Деякі проблеми реформування судової влади в Україні

Мною спеціально наведено як епіграф кілька висловлювань із приводу правосуддя різних мислителів, щоб показати, що пробле­ми судової влади є в усіх країнах світу, але їхнє вирішення в кожній державі потребує особливого підходу з ураху­ванням національної культури, тради­цій, характеру народу. Устрій судової системи країни не можна «списувати» з інших країн. Запозичити окремі еле­менти можна, але не системно, — бо пересаджені в умови іншої національ­ної культури механізми судової систе­ми не працюють або працюють із грубими перекрученнями. На жаль, списуванням законів з аналогів Захо­ду дуже грішить наш «реформатор­ський» парламент, зовсім не вникаючи в те, що багато законодавчих кон­цепцій історичної України працювали не гірше, а навіть краще західних.

Наші «реформатори» з максималь­ною наполегливістю руйнують усе ра­дянське, в усіх галузях життя, за ціл­ковитої неспроможності зробити кра­ще і якісніше. Доводиться «списува­ти». Спроби облаштувати судову вла­ду України за рецептами Заходу тільки зруйнували доступну й зрозу­мілу громадянам радянську систему судоустрою, натомість не створивши нічого розумного й виправданого з точки зору інтересів і потреб громадян України. І сьогодні немає людини, яка мала справу із судовою владою Украї­ни й не обурювалася б порядками в наших судах і незбагненною логікою правосуддя, коли законне засуджуєть­ся, а незаконне виправдовується. Обу­рення людей проти порядку організа­ції та діяльності суду й суддів доведе­но до краю, що безальтернативно вказує на найгострішу потребу в докорінному реформуванні судової влади України.

Сила судової влади — у повазі лю­дей до права й до суду як професійно­го тлумача закону та справедливого правозастосовувача. Саме ця вимога: суд — професійний тлумач закону та справедливий об´єктивний правозастосовувач — є найголовнішим крите­рієм організації та діяльності суду. У цьому критерії закладено квінтесен­цію, ядро, сенс і призначення судової влади. Суддя є носієм судової влади від низових до верховних судових органів, бо кожен із суддів, незалежно від свого місця в системі, вирішує кон­кретні справи самостійно, керуючись законом і правосвідомістю. І в цьому положенні закладено одну з причин, чому пряме адміністрування всередині судової системи неприпустиме, бо су­перечить природі й призначенню суду.

Соціальна роль судової влади в де­мократичному суспільстві полягає в тому, щоб у різного роду юридичних конфліктах забезпечувати панування права, висловленого насамперед у

Конституції та інших законах, міжна­родних договорах і у прирівняних до закону підзаконних актах.

На суди не може бути покладено завдання захищати певний економіч­ний, соціальний і політичний лад, бо це перетворює суди на органи відкри­тої політичної репресивної дії. І якщо президент, прем´єр або будь-який ви­сокопоставлений чиновник чи полі­тичний діяч вимагають від судів прий­мати рішення на користь державних інтересів або в інтересах реформ, чи в інтересах конкретних організацій, то вони не тільки грубо порушують Кон­ституцію України, а й проявляють цілковите невігластво й цинізм сто­совно природи й призначення судової влади та інституту прав людини і гро­мадянина. Суд — це останній бастіон, остання межа демократії. Далі почи­нається самосуд, анархія, хаос, розлад усіх життєзабезпечуючих систем су­спільства.

Досягнення ідеалу судової діяль­ності — справедливого суду — дуже ус­кладнено, бо потребує чіткої органі­зації всієї судової системи, вивіреного, обґрунтованого об´єктивною необхід­ністю законодавства, виконання бага­тьох передумов, умов, за яких тільки й можливий справедливий суд. У цій статті неможливо розглянути зміст і забезпечення всіх необхідних переду­мов діяльності суду, однак приділити увагу окремим, найважливішим уже буде початком осмислення проблем реформування судової влади в Україні.

