Цивільно-правова відповідальність: форми та особливості застосування

Вступ.

1.... Поняття та значення цивільно-правової відповідальності

2. Особливості цивільно-правової відповідальності

3. Підстави цивільно-правової відповідальності

4. Притримання - вид забезпечення виконання зобов’язання.

Висновки.

Вступ

Згідно з положеннями Цивільного кодексу України, цивільно-правова відповідальність - це санкції, що застосовуються до правопорушника у вигляді накладення на нього додаткових цивільно-правових обов'язків або позбавлення належного йому цивільного права. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

Відповідальність може наставати у таких формах: відшкодування збитків, сплата неустойки, втрата завдатку, конфіскація майна, компенсація моральної (немайнової) шкоди і т. ін.

За підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлена відповідальність, вона поділяється на договірну і недоговірну. Договірна відповідальність настає у вигляді санкцій за порушення договору (коли боржник вчасно не передає речі, не виконує роботу або виконує її неналежним чином, то він повинен відшкодувати кредиторові збитки, заподіяні таким невиконанням). На відміну від договірної недоговірна відповідальність має місце, коли відповідна санкція застосовується до правопорушника, який не перебуває у договірних відносинах з потерпілим (у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я юридична чи фізична особа, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, виплатити одноразову допомогу і т. ін.).

Ефективність цивільно-правової відповідальності залежить передусім від її застосування, реалізації до конкретних осіб, винних у скоєнні цивільного правопорушення.

Мета: розкрити особливості та форми цивільно-правової відповідальності.

Завдання роботи:

  • розкрити поняття та значення цивільно-правової відповідальності;
  • показати особливості цивільно-правової відповідальності;
  • охарактеризувати підстави цивільно-правової відповідальності;
  • визначити притримання як вид забезпечення виконання зобов’язання.

1.Поняття та значення цивільно-правової відповідальності

Цивільне право як система правових норм регулює майнові та особисті немайнові відносини, основані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності та широкій свободі їх учасників у визначенні своїх прав та обов'язків.[1] В умовах переходу до ринкової економіки додержання порядку, дисципліни, умов зобов'язань, прийнятих за договором, набуває особливої ваги.

Цінність цивільного права полягає в тому, що воно у своїх нормах містить широкий арсенал засобів впливу на поведінку громадян та організацій через їхні інтереси і за допомогою інтересів. Одним із таких засобів впливу на майнові інтереси осіб є застосування до правопорушника майнових санкцій, зокрема цивільно-правової відповідальності.

Питання про суть санкції та її співвідношення з поняттям відповідальності залишається дискусійним як у літературі із загальної теорії права, так і в галузевих юридичних науках. Зазначаючи, що санкція безпосередньо пов'язана з вимогою певної поведінки, яка міститься у правовій нормі, О.Е. Лейст писав: "У юридичному обов'язку відображено вимогу належної поведінки, а санкція - спосіб державного примусу де виконання (додержання) цієї вимоги, загроза примусом на випадок її порушення".[2]

Стосовно цивільно-правових відносин О. Красавчиков під санкцією розумів установлену законом міру майнових або інших правових невигідних для особи наслідків, які застосовуються в разі недодержання закону, невиконання прийнятих зобов'язань, заподіяння шкоди або за наявності інших передбачених законом підстав. Так, зокрема, санкцією в цьому розумінні є примус до виконання обов'язку в натурі (ст. 208 ЦК). У разі невиконання зобов'язання передати індивідуально-визначену річ у власність або користування кредиторові останній має право вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі її йому, кредиторові.

Цивільно-правова відповідальність як різновид санкції - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які виявляються у позбавленні його певних прав або в заміні невиконаного обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового.[3]

Покладення на особу нових, додаткових обов'язків як міри відповідальності має місце, зокрема, при пред'явленні до правопорушника вимог про відшкодування ним збитків або сплату неустойки (штрафу, пені). Так, за договором поставки, укладеним строком на один рік, постачальник повинен здійснювати поставку покупцеві товарів рівномірно рівними щомісячними партіями. Якщо, наприклад, протягом одного місяця (скажімо, квітня такого-то року) поставки товарів не було, непоставлена в цьому місяці кількість товарів піддягає поставці в наступному місяці поточного року за умови, що покупець у встановленому порядку не відмовиться від прострочених поставкою товарів. За порушення умов договору щодо кількості поставки постачальник, крім того, повинен відшкодувати завдані покупцеві збитки (ст. 203 ЦК) і сплатити неустойку, якщо вона передбачена договором.

