Цивільне процесуальне право

Вступ.

1.Представництво в цивільному процесі

2.Адвокат в цивільному процесі

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Суттєві зміни в суспільних відносинах, що набули поширення з початку 90-х років, а також конституційне закріплення правових основ нової демократичної країни зумовили необхідність докорінно переглянути правовий статус осіб, які можуть здійснювати представництво інтересів осіб і держави та їх представницьких функцій. Конституцією України особі гарантується право на захист в суді, при цьому юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Одночасно за ст. 110 Цивільного процесуального кодексу України громадянам надано право вести свої справи в суді особисто або через своїх представників.

Справи ж юридичних осіб у суді мають вести відповідні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням. Але на цьому всі аспекти представництва для юридичних осіб не вичерпуються, оскільки повноважні представники юридичних осіб можуть передоручити ведення справи в суді іншим представникам.

Адвокатура, як соціально-правовий інститут, відіграє важливу роль в житті будь-якого цивілізованого суспільства. Як елемент політичної системи вона виконує функцію особливої державної ваги — захищає права і законні інтереси громадян.

Відповідно до ст. 59 Конституції України на адвокатуру покладається забезпечення права громадян на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ в судах та інших державних органах.

1.Представництво в цивільному процесі

Процесуальне представництво та представництво у цивільному праві - це такі юридичні відносини, за якими одна особа-представник виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів. Цивільний процесуальний представник — це особа, яка здійснює процесуальні дії від імені та в інтересах довірителя.

Згідно з чинним законодавством України представник віднесений до осіб, які беруть участь у справі. Він є самостійною процесуальною фігурою, хоча і представляє інтереси сторін та третіх осіб. Зрозуміло, не всі громадяни мають відповідну юридичну підготовку та володіють достатніми знаннями у галузі права для того, щоб кваліфіковано вести свої справи в судах та інших органах. Саме для цього й потрібен інститут представництва.

Існує два окремих види представництва — представництво у цивільному праві і процесуальне представництво, які суттєво відрізняються одне від одного і мають різну мету. Правове становище представника в цивільному праві цілком залежить від сторони у договорі доручення і визначається ст. 386 Цивільного кодексу України, тобто відносини між повіреним і довірителем мають, як правило, матеріальний характер.

Цивільний договір застосовується у випадках, коли громадяни, що беруть участь у цивільних правовідносинах, не мають можливості діяти самостійно або ці дії бажано було б довірити іншим особам, які мають кращі можливості. Так, громадяни доручають один одному здійснення купівлі, продажу, отримання чи передачу грошей або речей, отримання заробітної платні тощо. У підприємництві за допомогою такого виду договору оформлюються відносини за участю брокерських організацій чи інших посередницьких структур.

З юридичної точки зору договір доручення можна вважати договором про представництво, оскільки повірений зобов'язаний діяти від імені довірителя. В цьому сенсі можна виділити окремі відносини, які випливають із договору, що притаманні як цивільному представництву, так і цивільному процесуальному (судовому) представництву. Наприклад, норма про сумлінне виконання представником своїх обов'язків.

Разом з тим і процесуальному представнику можуть надаватися довірителем деякі повноваження на вчинення процесуальних дій щодо розпорядження об'єктом матеріального спору. Так, процесуальний представник може користуватися правом на одержання присудженого майна або грошей за наявності у нього повноважень, які чітко вказані в його довіреності згідно зі ст. 115 Цивільного процесуального кодексу України.

Правове ж становище процесуального представника як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві визначається нормами статей 98, 112, 113, 117 Цивільного процесуального кодексу України. Його функції також визначені статтями 1, 6 Закону України "Про адвокатуру". Мета процесуального представника — запобігти порушенню цивільних прав у цивільному процесі, домогтися для особи найсприятливішого рішення і надати суду допомогу у здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Засоби досягнення цієї мети також різні. Процесуальний представник для досягнення своєї мети може користуватися лише засобами, вказаними у законі (наприклад позов, зустрічний позов, заперечення, клопотання тощо). В цивільному ж праві ці засоби визначає особа, яку представляють, або, за розсудом представника, у певних випадках і він сам.

Необхідно звернути увагу і на те, що норми інституту представництва у цивільному праві не встановлюють, хто конкретно може бути представником, а хто ні. У цивільному ж процесі чітко і повно встановлено, хто може виступати в суді представником (статті 112, 113 ЦПК України), а також, кому і за яких обставин це заборонено (ст. 116 ЦПКУ).