Фінансування судів

До 1990 р. про таку проблему, як фінансування судів, у літературі прак­тично не згадували. За радянської вла­ди суди фінансувалися в межах необ­хідних потреб, хоча теж писали не на гербовому, а на простому папері, але канцелярського приладдя для забезпе­чення судової діяльності було достат­ньо. Гостра проблема недофінансування судів виникла в 90-х роках XX ст., коли реформатори почали фінансува­ти науку, культуру, освіту, охорону здоров´я, суди й правоохоронні органи за залишковим принципом. Суди до­вели до такого стану, що були випад­ки, коли відсутні кошти на проведення процесу, немає можливості викликати свідків, надіслати повістки тощо, а та­кож немає коштів на оплату кому­нальних послуг, ремонту й утримання приміщень судів.

Голова Верховного Суду України В. Онопенко в інтерв´ю журналу «Профіль» (№ 41 від 31 жовтня 2009 р.) зазначив: «Фінансування судів — катастрофічне, на рівні 25 % процесуальних потреб. Суди просто зупиняють свою роботу через немож­ливість надіслати повідомлення про засідання, судові рішення, справи до вищої інстанції, здійснити технічну фіксацію процесу тощо. Це реаль­ність!». Причому реальність протягом усіх майже 20 років реформ. На пер­ший погляд може здатися, що пробле­ма фінансування судів — це фінансова або технічна проблема. Але це далеко не так. Тут лукавство уряду полягає в тому, що через бюджет, через фінансу­вання судів є можливість впливати на суди, поставити суди в залежність від чиновників. І це реально робиться протягом десятиліть. Щоб підтримати працездатність своїх установ, голови судів змушені прогинатися перед міс­цевими чиновниками, випрошуючи допомогу, а в деяких випадках навіть перед місцевими бізнесменами. Це не­припустимо з точки зору забезпечення реалізації конституційного принципу незалежності судової влади. Тому еко­номити на фінансуванні судів означає навмисне руйнувати державу й право­порядок у суспільстві. Уже багато років обговорюється питання про те, щоб бюджет судових видатків визна­чався не урядом, а безпосередньо пар­ламентом. Але чиновники уряду не ба­жають випускати суди з-під своєї опіки. Вони знають: залежний суд — слухняний суд. І, посилаючись на про­цедуру формування і подання бюдже­ту до парламенту, контролюють недофінансування судів десятиліттями. Цю порочну практику необхідно зла­мати раз і назавжди. Можливий про­стий і зрозумілий спосіб формування бюджету судів. Суди формують свої пропозиції стосовно бюджетного фі­нансування у дві інстанції: уряд і комітети парламенту (бюджетної та судової діяльності). Уряд готує проект бюджету щодо судів, і парламентські комітети готують свої пропозиції сто­совно фінансування судів.

Дуже важливо, щоб під час обгово­рення бюджету в парламенті питання щодо фінансування судів було виокрем­лено. Це дасть можливість вислухати три точки зору на фінансування судів у конкретному році — судів, уряду й парламентських комітетів. Перед де­путатами буде окреслено реальну кар­тину потреб судів і можливостей їхнього задоволення. При цьому суди повинні представити реальний до­кладний кошторис своїх потреб. За та­кого підходу рішення парламенту ма­тиме не тільки фінансовий технічний, а й політичний характер, бо суди по­винні фінансуватися не за принципом порівняння з іншими відомствами, а за значимістю місця в системі держав­ної влади. Треба враховувати, що фінансуються не тільки суди, а й судо­ва влада. Необхідно брати до уваги конкретні умови роботи суддів на місцях. У згаданому інтерв´ю Голова Верховного Суду В. Онопенко каже, що є кілька складових таких умов: приміщення судів, навантаження на суддів, фінансове й матеріальне забез­печення судів і соціальне забезпечен­ня суддів. Кожна з них сьогодні про­блемна. Не більше третини приміщень відповідають вимогам нормальної ро­боти суду. Що стосується навантажен­ня на суддів, то воно колосальне, особ­ливо на суддів загальних місцевих судів, які нерідко розглядають по 300 і більше справ на місяць. І в останні кілька років у нашій країні розгляда­лося близько 8-9 млн справ і ма­теріалів. Це зусиллями приблизно 8,5 тис. суддів. Тисяча справ на суддю за рік. Притому що зарплата судді місцевого суду, на який випадає найбільше навантаження, становить лише 3-4 тис. грн.

