судової системи, а також судового захисту прав та свобод людини і громадянина. Поміж таких прав і свобод помітне місце посідають ті, що виникають у галузі інтелектуальної, творчої діяльності відповідно до положень ст. 41 Конституції України, яка передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, та ст. 54 Конституції України, котра гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Вагомість і значення інтелектуальної, творчої діяльності у сучасному суспільстві загострює проблеми захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, у тому числі того, що здійснюється шляхом адміністративного судочинства. Але перш ніж перейти до розгляду зазначених проблем, видається доцільним коротко торкнутися деяких принципово важливих питань правового захисту інтелектуальної власності.

Загальні засади захисту прав інтелектуальної власності від порушень визначені ч. 3 ст. 418 ЦК України, котра встановлює, що таке право є непорушним і ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Захист прав інтелектуальної власності здійснюється шляхом застосування визначених у законі форм: юрисдикційної та неюрисдикційної. Остання може мати місце при захисті прав авторів за допомогою засобів масової інформації, громадськими організаціями, шляхом самозахисту, при зверненні до морально-етичних норм тощо.

Юрисдикційна форма полягає у зверненні до державних органів, уповноважених розглядати справи про правопорушення у сфері інтелектуальної власності та виносити щодо них обов’язкові для виконання рішення. Юрисдикційна форма захисту
охоплює адміністративний та судовий порядки розгляду справ і застосування передбачених законом заходів захисту.

Адміністративний захист здійснюється за допомогою низки державних органів, поміж яких, передусім, треба згадати Державний департамент інтелектуальної власності (далі — Департамент), створений у складі Міністерства освіти і науки України у квітні 2000 р. Його основними функціями є участь у забезпеченні реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності, прогнозування та визначення перспектив і напрямів розвитку в цій сфері, розроблення нормативно-правової бази функціонування державної системи охорони прав інтелектуальної власності та її організаційне забезпечення. Департаменту підпорядковуються державні підприємства «Український інститут промислової власності», «Українське агентство з авторських та суміжних прав», «Інтелзахист», Інститут інтелектуальної власності та права.

При Департаменті діє Апеляційна палата — колегіальний орган, створений для розгляду в адміністративному порядку заперечень проти рішень за заявками на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, топографії інтегральних мікросхем і зазначення походження товарів. Власне, Апеляційна палата Департаменту і є тим органом, який здійснює адміністративний захист прав інтелектуальної власності шляхом вирішення певної категорії спорів, що виникають переважно на стадії реєстрації прав інтелектуальної власності.

Порядок діяльності Апеляційної палати з розгляду заперечень та заяв визначає Регламент Апеляційної палати Державного департаменту інтелектуальної власності, затверджений наказом МОН України від 15 вересня 2003 р. № 622, та Порядок визнання знака добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державного департаменту інтелектуальної власності. Встановлено, що будь-яка особа перед зверненням до суду (або замість нього) може (курсив мій. — О. Х.) подати до Апеляційної палати заперечення проти рішення Департаменту щодо набуття прав інтелектуальної власності. Таким чином, попереднє звернення до Апеляційної палати не є обов’язковим.

Судовий захист прав інтелектуальної власності здійснюється в межах цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства.

На справи, пов’язані із захистом прав інтелектуальної власності, які порушені у процесі адміністративної (управлінської) діяльності, зокрема суперечки щодо оскарження рішень Держдепартаменту за заявками, поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Принагідно слід зазначити, що деякими правознавцями висловлювалася думка про доцільність віднесення усіх справ такого роду до компетенції одного суду. При цьому з посиланням на те, що на сьогодні «найбільш напрацьованою практикою у справах із захисту прав інтелектуальної власності та створенням відповідної спеціалізації на всіх судових рівнях можуть пишатись лише господарські суди», пропонується єдиним шляхом вирішення проблеми підвідомчості вважати розширення компетенції господарських судів таким чином, щоб до виключної компетенції господарських судів відносились будь-які справи, що стосуються захисту прав інтелектуальної власності [2].

Проте варто зауважити, що твердження стосовно існування «напрацьованої практики у справах із захисту прав інтелектуальної власності» лише у господарських судів видається занадто категоричним.

