До питання про абсолютність і обмеженість (відносність) суверенітету держави

Ідея суверенітету, незважаючи на свою більш ніж чотирьохсотлітню історію, залишається затребуваною і актуальною для будь-якої держави. На основі цієї ідеї розвивалась державність в усіх сучасних країнах світу та створювалась система міжнародних відносин і міжнародного права. При всій багатоманітності теорій суверенітету в світовій політико-пра- вовій думці загальновизнаним є його розуміння як якісної характеристики держави і державної влади, що проявляється у трьох основних формах: державний суверенітет, суверенітет народу і національний суверенітет. Державний суверенітет відображає політико-правову властивість самої держави і виражається у верховенстві її влади всередині країни та незалежності зовні. Поняття народного суверенітету відображає якісну характеристику форми правління в державі та означає верховенство народу як джерела і носія влади. У демократичній державі суверенітет є відображенням державної організації народу, а державний суверенітет є формою прояву народного суверенітету. Іншою формою прояву народного суверенітету є суверенітет нації, який у сучасних демократичних країнах проявляється як повновладдя народу, реалізація якого здійснюється відповідно до загальновизнаного в міжнародному праві принципу «права націй (народів) на самовизначення».

Незважаючи на поширеність такого тлумачення суверенітету, його зміст є предметом численних дискусій науковців. Проблема абсолютності чи обмеженості (відносності) суверенітету сучасних держав є чи не найбільш дискусійною та актуальною в сучасну епоху глобальності, коли «людство вступило в таке світове суспільство, де соціальні відносини не можуть бути представлені в замкнутих просторах національних держав» [1, 113]. Відповідно почали розвиватись концепції «обмеженого», «відносного», «функціонального» суверенітету, теорії «ефективності» у сфері здійснення суверенітету, все частіше ставиться питання про обмеженість та скутість суверенітету, про його розпилення, розщеплення і трансформацію під впливом глобалізаційних процесів, які обмежують державу у здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики, ставиться питання про новий зміст обмеженого суверенітету.

У цій статті ми спробуємо дослідити витоки ідей абсолютного і обмеженого суверенітету, теоретичне підґрунтя наукових концепцій абсолютного і обмеженого суверенітету, з’ясувати зміст обмеження суверенітету сучасних держав.

Початок дискусій про абсолютність та обмеження суверенітету закладено вже самим автором поняття суверенітету, видатним французьким мислителем XVI ст. Ж. Боденом, який вперше сформулював і обґрунтував поняття суверенітету як суттєвої ознаки держави, що проявляється в абсолютності й постійності влади держави. У розумінні мислителя абсолютність влади держави має місце тоді, коли суверенна влада не знає обмежень для прояву своєї могутності і зумовлена непов’язаністю правителя ніякими законами у владарюванні над громадянами і підданими» [2, 159]. Проте при всій абсолютності влади володаря держави Ж. Боден ставить вище нього Бога і закони природи і робить виняток щодо законів, які тісно пов’язані з самим суверенітетом, — законів, що встановлюють владу: про наслідування престолу і відчуження державного майна. Так само і Т. Гоббс, ототожнюючи суверенітет з владою властителя, влада якого немає жодних правових меж, вважав, що суверенітет — це вища і абсолютна влада, владарювання над особами і майном підданих. Ця влада ні від кого не залежить і стоїть вище будь-яких людських законів, не підпорядкована їм, оскільки закони видаються і змінюються нею самою [3, 140]. Як і Т. Гоббс, Б. Спіноза ототожнював державу з особою властителя і бачив державну владу абсолютною і неподільною, без будь-яких обмежень перенесену на правителя і не пов’язану ніякими законами. У його розумінні ця верховна влада є вищим природним правом на все [4, 317]. А межі влади визначаються самою природою права і могутністю держави, розумною необхідністю.

Ж.-Ж. Руссо переносить практично безмежну владу абсолютного князя на народну волю, яка у нього обмежена лише рамками суспільного договору, статті якого «визначені самою природою так, що будь-яка зміна позбавила б їх дійовості і користі» [5, 205]. Це вчення можна вважати останнім у Західній Європі завершенням теорій, що ототожнюють суверенітет з абсолютною владою монарха або народу. Такий абсолютний суверенітет зрозумілий з огляду на те, що в деспотичному суспільстві воля монарха (народу) має силу закону і діє замість закону.

