Дискримінація прав людини і її форми

Вступ.

1. Поняття та основні форми дискримінації.

2. Прояви дискримінації в Україні.

3. Захист прав людини на міжнародному рівні.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Дискримінація — будь-яке розходження, виняток або перевага, що заперечує або зменшує рівне здійснення прав. Положення про захист прав людини ґрунтується на принципі заперечення дискримінації. Дискримінація може бути визначена як будь-яка форма підпорядкування або негативного відношення до окремих осіб або груп, заснована на характеристиках, що не є прийнятними в умовах, у яких вони мають місце.

У міжнародних конвенціях з прав людини передбачається, що країна, що ратифікувала їх, зобов'язана шанувати і забезпечити всім людям, що знаходяться на її території й у межах її юрисдикції, права людини без будь-яких розходжень, таких як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні або інші погляди, національне або соціальне походження, власність, народження або інший статус.

У міжнародних відношеннях поняття дискримінації також охоплює відношення до держави (або групі держав), зазіхання на її права, що загрожує загальновизнаним звичаям і принципам міжнародного права. Організації Об'єднаних Націй виключає расову, політичну, релігійну й інші види дискримінації в міжнародних відношеннях (ст. 55, 62 і 73).

У 1948 році Загальна декларація прав людини заборонила всі форми расової й іншої дискримінації.

Акти дискримінації можуть відбуватися відкрито або таємно, вони можуть одержати широке поширення, виконуватися окремими особами або анонімними групами, вони можуть бути одиничними або систематичними, незначними (наприклад, у жартах) або серйозними, що завдає психічну, матеріальну або фізичну шкоду жертвам. У повсякденній промові терміни "забобон" і "дискримінація" часто взаємозамінні. Забобоном рахується упереджене відношення до членів іншої групи.

1. Поняття та основні форми дискримінації

Дискримінація має дві основні форми:

· de jure (або правова), закріплена в законах;

· de facto (або неофіційна), що укоренилася в соціальних звичаях.

Дискримінація de facto має місце в ситуаціях, де домінує група людей, що користується перевагами стосовно меншості. На відміну від дискримінації de jure, що може бути знищена шляхом зміни законів, дискримінацію de facto знищити не просто. Дискримінація de facto звичайно існує тривалий час, тому що вона міцно пускає коріння у звичаї або інститути товариства. Дискримінація етнічних груп є основним джерелом політичних конфліктів і сецесії (виходу із складу держави).

Расово вмотивовані злочини є найбільш підступним вираженням нетерпимості та расової дискримінації у суспільстві.

Расова дискримінація з боку органів державної влади може у результаті відбитися на змісті законів та інструкцій, таких, як, на приклад, закон про заборону мов меншин або положення про заборону використання автобусів темношкірими людьми. Тим не менше, не будучи націленою на певну групу, ця дискримінація може стати непрямим наслідком проти неї.

Згідно зобов’язань за міжнародними договорами у сфері захисту прав людини, держави повинні не лише забороняти та ліквідовувати расову дискримінацію усіма можливими засобами, але й мають позитивний обов’язок забезпечувати права усім, без винятку, не залежно від раси, кольору шкіри, національності або етнічного походження. Кожна особа має право на рівність перед законом та дотримання її громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав.

Держави зобов’язані вживати усіх заходів для заборони та ліквідації расової дискримінації, яку чинять не тільки державні службовці, але й будь-які особи, групи чи організації, що також включає захист від насильства та тілесних ушкоджень, нанесених окремими особами, групами чи членами організацій.

Гарантування рівності чоловіка і жінки є невід’ємною частиною прогресу людства, елементом демократії і важливою умовою розбудови правової держави. Сучасний стан суспільних відносин вимагає все більше використовувати знання, навички та творчі здібності жінок, потребує активного залучення їх у різні сфери суспільного життя. Лише в умовах верховенства права, коли реально забезпечуються не тільки рівні права, але й рівні можливості їх реалізації різноманітними організаційно-правовими засобами, стверджується принцип рівності чоловіка і жінки.

Проголосивши стратегію європейського розвитку, Україна обрала шлях забезпечення прав і свобод людини і громадянина, впровадження стандартів рівних прав і рівних можливостей чоловіка і жінки. У зв’язку з цим необхідний комплексний науковий аналіз загальних закономірностей формування, розвитку і гарантування прав, свобод і законних інтересів жінки як суб’єкта права, з урахуванням міжнародних гендерних стандартів у різних сферах суспільного життя, розробка рекомендацій щодо законодавчого забезпечення реалізації конституційного принципу рівних прав і можливостей чоловіка і жінки.

