Баланс приватних і публічних інтересів - основний принцип Європейського суду з прав людини щодо відчуження об´єктів приватної власності в інтересах суспільства

В юриспруденції можливість за­стосування заходів, спрямова­них на певний примус приват­ного власника до відчуження своєї власності з мотивів суспільної необхід­ності, заперечень не викликає, оскіль­ки загальновизнано, що публічна необ­хідність у деяких випадках перевищує приватну. Такі заходи в державно-ор­ганізованому суспільстві, як правило, входять до системи державного регу­лювання відносин власності. Харак­тер, зміст та обсяги застосування подібних заходів зумовлюються су­спільно-економічним устроєм і кон­кретними історичними умовами, що склалися в окремій державі, структу­рою та станом економіки, процесами її інституційної перебудови, реформуван­ням економічного правопорядку тощо.

У сучасних умовах для України пи­тання законодавчого забезпечення механізмів відчуження об´єктів права приватної власності з мотивів су­спільної необхідності набувають важ­ливого значення, проявляють себе як в окремих сферах і напрямах, приміром, щодо розбудови транспортної, комунікаційної інфраструктури, містобу­дування тощо, а також актуалізуються в кризових умовах.

Можливість застосування в Україні заходів з примусового відчуження І власника майна з мотивів суспільної необхідності передбачена Консти­туцією України [1] (ч. 5 ст. 41), а такої рядом законодавчих актів, зокрема ЦК України (статті 350, 351, 352, 353 ЗК України (ст. 147), Законами України «Про оборону України» (ст. 17 «Про мобілізаційну підготовку мобілізацію» (ст. 6), «Про правовий ре­жим воєнного стану» (ст. 23), «Про правовий режим надзвичайного стану» (ст. 17), з посиланнями на спеціальній закон.

Проте спеціальне законодавство Україні щодо врегулювання примусового відчуження об´єктів права при ватної власності з мотивів суспільне необхідності поки що не сформовані За наслідками більш ніж десятирічної законотворчої роботи у цьому напрям було розроблено і зареєстровано

Верховній Раді України 18 законопро­ектів [2]. І лише нещодавно після по­долання вето Президента України Верховною Радою прийнято спеціаль­ний Закон «Про відчуження земель­них ділянок, інших об´єктів нерухомо­го майна, що на них розміщені, які пе­ребувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів су­спільної необхідності» (від 17 листо­пада 2009 р. № 1559-VI). Цей Закон заслуговує на окремий аналіз і тому не є предметом оцінки цієї статті. Зазна­чимо лише, що у процесі його прий­няття не було враховано загальне за­уваження, висловлене Президентом України у пропозиціях, про те, що кон­цепція Закону не створює реального механізму захисту прав приватного власника, не забезпечує додержання конституційного принципу непоруш­ності права приватної власності.

З огляду на це та з урахуванням ви­мог Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», яким передбачено застосування в Ук­раїні Конвенції про захист прав люди­ни і основоположних свобод 1950 р. (далі — Конвенція) та практики Євро­пейського суду з прав людини (далі — Суд), є актуальним аналіз практики та загальних підходів цього органу міжна­родної юрисдикції у питаннях щодо відчуження об´єктів приватної влас­ності з мотивів суспільної необхідності.

Вихідним принципом Суду щодо вирішення спорів стосовно власності є непорушність власності, що передба­чений ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та включений до міжнарод­ної системи гарантій прав і свобод лю­дини. Згідно з ч. 1 цієї статті кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї влас­ності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених за­коном і загальними принципами міжнародного права.

Наведені положення заслуговують на з´ясування їх правового змісту, зок­рема, щодо сфери їх дії в аспекті забез­печення права мирного володіння та права власності. На окреме вивчення заслуговують і передбачені параметри допустимості втручання: 1) лише в інтересах суспільства; 2) на умовах, передбачених законом; 3) відповідно до принципів міжнародного права.

У своєму рішенні від 13 червня 1979 p. у справі «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium) Суд охарактеризу­вав мету цієї статті таким чином: «Визнаючи право кожного на мирне володіння своїм майном, ст. 1 Про­токолу № 1, власне, гарантує право власності. На це явно вказують слова «possessions» (майно) та «use of proper-ty» (користування майном) (у фран­цузькому тексті: «biens», «propriété», «usage des biens»); пряме підтверджен­ня цього міститься і в матеріалах з підготовки Конвенції: маючи на увазі предмет кожного наступного проекту цієї статті при розгляді цих проектів ще до того, як статтю було ухвалено, автори Конвенції постійно говорять про «право власності» або «право на власність» (п. 63) [3].

Суд також зазначає, що концепція «володіння» має автономне значення для цілей ч. 1 ст. 1 Першого протоколу. Це означає, що гарантований нею за­хист не обмежується лише правом власності на фізичні речі та не зале­жить від його формальної класи­фікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять певні блага, можуть також розгля­датися як права власності та як «воло­діння» для цілей цього положення [4].