Для порівняння: у Китаї також роз­глядається близько 2 млн справ на рік, але їх розгляд забезпечують понад 190 тис. суддів. Такою є конкретна об­становка в судах. її необхідно врахову­вати під час вирішення питання про фінансування судів. Як і той факт, що в усьому світі зарплата суддів найви­ща серед державних чиновників. І тут питання не тільки в тому, що за висо­кої зарплати й спеціальних пільг судді, ймовірно, не братимуть хабарів: такий підхід не виправдує себе ні практично, ні теоретично. Питання стоїть глибше. Людина, яка працює суддею, має бути готова обмежити се­бе у своїх побутових уподобаннях, умовах життя. До судді має пред´явля­тися чимало обмежень і вимог порівняно з іншими державними службовцями — як морально-етично­го, так і матеріального характеру. По­вне фінансування судів — передумова формування зрілої державності. Фі­нансування судів за потребою — одна з гарантій того, що суд не перетворить­ся на простий додаток до інших галу­зей влади й високопоставлених поса­довців, не стане знаряддям політичної розправи.

А сьогодні, на жаль, ми бачимо, що не тільки загальні та спеціалізовані су­ди, а й Конституційний Суд підвладні політичним уподобанням. До речі, як­що загальні та спеціалізовані суди за­лежні перед владою через злиденне фінансування, то Конституційний Суд — через надмірне задоволення по­треб суддів. Наділені матеріальною увагою влади, вони творять політичне правосуддя і через тлумачення Кон­ституції потихеньку переписують Основний Закон поза волею законо­давця, позбавивши останнього права автентичного тлумачення закону. За­конодавці поки що мовчать, але Кон­ституційний Суд через свої тлумачен­ня Конституції має можливість дуже істотно змінити Основний Закон країни, що, спираючись на теорію роз­поділу влади й місця парламенту в цьому розподілі, неприпустимо.

Крім проблеми фінансування судів, в українській судовій системі ще дуже багато серйозних докорінних проблем, які протягом 18 років реформ в Україні вирішувалися шляхом проб і помилок, паліативно, без глибокого системного продумування, розрахун­ку, перспективного прогнозування. Особливо небезпечним є той факт, що через реформування судів окремі політичні владні сили намагаються підпорядкувати собі суди, зробити судову реформу «під себе», хоча й ро­зуміють своє тимчасове становище на політичному олімпі, але зневажають загальнодержавними, загальнонарод­ними, загальнонаціональними інтере­сами.

Структура судів

її намагаються перебудувати вже 18 років, і все безглуздо. Суть чергово­го проекту закону про судоустрій стосовно структури судів в Україні зводиться до того, що пропонується зруйнувати існуючу судову систему загальної юрисдикції та створити тільки спеціалізовані суди у сфері кримінального, цивільного, адміні­стративного і господарського судів. Власне, система Вищих спеціалізова­них судів у сфері адміністративного й господарського судочинства вже працює, залишилося «спеціалізувати» кримінальне й цивільне. Але чи потрібно це робити? Прихильники та­кого підходу апелюють до ст. 125 Кон­ституції України, де сказано, що систе­ма судів загальної юрисдикції в Украї­ні будується за принципами територіальності та спеціалізації. Отже, робиться умовивід, що всі суди в Україні мають бути строго спеціалізо­ваними, і кожен із них повинен являти собою замкнену автономну структуру. Вважаю, що такий підхід є принципо­во неправильним, невиправдано багатовитратним і певною мірою шкідли­вим в умовах унітарного державного устрою України. Насамперед зовсім неспроможно тлумачиться ст. 125 Конституції України, де сказано тіль­ки про принцип спеціалізації, але не говориться, в яких формах він має реа­лізовуватися. Практично в цей час у судовій системі України всі суди під­порядковані принципу спеціалізації, бо працюють дві системи Вищих спеціалізованих судів — адміністра­тивних та господарських, і в обласних судах працюють цілком окремі колегії з кримінальних і цивільних справ. От­же, ми вже маємо готові чотири спе­ціалізовані судові структури без особ­ливих фінансових затрат і без ламання загальних судів. До речі, Конституція України у ст. 124 встановлює, що судо­чинство в Україні здійснюється Кон­ституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Що ж доведеться розуміти під суда­ми загальної юрисдикції? Якщо всі су­ди в Україні будуть спеціалізованими, з автономною структурою, то що включає окремі канцелярії, бухгал­терії, обслуговування, постачання, од­не слово, всю інфраструктуру? А які реальні витрати на створення таких судів? За підрахунками фахівців, це десятки мільярдів гривень. В умовах кризи має бути кожна гривня на ра­хунку, коли не виплачені зарплати, пенсії, стипендії, військове забезпе­чення, коли уряд не підвищує пенсії та мінімальні зарплати до прожиткового мінімуму, автори проекту закону про судоустрій пропонують нові непомірні бюджетні видатки, без яких можна обійтися, реформувавши судову сис­тему в інших формах, передбачених Конституцією України. Хочу нагада­ти: реформування — це не революція, не докорінне ламання системи (для реформ це шкідливо), а спокійний еволюційний перехід від однієї кон­цептуальної ідеї до іншої з викорис­танням усього того у старій системі, що придатне для організації нової сис­теми. Наші загальні суди з урахуван­ням їх внутрішньосистемного поділу на окремі цивільне й кримінальне су­дочинства, з додаванням апеляційних судів за окремими категоріями справ, цілком вписуються, абсолютно при­датні для нової концепції судочинства. То ж яка потреба їх руйнувати? Невже тільки для того, щоб було як у Німеч­чині або США? Іноземці дають нам багато порад — часто безвідповідаль­них, непродуманих, що не випливають із наших умов і традицій. Вони про­кладають дорогу своїм поглядам на державу, право, суд, права й свободи у своїх стратегічних інтересах. Але це далеко не збігається з нашими націо­нальними інтересами й потребами.

