До проблеми визначення суспільної необхідності як конституційно-правової категорії

Проблематика визначення суті та змісту конституційно-правових дефініцій є важливим напрямом науки конституційного права, що має значення для розвитку системи права загалом. Такі правові конструкції мають найвищий рівень узагальнення та характеризуються універсальністю, а їх використання забезпечує системність законодавства, логічну внутрішню єдність регулятивних механізмів, а відповідно — ефективність правового регулювання.

Актуальність досліджуваної проблеми зумовлена недостатнім рівнем науково-теоретичної розробки дефініції «суспільна необхідність», що використана в тексті Конституції України як конституційний критерій для встановлення обмеження права приватної власності та широко застосовується в чинному законодавстві. Спеціальних науково-правових досліджень із цього питання не проводилось. У сучасній юридичній літературі ця категорія зазвичай використовується без будь-якого тлумачення або висвітлюються лише окремі її аспекти у межах вивчення інших правових питань. У певній інтерпретації вона була предметом уваги таких вчених: А. Баранюк, М. Домашенка, Є. Мічуріна, Ю. Палкіна, В. Рубаника, В. Шаповала, Я. Шевченко, В. Чиркіна. Визначення ж змісту цього поняття як конституційно-правової категорії не здійснено.

Згідно з ч. 5 ст. 41 Конституції України примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і у порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Аналіз цих положень у загальному контексті ст. 41 Основного Закону, якою встановлюються гарантії права приватної власності, вказує на можливість зіткнення приватних і публічних інтересів у разі застосування примусового відчуження приватної власності в суспільних цілях. Разом із тим Конституція як Основний Закон держави і суспільства повинна встановлювати такі механізми, що забезпечували б правовий баланс, рівновагу прав і свобод людини та інтересів суспільства.

Універсальною ідеєю вирішення суперечностей між приватними і публічними інтересами в галузі прав людини Л. Нудненко вважає конституціоналізм. Погоджуємося з її думкою, що у разі таких зіткнень виникає проблема пріоритетів та ієрархії прав. Проте конституційні положення не можна тлумачити як безумовний пріоритет приватних інтересів над публічними: приватні інтереси повинні бути збалансованими з публічними

і вписуватися в контекст колективних цінностей. По суті, наголошує вчена, це означає гнучку оцінку значущості індивідуальних і суспільних потреб за тих чи інших обставин, консенсус для збалансованого задоволення тих та інших [1, 106].

Цю статтю присвячено проблемі визначення суспільної необхідності як конституційно-правової категорії в механізмі примусового відчуження об’єктів права приватної власності для забезпечення суспільних потреб.

У цілому можливість застосування державою заходів примусового відчуження об’єктів права приватної власності у зв’язку з суспільними потребами у праві заперечень не викликає, оскільки загальновизнано, що публічна необхідність виявляється в деяких випадках вище за інтереси окремого приватного власника. В юридичній літературі, зазначає Д. Ширіпов, висловлюється одностайна точка зору з приводу того, що держава має право і навіть обов’язок усуспільнити будь-яку приватну власність у разі, якщо є публічна (суспільна) необхідність у таких діях [2, 129-130]. Тож є підстави вважати категорію суспільної необхідності ключовим елементом сучасного інституту примусового відчуження приватної власності. Ця категорія у праві не одержала належного дослідження. В аспекті ж окресленої проблематики вона вимагає науково-правового обґрунтування, насамперед, як конституційна засада щодо визначення конституційних меж допустимості примусового позбавлення власника законних прав.

Звернімо увагу на те, що за ч. 5 ст. 41 Конституцією України примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише з мотивів суспільної необхідності. Тож формально-юридично конституційною підставою для запровадження таких примусових заходів є власне не суспільна необхідність як об’єктивно існуюча (реально-доведе- на) дійсність, а мотиви такої необхідності. У зв’язку із цим правової оцінки заслуговує і поняття «мотив» у контексті цього припису.

