Цивільно-правовий захист права на безпечне для життя здоров`я довкілля

Вступ.

Розділ 1. Особисті немайнові права громадян.

1.1. Поняття особистого немайнового права.

1.2. Зміст особистого немайнового права.

1.3. Здійснення особистих немайнових прав.

1.4. Обмеження особистих немайнових прав.

1.5. Види особистих немайнових прав.

Розділ 2. Захист права на безпечне для життя здоров`я довкілля: цивільно-правовий аспект.

2.1. Право вільного доступу до інформації про стан довкілля в Україні та його законодавче регулювання.

2.2. Право на безпеку харчових продуктів та предметів побуту у правовій системі України.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність. Проблема особистих немайнових прав особи, громадянина є однією з найважливіших у цивілістиці. Кожна особа у правовій державі має відчувати свою правову та соціальну захищеність; повага до особистості є в такому суспільстві нормою повсякденного життя. Організація Об`єднаних Націй визначає права людини як “права, які притаманні нашій природі і без яких ми на можемо жити як люди”. Їх справедливо називають також “спільною мовою людства”.

Особисті права людини нерозривно пов’язані з такими поняттями, як рівність, свобода, недоторканість особи. І це природно, тому що ідеї рівності, свободи і недоторканності протягом всієї історії цивілізації використовувалися в боротьбі нового зі старим, прогресивного з консервативним.

Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення.

Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.

Мета: охарактеризувати цивільно-правовий аспект захисту права на безпечне для життя здоров`ядовкілля.

Завдання роботи:

  • визначити особисті немайнові права громадян (поняття, зміст, здійснення та обмеження прав, види прав);
  • розкрити цивільно-правовий аспект захисту права на безпечне для життя здоров`я довкілля (інформації про стан довкілля та безпеку харчових продуктів та предметів побуту).

Розділ 1. Особисті немайнові права громадян

1.1.Поняття особистого немайнового права

Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви - немайнові права.

Індивідуалізація особистості - ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими. Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі. Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю [17, с. 377].

Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:

- дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;

- дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;

- дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом.

Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя, здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка досягнула 16 років, тощо;

- дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у грошовому еквіваленті;

- дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам [17, с. 379].

Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оспорюється. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

1.2.Зміст особистого немайнового права

Стаття 271 ЦК України: “Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя” [20, с. 85].

Зміст будь-якого цивільного права складає сукупність повноважень (правомочностей), котрі має носій цього права. До повноважень, які складають загальний зміст особистих немайнових прав ЦК відносять можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого особистого (приватного) життя.

Однак з огляду на те, що загальні повноваження, які складають зміст будь-якого суб`єктивного права можуть бути згруповані за трьома напрямками:

а) повноваження на власні дії, тобто можливість здійснювати носію даного права певні передбачені законом активні діяння, що спрямовані на реалізацію свого права;

б) повноваження вимагати певних дій з боку інших осіб, тобто можливість задля реалізації свого права вимагати певної поведінки від інших осіб;

в)повноваження вимагати захисту свого порушеного права, тобто можливість застосувати передбачені законом засоби впливу на особу, яка порушила, створила загрозу порушення, оспорює чи не визнає відповідне право, - слід зауважити, що стосовно особистих немайнових прав ЦК не виділяє конкретних загальних активних повноважень [20, с. 87].

Це кваліфіковане умовчання законодавця є цілком виправданим, оскільки з огляду на неоднорідність даної категорії прав неможливо сформулювати повноваження, які б носили універсальний характер для всіх без винятку особистих немайнових прав. І тому ЦК обмежився лише загальною вказівкою, більш детально конкретизуючи її щодо кожного конкретного права окремо. Аналізуючи зміст особистих немайнових прав, слід також зауважити, що фізична особа не просто має повноваження визначати власну поведінку в сфері свого приватного життя, а вчиняти це вона може вільно та на власний розсуд. Це означає, що при визначенні своєї поведінки фізична особа користується тільки доброю волею та власними інтересами. І тому у випадку, коли поведінка зумовлюється іншими мотиваційними чинниками, наприклад, насильством, погрозою, обманом, або ж буде вчинятися не на власний розсуд фізичної особи, наприклад, під впливом наркотичного, алкогольного чи іншого сп`яніння, то така поведінка може бути визнана неправомірною та такою, що не складає зміст особистого немайнового права.

1.3.Здійснення особистих немайнових прав

Здійснення особистих немайнових прав фізичної особи підпорядковується загальним правилам стосовно здійснення цивільних прав, встановленим ст. 12 ЦК. Крім того, важливим є те, що здійснення особистих немайнових прав – це одна із стадій їх реалізації, під час якої фізична особа, вчиняючи юридичне значимі діяння (дії або бездіяльності) безпосередньо або через інших осіб трансформує об'єктивно існуюче право, у вигляді норми права, в право суб'єктивне, у вигляді створених для себе прав та обов'язків [6, с. 283].

