Державно-правовий режим в Україні, тенденції його розвитку

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти державно-правового режиму.

1.1. Поняття та зміст державно-правового режиму.

1.2. Авторитарний режим та його особливості.

1.3. Демократичний режим та його ознаки.

1.4. Тоталітарний режим.

Розділ 2. Здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму.

2.1. Аналіз державного режиму: термінологія, класифікація та характеристика в постіндустріальну епоху.

2.2. Політичний і економічний аспекти здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму.

Розділ 3. Тенденції розвитку державно-правового режиму в Україні.

3.1. Теоретичні підходи до визначення та еволюції української моделі державного режиму.

3.2. Методологічні засади осмислення місця і ролі державного режиму в структурі державного ладу України.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Сучасні соціально-економічні та політико-правові перетворення в Україні зорієнтовані на втілення в життя конституційних принципів демократії, гуманізму, свободи особи, підприємництва, справедливості, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму, за якими наступає формування змішаної економіки та громадянського суспільства. Вони все більшою мірою набувають внутрішньої логіки, поступово знаходять своє втілення у відповідних політико-правових структурах. Разом з тим реформа політичної та економічної системи передбачає управління самою реформою. Її необхідно планувати, послідовно оформлювати в систему норм, інститутів і цінностей, регулювати соціально-політичні кризи і публічно-правові колізії, що виникають при цьому, юридичними засобами, щоб не втрачати демократичний вектор розвитку.

Свій вплив на суспільство влада здійснює через державу і право, певну структуру владних інститутів, повноваження яких обумовлені принципами організації законодавчої, виконавчої та судової влади. У своїй сукупності ці форми і методи складають державний режим, який є найбільш динамічним елементом форми держави. Саме він чутливо реагує на всі найважливіші процеси та зміни, що відбуваються в оточуючому економічному та соціально-політичному середовищі.

В розвиток наукових досліджень, присвячених державному режиму, значний доробок внесли такі відомі вчені як Т. Адорно, З. Бжезинський, К. Боулдінг, А. Валанзуала, А. Грегор, І. Дучесик, К. Фрідріх, М. Хагопян, С. Хантингтон та ін. Після краху у більшості комуністичних держав світу тоталітарних політичних систем активізувались наукові дослідження, присвячені аналізу різних аспектів авторитарного режиму на території колишнього СРСР.

Об'єктом цього дослідженняє державно-правовий режим в усіх його проявах.

Предметом дослідженняє сутність державно-правових режимів, а також їх функції в умовах переходу до демократії.

Мета дослідженняполягає в тому, щоб на основі узагальнення положень Конституції України, інших актів законодавства, державно-правової практики та наукових досягнень попередників, визначити особливості розвитку і функціонування державних режимів.

Реалізація даної мети зумовила необхідність розв'язання наступних дослідницьких завдань:

  • систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до визначення сутності, змісту, структури поняття державного режиму, його різновидів;
  • дати узагальнену характеристику режимів з урахуванням його позитивних і негативних рис;
  • узагальнити типологію режимів з метою виявлення їх соціальної бази, передумов становлення, способів легітимізації, особливостей їх правових систем і механізму правового регулювання соціально-політичних і економічних процесів;
  • проаналізувати специфіку державного режиму, що складається в Україні, застосовуючи співставлення офіційних, у тому числі конституційних та інших правових норм, з реальною політико-правовою практикою, проголошених цілей – з дійсною політикою, що проводиться державою;
  • на базі аналізу законодавчого матеріалу та державно-правової практики, визначити основні напрямки реформування державного управління в Україні, його значення для демократизації державного режиму.


Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти державно-правового режиму

1.1. Поняття та зміст державно-правового режиму

Державно – правовий режим – це сукупність форм і методів здійснення державної влади та рівень участі громадян в управлінні справами держави і суспільства.

Це поняття відповідає на поняття здійснення державної діяльності і досягнення цілей, що стоять перед державою, а також настільки реально громадяни впливають на стан державних і суспільних справ. Поняття державно – правового режиму не слід ототожнювати з поняттям “державно-правовий режим”, хоча за значенням вони і близькі одне до одного. Останнє поняття має ширше значення і характеризує не тільки методи діяльності державних органів, що визначається поняттям “державно-правовий режим”, а й можливості та форми діяльності всіх елементів політичної системи – політичних партій, рухів, інших об’єднань громадян.

Учення про політичний режим посідає надзвичайно важливе місце в системі державознавства. Воно сполучає і об'єднує у собі характеристики соціальної сутності держави та її політичної форми. Ось чому поняття «державно-правовий режим» є досить складним і вельми значущим для визначення сучасної держави.

Політичний режим, по-перше, не може розглядатися як відокремлений елемент форми держави, він має значно ширший зміст. Методи, які застосовуються пануючими соціальними угрупованнями, містять встановлення певних форм правління та державного устрою, щоб полегшити здійснення державних завдань. Згаданим методам властиві особливості політичного режиму в конкретних країнах. Так, безумовно, існують відмінності у політичних режимах за умов президентської і парламентарної республіки, конституційної та абсолютної монархії, унітарної та федеративної держави. Звідси випливає висновок, що слід погодитися з тими, хто розглядає державно-правовий режим не як елемент форми держави, а, навпаки, вбачає у формі держави складову частину політичного режиму.

По-друге, поняття «державно-правовий режим» узагалі виходить за межі особливостей методів і засобів здійснення влади і поняття «форма держави» в цілому, тому що має більш глибокий зміст, оскільки характеризується, крім застосованих державною владою засобів, ще й тим, які соціальні групи або прошарки опинилися при владі. Від того, на яку соціальну базу безпосередньо спирається І в чиїх інтересах діє державна влада, залежать методи її здійснення. Це стосується тих, хто безпосередньо (політичне угруповання, партія, суспільний прошарок, особа, колегія) здійснює державну владу[23, c. 55-56].

Державно-правовий режим - це динамічне явище. У жодній країні він не може залишатися незмінним. Оскільки режим залежить від соціальної бази і методів здійснення державної влади, а також від характеру влади безпосередньо пануючої групи, то зміна кожного з цих чинників неминуче вносить певні зміни в характер політичного режиму або навіть може спричинити зміну режиму. Тому, щоб визначити політичний режим будь-якої країни, до уваги слід брати конкретно-історичний етап її розвитку. Основне значення для встановлення характеру режиму має властива йому соціальну на база та наявність безпосередньо владної структури.