Другою частиною вказаної статті передбачено, що положення її першої частини жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі за­кони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користу­ванням майном відповідно до загаль­них інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. З цього приводу Суд у рі­шенні справи «Маркс проти Бельгії» висловив позицію, що цей пункт надає державам-учасницям право самим судити про необхідність такого закону. Що стосується «суспільних інте­ресів», то ця норма у деяких випадках може спонукати законодавця до здійснення «контролю за використан­ням власності», включаючи розпоря­дження та спадкоємство. При цьому встановлено єдине застереження: об­меження не повинні мати дис­кримінаційного характеру.

Суд у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національ­ні органи влади мають певну свободу розсуду. Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов´язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність уп­ровадження заходів з усунення не­справедливості (справи: «Хендісайд проти Сполученого Королівства» (Handyside v. the UK) від 7 грудня 1976 p.; «Джеймс та інші проти Спо­лученого Королівства» (James and Others v. the United Kingdom) від 21 січня 1986 p.).

Суд дотримується позиції, що по­няття «інтереси суспільства» необ­хідно розуміти широко. Визнається природним, що свобода розсуду, якою користується законодавчий орган у здійсненні соціальної та економічної політики, має бути широкою. Однак Суд поважатиме рішення законодав­чого органу у визначенні того, що відповідає «інтересам суспільства», лише тоді, коли таке рішення має відповідне обґрунтування. Тому рішення з прийняття законів щодо експропріації май­на, на думку Суду, має ухвалюватися після розгляду політичних, економічних та соціальних питань, стосовно яких у демократичному суспільстві можуть існувати досить різні думки. Хоча при розгляді конкретної справи Суд не може підмінити оцінку національних органів своєю власною оцінкою, він зобов´язаний перевірити законність оскаржених заходів у світлів ст. 1 Першого протоколу і при цьому проаналізувати факти, з посиланням на які діяли національні органи влади. Відповідно юрисдикція Суду стосується випадків зловживання владою та явного свавілля, що допускається з і боку держави.

Судом було розглянуто низку справ стосовно захисту права власності на підставі ст. 1 Першого прото­колу до Конвенції. У межах цієї публікації проаналізовано деякі з них, котрі стосуються найбільш спірних питань відчуження об´єктів приватної власності в інтересах суспільства. На увагу заслуговують підходи Суду щодо вирішення тих чи інших питань, що дають можливість розширити уявлення про правові аспекти цієї проблематики.

У справі «Спорронг і Льоннрот, проти Швеції» (Sporrong and Lonnrotk v. Sweden) від 23 вересня 1982 p. Су­дом було визнано втручання у здійснення права власності у зв´язку із застосуванням заходів з експропріації, що були пов´язані з містобудівним плануванням та проведенням містобудівної політики у Швеції. У цьому рішенні Суд, проаналізувавши зміст ст. 1 Першого протоколу, визнав, що вона містить «три окремі норми»: пер­ша норма, викладена в першому реченні ч. 1, має загальний характер і проголошує принцип мирного воло­діння майном; друга норма, яка міс­титься в другому реченні ч. 1, стосуєть­ся позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам; третя норма, за­значена в ч. 2, визнає, що Договірні дер­жави мають право, зокрема, контролю­вати використання майна відповідно до загальних інтересів. Порушення права власності кваліфіковано Судом через довготривалість встановлених за­борон і відсутність компенсації. Сама правова ситуація, що склалася, не дава­ла змоги забезпечити належну рівнова­гу між інтересами захисту права влас­ності та загальними інтересами.

Будь-яке втручання у право влас­ності, що вчинене не з метою здійснен­ня контролю за користуванням май­ном відповідно до загальних інтересів у сенсі ст. 1 (п. 2) Першого протоколу, має розцінюватися як порушення конвенційного права щодо мирного володіння своїм майном. У справі «Папаміхалопулос та інші проти Гре­ції» (Papamichalopoulos and Others v. Greece) від 31 жовтня 1995 p. з приво­ду захисту прав власників земель, що були de facto піддані окупації (екс­пропріації) Фондом Військово-мор­ських сил без будь-якого відшкоду­вання, Суд кваліфікував таке заволодіння спірною земельною власністю як явне втручання у здійснення заяв­никами права безперешкодно корис­туватися своїм майном. 

В іншій справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» (james and Others v. the United Kingdom) від 21 січня 1986 p. Суд встановив, що позбавлення права власності на май­но, здійснене лише з метою надання особистої вигоди приватній стороні, не може бути таким, що відповідає «суспільним інтересам». Однак при­мусове передання права власності на майно від однієї особи до іншої може, залежно від обставин, становити за­конний засіб забезпечення суспільних інтересів. Передання права власності на майно з метою здійснення політи­ки, спрямованої на зміцнення соціаль­ної справедливості в суспільстві, мож­на правомірно вважати заходом, здійсненим «в інтересах суспільства». У визначенні понять «інтереси су­спільства» і «загальні інтереси» Суд дійшов висновку, що докорінних роз­біжностей між ними встановити не­можливо.

