Цивілізаційний підхід як методологічна основа вивчення ісламського права

Попередні зауваження. Іслам сьогодні є одним з найважливіших чинників суспільного розвитку, який впливає не тільки на внутрішньополітичне життя ісламських держав, а й на перебіг подій у загальносвітовому масштабі. Не викликає сумніву той факт, що ісламський чинник впливає на трансформацію політичної та правової карти світу.

Останні події у більшості держав ісламського світу — акції протесту, повстання — призвели не тільки до зміни правлячих режимів і лідерів у цих державах, а й до змін у їх політичних і правових системах, зокрема конституцій і законодавства цих країн. Ці події привернули увагу не тільки політологів, а й соціологів, правознавців та представників інших наук гуманітарного циклу.

Фахівці по-різному характеризують фактори, що призвели до загострення соціально-політичної ситуації у цих країнах, дають неоднозначні прогнози результатів і наслідків цих соціальних зрушень. Але всім зрозуміло, що ці зміни неминучі, і вони, у свою чергу, безпосередньо впливатимуть на функціонування правових систем цих держав, генетично пов’язаних з класичним ісламським правом.

У контексті цих подій актуалізуються дослідження ісламського права. Для комплексного аналізу його як правового і релігійно-філософського явища необхідно залучити весь методологічний інструментарій сучасної юридичної науки, складовою якого є цивілізаційний підхід. Видається, що застосування цивілізаційного підходу сприятиме поясненню багатьох процесів, що відбуваються у правових системах ісламських держав, дозволить усебічно осмислити трансформацію цих правових систем, генетично пов’язаних із класичним ісламським правом.

Потенціал цивілізаційного підходу в сучасній методології юридичної науки. У методології сучасної юридичної науки визначальною є роль цивілізаційної теорії та сформованого на її основі цивілізаційного підходу. Необхідність використання цивілізаційного підходу при вивченні різних соціальних, культурних, релігійних, економічних, політичних і, звичайно, правових явищ була обґрунтована у працях відомих науковців минулого і сучасності — А. Фергюсона, М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, П. Сорокіна, С. Хангтінтона та ін.

Проте, на нашу думку, застосування цивілізаційного підходу необхідно починати з праць відомого арабського філософа, історика XIV ст. Ібн Халдуна. Він був першим мислителем, який оцінив історичний процес із цивілізаційної точки зору. Зокрема, він зазначав, що саме цивілізаційний підхід сприятиме розумінню багатьох явищ суспільного життя [1, 8].

У межах цивілізаційного підходу на перший план виступає поняття «цивілізація». Науковці, автори різних цивілізаційних теорій по-різному трактують це поняття. Так, М. Данилевський висунув концепцію культурно-історичних типів суспільств і відстоював необхідність плюралістичного розуміння історії. Згідно з його позицією, людство поділяється на декілька абсолютно автономних утворень, кожне з яких має свою власну самостійну історію. На думку М. Данилевського, загальнолюдської цивілізації не існує. Учений також наполягав на тому, що західна цивілізація є лише частиною цивілізаційної панорами світу і не має універсального характеру, і що без збереження національного або культурно-історичного різноманіття розвиток людства взагалі неможливий [2, 91-92].

Згідно з концепцією О. Шпенглера, цивілізацію не можна розглядати як єдину лінію еволюції людства, яка у формаційній теорії визначена як прогрес. Акцентуючи увагу на локальності культур і слабкості зв’язків між ними, О. Шпенглер звертав увагу на помилковість аналізу минулих епох на основі сучасних критеріїв [3, 164, 170].

А. Тойнбі цивілізацію розглядав як стійку спільність людей, об’єднаних духовними традиціями, способом життя, географічно та історично. Він, як і О. Шпенглер, заперечував концепцію «єдності цивілізації», існування якої пов’язував із гіпертрофованим почуттям європоцентризму у сучасних істориків [4].