Рівність людей — це фактична, реальна однаковість їхніх соціальних можливостей у використанні прав і свобод людини й у виконанні соціальних обов’язків. Рівноправність — це належність кожній людині однакових юридичних можливостей, необхідних для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, які об’єктивно визначаються досягнутим людством рівнем розвитку.

Водночас слід враховувати, що люди не однакові за своїми фізичними та психічними можливостями, за рівнем життя та за іншими характеристиками. Тому права людини не можуть бути однаковими для різних груп (певні обмеження можуть існувати для іноземців, особливі права можуть надаватися молоді тощо), але вони мають бути рівними в межах групи для всіх її членів. У сучасних правових системах можна визначити певні групи суб’єктів права, які формуються на основі відмінностей між людьми, що мають соціальний, а не індивідуальний характер. Для особи, яка належить до певної категорії, цей факт належності обумовлює особливі правові наслідки порівняно з іншими особами. Він визначає специфіку в характері і умовах реалізації прав і свобод, особливості закріплення певних прав, наявність додаткових пільг і гарантій. Ці особливості повинні закріплюватись у законах, що регулюють правове становище окремих груп громадян.

2. Прояви дискримінації в Україні

Стаття 24 Конституції України гарантує громадянам право на захист від дискримінації за ознаками «раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового статусу, місця проживання, за мовним та іншими ознаками».

Стаття 26 Конституції України гарантує іноземцям та особам без громадянства «котрі перебувають в Україні на законних підставах» такі ж права й свободи, як і громадянам України.

Відповідно до ст. 14 «Заборона дискримінації» Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини здійснення прав і свобод гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних та інших переконань або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин. Для українського законодавства властива невелика кількість антидискримінаційних норм. Чи є це ознакою того, що в Україні відсутня проблема дискримінаційного ставлення до певних осіб? Частково відповісти на це запитання спробували учасники семінару для суддів «Європейська конвенція про захист людини та основних свобод у контексті захисту прав ромів», який проводили 25 листопада, а також 19 грудня ц.р. Європейський Центр з прав ромів (ERRC) разом із Українською гельсінською спілкою з прав людини та Фундацією сприяння правосуддю у рамках проекту, що фінансується Європейською Комісією.

По-перше, потрібно зазначити, що «роми» – це самоназва циган, яку використовують в європейському співтоваристві з метою уникнути негативних стереотипів, пов’язаних із словом «цигани». В українському суспільстві не повинно існувати принизливого ставлення до цієї етнічної групи.

Показники, що свідчать про недотримання урядом України міжнародних зобов’язань та норм національного законодавства

· Небажання влади визнавати існування расизму в Україні;

· Нестача офіційної статистики щодо кількості інформації про расистські інциденти чи кількості засуджених за расистські злочини;

· Нехтування визнанням расистських підстав у скоєних злочинах та покарання за них як за звичайні злочини;

· Часте ігнорування міліцією повідомлень про расистські напади;

· Расистське відношення з боку посадових осіб

· Непряма дискримінація з боку державних службовців через надмірний контроль за расовими ознаками, включаючи часті перевірки документів, зняття відбитків пальців та фотографування.

Формальна рівність не може подолати фактичну нерівність, що існує між чоловіком і жінкою й проявляється в різних аспектах. Але вона є юридичною основою для поступової ліквідації найнебезпечніших для суспільства проявів гендерної нерівності. При цьому гендерна рівність розглядається як складова загальної рівності, що збагачує принцип рівності і сприяє його поширенню на широке коло суспільних відносин.

Джерелом набуття суспільними відносинами (у тому числі за участю чоловіків і жінок) нормативного характеру є їх постійна повторюваність, завдяки чому складаються загальні правила поведінки в усіх сферах суспільного життя.

Виходячи з такого розуміння, акцентується увага на тому, що з появою парної родини відносини між чоловіком і жінкою, що складалися стихійно, набувають постійного характеру в результаті їх багаторазового повторення. Правовідносини, що охоплюють розподіл обов’язків між чоловіком і дружиною, діяльність щодо спільного господарювання та управління майном, питання спадщини, продовження роду, виховання дітей та ін., згодом одержують державний захист через суд або компетентні державні органи і набувають свого юридичного вираження у вигляді сімейних правовідносин. Вони становлять основу правового регулювання, яка поступово розширюється за рахунок дрібних і мінливих деталей сімейних відносин, що додатково регулюються державою у законодавстві.