Ідеї абсолютного суверенітету активно розвивались і на теренах російської імперії. Проте тут суверенітет тлумачився через поняття «верховна влада» і «самодержавство». При цьому обидва поняття «самодержавство» і «верховна влада» безпосередньо були пов’язані з титулом «цар», а з часів Петра І — з титулом «імператор», і поступово почали асоціюватися з державою. «За народним розумінням російський цар — не начальник війська, не обранник народу, не глава держави чи голова адміністративної влади. — цар — це сама держава — ідеальне, благотворне, разом з тим суворе його вираження. Цар — втілення святої Русі» [6, 32]. Таке положення царя надавало верховній державній владі ознаки виключності, необмеженості та єдності. Ці ідеї розвивались і на початку ХХ ст. прихильниками монархічної теорії держави. Так, Л. Тихомиров характеризував верховну владу як єдину, постійну, безперервну, державну, священну, непорушну, безвідповідальну і всюдисущу. Сукупністю належних їй прав вчений вважав повновладдя, як внутрішнє, так і зовнішнє. З його точки зору, державна влада юридично нічим не обмежена. Вона не підпорядковується ні чиєму суду, оскільки як би був вищий суддя, то йому б і належала верховна влада. Вона — верховний суддя будь-якого права. В юридичній області — це влада повна і безумовна. В самодержавному правлінні монарх тому і має необмежену владу, що він є єдиним представником держави як цілого союзу. Але за будь-якого правління верховна влада так само є необмеженою. Це повновладдя нероздільно з самим єством держави [7]. Щодо можливих обмежень верховної влади, то Л. Тихомиров бачить їх лише моральними. Так само і Г. Шершене- вич з того, що державна влада є верховною, виводив третю її властивість — необмеженість, що означало право впливати на волю підвладних. Обмежують владу лише моральна свідомість і розсудливість владарюючих та, з другого боку, — можливість протидії підданих [8, 713].

Паралельно з теоріями абсолютного суверенітету розвиваються теорії обмеженого суверенітету школою природного права, а пізніше в конституційній доктрині та теорії правової держави. Вже Г. Гроцій, визначаючи суверенітет як вищу владу, незалежну юридично від будь-якої іншої людської влади, допускає обмеження суверенітету не тільки правом природним, Божественними й іншими законами, що походять не із велінь вищої людської влади, а з позитивного права, встановленого договором та ставить питання про обмеження влади міжнародним правом [9, 124]. Дж. Локк заперечує саме поняття необмеженої влади. Верховна влада у нього не абсолютна, оскільки абсолютизм несумісний з державним порядком. У державі всі повинні підпорядковуватись законам, навіть влада монарха обмежена законом та правами громадян [10]. Із необхідності забезпечення політичної свободи Дж. Локк формулює ідеї для розвитку конституційної правової держави, заперечуючи принцип абсолютизму державної влади. Щоб запобігти зловживанню владою і забезпечити дотримання законів, а отже, і політичної свободи, Ш.-Л. Монтеск’є бачить необхідним встановити таку організацію, щоб влада зупиняла владу, а для цього влади мають бути розділені.

У кінці XVIII ст. у країнах західної Європи, насамперед у Німеччині, було досить поширеним визначення суверенітету лише ознакою зовнішньої незалежності, оскільки володіння сукупністю прав владарювання не визначало суверена як такого, з огляду на права імперських чинів, що закріплювалися за ними ще Вестфальським мирним трактатом 1648 р., а найперше, — їх територіальне верховенство. Государів, які не мали юридичної незалежності, проте мали права владарювання, називали «напівсуверенними». Питання напівсуверенітету розвивалися вченими: Мозером, Єйхманом, Лузеном, Ле-Бретом. З’явилося поняття «відносного» суверенітету, авторство якого приписують Крейтмай- еру [11, 151].

Загалом у першій половині ХІХ ст. у науковій літературі утвердилось розуміння суверенітету як необхідної ознаки державної влади. Для того щоб підкреслити повну незалежність, суверенітет тих чи інших держав, у міжнародних договорах вживали такі терміни, як «повнота суверенітету і всі права, що з нього витікають», «повний і абсолютний суверенітет», «весь суверенітет». Такі словосполучення цілком зрозумілі з огляду на існування ідеї відносного суверенітету і напівсу- веренітету.