Термін «мотив» найчастіше вживається в загальнолексичному значенні, під ним розуміють усвідомлені спонукання людини до діяльності та поведінки [3, 33, 48]. В юриспруденції, як правова категорія, він використаний у кримінальному праві для цілей юридичної кваліфікації прямого умислу. У цьому значенні його тлумачать як усвідомлену спонуку особи, яка викликала у неї намір вчинити злочин; характеризують як ознаку суб’єктивної сторони злочину [4, 45]. Відтак, і в за- гальнолексичному, і в юридичному значенні поняття мотив вказує на наявність ознак суб’єктивного характеру, що, на нашу думку, ставить під сумнів можливість його використання в якості правової підстави для здійснення повноважень владним суб’єктом.

З цього приводу слушною видається позиція С. Котляревського, який зазначав, що надзвичайно важливо, щоб суспільна небезпека була доведена конкретним чином і мала конкретне окреслення, а не розчинялася у невиразних поняттях, у тому числі у станах панічної тривоги щодо такої небезпеки, жертвою яких бувають найбільш культурні спільноти [5, 385-387]. Актуальність цього застереження і сьогодні не викликає жодних сумнівів, що підтверджується відповідними поглядами сучасних вчених [6]. На думку судді Конституційного Суду України М. Маркуш, мотиви — це аргументи, що висуваються на обґрунтування та підтвердження певної правової позиції, проте не обов’язково відповідають вимогам правової дійсності (з окремої думки до Рішення КСУ від 10 червня 2010 р. № 16-рп/2010).

Слід зазначити, що Конституційний Суд України здійснює розгляд справ з мотивів невідповідності Конституції України (неконституційності) правових актів повністю чи в їх окремих частинах. Проте не мотиви такої невідповідності є підставою для прийняття рішення органом конституційної юрисдикції, а об’єктивно встановлений і доведений факт такої невідповідності (ст. 15 Закону України «Про Конституційний Суд України»), що юридизується шляхом ухвалення резулятивної частини рішення. Так само реалізуються владні повноваження будь-якого іншого судового органу, рішення якого виносяться від імені України (ч. 5 ст. 124 Конституції України). Відповідно не мотиви є підставою для здійснення владних функцій будь-яким владним органом, а об’єктивна правова дійсність, що відповідає суспільним потребам та юридизується в законодавчо визначених формах відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України. У питаннях встановлення обтяжень щодо окремого члена суспільства у разі, коли щодо його інтересів переважають загальні суспільні інтереси, потреби, що їх опосередковують, повинні мати характер реальної суспільної необхідності. Тож, суспільна необхідність виступає конституційним критерієм щодо правових умов допустимості застосування заходів примусового характеру. Проте чіткого правового визначення цього поняття як законодавчої дефініції в українському праві немає.

Законом України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» термін «суспільна необхідність» визначено як обумовлену загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключну необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження нерухомого об’єкта приватної власності (абзаци 6, 7 ст. 1). При цьому суспільну необхідність (за відсутності визначення її ознак виключності) пов’язують із потребою в розміщенні певних видів об’єктів у разі неотримання згоди власника на їхній викуп для суспільних потреб (ч. 1 ст. 15). Сумнівним є і те, що суспільна необхідність обґрунтовується загальнодержавними інтересами, які також не мають законодавчого визначення. Тож, слід констатувати, що у Законі відсутня чітка юридична кваліфікація суспільної необхідності як правової підстави для застосування примусових заходів позбавлення власника законних прав.

Зауважимо, що Європейський суд з прав людини для цілей визначення відповідності вжитих обмежень прав людини конвенційним вимогам керується тим, що поняття «необхідний» (у значенні «необхідність») означає, що будь-яке втручання у здійснення гарантованого права має відповідати нагальній соціальній потребі і, зокрема, має лишатися пропорційним законній меті, яка переслідується при цьому [7, 83].

На нашу думку, суспільна необхідність може бути зумовлена нагальними потребами як загального характеру — щодо забезпечення життєдіяльності суспільства, так і надзвичайного — у разі крайньої необхідності. Є очевидним, що такі випадки вимагають чіткої диференціації на законодавчому рівні, що також обґрунтовує доцільність упровадження різних правових механізмів забезпечення таких потреб.