Отже, до основного обов'язку - допоставити товари - приєднуються нові, додаткові обов'язки у вигляді відшкодування збитків або сплати неустойки.

Мірою цивільно-правової відповідальності є також втрата завдатку однією стороною або повернення його у подвійному розмірі другою стороною. Завдатком визнається грошова сума, що видається однією з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, то він залишається у другої сторони. Коли ж відповідальною за невиконання договору є сторона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити другій стороні подвійну суму завдатку.

І відшкодування збитків, і сплата неустойки, і втрата завдатку є додатковими (до основного) обов'язками, бо основний обов'язок боржника полягає у передачі майна, виконанні роботи, наданні послуг тощо і він виконується на еквівалентних та сплатних засадах. Сплачуючи ж неустойку, втрачаючи завдаток або відшкодовуючи кредиторові заподіяні збитки, боржник не отримує від нього жодної компенсації, отже на боржника покладаються всі невигідні майнові наслідки порушення зобов'язання.

За ознакою примусу С.М. Братусь пропонував розмежовувати обов'язок, що виконується добровільно, і юридичний обов'язок, що виконується за допомогою державного примусу. На його думку, юридична відповідальність - це виконання обов'язку на основі державного або прирівняного до нього громадського примусу, добровільне ж виконання обов'язку юридичною відповідальністю бути не може.[4] З такою думкою важко погодитись, бо в такому разі не визнаватиметься відповідальністю добровільна сплата боржником сум неустойки чи збитків, які він перерахував на користь кредитора платіжним дорученням, і навпаки, відповідальністю вважатиметься примусове виконання добровільно невиконаного обов'язку (наприклад, відібрання речі у боржника).

Підкреслюючи, що обов'язок і відповідальність взаємопов'язані, А.М. Савицька правильно відзначила, що цей явний взаємозв'язок не може бути підставою для їх ототожнення в разі примусового виконання обов'язку, в основі якого лежить мета - реальне виконання зобов'язання. За допомогою примусу боржник вчиняє дії, які він добровільно не виконав, і таким чином досягається мета, що ставилася при виникненні зобов'язання. Цивільна відповідальність виступає як засіб спонукання, стимулювання боржника добровільно виконати свій обов'язок, і якщо порівняти відповідальність і примусове здійснення добровільно не виконаного обов'язку, то останнє виступає як мета, а відповідальність - як засіб.[5]

Від цивільно-правової відповідальності як покладення на правопорушника нового додаткового обов'язку або позбавлення суб'єктивного цивільного права слід відрізняти засоби оперативного впливу (оперативні санкції). Останні не відновлюють початкового майнового стану потерпілої сторони, а спрямовані на запобігання конкретним порушенням у майбутньому, виконують забезпечувальну функцію, мають застережливий характер і можуть застосовуватися в оперативному порядку односторонньо управомоченою стороною без звернення до юрисдикційного органу. Так, якщо підрядчик не приступає своєчасно до виконання договору або виконує роботу настільки повільно, що закінчити її до строку стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків (ч. 1 ст. 347 ЦК). Тут одностороння відмова замовника від договору є засобом оперативного впливу, а відшкодування збитків - мірою цивільно-правової відповідальності підрядчика за затримку виконання робіт за договором підряду.

Значення цивільно-правової відповідальності розкривається через її функції. По-перше, встановлюючи обов'язок правопорушника відновити порушене право управомоченої особи, зокрема відшкодувати заподіяні їй збитки, інститут відповідальності виконує компенсаційну роль. По-друге, загроза застосування засобів відповідальності покликана попереджувати вчинення правопорушення суб'єктами цивільних правовідносин, виховувати їх у дусі поваги до закону, до прав та інтересів інших осіб, неухильного виконання прийнятих на себе обов'язків. По-третє, як вид юридичної відповідальності цивільно-правова відповідальність є негативною реакцією держави на скоєне правопорушення, яка полягає в його осудженні суспільством і державою і, отже, є карою для правопорушника. По-четверте, застосування мір відповідальності до особи, що порушує зобов'язання, може негативно позначитися на її матеріальному і фінансовому становищі, призвести до банкрутства господарюючого суб'єкта, а це є сигналом про неблагополучный стан організації і необхідність ужиття заходів до її оздоровлення (наприклад, санації).