Як свідчить статистика, за роки діяльності Департаменту у провадженні судів всіх інстанцій, що мають різну юрисдикцію, розглянуто понад тисячу судових справ, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності, в яких однією зі сторін виступало МОН України та/або Державний департамент інтелектуальної власності.

Так, відповідно до інформації Державного департаменту інтелектуальної власності, у 2007 р. справи, пов’язані із захистом прав на об’єкти промислової власності, в яких одним із учасників виступало МОН України та/або Державний департамент інтелектуальної власності та ДП «Український інститут промислової власності», розглядалися у різних судах, із них: в адміністративних судах — 47; у господарських судах — 207; у судах загальної юрисдикції — 103.

У 2008 р. порушено провадження у 246 справах, пов’язаних із захистом прав на об’єкти промислової власності, в яких одним із учасників виступало МОН України та/або Державний департамент інтелектуальної власності, зокрема: в адміністративних судах — 74; у господарських судах — 95; у судах загальної юрисдикції — 77.

У 2009 р. відкрито провадження у 229 справах, пов’язаних із захистом прав на об’єкти промислової власності, в яких одним із учасників виступало МОН України та/або Державний департамент інтелектуальної власності та ДП «Український інститут промислової власності», з них: в адміністративних судах — 40; у господарських судах — 98; у судах загальної юрисдикції — 91 [8].

Викладене вище дає підстави для повернення до питання про поширення юрисдикції адміністративних судів на спори у сфері права інтелектуальної власності та розмежування її з юрисдикцією інших судів, що входять до судової системи України.

Тут треба почати з констатації того, що, здавалося б, запровадження адміністративної юстиції в Україні мало вирішити багато проблем, пов’язаних із захистом прав приватної особи від порушень з боку органів державної влади у сфері права інтелектуальної власності. Але цьому перешкоджає та обставина, що від самого початку створення адміністративних судів у літературі точиться гостра дискусія з приводу розмежування підвідомчості справ, зокрема між господарським та адміністративним судом у зазначеній сфері. Стосується вона, насамперед, визначення юрисдикції щодо справ за позовами про оскарження рішень Департаменту інтелектуальної власності та Антимонопольного комітету України.

Так, тривалий час у середовищі науковців та практикуючих юристів досить поширеною залишається точка зору, відповідно до якої оскарження рішень Департаменту інтелектуальної власності мають бути підвідомчі господарським судам. Прихильники такої позиції нерідко посилаються на Рекомендації Президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» від 27 червня

2007 р., відповідно до якої господарські суди вирішують спори, пов’язані з використанням у господарському обороті об’єктів інтелектуальної власності, включаючи спори за позовами суб’єктів господарювання до органів державної влади про визнання недійсними актів про видачу документів, що посвідчують право інтелектуальної власності. Таку саму позицію господарські суди зайняли стосовно оскарження рішень Антимонопольного комітету України. Президія Вищого господарського суду України у Рекомендації «Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства» від 29 жовтня 2008 р. визначила, що справи зі спорів про оскарження рішень (розпоряджень) органів Антимонопольного комітету України підвідомчі господарським судам і підлягають розгляду за правилами ГПК України.

Деякі правознавці є прихильниками віднесення всіх справ щодо захисту прав інтелектуальної власності у господарському суді. При цьому як головний аргумент вказується на ту обставину, що питання про захист прав інтелектуальної власності виникають зазвичай під час здійснення господарської діяльності. Тому, як вже згадувалося, пропонується розширити компетенцію господарських судів, встановивши, що до виключної компетенції господарських судів мають належати будь-які справи, які стосуються захисту прав інтелектуальної власності. Немає значення, чи йдеться про спори, пов’язані з оскарженням дій, рішень чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, що порушують права особи у сфері інтелектуальної діяльності, чи про інші спори у цій сфері [1; 2].

У науковій літературі висловлюється й інша точка зору, відповідно до якої визначальним критерієм розмежування підвідомчості справ адміністративним та господарським судам має бути характер правовідносин, що виникають [3; 4], тобто, те, якими є відносини між позивачем і відповідачем — приватноправовими чи публічно-правовими.

