Аналіз змін законодавства України щодо факторингу

9 вересня 2010 р. було внесено корективи до ряду нормативно-правових актів щодо факторингу. Ґрунтовний аналіз та всебічне обговорення їх незабаром надасть можливість виявити позитивні риси та недоліки для подальшої розробки цього питання, а також — максимально уникнути проблем у правовому регулюванні відповідних відносин. Метою статті є аналіз змін, які було здійснено. Для цього планується виконати такі завдання: дослідження змісту статей, які було модифіковано, та здійснення висновків щодо конфліктності змінених положень із чинним законодавством України. Тема є актуальною, адже такий аналіз дасть змогу виявити можливі недоліки нових положень, а також — привернути увагу науковців та практичних діячів до обговорення та внесення пропозицій із удосконалення законодавства щодо факторингу.

Темі вдосконалення правового регулювання факторингових відносин вже було приділено увагу в науковій думці України. Окремо слід відзначити таких українських дослідників, як Я. Чапічадзе, Н. Внукову, Н. Тарабу, Р. Малимоненка та ін. Ними та іншими було розроблено методичні засади здійснення факторингової діяльності, зроблено пропозиції щодо вдосконалення відповідних правових норм, створено базу для подальших досліджень. Слід зазначити, що найновіші зміни до законодавства, яких стосується ця стаття, проаналізовано ще не було.

Першим нормативно-правовим актом, який було модифіковано, є Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV (далі — ГК України). Так, було змінено його статтю 350 «Факторингові послуги банків».

Таке викладення норми є дещо недосконалим. По-перше, у попередньому варіанті стаття стосувалася здійснення факторингових операцій банками і виконувала свою роль, регулюючи саме це питання. У новій редакції йдеться про факторингові послуги взагалі, і не дається повного розуміння цієї діяльності. Тобто норма в сучасній редакції виключає з ГК України питання, які стосуються здійснення факторингу спеціалізовано одним суб’єктом — банком, і натомість не дає варіанту щодо всебічного регулювання цього виду діяльності. У такому вигляді стаття ГК України лише дублює окремі положення, зазначені в Цивільному кодексі України (далі — ЦК України), і не несе змістового навантаження. Крім того, викладення назви ст. 350, яке застосовується в новій редакції, не відповідає змісту цієї статті, оскільки в останній залишаються положення щодо банків, що дає змогу вести мову про штучне звуження ГК України кола осіб, які мають право здійснювати факторингову діяльність. Таким чином, нова редакція ст. 350 ГК України створює ряд колізій у регулюванні відносин факторингу.

Другим нормативним документом, до якого були внесені зміни, є ЦК України від 16 січня 2003 р. № 435-IV.

Пропозиції, внесені до ч. 1 ст. 1077 ЦК України, видаються не зовсім правильними. Слід пам’ятати, що цей кодекс ґрунтується на ряді принципів. Тобто норми, викладені у ньому, базуються на цих основоположних засадах, і немає необхідності зазначати їх у кожній статті нормативно-правового акта. Одним з таких принципів є, згідно зі статтями 6, 627 ЦК України, свобода договору, яка виражається в тому, що сторони є вільними в його укладенні, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу (ЦК України. — Авт.), інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості [3]. Законодавство не встановлює точного способу внесення плати за факторингові послуги, отже, цей аспект має визначатися саме договором. Тому немає потреби ще раз зазначати у ст. 1077 ЦК України положення про те, що сторони можуть домовитися про спосіб оплати в договорі, бо це призводить до перевантаження норм зайвими конструкціями, та є недоцільним.

Щодо нового викладення ст. 1079 ЦК України: відповідними змінами забороняється здійснення діяльності щодо факторингу юридичним особам та фізичним особам — суб’єктам підприємницької діяльності, які не є фінансовими установами. Таким чином, складається ситуація, коли юридична особа або фізична особа — суб’єкт підприємницької діяльності можуть мати кошти, відповідну кваліфікацію, бажати надавати послуги в якості фактора, проте не можуть надавати послуги щодо факторингу, оскільки їх не зареєстровано як фінансову установу. А зважаючи на те, що така реєстрація є досить складною, нове формулювання ст. 1079 ЦК України може значно загальмувати розвиток ринку факторингу в Україні.

