Антимонополіне законодавтсво СРСР

Антимонопольне законодавство колишнього СРСР

10 липня 1991 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про обмеження монополістичної діяльності в СРСР».

Встановлювалося, що Закон буде застосовуватися щодо дій суб'єктів господарювання, органів влади і управління, що мають своїм наслідком обмеження конкуренції на ринках двох чи більше республік. Також малося на увазі (хоч у тексті Закону прямого посилання не було), що антимонополістична діяльність у межах союзних республік буде регулюватися республіканськими законодавствами.

Ознайомлення з цим Законом потрібне для того, щоб далі вирішити, чи зуміла Україна розв'язати відповідні питання краще, ніж колишній Союз?

У статті першій міститься визначення понять. З деякими з них ми ще взагалі не зустрічалися, з деякими — зустрічалися, але їх формулювання у даному Законі дещо відрізняється. Зрозуміло, що в певних випадках не виключається модифікація, адже життя на місці не стоїть.

Отже:

  • товар — продукт діяльності, включаючи роботи і послуги, призначений для реалізації;
  • республіканський товарний ринок— сфера обороту товарів у межах республік (держави);
  • загальносоюзний оборот товарів— оборот товарів між господарюючими суб'єктами, що діють на різних республіканських товарних ринках єдиного економічного простору СРСР;
  • господарчі суб'єкта — юридичні особи і громадяни, що займаються діяльністю з виробництва, реалізації і придбання товарів;
  • органи влади і управління — органи державного управління СРСР, республік, місцеві органи державної влади;
  • конкуренція — вільне суперництво між господарюючими суб'єктами, коли їх самостійні дії ефективно обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови обороту товарів та стимулюють виробництво тих товарів, які потрібні споживачу;
  • домінуюче становище на ринку — виключне становище господарюючого суб'єкта на ринку, яке надає йому можливість самостійно чи діючи спільно з іншими господарюючими суб'єктами впливати на конкурентів, утруднюючи доступ на ринок іншим господарюючим суб'єктам;
  • монополістична діяльність — дії (бездіяльність), що суперечать вимогам Закону господарюючих суб'єктів, органів влади і управління, спрямовуються на недопущення конкуренції і порушують законні інтереси споживачів товарів.

Закон складався з п'яти розділів:

  1. Загальні положення.
  2. Монополістична діяльність.
  3. Попередження і обмеження монополістичної діяльності.
    1. Відповідальність за порушення Закону.
  4. Розгляд справ про монополістичну діяльність і оскарження рішень Антимонопольного комітету СРСР.

Законом від 10 липня 1991 року заборонялися такі дії суб'єктів господарювання, що займають домінуюче становище на ринку, які мають чи можуть мати своїм результатом суттєве обмеження конкуренції чи реалізації законних інтересів інших господарюючих суб'єктів чи споживачів. Що таке «суттєві обмеження», що таке «законні інтереси» — про це в Законі не сказано жодного слова.

Зловживанням домінуючим становищем визнавали такі дії:

  • обмеження чи припинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів з метою створення чи підтримання дефіциту на ринку або безпідставне підвищення (зниження) цін;
  • нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівноправне становище чи не стосуються предмета договору, в тому числі нав'язування споживачам примусових умов продажу товару;
  • інші дії, які викликали чи можуть викликати суттєве
    обмеження конкуренції або законних інтересів інших господарюючих суб'єктів чи споживачів.

Заборонялися неправомірні угоди (узгоджені дії) між конкуруючими господарюючими суб'єктами щодо:

  • встановлення цін (тарифів), знижок (надбавок) розмірів виплат та інших умов, спрямованих на обмеження конкуренції;
  • поділу ринку за територіальним принципом щодо обсягу продажів чи закупівель, асортименту, контингенту продавців чи покупців або інших ознак з метою монополізації ринків;
  • усунення з ринку інших господарюючих суб'єктів або обмеження їх доступу до нього;
  • встановлення інших умов, що суттєво обмежують чи можуть обмежити конкуренцію.