Фізична особа повинна сама вчиняти юридичне значимі дії, які спрямовані на реалізацію відповідних особистих немайнових прав. Однак в окремих випадках, фізична особа внаслідок тих чи інших обставин, які переважно пов'язані з недостатнім життєвим досвідом чи станом здоров'я, не здатна самостійно реалізовувати особисті немайнові права. І тому ЦК передбачає спеціальні випадки, коли можливе здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб іншими особами. Так, зокрема, визначається, що в інтересах:

а) малолітніх осіб особисті немайнові права можуть здійснюватись їх батьками (усиновителями) та опікунами;

б) неповнолітніх осіб - їх батьками (усиновителями) та піклувальниками;

в) осіб, які визнані судом недієздатними - їх опікунами;

г) повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть здійснювати свої особисті немайнові права, і не визнані при цьому недієздатними - їх піклувальниками [6, с. 284].

В ідеальному варіанті будь-яке здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб повинно проходити безперешкодно, своєчасно та в повному обсязі. Принаймні відповідні гарантії повинні надаватись особі з боку держави та територіальних громад, які діють в особі відповідних органів.

Конституція України і інші закони забезпечують здійснення фізичною особою своїх особистих немайнових прав. При цьому дане забезпечення повинно проходити не лише шляхом заборон щодо порушення цими органами тих чи інших особистих немайнових прав фізичних осіб, але й шляхом покладення на них обов'язку здійснювати відповідні діяння, які спрямовані на допомогу фізичним особам в здійсненні та захисті цих прав. Однак для повноти забезпечення здійснення фізичними особами особистих немайнових прав ЦК вводить загальне правило, згідно якого діяльність фізичних та юридичних осіб не може зрушувати особисті немайнові права інших фізичних осіб, незалежно від того, чи пов'язані вони певними взаємними правами та обов'язки один щодо одного, чи ні. Цим самим етично узаконюється загальна заборона здійснювати діяльність, якою можуть бути порушені особисті немайнові права, внаслідок чого вона пускається неправомірною[6, с. 285].

1.4. Обмеження особистих немайнових прав

Незважаючи на пріоритетність особистих немайнових прав порівняно з іншими цивільними правами, на їх невідчужуваність від особи носія та неможливість відмови від них чи позбавлення їх з боку інших осіб, ЦК передбачає можливість обмеження особистих немайнових прав фізичної особи за обсягом та змістом. Тобто, дані права не можуть бути визнані абсолютними, тобто такими, що здійснюються фізичними особами незалежно від будь-яких обставин.

Коментована стаття не передбачає конкретних обставин, за яких особисті немайнові права можуть бути обмежені. Натомість встановлюється правило, за яким зазначається ієрархічність обмеження особистих немайнових прав. Так, зокрема, якщо особисте немайнове право встановлюється в Конституції України, то і обмежено воно може бути виключно Конституцією України (ст. 64 Конституції України), а не в ЦК чи іншими законами [14, с. 402]. Так, наприклад, окремі особисті немайнові права, що передбачені Конституцією України, наприклад, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції України) тощо можуть обмежуватись в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч.2 ст. 64 Конституції України)[14, с. 404]. При цьому, якщо особисте немайнове право передбачене в Конституції України і після цього відтворене в ЦК чи іншому законі, то його обмеження все одно можливе тільки у випадках, якщо це передбачено в Конституції України.

Натомість, якщо особисте немайнове право встановлюється в ЦК чи в законах, то обмежене воно може бути відповідно тільки ними. Так, зокрема, право на індивідуальність (ст. 300 ЦК) може бути обмежене у випадках, якщо його реалізація заборонена законом чи суперечить моральним засадам суспільства. При цьому слід розрізняти загальні межі реалізації особистих немайнових прав (коментар до ст. 13 ЦК) і спеціальні межі, які характерні лише окремим особистим немайновим правам, наприклад, право на інформацію про стан здоров'я фізичної особи може бути обмежене, коли інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я, або погіршити стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, зашкодити процесові лікування (ч. 3 ст. 285 ЦК) [20, с. 218].

Ще одне питання стосується того, що оскільки перелік особистих немайнових прав є не вичерпним (ч. 3 ст. 270 ЦК), то яким чином можна обмежити особисті немайнові права фізичних осіб, які не передбачені ані в Конституції України, ані в ЦК або інших законах. У цьому випадку слід застосовувати загальні положення про обмеження цивільних прав [20, с. 219].

1.5. Види особистих немайнових прав

Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають.

Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав - народження людини і припис закону [6, с. 315].

В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною)[6, с. 316].

ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22).

Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч. 1 ст. 270 ЦК України).

Так. різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:

1) права на немайнові блага, втілені у самій особистості;

2) право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;

3) право на недоторканність особистого життя.

За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:

1) особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистості (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);

2) особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);

3) особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність) [6, с. 317].

1. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи

До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:

- право на життя;

- право на здоров`я;

- право на безпечне довкілля;

- право на свободу та особисту недоторканість;

- право на сім`ю, опіку, піклування та виховання [6, с. 321].

Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним.

Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя [17, с. 433].

Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави - захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.

Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283) [17, с. 434].

Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів [17, с. 436].

Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. 3 ст. 285 ЦК України) [20, с. 262].

ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність.

Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини.

ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті - ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода [6, с. 348].

Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289). 10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання" [6, с. 349]. Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.

Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989 р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях [6, с. 351].

Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави [6, с. 352].

Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом."

Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає: право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загальної декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [6, с. 354].

Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування. Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона - проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника.

Розділ 2. Захист права на безпечне для життя здоров`я довкілля: цивільно-правовий аспект

Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення [4, с. 261].

Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.

2.1. Право вільного доступу до інформації про стан довкілля в Україні та його законодавче регулювання

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21 Конституції України).

Одним із прав, що гарантовані у статті 50 Конституції України, є "право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена" [4, с. 265].

Для України, як ні для будь-якої іншої країни у світі, існування такої норми в Основному Законі є глибоко усвідомленим, оскільки, насамперед, пов’язано зі страшною трагедією планетарного масштабу - Чорнобильською катастрофою, подолання наслідків якої визнано конституційним обов’язком держави Україна.

Законодавче регулювання суспільних відносин, а також формування нової екологічної політики у постчорнобильський період для України розпочаті з прийняттям Верховною Радою Української РСР Закону Української РСР "Про охорону навколишнього природного середовища" від 26 червня 1991 року, який на сьогодні по праву вважається "Екологічною Конституцією" України [4, с. 266].

Одним з основних принципів, проголошених у цьому Законі, що його має забезпечити держава через відповідні інститути влади, є "гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду".

Отже, як бачимо, за 5 років до прийняття нової Конституції України і за 8 років до ратифікації Верховною Радою України Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля в Україні, законодавчо закріплено курс на "екологізацію" суспільних відносин через гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких може мати негативні наслідки на стан довкілля і здоров’я людей.

Одним з перших законів, прийнятих вже у незалежній Україні, який закріпив право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, доступ до інформації, а також захист особи та суспільства від неправдивої інформації, став Закон України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 року [17, с. 439].

Відповідно до статті 1 Закону України "Про інформацію" під загальним визначенням поняття "інформація" розуміються "документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі".

А згідно зі статтею 17 Закону "Про інформацію" однією із основних галузей інформації визначено "екологічну інформацію".

Важливо зазначити, що на момент прийняття Закону України "Про інформацію" основні законодавчі акти, які сьогодні становлять систему екологічного законодавства, знаходились на стадії розробки, тому єдність у визначенні критеріїв, за якими ті чи інші відомості належать до екологічної інформації, сформувалась з прийняттям таких законів, як "Про природно-заповідний фонд", "Про охорону атмосферного повітря", "Про екологічну експертизу", "Про відходи" та інших [17, с. 440].

Відповідно до статті 2 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища в Україні регулюються цим Законом, а також розроблюваними відповідно до нього земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.

До 1998 року в Україні тривав інтенсивний законотворчий процес напрацювання та прийняття основного природоохоронного законодавства, яке дало можливість створення системи екологічного законодавства. Цей рік є визначальним ще й тому, що Верховна Рада України Постановою від 5 березня 1998 року №188/98-ВР затвердила Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Цей політичний документ є своєрідним дороговказом у подальшому формуванні новітньої екологічної політики та ефективних механізмів її реалізації [17, с. 442].

Очевидним є той факт, що без прийняття спеціального законодавства в галузі охорони навколишнього природного середовища дуже складними виявлялися процес спостереження за станом навколишнього природного середовища і відповідне ефективне функціонування державної системи моніторингу навколишнього природного середовища.

Ключовим моментом для створення повноцінної бази екологічної інформації стало запровадження відповідно до статті 22 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" державної системи моніторингу навколишнього природного середовища. Метою створення такої системи є збір, обробка, збереження та аналіз інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробка науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень.

Спостереження за станом навколишнього природного середовища, рівнем його забруднення законом покладається на суб’єктів державної системи моніторингу навколишнього природного середовища - спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, інші спеціально уповноважені державні органи, а також на підприємства, установи та організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища.

Очевидним є той факт, що лише з прийняттям необхідного спеціального законодавства в галузі охорони навколишнього природного середовища з’явилась можливість для ефективної реалізації відповідних функцій усіма суб’єктами державної системи моніторингу навколишнього природного середовища.

Слід зазначити, що необхідне упорядкування діяльності всіх суб’єктів державної системи моніторингу навколишнього природного середовища відбулося з затвердженням постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 року № 391 Положення про Державну систему моніторингу довкілля.

Варто лише зазначити, що основні принципи, на яких мають ґрунтуватись створення і функціонування системи моніторингу, полягають у:

- своєчасності отримання, комплексності оброблення та використання екологічної інформації, що надходить і зберігається в системі моніторингу;

- об’єктивності первинної, аналітичної і прогнозної екологічної інформації та оперативності її доведення до органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, засобів масової інформації, населення України, заінтересованих міжнародних установ та світового співтовариства.