Ефективність цивільно-правової відповідальності залежить передусім від її застосування, реалізації до конкретних осіб, винних у скоєнні цивільного правопорушення. Проте, керуючись принципом диспозитивності, властивим як цивільному праву в цілому, так і окремим його інститутам, зокрема інституту відповідальності, потерпіла сторона сама вирішує, застосовувати чи не застосовувати міри відповідальності до правопорушника. Іншими словами, застосування майнових або немайнових санкцій, у тому числі відповідальності, за чинним законодавством є правом, а не обов'язком суб'єктів цивільних правовідносин. Це стосується і юридичних осіб, які самостійно вирішують питання щодо здійснення належних їм прав.

2. Особливості цивільно-правової відповідальності

Як правило, сторони добровільно виконують свої цивільно-правові зобов'язання належним чином. Але якщо Ви, наприклад, домовилися з однокласником, що він придбає для Вас якусь річ (диск, відеокасету тощо) протягом тижня, і не просто домовились, але й передали йому для цього власні гроші, а він не виконав свого зобов'язання, то, звичайно, Вам це не сподобається. Є багато різноманітних засобів впливу на порушника, але з точки зору цивільного законодавства у цьому випадку слід говорити про невиконання укладеної Вами угоди. З метою запобігання подібних правопорушень та усунення їх наслідків використовується цивільно-правова відповідальність.

Цивільно-правовою відповідальністю визнається одна із форм юридичної відповідальності, суттю якої є застосування встановленого цивільним законодавством заходу примусового впливу (санкції) до порушника цивільних прав та обов'язків. Причому цей вплив полягає у покладенні на порушника насамперед невигідних наслідків здебільшого майнового характеру - відшкодування збитків, сплату неустойки (штрафу, пені), відшкодування шкоди.[6]

Як і всі види відповідальності, цивільно-правова відповідальність має свої особливості, головними із яких є:

1) майновий характер;

2) компенсаційний характер (мета цивільно-правової відповідальності полягає у поновленні порушених майнових прав кредитора,"! її розмір за звичайних умов має відповідати розміру завданих збитків);

3) додатковий характер для порушника, оскільки, як правило, боржник не звільняється від виконання зобов'язання в натурі.

Важливе значення для цивільно-правової відповідальності має її форма, під якою розуміють форму прояву тих додаткових обтяжень, що накладаються на правопорушника. Серед цих форм вирізняється відшкодування збитків. Зумовлено це тим, що здебільшого наслідком порушення цивільних прав є саме збитки. Тому ця форма відповідальності має загальне значення і застосовується у всіх випадках, якщо законом або договором не встановлено інше.

Під збитками розуміють ті негативні наслідки, які настали для потерпілого від цивільного правопорушення. Вони складаються з реальної шкоди та витраченої вигоди.

Реальна шкода - це зменшення наявного майна потерпілого. Вона включає до себе витрати, зроблені кредитором для відновлення свого порушеного права, та конкретну втрату або пошкодження його майна.

Втрачена вигода - це можливе збільшення майна потерпілого, яке не відбулося внаслідок правопорушення. Вона відображається в не одержаних кредитором доходах, які він одержав би, якби зобов'язання було виконане боржником належним чином. Цивільне законодавство закріплює принцип повного відшкодування збитків, і тому за загальним правилом відшкодовуються як реальна шкода, так і втрачена вигода.

У зобов'язаннях формою відповідальності може виступати також неустойка (штраф, пеня) - грошова сума, яку боржник має сплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання. При цьому збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою. Законом чи договором можуть бути передбачені такі випадки: коли допускається стягнення тільки неустойки, але не збитків; коли збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад неустойку; коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки.

У цивільному праві відшкодовується також моральна шкода, яка полягає в душевних і фізичних стражданнях потерпілого. Причому відшкодовуватися можуть і суто душевні страждання. Однак право на компенсацію моральної шкоди виникає лише у випадках, зазначених законом або договором. Розмір відшкодування визначається судом, але не може бути менше від п'яти мінімальних розмірів заробітної плати. Моральна шкода відшкодовується у грошовій або іншій матеріальній формі незалежно від відшкодування майнової шкоди.

Отже, за загальним правилом шкода, заподіяна особі чи майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, котра заподіяла шкоду, у повному обсязі. Слід зазначити, що організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків.