Заборонялися угоди (узгоджені дії) неконкуруючих суб'єктів, якщо один із них займав домінуюче становище на ринку, а інший був його постачальником чи споживачем (замовником), якщо такі дії спричиняли чи могли спричинити суттєве обмеження конкуренції.

У виняткових випадках Антимонопольний комітет СРСР (АМК СРСР) міг давати індульгенцію на неправомірні угоди, якщо вони:

  • сприяли чи могли сприяти насиченню товарних ринків;
    • покращували споживчі властивості товарів;
  • підвищували їх конкурентноспроможність, зокрема на зовнішньому ринку.

Органи влади і управління не мали права:

  • забороняти створення нових господарюючих суб'єктів чи встановлювати заборони на здійснення окремих видів діяльності або виробництва товарів, якщо така заборона не була законодавче встановленою;
  • давати вказівки господарюючому суб'єкту про пріоритетне укладення договорів, першочергове постачання товарів певному колу споживачів, якщо такі вказівки не були законодавче передбаченими;
  • встановлювати інші дискримінаційні чи привілейовані умови для діяльності окремих господарюючих суб'єктів, якщо це не було встановлено законом.
    • централізовано розподіляти товари;
  • встановлювати заборони на реалізацію товарів з однієї республіки в інші;
  • обмежувати права господарюючих суб'єктів на придбання і реалізацію товарів;
  • встановлювати інші, непередбачені Законом, заборони і обмежувати самостійність господарюючих суб'єктів;
  • укладати угоди між органами влади і управління,
    що перешкоджають нормальному функціонуванню ринку, розвитку конкуренції та обмежують законні інтереси споживачів.

Державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства покладався на Антимонопольний комітет, який підпорядковувався Президентові СРСР і був підзвітним Верховній Раді СРСР.

АМК СРСР надавалося право здійснювати попередній контроль за створенням, злиттям, приєднанням, перетворенням, ліквідацією суб'єктів господарювання.

Орган управління СРСР, що приймав рішення про створення, злиття чи приєднання підприємств, мав одержувати попередню згоду (простіше кажучи, візу АМК СРСР). Цьому Комітету також надавалося право контролю за приєднанням акцій, паїв, доль у статутних фондах господарюючих суб'єктів. Постанови АМК СРСР були обов'язковими для виконання у строки, ним вказані.

Антимонопольний комітет мав право накладати штрафи за невиконання чи невчасне виконання його постанов, за ненадання йому інформації чи надання завідомо неправдивих даних. Штрафи могли накладатися як на юридичних осіб, так і на посадових осіб. Штрафи були досить значними, їх розміри можна зрозуміти лише знаючи тодішні масштаби цін.

Незаконно одержаний прибуток за позовом АМК СРСР стягувався до державного бюджету.

Рішення АМК СРСР могли оскаржуватися у Верховному Суді СРСР чи Вищому арбітражному суді СРСР. Подання заяви-скарги на АМК СРСР не призупиняло виконання його постанов. Збитки, спричинені неправомірними діями АМК СРСР, мали компенсуватися з союзного бюджету.

Антимонопольне законодавство України

А тепер розглянемо антимонопольне законодавство сучасної України.

Проаналізуємо чинний Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 року № 2132-ХІІ. Тобто, як бачимо, він з'явився через сім місяців після Закону СРСР «Про обмеження монополістичної діяльності в СРСР» від 10 липня 1991 р., з яким ми познайомилися раніше.

Закон України від 18 лютого 1992 року стосується, в першу чергу, не боротьби з монополізмом і недобросовісною конкуренцією (їм відведено лише сім статей), а створення Антимонопольного комітету України (АМКУ). Згаданому Комітету присвячена решта статей Закону, розпочинаючи з восьмої і закінчуючи двадцять п'ятою.

Чи потрібний такий орган? Загалом, так. Економічна конкуренція теж не може відбуватися без своїх суддів та відповідної юридичної інфраструктури. Аналогічні АМКУ органи є і в інших державах, У США їх аж два — Федеральна торговельна комісія та Антитрестівський підрозділ Міністерства юстиції. У Великій Британії функції, аналогічні АМКУ, виконують Відомство з добросовісної торгівлі, Комісія контролю за злиттям, Міністерство торгівлі і промисловості.