Вважаю, треба взяти за правило: якщо іноземці радять, як нам рефор­мувати ту або іншу систему, то нехай не організовують безплідні «круглі столи», конференції та симпозіуми, а дають реальні гроші під реформуван­ня. Бо будь-яке реформування — це перебудова, а будівництво потребує завжди більших грошей. А за рахунок нашого злиденного бюджету треба ре­формувати з максимальним викорис­танням цілком придатних для нової роботи діючих структур українських судів, а не кидати наші малі кризові гроші задля умоглядних, непрактич­них, навіть шкідливих іноземних ідей. Ідея цілковитої відмови від загальних судів і перетворення всіх судів на спеціалізовані, окрім невиправданих витрат, таїть у собі ще чимало прихо­ваних пороків, які неминуче проявля­тимуться при експлуатації цього про­екту. Насамперед — це цехова замк­неність спеціалізованих судів. З вузькоклановим корпоративним інтересом автономної судової системи стикати­меться кожен, хто звернеться до тако­го суду. По суті, це буде замовлений суд, що виконує судочинство за понят­тями із довільним тлумаченням зако­нодавства з урахуванням одних фак­тичних обставин та ігноруванням інших. Відомо, що чим вузькопрофільніша, вузькокорпоративніша, малочисленніша система, тим легше й швидше вона потрапляє під вплив адміністративної влади. Погляньмо, в якій фактичній залежності від адміністрації Президента й уряду пра­цює нечисленний Конституційний Суд України. Створюючи за проектом закону про судоустрій тільки системи спеціалізованих судів, автори бачать у цьому «верх» правосуддя й забороня­ють громадянам оскаржувати рішення цих судів. Остаточне рішення у справі (відповідно до проекту) — це рішення Вищого спеціалізованого суду. А що робити, коли цей суд помилився? Сьо­годні, наприклад, Вищий господарсь­кий суд «творить» таке правосуддя, що палата з господарських справ Вер­ховного Суду завалена скаргами сторін у справі.

Завтра, якщо приймуть цей багато в чому недосконалий, непродуманий, невдалий проект закону про судо­устрій, цих скарг не буде, але не тому, що судити стали професійніше, а тому, що скаржитися буде нікуди. А чому нікуди? Тому що відповідно до проек­ту закону про судоустрій, по суті, ліквідується Верховний Суд України як повноцінний орган, котрий здійс­нює правосуддя.