Присуджуючи відшкодування шкоди, судовий орган зобов'язує особу, відповідальну за шкоду, відшкодувати її в натурі (надати річ того ж роду і якості, виправити пошкоджену річ та ін.) або цілком відшкодувати заподіяні збитки.

Згідно з англійським правом вимагати компенсації моральної шкоди за відсутності фізичних страждань або матеріальної шкоди не можна. Такі позови навіть не приймаються до розгляду. Тут діє принцип, сформульований лордом Венслідалом: «Моральні страждання і турботи право не може оцінити і не може претендувати на їх компенсацію, якщо укупі з ними не йдеться про іншу шкоду».[7]

Проте після англійської правової реформи 1970 р. було визнано, що ряд деліктів, таких як зваблювання, зрада, переманювання нареченого (нареченої), порушення обіцянки одружитися, є підставою для компенсації моральної шкоди, і навіть не потрібно доводити зв'язок моральної шкоди з фізичними стражданнями.[8]

В Англії і США існує можливість компенсації моральної шкоди у випадках порушення принципу «privacy», суть якого зводиться до недоторканності приватного життя особи, зокрема у випадках порушення права на усамітнення, втручання у приватні справи позивача, тощо .

3. Підстави цивільно-правової відповідальності

Згідно з положеннями Цивільного кодексу України, цивільно-правова відповідальність - це санкції, що застосовуються до правопорушника у вигляді накладення на нього додаткових цивільно-правових обов'язків або позбавлення належного йому цивільного права. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

Поділ цивільно-правової відповідальності на окремі види відбувається за різними критеріями. Наприклад, залежно від характеру розподілу відповідальності між декількома боржниками розрізняють:

  • дольову,
  • солідарну,
  • субсидіарну.

Дольова відповідальність має місце, якщо кожний із боржників несе відповідальність перед кредитором лише у тій долі, яка припадає на нього відповідно до законодавства чи договору. Дольова відповідальність має значення загального правила і застосовується завжди, якщо у зобов'язанні є декілька боржників, однак їх субсидіарна або солідарна відповідальність не встановлена. Долі, що припадають на боржників, визнаються рівними, якщо законодавством або договором не передбачено інше.

Солідарна відповідальність характеризується тим, що в разі її застосування кредитор вправі притягти до відповідальності як усіх боржників разом, так і кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Більш того, кредитор, який не одержав повного задоволення від одного з солідарних боржників, має право вимагати недоодержане з решти солідарних боржників. При цьому солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки зобов'язання не погашено повністю. Отже, ця відповідальність застосовується за принципом: «один за всіх і всі за одного» і є найвигіднішою для кредитора. Зазначимо, що боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регресу) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено законом або договором. Законом, зокрема, встановлено, що особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

Субсидіарна відповідальність застосовується у випадку, коли в зобов'язанні беруть участь два боржники, один із яких є основним, а другий - додатковим (субсидіарним).

Субсидіарний боржник несе відповідальність перед кредитором додатково до відповідальності основного боржника. Кредитор має право висувати вимогу до субсидіарного боржника не одразу, а лише в тому випадку, якщо цю вимогу не задовольнив основний боржник.

Класичним прикладом виникнення субсидіарної відповідальності є договір гарантії, за яким гарант зобов'язується перед кредитором погасити заборгованість боржника, якщо він не зробить це самостійно. У разі задоволення вимоги кредитора субсидіарним боржником він отримує право регресу до основного боржника.

Відповідальність може наставати у таких формах: відшкодування збитків, сплата неустойки, втрата завдатку, конфіскація майна, компенсація моральної (немайнової) шкоди і т. ін.

За підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлена відповідальність, вона поділяється на договірну і недоговірну. Договірна відповідальність настає у вигляді санкцій за порушення договору (коли боржник вчасно не передає речі, не виконує роботу або виконує її неналежним чином, то він повинен відшкодувати кредиторові збитки, заподіяні таким невиконанням).

На відміну від договірної недоговірна відповідальність має місце, коли відповідна санкція застосовується до правопорушника, який не перебуває у договірних відносинах з потерпілим (у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я юридична чи фізична особа, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, виплатити одноразову допомогу і т. ін.).

Юридичне значення розмежування договірної і недоговірної відповідальності полягає в тому, що форми та розмір недоговірної відповідальності встановлюються тільки законом, а форми і розмір договірної відповідальності визначаються як законом, так і договором.