Закон України складається з таких розділів:

  1. Загальні положення.
  2. Зловживання монопольним становищем на ринку,
    неправомірні угоди, дискримінація підприємців.
  3. Недобросовісна конкуренція.
  4. Державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства.
  5. Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства.

Цей Закон України написаний під впливом згаданого союзного Закону.

Перша стаття Закону України присвячена тлумаченню термінів. На відміну від союзного, у Законі України до товару прямим текстом зараховано цінні папери. Щодо ринку товарів відзначено, що це — сфера обороту, у межах якої визначається монопольне становище. Немає якихось особливих відмінностей між Законами у тлумаченні понять «органи влади і управління», «конкуренція», «монопольна діяльність». Замість терміна «домінуюче становище» у статті першій українського Закону вживається поняття «монопольне становище». Причому наводяться кількісні параметри: монопольним називається таке становище підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків. Рішення АМКУ може визначати монопольним становище підприємця, частка якого на ринку відповідного товару менша, ніж 35 відсотків. Законодавець не зазначив дуже важливу деталь — яка має бути протяжність періоду монопольного становища?

Наприклад, два конкуренти третього підприємця на один літній місяць припинили свою діяльність, розпродали свої вироби кінцевим споживачам, і всі працівники поїхали відпочивати на Багамські острови, щоб бути готовими до наступних трудових подвигів. Саме так для третього підприємця може виникнути штучне монопольне становище. Таке вживання — данина попередній термінології.

У Законі України зустрічається поняття, якого немає у союзному Законі, — «монопольне утворення» під яким розуміють підприємство, об'єднання чи громадське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку.

Положення про зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірні угоди між підприємцями, дискримінацію підприємців органами влади і управління є ідентичними в обох Законах і сформульовані вони, як вже відзначалося на початку лекції, коротко.

Законом України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо охорони інтелектуальної власності» від 28 лютого 1995 р. дуже невдало підкоректовано п. З статті 2 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р. Як і раніше межа між патентною монополією на винаходи, корисні моделі, промислові зразки і антимонопольним законодавством продовжує залишатися не чітко окресленою.Нині названий пункт звучить так: «Закон не поширюється на відносини, що випливають із прав на об'єкти інтелектуальної власності, за винятком випадків, передбачених цим Законом», Але справа полягає у тому, що Закон не містить випадків, які б висвітлювали співвідношення патентної монополії і економічної конкуренції. А треба було записати, що будь яке обмеження конкуренції, що виходить за межі виняткових прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, є незаконним. Таке положення є у законодавстві промислово розвинених країн світу.

Законом України «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 5 липня 1995 р. стаття перша доповнена поняттям «господарюючий суб'єкт (підприємець)».

В українському Законі є третій розділ, який складається лише з однієї статті. І розділ, і стаття мають одну і ту назву — «Недобросовісна конкуренція». Такої статті усоюзному Законі не було. Прив'язування її до власне антимонопольного законодавства певною мірою є штучним. Хоч би з тієї причини, що недобросовісно конкурувати можуть не лише гіганти, а й дрібні суб'єкти господарювання.

Антимонопольні відомства країн світу, як правило, не займаються судійськими функціями щодо недобросовісної конкуренції. Цим займаються звичайні цивільні суди. Зарубіжні фахівці попереджали АМКУ, що він захлинеться від непомірної кількості справ.

Отже, стаття 7 «Недобросовісна конкуренція» нині має таку редакцію: «Недобросовісною конкуренцією визначається:

  • неправомірне використання фірмового найменування, знака для товарів і послуг або будь-якого маркування товару, а також неправомірне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені;
  • умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця;
  • отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну підприємця».