Отже, можна констатувати, що на момент підписання від імені України у місті Оргусі (Данія) 25 червня 1998 року Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, законодавство України в основному потребувало лише удосконалення деяких механізмів для повної адаптації окремих положень Конвенції в разі її ратифікації [17, с. 450].

6 липня 1999 року Верховною Радою України прийнято Закон України "Про ратифікацію Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля" [17, с. 451].

Зазначена Конвенція стала частиною національного законодавства, що вимагало її застосування через відповідні механізми, яких бракувало, перш за все, у сфері діяльності виконавчої влади та місцевого самоврядування. І лише прийняття Верховною Радою України Закону України від 28 листопада 2002 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з ратифікацією Україною Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля" забезпечило відповідне законодавче регулювання [17, с. 451].

Такі зміни було внесено до чотирьох законів України, а саме: "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про екологічну експертизу", "Про місцеве самоврядування в Україні" та Кодексу України про адміністративні правопорушення.

2.2. Право на безпеку харчових продуктів та предметів побуту у правовій системі України

Цивільне законодавство України визначає, що серед нематеріальних благ - об'єктів цивільних прав найвищою соціальною цінністю є життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканість та безпека (ч.2 ст.201 ЦК України). Конституція України містить положення, відповідно до якого "Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація не може бути засекречена" (ст.50 Конституції України) [4, с. 511]. Ця норма є важливим елементом системи конституційно-правових гарантій забезпечення особистої безпеки громадян.

Правове забезпечення здійснення особистого немайнового права на особисту безпеку тривалий час залишалось в Україні на досить низькому рівні і обмежувалось сферою кримінально-правового регулювання.

Частково питанням безпеки продуктів харчування та предметів побуту як одних з найбільш важливих елементів права на безпечне оточуюче середовище приділяють увагу такі відомі вчені: О.І.Іориш, О.І.Красовський, М.І.Ковальов, Л.О.Красавчикова, М.М.Малеїна.

Сучасний стан дослідження у цій сфері відзначається накопиченням значного наукового матеріалу, створенням теоретичних концепції права людини на особисту безпеку.

Найбільшого загострення у сучасних умовах набуває правове регулювання безпеки у частині здійснення особою права на безпечність об'єктів споживання. Серед них виділяються дві основні групи: продукти харчування та предмети побуту.

Законодавчу базу у цій сфері складають: Закон України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру" від 8 червня 2000 року; Закон України "Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань" від 14 січня 1998 року; Закон України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року; Закон України "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" від 23 грудня 1997 року; Закон України "Про вилучення з обігу, переробку і утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції" від 14 січня 2000 року [8].

Відповідно до ст.1 Закону України "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" безпека харчових продуктів - це відсутність загрози шкідливому впливу харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів на організм людини, а показники безпеки продовольчої продукції - це науково обґрунтовані показники вмісту (гранично допустимі межі впливу) у зазначеній продукції шкідливих для здоров'я і життя людини компонентів чи речовин хімічного, біологічного, радіаційного та будь-якого іншого походження, недотримання яких призводить до шкідливого впливу на здоров'я людини. Під неякісною продовольчою продукцією - розуміють продовольчу продукцію, якісні показники та споживчі властивості якої не відповідають зазначеним у декларації про відповідність, нормативних документах чи нормативно-правових актах, а під небезпечною продовольчою продукцією -таку, показники безпеки якої не відповідають встановленим в Україні для даного виду продукції..., а також продовольча продукція, споживання (використання) якої пов'язане з підвищеним ризиком для здоров'я і життя людини.

У ст.4 цього ж Закону закріплено, що неякісні, небезпечні для життя і здоров'я людини або фальсифіковані харчові продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали забороняється виготовляти, ввозити, реалізовувати, використовувати в оптовій чи роздрібній торгівлі, громадському харчуванні.

За сучасних умов зазначені правові норми не задовольняють повною мірою вимог забезпечення особистої безпеки. З метою забезпечення ефективності здійснення права на особисту безпеку необхідне приведення правових норм, що стосуються визначення безпеки харчових продуктів, у відповідність до потреб сучасності.

Так, безпеку харчових продуктів (особисту харчову безпеку) необхідно розуміти як стан не лише відсутності прямої загрози шкідливого впливу на організм людини, а як відсутність загрози ймовірності настання негативних наслідків споживання продуктів харчування, продовольчої сировини та супутніх товарів, як для безпосереднього споживача, так і для його нащадків. Своєю чергою під показниками безпеки продовольчої продукції необхідно розуміти науково обґрунтовані показники вмісту у такій продукції шкідливих та ймовірно шкідливих для здоров'я і життя людини компонентів чи речовин, а також компонентів та речовин, наслідки впливу яких на організм за існуючих умов розвитку науки та технології неможливо визначити як безпечні або спрогнозувати їх з реальною ймовірністю. Як наслідок, небезпечною повинна вважатись продовольча продукція, споживання якої пов'язане з підвищеним або ймовірним ризиком для життя і здоров'я людини, а також продовольча продукція, вплив якої (частин, складових елементів, вмісту) носить невизначений для життя і здоров'я людини (споживача) або його нащадків характер.