Процесуальне представництво в судах у більшості випадків здійснюється адвокатами. Відповідно до ст. 1 Закону "Про адвокатуру" адвокатура є добровільним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян і юридичних осіб, надавати їм юридичну допомогу.

Але в цьому контексті слід відзначити демократичність законодавства України, яке має мінімум обмежень у виборі громадянами свого представника. Згідно з цивільним процесуальним законодавством представниками може бути досить широке коло дієздатних громадян (ст. 112 ЦПК). Тобто представником у цивільному процесі дійсно може бути будь-яка особа — від керівника до прибиральниці (обов'язкова наявність юридичної освіти у цивільного процесуального представника чинним законодавством України не передбачена), за виключеннями, вказаними у ст. 116 ЦПК.

Говорячи про види представництва у цивільному процесі, варто зупинитися на класифікації за підставами, залежно від юридичної значущості волевиявлення особи, яку представляють. Для виникнення представництва у цивільному процесі слід розрізняти: а) представництво добровільне; б) представництво обов'язкове.

Добровільне представництво може бути, по-перше, договірним і, по-друге, представництвом, що ґрунтується на членстві у громадських організаціях, яке ще має назву "суспільне представництво". Договірне представництво виникає на підставі або цивільного договору доручення, або трудового договору, з яких випливають повноваження представника з ведення справи у суді. Договірними представниками у суді є адвокати, юрисконсульти та інші працівники підприємств, організацій та установ — у справах цих юридичних осіб; інші особи, допущені судом до представництва у справі. Серед договірних представників найбільш розповсюджена — участь адвокатів, юрисконсультів, співробітників юридичних фірм. Однак у цивільному процесі України немає статті, яка б встановлювала так звану адвокатську монополію на ведення справ у судах інших осіб.

Як вже зазначалося, будь-яка особа, крім тих, кому це прямо заборонено законом, має право прийняти доручення від сторони або третьої особи, а суд будь-якої інстанції зобов’язаний допустити її до участі у справі після перевірки повноважень.

Під громадським представництвом розуміється представництво, яке здійснюється уповноваженими особами громадських організацій у справах членів цих організацій, а також інших громадян, права та інтереси яких захищають ці організації.

Підставою виникнення представництва є факт вступу до громадської організації, яка згідно із законом та відповідно до свого статуту зобов'язана надавати юридичну допомогу своїм членам. До таких організацій належать профспілки, а також спілки осіб творчих професій.

Представництво обов'язкове, в свою чергу, поділяється на законне, в якому коло повноважень представника визначається законом, та статутне, за яким ці повноваження визначаються статутами та положеннями юридичної особи, яку представляють. Законне представництво передбачено для повністю недієздатних громадян, частково та обмежено дієздатних. Підставами виникнення законного представництва є: 1) факт походження дитини, встановлений та зареєстрований належним чином; 2) факт усиновлення, зареєстрований належним чином; 3) адміністративний акт про призначення опіки чи піклування.

Законне (необхідне, обов'язкове) процесуальне представництво виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів, як спорідненість, усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо.

Законними представниками у справі є батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники. Функції законних представників недієздатних осіб, які знаходяться на піклуванні в державних чи громадських закладах, покладені на адміністрацію цих закладів. Законним представником у суді в цьому випадку є або керівник відповідного закладу, або призначений ним працівник.

Законні представники мають право доручати ведення справи в суді іншому представнику, якого вони обирають для кращого захисту прав та інтересів своїх підопічних. Законне представництво визначено статтями ПО та 111 ЦПК. Слід зауважити, що види представництва чинним цивільним процесуальним кодексом чітко не визначені. Стаття ПО Цивільного процесуального кодексу України має назву "Види представництва", але конкретно їх не визначає, хоча зі змісту можна зрозуміти, що йдеться про представництво фізичних та юридичних осіб.

У першій частині цієї статті наведені лише деякі правила щодо представництва, а в другій та третій — ідеться не про представництво, а про участь у цивільному процесі органів юридичних осіб.

У зв'язку з викладеним, в новому Цивільному процесуальному кодексі України необхідно врахувати цей недолік і чітко визначити два види цивільного процесуального представництва:

  1. Добровільне представництво:

• представництво фізичних осіб;

• представництво юридичних осіб.

2. Законне представництво.