Слід зазначити, що остання позиція більшою мірою має підґрунтям положення чинного законодавства, зокрема положення ст. 3 КАС України, присвяченої визначенню понять у галузі адміністративного судочинства, та ст. 17 КАС України, спеціально присвяченої визначенню юрисдикції адміністративних судів.

Так, відповідно до ст. 3 КАС України справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

При визначенні адміністративної юрисдикції у ст. 17 КАС України (у редакції Закону від 16 лютого 2010 р. та Закону від 7 липня 2010 р.) використані прийоми «від загального до конкретного» та «загальне правило з винятками».

Відповідно до зазначеного методологічного підходу ч. 1 ст. 17 КАС України встановлює загальне правило, згідно з яким юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Частина 2 ст. 17 КАС України містить приблизний перелік категорій публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Зокрема, до таких спорів віднесені: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, які виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання не чинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов’язаних із виборчим процесом чи процесом референдуму.

Відповідно до підходу «загальне правило з винятками» у ч. 3 ст. 17 КАС України встановлений перелік категорій публічно-правових справ, на які юрисдикція адміністративних судів не поширюється. Це справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Варто наголосити на тому, що на відміну від ч. 2 ст. 17 КАС України, яка містить орієнтовний перелік конкретних категорій публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів (що підкреслюється за допомогою застереження «зокрема»), ч. 3 цієї статті встановлює вичерпний перелік категорій публічно-правових справ, які не підвідомчі адміністративним судам. У зв’язку з цим слід зазначити, що поміж категорій справ, названих у ч. 3 ст. 17 КАС України, немає жодної, що стосувалася б безпосередньо спорів стосовно права інтелектуальної власності як спеціального поняття (не враховуючи, звісно, випадків, коли йдеться про справи конституційної, кримінальної та загальної юрисдикції).

Оскільки частини 2, 3 ст. 17 КАС України мають характер уточнення стосовно загального правила про юрисдикцію адміністративних судів, то відповідь на питання про коло спорів щодо інтелектуальної власності, які підлягають розгляду адміністративними судами, слід шукати у змісті ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України.

Частина 1 ст. 17 КАС України дає підстави для виокремлення двох критеріїв віднесення спорів у сфері інтелектуальної власності до юрисдикції адміністративних судів: 1) у відносинах бере участь суб’єкт владних повноважень (який завжди виступає відповідачем); 2) спір виник внаслідок здійснення суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій.

Крім того, з положень ч. 2 ст. 17 КАС України випливає ще два критерії зазначених спорів: позивачем завжди є фізична чи юридична особа (ним не може бути інший суб’єкт владних повноважень, держава тощо); предметом спору є оскарження рішень суб’єкта владних повноважень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Узагальнюючи сказане про критерії віднесення спорів у сфері інтелектуальної власності до юрисдикції адміністративних судів, можна сказати, що ними є: характер спірних правовідносин (вони є публічно-правовими); суб’єкти, що беруть участь у публічно- правовому спорі; підстава виникнення (дії або бездіяльність владних органів у галузі управління, яке здійснюється у сфері інтелектуальної власності).

Зупинимося на названих критеріях дещо детальніше.

Отже, по-перше, спір має бути публічно-правовим.

Для цього необхідно, щоб він виник у публічно-правовій сфері (у сфері державного управління), тобто стосувався публічно-правових відносин, і щоб одним з його учасників був суб’єкт владних повноважень (орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові та службові особи, інші суб’єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень).

Слід зазначити, що публічно-правові відносини як наукова категорія з’явилися не так давно і, зокрема, у зв’язку з визнанням існування більш загальної категорії — публічне право, котре можна визначити як сукупність правових норм, що становлять особливу функціонально-структурну систему, яка з метою урегулювання і захисту суспільних інтересів за допомогою розпоряджень переважно імперативного характеру регламентує відносини за участю держави, а також між суб’єктами, які є фігурантами держави або перебувають у відносинах влади і підпорядкування [9, 122].

