До питання щодо законної сили судових актів у господарському процесі

У наукових працях останнього десятиліття, присвячених проб­лематиці законної сили судо­вих актів, як правило, йдеться про за­конну силу судового рішення. Так, ця проблематика, а також пов´язані з законною силою судового рішення пи­тання досліджувалися у працях україн­ських та російських науковців: А. Безрукова, В. Григор´євої, С. Загайнової, Л. Терехової, М. Рожкової, Т. Сахнової та ін.

Між тим, керуючись змістом ч. З ст. 105 та ч. З ст. 111" ГПК України, є всі підстави говорити про законну си­лу не лише судового рішення, а й ін­ших судових актів — постанов апеля­ційної та касаційної інстанцій, що зу­мовлює потребу у з´ясуванні як змісту, так і меж дії їх законної сили. Вимага­ють теоретичного дослідження, а за його наслідками — і свого законодав­чого вирішення проблема набрання законної сили ухвалами (зокрема дея­кими) господарського суду, а також питання щодо уточнення меж законної сили судових актів у господарсько­му судочинстві.

Метою цієї статті є дослідження по­няття законної сили судових актів у господарському процесі, елементів (властивостей) законної сили зазначе­них судових актів та уточнення меж її дії, а також співвідношення законної сили, обов´язковості та преюдиціаль­ності судових актів у господарському процесі.

Слід зазначити, що в науковій літе­ратурі відсутнє єдине розуміння понят­тя законної сили судового акта. Водно­час існує значна кількість визначень по­няття законної сили судового рішення.

Так, одні автори під законною си­лою судового рішення розуміють та­кий його стан, коли воно стає макси­мально недоторканним у результаті прояву властивостей [1, 10]. Інші вва­жають, що законна сила є вираженням державної волі, оскільки судове рі­шення — це надана державою гарантія належної реалізації суб´єктивного права або законного інтересу [2, 126].

К. Лебедь розглядає законну силу рішення арбітражного суду як його стан, що виражається у властивостях обов´язковості, виключності, пре­юдиціальності й виконуваності [3, 9]. На його думку, законна сила рішення означає, що дія винесеного арбітраж­ним судом рішення ґрунтується на за­коні й може бути примусово здійснена у разі необхідності [4, 51].

Більш повно сутність законної сили судового рішення, на думку науковців, можна розкрити через її (законної си­ли) наслідки, до яких Н. Чечина відно­сить неспростовність, виключність, обов´язковість і виконуваність судово­го рішення [5, 55-57]. Схожої думки в сучасних умовах дотримується й І. Решетникова, яка зазначає, що законна сила судового рішення — це така якість судового акта, через яку рішення набу­ває обов´язковості, неспростовності, виключності, виконуваності, пре­юдиціальності зі спливом строку на апеляційне оскарження. Тобто зазна­чені ознаки (властивості) є наслідками набрання судовим рішенням законної сили [6, 50; 7, 322].

Ще одна позиція вчених, до якої приєднується й автор цієї статті, поля­гає в тому, що законну силу рішення становлять такі компоненти, як обо­в´язковість, виключність, преюдиціаль­ність і виконуваність [8, 372-373].

Проти такого розуміння сутності законної сили судового рішення ви­словлюється А. Безруков, який, спира­ючись на результати наукових дослі­джень В. Семенова [9, 234], Н. Зейдера [10, 113], О. Клейнмана [11, 90] та інших, поділяє їх погляди стосовно то­го, що законна сила судового рішен­ня — це його обов´язковість. У зв´язку з цим А. Безруков цілком справедливо вважає неприпустимим ставити знак рівності між причиною і наслідками, щоправда, не розкриваючи, що є при­чиною [12, 18]. На нашу думку, причи­ною є саме набрання законної сили судовим актом, а його наслідками — сукупність властивостей судового ак­та, щодо яких ідеться в наукових дослідженнях Н. Чечиної, І. Решетникової та інших авторів. Доти, поки су­довий акт у господарському процесі не набрав законної сили в порядку, вста­новленому процесуальним законом (ГПК України), відсутні будь-які підстави говорити про його обов´язко­вість, преюдиціальність та інші властивості, що у сукупності характе­ризують судовий акт як акт органу правосуддя.