Юридизація суспільної необхідності на законодавчому рівні у співставленні з реально існуючими нагальними суспільними потребами, по-перше, дає можливість для юридичної кваліфікації останніх як умов правової дійсності, що обґрунтовує доцільність і вимагає від владних суб’єктів вжиття відповідних заходів, по-друге, виступає правовою підставою для запровадження таких заходів. Тому, вважаємо, що законодавчо оформлена юридична конструкція «суспільна необхідність» є самостійним правовим явищем, що вписується в контекст суспільних інтересів у значенні конституційних цінностей і виступає самодостатнім і вичерпним критерієм для цілей встановлення конституційних обмежень (обтяжень) прав і свобод людини, у тому числі примусового відчуження об’єктів права приватної власності. Юридичними критеріями суспільної необхідності примусового відчуження, на нашу думку, слід визначити загальносуспільне значення мети (цілей) такого відчуження, нагальність соціальної потреби, незамінність об’єкта, який вилучається, для забезпечення такої потреби.

У праві для цих цілей використовуються й інші правові категорії, як-то: «громадські (державні) інтереси» [8, 43], «суспільний інтерес», «загальне благо», «публічний інтерес» [9, 48-51]. У конституціях іноземних держав в якості підстав для примусового відчуження приватної власності містяться посилання на «загальні інтереси» (ст. 42 Конституції Італії), «загальне благо» (ст. 14 Конституції ФРН), «суспільний інтерес» (ст. 17 Конституції Греції).

З точки зору теорії права категорію «інтерес» можна розглядати в об’єктивному та суб’єктивному значенні. Так, суб’єктивний інтерес можна охарактеризувати як емоційну оцінку суб’єкта реальної дійсності, в той час як об’єктивний інтерес — це оцінка ступеня суспільної корисності явища матеріального світу, що не залежить від психоемоційного ставлення до нього суб’єкта. На думку А. Новрузова, інтерес можна розглядати в об’єктивному значенні з урахуванням того, що факти реальної дійсності мають пройти через свідомість людей, тому прийнятніше говорити про інтерес як об’єктивно-суб’єктивне явище [10, 99].

Публічний інтерес Ю. Тихомиров визначає як визнаний державою та забезпечений правом інтерес соціальної спільноти, забезпечення якого слугує умовою та гарантією її існування та розвитку [11, 54-55]. З юридичної точки зору публічний інтерес характеризується певними нормативними ознаками, що юридизують його за об’єктивними критеріями. В умовах правової держави, де основними принципами визнаються забезпечення прав і свобод людини, взаємна відповідальність держави та особи, верховенство права і закону, гарантування та захист приватної власності, забезпечення публічного (суспільного) інтересу за рахунок відчуження майна окремого приватного власника, як гадаємо, має здійснюватися з розрахунку досягнення балансу між публічним інтересом (у сенсі об’єктивної дійсності) й об’єктивним інтересом цього власника — розмірно до тих обтяжень, що покладаються на нього в цілях досягнення загального блага. У такому контексті доцільно вести мову про правові механізми збалансування публічних інтересів із інтересами приватного власника як засоби усунення колізії між об’єктивними публічним і приватним інтересами. Натомість суб’єктивні чинники, зокрема, з наведених вище міркувань стосовно поняття «мотив» у цих випадках не можуть братися до уваги, оскільки їхнє врахування пре- зюмує конфлікт приватних і публічних інтересів в аспекті суб’єктивної оцінки, що не має нормативно-правового виміру.

З урахуванням викладеного, вважаємо, що правові дефініції на кшталт «загальні інтереси», «загальне благо», «суспільний інтерес» мають доволі широке смислове наповнення, що відкриває можливості для їхнього необґрунтовано розширеного тлумачення у разі примусового позбавлення власника законних прав. На можливість широкого тлумачення поняття «інтерес» звернув увагу Конституційний Суд України при розгляді справи про охоронюваний законом інтерес (Рішення від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004).