Характерними рисами публічно- правових відносин є:

1) особливості суб’єктного складу. Учасники цих відносин виступають як юридично нерівні суб’єкти, що в майновому сенсі відокремлені одне від одного, а в організаційно-правовому — один із них у конкретному правовому зв’язку підпорядкований іншому;

2) публічно-правові відносини — це правовий зв’язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, котрі становлять цінність для окремої (приватної) особи і, водночас, є предметом публічного інтересу;

3) відносини сторін регулюються на засадах імперативності приписів норм законодавчих актів та ініціативи (або обов’язку) їхнього застосування тими учасниками відносин, які наділені для цього відповідними владними функціями або правом ініціативи порушення процесу адміністративного провадження. Це відображається у тому, що головною підставою виникнення конкретного правового зв’язку між суб’єктами таких відносин є акт управління, або специфічні спеціальні правомірні дії;

4) учасники цього виду правовідносин виступають як носії владних повноважень і обов’язків, а громадяни, крім того, ще й носіями загальних цивільних прав (у цьому випадку вони можуть бути поіменовані «суб’єктивні» права, саме з метою підкреслити їхній загальний, універсальний характер), які охороняються та захищаються нормами галузей публічного (так само, як і інших галузей) права;

5) захист суб’єктивних прав і спонукання до виконання адміністративних обов’язків здійснюється за допомогою специфічних адміністративних заходів впливу, а також і в загальному судовому порядку;

6) підстави виникнення, припинення і трансформацій публічних правовідносин відрізняються від юридичних фактів у галузях приватного права за видами, змістом і характером правових наслідків.

Слід принагідно згадати, що деякі науковці, висловлюючись за розширення повноважень господарських судів, зокрема при здійсненні судочинства у відносинах між суб’єктами господарювання й іншими учасниками господарських відносин, включаючи органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені організаційно-господарськими повноваженнями, пропонують вирішити проблему розмежування спорів такої категорії, зокрема шляхом визначення поняття «господарський спір», визначальних ознак господарського спору і на цій підставі — уточнення переліку спорів, що належать до господарських [11, 17]. Але, як видається, згадуване поняття буде такою самою оціночною категорією, як і поняття «публічно-правовий спір».

По-друге, специфічними є вимоги до суб’єктів, що беруть участь у публічно-правовому спорі у сфері інтелектуальної власності.

Обов’язковим учасником публічно- правового спору (як і публічно-правових відносин) є суб’єкт владних повноважень.

Слід зазначити, що суб’єкт владних повноважень завжди є учасником публічно-правових відносин, але учасником судового спору він виступає не завжди. Звідси випливає, що спір може ґрунтуватися на публічно-правових відносинах, але не бути справою адміністративної юрисдикції, якщо стороною спору не є суб’єкт владних повноважень (ст. 3 КАС України).

Отже, одним з учасників (відповідачем) публічно-правового спору, який є справою адміністративної юрисдикції, обов’язково має виступати суб’єкт публічного управління (органи виконавчої влади, їх посадові особи, органи і посадові особи законодавчої влади, місцевого самоврядування). Ці суб’єкти є виразниками державних і суспільних інтересів, носіями публічної влади. Суб’єкт публічного управління, обов’язковий учасник публічно-правових відносин має особливий правовий статус, тому що наділений владними повноваженнями щодо об’єкта управління. Відповідно до Інформаційного листа Верховного Суду України від 26 грудня 2005 р. № 3.2.-2005 необхідною та єдиною ознакою суб’єкта владних повноважень є здійснення цим суб’єктом владних управлінських функцій, притому що такі функції мають здійснюватися суб’єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Як зазначалося вище, у публічно- правових спорах, що є справою адміністративної юрисдикції у галузі захисту прав інтелектуальної власності, таким суб’єктом владних повноважень (який завжди виступає відповідачем) найчастіше є Департамент інтелектуальної власності або Антимонопольний комітет України.

Іншою стороною публічно-правового спору (позивачем) завжди є фізична чи юридична особа. Що стосується публічно-правового спору, пов’язаного із захистом інтелектуальної власності, то в них позивачем виступає фізична чи юридична особа, яка є правоволодільцем (суб’єктом права інтелектуальної власності).

Характеризуючи особу, яка є (може бути) «правоволодільцем» у відносинах інтелектуальної власності, слід звернути увагу на вимоги щодо визнання прав особи такими, що є об’єктом прав інтелектуальної власності.