На думку С. Хангтінтона, цивілізація характеризується наявністю таких особливостей, як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, а також суб’єктивною самоідентифікацією людей. Визначальні відмінності людських груп стосуються їх цінностей, віри, інститутів і соціальних структур. Історію людства С. Хантінгтон розглядав як історію цивілізацій, які є культурними, а не політичними утвореннями [5].

При дослідженні правових систем, зокрема ісламського права, в межах цивілізаційної теорії на передній план виступає концепція локальних цивілізацій. Залучення цивілізаційного підходу до вивчення локальних цивілізацій дає змогу дослідити закономірності та причини їх формування й еволюції, а також і трансформацію правових систем під впливом різних чинників, що формують основи різних цивілізацій. Застосування цивілі заційного підходу передбачає інтерпретацію історичного процесу, різних культурних, соціальних, правових та інших явищ, з урахуванням особливостей і специфічних рис цивілізацій, що спричинили появу цих явищ.

Отже, цивілізаційна теорія представлена різними концепціями, які об’єднує загальна ідея про те, що історія представляє собою послідовність дискретних одиниць організацій під назвою «цивілізації», кожна з яких проходить свій шлях. Цивілізацію, на нашу думку, можна визначити як сукупність спільнот, що склалися історично, займають певну територію, характеризуються соціокультурними, економічними, ідеологічними та іншими особливостями і є тією світоглядною основою, яка визначає спосіб життя і мислення, зокрема оцінку індивідуумом явищ навколишньої реальності, і виконує регулятивну функцію щодо різних видів діяльності, що втілюється в релігійних, морально- етичних і правових приписах та нормах.

Використання цивілізаційного підходу у вивченні ісламського права. Видається, що залучення цивіліза- ційного підходу до вивчення ісламського права сприятиме виявленню причин різноманітності національних правових систем ісламських держав; дозволить виокремити як їх загальні риси, що зумовлені їх належністю до ісламської цивілізації, так відмінності, формування яких зумовлене цивілі- заційними чинниками — етнокультурними, соціально-економічними відмінностями народів, що становлять населення цих держав; надає можливість більш об’єктивно охарактеризувати взаємодією та взаємовплив ісламської цивілізації з іншими цивілізаціями і культурами; дослідити особливості правових систем окремих ісламських держав, що зумовлені їх індивідуальним і неповторним шляхом розвитку і трансформації.

Цивілізаційний підхід дозволяє на основі об’єктивних методологічних настанов розглядати ісламське право як нормативне втілення ідеологічних, політичних, економічних, соціально- культурних особливостей суспільства, що сформувалося в межах ісламської цивілізації.

Загальноприйнятим у дослідженні ісламського права є підхід, у якому акцент зроблено на простій констатації факту існування різних правових шкіл (ханіфітська, малікітська, шафіїтська та ханбалітська, які здобули свої назви відповідно до імен своїх засновників: Абу Ханіфи (699-767 рр.); Маліка Ібн Анаса (715-795 рр.); Аш-Шафії (772-820 рр.); Ахмада Ібн Ханбали (780-855 рр.), і переліку джерел права, що визнаються тією або іншою школою. Застосування цивілізаційно- го підходу дає змогу більш глибоко розглянути концептуальні основи учення цих шкіл, а також різний ступінь застосування ними загальновизнаних правових методів.

При вивченні ісламського права береться за основу, як правило, учення ханіфітської правової школи, або його еклектичне поєднання з шафіїтською правовою школою, що зумовлено поширенням на території пострадянських держав саме цих ісламських правових шкіл. Ханбалітська правова школа, серед послідовників якої через низку обставин існують значні розбіжності, набула поширення в останні десятиліття на Північному Кавказі та асоціюється з ваххабітськими течіями в ісламі. У результаті ученню ханбалітської школи, яке справило значний вплив на становлення принципів ісламського права і формування концепції влади в ісламі, приділяється незаслужено мало уваги. Учення малікітської школи не отримало належної уваги з боку дослідників ісламського права через поширення на відносно невеликій кількості держав.