2.Адвокат в цивільному процесі

В цивільному судочинстві, як свідчить судова практика, від загального числа справ, у яких беруть участь представники сторін, більшість їх розглядається за участю адвокатів. Його участь в суді надає змогу особі, права та законні інтереси якої порушено, отримати кваліфіковану юридичну допомогу та повною мірою захистити свої права та законні інтереси.

Основна спрямованість професійної діяльності адвоката, як зазначає Т.Варфоломєєва та Б.Русанов, полягає в здійсненні реального захисту через суд прав і законних інтересів громадянина чи організації від неправомірних посягань та у відновленні порушеного права.

Високі професійні, етичні вимоги, що ставляться до адвоката, та особливості виникнення і розвитку цивільного процесу: диспозитивність, змагальний характер, тощо — обумовлюють специфіку представницької діяльності адвоката в цивільному судочинстві.

На відміну від кримінального судочинства, в якому питання про вступ адвоката в процес не залежить від законності чи обґрунтованості позиції підзахисного, в цивільному процесі прийняття адвокатом доручення клієнта на ведення справи в суді залежить від наявності в ній правової позиції, що на сьогодні загальновизнано в юридичній літературі.

Питання про умови прийняття доручення клієнта на ведення цивільних справ в суді привертало увагу вчених ще за часів дії Судових Статутів 1864 p., і вже тоді викликало чимало суперечок.

Сьогодні до основних елементів правової позиції у справі ряд вчених відносить: законність вимог (заперечень) клієнта; наявність юридичних фактів, що обґрунтовують ці вимоги (заперечення), та можливість підтвердження їх допустимими доказами; а також юридичну перспективу справи.

Іншої точки зору дотримується В.Єлізаров, який, посилаючись на те, що в ході судового розгляду можуть статися зміни в доказах (визнання іншою стороною факту договірних відносин тощо), зазначає, що адвокат вправі прийняти доручення клієнта і в тому разі коли вимоги або заперечення довірителя не можуть бути обґрунтовані допустимими доказами.

Дискусійним в процесуальній літературі є питання про юридичну перспективу справи як елемент правової позиції. Так, якщо В.Купрішин, Д.Ватман та ряд інших вчених6 визнають юридичну перспективу складовим елементом правової позиції у справі і, відповідно, однією з умов для прийняття адвокатом доручення клієнта, то іншої думки дотримується В.Татаринцев, який, не відносячи юридичну перспективу справи до елементів правової позиції, стверджує, що представництво адвоката у справі потрібніше більше там, де менше проглядається юридична перспектива.

Однак юридичну перспективу справи не можна повністю ігнорувати, її все ж необхідно враховувати при прийнятті доручення клієнта. При несприятливій перспективі адвокат обов'язково має довести до відома клієнта свої неупереджені думки щодо вірогідності досягнення успіху в ній, зазначивши при цьому слабкі місця в позиції клієнта з тим, щоб останній міг остаточно визначитись і прийняти рішення — чи варто порушувати дану справу в суді. Якщо клієнт все ж визнає за необхідне її порушити, адвокат вправі прийняти його доручення. Аналогічно має діяти він і при відсутності допустимих доказів у справі.

До елементів правової позиції у справі ряд вчених відносять також моральний (етичний) аспект.

Необхідність врахування адвокатом моральної сторони справи випливає з високих етичних принципів (основ) адвокатської професії.

З метою недопущення завдання шкоди інтересам клієнта правом багатьох західноєвропейських країн закріплено правило, відповідно до якого адвокат не може прийняти доручення і самостійно вести справу клієнта в разі невідповідності його рівня кваліфікації та досвіду ступеню її складності. Зокрема, Кодекс правил для адвокатів країн Європейської співдружності (п. 3.1.3) передбачає, що адвокат не вправі вести справу, яка завідомо не відповідає рівню його професійної компетенції, без участі в ній іншого адвоката, що володіє необхідною компетенцією.

Аналогічне положення, на мій погляд, доцільно було б закріпити в Кодексі адвокатської етики, над створенням якого працює Спілка адвокатів України.