Обов´язковість (загальнообов´яз­ковість) судового акта, на думку дея­ких учених, є головним виявом його законної сили [13, 85].

У зв´язку з цим постає запитання: у чому полягає обов´язковість судового акта?

Аналізуючи зміст ст. 11 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., доходимо висновку, що обов´язковість судових рішень має два аспекти: 1) обов´язковість вико­нання; 2) обов´язковість урахування (преюдиціальність).

Такий висновок підтверджується положеннями ч. 2 ст. 11 Закону Украї­ни «Про судоустрій України», згідно з якими:

• судові рішення, що набрали за­конної сили, є обов´язковими до вико­нання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об´єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Ця влас­тивість судового рішення в науковій літературі отримала назву «викону­ваність»;

• обов´язковість урахування (пре­юдиціальність) судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слід­ства, дізнання визначається процесу­альним законом.

Отже, обов´язковість судових актів не можна ототожнювати лише з їх виконуваністю (обов´язковістю вико­нання).

Такий висновок випливає з Кон­ституції України, яка, на нашу думку, розрізняє ці два поняття. Так, норма щодо обов´язковості виконання судо­вих рішень закріплена в ч. 5 ст. 124 Конституції України, а п. 9 ч. З ст. 129 Конституції обов´язковість рішення суду віднесено до основних засад су­дочинства.

На жаль, ототожнення обов´язко­вості й обов´язкового виконання судо­вих актів бачимо на прикладі норм КАС України, у ч. 2 ст. 14 якого (стат­тя називається «Обов´язковість судо­вих рішень») йдеться про обов´яз­ковість виконання постанов та ухвал суду, що набрали законної сили, на всій території України. Тому точніше було б назвати цю статтю «Обов´яз­ковість виконання судових рішень», тим більше що про власне обов´яз­ковість судового рішення, як про один із наслідків набрання ним законної си­ли, йдеться в ч. 1 ст. 255 КАС України, згідно з якою постанова або ухвала су­ду, яка набрала законної сили, є обо­в´язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Утім, і ч. 1 ст. 255 КАС України має ваду: недоречним у ній є положення щодо виконання судового акта, тим більше що воно вже знайшло своє закріплення в ч. 2 ст. 14 КАС України.

Наведені аргументи доцільно мати на увазі при формулюванні відповід­них положень щодо обов´язковості й виконуваності судових актів у новому ГПК.

Виключність судового акта полягає у неможливості осіб, які брали участь у справі, та їх правонаступників звер­татися до господарського суду, а для суду — у неможливості розглядати то­тожні вимоги. Інакше кажучи, набран­ня законної сили судовим актом ви­ключає можливість повторного роз­гляду справи між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Саме тому суддя відмовляє у прий­нятті позовної заяви у разі, якщо є рішення господарського суду або ін­шого органу, який у межах своєї ком­петенції вирішує господарський спір, у справі зі спору між тими ж сторона­ми, про той самий предмет і з тих са­мих підстав (п. 2 ч. 1 ст. 62 ГПК Украї­ни), а у разі, якщо провадження у справі порушено, господарський суд за обставин, зазначених вище, припи­няє провадження у справі (п. 2 ч. 1 ст. 80 ГПК України).

Преюдиціальність рішень госпо­дарського суду означає, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи не доводяться знову при вирішенні гос­подарським судом інших спорів, у яких беруть участь ті самі сторони (ч. 2 ст. 35 ГПК України).

Проте урахування обов´язковості (преюдиціальність) рішень госпо­дарського суду має місце при розгляді справ не лише господарським судом, а й загальними (при розгляді цивільних справ) та адміністративними судами.