При укладенні договору сторони можуть передбачити відповідальність за такі правопорушення, за які чинне законодавство не передбачає будь-якої відповідальності. Сторони можуть також підвищити або знизити розмір відповідальності порівняно зі встановленим законом.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:

- припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;

- зміна умов зобов'язання;

- сплата неустойки (штраф, пеня);

- відшкодування збитків та моральної шкоди.

Збитки включають:

- дійсні збитки - це сума, на яку зменшилась вартість майна кредитора внаслідок неправомірних дій боржника. Вони складаються з витрат, які кредитор зробив або повинен був зробити для відновлення порушеного права, а також вартості втраченого кредитором майна (витрати з ремонту автомобіля, на придбання пошкодженої речі і т. ін.).

Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доводиться кредитором. Коли інше не передбачено законом або договором, при визначенні збитків беруть до уваги ринкові ціни, що діяли на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора, у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, -у день вчинення позову. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що діяли на день ухвалення рішення;

- втрачену вигоду (неодержані доходи) - доходи, які особа могла реально одержати за звичайних умов, якби її право не було порушено. При визначенні неодержаних доходів враховують вжиті кредитором заходи для їх одержання і здійснені з цією метою приготування. Прикладом втраченої вигоди може бути випадок, коли наймач пошкодив найнятий автомобіль, внаслідок чого наймодавець не тільки змушений витратити кошти на ремонт автомобіля, а й не отримав прибутку, який мав би від перевезення пасажирів, якби не було правопорушення.

Коли за порушення зобов'язання встановлена неустойка, то її стягують у повному розмірі понад відшкодовані збитки, якщо інше не було передбачено угодою сторін.

Відшкодування збитків у разі невиконання зобов'язання і сплати неустойки за його невиконання звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, якщо інше не передбачено законом або договором.

У разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові індивідуально визначену річ як предмет зобов'язання кредитор має право вимагати відшкодування завданих йому збитків, а також, відібрання цієї речі у боржника. Останнє право відпадає, якщо річ уже передано іншій особі, яка має однорідне право. Якщо річ ще не передано, перевагу має той з кредиторів, зобов'язання на користь якого виникли раніше, а якщо це неможливо визначити, - той, хто раніше вчинив позов.

Боржник не звільняється від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання. Коли збитки, завдані кредиторові неправомірним користуванням його грошовими коштами, перевищують суму процентів, передбачених угодою, він має право вимагати від боржника відшкодування збитків у частині, що перевищує цю суму.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо договором або законом не встановлено інший розмір процентів.

Коли порушення зобов'язання сталося з вини обох сторін, суд відповідно зменшує розмір відповідальності боржника. Суд має право також зменшити розмір відповідальності боржника, якщо кредитор з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням виконання зобов'язання, або не вжив заходів для їх зменшення.

Боржник відповідає за порушення зобов'язання третіми особами, на яких було покладено його виконання, якщо законом не перед бачено відповідальність безпосередньо виконавця.

Договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи. Наприклад, за гарантією банк, інша фінансова установа відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У цьому разі до пред'явлення вимоги гаранту кредитор повинен пред'явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора чи кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність.

Після отримання вимоги кредитора особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред'явленої їй кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі подання позову, - подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі.

За загальним правилом цивільно-правова відповідальність може мати місце за наявності складу правопорушення. Саме склад цивільного правопорушення є юридичним фактом, який породжує правовідносини між правопорушником і потерпілим та створює певні претензії потерпілого та обов'язки порушника відшкодувати шкоду, заподіяну протиправними діями. Сукупність умов, за яких може настати відповідальність у вигляді відшкодування збитків, і називають загальним складом цивільно-правової відповідальності. До таких умов належать:

- протиправність поведінки боржника. Протиправною визнається поведінка, яка порушує норму права, незалежно від того, чи знав правопорушник про протиправність своєї поведінки (передбачається порушення закону або договору боржником). Протиправна поведінка набуває вираження у вигляді не тільки протиправної дії, а й бездіяльності. Наприклад, прострочення боржника або прострочення кредитора;

- шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків. Шкода може бути майновою (пов'язана з відповідними матеріальними втратами) або моральною, яка полягає у втратах немайнового характеру внаслідок моральних і фізичних страждань потерпілого;

- причинний зв'язок між протиправною поведінкою і збитками чи іншими негативними наслідками, що настали для потерпілої сторони. Причинний зв'язок - зв'язок, що об'єктивно існує між поведінкою боржника і наслідком, який настав. У тих випадках, коли наслідок є проявом випадкового, незакономірного збігу певних обставин, серед яких поведінка боржника не є істотною, причинний зв'язок відсутній. Не вважається таким випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів;

- вина боржника.