Разом з цим постає питання про можливість участі в процесі декількох адвокатів на боці однієї сторони. О.Гетманцев, посилаючись на те, що чинне законодавство не містить обмежень щодо числа представників, які можуть захищати в суді інтереси однієї сторони, правильно зазначає, що особа для реалізації свого права на участь як сторони в процесі може мати декілька представників. При цьому варто додати, що при участі в процесі декількох адвокатів на боці однієї сторони їх позиція у ній має бути взаємоузгодженою, і виникнення колізій між їх правовою позицією під час розгляду справи в суді не допустиме. Крім того, процесуальні дії, вчинені одним з адвокатів, в межах наданих йому стороною повноважень, мають розглядатись як такі, що вчинюються за згодою інших адвокатів, які виступають на боці цієї ж сторони.

Участь адвоката в цивільному процесі, в ряді випадків, може обмежуватись в силу прямої вказівки з боку закону. Зокрема, як передбачено ч. 2 ст. 7 Закону «Про адвокатуру», адвокат не має права прийняти доручення клієнта на ведення справи у разі коли він надає або раніше надавав в ній юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, яка звернулась з проханням про ведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, свідок, перекладач, слідчий, особа, що провадила дізнання, громадський обвинувач, цивільний позивач, цивільний відповідач, понятий, представник потерпілого, а також коли в розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.

Дане правило, будучи правовою нормою, одночасно виступає і нормою етичного характеру. Під зазначеним в цій статті виразом «в даній справі» необхідно розуміти як цивільну справу, так і пов'язану з нею кримінальну. Тому, як правильно зазначає Д.Ватман, адвокат, який брав участь в кримінальному процесі як захисник обвинуваченого, не вправі в подальшому виступати в цивільному процесі на боці його противника. Однак якщо адвокат брав участь в кримінальному процесі як представник потерпілого, то, виходячи з етичних міркувань, цілком допустимою є участь його і в цивільному процесі, що виник з відповідної кримінальної справи, як представника тієї ж особи. Певні уточнення, вважаю, доцільно було б внести і до Закону «Про адвокатуру», що усунуло б виникнення можливих протиріч при тлумаченні та застосуванні законодавства.

Порушення адвокатом вимог ч. 2 ст. 7 Закону «Про адвокатуру» є підставою для відмови суду в допущенні його до представництва у справі, а в разі коли вона була розглянута за участю такого адвоката, рішення, постановлене в ній, підлягає скасуванню.

Представництво інтересів клієнта в суді здійснюється адвокатом на підставі договору доручення. Форма його визначається за правилами статей 42, 44 Цивільного кодексу (далі—ЦК). Адвокатські бюро та об'єднання мають укладати договір доручення з клієнтом лише в письмовій формі, що випливає з розширеного тлумачення п. 1. ст. 44 ЦК. Усні угоди з клієнтами, з додержанням вимог п. 1 п. 2 ст. 44 ЦК, можуть укладати лише приватні адвокати.

При укладенні договорів доручення недопустимим є включення в їх зміст умови про обов'язковість досягнення результату, необхідного клієнту.

Документом, що підтверджує повноваження адвоката в суді, як визначає ст. 113 ЦПК, є ордер, який видається адвокатським об'єднанням.

З прийняттям в 1992 р. Закону «Про адвокатуру» поряд з діяльністю адвокатських об'єднань значного поширення набула і діяльність приватних адвокатів. Однак питання про підтвердження їх повноважень на участь в процесі до цього часу залишається законодавчо невизначеним, внаслідок чого суди нерідко допускають приватних адвокатів до участі в справі за пред'явленням ними лише адвокатського свідоцтва.

Враховуючи те, що загальним документом, який підтверджує повноваження будь-якого представника, є довіреність (ст. 64 ЦК), а в разі якщо довіреність представнику не видається (при умові, коли пред'явлення її не передбачене в обов'язковому порядку), повноваження його можуть підтверджуватись самим договором доручення, що визнано в юридичній літературі.

В цивільному процесуальному законодавстві, вважаю, слід закріпити положення про необхідність підтвердження повноважень приватних адвокатів довіреністю або письмовим договором доручення з клієнтом.

Для виконання своїх представницьких функцій адвокат наділяється за законом низкою самостійних процесуальних прав, передбачених ст. 99 ЦПК, за винятком права на оскарження рішення суду.

Вчинення адвокатом окремих процесуальних дій, передбачених ст. 115 ЦПК, можливе лише за наявності у нього довіреності, якою б надавались спеціальні на те повноваження.

В судовій практиці зустрічаються випадки, коли вчинення адвокатом окремих процесуальних дій передує належному оформленню відповідних на це повноважень, що не можна визнати правильним, оскільки в цивільному процесі не передбачається можливість наступного схвалення довірителем дій, вчинених представником.