Як приклад, що демонструє відмінність учень цих правових шкіл, можна привести їх відношення до основоположних джерел права — Корану і Сун- ни. Визнаючи ці джерела незаперечними та віддаючи безумовний пріоритет Корану, правознавці, при зверненні до текстів цих джерел, використовували такі методи, які викликали певні заперечення у представників інших шкіл. Так, школи ханіфітів, малікітів та ханбалітів визнавали ієрархію приписів Корану і Сунни, надаючи перевагу Корану, до Сунни ж зверталися за відсуності буквального підтвердження певної думки в Корані. Представники шафіїтської правової школи розглядали Коран і Сунну в їх єдності, Сунна лише доповнює Коран і не є самостійним джерелом для ухвалення рішення. Представники хан- балітської школи вважали Сунну тлумаченням Корану. Для представників малікітської школи Сунна асоціювалася насамперед з нормами, встановленими Пророком, і, відповідно, пов’язувалося з діяльністю жителів Медіни [6, 55-70].

Вбачається, що цивілізаційний підхід є тією методологічною основою, яка дозволяє дати надійні орієнтири для правильного розуміння тих або інших ісламсько-правових норм, від- стежити походження й еволюцію інститутів ісламського права, а також зрозуміти генетичний зв’язок між положеннями класичної ісламсько-правової доктрини і нормами права, які закріплені у кодифікованих актах сучасних ісламських держав.

XVIII ст. асоціюється зі значними змінами у правовому і політичному житті усього ісламського світу. Ці зміни були пов’язані з колонізацією ісламських держав європейськими державами, під впливом якої класичне ісламське право частково втратило свої позиції. Широкомасштабні полі- тико-правові перетворення, що мали місце в межах усієї ісламської цивілізації, були пов’язані не тільки з обмеженням сфери дії ісламського права, а й із запозиченням багатьох правових положень у західних держав.

У подальшому крах колоніальної системи призвів до створення на території халіфату значної кількості незалежних держав. На формування їх правових систем істотно вплинуло колоніальне минуле, що виявилося в існуванні багатьох правових інститутів західного зразка та послабленні ролі класичного ісламського права. У більшості ісламських країн за сферою регулювання ісламського права залишалися лише шлюбно-сімейні відносини. Але в жодній з країн ісламського світу ісламське право не втратило повністю свого впливу.

Друга половина ХХ ст. пов’язується з посиленням впливу класичного ісламського права на правові системи ісламських держав. Цей процес отримав назву «реісламізація» і посилився наприкінці 70-х років ХХ ст. після подій в Ірані, коли світ уперше почув термін «Ісламська революція». До подій в Ірані курс на ісламізацію правової системи країни взяла Лівія. Після революції в Ірані шляхом ісламізації правової системи держави пішов Пакистан. Такий процес призвів до збільшення кількості держав, у яких іслам є державною релігією, а ісламське право — основою чинного законодавства. Але ісламське право, як і раніше, не є єдиним правом, що діє в межах правових систем цих держав. Таким чином, правовим системам сучасних ісламських держав властивий дуалізм, який полягає в одночасному співіснуванні правових норм, різних за змістом і специфікою — норм класичного ісламського права і норм, запозичених з інших правових систем, що дозволяє пристосувати правові системи сучасних ісламських держав до соціально-політичного середовища, що постійно змінюється, а також до економічних чинників сьогодення.

Ісламсько-правові принципи є визначальними у формуванні й функціонуванні правових систем ісламських держав, різним є лише ступінь їх впливу на правові системи ісламського права, що зумовлено такими цивілі- заційними чинниками, як історичний шлях розвитку держави, її геополітич- не розташування, особливості культурного менталітету народу тощо. Так, Туреччина, де більшість населення сповідує іслам, унаслідок європеїзую- чого впливу реформ Мустафи Кемаля, головною з яких було позбавлення ісламу статусу державної релігії, обрала світський шлях розвитку. Туреччина належить до групи країн, правові системи яких характеризуються найменшим впливом класичного ісламського права на їх функціонування. У Саудівській Аравії — батьківщині ісламу, на території якої знаходяться головні ісламські святині мусульман — Кааба, а також Мекка і Медіна, ісламське право завжди застосовувалося максимально широко.

