До питання про визначення категорії «норма права»

Суспільство, як і будь-яка інша складна система, може належно функціонувати і розвиватися лише ґрунтуючись на певних правилах, на основі вибору одного з багатьох можливих варіантів поведінки для того чи іншого суб’єкта.

Для регулювання поведінки людей та їх об’єднань у суспільстві формуються певні правила поведінки, що орієнтуються на досягнення певної мети. Такі правила, що покликані регулювати життя суспільства, забезпечувати певний порядок та стабільність, у літературі називаються соціальними нормами.

Саме поняття «норма» почали вживати ще в античний період. На кожному етапі свого розвитку воно набувало різних значень. Термін «норма» (від лат. norma — «правило», «взірець», «керівне начало», «зразок», «міра», що походить від давньогрецької й означає «високий масштаб», «правило») уперше почали застосовувати у будівельній справі як «справедливість косинця» [9, 384]. Трактоване у такий спосіб поняття «norma» з часом поширилося на сферу духовної та практичної діяльності людини, зокрема на формування морально-етичних стосунків. Цицерон у філософії права застосовував термін «norma» нарівні з терміном «regula», тлумачачи «закон» за допомогою метафорики, запозиченої з будівельної справи, тобто як «масштаб права чи безправ’я» [1, 433].

Отже, соціальні норми — це правила поведінки, які здійснюють нормативне регулювання поведінки суб’єктів шляхом встановлення діянь, що повинні або не повинні здійснюватися, визначення умов, за яких передбачуване діяння дозволяється або забороняється, або визначаються суб’єкти, на які за зазначених умов поширюється правило поведінки, що встановлюється тією чи іншою нормою [8, 106].

Соціальні норми формуються й утверджуються у житті суспільства у різні способи, спільним для них є те, що всі вони відображають досвід різних варіантів поведінки суб’єктів у тих або інших ситуаціях. При цьому в соціальній нормі закріплюється той варіант поведінки, що веде до найкращих результатів.

Соціальні норми завжди повинні випливати з вольових вчинків людей, оскільки не можна зобов’язувати, забороняти і дозволяти такі дії, які так чи інакше не залежать від волі людини. Будь-яка соціальна норма є певним велінням з метою упорядкування суспільного життя.

Однак не кожне веління є нормою, а тільки те, що розраховане на необмежену кількість типових випадків, має загальний характер, звернене до всіх і до кожного, хто може перебувати в умовах, передбачених нормою. Норма — це завжди стереотип, заснований як на внутрішніх переконаннях, так і на зовнішніх детермінантах.

Отже, соціальна норма, що регулює поведінку людей у суспільстві, — це певний результат пізнання і переробки у свідомості людей відповідного досвіду поведінки, через який визначається оптимальний варіант, що завдає найменшої шкоди і найшвидше веде до поставленої мети.

Багатоманітність, складність та інші особливості суспільних відносин зумовлюють функціонування багатьох норм, що їх регулюють. У своїй сукупності соціальні норми утворюють єдину систему регулювання [14, 262], в якій ефективність кожного виду норм проявляється лише у взаємодії з іншими елементами цієї системи.

Основними видами соціальних норм є: моральні, звичаєві, правові, корпоративні, політичні та ін. Всі вони мають певні особливості, зумовлені методами впливу на поведінку суб’єктів, шляхами їх формування тощо.

Особливе місце в системі соціальних норм посідають правові норми, які виникли на певному щаблі розвитку суспільства. Будь-яка соціальна норма, у тому числі й правова, — це припис, що виражає однаковий і загальний масштаб для виміру соціально необхідної оцінки поведінки членів суспільства [5, 108-109].

Норма є типовою моделлю поведінки особи, що виділяє межі можливої та обов’язкової поведінки. Норма, виражаючи вимоги соціально обов’язкової поведінки, орієнтує діяльність особи в бажаному напрямі відповідно до інтересів суспільства. Як зазначає Л. Барнашова, безпосередньою метою правового виховання і виховної функції права є формування правового пізнання особи, всебічний розвиток її правової культури, що максимально сприяє правомірній поведінці та соціально-правовій активності [3, 81].

Категорію «норма права» активно застосовували ще у давньоримському праві, що стало основою романо-гер- манської правової системи, а його ключові принципи, поняття та аксіоми лягли в основу національних правових систем багатьох сучасних держав, у тому числі й України. Давньоримським правознавцям вдалося сформувати поняття норми права та виявити ряд його ознак.

Наприклад, Помпоній стверджував, що необхідно встановлювати норми права для тих випадків, що трапляються часто, а не для тих, що виникають раптово. Його доповнював Павло: законодавці обходять те, що відбувається лише в одному чи двох випадках. Ульпіан стосовно норм права вивів юридичну формулу: права встановлюються не для окремих осіб, а загалом [5, 420]. Тобто з цього випливає, що ряд ознак норми права, запропонованих ще у Стародавньому Римі, зберегли своє кваліфікаційне значення і в сучасній юридичній науці.