Вина - це певне психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідків. У кримінальному праві діє презумпція невинності, а в цивільному - презумпція винності боржника. Відсутність власної вини в цивільному праві доводиться особою, яка порушила зобов'язання. Боржник буде вважатися винним доти, доки не доведе свою невинність. Особа є невинною, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. В цивільному праві форма вини, як правило, не впливає на розмір відповідальності.

Якщо для покладення на правопорушника цивільної відповідальності у формі відшкодування збитків необхідний повний склад цивільного правопорушення (протиправність поведінки, шкода, причинний зв'язок, вина), то для стягнення неустойки або втрати завдатку кредиторові досить довести, що поведінка боржника є протиправною, а вина його припускається, коли він не довів відсутності своєї вини в порушенні зобов'язання. Тут має місце неповний, "урізаний" склад правопорушення.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є також те, що вона може настати й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Це можна пояснити специфікою деяких договорів та особливостями позадоговірних відносин. Так, власник джерела підвищеної небезпеки зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну цим джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведе, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. За договором зберігання професійний зберігач відповідає також за втрату або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили.[9]

У Цивільному кодексі України відповідальність без вини (крім дії непереборної сили) встановлена також для осіб за порушення зобов'язань у зв'язку зі здійсненням ними підприємницької діяльності.

4. Притримання - вид забезпечення виконання зобов’язання

Однією з численних новел чинного Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. № 435-ІV (далі – ЦК) є такий вид забезпечення виконання зобов’язання, як притримання (ст. 594–597).[10]

Правова природа притримання зумовлена тим, що в деяких випадках кредитор, виконавши власне зобов’язання за договором, чекає виконання обов’язку від боржника. При цьому у кредитора знаходиться певна річ, якою він правомірно володіє саме на підставі укладеного між сторонами договору.

Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її в себе до виконання боржником зобов’язання (ч. 1 ст. 594 ЦК).

Отже, особливістю даного виду забезпечення виконання зобов’язання є те, що кредитор наділений правом притримувати певну річ у себе доти, доки боржник не виконає свій обов’язок за договором, а саме: не сплатить вартість цієї речі або не відшкодує витрати та інші понесені кредитором збитки. При цьому даний вид забезпечення виконання зобов’язання може бути застосований незалежно від того, був він передбачений договором між сторонами чи ні.

Розглянемо загальні умови, за наявності яких кредитор може застосувати притримання до боржника.

Першою умовою реалізації зазначених положень закону є наявність певного договору між сторонами, за яким одна сторона (кредитор) зобов’язана вчинити певні дії і в результаті передати визначену річ іншій стороні (боржнику) або третій особі, а боржник, у свою чергу, зобов’язаний оплатити вартість цієї речі або відшкодувати інші витрати, понесені кредитором. Таким договором може бути, наприклад, договір зберігання, договір комісії, договір перевезення, договір підряду, а також деякі інші, що передбачають на певному етапі володіння річчю стороною, яка не є власником цієї речі. При цьому в даному випадку має значення наявність іншої умови – правомірності володіння річчю кредитором.

Таким чином, для того, щоб скористатися правом притримання, кредитор має володіти річчю правомірно.

Що слід розуміти під правомірним володінням? Положення, що регламентують право володіння чужим майном, містяться у гл. 31 ЦК, де встановлено, що володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його в себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

У зв’язку з цим виникає питання, чи є володіння річчю правомірним, коли кредитор зобов’язаний передати її іншій стороні за умовами договору, однак він не передає таку річ, а тримає її певний час у себе? Відповідаючи на дане питання, слід виходити з того, що, по-перше, кредитор виконав свої основні обов’язки за договором (наприклад, перевіз вантаж, виконав роботи за договором підряду, забезпечив зберігання речі) і, по-друге, притримання речі зумовлено саме невиконанням обов’язків з боку іншої сторони, воно є відповідною реакцією на дії або бездіяльність боржника. Отже, має місце бездіяльність кредитора у відповідь на бездіяльність боржника.[11]

Виходячи з цього, володіння річчю кредитором є правомірним, зокрема, у випадку, якщо він виконав своє зобов’язання і чекає виконання зобов’язання від іншої сторони за договором. Так, кредитором, який має право притримати річ, може стати перевізник за договором перевезення, який не видає вантаж отримувачу до повного розрахунку за надання послуг; зберігач за договором зберігання, який не передає річ поклажодавцю до внесення плати; підрядник за договором підряду, який не передає створену ним річ до моменту оплати виконаної роботи тощо.