Так, за загальним правилом, результати інтелектуальної, творчої діяльності тільки тоді стають об’єктами цивільних правовідносин, коли вони отримують матеріальне втілення (картина, книга, креслення) або іншим чином виражені в об’єктивній формі (відеозапис, фонограма тощо), тобто стають доступними для сприйняття іншими особами. Тобто «правоволодільцем» можна бути лише стосовно матеріально зафіксованого результату творчості.

Крім того, у деяких випадках самого лише матеріального втілення результату інтелектуальної, творчої діяльності недостатньо, оскільки законом може вимагатися кваліфікація останніх як об’єктів, що відповідають певним вимогам. Зокрема, якщо твори літератури, науки і мистецтва стають об’єктами цивільних прав з моменту їх створення, то винаходи, промислові зразки мають відповідати встановленим вимогам (мати відповідні ознаки), а отже, роблять їх автора «правоволодільцем» лише з моменту кваліфікації їх не просто як результатів інтелектуальної праці, а як винаходу, промислового зразка тощо.

Водночас слід розрізняти спори, які виникають після кваліфікації результатів інтелектуальної, творчої діяльності як об’єкта промислової власності, але до легітимації останніх Департаментом шляхом видачі відповідного документа, і спори, які виникають після кваліфікації результатів інтелектуальної, творчої діяльності як об’єкта промислової власності й після легітимації останніх Департаментом шляхом видачі згаданого документа.

Розглянемо ситуації, що складаються на прикладі спорів про видачу та визнання недійсними свідоцтв на знаки для товарів та послуг, які належать до дражливих питань розмежування підвідомчості спорів між адміністративними та господарськими судами.

У разі відмови у видачі свідоцтв на знаки для товарів та послуг спір, що виник, є публічно-правовим і таким, що відповідає критеріям, необхідним для поширення на нього юрисдикції адміністративних судів.

Проте у разі, коли спір виник після того, як Департамент вже видав свідоцтво на знаки для товарів та послуг, але згодом порушив права правоволодільця видачею ще одного свідоцтва на знаки для товарів та послуг, вже має місце не публічно-правовий спір, а спір про право цивільне, котрий залежно від того, чи є позивач (право- володілець) фізичною особою, чи особою юридичною, підлягає юрисдикції загальних судів або юрисдикції господарських судів. Так, цілком обґрунтовано Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 4 жовтня 2006 р. провадження за касаційною скаргою ТОВ «Хадо-Холдінг» і заявою ПП «Кондиціонер металу» з касаційного перегляду судових рішень зі справи було закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України з тим мотивуванням, що між сторонами був наявний спір про право (право інтелектуальної власності), а не спір у сфері публічно-правових відносин, внаслідок чого належним судом касаційної інстанції є Вищий господарський суд України [7].

По-третє, критерієм віднесення публічно-правового спору у сфері інтелектуальної власності до юрисдикції адміністративних судів є підстава його виникнення: він завжди виникає у випадку порушення (реального або уявного) суб’єктом публічного управління публічних прав та інтересів «правоволодільців» (фізичних або юридичних осіб), пов’язаних із реалізацією останніми прав інтелектуальної власності.

Аналіз названих критеріїв дає змогу дійти однозначного висновку принципового характеру, що спори, які виникають унаслідок дій Департаменту, Антимонопольного комітету тощо, у процесі виконання ними управлінських функцій у сфері інтелектуальної власності підпадають під юрисдикцію адміністративних судів.

Відповідно до законодавства Державний департамент інтелектуальної власності є урядовим органом державного управління, а Антимонопольний комітет України є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом (постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про Державний департамент інтелектуальної власності від 20 червня 2000 р.; Закон України «Про Анти- монопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р.) [5; 6], вони є суб’єктами публічної влади, що мають відповідні владні повноваження у стосунках із підпорядкованими суб’єктами. Відносини між цими органами та іншими особами, які виникають при наданні або відмові у наданні правової охорони об’єктам промислової власності чи розгляді справ про порушення законодавства про захист від недобросовісної конкуренції, мають публічно-правовий характер. Підставою виникнення спору є невдоволення правоволодільця (фізичної або юридичної особи) владним розпорядженням зазначених суб’єктів управлінської діяльності. Тому на публічно-правові спори між ними й поширюється (за винятками, прямо вказаними у законі) юрисдикція адміністративних судів.