В юридичній науці питання про норму права, як і про саме право, було та залишається одним із найбільш складних і належить до найважливіших категорій теорії права.

Найбільш правильним визначенням для норми права буде трактування її як первинної клітини соціокультурного простору, своєрідної «цеглини права» [6, 152; 2, 61; 7, 313; 9, 21-22; 2, 360]. Право складається з норм права, а, відповідно, системна сукупність цих норм і є правом. Норми — це одна з «іпостасей» права у контексті суспільних відносин. Проте слід зазначити, що кожен елемент права відіграє свою незамінну роль, і тільки у сукупності всі ці елементи становлять право. Норма права є найбільш «юридичним» елементом, оскільки саме в ній формулюється правило поведінки; через неї певна ідея перетворюється на суспільні відносини, і, навпаки, відносини, що фактично склалися, концентруються і закріплюються в нормі [10, 102].

Як зазначає П. Недбайло, «норма права — це класична композиція нормативного припису» [10, 113]. На відміну від цього, В. Васильєв зазначав, що норму права слід трактувати як момент державного веління, тобто як момент основної категорії права. Він також зазначав, що логічна конкретизація поняття норми права відбувається шляхом визначення її державної встановленості, владності, загальнообов’язковості та всезагальності, забезпеченості заходами державного примусу [5, 163].

Юридичну природу норм права також активно досліджували й інші вчені-правознавці. Зокрема, вони виділяли об’єктивне право як сукупність загальнообов’язкових правил поведінки, виражених у системі юридичних норм, що містяться в Конституції, поточних законах і підзаконних нормативних актах (Указах Президента, постановах Кабінету Міністрів, наказах міністерств тощо).

У сучасній теорії права прийнято вважати, що суб’єктивне право — це право, що належить конкретній особі, тобто надана конкретній особі законом можливість певного варіанту поведінки в конкретному виді правовідносин. Суб’єктивне право забезпечує учасникам правовідносин певну міру свободи дії з урахуванням їхніх можливостей проявляти самостійність та ініціативу. Така точка зору є досить слушною, оскільки йдеться, насамперед, про норми об’єктивного (позитивного) права, що не може бути причиною нівелювання норм суб’єктивного права. Зокрема, майже кожне визначення норми права передбачає поєднання у своїй структурі як об’єктивних, так і суб’єктивних ознак.

Будь-яке правове явище проявляє себе лише у взаємозв’язку з нормами права. Саме через норми права держава здійснює вплив на суспільство, на їх основі визначаються повноваження державних структур, завдяки нормам конкретизуються та реалізуються суб’єктивні права [15, 365].

Право в такому об’єктивному розумінні вважається величезною кількістю норм, незалежно від того, ким та в якій формі вони встановлені, тобто системою юридично формалізованих правил поведінки.

Термін «норма права» вживається у двох значеннях:

1) норма права як юридично формалізоване правило поведінки, тобто інтелектуальна модель суспільних відносин (ідеальна норма) [8, 87];

2) правова норма як поведінка, відносини, взаємини між людьми, які відповідають праву, закону (реальна норма); тобто вплив норми на реальну суспільну дійсність, реальні соціальні відносини, що будуються за моделями, які містять у собі норми права [11, 104].

Звідси випливає, що часто під нормою права, особливо прихильники широкого тлумачення права, розуміють також реальні правовідносини, фактичну поведінку, що відповідає закону, тобто ідеальній нормі, і має характер усталеного типу. Тут мається на увазі, що поведінка, яка відповідає вимогам права, є правовою нормою [14, 327].

Інтерес до пізнання норми права як соціального явища з’явився вже давно, у межах радянського нормативізму. Значну увагу розробці вчення про юридичну норму приділяли видатні представники російської юридичної науки у дореволюційній Росії (Н. Коркунов, Ф. Тарнавський, Г. Шершеневич та ін.). Ці дослідження отримали свій логічний розвиток у працях радянських правознавців (Н. Александров, С. Алєксєєв, В. Бабаєв, М. Байтін, В. Баранов, І. Сенякін, А. Піголкін, А. Шебанов та інші), а надалі — провідних українських, російських та інших учених-юристів.

Зберігся він і після появи в 50-х рр. ХХ ст. ідей «широкого» праворозуміння, оскільки його прихильники розглядали як складові частини права не тільки правовідносини, а й правові норми.

Ці дослідження, з одного боку, удосконалювали існуючі здобутки радянських правознавців, а з другого — часто повторювали оцінки норми права своїх попередників. Так, норма права, на думку російського вченого Н. Малеїна, — це правило поведінки, офіційно встановлене державою, дотримання якого потенційно забезпечене силою державного примусу [10, 13].