Отже, незважаючи на різний ступінь впливу положень класичного ісламського права на правові системи сучасних ісламських держав, правова ідеологія, правова культура, правова свідомість і, нарешті, правовий менталітет мусульман засновані саме на класичному ісламському праві, яке бере свій початок в основоположних джерелах — Корані й Сунні, і сформовані, зокрема, релігійно-правовою доктриною. Правова ідеологія, заснована на релігійних приписах, становить світоглядну основу ісламської цивілізації, яка, у свою чергу, формує певні поведінкові моделі, тип мислення, спосіб життя і правову культуру. Циві- лізаційний підхід дозволяє, враховуючи особливості ісламської цивілізації, дати її правовим явищам об’єктивну оцінку.

Висновки

  1. Цивілізаційний підхід є методологічною основою комплексного аналізу такого складного явища, як ісламське право, яке є відображенням релігійно-філософської суті ісламської цивілізації. Суть цього підходу полягає в інтерпретації історичного процесу, різних культурних, соціальних, правових та інших явищ, з урахуванням особливостей і специфічних рис тієї або іншої цивілізації, що породила ці явища.
  2. Використання цивілізаційного підходу як методологічної основи вивчення ісламського права сприяє об’єктивному аналізу специфіки ісламської цивілізації, дозволяє більш повно розкрити характеристику ісламських правових традицій, виявити чинники, серед яких значна роль відводиться чинникам цивілізаційним.
  3. На формування правових шкіл вплинули такі цивілізаційні чинники, як соціокультурне середовище, в якому формувалося їх учення, а також інші культури й цивілізації. Релігійні доктрини, яких дотримувалися засновники правових шкіл і під впливом яких відбувалося становлення і подальша еволюція цих шкіл, відображали специфічні особливості різних суспільств, що вплинули на формування поглядів правознавців — засновників правових шкіл, що, у свою чергу, призводить до усвідомлення рівноцінності теологічних доктрин.
  4. Цивілізаційний підхід дає можливість простежити процес походження і еволюцію інститутів ісламського права, зрозуміти генетичний зв’язок між положеннями класичної ісламсько-правової доктрини та нормами ісламського права, закріпленими в кодифікованих актах сучасних ісламських держав, а також об’єктивно підійти до оцінки правових явищ, що існують у межах ісламської цивілізації.
  5. Застосування цивілізаційного підходу дає змогу зрозуміти шляхи трансформації сучасного ісламського суспільства. Цей процес форсується подіями, які відбуваються сьогодні в багатьох ісламських державах, і супроводжується протестом населення проти правлячих режимів та пов’язаний насамперед із внутрішніми чинниками: це соціально-економічні та політичні проблеми, що накопичилися після краху колоніальної системи, результатом чого є дисбаланс у політичній, економічній та соціальній системах цих суспільств. Важливим чинником є також зневажливе ставлення правлячих режимів цих держав до основоположних засад ісламської релігійно-правової доктрини.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Бехруз Х. Основы цивилизационного подхода в сравнительном правоведении. — О., 2007. — 64 с.
  2. Шпенглер О. Закат Европы. Очерк морфологии мировой истории : в 2 т. — М., 1993. — Т. 1. — 765 с.
  3. Данилевский Н. Я. Россия и Европа. — М., 1991. — 574 с.
  4. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / пер. с англ. Т. Велимеева, Ю. Новикова. — М., 2003. — 603 с.
  5. Тойнби А. Дж. Постижение истории : сб. / пер. с англ. — М., 1991. — 735 с.
  6. Бехруз Х.Исламские традиции права : моногр. — О., 2006. — 294 с.
загрузка...
Top