Ідеї обмеження верховної влади держави її належною організацією і суб’єктивними правами людини активно пропагувалися представниками конституційної доктрини ХІХ ст. Ця доктрина, на відміну від природно- правових вчень, що ґрунтувалися на абстрактному визнанні природних і невідчужуваних прав особи, природні права громадян тлумачила як позитивні суб’єктивні права і гарантії громадян, що утверджуються конституцією і захищаються нею. У ХІХ ст. ці ідеї були втілені в ряді конституційних актів. «Слідом за французькою конституційною хартією 1814 р., що санкціонує громадянські і політичні права громадян, ще більший обсяг цих прав дає бельгійська конституція 1831 р., а згодом і цілий ряд конституцій в епоху ліберального руху в Німеччині і Австрії 1848-1849. В силу всього цього ідея, що влада державна не є безмежною, міцно утверджується в кінці другої половини ХІХ століття в теорії державного права» [11, 260]. З того часу висувається загальний принцип владарювання права і закону у всіх сферах діяльності держави, обмеження державної влади правовими нормами.

Не заперечуючи цієї тези, прихильники розуміння суверенітету як якісної характеристики державної влади навпаки утверджували абсолютність суверенітету у смислі його неподільності. Тут не можна не згадати видатного німецького державознавця Г. Єллінека. Як прихильник теорії єдності та неділимості державної влади Г. Єллінек вважав, що суверенітет — це властивість, що не може бути ні збільшена, ні применшена, а логічно представляє вищу ступінь, не піддається дробленню. «Тому можуть існувати поряд багато суверенних держав, проте не в якості носіїв одної державної влади. Не існує суверенітету розділеного, фрагментарного, зменшеного, обмеженого, відносного» [12, 478], оскільки неподільною є державна влада, що становить зміст суверенітету. Вчений вважав, що функції держави (сфери її впливів) можуть збільшуватись чи зменшуватись, але це не означає обмеження суверенітету. Як прихильник юридико-позитивіст- ської концепції правової держави Г. Єллінек, а також ряд інших правознавців ХІХ-ХХ ст. (М. Коркунов, П. Лабанд, А. Есмен) обґрунтовували теорію самообмеження держави нею ж створюваним правом. Ця теорія не вирізняє окремо право і закон, бо право є встановленням держави, а держава — це сила, що творить право, яке обмежує державу, що сама залежить від самообмеження. Таку точку зору поділяє М. Палієнко, коли доходить висновку, що вища, незалежна, правова, територіальна влада держави має межі свого владарювання, оскільки ні всесвітньої, ні абсолютної правової влади на землі немає, та визначає суверенітет як виключне правове само- зобов’язування і самовизначення держави або виключне самовизначення своєї компетенції у своїй державній сфері та у своїх територіальних межах [11, 478-479].

Б. Кістяківський погоджувався з думкою, що суверенітет може бути визначений як вища влада, юридико- догматичне поняття якої не допускає жодних ступенів і ніякого ділення, а поняття обмеженого чи зменшеного суверенітету, напівсуверенітету чи його ділимості є суперечливими і непридатними для дослідження науково- правових явищ [13, 488-490].

О. Алексєєв навпаки вважав, що за своєю суттю державна влада є обмеженою, оскільки юридичні норми, які створюють державу, одночасно обмежують і державну владу, яка реалізується через органи держави, влада яких заснована на праві та правом зв’язана [14, 7].

Підсумовуючи цей історичний екскурс, можемо дійти висновку, що «абсолютність» суверенітету в політи- ко-правовій думці була зумовлена: по- перше, фактичним ототожненням суверенітету і влади, держави і влади, що уособлювалась монархом (у прихильників монархічної держави) чи народом (у Ж.-Ж. Руссо), і, по-друге, у зв’язку з тлумаченням суверенітету як якісної характеристики влади держави, неподільність якої і розумілась суверенітетом. Питання про обмеженість (відносність) суверенітету виникли внаслідок протиставлення права природного і позитивного та у зв’язку з необхідністю обмеження влади правом взагалі й утвердженням прав людини зокрема, а також у зв’язку з розвитком міжнародного права. З огляду на це можемо стверджувати, що в жодній сучасній державі немає суверенітету як абсолютної необмеженості державної влади, оскільки влада завжди залежна від суспільства, в якому вона реалізується. Тому верховенство держави щодо суспільства має відносний характер. її верховенство і незалежність при здійсненні внутрішньої політики знаходиться в тих межах, які встановлює їй суспільство, народ своєю явною чи неявною згодою, схваленням [15, 186].