Основою для кваліфікації державних (політичних) режимів слугує:

— ступінь розвиненості політичної демократії;

— реальний політико-правовий статус людини. З урахуванням цих критеріїв сучасні державні (політичні) режими поділяються на види: демократичні і антидемократичні. Існують також перехідні режими.

Розрізняють демократичний і антидемократичний державно – правові режими[18, c. 10].

1.2. Авторитарний режим та його особливості

Авторитарний режим суттєво відрізняється від демократичного. Він характеризується такими головними ознаками, як підвищений ступінь централізації влади; обмеження або повна відсутність автономії особи; широке застосування в державному управлінні силових методів; обмеження плюралізму; формальність або недостатній рівень гарантування прав особи; пріоритет держави перед правом. В умовах авторитарного режиму провідне місце посідають примусові методи державного керівництва, завжди панує надмірно жорстка державна дисципліна, регулярно застосовуються надзвичайні методи державного керівництва, відкрите насильство.

Авторитарний режим може встановлюватися поступово з огляду на загарбання влади антидемократичними силами на основі створення в союзі з деякими політиками правлячого демократичного режиму нового коаліційного уряду. У результаті утворення такої коаліції можуть скасовуватися інститути колишньої демократичної системи. У такий спосіб може скластися режим авторитарності державної влади відносно низького рівня. Згодом цей рівень легалізується з прийняттям нової, антидемократичної за змістом конституції країни.

Об'єктивною основою демократизації влади є поступове формування елементів громадянського суспільства, розширення соціальної бази держави. Можливе й протилежне, коли дії скомпрометованої державної влади заходять у гостру суперечність з волею народу, тобто влада втрачає легітимність. У таких випадках на базі різкого загострення політичної боротьби на порядку денному може постати питання про повалення старого режиму шляхом застосування насильницьких методів. Саме так розгорталися події при поваленні режиму Чаушеску в Румунії, Гамсахурдія - у Грузії.

Одним з різновидів державних режимів є авторитарний режим, який визначається як державно-політичний устрій суспільства, в якому політична влада здійснюється конкретною особою, класом, партією, елітною групою за мінімальною участю народу. Авторитаризм як недемократичний режим характеризується певними рисами. Насамперед, це самовладдя або невелика кількість фактичних носіїв влади. Крім того, ігнорується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, значно обмежується роль представницьких органів державної влади. Суд виступає, по суті, допоміжним органом, разом з яким можуть використовуватися і позасудові органи. Зберігається частково цензура. Відсутня єдина ідеологія (на відміну від тоталітаризму тут не виправдовують свої вчинки прагненням до високої мети). Права і свободи людини і громадянина головним чином проголошуються, але реально не забезпечуються в усій своїй повноті. Має місце необмеженість влади, а також її непідконтрольність громадянам. Як правило, серед методів державного керівництва домінують командні, бюрократичні. "Силові" структури практично не підконтрольні суспільству. Найчастіше вони використовуються в суто політичних цілях. Здійснена монополія всієї повноти влади і політики, а реальна політична опозиція і конкуренція не допускається. Держава обмежено втручається або не втручається взагалі в неполітичні сфери і, насамперед, в економіку. Головним чином, вона займається питаннями забезпечення суспільного порядку і державної безпеки, оборони і зовнішньої політики. Звужена або зведена нанівець сфера дії принципу виборності державних органів і посадових осіб, підзвітності і підконтрольності їх населенню[21, c. 29-31].

На відміну від демократичного режиму, при якому джерелом влади є народ, авторитарний режим характеризується:

(1) необмеженою владою однієї особи або групи осіб, непідконтрольної народу, яка формується головним чином не шляхом конкурентної виборної боротьби, а за допомогою нав'язування чиєї-небудь волі зверху;

(2) наявністю центру, що має владні повноваження управління і діє за своїм розсудом, у тому числі й з порушенням норм закону;

(3) здійсненням управління, як правило, централізовано; концентрацією влади в руках одного або кількох тісно взаємозалежних органів, рішення яких повинні виконуватися беззаперечно;

(4) використанням насильства і позасудових методів примусу людей;

(5) спиранням на поліцейський і військовий апарат;

(6) субординацією суб'єктів громадських відносин, дією принципу пріоритету держави над особою, відсутністю гарантій здійснення конституційне проголошених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах особи з владою.

Авторитарний режим може бути двох видів:

• революційний — спрямований на зміну типу суспільно-політичного розвитку;

• стабілізаційний — орієнтований на збереження існуючого суспільно-політичного ладу.

Авторитарний стабілізаційний режим може мати на меті проведення мобілізаційних заходів на подолання труднощів, що виникли внаслідок надзвичайних обставин, а також у зв'язку з:

а) революційними рухами (прогресивними, консервативними або реакційними);

б) рухами, що прагнуть відновити старі, віджиті порядки;

в) загальносоціальною кримінальною злочинністю;

г) іноземним утручанням[14, c. 62-63].

Авторитарний режим встановлюється в державах, які:

— відкидають демократичні принципи організації і здійснення державної влади;

— намагаються створити передумови для демократизації суспільства, але не встигли відпрацювати механізм демократичної влади;

— є демократичними, проте змушені, з огляду на обставини, вводити модель надзвичайного функціонування державної влади.

Влада при авторитарному режимі займається у першу чергу питаннями забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони і зовнішньої політики, хоча вона може впливати на стратегію економічного розвитку, здійснювати структурні перетворення, не руйнуючи при цьому механізм ринкового саморегулювання, проводити достатньо активну соціальну політику. Авторитарні режими мають, як правило, консервативний характер[3, c. 42].

1.3. Демократичний режим та його ознаки

Демократичному режиму як одному з величезних завоювань світової цивілізації притаманні широка соціальна база державної влади та відповідні методи її здійснення: що ширше його соціальна база, то демократичнішим він є. У розвинених демократичних державах ця база — весь народ, але, так чи інакше, за умов демократичного режиму влада завжди підтримується більшістю населення. Легітимація влади (її визнання громадською думкою) у таких державах відбувається під час проведення загальних, заснованих на демократичних принципах виборів. Легітимною влада стає внаслідок делегування її від одного суб'єкта - народу - іншому суб'єкту - державі. Отже, влада сприймається суспільством не тільки як законна, а й як така, що відповідає його прагненням. Шляхом виборів народний суверенітет перетворюється на суверенітет держави, обмежений лише необхідністю дотримуватися основних прав людини.