Формулювання статті має суттєві недоліки. Воно охоплюєне лише недобросовісну конкуренцію як таку, але і промислову власність (фірмові найменування, товарні знані, промислові зразки) та промислове шпигунство.Стаття не враховує наявність в Україні патентного законодавства. Наприклад, після закінчення строку чинності патенту на промисловий зразок (а ним може бутиформа товару або його розфарбування) відповідний зразок може виробляти й інший підприємець. Встановлення заборони копіювання форми (оформлення тощо) означає штучне продовження патентної монополії, яка в усьому світі надається на обмежений час. Якщо якийсь товар не охороняється авторським чи патентним правом, то його імітацію чи копіювання нелогічно вважати діями, що суперечать добросовісній конкуренції.

Закон України «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р. № 3659-ХІІ дещо уточнив згадані вище статті 8-25 Закону України від 18 лютого 1992 р.

Якщо згідно з більш раннім Законом АМКУ утворювався Верховною Радою України, був підпорядкований і підзвітний їй, то згідно з новішим Законом Комітет став її оперативній діяльності підпорядковуватися Кабінету Міністрів України. Тобто було зроблено крок назад, порівнюючи з союзним Законом 1991 року. Можливість опротестування антиконкурентних рішень уряду зникла. По суті зникла можливість і оскарження антиконкурентних дій інших міністерств і відомств.

Рішення Антимонопольного комітету СРСР можна було оскаржити лише у двох інстанціях — Верховному Суді СРСР та Вищому арбітражному суді СРСР. Відповідна ієрархічна визначеність зникла в законодавстві України. Рішення АМКУ можуть оскаржуватися в найнижчій судовій інстанції.

Обидва Закони України передбачають утворення Антимонопольним комітетом територіальних відділень.

Голова АМКУ призначається Верховною Радою України. Він входить до складу уряду. Термін його повноважень — 7 років. Відставка Кабінету Міністрів не тягне за і собою відставку Голови АМКУ. Він може призначати» на посаду необмежену кількість разів.

АМКУ утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених. Із числа останніх призначається першийзаступник та два заступники Голови АМКУ. Державні уповноважені призначаються терміном на 7 років, але можуть перебувати на посаді не більше двох термінів підряд. Голова та державні уповноважені можуть бути достроково звільнені з посад лише Верховною Радою України. Компетенція АМКУ визначається статтею сьомою Закону від 26 листопада 1993 року. Закон також детально фіксує повноваження АМКУ в цілому, його Голови, заступників голови, державних уповноважених, територіальних відділень, адміністративних колегій тощо. Слід також зазначити, що антимонопольна діяльність в Україні спиралася ще й на «Державну програму демонополізації економіки і розвитку конкуренції», що була ухвалена Верховною Радою України від 21 грудня 1993 р. Програма передбачала протягом 1993-1995 років розв'язати такі першочергові завдання:

  • „зниження рівня монополізації та розвиток конкуренції на ринку;
  • захист інтересів підприємців та споживачів від монопольної діяльності, запобігання монопольній діяльності й обмеження її для забезпечення саморегулюючих механізмів розвитку економіки;
  • адаптація управлінських кадрів державних підприємств та об'єднань до роботи в нових умовах.”

Законодавство України про недобросовісну конкуренцію

Першого січня 1997 року набув чинності Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції», прийнятий Верховною Радою України 7 червня 1996 року № 236/96-ВР.

Він, як і інші Закони, є недосконалим. Закон не охопив всі потрібні площини. У законі — не місце недомовкам та щілинам для його обходу. Закон не повинен бути декларативним та туманним. Наприклад, одна з поправок до Конституції США і спрямована саме проти цього. Не завадило б і нашій Конституції мати таку норму.

Наш Закон вкрай недостатньо враховує накопичений світом законотворчий досвід на конкурентній ниві. Тобто він створений так, як цього хотілося його творцям, не так, як його потрібно було створювати для цивілізованої держави на порозі третього тисячоліття.

У статті 1 Закону законодавці не спромоглися навіть навести визначення термінів. Визначення розпорошені у статтях 4-19 Закону, тобто в інших главах.