Так, ч. З ст. 61 ЦПК України передба­чено, що обставини, встановлені судо­вим рішенням у господарській справі, що набрало законної сили, не доказу­ються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Норму аналогічного змісту містить також ч. 1 ст. 72 КАС України.

Як бачимо, редакційно формулю­вання ч. 2 ст. 35 ГПК України дещо відрізняється від аналогічних форму­лювань ЦПК і КАС України, а тому в новому ГПК ці розходження мають бути усунені.

З огляду на те значення, яке мають властивості (компоненти) законної сили судових актів, досить важливим є чітке закріплення у процесуальних кодексах моменту набрання судовими актами законної сили.

Порівняльно-правовий аналіз норм Закону України «Про судоустрій Ук­раїни», ГПК України, ЦПК України та КАС України свідчить про те, що саме в КАС України питання щодо набран­ня законної сили вирішено найпов­ніше і досить компактно.

Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 254 КАС України постанова або ухвала су­ду першої інстанції, якщо інше не вста­новлено цим Кодексом, набирає закон­ної сили після закінчення строку по­дання заяви про апеляційне оскаржен­ня, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскар­ження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Ко­дексом, постанова або ухвала суду пер­шої інстанції набирає законної сили після закінчення цього строку.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасова­но, набирає законної сили після закін­чення апеляційного розгляду справи. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що по­станова чи ухвала суду не набрала законної сили.

Постанова або ухвала суду апеля­ційної чи касаційної інстанції за наслідками перегляду, постанова Вер­ховного Суду України набирають за­конної сили з моменту проголошення. Ухвали суду, які не можуть бути оскар­жені, набирають законної сили з мо­менту проголошення.

Що стосується судових актів у гос­подарському процесі, то норму щодо набрання законної сили судовим рі­шенням суду першої інстанції та поста­новами апеляційної та касаційної ін­станції було включено до ГПК України лише із запровадженням апеляційного і касаційного порядку перегляду судо­вих рішень Законом України «Про внесення змін до Арбітражного про­цесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. [14], а питання щодо набрання законної сили ухвалами гос­подарського суду не вирішене досі.

З огляду на судову практику і висловлені у пресі погляди, питання щодо набрання законної сили ухвала­ми господарського суду залишається спірним, тому видається доцільним прийняття Верховною Радою України законопроекту № 5038, яким передба­чається внести доповнення до ГПК України, встановивши, зокрема, що ухвала господарського суду набирає законної сили з дня її винесення, а в разі, якщо вона має силу виконавчого документа і підлягає виконанню за правилами, встановленими для вико­нання судових рішень, така ухвала оформлюється з урахуванням вимог, встановлених Законом України «Про виконавче провадження» [15].

Результати дослідження законної сили судових актів були б неповними без урахування меж дії законної сили судових актів.

Це питання переважно досліджува­лося в науці цивільного процесуаль­ного права, хоча є окремі дослідження і в науці господарського процесуаль­ного права. При цьому дослідники цього питання майже одностайно схо­дяться на тому, що слід розрізняти два обмеження законної сили: за об´єктом (об´єктивні межі) та за колом суб´єктів (суб´єктивні межі).

Разом з тим аналіз як змісту норм, що окреслюють зазначені межі, так і результатів теоретичних досліджень свідчать про некоректність застосу­вання при визначенні меж дії законної сили судових актів у господарському процесі термінів «об´єктивний» і «су­б´єктивний», оскільки перший термін зазвичай означає «який існує поза людською свідомістю і незалежно від неї; незалежний від волі бажань люди­ни» [16, 411], а другий — «що відбиває думки, переживання тощо тільки да­ного суб´єкта; особистий, індивідуаль­ний» [16, 650].

У зв´язку з цим більш адекватним і коректним для характеристики меж законної сили судових актів нам ви­дається вживання відповідно термінів «об´єктний» — для характеристики і «суб´єктний» — для окреслення кола осіб, для яких судові акти є обов´язко­вими.