Термін "демократія" походить від грецького demos - народ і kratos - влада, що означає "народовладдя". Дослідники стверджують, що вперше цей термін зустрічається у творчості давньогрецького мислителя Геродота.

У науковій літературі термін "демократія" має такі основні значення:

-народовладдя, яке передбачає участь усіх громадян в управлінні суспільними та державними справами;

-форма державного правління, яка дозволяє різноманітним суспільним групам брати участь в управлінні;

-реальна свобода для всіх.

Демократія - це така форма організації та функціонування політичної системи при якій існують рівні можливості, для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства.

Зміст демократії складають права і свободи людини , рівність, соціальна справедливість, солідарність[6, c. 54-56].

Кожна людина розуміє демократію по-своєму: для когось вона ідентифікується зі свободою, для когось зі сваволею, одні акцентують на тому, що це система правління, яка максимально забезпечує за людиною її природні права та свободи, а інші наголошують на необхідності більшого правопорядку у демократичній державі, за словами американського президента А. Лінкольна, демократія - це "влада народу, із народу і для народу".

Головною особливістю кожної демократичної системи є принцип: ніхто не має права змушувати людину підкорятися владі, яку вона обирала і яка не відстоює її інтересів та загальне добро народу.

Демократію характеризують:

- визначення народу єдиним джерелом влади, сувереном у державі;

- рівноправність громадян (як мінімуму - рівність їх виборчих прав);

- підпорядкованість меншості волі більшості при прийнятті рішень та їх виконанні;

- виборність законодавчих органів влади;

- пріоритет прав людини над правами держави;

- обмеження влади більшості над меншістю;

- повага більшості до права меншості мати власну точку зору і відстоювати її цивілізованими методами;

- верховенство закону в усіх сферах суспільного життя;

- розподіл влад з межею недопущення її надмірної концентрації у єдиному центрі.

Сучасна модель демократії - плюралістична демократія. Це система представницького правління, за якої уряди обираються народом і є відповідальними перед ним.

Демократичній системі правління приймаються такі ознаки:

- можливість змінити уряд без застосування сили;

- легальність опозиції;

- вільна преса, відкритість цензури;

- можливість висловлення різних ставлень, оцінок, критики органів державної влади та місцевого самоврядування;

- великий рівень участі громадян у політичному процесі;

- гарантовані права і свободи людини й громадянина;

- регулярні., чесні конкурентні вибори, у яких беруть участь усі групи населення;

- по-справжньому конкурентна боротьба за владу[7, c. 84-86].

Протягом ХХ ст. відбувалася значна еволюція демократичного ідеалу. Якщо Й. Шумпер австрійсько-американський теоретик демократії вважав, що для демократичного режиму достатніми є такі риси, як загальне виборче право, конкуруючі партії, що сьогодні вважаються обов'язковим, щоб ці демократичні процедури ще й вели до демократичних результатів як відповідальність еліти перед народом, замученість мас до політики, захищеність меншості.

У сучасному розумінні демократичний режим базується на додержанні й гарантованому захисті невід'ємних прав людини, на участі населення у формуванні й діяльності державних органів, прямої його участі у вирішенні державних справ. За сучасних умов головними ознаками демократичної держави є визнання найвищої цінності особистості, захищеність її природних і невід'ємних прав, належне забезпечення всіма економічними, політичними, ідеологічними та юридичними гарантіями, у тому числі судовим захистом проти будь-яких порушень (у тому числі й з боку державних структур).

Демократичний режим характеризується економічною, політичною та ідеологічною різноманітністю (плюралізмом), не допускає монополізації в будь-якій з цих сфер. Рівень демократії при цьому безпосередньо не залежить від кількості існуючих і конкуруючих політичних партій і організацій, від однопартійного чи коаліційного складу уряду. Він залежить від рівня політизації населення і свідомої підтримки суспільством окремих партій, рівня політичної культури партійних функціонерів і громадян.

Особливо слід підкреслити, що найважливішою рисою демократичного режиму є те, що він характеризується одночасно як режим законності. Жодні зміни державного керівництва не дозволяють відмовитися від цього режиму, відхилитися від дотримання чинного, правового за змістом, законодавства.

1) принцип більшості. Рішення з певного питання вважається прийнятим, якщо його підтримує більшість від тих, хто бере участь у прийнятті рішення. Проте дії більшості не можуть ліквідовувати права меншості, які захищаються демократичними законами та політичними інститутами держави. Влада більшості повинна гармонійно поєднуватися з гарантіями права різноманітних меншин - етнічних, політичних, релігійних та інших.

2) право меншості на опозицію. Більшість меншість громадян рівні у своїх правах та свободах безвладна меншість повинна мати можливість для створення опозиції у суспільстві. Більшість не повинна використовувати свою владу з метою придушення інакодумства. Опозиція має можливість вільно розповсюджувати свої ідеї у суспільстві, а це необхідно для того, щоб громадяни могли співставляти і вибирати найефективніші програми розвитку суспільства.

3) принцип компромісу та консенсусу. Демократія інколи розглядається як сукупність прав і свобод, спрямованих на подолання конфлікту між суб'єктами політичного процесу.

4) принцип активної участі громадян у політичному житті суспільства. Демократія є стабільною лише тоді, коли у її розвитку, бере активну участь значна частина громадян. Прагнучи не лише зберегти свою свободу , але й розширити її, громадяни обговорюють політичні програми, є учасниками політичних дискусій, голосують тощо. Як мінімум громадяни повинні цікавитися тими проблемами, з якими стикається суспільство, щоб зробити компенсаційний вибір на виборах в органах державної влади та місцевого самоврядування. Політичне невігластво породжує політичну апатію, яка в свою чергу призводить до диктатури[15, c. 269-272].

Основними ознаками демократії є:

- права і свободи, якими реально володіє кожна людина в суспільстві: свобода слова, друку, зборів, право на рівну захищеність законом тощо;

- свобода ЗМІ, ЗМІ покликані оперативно і об'єктивно інформувати людей про внутрішньо- та зовнішньополітичні події для того, щоб особа могла усвідомлено розібратися в питання політичного життя;

- рівність усі громадян перед законом. Усі мають право на рівну захищеність законом. Держава покликана встановити рівноправні відносини між усіма громадянами, утверджувати рівність усіх громадян перед законом;

- система стримувань противаг. Вона включає в себе два основні елементи - феодалізм та розподіл влади. Феодалізм - це розподіл управлінських функцій між центральними та місцевими органами влади. У систему стримувань і противаг входять й контроль за діяльністю органів влади зі сторони виборців.

