Цивільно - правові засоби захисту честі, гідності та ділової репутації

Вступ

  1. Поняття честі, гідності та ділової репутації.

  2. Захист честі. гідності та ділової репутації у цивільному праві.

  3. Санкції за невиконання судових рішень у справах про захист честі, гідності та ділової репутації.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження

Приступаючи до висвітлення даної теми слід зауважити, що розкриття і характеристика цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації має неабияке значення при вивченні цивільного права.

Зміст цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації становлять правовідносини, в яких морально потерпіла сторона наділяється правом вимагати за судом спростування відомостей, які порочать її честь, гідність та ділову репутацію, а друга сторона, яка такі відомості поширила зобов’язана дати спростування, якщо не доведе, що відомості відповідають дійсності.

У ЦК особистим немайновим благам як об'єкту цивільних прав присвячена ст.201. Згідно з цією статтею до немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством, належать: здоров'я, життя; честь, гідність, ділова репутація; ім'я (найменування); авторство, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші. Більшість із них є такими, що можуть належати лише фізичній особі (здоров'я, життя, свобода творчості), проте деякі блага можуть бути також об'єктом цивільних прав особи юридичної (найменування, ділова репутація). Такий підхід логічно пов'язаний з положеннями ст.ст.26, 94 ЦК, згідно з якими фізична особа може мати усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією і ЦК, а юридична особа — лише ті особисті немайнові права, які можуть їй належати, тобто є такими, що не суперечать сутності юридичної особи.

Мета роботинавести визначення честі, гідності та ділової репутації, що склалося у науці та судовій практиці, аналіз їх основних ознак, характеристику правових властивостей честі, гідності та ділової репутації як об’єктів немайнових прав.

Джерела, які використовувались під час написання роботи – це безпосередньо Закони України, Постанова Пленуму Верховного Суду України.

І. Поняття честі, гідності та ділової репутації.

Захист честі, гідності і ділової репутації - право громадянина та організації вимагати через суд спростування відомостей, які не відповідають дійсності або викладені неправдиво, принижують їхню честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їхнім інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Поширенням неправдивих відомостей визнається опублікування їх в пресі або сповіщення їх в іншій, у тому числі усній, формі невизначеному колу осіб, кільком особам або навіть одній особі. Сповіщення цих відомостей безпосередньо особі, якій вони стосуються, виключає можливість застосування такого способу захисту.

Щоб більше розуміти питання, яке розглядається в даній роботі, наведу поняття честі, гідності та ділової репутації.

Ділова репутація – одне з нематеріальних благ. Представляє собою оцінку професійних якостей конкретної особи. Ділова репутація може бути притаманна кожному громадянину, в тому числі й тому, що займається підприємницькою діяльністю, а також будь-яка юридична особа: комерційна і некомерційна організація, державні і муніципальні підприємства, заклади та ін.

Честь і гідність- це важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій особі громадянина або юридичної особи. Честь-це певна соціальна оцінка громадянина або юридичної особи, яка визначається вчинками, виробничою діяльністю та поглядами конкретної особи в контексті норм суспільного життя. Гідність- це самооцінка особою своїх ділових, моральних та інших соціальних якостей. Існують певні об'єктивні критеріїпривизначенні честі і гідності, які підлягають оцінці на предметипорушення чи не порушення.

Ділова репутація- суспільна категорія, дуже близька до честі і гідності. Вперше термін "ділова репутація" був введений в Основах цивільного законодавства" колишнього Радянського Союзу в1991 p. Введення цього терміна було пов'язане із введенням норм щодо запобігання недобросовісної конкуренції та реклами в підприємництві. Як і честь та гідність, ділова репутація базується на певній суспільній оцінці фактичних ділових якостей виробників (фізичних або юридичних осіб).

Група особистих немайнових прав не має чітко визначеного цивільно-правового регулювання. Подібне становище можна пояснити тим, що деякий час панівною була думка, згідно якої захист особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, покладався на кримінальне й адміністративне право.

Саме через це в ЦКУРСР1922р. небуло статей, які б захищали честь, гідність, ділову репутацію громадян. Вважалося, що за поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу, а також за навмисне приниження честі й гідності особи винний може бути притягнений до кримінальної відповідальності. Притягнення ж порушника до такої відповідальності повинно було принести моральну реабілітацію потерпілому, і таким чином, його честь і гідність вважалися захищеними. Проте така позиція навіть у чисто формальному плані не є досконалою. Як бути, наприклад, у тому разі, коли наклеп розповсюджувався кимось ненавмисно? Адже такого розповсюджувача не можна притягнути до кримінальної відповідальності, а честь і гідність потерпілого була приниженою. Таким чином, порушені права потерпілого лишалися незахищеними.

Враховуючи незахищеність особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб в цивільному праві, укладачіЦКУкраїни1963p.включили до нього кількастатей, які повинні були виправити таке становище. Було наголошено, що особисті немайнові відносини можуть регулюватисяЦКУкраїни (ст.1).Ст.7ЦКУкраїни передбачала захист честі і гідності громадян або організацій, а ст.511 мала на меті захистити інтереси громадянина, зображеного в творі образотворчого мистецтва. В1993р. ЦКУкраїни був доповнений ст.440, яка передбачає можливість відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Як бачимо, деякі зрушення, спрямовані на поліпшення цивільно-правового захисту особистих немайнових, не пов'язаних із майновими, прав відбулися, проте їх виявилося явно недостатньо.