Йдеться про необхідність закріплення як складового елементу права на безпечність продуктів харчування презумпції небезпеки продуктів харчування, продовольчої сировини або супутніх товарів, а також відповідно і презумпції недоброякісності зазначених продуктів.

Закономірним є також питання, який позитивний правовий зміст носять положення права особи на безпечні продукти харчування. Свобода здійснення права на безпечність продуктів харчування полягає у можливості особи вільно, на власний розсуд приймати рішення щодо можливості споживання тих чи інших продуктів. Тобто за умови поінформованості про недоброякісність або про небезпечність (у тому числі вірогідну), або про відсутність інформації щодо безпечності чи небезпечності, особа має право приймати самостійно рішення про вживання таких продуктів харчування. Крім того, особа має право у будь-який час відмовитись від вживання продуктів харчування, у тому числі і харчування службового (військовослужбовці, працівники правоохоронних органів) у випадку встановлення їх неякісності або небезпечності.

Загострення проблеми якості та безпеки продуктів харчування пов'язане з появою генно-модифікованих організмів і продуктів (у тому числі і харчових), що отримуються на їх основі. Цим і обумовлюється необхідність формування презумпції недоброякісності та небезпечності. Будь-які продукти харчування, які містять у своїй основі генно-модифіковані організми, повинні вважатись небезпечними для споживання, поки не буде доведено відсутність небезпеки для життя і здоров'я.

Вперше генетично модифіковані організми, рослини та тварини з'явились на світовому ринку як комерційні продукти більше десяти років тому. Найбільша частина генно-модифікованих продуктів припадає на сою, кукурудзу, рапс, бавовну, рис, жито, картоплю, тютюн та цукровий буряк. До 70% сої, що вироблено у світі, генетично модифіковані, її додають у численні продукти: ковбасні вироби, фарш, консерви, соєві масла додаються до сирів, кисломолочних продуктів, активно використовуються у дитячому харчуванні.

Питання забезпечення здійснення права на безпеку харчових продуктів органічно пов'язане з інформаційними аспектами особистої безпеки. Так, наприклад, у США генно-модифіковані продукти не підлягають маркуванню, хоча відповідно до останніх результатів опитування населення до 90% американців виступає за маркування. У травні 1962 року президентом США Джоном Кеннеді було підписано Білль "Про захист прав споживачів", у якому вперше у світі було законодавчо закріплено право на безпеку продуктів, можливість отримання повної і правдивої інформації щодо товарів, вибір товарів і право відстоювати свої інтереси споживача. Американський Білль "Про захист прав споживачів" було покладено в основу "Керівних принципів для захисту інтересів і прав споживачів", прийнятих у квітні 1985 року на Генеральній Асамблеї ООН [8]. В Україні сьогодні відсутнє маркування таких продуктів.

Проте, за вимогами Європейського Союзу, виробники зобов'язані зазначати на пакуванні інформацію щодо використання генно-модифікуючих технологій, якщо частина трансгенних інгредієнтів у продукті складає 0,9% і більше. У Російській Федерації дозволено ввозити генно-модифіковані продукти харчування, з обов'язком маркувати таку продукцію, якщо у них міститься 5% трансгенних інгредієнтів. В Україні питання щодо відсоткової межі вмісту генно-модифікованих інгредієнтів поки взагалі не вирішено.

Зрозуміло, що використання генномодифікованих (трасгенних) організмів дозволить вирішити низку найгостріших проблем у сільському господарстві: значно підвищити врожайність культурних рослин та уникнути втрат при їх зберіганні, покращити якості рослинних продуктів (збільшення вмісту вітамінів, інших корисних речовин з одночасним зменшенням вмісту залишків агрохімікатів), зменшити екологічне навантаження на навколишнє середовище за рахунок значного зниження використання гербіцидів, пестицидів, мінеральних добрив та інших агрохімікатів. За останні шість років відбувається широке запровадження трансгенних рослин (стійких до гербіцидів, комах та вірусів). Вирощування цих культур, за даними міністерства сільського господарства США, зменшило у 1998 році використання пестицидів на 2,9 - 6,2%. Якщо у 1996 році у світі під посівами трансгенних сортів рослин було зайнято приблизно 1,7 млн. га, то у 2002 році цей показник склав 52,6 млн. га, і лише у США - 35,7 млн. га. [8]. Проте вирішення однієї проблеми може призвести до виникнення іншої.