- наявність політичного й ідеологічного плюралізму. Плюралізм передбачає багатоманіття людей, теорій, багатопартійність. Він не дозволяє узурпувати владу одній політичній силі, що може призвести до диктатури та тиранії.

- можливість громадян відкрито висловлювати та виражати відкрито свій протест проти політики уряду, дій інших політичних і суспільних структур. Форми протесту - найрізноманітніші: демонстрації, пікети, петиції, страйки, марші протесту тощо[19, c. 2-3].

1.4. Тоталітарний режим

Тоталітаризм (від ар. totalite - сукупність, повнота, від лат. Totus - весь цілий) - це політичний режим, який характеризується повним контролем держави над усіма сферами людського життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Щодо авторства цього терміну, то думки вчених розділилися називаючи Б.Муссоліні, Д.Дженшіям, Дж. Амендолу, П. Габешши. Перша спроба наукового аналізу належить німецько-американській дослідниці Х. Андерт у праці "Походження тоталітаризму" (1951). Вона знаходить початки тоталітарної ідеології в діалектичному розумінні історії в перевазі теоретичного над політичним життям. Тобто відбувся відхід від тих політичних вартостей носіями яких були стародавні греки, а пізніше західноєвропейський громадянин у буржуазно-ліберальній конституційній державі. Це спричинило атомізацію суспільства, розпад авторитету, традиції, релігії. На базі атомізації та утворення маси виникло нове безкласове тоталітарне суспільство, тобто походження тоталітаризму Х. Арендт бачить у зламі класового суспільства і відсутності будь-якої суспільної структури. Вона наголошувала, що тоталітарна влада не припускала ніякої діяльності, наслідки якої неможливо передбачити, а тому тоталітарний рух повинен був усіх обдарованих, талановитих, незалежно від їх політичних орієнтацій замінити шарлатанами і дурнями, бо такі люди є найбільшою гарантією стабільного режиму.

Основні ознаки тоталітарного режиму:

- жорстокий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема;

- відсутність легальної опозиції;

- наявність обов'язкової для всіх офіційної ідеології;

- непримиримість до політичного інакодумства;

- знищення громадянського суспільства;

- проголошення принципу політичної єдності держави і народу;

- повна монополізація влади політичним лідером, який представляє законодавчу і виконавчу владу;

- існування широкого суспільно-політичного руху, що забезпечує тоталітарній владі масову підтримку;

- всезагальна лояльність громадян досягається під загрозою терору;

- державний монополізм в економіці[16, c. 93-95].

Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму. Характеризується повним пануванням держави над людиною і суспільством; одержавленням усіх легальних громадських організацій; не обмеженими законом і закону не підвладними повноваженнями влад; забороною демократичних організацій; фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод; усепроникаючим контролем за діяльністю громадян і громадських організацій; політичною цензурою; відсутністю гласності; войовничою тотальною нетерпимістю до усіх, хто мислить інакше, ніж диктують правляча партія та її ідеологія; репресіями відносно опозиції та інакомислячих; мілітаризацією суспільного життя; прагненням до зовнішньої експансії.

Ідеологія тоталітарних режимів завжди є революційною (або псевдореволюційною).

Авторитарний режим не є настільки різким у крайніх, реакційних проявах, як тоталітарний режим. Він поєднує в собі риси тоталітарного і демократичного режимів. Як і демократичний режим, він зберігає автономію особи і суспільства в сферах, що не належать до політики; не намагається радикально перебудувати суспільство на ідеологічних засадах; допускає економічний, соціальний, культурний, а частково й ідеологічний плюралізм; не прагне ввести планове управління економікою і встановити загальний контроль за населенням, обмежується жорстким політичним контролем; може ґрунтуватися на праві, моральних засадах.

Соціальною основою тоталітарного режиму є панування партійної (іноді релігійної) верхівки, державно-партійної номенклатури, верхівки чиновницької та військової бюрократії. За умов тоталітаризму народ повністю відчужений як від власності на засоби виробництва, так і від політичної влади. Відсутні будь-які ознаки громадянського суспільства, небачено підвищується роль держави і фактично керуючих нею партійних структур. Держава поглинає суспільство, панує над ним. Разом із партією вона виступає в ролі адміністративно-командної системи, яка має необмежену владу.

Найважливішою ознакою тоталітарного режиму є здійснення цією системою монопольного керівництва і контролю над усіма сферами життя суспільства - економікою, політикою, соціальним життям, ідеологією, культурою, навіть над приватним життям[12, c. 11-14].


Розділ 2. Здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму

2.1. Аналіз державного режиму: термінологія, класифікація та характеристика в постіндустріальну епоху

Науковий аналіз суті, функцій, структури державного режиму свідчить, що в зміст поняття “державний режим” входять права і свободи особи, пріоритетний тип її політико-правової культури, поведінки, свідомості та менталітету. Сутність державного режиму насамперед визначається тим, що в державі є пріоритетним – права держави чи права особи, що з переліку прав, закріплених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або обмежує. Державний режим має декілька вимірів, обумовлених рівнем і якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципу поділу влади, способом формування органів державної влади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, ЗМІ, армії, поліції, церкви. Крім того, сутність державного режиму обумовлює систему методів його здійснення, способів врегулювання і розв'язання соціальних, політичних і правових конфліктів.

Державний режим, як одна з підсистем форми держави, відповідає на запитання: як, за допомогою яких способів, прийомів здійснюється взаємодія державної влади з населенням, як виявляється в політичній сфері дійсне співвідношення класових сил, який політичний статус різних громадських організацій, який реальний стан дотримування та захисту прав і свобод людини і громадянина, яку роль фактично виконують органи держави по управлінню населенням, що проживає на її території. Державний режим відображає правові та неправові способи здійснення влади, методи використання матеріальних придатків держави (тюрем й інших карних установ) і участь у державно-політичному житті народу, політичних партій, суспільно-політичних організацій, ступінь економічної свободи, ставлення до тих чи інших форм власності тощо[17, c. 12-15].