Третьою умовою застосування притримання є факт невиконання боржником обов’язку щодо оплати речі або обов’язку щодо відшкодування витрат та інших збитків у визначений строк. Тобто, притримання речі можливе, перш за все, якщо боржник не виконує саме зазначені обов’язки. У випадку, якщо зобов’язання щодо оплати речі або компенсації витрат та інших збитків виконане, але невиконаним залишається якийсь інший обов’язок, кредитор також має право застосувати притримання, за винятком випадків, коли інше прямо встановлено договором або законом.

Отже, для того, щоб кредитор не мав можливості застосувати притримання в разі невиконання боржником інших вимог, не пов’язаних з оплатою речі або відшкодуванням витрат, сторони мають прямо передбачити відповідну умову в договорі (ч. 2 ст. 594 ЦК).

Кредитор зберігає право притримати річ у себе навіть у тому разі, коли права на неї, що виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа. При цьому хоча до такого кредитора й не переходить право власності на річ, яку він притримує, саме кредитор несе ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі.

В деяких випадках ЦК прямо передбачає можливість притримання речі однією зі сторін за договором. Розглянемо такі випадки в наведеній таблиці.

Таким чином, ЦК передбачає спеціальні норми, що надають кредитору право притримати річ, якою він правомірно володіє за договором певного виду. Разом з тим, відсутність спеціальної норми, що закріплює право притримання, на мій погляд, не позбавляє кредитора права скористатися зазначеним способом забезпечення виконання зобов’язання. Кредитор має право забезпечити виконання зобов’язання боржником шляхом притримання речі не тільки за договором підряду, перевезення або комісії, а й за іншими договорами за наявності зазначених вище умов. І таке право надане кредиторові ст. 594 ЦК.[12]

Звичайно, застосування притримання передбачає не тільки право кредитора тримати у себе річ, а й покладає на нього деякі обов’язки (ст. 595 ЦК). До таких обов’язків належать:

- обов’язок негайно повідомити боржника про застосування притримання. Виконання даного обов’язку має на меті не тільки сповіщення про це зацікавленої особи, а й забезпечення виконання обов’язку боржника щодо третіх осіб – набувачів, оскільки боржник має право розпорядитися річчю, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора;

- обов’язок нести відповідальність за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини;

- обов’язок не користуватися річчю, яку він притримує у себе. Цей обов’язок обумовлений тим, що кредиторові належить саме право володіння, але не користування.

А що ж відбувається у тому випадку, коли кредитор, скориставшись правом притримання речі, виконавши всі наведені вище обов’язки, так і не дочекався виконання боржником зобов’язання?

В такому разі, відповідно до ст. 597 ЦК, кредитор має право задовольнити свої вимоги за рахунок речі, яку він притримує, шляхом її реалізації в порядку, встановленому для реалізації предмета застави (ст. 591 ЦК), а саме шляхом продажу такої речі з публічних торгів.[13]

Незважаючи на це, притримання і застава є різними за своїм змістом способами забезпечення виконання зобов’язання. Загальні відмінності, що відрізняють притримання від застави, викладені в таблиці:

Притримання слід відрізняти також від права продажу речі. Таке право мають кредитори лише за окремими видами договірних зобов’язань. Право продажу – це виняток із правил, і може застосовуватися тільки у прямо передбачених законом випадках. Так, відповідно до ч. 1 ст. 874 ЦК, у разі нез’явлення замовника для одержання виконаної роботи або іншого ухилення замовника від прийняття підрядник має право, письмово попередивши замовника, зі спливом двох місяців від дня такого попередження продати предмет договору побутового підряду за розумну ціну, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести у депозит нотаріуса на ім’я замовника.

Отже, за наявності права продажу кредитор має право в односторонньому порядку продати річ, що знаходиться в нього, ніякого спеціального порядку реалізації у вигляді публічних торгів у даному випадку не передбачено.