Особисті немайнові блага поділяються на три групи:

- особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особи (право на ім'я);

— особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення особистої недоторканності фізичної особи (право на життя, право на здоров'я, право на захист особистого зображення, захист честі і гідності);

- особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення недоторканності особистого життя громадян (право на недоторканність житла, особистої документації, на таємницю особистого життя тощо).

Захист честі, гідності та ділової репутації у цивільному праві.

З часу введення в дію ст. ст. 7, 440 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції Закону України від 6 травня 1993 р. — далі ЦК) в судовій практиці збільшилась кількість справ за позовами фізичних та юридичних осіб про захист честі, гідності та ділової репутації до засобів масової інформації. Про це свідчить аналіз статистичних даних по судах загальної юрисдикції по Одеській області і в цілому по Україні.

Як зазначається в Узагальненні судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України судової практики в справах за позовами до засобів масової інформації про захист честі, гідності та ділової репутації і компенсацію моральної шкоди найбільше таких позовів в 1997 р. надійшло і розглянуто Київським міським, Львівським, Рівненським, Полтавським, Чернігівським обласними судами, Верховним судом Автономної Республіки Крим. Незначна кількість зазначених позовів розглядалася судами Сумської, Чернівецької, Тернопільської та інших областей.

Право людини на захист від посягань на честь і репутацію, право на повагу до особистого і сімейного життя закріплено у таких відомих актах про права людини як Загальна декларація прав людини, Європейська Конвенція з прав людини та інших актах. Згідно зі ст. 12 Загальної декларації прав людини ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань. Ст. 8 Європейської Конвенції з прав людини передбачається, що кожна людина має право на повагу до п особистого і сімейного життя, житла і таємниці листування. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

Норми національного законодавства в цій галузі повністю відповідають міжнародно-правовим стандартам. Правовими підставами розгляду та вирішення позовів до засобів масової інформації про захист честі, гідності та ділової репутації і компенсацію моральної шкоди є Конституція України, Цивільний кодекс Української РСР, Закони України "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", а відповідні роз'яснення з зазначених питань містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України N 4 від 31 березня 1995 р., "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди"та N 7 від 28 березня 1990 р. "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" зі змінами від 4 червня 1993 p., 31 березня 1995 p., 25 грудня 1996 р. та 3 грудня 1997 р.

Згідно зі ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Конституцією України кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Загальною правовою нормою, яка визначає правовідносини щодо захисту честі, гідності та ділової репутації і пов'язану з цим компенсацію матеріальної і моральної шкоди, є ст. 7 ЦК.

Відповідно до ст. 23 Закону України "Про інформацію" інформація про особу — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.

Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень.

Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраної про неї. Інформація про особу охороняється Законом. Ст. 47 Закону України "Про інформацію" передбачена відповідальність за використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов'язків.

Ці вимоги Закону не були враховані, наприклад, судом при розгляді позову Б. до Іллічівського морського торгового порту, редакції газети "Іллічівець" про захист честі, гідності і ділової репутації, відшкодування моральної шкоди. Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначив, що 2 листопада 1996 р. газета "Іллічівець", яка є структурним підрозділом Іллічівського морського торгового порту, під рубрикою "Хто є хто" надрукувала інформацію відділу кадрів порту про дані його особистого життя. У статті зазначені адреса, дата, місце народження, національність, які згідно зі ст. 23 Закону України "Про інформацію" е основними даними про особу і охороняються законом. Публікація основних даних про особу без її згоди заборонена. В цій статті також зазначено про зміну прізвища. Крім того, йому були приписані дії, які він не скоював. Посилаючись на те, що інформацію про особисте життя надрукували без згоди позивача, крім того, йому приписали дії, які мають закінчений склад злочину, що порочить його честь, гідність і ділову репутацію, позивач просив суд задовольнити його позов, а також відшкодувати моральну шкоду в сумі 15 тис. гривень. Представники порту та редакції газети "Іллічівець" в судовому засіданні позов визнали частково і пояснили, що публікація надрукована без згоди позивача, моральна шкода складає біля 200 гривень і погодились вибачитись перед позивачем.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що факти зміни позивачем прізвища, скоєння злочину відповідають дійсності. Тому, на погляд суду, правдива інформація про громадянина не порушує його прав і законних інтересів. Це відповідає ст. 32 Конституції України, яка гарантує судовий захист права спростувати недостовірну інформацію та права на відшкодування моральної шкоди, завданої цією інформацією. Тому суд визнав безпідставними докази позивача про публікацію даних про нього без його згоди, оскільки вони правдиві й не спричиняють моральної шкоди. Судова колегія погодилась з висновками суду, зазначивши в ухвалі, що згідно з Законом особа має право вимагати спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво. Оскільки відомості, викладені в публікації за підписом "відділ кадрів", відповідають дійсності, судова колегія визнала за необхідне залишити рішення суду без змін. У порядку нагляду постановлені судом рішення не переглядались.