У 2002 році генно-модифіковані організми офіційно вирощувались у 16 країнах світу. Офіційний статус цих організмів пов'язаний з тим, що вони занесені до державних реєстрів сільськогосподарських рослин, пройшли тестування і дозволені до комерційного розповсюдження. Площа посівів таких рослин у світі постійно збільшується: з 2 млн. гектарів у 1996 році до 58,7 млн. гектарів у 2002 році. За повідомленням газети "The Gardian", у 2001 році у США фермери вирощували генно-модифіковані рослини на 10% площ більше, ніж у 2000 році, а 70% сої та 50% кукурудзи, що вирощується у США, - генно-модифіковані сорти. Одночасно дослідники York Nutritional Laboratory пов'язують 50% зростання кількості алергії на сою у 1998 році з розповсюдженням генних модифікацій, хоча прямі докази цього відсутні. Про небезпеку виникнення алергій в результаті вживання генно-модифікованих продуктів харчування ще у 1996 році повідомлялось у New England Journal of Medicine [9, с. 37].

Можливим є те, що майбутнє за використанням результатів генетично змінених об'єктів. Проте результати вживання генно-модифікованих продуктів для майбутніх поколінь є невідомим. Світова наука поки що не спроможна визначитись з безпекою генетично модифікованих організмів.

А тому погодимось, що саме зараз виникає стурбованість, що у процесі реалізації позитивного потенціалу біотехнології та генної інженерії можуть виникнути ситуації ненавмисного випуску у лабораторіях, на виробництві або при "польових" дослідженнях генетично змінених організмів та рекомбінатних білків з не до кінця перевіреними властивостями, а на біотехнічному ринку можуть з'являтись генно-інженерні продукти, що не пройшли відповідного контролю та не були попередньо оцінені компетентними органами влади. Отже у суспільстві зберігається стурбованість перед можливими негативними наслідками генно-інженерних експериментів та біотехнічних виробництв для персоналу, який на них працює [9, с. 41].

Деякі вчені вважають, що трансгени мають властивості змінювати обмін речовин та можуть сприяти утворенню токсичних речовин. Наприклад, англійський вчений Арнад Пуштаї провів серію експериментів над пацюками. Він годував їх трансгенною картоплею, в результаті чого у тварин збільшилась кількість злоякісних новоутворень у шлунку, виникли порушення у роботі ендокринної системи [9, с. 42].

Є встановленим факт, що енцифалопотія у великої рогатої худоби - це наслідок годування тварин генно-модифікованими кормами (додаванням до кормів білку, виготовленого з кісток забитої худоби). На перших порах така збагачена білком жуйних годівля давала добрі результати: худоба швидко набирала у вазі, зростали надої молока. Проте було встановлено, що цей раціон є небезпечним, тому що саме він викликає у тварин хворобу коров'ячий сказ. Люди, котрі вживали м'ясо уражених хворобою тварин, також наражаються на смертельну небезпеку [9, с. 44].

Проблема безпечності продуктів харчування та зміст права на інформацію щодо характеру вмісту тих чи інших продуктів пов'язана не лише з генно-модифікованими організмами. Як прогнозує Організація Об'єднаних Націй, до 2030 року потреба населення Землі в продуктах харчування зросте на 60% і без застосування хімічних засобів захисту рослин задовільнити її буде неможливо. У 2002 році ООН задекларувала на Всесвітньому самміті у Йоганнесбурзі відмову до 2020 року від отрутохімікатів, застосування яких є постійним джерелом загрози для здоров'я людини та довкілля. За даними німецького журналу "Deutche Welle" близько 100000 людей вмирає щороку у світі через неправильне поводження з хімічними засобами захисту рослин [9, с. 47].

Небезпеку становить і ввезення та використання тваринницької продукції, в тому числі і кормів, яку вирощено із застосуванням гормонів, антибіотиків (для стимулювання росту), обробленням іонізуючим опроміненням, додаванням барвників, консервантів та дезінфікантів (наприклад, додавання до молока хлорамфенікола - антибіотика, що знищує у ньому кислотні бактерії і таким чином продовжує термін зберігання продукції).

Якщо питання вживання чи невживання неякісних або небезпечних продуктів харчування за умови належної поінформованості є правом повнолітньої та дієздатної особи, то щодо неповнолітніх та малолітніх осіб, які перебувають на лікуванні, недієздатних осіб це правило не повинно розповсюджуватись. Зазначені категорії осіб повинні бути забезпечені вживанням лише якісних та безпечних продуктів харчування, а також повинні бути забезпечені можливістю вживання природних (натуральних) продуктів харчування.

Можна запропонувати запровадити поняття "біологічної чистоти" продуктів харчування як категорії, що відображає рівень безпечності продуктів. Тобто визначені вище категорії населення (діти, хворі) повинні мати вільний доступ лише до "біологічно чистих" продуктів, тобто таких, що не містять синтетичних або генно-модифікованих харчових добавок.