2.2. Політичний і економічний аспекти здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму

Авторитарний політичний режим характеризується тим, що:

у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, відвертого диктату;

з процесу прийняття та реалізації політичних рішень повністю або в основному вилучено метод знаходження компромісу, взаємного погодження різних позицій;

органи політичної влади мають дискреційні повноваження, тобто право, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, діяти на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;

виконавчі органи наділені широкими законодавчими повноваженнями;

обмежена або відсутня сфера застосування принципу гласності у діяльності органів політичної влади;

обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, а також юридичні гарантії їх забезпечення.

Є три види авторитаризму:

  • реформаційний;
  • стабілізаційний;
  • деструктивний.

Автократичному політичному режиму притаманні:

обмеженість кола осіб, що здійснюють найвищу політичну владу, й відповідно відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення;

існування єдиного центру реальної політичної влади.

Автократію також не слід оцінювати лише негативно. Програмно організовані соціальні спільноти з правлінням мудрих на благо більшості нерідко вводили і вводять у суспільне життя ті чи інші компоненти автократії. Приклади Сінгапуру та Кувейту тут є одними з найяскравіших.

Диктатура, виходячи з її класичного (римського) розуміння, - це тимчасовий авторитарний режим, який вводиться на строк дії надзвичайних обставин для здійснення рішучих заходів на виведення країни із стану кризи.

Тоталітарний політичний режим має такі ознаки:

  • жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема, перетворення людини на додаток до механізмів влади;
  • відсутність легальної опозиції;
  • наявність обов'язкової для всіх офіційної ідеології;
  • нетерпимість до політичного інакомислення;
  • примітивізація політичної культури, всієї сфери гуманітарних знань.

Влада однієї легальної партії (при забороні діяльності всіх інших) не є обов'язковою ознакою тоталітаризму. В деяких країнах з такими режимами немає політичних партій, а в інших кілька легальних партій визнають провідну роль "партії-гегемона"[6, c. 59-61].

Анархічному політичному режиму притаманні:

  • ерозія або повне руйнування найважливішої загальної ідеї єдиної держави та єдиної політичної системи;
  • взаємна конфронтація або навіть атомізація владних структур, відсутність ефективних форм координації їх дій;
  • втрата найвищими органами політичної влади монополії на організоване застосування збройної сили;
  • відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, сваволя сильнішого або спритнішого, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади.

Охлократичний політичний режим характеризується:

- некомпетентністю політичної влади, презирливим ставленням до знань і досвіду світової цивілізації, зокрема постійними намаганнями неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення тривалої копіткої праці;

- відсутністю у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом, популізм;

- апеляціями політичної влади до широких народних мас для підтримки та рекрутуванням значної частини правлячої політичної еліти із соціальних низів та маргінальних верств суспільства.

Зрозуміло, що механізм демократії не є назавжди уставленим. Він удосконалюється разом із розвитком теорії і практики демократії, як форми організації політичного життя, протікання політичного процесу. Його конкретні риси змінюються також у кожній країні. В різних модифікаціях можуть домінувати ті чи інші елементи. Відповідно в сучасній теорії і практиці виділяють кілька форм демократії.

Залежно від того, якому суб'єктові політичної особливості, групи чи народу відсилається пріоритетом при здійсненні влади, розрізняють ліберальні (індивідуалістичні), плюралістичні та колективістські різновиди демократії[24, c. 13-15].

Конкретні форми демократії обумовлюються історичними, економічними, геополітичними та іншими особливостями розвитку кожної окремої країни. Але для того щоб виникли та розвивались демократичні форми політичного життя необхідні певні соціальні та культурні передумови.

Сучасна демократія як форма політичного життя є певним способом організації влади, підбору людей до структур влади і контролю за їх діяльністю з боку підлеглих. Цей порядок має за мету досягнення повного співвідношення інтересів влади та підлеглих.

Розгляд типів та різновидів політичних режимів не слід обмежувати лише протиставленням "демократичні - недемократичні". Це лише одна з можливих систем координат. До інших систем належать такі класифікації (типології) політичних режимів:

  • постійні та тимчасові;
  • нормального та надзвичайного функціонування;
  • конституційні та неконституційні;
  • режими функціонування правової держави, революційної законності та сваволі (відсутності законності);
  • світські, релігійні та атеїстичні;
  • безпартійні, одно-, дво- та багатопартійні;
  • цивільні та військові;
  • режими, що мають досить стабільну і надійну внутрішню опору, та такі, які потребують постійної підтримки ззовні;
  • режими, що спираються лише на національні (тобто не на іноземні) інституції влади, та ті, які підтримуються за допомогою діючих на території даної країни політичних інституцій, котрі представляють закордонні сили;

режими, які мають постійною й активною сферою своєї діяльності весь світ, та такі, що обмежені рамками своєї країни й мають лише окремі компоненти власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів[3, c. 72-74].


Розділ 3. Тенденції розвитку державно-правового режиму в Україні

3.1. Теоретичні підходи до визначення та еволюції української моделі державного режиму

Серед можливих варіантів трансформації політичної системи державного режиму в Україні найбільш прийнятним є консолідація діючого сьогодні державного ладу, повільне, але неухильне просування до більш зрілих форм демократії.

“Сталінський”, “сталіністські” та “неосталіністські” режими, не дивлячись на існуючи між ними розбіжності, об’єднує те, що усі вони являють собою різні форми одного й того ж суспільно-політичного феномену – тоталітаризму. Специфіка тоталітаризму, як окремого (відмінного від інших автократій) типу політичного режиму можна звести до трьох принципових особливостей.

По-перше, тоталітарні режими - це ідеократичні режим. У їх генетичній основі лежить утопічна ідеологія, що являє собою одну з революційних версій соціалізму. Тоталітарна ідеологія виникає навколо певної інтерпретації ідеї “справедливого суспільного ладу”. Намагання реалізувати цю інтерпретацію на практиці й зумовлюють виникнення тоталітарного режиму. Націленість на мету, яка не може бути досягнутою, спричиняє необхідність великої концентрації енергії, сил та засобів, що породжує всеохоплюючий (тотальний) контроль за суспільною поведінкою, а явний та, здебільше, прихований спротив суспільства протиприродному розвиткові вимагає застосування масового терору.