Погодитися з такими висновками суду неможливо, так як вони не відповідають вимогам ст. 32 Конституції України, ст. 7 ЦК, ст. ст. 23, 47 Закону України "Про інформацію". В позовній заяві позивач посилався як на публікацію даних, які відповідають дійсності, але поширені без його згоди, так і даних, які не відповідають дійсності і порочать його честь, гідність і ділову репутацію як заступника голови незалежної профспілки. Однак суд не розмежував вимоги про захист честі, гідності і ділової репутації, пов'язані з поширенням інформації, з іншими порушеннями прав громадян і юридичних осіб в сфері інформаційної діяльності та не враховуючи це вирішив спір по суті.

У відповідності з п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 p. N7 (з наступними змінами) якщо позов пред'явлено про спростування відомостей, опублікованих в пресі або поширених іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), як відповідачі притягаються автор та відповідний орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації). При публікації або іншому поширенні відомостей без позначення автора орган масової інформації за вимогою суду зобов'язаний назвати особу, яка надала відомості, про спростування котрих пред'явлено позов. Встановивши, що автор використав у публікації відомості, одержані з офіційного джерела, суд має обговорити питання про притягнення до участі у справі як відповідача організацію або службову особу, які надали оспорюванні позивачем відомості. При опублікуванні вказаних відомостей без зазначення автора (наприклад, в редакційній статті) відповідачем у справі має бути орган, що здійснив випуск масової інформації.

В окремих випадках суди, які вирішували позови про захист честі, гідності і ділової репутації, притягували до відповідальності по стягненню моральної шкоди лише редакцію газети. Не звернули увагу на те, що інформація, яка міститься у статті, подана офіційними джерелами, не притягували до участі в справах посадову особу, агентство, прес-центр, які подали інформацію, що оспорюється позивачем.

Так, при розгляді справи Малиновським районним судом м. Одеси за позовом виконкому Одеської обласної ради до редакції газети "Чорноморські новини" про захист честі, гідності і ділової репутації та стягнення моральної шкодисуд не дав оцінку повідомленню прес-служби облвиконкому, яке згідно зі ст. 21 Закона України "Про інформацію" е офіційною інформацією та не обсудив питання про притягнення до участі у справі представника прес-служби облвиконкому і не визначив його процесуальний стан у справі.

Згідно зі ст. 203 Цивільно-процесуального кодексу України (далі: ЦПК) у формі рішення виносяться ті постанови суду першої інстанції, якими справа вирішується по суті. Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення висновків з питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті. Тому в ній неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог в самостійне провадження або про закриття провадження по них, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал (ст. 232 ЦПК), які виносяться у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлюватися одночасно з рішенням (п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України N 4 від 29 грудня 1976 р. "Про судове рішення" із змінами, внесеними постановами Пленуму від 24 квітня 1981 р. та від 25 грудня 1992 р.).

Ці вимоги процесуального закону судами часто не виконуються і в резолютивну частину рішення включаються висновки, не пов'язані з вирішенням спору по суті. Так, вирішив спір між М. і Миколаєвською районною газетою "Миколаївський вісник" та І. по суті, Миколаївський районний суд в резолютивній частині рішення вказав, що суд прийняв відмову позивача від позову до І. в частині стягнення моральної шкоди і припинив провадження по справі в цій частині. Судова колегія погодилась з такими висновками суду і не звернула уваги на необхідність винесення ухвали з цього питання згідно зі ст. 232 ЦПК.

Резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, Ідо випливають з встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені в ст. ст. 202-203 ЦПК (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. "Про судове рішення").

При задоволенні позову суд повинен в резолютивній частині рішення зазначити, які саме відомості визнано такими, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність позивача, вказати на спосіб спростування й визначити строк, протягом якого воно має бути здійснене. В необхідних випадках суд може викласти текст спростування відомостей (п. 8 постанови Пленуму від 28 вересня 1990 р. зі змінами та доповненнями).

Визнаючи публікацію в газеті "Новини Южного" від 20 липня 1996 р. під заголовком "Хто і як голосував за Конституцію" такою, що порочить честь і гідність газети "Одесские известия" і її головного редактора, суд в резолютивній частині не зазначив, які відомості визнано такими, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність позивача, не вказав на спосіб спростування і не визначив строк, протягом якого воно має бути здійснене. Не можна погодитись з вказівкою суду в резолютивній частині про те, щоб зобов'язати редакцію газети "Новини Южного" опублікувати спростування, викладене в листі головного редактора. В цьому листі містяться емоційні вирази, які не мають відношення до предмету доказування по справі. Суду слід було викласти текст спростування в резолютивній частині рішення, не посилаючись на лист позивача, адресований редакції газети, згідно з п. 8 постанови Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. зі змінами та доповненнями.