Як зазначав П. Недбайло, «з розколом суспільства на класи і виникненням держави найбільш суттєві для панівного класу норми поведінки людей виділяються із загальнонародних правил і стають засобом втілення її привілейованої влади, формуються в закон» [11, 56].

«Норма права є первісним, основним елементом змісту права. Тому в ній виражені передусім основні риси змісту права загалом», — пише М. Марченко. Тому він визначає правову норму як загальнообов’язкове правило соціальної поведінки, встановлене чи санкціоноване державою, виражене публічно у формально визначених приписах, як правило, в письмовій формі й охоронюване органом держави шляхом контролю за його дотриманням і застосування передбачених законом заходів примусу за вчинення правопорушення [9, 213].

На думку вітчизняного вченого Н. Оніщенко, норма права — це встановлене або санкціоноване державою загальнообов’язкове правило поведінки, що формулюється у вигляді чітко визначених прав та обов’язків і гарантується примусовою силою держави [15, 22].

Дещо по-іншому трактує поняття норми права П. Недбайло, який зазначає, що правова норма сама по собі й стосовно регульованих нею соціальних зв’язків є категорією імовірності, а не реальності [11, 128].

Натомість сучасні узбецькі вчені О. Карімова й З. Гафаров визначають норму права як вольовий, регулятивний припис, що містить інформацію про належну поведінку за тих чи інших умов [8, 43]. Безумовно, ця точка зору заслуговує на увагу, але загалом мало чим відрізняється від радянської правової доктрини.

Думка про те, чи є норма права «правилом поведінки», ще за радянських часів викликала суперечки. Так, наприклад, проти цієї позиції виступили відомі в радянській юридичній науці М. Полянський та А. Пашерстник, які вказували на те, що поняття «правило поведінки» не охоплює усієї розмаїтості форм регулювання нормами права суспільних відносин, а саме регулювання виявляється як у встановленні конкретного варіанта поведінки, прав і обов’язків суб’єктів права, так і в тому, що правова норма встановлює певні загальні організаційні основи і принципи для правового регулювання цілого комплексу суспільних відносин або всіх їх загалом [2, 77-79].

Із зазначеного випливає, що до системи права, крім норм як правил поведінки, відносять норми, що такими не є. Зазвичай до них відносять принципи права, його завдання, дефініції, а також так звані нетипові нормативні приписи.

Отже, норми права (типові) — це особливий вид соціальних правил поведінки загального характеру, що встановлені, визнані чи санкціоновані компетентним органом держави або в іншому, передбаченому нею порядку, які мають загальнообов’язкову силу, регулюють суспільні відносини в інтересах громадян і суспільства, виражаються публічно у формально визначених приписах, як правило, в письмовій формі та передбачають можливість застосування державно-примусових заходів, включаючи відповідальність перед державою у разі порушення цих норм з метою їх підтримки та неухильного виконання.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Бабаев В. К. Нормы советскиого права. Проблемы теории / В. К. Бабаев, М. И. Байтин — Саратов, 1987. — 98 с.
  2. Байтин М. .^.Понятие и признаки правовой нормы. — М., 1997 — 246 с.
  3. Барнашова Л. П. Нормы советского права как средство воспитания // Вопросы теории права, социалистического государства и социальное управление — Томск, 1983. — Вып. 11. — С. 80-92.
  4. Бурлай Е. В. Нормы права и правоотношения в социалистическом обществе. — К., 1987. — 92 с.
  5. Васильев А. М. Правовые категории : Методологические аспекты разработки системы категорий права. — М., 1976 — 264 с.
  6. Вишновецька С. В. Санкція норми трудового права : зб. наук. праць // Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. — Чернівці, 1998. — Вип. 24. — С. 76-86.
  7. Єрмоленко А. Філософський енциклопедичний словник — К., 2002. — 586 с.
  8. Каримова О. А. Основы государства и права : учеб. для педагогических учеб. вузов / О. А. Каримова, З. М. Гафаров — Ташкент, 1995. — 573 с.
  9. Марченко М. Н. Общая теория государства и права : учеб. для вузов. — М., 1998. — 656 с.
  10. Малеин Н. С. Нормы права и нормативность // Государство и право. — 1996. — № 6. — С. 12-19.
  11. Недбайло П. Е. Применение советских правовых норм. — М., 1960. — 418 с.
  12. Основы государства и права в вопросах и ответах: для студ. юрид. вузов / под общ. ред. А. С. Васильева. — Х., 2002. — 386 с.
  13. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підруч. — Х., 2001. — 656 с.
  14. Словник іншомовних слів / за ред. академіка НАН УРСР О. С. Мельничука. — К., 1974. — 563 с.
  15. Теорія держави і права. Академ. курс : підруч. / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К., 2006. — 688 с.
загрузка...
Top