З огляду на те, що основоположним нормативним актом у сфері судоуст­рою і судочинства є Закон України «Про судоустрій України»*, вважаємо за доцільне провести порівняльний аналіз норм цього Закону та окремих процесуальних законів (ГПК України, КАС України і ЦПК України), що визначають суб´єктні межі законної сили судових актів, прийнятих судами при здійсненні правосуддя у формі цивільного, господарського й адміні­стративного судочинства з тим, щоб з´ясувати, наскільки положення галу­зевих процесуальних законів відпо­відають (або не відповідають) поло­женням Закону України «Про судо­устрій України».

Як уже зазначалося, згідно з ч. 2 ст. 11 зазначеного Закону судові рі­шення, що набрали законної сили, є обов´язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадо­вими особами, об´єднаннями громадян та іншими організаціями, громадяна­ми та юридичними особами на всій те­риторії України.

Частиною 1 ст. 255 КАС України встановлено, що постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов´язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступ­ників, а також для всіх органів, під­приємств, установ та організацій, по­садових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Натомість ч. 1 ст. 14 ЦПК України пе­редбачає, що судові рішення, які набрали законної сили, обов´язкові для всіх органів державної влади й органів місце­вого самоврядування, підприємств, уста­нов, організацій, посадових чи службо­вих осіб та громадян і підлягають ви­конанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародни­ми договорами, згода на обов´яз­ковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами.

Що стосується ГПК України, то в ньому коло суб´єктів, для яких рішен­ня та постанови господарських судів є обов´язковими, взагалі не окреслено.

Таким чином, порівняння тексту Закону України «Про судоустрій України» з текстами тих процесуаль­них кодексів, норми яких визначають суб´єктні межі дії законної сили судо­вих актів, свідчить про істотні розбіжності як у визначенні власне кола за­значених суб´єктів, так і в їх назвах:

1) у Законі, наприклад, йдеться ли­ше про посадових осіб, тоді як у КАС України і ЦПК України — про посадо­вих і службових осіб;

2) КАС України відносить до су­б´єктного складу осіб, які беруть участь у справі, та їхніх правонаступ­ників. Законом та ЦПК України ця категорія суб´єктів не виокремлена, очевидно, тому, що вона поглинається більш широким поняттям органів дер­жавної влади, місцевого самовряду­вання, підприємств, установ, організа­цій, посадових чи службових осіб та громадян;

3) у ч. 2 ст. 11 Закону України «Про судоустрій України» серед суб´єктів, для яких судові рішення є обов´язко­вими, зазначені об´єднання громадян, тоді як у кодексах ці суб´єкти, на нашу думку, цілком справедливо не названі, оскільки для них повною мірою підхо­дить термін «організації» тощо.

І ще один аспект, який стосується визначення суб´єктних меж дії закон­ної сили судових актів і на якому вар­то зупинитися окремо. Це питання ко­ректності застосування термінів «фі­зична особа» та «юридична особа» в тих випадках, коли йдеться про особу, яка не є учасником цивільних право­відносин.

На жаль, законодавець чомусь не бере до уваги ту обставину, що фізичні та юридичні особи — це учасники ли­ше цивільних відносин (ч. 1 ст. 2 ЦК України), що фізичною особою вва­жається людина як учасник цивільних відносин (ст. 24 ЦК України), а юри­дична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (абзац 2 ч. 1 ст. 80 ЦК України). Наслідком ігнорування цих обставин є застосу­вання термінів «фізична особа» та «юридична особа» не лише стосовно приватних, а й щодо публічно-право­вих відносин (наприклад, у податко­вому законодавстві).

Саме тому безпідставним видається вживання терміна «фізична особа» в ч. 1 ст. 255 КАС України та терміна «юридична особа» в ч. 2 ст. 11 Закону «Про судоустрій України» як норма­тивно-правових актах, покликаних регулювати публічно-правові (адміні­стративно-процесуальні, цивільно-процесуальні та господарсько-проце­суальні) відносини.