Проект закону про судоустрій пе­редбачає, що Верховний Суд України скорочується до 16-ти суддів з 95-ти, судові палати з різних категорій справ, де сьогодні перевіряють законність рішень спеціалізованих і загальних судів, ліквідуються і Верховний Суд позбавляється можливості розглядати повсякденно конкретні справи, крім справ у зв´язку з винятковими обста­винами. Таке безглузде рішення, така корупційна за своїми цілями й на­слідками ідея могла виникнути тільки в дуже ліберальної особи, яка тільки й марить думкою позбавити суспільство всілякого контролю, вчинити розгром правопорядку й законності в пошма­тованій реформами Україні. Сьогодні громадянин, не знайшовши законності й справедливості у спеціалізованих і загальних судах, сподівається на Вер­ховний Суд, на високий професіо­налізм тамтешніх суддів. Автори про­екту грубо позбавляють громадянина такої можливості. Одним із аргумен­тів прибічників ліквідації правосуддя у Верховному Суді є те, що, як вони вважають, у Верховному Суді здійс­нюється повторна касація, а це не­прийнятно згідно з процесуальними принципами. Мені видається, що тут сформувався необґрунтований, без­підставний, хибний погляд. Палати Верховного Суду, сформовані за спеціалізованим принципом, не здій­снюють повторної касації, а здійсню­ють ревізійну судову функцію.

Ґрунтуючись на конституційних принципах організації та діяльності судової системи України, в нас існує три інстанції прийняття, розгляду й оскарження судових рішень: місцеві, апеляційні та касаційні суди. Сторона процесу має можливість оскаржити рішення судів будь-якої інстанції, але за її незгоди з касаційною інстанцією вона може звернутися й до Верховно­го Суду України. Це дуже демократич­но й правильно, оскільки дає мож­ливість виключати або зводити до мінімуму судові помилки. Треба взяти до уваги, що в деяких країнах поряд із основними формами оскарження судових рішень (апеляційною і каса­ційною) існує і змішана форма оскар­ження — ревізія, що поєднує у собі ри­си апеляції та касації. За ревізійної форми оскарження Верховний Суд не зв´язаний рамками скарги й може пе­ревіряти не тільки законність, а й обґрунтованість рішень судів нижчого рівня. Він може скасувати рішення нижчестоящих судів і винести своє, як і при апеляції, але може й повернути справу на новий розгляд до нижчесто-ящого суду, як при касації, і може відкоригувати рішення нижчестоящо-го суду без його скасування. Саме ревізією судових рішень нижчестоя­щих судів і має займатися Верховний Суд України. А щоб рішення Верхов­ного Суду не перетворилися на сваво­лю, коли група юристів виправляє помилки інших судів і увічнює свої власні, необхідно обмежити можли­вості Верховного Суду його ж власни­ми рішеннями. Це означає, що рішен­ня Верховного Суду повинні мати прецедентний характер. Його рішення за типовими категоріями справ є обов´язковими й ураховуються як юридична позиція в рішеннях як судів нижчого рівня, так і самого Верховно­го Суду. Верховний Суд має бути «зв´язаний» своїми ж власними рішен­нями.

Подібна практика діяльності Вер­ховного Суду є й за кордоном. Слід погодитися з тим положенням, що в судовій системі необхідний орган, який забезпечує єдність розуміння і тлумачення законодавства, оцінки фактичних обставин справи. І таким органом може бути тільки Верховний Суд України, який здійснює судовий нагляд і контроль за рішеннями ниж­честоящих судів, а по суті ревізію су­дових рішень. Без ревізії остаточно прийнятих загальними й вищими спе­ціалізованими судами судових рішень наша судова система перетвориться на замкнену непробивну корупційну корпорацію, що коїть сваволю і безза­коння. Уже сьогодні формула суду «рішення остаточне й оскарженню не підлягає» призвела до того, що сам суд і самі судді не можуть виправити прийняті ними вочевидь хибні судові рішення. І коли судові помилки роз­криваються пресою або прокурорами, то формула «оскарженню не підлягає» стає юридичним глухим кутом, що його за законом не можна подолати. Автори проекту закону про судоустрій цей юридичний глухий кут узаконю­ють до повної «непробивності» поло­женням про те, що рішення вищих спеціалізованих судів остаточне, і навіть якщо воно помилкове, його ви­правити не можна.