Тоталітарні режими надають усій суспільній системі ідеологічного забарвлення, а суспільному розвитку штучної траєкторії. Специфіка тоталітарного розвитку полягає в тім, що політична влада намагається силоміць притягнути дійсність до ідеальної моделі “справедливого суспільного ладу”. Такий тип Гайек назвав “централізованим колективістським плануванням”, яке своїм наслідком має руйнацію конкурентних механізмів саморозвитку суспільства; а Поппер охарактеризував як “утопічну інженерію”, яка усуває з процесу суспільного розвитку індивіда.

По-друге, тоталітарний режим являє собою завершену форму етатизму, за якої повністю (або майже повністю) руйнуються структури громадянської самоорганізації, саморегуляції та саморозвитку суспільства. Сутність тоталітаризації суспільного організму полягає в тім, що держава, накриваючи собою увесь суспільний простір, починає жорстко контролювати усі сфери суспільного життя. Хоча тоталітарна система має закінчений етатистський характер, проте її ядром є не держава, а політична партія. Підкорюючи собі державу, партія стає державною, а держава, відповідно, перетворюється на партійну. Партійна держава у свою чергу підкоряє собі усі масові організації суспільства, які стають, як пише Желю Желев, “продовженням правлячої партії або, що теж саме, держави”. За допомогою системи масових організацій партійна держава здійснює контроль за соціальною поведінкою усіх верств та прошарків суспільства.

По-третє, тоталітарний режим - це режим суцільного монополізму, за якого монополія однієї ідеології спирається на монополію однієї партії на владу, а та у свою чергу підкріплюється монополією партійної держави на розпорядження засобами суспільного виробництва[4, c. 19-23].

Усі ці властивості були притаманні режиму, який зазвичай називають “сталінським”. Проте Сталін не був фундатором ані його ідеології, ані самого режиму. Як ідеолога Сталіна варто визначити як “творчого догматика”. Сформувавшись як політик у річищі марксистської доктрини, Сталін ніколи не посягав на її фундаментальні підвалини. Він “розвивав” марксизм у тій мірі, яку диктували йому логіка реалізації марксистського проекту комуністичного суспільства у конкретно-історичній ситуації та потреби збереження особистої влади. Але сама ідеологія марксизму несла у собі тоталітарну інтенцію. Про це свідчить наступне:

по-перше, марксизм оголосив себе єдиною науковою теорією (“науковим соціалізмом”), яка нарешті відкрила людству усі основні закони суспільного розвитку. Цим самим усі інші теорії автоматично були визнані ненауковими (а за Сталіна – шкідливими);

по-друге, він абсолютизував насильницький шлях переходу до “справедливого” суспільного ладу (комунізму);

по-третє, він висунув ідею “диктатури пролетаріату”, яка на практиці (як і будь яка інша диктатура) спроможна була реалізуватися тільки у формі влади певної політичної групи;

по-четверте, заявивши, що уся теорія комуністів може бути висловлена “одним положенням: знищення приватної власності”, а головне завдання диктатури пролетаріату полягає в тім, щоб “централізувати усі знаряддя виробництва в руках держави”, марксизм зумовив позбавлення людей економічної свободи. Відсутність економічної свободи майже автоматично зумовлює відсутність свободи політичної та духовної.

З другої половини 80-х років в Україні відбувається поступовий перехід від авторитарного режиму до демократичного.

Політичних режимів багато, але основними з них є демократія (влада народу), авторитаризм (абсолютна влада однієї людини), теократія (влада, що спирається на церкву та її вчення), тоталітаризм тощо.

Кінець ХХ ст. ознаменувався крахом тоталітарних режимів. Це в черговий раз показало, що жодне суспільство не буде довгий час перебувати у стані «слухняної маріонетки». Безперечно, що тоталітарні режими в СРСР і у гітлерівській Німеччині були надзвичайно масовими і впливовими у свій час, однак, їх аж ніяк не можна відносити до однієї когорти... Вони відрізняються між собою і в ідеологічному, і в економічному, і в соціальному, і, навіть, в культурному планах...[10, c. 23-24]

У зв'язку з цим підкреслюється значення конституційно-правових засад становлення демократичного режиму в Україні. Нова Конституція України – одне з важливих досягнень на шляху нашої країни від радянського авторитаризму до соціально-правового ладу. Сама наявність нової Конституції, її правові ідеї і норми, її положення про права і свободи людини і громадянина, закріплені в ній принципи і процедури формування і функціонування всієї системи державної влади мають важливе значення як для продовження необхідних реформ, так і для утримання всього процесу постсоціалістичних радикальних перетворень у конституційно-правовому руслі.

Основними шляхами демократизації політичної системи і державного режиму сучасної України є удосконалення механізму виявлення, формування, реалізації інтересів усіх соціальних груп; розширення можливостей для розвитку особи, етносів, націй, соціальних груп, розширення їх співробітництва, соціального партнерства, консенсусної демократії для досягнення національної злагоди і громадянського миру; чітке розмежування функцій законодавчої, виконавчої та судової влади, дія механізмів стримування і противаг; зміцнення законності і правопорядку, гарантій, що усувають можливість узурпації влади; реальне здійснення принципу "пріоритет прав людини і громадянина".

Віддаючи належне всьому цінному і позитивному, що пов'язане з прийняттям нової Конституції та її впливом на процеси, що відбуваються в країні, з формуванням демократичного державного режиму, слід водночас відзначити і помітний розрив між Конституцією і реальною соціально-політичною практикою. Після її прийняття вже незабаром виявилися “вузькі місця” і “збої” у механізмі здійснення багатьох конституційних положень. В міру наростання негативних явищ у житті країни блокується дія деяких норм і інститутів Конституції, безвідповідальне ставлення до неї вчасно не припиняється.

Демократизація державного управління в Україні здійснює рішучий вплив на динаміку державного режиму. Особливого значення для подальшої демократизації державного режиму в Україні набуває проведення комплексного реформування адміністративної системи. За своїм змістом адміністративна реформа є цілісним комплексом узгоджених заходів, що спрямовані на суттєве підвищення рівня керованості життєво важливими процесами у суспільстві шляхом створення за допомогою науки ефективного механізму державного управління, розвитку адміністративного законодавства, покращення фінансово-економічного, інформаційно-технічного та кадрового забезпечення виконавчої влади[5, c. 17-19].

Україна на межі ХХІ століття переживає перехідний період, головним змістом якого є перетворення тоталітарної політико-правової системи в соціальну, правову, демократичну державу.