Наведене вказує на переваги використання критерію «суспільна необхідність». За європейськими стандартами принципове значення має визнання того, що обмеження державою прав людини є заходом, застосування якого продиктовано виключно крайньою суспільною необхідністю [12, 189]. В інтерпретації «безсумнівна суспільна необхідність» цей критерій закріплено у ст. 17 Декларації прав людини і громадянина 1789 р., що є складовою Конституції Франції. Слід зазначити, що саме з Францією пов’язують історію формування та розвитку правового інституту експропріації. Вважається, що ідеї експропріації, які зародилися і розвинулися у цій державі у другій половині XVIII ст., поступово прижилися в усіх цивілізованих державах, а вироблені принципи були прийняті іншими законодавствами. Отже, цей інститут у праві всіх європейських держав був утворений однаково, оскільки скрізь у його основу були покладені французькі закони [13].

Повертаючись до контексту припису ч. 5 ст. 41 Конституції України, зазначимо, що застосування у ньому досліджуваного критерію у сполученні «з мотивів суспільної необхідності», на нашу думку, призводить до його не- обґрунтованого розширення за рахунок введення суб’єктивної складової для правової кваліфікації обставин об’єктивної дійсності. З метою удосконалення цього конституційного припису вбачається обґрунтованим слова «з мотивів» замінити словами «у разі» за контекстом.

Таким чином, вважаємо, що юридична конструкція «суспільна необхідність» є самостійним правовим явищем, що вписується в контекст суспільних інтересів у значенні конституційних цінностей і виступає юридично завершеним і вичерпним критерієм для цілей встановлення конституційних обмежень (обтяжень) прав і свобод людини, зокрема у формі примусового відчуження об’єктів права приватної власності.

Водночас конституційно-правовий зміст механізмів примусового відчуження об’єктів права приватної власності з мотивів суспільної необхідності розкривається через встановлення взаємної відповідальності.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Конституционные ценности : содержание и проблемы реализации (международная научно-теоретическая конференция) // Государство и право. — 2009. — № 10. — С. 101-110.
  2. Ширипов Д. В. Защита права собственности при национализации // Юридический вестник. — 2003. — Вып. 12. — С. 128-135.
  3. Хекхаузен Х. Мотив и мотивация : восемь основных проблем // Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность : в 2 т. / пер. с нем. ; под ред. Б. М. Величковского — М., 1986. — Т. 1. — 408 с.
  4. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. — 2-ге вид., переробл. і до- пов. / відп. ред. С. С. Яценко. — К., 2003. — 976 с.
  5. Котляревский С. А. Власть и право. Проблема правового государства. — М., 1915. — 417 с.
  6. Соломатина Н. Н. Соотношение частных и публичных начал в праве частной собственности // Гармонизация частных и публичных интересов. — Саратов, 2005. — С. 92-111.
  7. Гом’ен Д. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини. — 3-тє вид. — К., 2006. — 192 с.
  8. Губин Е. П. Национализация как инструмент государственного регулирования рыночной экономики // Российский судья. — 2005. — № 2. — С. 42-46.
  9. Макогон Ю. В., Ляшенко В. И. Национализация и приватизация предприятий (Опыт Франции для Украины) : моногр. —2-е изд., испр. и доп. — Донецк, 2009. — 492 с.
  10. Новрузов А. Необходимость и возможность достижения баланса публичных и частных интересов с помощью имущественного налогообложения // Государство и право. — 2003. — № 8. — С. 98-101.
  11. Тихомиров Ю. А. Публичное право. — М., 1995. — 339 с.
  12. Горшкова С. А. Стандарты Совета Европы по правам человека и российское законодательство : моногр. — М., 2001. — 352 с.
  13. Венецианов М. В. Экспроприация с точки зрения гражданского права. — Казань, 1891. — 114 с.
  14. Чичерин Б. Н. Курс государственной науки : в 3 т. — Часть ІІ. Социология. — М., 1896
загрузка...
Top