Адвокату, в силу ст. 6 Закону «Про адвокатуру», надано і ряд професійних прав, яких не мають інші судові представники. Зокрема, до них належать: право адвоката запитувати отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, а в разі згоди — від громадян; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань; застосовувати науково-технічні засоби тощо.

Однак нерідко реалізації адвокатами їх професійних прав чиниться незаконна протидія. Так, не завжди вони можуть використати диктофон в судовому засіданні чи ксерокс при ознайомленні в суді з документами справи.

Крім того, чинна Конституція України в ст. 129 (п. 7) одним з принципів судочинства визначає гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Тому відмову з боку судді, без вагомих на те підстав, в застосуванні адвокатом науково-технічних засобів в цивільному процесі, вважаю, необхідно розцінювати як пряме порушення закону. В цивільному процесі адвокат може діяти вдвох формах: брати участь в процесі паралельно з клієнтом або представляти його інтереси самостійно. З метою створення додаткових гарантій, що забезпечували б захист прав сторін, О.Гетманцев пропонує надати сторонам можливість давати свої пояснення в присутності представника-адвоката, через нього (без особистої присутності) за наявності відповідних повноважень, і право на відмову давати пояснення, якщо представник-адвокат не присутній.

Виходячи з принципів диспозитивності та змагальності процесу, дана позиція є слушною. однак потребують уточнення окремі моменти. Про можливість дачі пояснень адвокатом замість сторони в юридичній літературі зазначалось і раніше, проте, постає питання, чи можуть такі пояснення сторони, передані адвокатом, мати доказову силу?

В поясненнях сторін, як зазначає М.Треушніков, можна виділити наступні елементи: повідомлення, відомості про факти, волевиявлення, міркування про юридичну кваліфікацію правовідносин, мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті, вираз емоцій, настроїв.

Цивільно-процесуальне законодавство містить вичерпний перелік джерел доказів (ст. 27 ЦПК), одним із яких можуть виступати пояснення лише сторін і третіх осіб в частині, яка містить відомості про факти, що мають значення для справи. Законом визначено й порядок та форму отримання цих пояснень (статті 33, 143, 180 ЦПК). Фактичні дані, одержані в іншій, не передбаченій законом формі, не є судовими доказами. Тому відомості про факти, які мають значення для справи, отримані в суді з пояснень, переданих стороною через свого адвоката, не можуть використовуватись як доказові матеріали.

Це стверджується і положенням ст. 172 ЦПК, яка передбачає, що в разі необхідності суд може викликати сторону для дачі особистих пояснень і в тому разі, коли в справі бере участь її представник (адвокат).

В цивільному процесі адвокат може збирати доказовий матеріал у справі самостійно або заявляти перед судом клопотання про витребування доказів. Відмова суду у витребувані письмових доказів, як зазначає І.Гальперін, не позбавляє адвоката права подання в суд відповідних доказів, отриманих шляхом адвокатського запиту. З запитом про витребування доказів він може звернутись особисто або через адвокатське об'єднання.

Беручи участь в процесі, адвокат має прагнути відшукати оптимальний та найбільш вигідний для клієнта шлях вирішення існуючого між сторонами спору. Саме тому справи, що розглядаються за участю адвокатів, частіше завершуються укладенням мирової угоди.

Адвокат при наданні допомоги клієнту в укладенні мирової угоди має забезпечити правильність формулювання її змісту, відповідність умов цієї угоди вимогам законодавства. Укласти та підписати її особисто він вправі лише за наявності в нього довіреності від клієнта, .якою б надавались відповідні повноваження. Порушення цих вимог є підставою для відмови суду в затвердженні мирової угоди, а в разі коли її було затверджено, — до скасування відповідної постанови судом вищої інстанції.

На відміну від кримінального процесу, де позиція у справі адвоката-захисника в окремих випадках може не збігатися з позицією його клієнта, в цивільному процесі, в силу того, що адвокат-представник діє від імені та за дорученням клієнта, позиція його не повинна розходитись з позицією довірителя. При виникненні колізій в позиції з клієнтом адвокат має роз'яснити свою позицію у справі та погодити її з ним.

Останній вправі відмінити доручення на ведення справи з будь-яких причин. Чинне законодавство не містить обмежень і щодо відмови адвоката від доручення клієнта. Однак вихід адвоката з процесу з власної ініціативи має певні особливості, які обумовлюються етичними принципами адвокатської діяльності.