Крім того, фізична особа, залежно від свого віку, статі, інших фізіологічних та психологічних показників (маса тіла, середньодобові енергетичні витрати, окремий фізіологічний стан (вагітність), психоемоційні навантаження) повинна мати право на належне забезпечення власного "харчового статусу" - вживання продуктів харчування у нормі фізіологічної потреби. Можна говорити, що у цьому разі йдеться про кількісний показник здійснення права на забезпечення безпечними продуктами харчування, для забезпечення оптимального рівня потреби конкретних людини у основних харчових речовинах та енергії (білки, жири, вуглеводи, мікроелементи (амінокислоти).

Особа повинна бути забезпечена вільним доступом до інформації щодо характеру використаних харчових добавок, тому що деякі з них можуть не відповідати "харчовому статусу" особи (наприклад, можуть викликати алергію або звикання). Крім того, особа повинна бути поінформована про реальний статус тієї чи іншої споживної речовини (деякі продукти харчування розповсюджуються у торговельній мережі, у тому числі і у медпунктах, аптеках у вигляді лікарських препаратів, наприклад бальзами).

На окрему увагу у світлі забезпечення особистої безпеки, пов'язаної з уживанням продуктів, харчування заслуговує ймовірність "підсилення впливу" та "додаткове звикання" окремих продуктів. Під "підсиленням впливу" необхідно розуміти такі харчові добавки, які підсилюють бажані властивості продукту шляхом збільшення або перебільшення оптимальних потреб людини, пов'язаних з вживанням такого продукту (покращання смакоароматичних властивостей, споживчих властивостей, не властивих цьому продукту у його натуральному виді, наприклад додавання до нього вітаміну С або ехінацеї). Ми вважаємо, що під "додатковим звиканням" необхідно розуміти внесення до продукту харчування таких харчових добавок, що призводять до виникнення стану непереборного, часто несвідомого потягу, пов'язаного з необхідністю постійного вживання конкретного продукту.

Забезпечення здійснення прав на безпечні продукти харчування може бути пов'язане і з необхідністю утримання особи від надмірного вживання як їжі взагалі, так і окремих продуктів харчування зокрема. Наприклад, збільшення ваги внаслідок надмірного вживання їжі становить не меншу небезпеку, ніж відсутність достатнього харчування.

Так, якщо питання надмірності вживання продуктів харчування є сферою самостійного вибору повнолітньої та дієздатних особи, то зовсім по-іншому повинно вирішуватись це питання стосовно неповнолітніх та недієздатних осіб.

Батьки, опікуни, піклувальники, що здійснюють нагляд та виховання дітей, позбавлених батьківської опіки, опікуни осіб, визнаних недієздатними, повинні бути зобов'язаними контролювати рівень вживання продуктів харчування своїми дітьми або підопічними. Вони повинні нести цивільно-правову відповідальність за порушення цієї вимоги.

Отже, дитина або особа, визнана недієздатною, може бути обмежена у праві на вибір якості та обсягів споживання харчових продуктів.

Другим з зазначених нами елементів права на безпечність об'єктів споживання є безпечність предметів побуту (засобів побутової хімії, парфумерно-косметичних товарів, меблів, спортивного обладнання, іграшок, одягу, оргтехніки, об'єктів декору приміщень, предметів гігієни). Під безпечністю предметів побуту необхідно розуміти якість таких об'єктів - гарантовану певним строком можливість задовольнити потреби споживача, пов'язані з функціональним призначенням конкретного предмета побуту.

За умови повної поінформованості щодо характеристик безпечності того чи іншого предмета побуту особа має право на вільне вирішення питання щодо можливості вживання у побуті цих предметів. Проте законодавче регулювання цього права не було б повним, якщо не додати таке положення: на предметах побуту з метою забезпечення їх безпеки повинна подаватись (у інструкціях, етикетках, на поверхні) інформація щодо обмежень використання цих предметів окремими категоріями осіб (з урахуванням особливостей віку, стану здоров'я, статі та інших).

Особливості здійснення цього права окремими категоріями осіб полягає у наступному.

Рішення про можливість використання тих чи інших предметів дітьми несуть їх батьки, опікуни, піклувальники та інші особи, на піклуванні яких перебувають неповнолітні або малолітні особи. Батьки зобов'язані здійснювати контроль за вживаними їх дітьми у побуті предметами та речовинами. Цей обов'язок повинен припинятись з моменту досягнення або надання повної цивільної дієздатності.

Право на вживання та використання виключно безпечних та якісних продуктів харчування та предметів побуту мають також військовослужбовці; засуджені особи, що відбувають покарання у вигляді арешту; обмеження волі; позбавлення волі на певний строк; довічного позбавлення волі; тримання військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні; затримані за підозрою у вчиненні злочину, особи, щодо яких застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту; особи, що відбувають адміністративний арешт; особи, що знаходяться у лікувальних, лікувально-профілактичних закладах (в тому числі і на примусовому лікуванні). На жаль, дійсний стан речей щодо забезпечення цих категорій осіб вимагає прискіпливої уваги до себе.

Висновки

Одним із прав, що гарантовані у статті 50 Конституції України, є "право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена".