Притримання – це новий спосіб забезпечення виконання зобов’язання в українському законодавстві. І, я думаю, ще виникатиме багато питань під час його застосування, оскільки головною особливістю притримання є закріплене законом право кредитора не виконувати умови договору у відповідь, не передавати боржнику річ, яка має бути надана останньому за договором. Притримання – це правомірне не передання кредитором речі, що належить боржникові, але воно є правомірним тільки за наявності відповідних умов. У протилежному випадку притримання перетворюється у незаконне володіння з усіма відповідними наслідками.[14]

Висновки

Цивільно-правовою відповідальністю визнається одна із форм юридичної відповідальності, суттю якої є застосування встановленого цивільним законодавством заходу примусового впливу (санкції) до порушника цивільних прав та обов'язків. Причому цей вплив полягає у покладенні на порушника насамперед невигідних наслідків здебільшого майнового характеру - відшкодування збитків, сплату неустойки (штрафу, пені), відшкодування шкоди.

Як і всі види відповідальності, цивільно-правова відповідальність має свої особливості, головними із яких є:

1) майновий характер;

2) компенсаційний характер (мета цивільно-правової відповідальності полягає у поновленні порушених майнових прав кредитора," її розмір за звичайних умов має відповідати розміру завданих збитків);

3) додатковий характер для порушника, оскільки, як правило, боржник не звільняється від виконання зобов'язання в натурі.

Важливе значення для цивільно-правової відповідальності має її форма, під якою розуміють форму прояву тих додаткових обтяжень, що накладаються на правопорушника. Серед цих форм вирізняється відшкодування збитків. Зумовлено це тим, що здебільшого наслідком порушення цивільних прав є саме збитки. Тому ця форма відповідальності має загальне значення і застосовується у всіх випадках, якщо законом або договором не встановлено інше.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є також те, що вона може настати й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Це можна пояснити специфікою деяких договорів та особливостями позадоговірних відносин. Так, власник джерела підвищеної небезпеки зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну цим джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведе, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. За договором зберігання професійний зберігач відповідає також за втрату або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили.

У Цивільному кодексі України відповідальність без вини (крім дії непереборної сили) встановлена також для осіб за порушення зобов'язань у зв'язку зі здійсненням ними підприємницької діяльності.

Список використаних джерел

  1. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України : в 4 т. / А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань; Академия суддів України. - К. : А.С.К., 2004 - Том 1. - 2004. - 927, с.
  2. Основи правознавства: Навчальний посібник /В. П. Пастухов, В. Ф. Пеньківський, Л. М. Подкоритова; За ред. В. П. Пастухова ; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. - К. : Алерта, 2005. - 377 с.
  3. Силенко Л. М. Цивільне право України: навчальний посібник. - К. : Алерта, 2004 - Ч. 1. - 2004. - 327, с.
  4. Панченко М. І.Цивільне право України: Навчальний посібник. - К. : Знання , 2005. - 583, с.
  5. Харитонов Є. О. Цивільне право України: Підручник / Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. - 2-ге вид. перероб. і доп. - К. : Істина, 2007. - 815 с.
  6. Цивільне право України. Договірні та недоговірні зобов’язання: Підручник / С. С. Бичкова, І. А. Бірюков, В. І. Бобрик та ін. - К. : КНТ, 2006. - 496, с.
  7. Цивільне право України. Загальна частина: Підручник / Віктор Співак; Ред. І. А. Бірюков, Ю. О. Заіка. - К. : КНТ, 2006. - 477, с.
  8. Цивільне право України: Навчальний посібник / Ю. В. Білоусов, С. В. Лозінська, С. Д. Русу та ін.; За ред. Р. О. Стефанчука ; М-во освіти і науки України. - К.: Прецедент, 2005. - 448 с.
  9. Цивільне право України: підручник: У 2 т. / За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького; М-во освіти і науки України. - К. : Юрінком Інтер, 2007 - Т. 1. - 2007. - 477, с.
  10. Цивільне право України: підручник: У 2 т. / За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького; М-во освіти і науки України. - К. : Юрінком Інтер, 2007 - Т. 2. - 2007. - 549, с.
  11. Цивільне право України: підручник: У 2 кн. /За ред.: О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової; М-во освіти і науки України, КНУ ім. Тараса Шевченка. - 2-е вид. доп. і перероб. - К. : Юрінком Інтер, 2004 - Кн.1. - 2004. - 735 с.
  12. Цивільний кодекс України: Офіційний текст/ Ред. В. М. Вдовиченко. -К.: Кондор, 2004. -395, с.
загрузка...
Top