Держава не може бути не зв’язана правом у своїй діяльності, бо держава і право — дві сторони «однієї медалі», що не можуть існувати одна без одної. її межі — це коло владних повноважень державних органів, визначених у конституції та законах і загальновизнані норми міжнародного права, міжнародні договори, що встановлюють міжнародну правосуб’єктність як умову здійснення зовнішньої політики. Від цих меж залежить ступінь практичної реалізації державного суверенітету.

Якщо мати на увазі сучасну правову державу, що є (має бути) правовою формою публічної влади, в основі якої принцип формальної рівності, тут ставити питання про необмеження влади правом означає визнавати пріоритет силового аспекту у змісті влади над правовим. Державний суверенітет означає верховенство, незалежність, повноту і виключність влади держави, тобто державно організованої форми політичної влади. Але суверенітет — це не монополія сили чи насильства над суспільством, а порядок організації цієї сили, що ґрунтується на правових нормах. «Правова обґрунтованість і оформленість надають державному застосуванню сили характер правового примусу. Право держави на таке (виправдане, визначене і обмежене правом) застосування сили — її виключна прерогатива і суттєвий показник її суверенітету. Всі інші недержавні суб’єкти такого права мати не можуть» [16, 138]. Обмеженість сили правом означає, що повноваження державних органів і посадових осіб чітко встановлюються законом, що і визначає обмеженість влади. Але при всій важливості й необхідності владарювання закону в діяльності органів державної влади, найголовніше — це владарювання правових законів. Правовий закон виступає основою реалізації принципу верховенства права і має на меті забезпечити розвиток громадянського суспільства, демократичної, соціальної, правової держави. Правовий закон як основа правопорядку, з одного боку, покликаний забезпечувати права і свобод людини, а з другого, — відображати волю, потреби та інтереси всього народу.

Основою державного суверенітету сучасної демократичної правової держави є суверенітет народу. У Конституції України виключно народ як джерело влади і носій суверенітету наділений правом визначати і змінювати конституційний лад. У цьому зв’язку логічно вести мову про верховенство народу, його волі та права. «Суверенність влади народу завжди має свою внутрішню силу, незалежність від будь-яких коливань політики та розсуду влади і одна з основних особливостей вищого суверенітету, який є джерелом влади, — це створення політико-правових умов, які б позбавили державу в будь-який час брати або давати народу свободу, звужувати права людини, втручатися в демократичні інститути суспільного буття» [17, 308]. Це зумовлює необхідність створення правових механізмів реалізації такої «внутрішньої сили», верховенства народного суверенітету над державним. Тому коли йдеться про обмежений чи відносний суверенітет, правильно розуміти обмеження державної влади, її органів і посадових осіб щодо народу, щодо визначення його долі.

На сьогодні, коли говорять про обмеження суверенітету, найчастіше посилаються на норми Європейського Союзу та держав його членів. Факт поступки в окремих правах на користь ЄС знайшов своє відображення у конституціях держав його членів та ряду договорів, останній з яких — Лісабонський — на сьогодні ратифікований всіма 27 учасниками і набув чинності. При цьому, як стверджують дослідники, народний суверенітет навіть не згадується серед спільних принципів держав — членів ЄС, натомість закріплюються свободи, демократія і верховенство права. Думається, це пов’язано з тим, що, незважаючи на все більшу концентрацію владних повноважень у органів ЄС, він залишається міждержавним утворенням, в основі якого поки що не має установчої влади «спільного європейського народу». Принцип народного суверенітету діє на рівні держав-членів. Підтвердження цьому — невдалий досвід прийняття спільної конституції, утримання окремих держав від участі в тих чи інших спільних напрямах політики (Велика Британія та Ірландія не поділяють візову та імміграційну політику ЄС і зберігають за собою право приймати самостійні рішення у цих питаннях), практика рішень судів щодо невідповідності актів ЄС конституціям в окремих державах (у Німеччині).