На увагу заслуговують аргументи Суду на предмет юридичної оцінки «майна» як об´єкта приватної влас­ності у справі «Колишнього короля Греції та інших проти Греції» (The for­mer king of Greece and others v. Greece) від 23 листопада 2000 p. У цій справі Суд у своїй позиції керувався право­вим режимом майна, належного ко­лишньому королю Греції та ко­ролівській родині, що на підставі зако­ну було вилучене та передане у власність держави без жодної компен­сації. Оскільки було встановлено, що власність належала заявникам як при­ватним особам, а не як членам ко­ролівської сім´ї, Суд дійшов висновку, що ці об´єкти відповідають поняттю «майно» у значенні ч. 1 ст. 1 Першого протоколу. Вилучення у заявників їхнього майна завдало їм шкоди і порушило справедливий баланс між необхідністю захисту приватної влас­ності й суспільними інтересами.

У своїй практиці Суд також звертає увагу на правову визначеність і до­статність підстав для кваліфікації заявлених вимог як «права власності» в значенні ст. 1 Першого протоколу. Так, у справі «Копецький проти Сло­ваччини» (Kopecky v. Slovakia) від 28 вересня 2004 p., в якій йшлося про реституцію на підставі Закону 1991 р. про «позасудову реабілітацію» монет (131 золотої і 2 151 срібної монет), що мають нумізматичну цінність і були конфісковані у батька заявника у 1959 p., Суд визначив головним пи­танням з´ясування, чи надавало націо­нальне законодавство та тлумачення його відповідних положень національ­ними судами достатні підстави для то­го, щоб кваліфікувати висунуту заяв­ником вимогу як «право власності» для цілей ст. 1 Першого протоколу. Для задоволення позову заявником також мали бути виконані вимоги національного законодавства щодо до­ведення фактів чи встановлення умов порушення його права власності.

Наразі у справі «Педурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania) від 1 грудня 2005 p., в якій йшлося про до­тримання державою своїх позитивних обов´язків за Конвенцією щодо охоро­ни права власності та оскаржувалася правова невизначеність у питанні про майно заявника, повернення якого він зажадав після того, як воно було націоналізоване і продане державою третій особі, Судом було констатоване порушення ст. 1 Першого протоколу.

Цікавими є підходи Суду стосовно умов виплати компенсації за наслідка­ми відчуження приватної власності. За загальним правилом, втручання визнається невідповідним і невиправ­даним, коли позбавлення права влас­ності здійснюється без надання розум­ної компенсації. Остання має визнача­тися, як правило, з урахуванням вартості вилученого у власника майна. У справі «Мальхоус проти Чеської Республіки» (Malhous v. the Czech Republic) від 12 липня 2001 p. Суд за­значив, що розмір заявлених вимог компенсації за матеріальну шкоду за­лежить від вартості земельних діля­нок, які не були повернуті заявникові, а також від розміру втрати прибутків, пов´язаних із використанням таких ділянок.

Разом із цим ст. 1 Першого прото­колу не розглядається Судом як така, що надає право на отримання повної компенсації. За певних фактичних об­ставин урахування публічних інте­ресів, пов´язаних із необхідністю забезпечення більшої соціальної спра­ведливості, може зумовлювати випла­ту відшкодування у розмірі, нижчому за ринкову вартості такого майна. Та­ку позицію висловив Суд у справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства» (Lithgow and Others v. UK) від 8 липня 1986 p. щодо компен­сації втрат акціонерам націоналізова­ного товариства.

Загальний огляд наведених по­зицій Суду засвідчує, що головним питанням при вирішенні справ стосов­но захисту права власності у випадках примусового відчуження приватного майна з мотивів суспільної необ­хідності є дотримання справедливого балансу між приватним інтересом та інтересами суспільства. Підходи Суду щодо встановлення та оцінки такого справедливого балансу інтересів ма­ють бути покладені в основу розробки національного законодавчого забезпе­чення механізмів відчуження об´єктів права приватної власності, братися до уваги у правозастосовній діяльності та судовій практиці.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. База «Законодавство України» // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України // http://zakon.rada.gov.ua

2. База даних «Законопроект» // Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України // http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc2

3. Рішення у справах Європейського суду з прав людини // Європейський суд з прав людини // Офіційний веб-сайт Європейського суду з прав людини // http://www.echr.coe.int

4. Key case-law issues. The concept of «possessions»// Європейський суд з прав людини // Офіційний веб-сайт Європейського суду з прав людини // http://www.echr.coe.int

загрузка...
Top