У далекому зарубіжжі поняття «недобросовісна конкуренція» вважається нині неадекватним нашому часові. Конкурувати (у тому числі і неправильно) здатні лише суперники. Тому нині у полі зору цивілізованого законодавця перебуває «недобросовісна ділова практика» (unfairtradepractike). Це поняття справедливо вважається ширшим ніж «недобросовісна конкуренція», і українському законодавцеві різницю між ними потрібно було все ж таки знати.

Глава друга Закону має назву «Неправомірне використання ділової репутації господарюючого суб'єкта (підприємця)». Насправді ж, усі статті (4-7) цієї глави практичноне мають нічого спільного з діловою репутацією. Скажімо так, ділова репутація — це певна неосяжна річ, яка приносить цілком певні осяжні вигоди. Статті 4-7 стосуються чого завгодно, лише не репутації.

Забув український законодавець у своєму Законі про фальшиву рекламу. А це ж такий компонент недобросовісної конкуренції, який не можна виключити з життя.

На Заході, зокрема в США, одним із видів недобросовісної конкуренції вважається підміна товару (palmingoff), тобто ситуація, за якої порушник видає свої товари за чужі. В українського законодавця фантазії вистачило лише на заборону копіювання зовнішнього вигляду виробу. Але цього явно замало. Підміна може стосуватися будь-яких характеристик товару, а не лише зовнішньої форми. Та й порушник зовсім не обов'язково буде вдаватися до власноручного копіювання чужого товару. Порушник, наприклад, може ввозити з-за кордону схожий товар і видавати його за товар конкурента.

У статті 4 український законодавець заборонив використання без дозволу уповноваженої на те особи фірмових найменувань, знаків для товарів і послуг. У статті 7, дозволена чесна порівняльна реклама. Заборона її б означала порушення конституційного принципу свободи слова. Чи є суперечність між 4 і 7 статтями? Так, є. У порівняльній рекламі ніяк не обійтися без того, щоб не показати чужий товарний знак на чужому товарі, що порівнюється зі своїм. Це давно вже збагнули на Заході. Нашому законодавцеві слід було б вивчити відповідну практику, щоб зрозуміти, коли використання чужого товарного знака не вважається порушенням виняткових прав, які він породжує.

Проігнорував наш законодавець і явище «дилюції», тобто таке розмивання відрізняльної сили товарного знака, яке не є традиційним порушенням виняткових прав на знак. Це коли сильний чужий товарний знак порушники використовують на такі свої товари, для яких його власник цей знак не використовував і/чи не реєстрував.

Нічого не сказано у нашому Законі про незаконне привласнення чужих виняткових прав, що не охороняються законодавством з авторського права та суміжних прав. Абсолютно не згадано як боротися, коли комусь заманеться спробувати погріти руки на іменах відомих у суспільстві людей без їх згоди.

Волюнтаризмом віє від статті 15 (до речі, як і від Закону в цілому), згідно з якою питання про те, чи були під час конкуренції досягнуті неправомірні переваги, вирішується рішенням державного органу. А ним є Антимонопольний комітет України (АМКУ). Це міністерство, яке, в принципі, має боротися з монополіями, але виявило зацікавленість до недобросовісної конкуренції.

Всі справи про недобросовісну конкуренцію будуть проходити через АМКУ. Згаданих недоліків можна було б уникнути, якби законодавець ретельно вивчив зарубіжний досвід з цього питання. Поки що громадськості можна дати таку пораду: суперечки щодо недобросовісної конкуренції краще за все врегульовувати самостійно на дружній основі та паралельно вивчати досвід цивілізованого світу у веденні конкурентної боротьби. Отже, законодавство з економічної конкуренції незалежної України складається з трьох Законів.

  1. «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від18.02.92 № 2132-ХІІІ зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 28.02.95
    №75/95-ВР та від 05.07.95 № 258/95-ВР.
  2. «Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.93 № 3659-ХХІІ.

3. «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.96 № 236/96-ВР.

Окрім Законів, існує багато підзаконних актів, підготовлених Антимонопольним комітетом України чи то самостійно, чи спільно з іншими міністерствами і відомствами і зареєстрованих у Міністерстві юстиції України.

загрузка...
Top