На користь обґрунтованості такого висновку свідчить і відхилення законопроекту «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України» від 18 лютого 2008 р. № 4078 (був знятий із розгляду 3 червня 2010 р.), в якому пропонувалося, зокрема, внести зміни до ст. 12 ГПК України, розширивши предметну підсудність справ господарським судам і віднести до неї справи зі спорів, що виникають щодо захисту прав на об’єкти промислової власності, включаючи спори про визнання незаконними документів про реєстрацію прав на результати промислової діяльності.

Вітчизняні законодавці, натомість, зважено підійшовши до вирішення складного питання, 7 липня 2010 р. внесли зміни та доповнення у КАС України, більш точно визначивши юрисдикцію адміністративних судів.

Щоб викладені вище міркування щодо юрисдикції адміністративних судів не видавалися занадто абстрактними, розглянемо далі кілька ситуацій, пов’язаних зі спорами публічно- правового характеру у сфері інтелектуальної власності, які на практиці пов’язують із труднощами розмежування юрисдикції адміністративних та господарських судів і на які посилаються прихильники розширення юрисдикції господарських судів щодо спорів у сфері порушення прав.

Так, проблемою на шляху захисту права інтелектуальної власності називають справи, в яких доцільне поєднання кількох позовних вимог. Наприклад, визнання патенту недійсним та скасування рішення Міністерства охорони здоров’я України про реєстрацію лікарського засобу, які за правилами підвідомчості та судовою практикою належать розгляду судами різної юрисдикції. Визнання недійсним патенту відносять до компетенції господарських судів (чи судів з розгляду цивільних справ, якщо власник чи скаржник фізична особа), а скасування рішення Міністерства охорони здоров’я — до юрисдикції адміністративних судів. Об’єднання таких вимог заборонено частиною 3 ст. 21 КАС України, яка встановлює, що не допускається об’єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.

На думку деяких практиків (зокрема О. Гургула), тут і виникає проблема, яка пов’язана з тим, що у зв’язку із зазначеним потрібно спочатку подавати позов до господарського суду про визнання недійсним патенту, а після того як справу буде розглянуто (та, звичайно, винесено позитивне рішення), — подавати позов до адміністративного суду про скасування рішення МОЗ України. Маючи сумніви у логічності такого підходу, вони зазначають, що між цими двома процесами може минути час, упродовж якого права порушуватимуться, прибутки за незаконне використання отримуватимуться, а власнику лишатиметься додержуватися Закону. При цьому висловлюється надія, що «можливо хтось із нижчих інстанцій, керуючись принципом верховенства права (?), і вирішить розглянути такі вимоги в одному провадженні, і щасливі власники будуть радіти законному (?) та справедливому рішенню». Хоча далі слушно зазначається, що, «на жаль, радіти доведеться не довго, і в останніх інстанціях така справа буде роз’єднана, провадження припинено чи рішення скасовано (можливі інші варіанти), та роз’яснено право на звернення до суду за підвідомчістю. За таких обставин адвокату буде вкрай важко пояснити своєму довірителю, чому справа програна» (О. Гургула).

Наведена позиція викликає заперечення з кількох мотивів. По-перше, викликає подив тлумачення принципу верховенства права фактично як права на порушення закону судами нижчих інстанцій. По-друге, неясно, чому у прихильників об’єднання в одне провадження кількох вимог, які слід розглядати в порядку різного судочинства, таку відразу викликає розмежування юрисдикції спеціалізованих судів. Адже преюдиція (а саме про неї йдеться у прикладі, що розглядається) досить відоме явище, яке жодною мірою не завадить захисту прав учасників правовідносин. І по-третє, щоб адвокату не було вкрай важко пояснити своєму довірителю, чому справа програна в останніх інстанціях, можливо, не варто орієнтувати клієнта на те, що «хтось із нижчих інстанцій, керуючись принципом верховенства права, і вирішить розглянути такі вимоги в одному провадженні» (порушуючи при цьому пряму заборону закону).