Визначаючи спосіб спростування відомостей, суд відповідно до ст. 37 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" та іншого законодавства може зобов'язати редакцію (видавництво) опублікувати спростування в спеціальній рубриці або на тій самій полосі і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення: в газеті — не пізніше місяця з дня набрання рішення чинності, в інших періодичних виданнях — у черговому підготовлюваному випуску.

При спростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд може зажадати від органу масової інформації, щоб резолютивна частина рішення була зачитана диктором в тій самій програмі або циклі передач і в той самий час не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили. Вільне редагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до нього, які за змістом є оспорюванням рішення, недопустимі (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990р. зі змінами та доповненнями).

Прикладом вільного редагування "Одеським вісником" тексту ухвали суду з коментарем до неї є справа за позовом Г. до газети "Одеський вісник" про захист честі, гідності й ділової репутації та стягнення моральної шкоди з редакції газети в розмірі 40000 гривень і з автора статті — 10000 гривень (справа N 2-1448/97, Жовтневий районний суд м. Одеси), що є неприпустимим і суперечить ст. 203 ЦПК та ст. 37 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", відповідно до яких резолютивна частина рішення повинна бути викладена в такому вигляді, як вона міститься у судовому рішенні.

Відповідно до ст. 179 ЦПК в ухвалі про затвердження мирової угоди повинні бути зазначені умови затверджуваної судом мирової угоди сторін. Заява про мирову угоду подається в письмовій формі або робиться усно в судовому засіданні. В останньому випадку її зміст заноситься до протоколу судового рішення. Цей підпис сторони засвідчують своїми підписами. Одночасно з затвердженням мирової угоди суд своєю ухвалою припиняє провадження по справі. В ухвалі повинні бути зазначені умови затверджуваної судом мирової угоди сторін і відповідно до ст. 78 ЦПК вирішені питання про розподіл між сторонами судових витрат. Порушення цих вимог є підставою для скасування ухвали про закриття провадження по справі. Мирові угоди, які остаточно не вирішують спору або можуть призвести до виникнення нового, не підлягають затвердженню.

Як видно з тексту мирової угоди (ухвала Одеського обласного суду від 21 березня 1997 p.), вона містить загальні фрази, не вирішує спору по суті заявленого позову. Зобов'язуючи сторони: позивача — не давати інформації в друковані засоби масової інформації про діяльність відповідача без його згоди, а відповідача — не друкувати компрометуючі матеріали про діяльність позивача без погодження з його керівництвом, суд всупереч ч. IVст. 103 ЦПК не перевірив, чи не суперечать закону такі умови і чи не порушують вони прав та інтересів сторін, що охороняються законом. Більш того, ця мирова угода є такою, яку неможливо виконати, і не виключена можливість подання нового позову. В порушення ст. 179 ЦПК в ухвалі суду не зазначені умови затвердженої судом мирової угоди.

Відповідно до п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. з наступними змінами судам необхідно враховувати, що згідно з ч. IIст. 124 Конституції України вимоги громадян або організацій про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь і гідність особи, розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації про спростування зазначених відомостей.

Тому судова колегія вірно виключила з мотивувальної частини рішення висновок суду про необхідність попереднього звернення позивача до редакції газети "Слово", зазначивши це в резолютивній частині ухвали від 25 листопада 1997 р. (справа N 2-530/97 за позовом С. до редакції газети "Слово", Б., рішення від 2.10.97 р., Суворовський районний суд м. Одеси).

Дії по спростуванню відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь, гідність і ділову репутацію, є незамінними. Замінити їх аналогічними діями інших осіб неможливо. Виконати їх може лише відповідач. Тому відповідно до ч. IIст, 207 ЦПК суд встановлює в рішенні строк, протягом якого рішення повинно бути виконане. Якщо відповідач у встановлений судом строк не виконає зазначені в рішенні належні дії, то за вимогою позивача суд видає виконавчий лист і вживає заходів до виконання рішення. При невиконанні або неналежному виконанні у встановлений строк рішення про спростуванню таких відомостей суд може накласти на порушника штраф у порядку і розмірі, передбачених ст. 417 ЦПК. Штраф стягується на користь держави. Сплата штрафу не звільняє порушника від обов'язку виконати рішення суду (п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. з наступними змінами). Постановлені судом рішення (більша частина), які зобов'язують органи засобів масової інформації спростувати відомості, що порочать честь і гідність позивачів, ці органи не виконали. Заходи, передбачені ст. 417 ЦПК, судами не вживались.

Відповідно до роз'яснень, що дав Пленум Верховного Суду в п. 9 постанови від 31 березня 1995р. N 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" у випадках, передбачених як ст. 440 ЦК, так і іншими законодавчими актами, розмір її відшкодування визначає суд в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, посади, часу і зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, наміру, з яким діяв заподіювач шкоди тощо).

Якщо законодавством встановлені межі відшкодування моральної шкоди, суд визначає її розмір з урахуванням цих меж. У інших випадках певних меж немає, але суд до визначення їх має підходити зважено.

У будь-якому випадку суд повинен навести в рішенні мотиви, чому він дійшов висновку про заподіяння моральної (немайнової) шкоди та розмір її відшкодування або про відсутність такої шкоди.