На сьогодні принцип суверенності держави і державних форм вираження, організації та дії публічної влади є, по суті, і правовою вимогою для будь- якої концепції та практики владарювання права і правової держави.

Підсумовуючи викладене, можемо дійти висновку, що абсолютність суверенітету держави є відносною: вона обмежена волею народу, правом, правовими законами. А обмеженість суверенітету держави визначається відносинами суспільства (народу і держави). Суверенітет держави обмежений рамками взаємовідносин між суспільством і державою: вимоги суспільства є міра повноти суверенітету держави всередині країни. Щодо зовнішніх відносин, то національна держава завжди виступає як незалежний суб’єкт міжнародного права, що не виключає передачу своїх повноважень за певних умов і на певний час іншим суб’єктам міжнародно-правових відносин. Але це не означає обмеження суверенітету національної держави. Гарантією цього положення є народний суверенітет як джерело державної влади і запорука державної організації суспільства. Яскравою ілюстрацією цього теоретичного висновку є входження і вихід України з СРСР, коли суверенітет України зберігався, а повноваження відчужувались при входженні у СРСР і відновилися при виході. Суверенітет — це не стан держави, а її властивість, а зміна властивості змінює сам предмет, що в питаннях про існування є недопустимим.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Дзаманьи С. Возникновение нового или всего лишь стадия капиталистического развития? Как ответить на риски, вызванные глобализацией? / Национальное государство в условиях глобализации / Государственная служба за рубежом // Реферативный бюллетень. — 2004. — № 3 (53). — 2004. — 182 с.
  2. Боден Жан. Шесть книг о государстве // Історія вчень про право і державу : хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів / уклад., заг. ред. проф., д-ра істор. наук Г. Г. Демиденка. — 3-тє вид., допов. і змін. — Х., 2005. — 912 с.
  3. Гоббс Томас. Левиафан или материя, форма и власть государства церковного и гражданского // История политических и правовых учений : хрестоматия / под ред. О. Э. Лейста. — М., 2000. — 512 с.
  4. Спіноза Б. Богословско-политический трактат / пер. с лат. М. Лопаткина. — Мн., 1998. — 528 с.
  5. Руссо Жан-Жак. Об общественном договоре, или Принципы политического права // История политических и правовых учений : хрестоматия / под ред. О. Э. Лейста. — М., 2000. — 512 с.
  6. Романович-Славатинский А. Пособие для изучения русского государственного права. — Киев, 1872. — С. 23.
  7. Тихомиров Л. О. Монархическая государственность, — 1904.
  8. Шершеневич Г. Ф. Общая теория права. — М., 1911. — 805 с.
  9. Гроций Гуго. О праве войны и мира // История политических и правовых учений : хрестоматия / под ред. О. Э. Лейста. — М., 2000. — 512 с.
  10. Локк Д. Два трактата о правлении // История политических и правовых учений : хрестоматия / под ред. О. Э. Лейста. — М., 2000. — 512 с.
  11. Палиенко Н. И. Суверенитет. Историческое значение идеи суверенитета и ее правовое значение. — Ярославль, 1903.
  12. Еллинек Г. Общее учение о государстве / вступ. ст. д-ра юрид. наук, проф. И. Ю. Козлихина. — СПб., 2004. — 752 с.
  13. Кистяковский Б. А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. — М., 1916. — 704 с. // Радько Т. Н. Хрестоматия по теории государства и права / под общ. ред. И. И. Лизиковой. — 2-е изд. — М., 2009. — 720 с.
  14. Алексеев А. С. Русское государственное право : конспект лекций. — 4-е изд. — М., 1897.
  15. Марченко М. Н. Государственный суверенитет : проблемы определения понятия и содержания // Правоведение. — 2003. — № 1. — С. 186—197.
  16. Нерсесянц В. С. Философия права : учеб. для вузов. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2006. — 848 с.
  17. Селіванов А. Суверенітет народу і публічна влада // Влада в Україні : шляхи до ефективності / ред. рада : О. Д. Святоцький (голова) [та ін.]. — К., 2010. — 687 с.
загрузка...
Top