Природно, що чоловік і жінка наділені різними колом прав і обов’язків: це обумовлено об’єктивним процесом розвитку людської цивілізації, відповідає потребам суспільства і залежить від особливих біологічних та психологічних характеристик чоловіка і жінки. Отже, право не може змінювати основоположних об’єктивних процесів суспільного розвитку і відповідно не може зробити однаковим правовий статус чоловіка і жінки. Проте воно може за допомогою надання додаткових спеціальних прав частково вирівнювати їх правовий статус, створювати рівні можливості для реалізації суб’єктивних прав чоловіка і жінки.

У сфері гендерних відносин існує багато напрямків, у яких жінки мають менші можливості використання рівних з чоловіками прав. На основі проведеного дослідження зроблено висновок, що гендерна рівність як один з видів рівності повинна бути побудована на справедливому поєднанні елементів формальної і фактичної рівності, що враховує позитивні ознаки і здатна компенсувати недоліки цих видів рівності. У сфері гендерних відносин існують різні форми рівності чоловіка і жінки: рівність прав; рівність можливостей; рівність здібностей; рівність потреб; рівність інтересів; рівність результатів тощо.

Поняття “дискримінація за ознакою статі” визначаєтьсячерез сукупність понять і категорій, які щораз наповнюється змістомабо в ході судового розгляду конкретної справи, або в процесі законотворчості, колиці поняття використовуються для розширеннясфери формальної та практичної дії права.

Послідовна реалізація принципу недискримінації в юридичних практиках і інституціях є основним фактором, що свідчить про наявність у правовій системі справедливого балансу між вимогами формальної і фактичної рівності. Право на захист від дискримінації розкривається як одне із фундаментальних прав людини, яке визнане міжнародним правом і має бути забезпечене сучасними державами.

Після перемоги соціалізму передбачалося: зрівняти чоловіка і жінку у політичних і соціальних правах; трансформувати буржуазну родину у вільний союз чоловіка і жінки; залучити жінку в господарську діяльність нарівні з чоловіком, скасувавши домашнє господарство; перетворити материнство із приватної справи окремої жінки на суспільну за допомогою державної системи догляду і виховання дітей; шляхом перевиховання перетворити подвійну мораль буржуазних відносин чоловіка і жінки на солідарність працюючих індивідів різних статей.

Проте нерівність чоловіка і жінки у радянські часи найяскравіше проявилася у розподілі сімейних обов’язків та в сфері праці, що було пов’язано з пануванням думки про невисоку ефективність жіночої праці через перерви в роботі та подвійне навантаження у зв’язку з народженням дітей і доглядом за ними, оцінкою жінок як осіб, які не прагнуть до підвищення своєї кваліфікації і професійного статусу, і як наслідок залучення жінок у галузях виробництва з рівнем оплати праці на 25–30% нижче середнього; жінки з високим рівнем освіти і кваліфікації часто не могли реалізувати себе нарівні з чоловіками такої самої кваліфікації.

Проблема правового становища жінки не обмежується формальним проголошенням рівності прав чоловіка і жінки, вона потребує вирішення питання про наданням жінкам реальних рівних можливостей використання рівних з чоловіками прав. Реалізація цього курсу вимагає значної державної підтримки, насамперед забезпечення надійних соціально-економічних гарантій, високого рівня розвитку і стабільності суспільства.

Спільною рисою усіх сучасних держав є проблема глобалізації гендерної рівності, про що свідчить проведення під егідою ООН чотирьох Всесвітніх конференцій, присвячених проблемам становища жінки. Процес глобалізації сприяє переведенню проблеми прав людини взагалі і прав жінки зокрема з суто національного рівня в площину міжнародного права, наслідком чого стало прийняття світовою спільнотою низки міжнародних конвенцій і декларацій, спеціально присвячених гендерним питанням.

Світове співтовариство поставило перед кожною державою завдання розробити і забезпечити реалізацію комплексних багатоцільових програм щодо забезпечення рівних прав і можливостей чоловіка і жінки на всіх рівнях суспільних відносин. Україна визнає пріоритет міжнародного права відповідно до національного права, узгоджує державну політику з міжнародними стандартами прав людини і прагне до послідовного впровадження принципу гендерної рівності в українське суспільство.

Для чоловіка і жінки повинні бути розкриті сфери, з яких вони протягом століть витіснялися. Такою сферою для жінки є суспільне виробництво, а для чоловіка – виховання дітей і домашнє господарство. Утвердження гендерної рівноваги в суспільстві можливе тільки через діалог між чоловіком і жінкою. Причому роль та активність чоловіків в утвердженні їх паритетності має зростати і розглядатися як важливий елемент правової культури суспільства.