Також законодавцем було викладено у новий спосіб деякі норми Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-III.

Відповідно до п. (а), (Ь) ч. 2 ст. 1 Конвенції УНІДРУА «Про міжнародний факторинг» від 28 травня 1988 р., яку наша країна ратифікувала 11 січня 2006 р., «для цілей цієї Конвенції «договір факторингу» означає договір, укладений між однією стороною (постачальником) та другою стороною (фактором), відповідно до якого:

(a) постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання;

(b) фактор має виконувати принаймні дві з таких функцій: фінансування постачальника, включаючи надання позики та здійснення авансових платежів; ведення обліку (головної бухгалтерської книги) щодо дебіторської заборгованості; пред’явлення до сплати грошових вимог; захист від несплат боржників» [5].

Бачимо, що у здійснених змінах під факторингом розуміється лише фінансування під відступлення права грошової вимоги, що звужує його зміст порівняно з вище наведеною Конвенцією. Крім того, на наповненні змістом, вказаним у Конвенції, не тільки міжнародного, а й внутрішнього факторингу наголошується науковцями, які вивчають це питання. Тому викладення ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» є недосконалим. Для її вдосконалення доцільним є викладення відповідної норми з урахуванням вимог Конвенції УНІДРУА «Про міжнародний факторинг» щодо сутності факторингу.

Зміни відбулися і в Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. № 2664-III.

За результатами дослідження ст. 1 Закону, що розглядається, слід зазначити, що внесені зміни не створюють колізій, чого не можна сказати про нову редакцію ст. 5 цього ж документа. Так, нею з переліку нормативно-правових актів, які мають регулювати відносини щодо факторингу, виключається ГК України. Це, по-перше, свідчить про неуважність до власної роботи автора законопроекту, яким було внесено зміни до вище розглянутих нормативно-правових актів. Адже, з одного боку, ним пропонується викладення ст. 350 ГК України у спосіб, який передбачає регулювання загальних умов та порядку здійснення факторингових операцій, у тому числі й нормами ГК, та зупиняється на здійсненні цієї діяльності банками. Одночасно з цим тому ж банку, як фінансовій установі, слід керуватися лише ЦК України та Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Тобто, по-друге, така позиція призводить до колізій між нормами нормативно-правових актів. Для подолання цієї суперечності необхідно відносити факторинг до предмета регулювання ГК України, і внести цю позицію до інших нормативно-правових актів, які регулюють зазначені відносини.

Отже, за результатами аналізу змін щодо факторингу, внесених Законом України від 9 вересня 2010 р. до ряду нормативно-правових актів, отримано такі результати. Зміни до ст. 350 ГК України, статей 1077, 1079 ЦК України, ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є такими, що створюють ряд колізій у сфері правового регулювання факторингу. Має бути вдосконалено формулювання
ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Нейтральною є модернізація ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Крім того, внесено пропозиції щодо шляхів удосконалення норм, які визнані такими, що погіршують рівень правового регулювання відносин у сфері факторингу. Надалі результати цього дослідження може бути використано для подальшого вивчення теми, законопроектної роботи щодо вдосконалення нормативно-правових актів України, які регулюють факторингові відносини.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19-20, № 21-22. — Ст. 144.
  2. Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо факторингу від 12 червня 2008 р. № 2638, ухвалений 9 вересня 2010 р.
  3. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40-44. — Ст. 356.
  4. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-Ш // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 5-6. — Ст. 30.
  5. Конвенція УНІДРУА про міжнародний факторинг від 28 травня 1988 р. // Урядовий кур’єр. — 2006. — № 49.
  6. Закон України «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. № 2664-III // Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 1. — Ст. 1.
загрузка...
Top