З урахуванням викладеного, не можна визнати достатньо обґрунтованим висновок суду про стягнення з редакції газети "Миколаєвський вісник" на користь М. 1000 гр. (Миколаєвський райсуд). Суд в рішенні зазначив, "що такий розмір стягнення моральної шкоди відповідає суті позову і характеру дій особи, яка завдала моральної шкоди" (справа за позовом М. до редакції газети "Миколаївський вісник", І., Миколаєвський районний суд, рішення від 12 лютого 1997 p.). Heможна погодитись і з такими мотивами касаційної інстанції: "В частині відшкодування суми моральної шкоди судова колегія вважає за необхідне зменшити цю суму до 500 грн., оскільки позивач просив стягнути 1000 гр. з редакції і автора порівну. Позивач, відмовившись від стягнення 500 гр. з автора статті, повинен одержати 500 гр. з редакції в межах заявленого позову".

В інших випадках суд, враховуючи майновий стан і невеликий тираж газети, з якої стягнута моральна шкода, не враховував ступінь зниження престижу і ділової репутації позивача (справа за позовом редакції газети "Одесские известия" і В. до редакції газети "Новини Южного", рішення від 7 лютого 1997 p.).

Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 вересня 1990р. в п. 22.1 роз'яснив судам, що згідно з п. 10 ст. 65 ЦПК ціна позову, який складається з кількох самостійних вимог, визначається загальною сумою цих вимог, за винятком вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Тому вимоги про відшкодування моральної шкоди, заявлені у справі за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації, а також вимоги, заявлені самостійно, оплачуються державним митом за ставками, встановленими для позовів немайнового характеру.

Однак суди ці вимоги Закону не завжди виконують, не завжди правильно визначають ціну позову в справах даної категорії. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21 січня 1993 р. (з наступними змінами і доповненнями) вимоги про захист честі, гідності та ділової репутації підлягають оплаті в розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. А вимоги про відшкодування моральної шкоди, які заявлені одночасно з вимогами про захист честі, гідності та ділової репутації, підлягають оплаті в розмірі 0,05 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Згідно зі ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Статтею 9 ЦПК встановлено, що судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості.

Всі вивчені справи розглянуті російською мовою, лише по двох справах ухвали касаційної інстанції викладені українською мовою.

Практика свідчить, що справи зазначеної категорії перебували в провадженні районних судів тривалий час, внаслідок чого окремі позови втратили актуальність, і сторони втратили до них інтерес. Тому рішення по більшості справ залишаються невиконаними.

Вважаємо, Ідо застосування норм діючого законодавства про захист честі, гідності та ділової репутації фізичних або юридичних осіб у випадках розповсюдження інформації про особисте і сімейне життя, яка відповідає дійсності, без їх згоди, а також відомостей, які порочать їх честь, гідність та ділову репутацію, аналіз помилок при розгляді судами справ цієї категорії, привернуть увагу не лише практичних працівників, а й теоретиків з метою удосконалення законодавства у цій області та більш ефективного захисту прав та свобод людини і громадянина, проголошуваних як в міжнародно-правових актах, так і в нормах національного законодавства.

Санкції за невиконання судових рішень у справах про захист честі, гідності та ділової репутації.

Важливою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина, закріплених Конституцією України, є судовий захист від протиправних посягань на його честь та гідність.

В цілому вірно вирішуючи справи, порушені у відповідності зі ст.7 ЦК, а також про наклеп і образу, суди разом з тим ще допускають порушення законодавства, що регулює захист честі і гідності громадян та організацій. Мають місце випадки безпідставної відмови у порушенні кримінальних справ про зазначені злочини. При судовому розгляді справ не завжди повно з'ясовуються обставини поширення відомостей або вигадок і чи відповідають вони дійсності та ганьблять особу.

Деякі суди не мотивують відповідно до вимог закону вироків і рішень, при задоволенні позовів не визначають спосіб і строк спростування відомостей, що порочать позивача. Все це призводить до прийняття помилкових судових рішень.

Недостатня увага приділяється виконанню судових рішень, виявленню та усуненню причин і умов, що сприяли вчиненню даних правопорушень. Непоодинокі факти тяганини у розгляді скарг і справ.

Тому потрібно приділяти більше уваги судів на необхідність точного й неухильного застосування ст.7 ЦК та кримінального законодавства про відповідальність за наклеп і образу, що є важливою умовою здійснення захисту честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій. Судам необхідно вжити заходів до поліпшення розгляду справ і скарг про дані правопорушення, усунути недоліки, що мають місце в цій роботі.

Оскільки вибір способу захисту честі і гідності належить громадянинові, суддя, приймаючи заяву або скаргу, зобов'язаний з'ясувати, чи просить заявник спростувати поширені відомості у порядку цивільного судочинства, чи вимоги його полягають в притягненні особи до кримінальної відповідальності за наклеп або образу. В необхідних випадках суддя повинен роз'яснити заявникові порядок судового захисту честі і гідності.

При розгляді цивільних справ, порушених у порядку ст.7 ЦК, суди повинні з'ясувати, чи поширені відомості, про спростування яких пред'явлений позов, порочать вони честь, гідність або ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності.

Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному числу осіб або хоча б одній людині.

Поширенням відомостей також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, лозунгів, інших творів, а так само розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою ганьблять честь, гідність або ділову репутацію громадянина або організації.

Проте повідомлення таких відомостей лише особі, якої вони стосуються, не може визнаватись їх поширенням.

До відомостей, що ганьблять особу, слід відносити ті з них, які принижують честь, гідність і ділову репутацію громадянина або організації в громадській думці чи думці окремих громадян з точки зору додержання законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі.

У порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.

Роз'яснити судам, що згідно з п.1 ч.1 ст.5 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) позов про спростування відомостей, що порочать честь і гідність, може бути пред'явлено особою, про яку поширені такі відомості, а так само близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать. Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича, який помер.

Відповідно до положень ч.4 ст.32 Конституції України та п.3 ч.1 ст.5 ЦПК кожен має право вимагати в судовому порядку спростування недостовірної інформації, що порочить честь і гідність членів його сім'ї.

Позов про спростування відомостей, які порочать честь і гідність неповнолітнього або особи, визнаної недієздатною, може бути пред'явлено законним представником, який не є членом їх сім'ї (батьками, усиновителями, опікунами, піклувальниками), а також прокурором у порядку ст.118 ЦПК.

У випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

Відповідачем у справі про захист честі і гідності може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що порочать позивача.

Якщо позов пред'явлено про спростування відомостей, опублікованих в пресі або поширених іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), як відповідачі притягаються автор та відповідний орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації). При публікації або іншому поширенні відомостей без позначення автораорган масової інформації за вимогою суду зобов'язаний назватиособу, яка надала відомості, про спростування котрих пред'явленопозов.

Встановивши, що автор використав у публікації відомості, одержані з офіційного джерела, суд має обговорити питання про притягнення до участі в справі як відповідача організацію або службову особу, які надали оспорюванні позивачем відомості.

При опублікуванні вказаних відомостей без зазначення автора (наприклад, в редакційній статті) відповідачем у справі має бути орган, що здійснив випуск масової інформації.

У позовах про спростування відомостей, викладених у характеристиках, довідках та інших документах, відповідачами визнаються особи, які їх підписали, та підприємства, установи, організації, від імені котрих видано документ.

Судам необхідно враховувати, що згідно з ч.2 ст.124 Конституції України вимоги громадян або організацій про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь і гідність особи, розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації про спростування зазначених відомостей.

Роз'яснити, що при задоволенні позову суд повинен в резолютивній частині рішення зазначити, які саме відомості визнано такими, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність позивача, вказати на спосіб спростування й визначити строк, на протязі якого воно має бути здійснене. В необхідних випадках суд може викласти текст спростування відомостей.

За загальним правилом відомості, що порочать особу, повинні спростовуватись у спосіб найбільш близький до способу їх поширення (шляхом публікації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, зборах трудового колективу, заміни документу та ін.).

Визначаючи спосіб спростування відомостей, суд відповідно до ст.37 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні та іншого законодавства може зобов'язати редакцію (видавництво) опублікувати спростування в спеціальній рубриці або на тій самій полосі і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення: в газеті - не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили, в інших періодичних виданнях - у черговому підготовлюваному випуску.

При спростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд може зажадати від органу масової інформації, щоб резолютивна частина рішення була зачитана диктором в тій самій програмі або циклі передач і в той самий час - не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили. Вільне редагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до нього, які за змістом є оспорюванням рішення, недопустимі.

Суди повинні мати на увазі, що виправдання підсудного в кримінальній справі про наклеп за відсутністю в його діях складу злочину не є перешкодою для потерпілого пред'явити позов у порядку, передбаченому ст.7 ЦК, оскільки вимоги про спростування відомостей, що ганьблять його честь і гідність, підлягають задоволенню і в разі їх помилковості.

Разом з тим виправдання підсудного за відсутністю події злочину або поширення відомостей, що відповідають дійсності, не надає потерпілому права вимагати спростування відомостей у порядку цивільного судочинства в зв'язку з тим, що у вироку дано оцінку зазначеним обставинам.

Під наклепом, передбаченим ст.125 КК, слід розуміти повідомлення винним невизначеній кількості осіб або хоча б одній людині завідомо неправдивих вигадок про начебто вчинений потерпілим протиправний чи аморальний вчинок або інших відомостей, що ганьблять потерпілого. Завідомою неправдивістю визнається очевидний для винного факт невідповідності відомостей дійсності.

Не є наклепом поширення дійсних відомостей, хоча вони і ганьблять потерпілого, а так само поширення відомостей внаслідок сумлінної помилки особи в їх достовірності (наприклад, при одержанні з офіційних джерел). Не визнається наклепом і повідомлення неправдивих відомостей тільки потерпілому. В такому разі винний може нести відповідальність за образу при наявності ознак цього злочину.

На відміну від наклепу при образі винний принижує честь і гідність потерпілого шляхом висловлювання нецензурних чи брутальних слів, вчиненням непристойних або насильницьких дій (жесту та ін.), або дає непристойну оцінку особистим якостям чи поведінці потерпілого в формі, яка різко суперечить прийнятому спілкуванню між людьми.