Отже, подолання гендерних стереотипів, утвердження загальнолюдських стандартів поведінки чоловіка і жінки є потребою не лише для перебудови українського суспільства, але й для появи нових форм міжнародного спілкування.

3. Захист прав людини на міжнародному рівні

На європейському континенті права людини врегульовані основними документами – Конвенцією про захист прав людини й основоположних свобод (1950 р.), й Європейською соціальною хартією (1961 р.), які відрізняються не тільки сферою правового регулювання, але й механізмами захисту прав людини. З огляду на міжнародні стандарти, Європейська конвенція і Європейська хартія зробили вагомий внесок у справу уніфікації захисту прав людини на європейському континенті, в тому числі в аспекті рівності статей.

Укладачі Міжамериканської конвенції про права людини (1969 р.) запозичили механізм захисту прав людини з Європейської конвенції, поклавши контроль за виконанням зобов’язань, узятих державами-учасниками, на Міжамериканську комісію і Міжамериканський суд з прав людини. Порівняльний аналіз діяльності європейських і американських регіональних органів з прав людини свідчить, що їх ефективна діяльність можлива тільки на основі схожості політичних систем, історичного досвіду, правових традицій і близькості рівнів соціально-економічного розвитку.

Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.) враховує специфіку континенту, наголошуючи на питаннях самовизначення, соціально-економічного і культурного розвитку держав, реалізації суверенних прав народів, забезпечення прав особи на розвиток, міжнародну безпеку тощо. Контроль за виконанням Хартії покладений на Африканську комісію з прав людини і народів, діяльність якої полягає у виробленні рекомендацій. Особливість Африканської хартії полягає в тому, що Комісія розглянувши повідомлення про суттєві масові порушення прав людини, інформує Асамблею глав держав і урядів, яка здійснює всебічне вивчення цих випадків.

Поняття міжнародного механізму захисту прав жінки включає такі складові елементи, як міжнародні документи (конвенції, декларації, договори); міжнародні організації та їхні органи; практику застосування міжнародних документів та міжнародний контроль і процедури розгляду спорів.

Питання забезпечення прав людини є однією із важливіших сфер співробітництва держав на міжнародній арені. Додержання прав людини уповноваженими органами кожної держави свідчить про визнання нею ідеалів світового співтовариства та загальновизнаних принципів міжнародного права, спрямованих на підтримання світового порядку.

Світовим співтовариством на основі гендерного підходу прийнято низку правових актів, які містять міжнародні стандарти реалізації та захисту прав жінки і є обов’язковими до виконання державами-учасницями. До того ж у процесі міжнародного співробітництва сформувався і діє міжнародно-правовий механізм захисту прав жінки, який складається з міжнародних норм, принципів та спеціальних міжнародних інституцій, що здійснюють контрольні функції, які є важливим компонентом міжнародного захисту прав людини.

Принцип гендерної рівності не може бути визначений поза встановленням співвідношення понять формальної і фактичної рівності, рівності можливостей чоловіка і жінки. Формальна рівність означає встановлення лише юридичних гарантій реалізації проголошених прав. Але всі ці гарантії не можуть повною мірою ліквідувати реально існуючу фактичну нерівність чоловіка і жінки, що породжується існуючими між ними фізіологічними, психологічними і соціальними відмінностями. На відміну від формальної рівності гендерна рівність полягає не в однаковому становищі чоловіка і жінки, а в створенні дійсно рівних умов для учасників відповідних правовідносин, у доступі до використання певних матеріальних або нематеріальних благ і цінностей, які є об’єктами відповідних правовідносин.

Рівність чоловіка і жінки не слід трактувати як ідентичність їх правового статусу. Як різні суб’єкти права вони наділені різними правомочностями. У тій сфері, яка не пов’язана з природними відмінностями чоловіка і жінки, їх формальна і фактична рівність повинні збігатися.

Важливим аспектом забезпечення рівних прав і рівних можливостей чоловіка і жінки є удосконалення виборчого законодавства та законодавства про політичні партії. Доцільним уявляється встановити норму, відповідно до якої кількість чоловіків і жінок у списках кандидатів не може бути меншою певного відсотка від загальної кількості кандидатів, висунутих виборчим об’єднанням. Юридичними гарантіями політичної активності жінки є умови і засоби, що забезпечують їй можливість користуватися проголошеними в Конституції і законах України політичними правами. Передусім це сприятливий політичний режим, а також наявність механізмів і матеріальних джерел, що забезпечують жінці рівні можливості у виборчому процесі.