На нашу думку, у тих випадках, ко­ли йдеться про межі дії законної сили судових актів за суб´єктним складом, доцільно застосовувати термін «гро­мадянин», оскільки саме цей термін вживається в Конституції України, зо­крема в ч. 1 ст. 55, яка встановлює, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Отже, проведене у цій статті до­слідження деяких аспектів, пов´язаних із законною силою судових актів у гос­подарському процесі, дає підстави для певних висновків і узагальнень.

По-перше, законна сила судових актів у господарському процесі знахо­дить свій вияв у їх обов´язковості для тих суб´єктів, коло яких визначено, на­самперед, відповідним процесуальним законом.

По-друге, відповідно до положень Конституції України та законів Украї­ни слід розрізняти: а) обов´язковість до виконання (виконуваність) судо­вих актів; б) обов´язковість урахуван­ня судових актів (преюдиціальність).

Аналіз чинного законодавства свід­чить про те, що обов´язковість вико­нання судових актів має своїми адре­сатами учасників судового процесу, які зобов´язані виконувати вимоги су­ду у зв´язку з розглядом конкретної справи, а також органи державної виконавчої служби, на які законом по­кладено обов´язок виконання судових актів (рішень, постанов, ухвал).

Преюдиціальність судових актів господарського суду означає, що об­ставини, встановлені судовим рішен­ням у господарській справі, що набра­ло законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, не ли­ше у господарських судах, а й у загаль­них (при розгляді цивільних справ) та адміністративних судах.

По-третє, законна сила судових ак­тів поділяється на: а) законну силу рішень і постанов господарських су­дів, що виносяться за наслідками роз­гляду справи господарськими судами чи Верховним Судом України; б) за­конну силу ухвал (окремих ухвал), що виносяться при розгляді справи зазна­ченими судами.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Григор´єва В. В. Правовий режим судового рішення у господарському процесі : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.04. — Донецьк, 2009. — 18 с.

2. Сахнова T. В. Законная сила судебного решения и иных судебных постановлений // Известия высших учебных заведений. Правоведение. — 2007. — № 3. — С. 126—138.

3. Лебедь К. А. Решение арбитражного суда (проблемы теории и практики) : дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.15. - М., 2002. - 162с.

4. Лебедь К. А. О законной силе решения арбитражного суда // Законодательство. — 2001. — № 9. — С. 51-58.

5. Чечина Н. А. Норма права и судебное решение. — Д., 1961.

6. Судебные акты в арбитражном процессе / под ред. проф. И. В. Решетниковой. — М., 2009. — 352 с.

7. Арбитражный процесс : учеб. для студ. вузов, обучающихся по специальности «юриспруден­ция» / H. М. Коршунов, А. Н. Лабыгин, Ю. Л. Мареев ; под ред. H. М. Коршунова. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2009. — 727 с.

8. Арбитражный процесс : учеб. / отв. ред. проф. В. В. Ярков. — 3-е изд., перераб. и доп. — М., 2008.- 912 с.

9. Гражданское судопроизводство : учеб. пособие / под ред. В. М. Семенова. — Свердловск, 1974.

10. Зейдер Н. Б. Судебное решение по гражданскому делу. — М., 1966.

11. Клейнман А. Ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процессуального права (очерки истории). — М., 1967.

12. Безруков А. М. Преюдициальная связь судебных актов. — М., 2007. — 144 с.

13. Комиссаров К. И. Некоторые аспекты соотношения гражданского и гражданско-процессуаль­ного права // Проблемы гражданско-правовой ответственности и защиты гражданских прав : сб. ученых тр. — Свердловск, 1973. — Вып. 27.

14. Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 36. — Ст. 188.

15. Інформаційно-правова система «ЛІГА-ЗАКОН».

16. Великий тлумачний словник української мови / упоряд. Т. В. Ковальова. — X., 2005. — 767 с.

загрузка...
Top