Одночасне поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять потерпілого, та приниження його людської гідності непристойними висловлюваннями чи діями утворює сукупність злочинів і має кваліфікуватися за статтями 125 і 126 КК.

Судам слід відмежовувати наклеп від завідомо неправдивого доносу (ст.177 КК ), при якому дії винного полягають у повідомленні суду, прокурору, слідчому або органу дізнання завідомо неправдивих відомостей про начебто вчинений або підготовлюваний злочин з метою незаконного притягнення громадянина до кримінальної відповідальності.

Суди не повинні допускати безпідставної відмови в порушенні кримінальних справ за наявності достатніх даних, що вказують на ознаки наклепу або образи в діях особи, на яку подано скаргу, а так само порушення справ при відсутності законних підстав.

За ознаками ч.2 чи ч.3 ст.125 КК суддя або суд мають право порушити кримінальну справу і без скарги потерпілого. Порушену справу за ч.2 чи ч.3, а відносно неповнолітнього - і за ч.1 цієї статті, а також щодо неповнолітнього за ст.126 цього Кодексу, слід надіслати прокурору для проведення попереднього слідства.

При вирішенні питання про порушення чи відмову в порушенні справи за ст.125 КК суддя або суд не можуть наперед оцінювати докази і відмовляти в порушенні справи за мотивами того, що поширені відомості відповідають дійсності або не ганьблять потерпілого, або є наслідком помилки особи в їх достовірності, оскільки таку оцінку може зробити суд тільки після дослідження доказів у судовому засіданні.

До порушення кримінальної справи суддя або суд згідно з ч.2 ст.95 КПК зобов'язані попередити скаржника про відповідальність за неправдивий донос та взяти у нього відповідну підписку.

Виходячи з положення ст.124 Конституції України про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, матеріали кримінальної справи про злочин, передбачений ст.125 або 126 КК, не можуть бути передані судом на розгляд товариського суду в порядку, передбаченому ст.51 КК та ст.8 КПК.

Вирішуючи питання про вид та міру покарання особі, визнаній винною у наклепі або образі, суди повинні дотримуватись вимог ст.39 КК та постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. N 22 "Про практику призначення судами кримінального покарання".

При прийнятті заяв у цивільних справах про захист честі і гідності судам слід більше уваги звертати на їх відповідність вимогам ст.137 ЦПК. Така заява має, зокрема, містити в собі дані про те, які саме відомості, що порочать особу, поширені відповідачем, з зазначенням часу, способу й осіб, яким такі відомості повідомлені, посилання на докази, що стверджують зазначені обставини, а також прохання про спростування відомостей.

Позовна заява оплачується державним митом у встановленому ст.64 ЦПК розмірі. Невиконання зазначених вимог тягне наслідки, передбачені ст.139 цього Кодексу.

Відповідно до ст.7 ЦК відповідач повинен довести, що поширені ним відомості відповідають дійсності. На позивача покладається обов'язок довести лише факт поширення відомостей, які його ганьблять, особою, до якої пред'явлений позов. Проте, позивач має право подати докази невідповідності дійсності таких відомостей.

У справах про злочини, передбачені ч.1 ст.125 та ст.126 КК , потерпілому належить право підтримувати обвинувачення та подавати необхідні докази. У скарзі на ім'я суду потерпілий повинен викласти прохання про порушення справи щодо конкретної особи, вказати час, місце і спосіб поширення за відомо неправдивих вигадок або нанесення образи, навести докази, що підтверджують вчинення злочину.

При підготовці цивільної чи кримінальної справи до судового розгляду суддям необхідно ширше використовувати можливості сторін, потерпілого, підсудного у зібранні й поданні необхідних для розгляду справи доказів. При недостатності доказів суд може вимагати від цих осіб подати додаткові докази або витребувати їх за клопотанням останніх (ст.30 ЦПК) або власною ініціативою (ст.66 КПК).

До вирішення питання про порушення кримінальної справи про наклеп або образу суддя у відповідності зі ст.27 КПК повинен роз'яснити потерпілому його право на примирення з особою, на яку подано скаргу. В разі, коли примирення досягнуто, суддя має винести постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, а суд (чи суддя одноособово) - винести ухвалу (постанову) про закриття справи за п.6 ст.6 КПК. Проте, слід мати на увазі, що не може бути закрита за примиренням потерпілого з обвинуваченим справа про наклеп або образу, порушена прокурором, а також у випадках, передбачених частинами 4 і 5 ст.27 КПК.

Судам слід мати на увазі, що в одному провадженні в цивільній справі про спростування відомостей, які ганьблять честь і гідність громадянина або організації, а так само у кримінальній справі по обвинуваченню у наклепі або образі можуть розглядатися вимоги позивача (потерпілого) про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої вказаними неправомірними діями. Суд вирішує такі вимоги відповідно до статей 440 і 441 ЦК, виходячи з принципу відшкодування винним шкоди у повному обсязі.