Внутрішньосудові відносини — найважливіша проблема організації судової влади

А саме: призначення голів судів, відносини суддів і голів судів, взаємо­відносини сторін у справі та суддів. Звичайно, всі галузі державної влади прагнуть впливати на судову владу, що неприпустимо й згідно з Консти­туцією, і відповідно до місця і ролі су­дової влади в системі владовідносин. І якщо суто формально читати текст Конституції України, то ви не побачи­те в ньому повноважень ні у Верховної Ради, ні у Президента, ні тим більше в Мін´юсту призначати або обирати го­лів судів. Отже, це прерогатива судо­вого самоврядування. Є органи судо­вого самоврядування: З´їзд суддів, Ра­да суддів, збори суддів, кваліфікаційні комісії — ось вони й мають вирішува­ти питання внутрішньої самоорга­нізації, одним із елементів якої є заповнення вакансій голів судів. Але автори чергового проекту закону про судоустрій і тут усупереч Конституції створюють корупційну схему, надаю­чи Президентові можливість призна­чати голів судів. А це означає, що чи­новники адміністрації Президента розставлятимуть своїх людей голова­ми судів і тим самим контролювати­муть суди й суддів. Адже треба знати роль голів судів у сьогоднішній судо­вій практиці. Сьогодні голови судів швидше виступають не організатора­ми судової діяльності, а господарями, які взяли суди в оренду або навіть приватизували у власність. Покладан­ня на голів судів відповідальності за стан справ у суді, аж до змісту судових рішень, призвело до такої порочної практики, коли судді доповідають го­лові проект судового рішення, і він має можливість його коригувати, коли сторони, учасники процесу мають можливість прийти на прийом до го­лови суду й скаржитися на суддю або переконувати його, що закон на їхній стороні, коли голова забирає справу в непоступливого судді й передає її згідливому. Більше того, чимало близьких родичів голів судів, суддів або високопоставлених чиновників створили юридичні фірми або адво­катські контори й надають платні юридичні послуги в тих судах, де їхні родичі здійснюють правосуддя. Це пряма корупція, і такої практики не­має на Заході, де наші автори проектів законів про судоустрій списують бага­то ідей, оминаючи те, що їм не вигідно, але корисно для чесного судочинства.

У нашому судоустрої постійно відтворюється порочна практика за­лежності нижчестоящих судів і суддів від вищестоящих. Забувають ту про­сту істину, що суддя самостійно, неза­лежно й відповідально зобов´язаний вершити правосуддя, незважаючи на думки вищих начальників. Але візьме­мо питання про призначення суддів на адміністративні посади (ст. 20 проек­ту). Тут передбачено, що рекомендації про призначення судді на адміністра­тивну посаду нижчестоящих судів да­ються головами вищестоящих судів. Але якщо від голови вищестоящого суду залежить, чи буде дано рекомен­дацію судді на адмінпосаду, то відно­сини залежності навіч, а отже, вихо­дить, ці відносини перебувають у схемі, в орбіті корупційних зв´язків. Особливо злободенним є питання про залежність суддів від голів судів. По­всякденне життя конкретного судді багато в чому залежить від ставлення до нього голови суду. Тут і кар´єрне зростання судді, і його матеріальне за­безпечення, включаючи житло, і навіть його воля в прийнятті судових рішень, і багато іншого. Про яку неза­лежність суддів можна говорити за та­кої практики?

Кажуть, що диявол завжди ховаєть­ся в деталях, от і корупція — «біс» су­часного суспільства — прихована в тих конкретних відносинах, у тій обста­новці, у якій працює правосуддя. Ось, здавалося б, безневинний факт: при­йом відвідувачів суддями й головами судів за межами процесуальних відно­син у справі. На перший погляд, на­чебто демократичне дійство, що за­тверджує доступність, гласність суду, а практично — чисто корупційний ме­ханізм. Хіба суд — це адміністративна бюрократична установа, де приймають відвідувачів, виходячи з посадових обов´язків, у порядку скарги по на­чальству? У країнах, де справді бо­рються з корупцією, у судах не допус­кається жодних контактів сторін із суддями, крім залу судових засідань у рамках процесу. Там судді користу­ються навіть окремими ліфтами, щоб уникнути таких контактів. Якщо міністр поцікавиться в судді процесом розгляду справи, що його зацікавила, то, набувши розголосу, така історія закінчиться відставкою міністра. Сам інтерес до справи й спроба контакту­вати із суддею в рамках цього інтере­су — вже відставка. А в нас і президен­ти, і прем´єри, і міністри, й інші високопосадовці весь період реформ бук­вально осаджують суди своєю увагою за конкретними справами, і ми ще ди­вуємося корупції в судах. У прийом­них голів судів постійно юрбляться представники бізнесу й влади — це і є постійне відтворення корупції, і наші закони про судоустрій створюють умови для її процвітання. Існує пря­мий зв´язок між рівнем культури, тра­дицій, звичаїв у суспільстві та рівнем корупції.