Науковий аналіз суті, функцій, структури державного режиму свідчить, що в зміст поняття “державний режим” входять права і свободи особи, пріоритетний тип її політико-правової культури, поведінки, свідомості і менталітету. Сутність державного режиму насамперед визначається тим, що в державі є пріоритетним – права держави чи права особи, що з переліку прав, закріплених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або обмежує. Державний режим має декілька вимірів, обумовлених рівнем і якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципу поділу влади, способом формування органів державної влади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, ЗМІ, армії, поліції, церкви. Крім того, сутність державного режиму обумовлює систему методів його здійснення, способів врегулювання і розв'язання соціальних, політичних і правових конфліктів.

Основна проблема перехідної фази в трансформації адміністративної, командної політичної системи і державного режиму в Україні полягає в тому, щоб зберегти функціональне призначення державних інститутів регулювання суспільно-політичними процесами і зробити їх при цьому безпосередньо залежними від демократичних інститутів і громадян.

Нова Конституція України – найважливіше досягнення на шляху нашої країни від радянського авторитаризму до соціально-правового демократичного ладу. Сама наявність нової Конституції, її правові ідеї й норми, її положення про права і свободи людини і громадянина, закріплені в ній принципи і процедури формування і функціонування всієї системи державної влади мають суттєве значення як для продовження необхідних реформ, так і для утримання всього процесу постсоціалістичних радикальних перетворень у конституційно-правовому руслі[1, c. 239-241].

Основними шляхами демократизації політичної системи і державного режиму сучасної України є удосконалення механізму виявлення, формування, реалізації інтересів усіх соціальних груп; розширення можливостей для розвитку особи, етносів, націй, соціальних груп, розширення їх співробітництва, соціального партнерства, консенсусної демократії для досягнення національної злагоди і громадянського миру; чітке розмежування функцій законодавчої, виконавчої та судової влади, дія механізмів стримування і противаг; зміцнення законності і правопорядку, гарантій, що усувають можливість узурпації влади; реальне здійснення принципу "пріоритет прав людини і громадянина".

3.2. Методологічні засади осмислення місця і ролі державного режиму в структурі державного ладу України

Розвиток незалежної української держави поставив на порядок денний питання про необхідність дослідження процесу її становлення, тенденцій розвитку, вивчення ефективності функціонування різних інститутів політичної системи, механізмів і способів їх взаємодії з державною владою і громадянами України. Ідея незалежної демократичної держави, що знайшла своє втілення в Конституції, визначила характер державного режиму як демократичного. В той же час деякі дослідники вважають, що в умовах перехідного стану перехід від тоталітаризму до демократії можливий через авторитаризм (В. С. Журавський та ін.).

Головними аргументами є такі: історичний досвід свідчить, що шлях від тоталітаризму до демократії пролягає через авторитаризм і спроби минати послідовні суспільні етапи розвитку закінчуються фатально; в умовах перехідного етапу принципово важливо створити сильну виконавчу владу; якщо можна зняти негативний вплив різноманітних політичних чинників на процес реалізації економічних реформ[18, c. 13].

В сучасних умовах із трьох чинників: соціального, політико-правового та економічного найбільш суттєвим є останній, адже завдяки йому створюються передумови подальшого забезпечення соціальної стабільності, політичної демократії і законності. Виходячи з цього, слід зафіксувати пріоритет соціально орієнтованої економіки, створити всі умови для того, щоб вона розвивалася також шляхом усунення політико-правових та соціальних перешкод на період реалізації реформ.

Ознаками демократичного режиму, який намагається сьогодні побудувати наше суспільство, є: участь населення у формуванні й здійсненні державної влади шляхом прямої та представницької демократії і обраних представницьких органів (рішення приймається більшістю з урахуванням інтересів меншості); реальне втілення принципів соціально-правової держави; виборність та змінність центральних і місцевих органів державної влади та їх підзвітність виборцям; легітимність державної влади; силові структури знаходяться під демократичним контролем суспільства і використовуються лише за прямим призначенням, їх діяльність регламентується законами; домінують методи переконання, узгодження, компромісу, звужені методи насильства, примусу; у всіх сферах суспільного життя панує верховенство права; проголошені та реально забезпечуються права та свободи людини і громадянина; утверджується політичний, економічний, ідеологічний плюралізм, багатопартійність, змагання політичних партій, існування на основі закону політичної опозиції; існує гласність, ЗМІ вільні від цензури.

Особливості переходу від авторитарного режиму до демократичного зумовили становлення специфічного змішаного державного режиму. Для значної частини населення багато декларованих прав і свобод ще не підкріплені економічними та організаційними заходами. Відсутній належний постійний контроль народу за органами державної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Деякі демократичні права грубо порушуються існуючими підзаконними актами і бюрократичними процедурами (наприклад, право на вільний вибір місця проживання обмежується недемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі наміри законодавців та політиків.

Для України, як однієї з держав, що недавно стали на шлях демократичних перетворень, першочергове значення має питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що утворився в країні.

Основними ознаками сучасного політичного режиму України є:

– Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність і т.д.);

– Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави і т.д.);

– Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т.д.).

Щодо визначення типу політичного режиму України існує велика кількість думок, але єдиним вірним шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів[7, c. 251-253].

Демократія як народовладдя на сьогоднішній день має дві загальновизнані форми: пряму (або безпосередню) демократію та представницьку демократію. Пряма демократія — це безпосередня участь громадян у вирішенні державних справ (прийняття рішення на референдумі, вирішення питань на загальних зборах тощо). Представницька демократія — це вирішення державних питань представницькими органами (парламентом, місцевими Радами тощо), управління державними справами не безпосередньо, а через обраних депутатів парламенту чи місцевого представницького органу.

Демократичною відповідно називають державу, в якій народ реально бере участь в управлінні її справами. Положення ст. 1 Конституції України проголошує нашу державу демократичною; частина друга ст. 5 говорить, що "...єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування". Відповідно обидві форми демократії якнайширше представлені в Конституції України.

Пряма демократія — це насамперед інститут референдумів в Україні та інші передбачені чинним законодавством форми безпосередньої демократії. Представницька демократія — це можливість громадян брати участь у формуванні парламенту України, а також представницьких органів на місцях — сільських, селищних та міських, районних та обласних Рад.

Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму – це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для нас монізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. Відновлення природних плюральних засад суспільного життя за відсутності характерного для нього стану несуперництва, за запеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби за владу або вплив на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної й політико-духовної кризи, є, за визначенням С. П. Хантінгтона, частиною "великого процесу модернізації" в світі. Головні завдання модернізації суспільства здатні розв'язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, так і демократичні. До того ж, зіткнувшись з колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля економічних реформ.