В юридичній науці питання про відмову адвоката від прийнятого доручення однозначного вирішення не знайшло.

Окремі вчені підставою для відмови від прийнятого адвокатом доручення клієнта визначають факт впевненості його (в процесі розгляду справи) в незаконності та необґрунтованості вимог клієнта'9.

Більш правильною уявляється точка зору Т.Варфоломєєвої та інших вчених, які до підстав, за котрих адвокат вправі відмовитись від прийнятого доручення, відносять розходження в правовій позиції з клієнтом. Останні можуть торкатись питань правового, процесуального чи етичного характеру. При цьому вони повинні мати суттєвий характер, що унеможливлює виконання адвокатом в суді своїх функцій на відповідному професійному рівні.

В основу критерію для відмови адвоката від ведення справи Г.Любарська ставить наявність поважних на це причин, до яких відносить, крім незаконності вимог (заперечень) клієнта та інших колізій в правовій позиції у справі, такі, як хвороба, зайнятість адвоката в іншому процесі.

За обставин, коли адвокат не має змоги особисто виконати доручення клієнта (наприклад, хвороба тощо), він має, при можливості, потурбуватись про свою заміну в процесі іншим адвокатом. Однак зайнятість адвоката в іншому процесі не може бути безпосередньою підставою для відмови від прийнятого доручення клієнта. Загальними принципами етики юристів, затвердженими Міжнародною асоціацією адвокатів та схваленими Спілкою адвокатів України, передбачається необхідність доведення адвокатом справи клієнта до кінця.

Висновки

Питання належного представництва в цивільній справі потребують перегляду не лише за процесуальними особливостями цього інституту, а й за тими матеріально-правовими аспектами, що зумовлюються матеріальними основами представництва. Останнім часом з'явилося багато публікацій, присвячених окремим аспектам представництва, але вони не узагальнені в єдиному комплексному дослідженні всіх аспектів представництва. Крім того, багато публікацій в юридичній літературі висвітлюють представницькі функції, здійснювані адвокатом. Інші автори присвячують свої праці представництву інтересів юридичних осіб в цивільному праві.

Отже, представництво в суді, тобто процесуальне представництво, є самостійним процесуальним інститутом, а не різновидом загальноцивільного, як іноді доводять в судовій практиці та в юридичній літературі.

Діяльність представників в цивільному процесі має велике значення. Хоча об'єктивно розділити, де та межа, за якою можна сказати «представник виграв справу», а де — «він діяв несумлінно і програв справу», дуже важко. Тому важко навести цивільну справу, в якій лише завдяки діяльності представника відбулось захищення права громадянина або юридичної особи, і цим підкреслити роль представника.

Це положення можна підкреслити й тим аспектом, що безпосередній захист прав суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин здійснює суд, а представник лише представляє їх інтереси. Однак без досвідчених та грамотних представників в сучасному змагальному цивільному процесі, для участі в якому необхідно мати великий обсяг правових знань, не обійтися. Юридично непідготовлений громадянин має мало шансів виграти справу і захистити свої права в повній мірі.

Список використаної літератури

  1. Гражданский процесе: Учеб. Изд. третье, перераб. и доп. / Под ред. В.А.Мусина, Н.А.Чечиной, Д.М.Чечота. - М., 2001. - С. 96.
  2. Диба І. Представник у цивільному процесі // Юридичний Вісник України. -2006. -№ 15. - С. 12
  3. Ковтун Л. Представництво в цивільному процесі: окремі проблеми // Право України. -2004. -№ 1. - С.139-143
  4. Ковтун Л.Представництво у цивільному процесі // Юридичний Вісник України. -2003. -№ 47. - С. 15
  5. Павлуник І. Особливості участі адвоката у цивільному процесі// Право України. -1999. -№ 9. - С. 62-65
  6. Павлуник І.А. Правовий статус представників у цивільному процесі// Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. -1998. -Вип. 35: Юридичні науки. - С. 81-86
  7. Тертышников В.И. Гражданский процесе: Курс лекций. — Харьков, 2001. — С. 73.
  8. Штефан М.Й. Сучасні системи адвокатури. — К., 2003. — С. 124—127.
  9. Штефан М.Й. Цивільний процес. Підруч. для юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. - К., 2005. — С 142, 146, 147.
загрузка...
Top