Візьмемо конституційний інститут безстрокового обіймання суддями своїх посад. У країнах Заходу інститут безстроковості обіймання суддею своєї посади є гарантією об´єктивності незалежності рішень судді. А в нас конституційний інститут безстроко­вості обрання на посаду судді послу­жив підставою для сваволі суддів при прийнятті судових рішень. Судді увірували у зв´язку з безстроковістю обрання їх на цю посаду у свою без­карність, безвідповідальність і чинять свавілля й навіть деспотизм у своїй поведінці. Не оцінили вони закріпле­ної в Конституції довіри суспільства до суду й вважають, що їм усе дозволе­но. І тепер дедалі частіше обґрунтова­но лунають вимоги громадськості ліквідувати інститут безстрокового обрання суддів на посаду судді. І це правильна вимога. Багато хто ще й ви­магає обирати суддів населенням на строк не більш як 5 років. І це теж був би правильний захід для суддів місце­вих судів. А для решти суддів термін обрання на посаду має бути не більше 10 років із правом переобрання знову на 10 років через вікові обмеження.

Право на помилку

Особливої уваги заслуговує право судді на судову помилку. Справді, у правосудді є дуже складні казуси, пе­реплетення фактичних обставин і колізійність правових норм, де просто зробити помилку. Але це, як правило, рідкі випадки. Водночас судді роблять у перерахуванні на рік від декількох до десятків помилок, що призводять до скасування судового рішення, якщо сторони оскаржать ці рішення. Постає запитання, скільки суддя має прийня­ти помилкових або незаконних судо­вих рішень, щоб він був притягнутий до відповідальності на підставі про­фесійної непридатності? У законі відповіді на це запитання немає. А по­винна бути, бо суддею не може працю­вати юрист, який постійно приймає незаконні рішення. До речі, у проекті закону про судоустрій, який перебуває на розгляді в парламенті, у ст. 111 ав­тори проекту, навпаки, оберігають недбайливих суддів від відповідаль­ності, встановивши, що скасування судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність про­фесійного судді. У законі має бути чітко прописано, що коли суддя за рік зробив дві або три судові помилки, він має бути відсторонений від роботи й перевірений на професійну при­датність за всіма вимогами до про­фесіоналізму судді. Крім того, судді повинні через кожні три роки здавати іспити на підтвердження свого про­фесійного рівня. Така практика поширена в країнах Заходу, але чомусь у нас не приживається.

Нині у Верховній Раді України прийнято в першому читанні новий закон України про судоустрій, котрий, якщо серйозно вчитатися в його статті, нічого нового в реформування судової влади в Україні не вносить. Навпаки, цей проект дедалі більше поглиблює недоліки судової системи. Вважаю, в організації реформування судової влади в Україні потрібен принципово новий підхід. Одним із його варіантів може бути створення двох альтернативних творчих колек­тивів, наприклад, при Верховному Суді України й Національній академії правових наук, із включенням до скла­ду цих колективів, крім суддів, проку­рорів і адвокатів, також депутатів пар­ламенту й відомих науковців, які за 4-6 місяців повинні розробити проек­ти реформування судової влади в Україні. Ці проекти мають містити не тільки організацію судоустрою, а й зміни до процесуального законодав­ства, про статус суддів і навіть зміни до Конституції України, у частині пра­восуддя. Проекти повинні бути антикорупційні за своїм змістом. Творчі колективи мають працювати на кон­курсній платній основі, виконуючи державне замовлення. Тільки за тако­го підходу можна реформувати орга­нізацію судової влади в Україні, уни­каючи суб´єктивізму, політичного егоїзму й прагнення окремих діячів реформувати судову систему під свої приватні інтереси.

загрузка...
Top