В сучасній Україні існує специфічний "змішаний" політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних "чистих" різновидів політичних режимів:

а) демократичного,

б) авторитарного,

в) автократичного,

г) тоталітарного,

д) анархічного,

е) охлократичного.

Український політичний режим є однією з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. Неопатримоніалізм – це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім фасадом” сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій, системи виборів та ін.) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.

Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є клієнталізм, або патронажні відносини, – це поширення етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв’язків на політичну сферу. Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень корупції, що нині є одним з найважливіших каналів досягнення політичних та інших цілей.

Таким чином політичний режим України можна визначити як напівдемократичний електоральний режим з делегативною характеристикою і напівконкурентним типом електорального змагання. Він поєднує елементи мажоритарної і пропорціональної виборчих систем, тобто є змішаним за типом і неконсенсусним за змістом. А його невід’ємною характеристикою є авторитарний синдром[1, c. 241].


Висновки

Категорія форми держави дає загальне уявлення про особливості організації державної влади, порядок утворення державних органів і специфіку їх відносин між собою і населенням, про особливості методів, прийомів, що використовуються державною владою у відносинах з суспільством і його різноманітними інститутами. Особливості організації влади історично мінливі і залежать від багатьох чинників.

Таким чином, поняття «форма держави» відбиває єдність, універсальність модельного уявлення про різноманітні прояви загальнополітичної, структурної, територіальної сторін діяльності держави, про юридичну визначеність усіх аспектів організації державної влади. Аналіз тривалого процесу існування держави дає можливість вирізнити три основних аспекти її організації: юридичне визначений порядок створення державних органів і їх відносини між собою і з населенням країни (форма державного правління); правове закріплення устрою державної влади, легітимність прийнятих у даній державі методів і прийомів здійснення влади, вибори стовуваних нею ресурсів (форма державного режиму), її територіальної організації (форма державного устрою). Під час написання курсової роботи були висвітлені основні ознаки всіх форм держави.

Форма правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів державної влади; порядок їх утворення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади; відносини між вищими органами влади і населенням і ступінь впливу населення на прийняття державних рішень; тривалість повноважень і характер змінюваності вищих органів влади; способи легітимації державної влади та її підстави. В загальному випадку форми державного правління можна поділити на республіканські (парламентська, президентська та змішана)та монархічні (абсолютна, обмежена). Форма державного устрою являє собою внутрішній поділ держави на складові елементи - адміністративно-територіальні одиниці, автономні, культурні, політичні утворення чи суверенні держави. Вона відображає також характер співвідношення держави в цілому та окремі її частини. За формою державного устрою країни можна розділити на прості (унітарні) та складні (федерація, конфедерація, союз, імперія тощо).

Політичний режим – це характеристика не тільки держави, але й всієї політичної системи: відносини між людьми з приводу державної влади й відносини людей з державною владою, які формують зміст політичного режиму, розгортаються саме у сфері політичної системи. Оскільки остання є одним із рівнів громадянського суспільства, то корінні соціально-економічні й культурні основи цього суспільства зумовлюють характер держави не безпосередньо, а втілюючись в особливостях політичного режиму. Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму Державні режими можуть бути демократичними й антидемократичними (тоталітарні, авторитарні, расистські), тому основним критерієм класифікації держав по даній ознаці є демократизм форм і методів здійснення державної влади.


Список використаної літератури

  1. Вплив демократизації державного управління в Україні на державний режим. // Адміністративне право: сучасний стан і напрями реформування. Збірник наукових – Суми, 2000 – С. 239 – 241.
  2. Дзера О.В. Правовий режим комунальної власності та її розмежування з державною власністю //Юридичний Вісник України. - 2000. - 5-11 жовтня. - C. 32-39
  3. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. - К.: Кондор, 2006. - 475 с.
  4. Линецький С. Методологічні засади осмислення місця і ролі державного режиму в структурі державного ладу України //Право України. - 2000. - № 6. - C. 19-23
  5. Линецький С. Теоретичні підходи до визначення та еволюції української моделі державного режиму //Право України. - 1999. - № 7. - C. 17-20
  6. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. - К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. - 355 с.
  7. Логвина В. Політологія/ Валентина Логвина; М-во освіти і науки України, Кам’янець-Подільський державний університет, Подільський державний аграрно-технічний університет. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 303 с.
  8. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. - 5-те вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2006. - 437 с.
  9. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 174 с.
  10. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. - 89 с.
  11. Порівняльний аналіз державних режимів України та Росії. // Росія – Україна: проблеми та можливості спільного наукового та економічного співробітництва. Збірник наукових праць. – Суми, 2000 – С. 197 – 198.
  12. Право в тоталітарній державі // Держава і право. – 2000. – № 5. – С. 9-18.
  13. Правова культура службовця як засіб підвищення ефективності державного управління. // Держава і право. – 2000. – № 6. – С. 157-159.
  14. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. "Правознавство"/ Петро Рабінович,. - К., 1993. - 172 с.
  15. Рудік О. Консолідація демократичного режиму як ключовий етап демократизації //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 1. - C. 268-275
  16. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. - Харків: Еспада, 2006. - 775 с.
  17. Скрипнюк О. Вплив інститутів громадянського суспільства на становлення і розвиток демократичного політичного режиму //Право України. - 2001. - № 5. - C. 12-17
  18. Сухонос В. Аналіз державного режиму: термінологія, класифікація та характеристика в постіндустріальну епоху //Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 12. - C. 10-13
  19. Сухонос В. Здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму (політичний і економічний аспекти) //Предпринимательство, хозяйство и право. - 2000. - № 2. - C. 2-6
  20. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. - Суми: Університетська книга, 2005. - 536 с.
  21. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 367 с.
  22. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. - К.: Прецедент, 2004. - 223 с.
  23. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 685 с.
  24. Тимцуник В. Система державної влади в демократичному суспільстві //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2007. - № 3. - C. 13-25.
  25. Україна на шляхах трансформації: від авторитарного режиму до демократії/ Міністерство культури і мистецтв України, Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г.Короленка ,; Укл.: Л.І. Романова, Н.П. Власова, Г.О. Дугінова,, Ред. Л.П. Суворова. - Харків, 2002. - 56 с.

загрузка...
Top