Для повноцінної реалізації кожним громадянином своїх соціально-трудових прав необхідні нові підходи, які будуть враховувати, що питому вагу працівників (чоловіків і жінок) становлять особи із сімейними обов’язками. Першим кроком у вирішенні цієї проблеми повинно стати визначення кола осіб, що потребують соціальних гарантій у зв’язку із сімейними обов’язками. Виходячи з однакової відповідальності батьків за виховання дітей, необхідно перейти від надання пільг жінкам до надання пільг працівникам із сімейними обов’язками.

Правовий механізм забезпечення рівних прав і рівних можливостей чоловіка і жінки складається з: 1) діяльності органів державної влади, до компетенції яких відносяться питання рівних прав і рівних можливостей чоловіка і жінки; 2) комплексних механізмів формування і розподілу державних ресурсів (бюджет, державні програми, податкова політика, що включає підтримку благодійних, некомерційних, правозахисних організацій, законодавство про соціальне замовлення та ін.); 3) діяльності Уповноваженого з прав людини; 4) судового і адміністративного захисту прав людини і громадянина.

Сьогодні кожна розвинута країна світу має в своєму національному законодавстві акти, спрямовані на забезпечення гендерної рівності. У цьому відношенні держави можна поділити на такі групи: держави, в яких діє один антидискримінаційний акт; держави, які не мають спеціального закону із забезпечення гендерної рівності; держави, в яких діють як антидискримінаційне законодавство в цілому, так і спеціальні акти, що передбачають ліквідацію дискримінації за ознакою статті; держави, в національній системі законодавства яких немає загального антидискримінаційного законодавчого акта, але є спеціальні акти з подолання дискримінації за окремими ознаками; держави, які обмежуються закріпленням (як правило, у конституції) загальної заборони дискримінації, не приймаючи спеціального законодавства.


Висновки

Рівність чоловіка і жінки є невід’ємною частиною прогресу людства, елементом демократії і важливою умовою розбудови правової держави. Сучасний стан суспільних відносин не дозволяє ігнорувати знання, навички та творчі здібності жінок, а потребує негайного і повного їх використання. Рівна участь жінок у професійному, політичному та громадському житті повинна бути поєднана з їх рівною відповідальністю при прийнятті рішень на державному рівні.

Спільною рисою усіх сучасних держав є проблема глобалізації питання про гендерну рівність, про що свідчить проведення під егідою ООН чотирьох Всесвітніх конференцій, присвячених проблемам становища жінок. Процес глобалізації проявляється в трансформації проблеми прав людини взагалі і прав жінки зокрема з суто національного рівня в площину міжнародного права, наслідком чого стало прийняття світовою спільнотою низки міжнародних конвенцій і декларацій, спеціально присвячених питанням гендерної рівності.

Світовий досвід показує, що процес усвідомлення (у тому числі самими жінками) необхідності переходу від пануючої ідеології чоловічої переваги до егалітарних принципів у стосунках між статями не відбувається автоматично. Для цього потрібні активність держави і громадських організацій, об’єктивне висвітлення в засобах масової інформації існуючого нині становища жінок, а також інформування про можливі шляхи його вдосконалення.


Список використаної літератури

1. Вишняков О. Європейський Союз: дискримінаційний режим //Право України. - 2005. - № 9. - С.128-131.

2. Дашковська О. Дискримінація за ознаками статі: деякі загальнотеоретичні аспекти //Вісник Академії правових наук України. - 2005. - № 3 (42). - C. 219-226

3. Дубей В. Заборона дискримінації у сфері праці: теоретичні питання і нормативне забезпечення //Право України. - 2005. - № 11. - С.33-35.

4. Кресінь І. До питання про прояви дискримінації на расовому та етнічному ґрунті //Політичний менеджмент. - 2007. - № 4. - C. 31-47.

5. Міжнародні механізми забезпечення гендерної рівності // Вісник Академії правових наук України. - 2005. - № 1(40) – С.199-206.

6. Пазенок А. Щодо питання про дискримінацію жінок у трудовій сфері //Право України. - 2009. - № 4. - С.147-151.

7. Полешко А. Рівність прав і можливостей жінки та чоловіка в суспільстві //Право України. - 2000. - № 4 . - C. 20-22

8. Феськов М. Захист від дискримінації залежно від статі : Європейська Соціальна Хартія (переглянута) і законодавство України //Рівність жінок і чоловіків в Україні. - 2001. - C. 122-125

9. Ярошенко О. Щодо дискримінації в реалізації права на працю //Право України. - 2000. - № 7. - C. 53-55

загрузка...
Top