Ще одним дражливим питанням є визначення юрисдикції у випадку застосування такого способу захисту права інтелектуальної власності, як «захист на майбутнє».

Прихильники розширення юрисдикції господарських судів, посилаючись на положення ч. 2 ст. 386 ЦК України, котрими передбачено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню, зазначають, що у разі, якщо власник має відомості про те, що Департамент розглядає матеріали за заявкою про видачу свідоцтва, чи Державний фармакологічний центр МОЗ здійснює експертизу реєстраційних матеріалів на лікарський засіб, він має право подати позов до вказаних органів про заборону вчинення ними дій, а саме: видачі свідоцтва чи реєстрації лікарського засобу, оскільки це може призвести до порушення його прав [2].

Проте, як здається, норма ЦК України, на яку посилаються прихильники такого підходу, тут застосована бути не може, оскільки у ній йдеться про «порушення права власності іншою особою».

Але, як випливає з положень ст. 2 ЦК України, терміном «особи» у ЦК позначаються учасники цивільних відносин — фізичні та юридичні особи [10, 9]. Отже, системне тлумачення ст. 2 та ч. 2 ст. 386 ЦК України дає підстави для висновку, що ні Департамент, ні Держфармакоцентр, ні будь-який інший орган державного управління, будучи суб’єктом владних повноважень, не може бути відповідачем у позовах про захист права інтелектуальної власності на майбутнє на підставі норм ч. 2 ст. 386 ЦК України. Хоча сам по собі захист права інтелектуальної власності «на майбутнє» можливий. Але у порядку адміністративного судочинства і на підставі положень п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України.

Отже, можна дійти висновку, що адміністративне судочинство створює досить надійне підґрунтя захисту прав інтелектуальної власності адміністративними судами у випадках порушення останнього суб’єктами владних повноважень. Норми КАС України, присвячені визначенню юрисдикції адміністративних судів, у сукупності з нормами іншого процесуального законодавства дозволяють чітко розмежовувати підвідомчість спорів у цій сфері між судами різної юрисдикції.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Боровик Л. О., Романюк О. І. На шляху до створення ефективної системи захисту прав інтелектуальної власності у вирішенні спорів судами України
  2. Гургула О. Визначення підвідомчості у справах із захисту інтелектуальної власності // www.legal- weekly.com.ua
  3. Косенко С. Судовий порядок захисту прав інтелектуальної власності // Юридичний журнал. — 2006. — № 4.
  4. Пасенюк О. Розмежування видів судової юрисдикції // Юридичний вісник України. — 2009. — № 21.
  5. Про Антимонопольний комітет України : Закон України від 26 листопада 1993 р.
  6. Про затвердження Положення про Державний департамент інтелектуальної власності : постанова Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 р.
  7. Ухвала Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 р. № 21/263-12/139 за касаційною скаргою ТОВ «Хадо-Холдінг» (м. Харків) та ПП «Кондиціонер металу» (м. Харків) на рішення господарського суду м. Києва від 6 липня 2005 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 січня 2006 р. зі справи № 21/263-12/139 за позовом дочірнього підприємства «Ей Джі Ей Україна» (м. Київ) до Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (м. Київ) ТОВ «Хадо-Холдінг» про визнання недійсним свідоцтва України назнак для товарів і послуг від 16 лютого 2004 р. № 37712 (словесне позначення «Кондиционер металла»), виданого на ім’я ТОВ «Хадо-Холдінг», та зобов’язання Держдепартаменту внести відповідні зміни до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг та здійснити необхідну офіційну публікацію.
  8. Харитонова О. І. Адміністративно-правові відносини (проблеми теорії) : моногр. — Одеса, 2004. — С. 122.
  9. Цивільний кодекс України : науково-практичний коментар / за заг. ред. Є. О. Харитонова,О. І. Харитонової, Н. Ю. Голубєвої. — 3-тє вид., переробл. та допов. — К., 2010. — С. 9.
  10. Щербина В. Деякі проблеми удосконалення господарського і господарського процесуального законодавства // Право України. — 2010. — № 8. — С. 17.
загрузка...
Top