Звернути увагу судів, що відповідно до ст.7 ЦК щодо вимог про спростування відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію, та про відшкодування моральної шкоди встановлено строк позовної давності в один рік, який в разі його пропуску з поважних причин може бути поновлено судом.

Судам необхідно враховувати, що згідно з п.10 ст.65 ЦПК ціна позову, який складається з кількох самостійних вимог, визначається загальною сумою цих вимог, за винятком вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Тому вимоги про відшкодування моральної шкоди, заявлені у справі за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації, а також вимоги, заявлені самостійно, оплачуються державним митом за ставками, встановленими для позовів немайнового характеру.

Судам слід використовувати широкі можливості, що надає розгляд справ про захист честі і гідності в підвищенні культури спілкування між людьми, глибше з'ясовувати причини поширення неправдивих вигадок та приниження людської гідності образою, реагувати окремими ухвалами (постановами) на непристойну поведінку громадян, а також на умови, що викликали між ними конфлікт.

Вказати судам на необхідність своєчасного і повного виконання рішень та вироків. Не можна вважати рішення виконаним, якщо засіб масової інформації, зобов'язаний спростувати відомості, шляхом поміщення коментарю оспорює судове рішення, яке набрало законної сили.

Якщо відомості, які порочать особу, не будуть спростовані відповідачем, то за вимогою позивача суд видає виконавчий лист і вживає заходів до виконання рішення. При невиконанні або неналежному виконанні у встановлений строк рішення про спростування таких відомостей суд може накласти на порушника штраф у порядку і розмірі, передбачених ст.417 ЦП. Штраф стягується в доход держави. Сплата штрафу не звільняє порушника від обов'язку виконати передбачену судовим рішенням дію.

Судовим колегіям Верховного Суду України, іншим судам касаційної та наглядної інстанцій при розгляді зазначених справ у касаційному та наглядному порядку необхідно своєчасно виправляти помилки судів першої інстанції, систематично аналізуватипричини скасування та зміни рішень і вироків, узагальнювати судову практику, використовуючи одержані дані для усунення недоліків у застосуванні законодавства й запобіганні фактам посягань на честь.

Висновки

Засобом захисту честі і гідності та ділової репутації є спростування відомостей, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію людини або організації.

У ЦК особистим немайновим благам як об'єкту цивільних прав присвячена ст.201. Згідно з цією статтею до немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством, належать: здоров'я, життя; честь, гідність, ділова репутація; ім'я (найменування); авторство, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші. Більшість із них є такими, що можуть належати лише фізичній особі (здоров'я, життя, свобода творчості), проте деякі блага можуть бути також об'єктом цивільних прав особи юридичної (найменування, ділова репутація)

За загальним правилом, відомості, що порочать особу, мають спростовуватись у спосіб, найбільш близький до способу їх поширення (шляхом публікацій у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, зборах трудового колективу, заміни документа та ін.).

Розгляд справ про захист честі і гідності надає широкі можливості в підвищенні культури спілкування між людьми, дає змогу глибше з’ясовувати причини поширення неправдивих вигадок та приниження людської гідності.

Список використаної літератури

  1. Аналіз причин перегляду судових рішень у цивільних справах за 1997 рік//Матеріали узагальнень судової практики Одеського обласного суду. –Наряд№ 1-12/1998.
  2. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1998. — № 7. —С. 208-214.
  3. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1998. — №7. —С. 215-220.
  4. Бюлетень Центру інформації та документації Ради Європи в Україні. —1996. - № 2. - С.6.
  5. Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 48. — Cт. 650.
  6. Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 1. - Cт. 1.
  7. Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 10. - Cm. 43.
  8. Відомості Верховної Ради України. -1993. - № 24. - Cт. 259.
  9. Відомості Верховної Ради України. - 1996. — № 30. — Cт. 141.
  10. Голос України. — 1993. - 12 лют.
  11. Збірник постанов Верховного Суду України (1963 — 1995 pp.). — К., 1995. — С. 62.
  12. Людина. Право. Держава: Збірник правових актів. — Харків, 1996. — С. 8.
  13. Большой юридический словарь: Авт.сост. В.Н.Додонов, В.Д.Ермаков, М.А.Крылова и др.. -М.: ИНФРА-М, 1997. -789 с.
  14. Бірюков, Іван Андрійович. Цивільне право України : Загальна частина: Посібник для юрид. спец. вузів/ Іван Бірюков, Юрій Заїка, Віктор Співак. -К.: Наук. думка, 2000. -304 с.. -Корот. слов. цивільно-правових терм.: с.288-300
  15. Харитонов, Євген Олегович Цивільне право України : Підручник/ Євген Харитонов, Ніна Саніахметова,. -К.: Істина, 2003. -773 с.
  16. Цивільне право України/ За ред.: О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової; -К. : Юрінком Інтер. -2004 -Кн.1. -2004. -735 с.
  17. Энциклопедический юридический словарь.-2-е изд.. -М.: ИНФРА-М, 1999. -367,[1] с..
  18. Цивільне право:У 2 кн./ За ред.: О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової; КНУ ім. Т.Шевченка. -К. : Юрінком Інтер. -2001-Кн.1. -2001. -861 с.

загрузка...
Top