Спостереження за станом навколишнього природного середовища, рівнем його забруднення законом покладається на суб’єктів державної системи моніторингу навколишнього природного середовища - спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, інші спеціально уповноважені державні органи, а також на підприємства, установи та організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища.

Безпеку харчових продуктів (особисту харчову безпеку) необхідно розуміти як стан не лише відсутності прямої загрози шкідливого впливу на організм людини, а як відсутність загрози ймовірності настання негативних наслідків споживання продуктів харчування, продовольчої сировини та супутніх товарів, як для безпосереднього споживача, так і для його нащадків. Своєю чергою під показниками безпеки продовольчої продукції необхідно розуміти науково обґрунтовані показники вмісту у такій продукції шкідливих та ймовірно шкідливих для здоров'я і життя людини компонентів чи речовин, а також компонентів та речовин, наслідки впливу яких на організм за існуючих умов розвитку науки та технології неможливо визначити як безпечні або спрогнозувати їх з реальною ймовірністю. Як наслідок, небезпечною повинна вважатись продовольча продукція, споживання якої пов'язане з підвищеним або ймовірним ризиком для життя і здоров'я людини, а також продовольча продукція, вплив якої (частин, складових елементів, вмісту) носить невизначений для життя і здоров'я людини (споживача) або його нащадків характер.

Йдеться про необхідність закріплення як складового елементу права на безпечність продуктів харчування презумпції небезпеки продуктів харчування, продовольчої сировини або супутніх товарів, а також відповідно і презумпції недоброякісності зазначених продуктів.

Список використаних джерел

1. Иойрыш А.И., Красовский О.А. Правовые аспекты генной инженерии // Государство и право. -1997. - № 3. - с.113

  1. Краснодемська З. Небезпека генної модифікації // Урядовий кур'єр. – 2003. - 15 травня. - № 87. - с.10
  2. Мелешко И. Пища Франкенштейна //Аргументы и факты в Украине.- 2003. - № 28. - с.17
  3. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України : в 4 т. / А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань; Академия суддів України. - К. : А.С.К., 2004 - Том 1. - 2004. - 927, с.
  4. Основи правознавства: Навчальний посібник /В. П. Пастухов, В. Ф. Пеньківський, Л. М. Подкоритова; За ред. В. П. Пастухова ; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. - К. : Алерта, 2005. - 377 с.
  5. Панченко М. І. Цивільне право України: Навчальний посібник. - К. : Знання , 2005. - 583, с.
  6. Пестициди: 100000 жертв щороку // Урядовий кур'єр. - 2003. - № 109. - с.10.
  7. Пояснювальна записка до проекту Закону України "Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні та практичному використанні генетичного модифікованих організмів" внесеного народними депутатами України О.Задорожнім, К.Ситником // http: // oracle 2. rada. gov.ua / zweb/ webproc
  8. Про вилучення з обігу, переробку і утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції: Закон України від 14 січня 2000 року // Відомості ВРУ. - 2000. - № 12. – с. 95
  9. Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань: Закон України від 14 січня 1998 року // Відомості ВРУ. - 1998. - № 22. - с.115
  10. Про захист прав споживачів: Закон України від 12 травня 1991 року // Відомості ВРУ. - 1991. - № 30. - с.379
  11. Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини: Закон України від 23 грудня 1997 року // Відомості ВРУ. - 1998. - № 19. - с.98
  12. Силенко Л. М. Цивільне право України: навчальний посібник. - К. : Алерта, 2004 - Ч. 1. - 2004. - 327, с.
  13. Харитонов Є. О. Цивільне право України: Підручник / Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. - 2-ге вид. перероб. і доп. - К. : Істина, 2007. - 815 с.
  14. Цивільне право України. Загальна частина: Підручник / Віктор Співак; Ред. І. А. Бірюков, Ю. О. Заіка. - К. : КНТ, 2006. - 477, с.
  15. Цивільне право України: Навчальний посібник / Ю. В. Білоусов, С. В. Лозінська, С. Д. Русу та ін.; За ред. Р. О. Стефанчука ; М-во освіти і науки України. - К.: Прецедент, 2005. - 448 с.
  16. Цивільне право України: підручник: У 2 кн. /За ред.: О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової; М-во освіти і науки України, КНУ ім. Тараса Шевченка. - 2-е вид. доп. і перероб. - К. : Юрінком Інтер, 2004 - Кн.1. - 2004. - 735 с.
  17. Цивільне право України: підручник: У 2 т. / За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького; М-во освіти і науки України. - К. : Юрінком Інтер, 2007 - Т. 1. - 2007. - 477, с.
  18. Цивільне право України: підручник: У 2 т. / За заг. ред. В. І. Борисової, Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького; М-во освіти і науки України. - К. : Юрінком Інтер, 2007 - Т. 2. - 2007. - 549, с.
  19. Цивільний кодекс України: Офіційний текст/ Ред. В. М. Вдовиченко. -К.: Кондор, 2004. -395, с.
  20. Цыганов И. Защита прав потребителей в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1996. - № 4. - с.34
загрузка...
Top